Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка6/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55

Попри інші ймовірні історичні тлумачення, безапеляційне вилучення «Заходу» з його власного досвіду в «периферійному світі», безперечно, не було і не є привабливим або повчальним учинком для сьогоднішнього інтелектуала. Це відрізає можливість пізнавати й відкривати те, що означає бути поза китом. Повернімося до Рушді по іншу цитату:
Як бачимо, вигаданий, вільний від політики всесвіт так само штучний, як і всесвіт, де нікому не треба працювати, їсти, ненавидіти, кохати або спати. Поза китом боротьба з особливими проблемами, що їх створює опанування політичного матеріалу, стає неодмінною і навіть захопливою справою, бо політика це спочатку фарс, а потім трагедія, а деколи (наприклад, у Пакистані Зія-уль-Хака) і перше, і друге. Поза китом письменник зобов’язаний прийняти те, що він (або вона) є частиною натовпу, частиною океану, частиною шторму, а отже, об’єктивність, як і досконалість, стає недосяжною метою, за яку треба боротися, попри неможливість її досягнути. Поза китом існує світ відомої формули Семюеля Беккета: «Я не можу продовжувати, я продовжуватиму» [35].
Хоча Рушді позичає свої образи в Орвелла, на мій погляд, вони цікавіше резонують із Конрадом. Адже тут з’являється другий наслідок, другий прогноз Конрадової наративної форми. У своїх відвертих референціях до зовнішнього світу Конрад указує на перспективу, зовнішню базовим імперіалістичним репрезентаціям, створеним Марлоу та його слухачами. Це глибоко {67} секулярна перспектива, яка не залежить ані від ідей історичної долі й есенціалізму, що його вона зазвичай тягне за собою, ані від історичної байдужості й покори. Перебування всередині відгороджує весь досвід імперіалізму, редаґує і підпорядковує його одному європоцентричному й підсумковому погляду. Інша, зовнішня перспектива передбачає наявність поля без особливих історичних привілеїв для однієї сторони.

Я не хотів би захоплюватися тлумаченням Рушді або вкладати у його тексти те, про що він, може, й не думав. У своїй полеміці з місцевими британськими медіа (до того як «Сатанинські вірші» змусили його переховуватися) він стверджував, що в популярних медіа-репрезентаціях Індії не впізнає правдивості власного досвіду. Я продовжу цю думку і скажу, що таке поєднання політики та культури й естетики цінне тим, що воно відкриває спільний ґрунт, прихований самою полемікою. Очевидно, найважче його побачити безпосереднім учасникам полеміки, які більше захищаються, ніж аналізують. Я чудово розумію гнів, яким палають доводи Рушді, адже я й сам почуваюся в кількісній і якісній меншості на тлі західного консенсусу щодо «третього світу» — жахливої халепи, культурно й політично нижчої території. Ми говоримо й пишемо як члени маленької меншини марґінальних голосів, у той час як наші критики, науковці й журналісти належать до заможної системи об’єднаних інформаційних і академічних ресурсів, яка має в розпорядженні газети, телемережі, журнали й інститути. Сьогодні більшість із них приєдналася до скрипучого хору правоспрямованих прокльонів, які все небіле, незахідне і неюдео-християнське відділяють від прийнятного й визначеного західного етосу, а тоді гуртують під різними принизливими заголовками: терористичне, марґінальне, другорядне або неважливе. Нападатися на зміст цих категорій означає захищати західний дух.

Та повернімося до Конрада і до того, що я назвав другою, менш імперіалістично-догматичною можливістю, яку пропонує «Серце темряви». Ще раз згадаємо, що Конрад розвиває оповідь на палубі корабля, пришвартованого на Темзі. Доки Марлоу розказує, сідає сонце, і наприкінці наративу серце темряви з’являється в Англії. Навколо слухачів Марлоу лежить невизначений і неясний світ. Іноді здається, що Конрад хоче {68} загорнути цей світ в імперський дискурс метрополії, представлений Марлоу. Однак завдяки власній зміщеній суб’єктивності він успішно протистоїть цьому бажанню. У мене завжди було враження, що це йому вдається переважно за рахунок формальних засобів. Свідомо закільцьовані оповідні форми Конрада привертають увагу своєю штучністю, заохочуючи нас відчути потенціал дійсності, яка видавалася недосяжною для імперіалізму, перебувала поза його контролем і тільки набагато пізніше, після Конрадової смерті 1924 року, втілилася в реальності.

Це потребує подальшого пояснення. Попри свої європейські імена й манери, Конрадові оповідачі не середні бездумні свідки європейського імперіалізму. Замість просто приймати те, що робиться в ім’я імперської ідеї, вони про це багато думають і переживають. Вони навіть стурбовані тим, чи зможуть сприймати її як щось рутинне. І їм це не вдається. Конрад демонструє розбіжність між ортодоксальними і власними поглядами на імперію, привертаючи увагу до того, як через зміщення в мові оповідача конструюються (і деконструюються) ідеї та цінності. Крім того, він ретельно продумує ці розповіді: оповідач — це мовець, його аудиторія, причина, через яку вони зібралися разом, характеристики голосу й ефект від розказаного — все це важливі й навіть нагальні аспекти історії, яку він розповідає. Наприклад, Марлоу ніколи не говорить просто. Він балансує між балакучістю і приголомшливим красномовством і не марнує шансів зробити дивні речі ще дивнішими, несподівано перекручуючи їх або роблячи неясними й суперечливими. У нього французький військовий корабель «обстрілював континент», красномовство Куртца видається водночас просвітницьким і шахрайським тощо. Його промова настільки багата на ці дивні розбіжності (Йен Ватт влучно назвав їх «відкладеними декодуваннями» [36]), що в результаті у безпосередньої аудиторії і в читача залишається гостре відчуття, ніби сказане ним — це не зовсім те, чим воно мало би бути або здаватися.

Проте головний сенс того, про що говорять Куртц і Марлоу, фактично зводиться до імперського панування: білих європейців над чорними африканцями та їхньою слоновою кісткою, цивілізації над примітивним темним континентом. Наголошуючи на розбіжності між офіційною «ідеєю» імперії та африканською дійсністю, яка надзвичайно дезорієнтує, Марлоу {69} порушує читачеве розуміння не лише самої ідеї імперії, а й чогось більш засадничого — самої реальності. Адже якщо Конрад може показати, що вся людська діяльність залежить від контролю над фундаментально нестабільною реальністю, до якої слова наближаються або зусиллям волі, або завдяки умовностям, то те саме стосується й імперії, і благоговіння перед ідеєю імперії тощо. Завдяки Конрадові ми перебуваємо у світі, який чи не весь час твориться і руйнується. Все, що видається стабільним і безпечним, наприклад поліцейський на розі, хіба трохи безпечніше від білої людини в джунґлях. Усе вимагає такої самої безперервної (хоча й сумнівної) перемоги над усепроникливою темрявою, яка під кінець розповіді однаково змальована у Лондоні і в Африці.

Геній Конрада дозволяв йому зрозуміти, що вічну темряву можна колонізувати й засвітити. «Серце темряви» повне референцій до mission civilisatrice, до милосердних і водночас жорстоких планів принести світло в темні закутки і до темних народів світу жестом волі та застосуванням сили. Але він також розумів, що слід визнавати незалежність цієї темряви. Куртц і Марлоу визнають темряву: перший перед смертю, другий — ретроспективно розмірковуючи над сенсом останніх слів Куртца. Вони (звісно, разом із Конрадом) випереджають свій час, розуміючи: те, що вони називають «темрявою», має власну автономію і може захопити й відібрати те, що імперіалізм забрав собі. Проте Марлоу і Куртц залишаються людьми свого часу, вони не можуть зробити наступний крок і визнати: те, що вони зневажливо й сліпо вважали неєвропейською «темрявою», насправді було неєвропейським світом, який опирався імперіалізмові, щоб одного дня повернути собі суверенітет і незалежність, а не відновити, як зневажливо каже Конрад, темряву. Трагічна обмеженість Конрада полягала в тому, що хоча він чітко бачив, що на одному з рівнів імперіалізм був, по суті, чистим домінуванням і загарбанням земель, він не міг дійти висновку, що імперіалізм має завершитися, аби «тубільці» могли жити вільно від європейського панування. Як людина свого часу Конрад не міг дарувати тубільцям їхньої свободи, попри власну жорстку критику імперіалізму, який зробив їх рабами.

Культурних та ідеологічних доказів того, що Конрад помилявся у свій європоцентричний спосіб, на диво багато. Існує {70} цілий рух, література й теорія опору і відповіді імперії (це тема частини III цієї книжки). У дуже різних постколоніальних реґіонах можна побачити надзвичайно енерґійні спроби розпочати полеміку з метрополією на рівних, щоб засвідчити розмаїтість і відмінності неєвропейського світу, його плани, пріоритети й історію. Мета цього свідчення — прописати, перетлумачити і розширити територію й царини, виборювані в Європи. Деякі свідчення, як-от праці двох важливих і активних іранських інтелектуалів, Алі Шаріаті та Джелаля Алі і-Ахмада, котрі промовами, книжками, записами й памфлетами підготували шлях Ісламській революції, — тлумачать колоніалізм, боронячи абсолютну протилежність корінної культури: Захід — це ворог, хвороба, зло. В інших випадках романісти на зразок кенійця Нґуґі й суданця Тайїба Саліха у своїй творчості присвоюють собі такі великі топоси колоніальної культури, як пошуки й подорож у невідоме, заявляючи про своє право використовувати їх для власних постколоніальних потреб. Герой Саліха в «Сезоні паломництва на північ» робить протилежне (і є таким) до того, що робить (і ким є) Куртц: чорна людина подорожує на північ, углиб білих територій.

Отже, між класичним імперіалізмом XIX сторіччя і тим, що він збудив у корінних культурах, які чинили опір, існує і вперта конфронтація, і обміни в дискусіях, взаємні запозичення та полеміка. Чимало найцікавіших постколоніальних письменників несуть у собі своє минуле: як рубці від принизливих ран, як стимул до різних практик, як потенційно виправлені бачення минулого, що прагнуть нового майбутнього, як досвіди, що знову й знову наполегливо тлумачаться і розгортаються, досвіди, у яких колись мовчазний тубілець говорить і діє на території, відібраній у імперії. Ці аспекти є у Рушді, у Дерека Волкотта, Еме Сезера, Чінуа Ачебе 19, Пабло Неруди, Брайана Фрейла 20.

19 Укр. переклад див.: Ачебе Чінуа. Няньчина помста / Пер. з англ. В. Коробка // Всесвіт. — 1978. — № 9. — С. 131-140.

20 Укр. переклад див.: Фріл Браєн. Почесні громадяни / Пер. з англ. Ростислав Доценко // Всесвіт. — 1978. — № 5.

Тепер ці письменники можуть по-справжньому прочитати великі колоніальні шедеври, які не лише хибно репрезентували їх, а й вважали нездатними прочитати та безпосередньо відповісти на {71} написане про них. Так само як європейська етнографія вважала тубільців нездатними втрутитися в науковий дискурс про них. Тепер спробуємо повніше оглянути цю нову ситуацію.

4. Суперечні досвіди


Для початку погодьмося, що існує незводиме суб’єктивне ядро людського досвіду, проте цей досвід теж історичний і секулярний, а відтак надається до аналізу та інтерпретації і — що найголовніше — не вичерпується універсальними теоріями, не характеризується і не обмежується доктринальними або національними кордонами, не прикутий раз і назавше до аналітичних конструктів. Якщо пристати на думку Антоніо Ґрамші про соціальну можливість і бажаність інтелектуального покликання, то доведеться відмовитися від того, щоб зводити аналіз історичного досвіду до винятків (згідно з якими, наприклад, лише жінки можуть зрозуміти жіночий досвід, лише євреї здатні збагнути єврейські страждання, лише колишні колоніальні суб’єкти зуміють осягнути колоніальний досвід).

Мені не йдеться про так звані два боки медалі. Проблема теорій есенціалізму й винятковості (як і проблема бар’єрів та сторін) полягає в тому, що вони спричиняють поляризацію, яка радше виправдовує і вибачає неосвіченість і демагогію, ніж уможливлює знання. Навіть побіжний погляд на сьогоднішню долю расових теорій і теорій сучасної держави та сучасного націоналізму потверджує цю гірку істину. Якщо ви заздалегідь упевнені в тому, що африканський, іранський, китайський, єврейський чи німецький досвід фундаментально цілісний, когерентний, окремішний, а отже, зрозумілий лише африканцям, іранцям, китайцям, євреям чи німцям, то ви, по-перше, визначаєте як сутнісне те, що, на мою думку, є історичною формацією і водночас результатом інтерпретації, тобто існування африканськості, єврейськості чи німецькості або, як у нашому випадку, орієнталізму й окциденталізму. А по-друге, як наслідок ви, мабуть, радше боронитимете цю сутність або досвід як такий, ніж прагнутимете повністю його зрозуміти та осягнути його переплетеність з іншими розуміннями і залежність від них. У результаті ви понижаєте в статусі різноманітні досвіди інших людей. {72}

Якщо ми від початку визнаємо неабияку заплутаність і комплексність історій окремих, проте взаємонакладних і пов’язаних між собою досвідів (належних жінкам, західним людям, чорношкірим, національним державам і культурам тощо), то не буде особливого інтелектуального сенсу надавати всім і кожному з них ідеальний і сутнісно відокремлений статус. Однак хотілося б зберегти унікальність кожного з них так само, як ми бережемо певне відчуття людської спільноти й актуальних суперечок, які сприяють її формуванню і є її частиною. На чудовий приклад такого підходу я вже посилався — це есе з «Винайдення традиції». Вони розглядають винайдені традиції, які вельми обмежені й локальні (наприклад, індійські дурбари та європейські футбольні матчі), дуже різняться між собою, а проте мають схожі характеристики. Головна думка цієї книги полягає в тому, що досить відмінні практики можна відчитувати й розуміти разом, позаяк вони належать до порівнюваних сфер людського досвіду, що їх Гобсбаум визначив так: вони намагаються «встановити наступність із відповідним історичним минулим» [37].

Щоб побачити зв’язок між ритуалами коронації в Англії та індійськими дурбарами кінця XIX сторіччя, потрібен порівняльний або радше контрапунктний погляд. Треба вміти обмірковувати й витлумачувати суперечні досвіди разом — досвіди, кожен із яких має свою особливу програму і темп розвитку, власні внутрішні формації, внутрішню зв’язність і систему зовнішніх стосунків, досвіди, які співіснують і взаємодіють один з одним. Приміром, Кіплінґів роман «Кім» посідає надзвичайно важливе місце в розвиткові англійського роману та в пізньовікторіанському суспільстві, проте його зображення Індії глибоко антитетичне рухові за індійську незалежність. І роман, і політичний рух, представлені або інтерпретовані поодинці, втратять вирішальну взаємосуперечність, яка їм надана через актуальний досвід імперії.

Тут я хотів би дещо прояснити. Поняття «суперечних досвідів» витворено не для того, щоб намагатися уникнути проблеми ідеології. Навпаки, жоден інтерпретований або відрефлектований досвід не можна визначити як безпосередній і жодному критикові або інтерпретатору не можна цілком довіряти, якщо він чи вона заявляє про досягнення Архімедової позиції, незалежної ні від історії, ні від суспільного оточення. {73} Моя інтерпретаційно-політична мета (в найширшому сенсі слова) шляхом їх зіставлення, зіткнення зробити паралельними ці погляди й досвіди, які ідеологічно й культурно закриті один для одного, сповнені намірів дистанціюватися від інших поглядів і досвідів або придушити їх. Не намагаючись применшити значення ідеології, демонстрація і драматизація суперечності підкреслює її культурну вагу. Це дає нам змогу визнати владу ідеології та збагнути її безперервний вплив.

Отже, протиставимо два приблизно рівночасні тексти початку XIX сторіччя (обидва датовані 1820-ми роками) — масивний і приголомшливо зв’язний «Опис Єгипту» та порівняно тонкий томик «Аджа’іб аль-Асар» Абд аль-Рахмана аль-Джабарті. «Опис» — це 24-томний підсумок експедиції Наполеона до Єгипту, написаний групою французьких науковців, яких він узяв із собою. Абд аль-Рахман аль-Джабарті, єгипетський нотабль і алім (себто релігійний лідер), жив під час французької експедиції і був її свідком. Спочатку візьмімо уривок із загального вступу до «Опису», написаний Жаном-Батістом-Жозефом Фур’є:


Розташований між Африкою й Азією, безпосередньо пов’язаний із Європою Єгипет займає центральну частину стародавнього континенту. Ця країна дарує лише величні спогади; це батьківщина мистецтв, яка зберегла численні пам’ятники; її головні храми й палаци, де колись мешкали її царі, все ще існують, навіть попри те, що її найменш давні споруди були збудовані ще до Троянської війни. Гомер, Лікург, Солон, Піфагор і Платон — усі вони їздили до Єгипту вивчати [природничі] науки, релігію і право. Александр заснував тут пишне місто, яке впродовж тривалого часу утримувало торгівельну першість, яке пам’ятає Помпея, Цезаря, Марка Антонія й Авґуста, котрі вирішували між собою долю Риму та решти світу. Тому для цієї країни властиво привертати увагу знаменитих володарів, які вирішують долю націй. Жоден народ — чи то на Заході, чи то в Азії — ще ніколи не акумулював такої приголомшливої могутності, яка б не повертала його в напрямку Єгипту, що якоюсь мірою вважався його природним жеребом [38].
Фур’є промовляє як рупор наполеонівського вторгнення до Єгипту 1798 року, котрий намагається це вторгнення логічно обґрунтувати. Викликаний ним резонанс великих імен, {74} розташування, обґрунтування, нормалізація чужоземного завоювання у сфері культурного тяжіння європейського існування — усе це перетворює завоювання із зіткнення армії-переможниці й переможеної армії на куди триваліший і повільніший процес. Вочевидь, він прийнятніший для європейського смаку, охопленого власними культурними припущеннями, ніж руйнівний досвід для завойованого єгиптянина.

Майже тоді само Джабарті записує у своїй книзі низку зболених і проникливих рефлексій з приводу завоювання. Він пише як готовий до боротьби релігійний діяч, фіксуючи вторгнення у свою країну та знищення свого суспільства.


Цей рік — початок епохи, позначеної великими битвами; раптом, ужахнувши, постали серйозні результати; без упину множаться біди, порушився порядок речей, розклався звичайний сенс життя, і руйнація захопила його, і спустошення стало всезагальним. [Далі як побожний мусульманин він вдається до саморефлексій і міркувань про долю свого народу.] „Господь, сказано в Корані (аят XI, сура 9), — не руйнує неправедно міст, жителі яких праведники“ [39].
Французьку експедицію супроводжувала велика група науковців, чиїм завданням було досліджувати Єгипет, як ніхто доти не робив. Вислідом їхніх старань і був гігантський «Опис». Однак Джабарті добре бачить і оцінює лише ті вияви влади, які він сприймає як призначену для Єгипту кару. Французька влада конструює його існування переможеного єгиптянина, для нього ж цей статус зводиться до того, щоб бути підпорядкованою часткою, здатною тільки фіксувати прихід і відхід французької армії, її імперські декрети, її незліченні суворі обмеження, її приголомшливу й, очевидно, нестримувану здатність робити те, що вона хоче, згідно з імперативами, на які співвітчизники Джабарті вплинути не могли. Суперечність між політикою, яка творить «Опис», і політикою негайної відповіді Джабарті виявляється абсолютною. Вона висуває на передній план територію, за яку вони змагаються на таких нерівних умовах.

Наразі неважко відстежити результати такого ставлення Джабарті. Це вже фактично робили покоління істориків, якоюсь мірою я теж робитиму це в наступних розділах. Його досвід породив глибоке антизахідництво, яке перетворилося на нав’язливу тему {75} єгипетської, арабської, ісламської історії та історії «третього світу». У творах Джабарті можна також віднайти зерна ісламського реформізму, який — як пізніше проголосили великий азхарський духівник і реформатор Мухаммед Абду та його видатний сучасник Джамаль аль-Дін аль-Афгані — доводив, що ісламові слід або модернізуватися, щоб суперничати з Заходом, або повернутися до свого мекського коріння, щоб краще з ним боротися. До того ж Джабарті говорить на самому початку потужної хвилі національної самосвідомості, кульмінацією якої стала єгипетська незалежність, теорія і практика Насера та його послідовників, а також сучасні рухи так званого ісламського фундаменталізму.

Менше з тим, історики неохоче пояснюють розвиток французької культури й історії в термінах єгипетської експедиції Наполеона. (Те саме стосується британського панування в Індії — панування такого величезного розмаху та сили, що для імперської культури воно стало природним явищем.) Однак те, що пізніші науковці й критики кажуть про європейські тексти, які в цілком буквальному сенсі постали тільки завдяки увічненню завоювання Орієнту в «Описі», — це теж дещо розмитий і майже непомітний результат колишнього суперництва. Писати нині про Нерваля і Флобера, чиї твори так сильно залежать від Орієнту, означає працювати на території, від початку нанесеній на карту французькою імперською перемогою, ступати її слідами і поширювати їх на 150 років європейського досвіду, хоча щойно сказане взайві висвітлює символічну суперечність між Джабарті та Фур’є. Імперське завоювання було не одноразовим зриванням покровів, а безперервно повторюваною, інституціалізованою присутністю у французькому житті, де відповідь мовчазній інкорпорованій нерівності між французькою культурою та переможеними культурами набувала різноманітних форм.

Асиметричність разюча. З одного боку, ми вважаємо, що кращі сторінки історії колоніальних територій постали внаслідок імперського вторгнення, з другого боку — існує не менш настирливе припущення, ніби колоніальні справи були марґінальними і напевне несуттєвими щодо центральної діяльності великих культур-метрополій. Тому в антропології, історії й культурології Європи та Сполучених Штатів існує тенденція трактувати світову історію з погляду такого собі західного надсуб’єкта, чий історизуючий і дисциплінарний риґоризм або відбирає {76} історію, або, як у постколоніальний період, реконструює її для людей і культур «без» історії. Дуже мало докладних критичних студій зосереджувалося на стосунках між модерним західним імперіалізмом та його культурою — ці глибоко симбіотичні стосунки самі породили своє блокування. Зокрема, надзвичайно формальна й ідеологічна залежність великого французького й англійського реалістичного роману від імперського контексту ще ніколи не вивчалася з загальнотеоретичного погляду. Гадаю, всі ці недомовки і обмеження відтворені в напружених журналістських дебатах про деколонізацію, у яких імперіалізм, по суті, публічно промовляє: «Ти — такий, який ти є, завдяки нам. Коли ми пішли, ти повернувся до свого жалюгідного становища. Пам’ятай про це або нічого не знатимеш, адже, безперечно, тепер ані тобі, ані нам інше знання про імперіалізм не знадобиться».

Якби дискутована цінність знання про імперіалізм полягала лише у сперечанні про методологію або академічні перспективи в історії культури, ставлення до нього як до справді несерйозного, хоч, може, й вартого уваги, було б виправданим. Однак фактично ми говоримо про вельми важливу й цікаву конфігурацію у світі влади та націй. Не викликає питань, наприклад, те, що в минулому десятиріччі надзвичайно інтенсивне повернення до родових і релігійних почуттів в усьому світі супроводжувало і поглиблювало безліч суперечностей між формами правління, які тривають з доби високого європейського імперіалізму (або й породжені нею). Мало того, різні форми боротьби за домінування між державами, націоналізмами, етнічними групами, реґіонами й культурними формаціями супроводили і посилили маніпуляцію поглядами й дискурсом, створення і споживання ідеологічних медіа-репрезентацій, спрощення й редукцію численних складностей до легкої загальновживаності, яку легше поширювати й експлуатувати в інтересах державної політики. В усьому цьому інтелектуали відігравали важливу роль. Ніде, на мою думку, вона не була такою вирішальною і водночас такою скомпрометованою, ніж в успадкованій від колоніалізму царині переплетіння знання й культури, де на політику секулярної інтерпретації роблять дуже високі ставки. Природно, владна перевага була на боці самозваних «західних» суспільств і публічних інтелектуалів, котрі служили їхніми апологетами й ідеологами. {77}

Проте чимало колишніх колонізованих держав відповіли на цей дисбаланс у цікавий спосіб. Сучасні дослідження Індії та Пакистану (наприклад, у «Студіях підлеглості») висувають на перший план співучасть постколоніальної поліцейської держави й інтелектуальної націоналістичної еліти. Схожі критичні студії створили арабські, африканські й латиноамериканські інтелектуали-опозиціонери. Але тут я докладніше зосереджуся на невдалому збігові, який сліпо штовхає західні сили до дій проти колишніх колонізованих народів. Під час написання цієї книжки сягнула апогею криза, спричинена іракським захопленням та анексією Кувейту. До Саудівської Аравії прибули сотні тисяч американських військовиків, літаків, кораблів, танків і ракет. Ірак звернувся по допомогу до арабського світу, розколотого на тих, хто підтримує Сполучені Штати (єгипетський президент Мубарак, Саудівська королівська родина, інші шейхи Перської затоки, марокканці), відвертих опонентів (Лівія та Судан) і тих, хто остаточно не визначився (Йорданія і Палестина). Організація Об’єднаних Націй розділилася на два табори, один із яких підтримав санкції проти Іраку, а другий виступив за блокаду країни Сполученими Штатами. Зрештою, Сполучені Штати переважили і почалася спустошлива війна. Дві центральні ідеї, безперечно, походили з минулого, все ще не втрачаючи впливу. Перша полягала в тому, що велика держава має право в будь-який спосіб боронити свої віддалені інтереси аж до військового втручання. Друга ідея відводила слабшим державам становище малих народів із меншими правами, мораллю й вимогами.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка