Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка5/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55

Ані Муніф, ані Фаїз, ані Нґуґі чи ще хтось, схожий на них, не мали ненависті до насадженого колоніалізму або до імперіалізму, який стояв за ним. Парадоксально, але і Захід, і чинна влада їхніх суспільств почули їх лише частково. З одного боку, чимало західних інтелектуалів сприйняли їх як належних минулому Ієремій, котрі засуджують лиха колишнього колоніалізму. З другого боку, уряди Саудівської Аравії, Пакистану й Кенії поставилися до них як до агентів зовнішніх сил, які заслуговували на ув’язнення або вигнання. Трагедія такого досвіду, як і багатьох інших постколоніальних досвідів, полягала в нечисленності спроб розібратися з поляризованими, радикально нерівними стосунками, що їх кожна сторона пам’ятає по-своєму. В метрополійному й екс-колонізованому світах сфери, точки напруги, порядки денні та спільноти громадян збігаються тільки почасти. На цей момент невеличкий простір, який вважається спільним, не породжує нічого, крім так званої «риторики обвинувачення».

Спочатку я хочу розглянути наявну дійсність інтелектуальних теренів, як спільних, так і розбіжних в постімперському публічному дискурсі, особливо спиняючись на тому, щу в цьому дискурсі породжує й підтримує риторику і політику обвинувачення. Далі, використовуючи погляди й методи того, що можна означити як порівняльне вивчення літератури імперіалізму, я розгляну, як переосмислене й переглянуте постімперське інтелектуальне ставлення може розширити простір, спільний для метрополійного та колишнього колонізованого суспільства. {56} Контрапунктно переглядаючи різні досвіди, ніби перебираючи те, що я називаю переплетеними й взаємонакладними історіями, спробую сформулювати альтернативу і політиці обвинувачення, і ще деструктивнішій політиці конфронтації та ворожнечі. Так може виникнути цікавіший спосіб секулярного тлумачення, загалом вартісніший, ніж засудження минулого, оплакування його завершення, ніж іще безперспективніша (через свою жорстокість, надзвичайну легкість і привабливість) ворожнеча між західними й незахідними культурами, яка спричиняє кризи. Світ замалий і занадто взаємозалежний, щоби пасивно за всім цим спостерігати.

3. Два бачення у «Серці темряви»


Панування та нерівний розподіл влади й багатства — споконвічні риси людського суспільства. Проте в сьогоднішньому ґлобальному контексті їх можна витлумачити як причетні до імперіалізму, до його історії, його нових форм. Нації сучасної Азії, Латинської Америки й Африки політично незалежні, але в багатьох аспектах вони залишаються так само підлеглими й залежними, як і за часів прямого правління європейських держав. З одного боку, це наслідок завданих самими собі ран. Критики штибу В. С. Найпола зазвичай кажуть: нехай вони (і всі знають, що «вони» означає кольорові, чурки, ніґери) самі себе звинувачують у тому, ким «вони» є, і не треба розводитися про спадщину імперіалізму. З іншого боку, безоглядне обвинувачення європейців у негараздах сьогодення навряд чи становить реальну альтернативу. Нам варто розглянути ці питання як мережу взаємозалежних історій. Придушувати ці історії було би безглуздою помилкою, проте зрозуміти їх корисно й цікаво.

Це нескладно збагнути. Якщо, сидячи в Оксфорді, Парижі чи Нью-Йорку, ви казатимете арабам або африканцям, що вони належать до засадничо слабкої і невідроджуваної культури, вам навряд чи вдасться їх переконати. Навіть якщо ви їх переможете, то, попри вашу очевидну силу й багатство, вони не визнають вашої посутньої вищості або права керувати ними. Історія цієї безвиході проходить через усі колонії, де спочатку білим панам опору не чинили, але зрештою вигнали їх геть. Звитяжні тубільці, навпаки, досить швидко зрозуміли, що Захід їм {57} потрібний і що ідея повної незалежності — це націоналістична вигадка, створена переважно тими, кого Фанон називає «націоналістичною буржуазією». Вона, своєю чергою, часто керує новими країнами, встановлюючи там бездушну експлуатаційну тиранію, схожу на тиранію колишніх панів.

Отже, наприкінці XX сторіччя імперський цикл попереднього сторіччя певним чином сам себе відтворює, хоча на сьогодні вже немає ані великих білих плям, ані рухомих погранич, ані нових привабливих місцин для колонізації. Ми живемо в одному ґлобальному середовищі з численними екологічними, економічними, соціальними й політичними тисками, що розривають його ще не проінтерпретовану тканину, яку ми погано собі уявляємо і слабо розуміємо. Будь-хто свідомий цієї цілісності занепокоїться тим, що еґоїстичні й вузькі інтереси — патріотизм, шовінізм та етнічна, релігійна й расова ненависть — можуть насправді призводити до масової деструктивності. Світ уже просто не може собі цього дозволити.

Не треба робити вигляд, ніби моделі гармонійного світового порядку вже в нас у кишені. Так само нещиро було би вважати, що ідеї миру й спільноти мають великі шанси в ситуації, коли аґресивне сприйняття «життєвих національних інтересів» або необмеженого суверенітету спонукає владу до активних дій. Сутичка Сполучених Штатів з Іраком та напад Іраку на Кувейт заради нафти — очевидні приклади. Дивно, що ці доволі наївні думки й учинки досі беззастережно й некритично приймаються, переважають у системі освіти та знову й знову повторюються у вихованні наступних поколінь. Усіх нас учать шанувати свою націю й захоплюватися своїми традиціями, непохитно боронити її інтереси, не зважаючи на інші суспільства. Новий і, на мою думку, страхітливий трайбалізм подрібнює суспільства, роз’єднує народи, сприяє жадібності, кривавим конфліктам та банальним утвердженням меншинної етнічної чи групової окремішності. Замало часу присвячено навіть не «вивченню інших культур» (який безглуздо розпливчастий вислів), а вивченню мапи взаємодій, дійсного й переважно ефективного щоденного та навіть щохвилинного руху між державами, суспільствами, групами й ідентичностями.

Ніхто не втримає в голові цілу цю мапу. Саме тому географію імперії та різнобічний імперський досвід, який лежить у її {58} підґрунті, варто спочатку розглянути через кілька характерних конфігурацій. Передовсім, озираючись на XIX сторіччя, бачимо, що поштовх до імперії насправді зібрав більшість земель під владою жменьки держав. Аби хоч трохи зрозуміти, що це значить, я пропоную поглянути на специфічний набір багатих культурних свідчень, які оживляють і оприявнюють взаємодію між Європою або Америкою, з одного боку, та імперіалізованим світом, з другого боку, як досвід для обох сторін зустрічі. Проте перш ніж перейти до цього історичного й систематичного перегляду, підготуймося: подивимося на залишки імперіалізму в сучасних культурних дискусіях — залишки насиченої, цікавої історії, яка парадоксальним чином водночас ґлобальна і локальна. Це також свідчить на користь живучості імперського минулого, що з дивовижною інтенсивністю провокує арґументи й контрарґументи. Ці сучасні нам сліди минулого в сьогоденні завжди напохваті, тому вони вказують шлях до вивчення історій (множина вжита навмисно), створених імперією. Не лише історій білого чоловіка і білої жінки, а й історій небілих людей, чиї землі й саме існування були в центрі уваги, навіть коли їхніми вимогами нехтували або ж відкидали їх.

Одна з важливих сучасних дискусій з приводу залишків імперіалізму, а саме про способи репрезентації «тубільців» у західних мас-медіа, ілюструє тривку взаємозалежність і взаємонакладність цих історій. Це вочевиднює не лише зміст дискусії, а навіть її форма, не лише те, що говориться, а й те, як, ким, де і для кого. Це питання варте ретельнішого дослідження, але воно вимагає й неабиякої самодисципліни, адже стратегії конфронтації надзвичайно розвинуті, спокусливі й завжди під рукою. 1984 року, задовго до появи «Сатанинських віршів», Салман Рушді констатував потік фільмів і статей про Британський Радж, аж до телесеріалу «Перлина британської корони» та екранізації Девідом Ліном «Шляху до Індії». Рушді зауважив, що ностальґія, відроджена теплими спогадами про британське правління в Індії, збіглася з Фолклендською війною, а «хвиля ревізіонізму стосовно Раджу, прикладом чого став величезний успіх цих художніх вигадок, — це мистецький відповідник хвилі консервативних ідеологій, яка накрила сучасну Британію». Критики відреаґували на те, що вони вважали публічним ниттям і ремствуваннями Рушді, цілковито зневаживши {59} його головну ідею. А Рушді цілив далі. Він намагався влучити в інтелектуалів, яких більше не стосувалося блискуче означення Джорджа Орвелла: місце інтелектуала в суспільстві — і всередині кита, і поза ним 17. За словами Рушді, сучасність «безкитова, це світ без тихих закутків, [де] не існує легкої втечі від історії, від галасу, від жахливої метушні» [27]. Проте головною думкою Рушді була не та, яку підхопили й заходилися дискутувати. Навпаки, головним питанням до обговорення було: чи насправді справи у «третьому світі» після звільнення колоній не занепали і чи не краще було б дослухатися до поодиноких (від себе додам — на щастя, дуже поодиноких) інтелектуалів із «третього світу», які мужньо списують чималу частку своїх теперішніх тираній, варварства й деґрадації на власні історії, досить непривабливі до колоніалізму й так само невідрадні після нього. Отже, в такому разі краще нещадна чесність В. С. Найпола, ніж абсурдна поза Рушді.

З настроїв, які викликав випадок Рушді 18 — й одразу, й пізніше, — можна зробити висновок, що на Заході багатьом урвався терпець. Після В’єтнаму й Ірану — зауважмо, що ці позначки зазвичай уживають для нагадування і про внутрішні американські травми (студентські заворушення 1960-х, громадська агонія у справі заручників у 1970-х), і про міжнародний конфлікт та «програш» В’єтнаму й Ірану радикальним націоналізмам, — постала потреба захищати кордони. Західну демократію було побито, і, хоча фізична шкода була заподіяна за кордоном, залишалося відчуття того, що Джиммі Картер одного разу досить дивно назвав «взаємними поруйнуваннями». Це відчуття, своєю чергою, призвело до переосмислення Заходом цілого процесу деколонізації. Хіба ж не «ми», підказували Заходові ці нові висновки, дали «їм» проґрес і модернізацію? Чи ж не забезпечили ми їм порядок і стабільність, яких вони відтоді не можуть собі забезпечити самі?

17 Ідеться про есе Джорджа Орвелла «В череві кита» (1939). За Орвеллом, черево кита дає надійний притулок тим, хто відмовляється боротися з добою, в якій «свободу думки визнано смертним гріхом, аж доки її не буде перетворено на позбавлену сенсу абстракцію».

18 Мається на увазі публікація «Сатанинських віршів» і наступна фетва аятоли Хомейні.

Чи не було це грубою, недоречною помилкою — {60} вірити в їхню здатність бути незалежними? Адже це призвело до появи бокасс і амінів, чиїми інтелектуальними відповідниками є люди на зразок Рушді. Чи не варто нам було притримати колонії і зберегти контроль над підлеглими та вторинними расами, залишаючись вірними нашим цивілізаційним обов’язкам?

Я розумію, що попереду відтворене мною — радше карикатура, а не реальна картина. Менше з тим, вона досить неприємно нагадує сказане багатьма людьми, хто вважав себе речником Заходу. Схоже, скепсису щодо того, чи існує насправді якийсь монолітний «Захід» поза низкою всеохопних узагальнень цілого екс-колоніального світу, майже не помітно. Перехід до сутностей і узагальнень супроводжувався зверненням до уявленої історії західних пожертв і подарунків із подальшою ганебною низкою невдячних укусів щедрої «західної» руки. «Чому після всього, що ми для них зробили, вони такі невдячні?» [28]

Як легко запхати величезну історію в простеньку формулу знехтуваної щедрості! Відкинуто й забуто розорені колоніальні народи, які впродовж сторіч існували в системі спрощеного судочинства, під нескінченним економічним гнітом, мирилися зі спотворенням свого соціального й приватного життя та беззахисним підпорядкуванням, що їх причиною була незмінна європейська вищість. Самі лишень мільйони африканців, проданих у рабство, — неймовірна ціна підтримки цієї вищості. Проте найчастіше відкидаються саме незліченні сліди, які надзвичайно багата на події і жорстока історія колоніального вторгнення хвилина за хвилиною, година за годиною залишала в життях людей і спільнот по обидва боки колоніального розділу.

Варто зауважити, наскільки узагальнювальна форма притаманна схожому сучасному дискурсові, який виражає вищість і навіть абсолютну центральність Заходу, наскільки всеохопні його ставлення й жести, як багато він у себе не допускає (навіть залучаючи, стискаючи і об’єднуючи). Раптом ми розуміємо, що нас відкинуто назад у часі, в кінець XIX сторіччя.

На мою думку, таке імперське ставлення чудово відбилося в складній і багатій наративній формі великої повісті Конрада «Серце темряви», написаної між 1898 і 1899 роками. З одного боку, оповідач, Марлоу, визнає трагічність тієї безвиході, в якій перебуває будь-яке мовлення: «...передати світовідчуття будь-якого фраґмента свого існування, що саме воно робить {61} його правдивим, передати його сенс, його приховану та наскрізну сутність неможливо... Ми живемо, як мріємо, — на самоті» [29]. А з другого боку, у власному нездоланному наративі подорожі в африканські нетрі до Куртца Марлоу вдається-таки передати дивовижну силу Куртцевого африканського досвіду. Своєю чергою, цей наратив безпосередньо пов’язаний із рятівною силою, а також з утратами й жахами європейської місії в темному світі. Все, що втратила, замовчала або просто вигадала надзвичайно захоплива оповідь Марлоу, компенсує історична рушійна сила наративу, темпоральний рух уперед — з відступами, описами, захопливими зустрічами тощо. У наративі подорожі до Центральної станції Куртца, чиїм інформатором і авторитетом він тепер стає, сам Марлоу рухається вперед-назад по спіралі. Так само під час його подорожі до верхів’я річки епізоди підхоплює основний потік, спрямований до того, що він називає «серцем Африки».

Зустріч посеред джунґлів із клерком у неправдоподібно білому костюмі, а пізніше з напівбожевільним арлекіноподібним росіянином, якого так зворушили Куртцові подарунки, змушує його на кілька абзаців відхилитися від головної оповіді. Проте засаднича незавершеність Марлоу, його ухиляння, химерні медитації над власними почуттями й ідеями, власне, і становлять безжальний перебіг подорожі, яка, попри численні перешкоди, долає джунґлі, час і проблеми й доходить до самого осердя всієї справи — Куртцової імперії торгівлі слоновою кісткою. Конрад хоче показати нам, що велика грабіжницька пригода Куртца, подорож Марлоу до верхів’я річки та й сам наратив пронизані спільною темою — демонстрацією європейської влади й волі в Африці (або над нею).

Від інших колоніальних письменників, його сучасників, Конрада відрізняє те, що з причин (почасти пов’язаних із колоніалізмом), які перетворили його, польського еміґранта, на найманця імперської системи, він був цілком свідомим того, що робив. Отже, як і інші його твори, «Серце темряви» не може бути лише прямолінійним переказом подорожі Марлоу. Це також драматизація самого Марлоу, колишнього мандрівника колоніальними землями, який розповідає свою історію групі британських слухачів у певний час у певному місці. Ця група складається переважно з ділків — у такий спосіб Конрад наголошує {61} на тому, що впродовж 1890-х років бізнес імперії (колись авантюрна і здебільшого індивідуалістична справа) перетворився на імперію бізнесу. (Варто зауважити, що приблизно тоді само Гелфорд Маккіндер, дослідник, географ і ліберальний імперіаліст, виступав із серією лекцій про імперіалізм у Лондонському інституті банкірів [30]. Можливо, Конрад знав про це.) Хоча мало не деспотичний тиск наративу Марлоу залишає виразне відчуття невідворотності вищої історичної сили імперіалізму, сили системи, яка репрезентує і промовляє за все у своїх володіннях, Конрад показує нам, що ця розповідь Марлоу випадкова, розіграна для низки британських слухачів-однодумців і обмежена до цієї ситуації.

Однак ані Конрад, ані Марлоу не розкривають нам повну картину того, що існує по той бік завойовницьких настроїв, утілених у Куртцові, Марлоу, колі слухачів на борту «Неллі» та Конрадові. Тобто мені йдеться про те, що «Серце темряви» впливовий твір, бо його стратегія й естетика, так би мовити, імперіалістичні. А в останніх роках XIX сторіччя це правило й за естетику, і за стратегію, і навіть за епістемологію — неминучу й невідворотну. Адже якщо ми справді не можемо осягнути чийсь досвід, а відтак мусимо залежати від аґресивного авторитету влади на зразок тієї, яку має Куртц, біла людина в джунґлях або Марлоу, іще одна біла людина й наратор, немає сенсу шукати інші, неімперіалістичні альтернативи. Система просто усунула їх, зробивши чимось немислимим. Зацикленість, абсолютна закритість твору не тільки естетично, а й логічно неприступна.

Конрад свідомий того, що оповідь Марлоу вміщено у наративі, а тому дозволяє нам, зрештою, зрозуміти й те, що цей імперіалізм, зовсім не придушуючи власну історію, відбувався й окреслювався ширшою історією — історією, яка починалася відразу за межами вузького кола європейців на борту «Неллі». Проте ці землі, здавалося, ніхто не населяв, отож і Конрад залишив їх безлюдними.

Враховуючи, яка неєвропейськість була тоді доступна Конрадові чи Марлоу, Конрад, вочевидь, не міг би використати Марлоу для репрезентації чогось іншого, ніж імперіалістичний світогляд. Незалежність була для білих і європейців; підлеглими чи другорядними народами слід було керувати; наука, освіта й {63} історія походили з Заходу. Конрад, справді, сумлінно засвідчував відмінності між бельгійським і британським ганебним колоніальним ставленням, проте він міг уявляти собі хіба світ, розтягнутий по тих чи тих західних володіннях. Маючи ж надзвичайно сильне осадове відчуття власної вигнанської марґінальності, Конрад досить чітко (а хтось сказав би — навіжено) позначив оповідь Марлоу перебіжністю як наслідком знаходження на самій межі між цим світом та іншим, невизначеним, проте відмінним. Ясна річ, Конрад не був видатним імперіалістичним ділком штибу Сесіла Родса чи Фредеріка Луґарда, хоча чудово розумів, що кожна людина, за словами Ганни Арендт, «потрапляючи у вир нескінченного процесу експансії, ...перестає бути тим, ким вона була, і, підкоряючись законам цього процесу, ототожнює себе з анонімними силами, яким їй належить служити, аби цей процес тривав і далі; вона сприйматиме себе як просто функцію і, зрештою, вважатиме таку функціональність, таке втілення в собі динаміки руху своїм найвищим досягненням» [31]. Конрад бачить, що імперіалізм, подібно до наративу, монополізував усю систему репрезентації (у випадку «Серця темряви» це дозволяє йому говорити від імені й африканців, і Куртца, й інших шукачів пригод, аж до Марлоу і його аудиторії). Усвідомивши себе ізгоєм, можна побачити, як працює цей механізм, але за тієї засадничої умови, що між спостерігачем і цією машинерією немає ідеальної синхронії або відповідності. Те, що Конрад ніколи не був англійцем, повністю інтеґрованим у систему культури, дозволило йому зберегти іронічну дистанцію в кожному своєму творі.

Отже, форма Конрадового наративу уможливила появу в постколоніальному світі, який прийшов на зміну його власному, двох типів арґументації, двох типів бачення. У межах одного з них стара імперська справа умовно завершується, а після Другої світової війни навіть зміцнюється. Таке бачення — це світ очима офіційного європейського чи західного імперіалізму. Хоча фізично західні люди залишили свої старі колонії в Африці й Азії, Захід повернув їх не лише як ринки, а і як місця на ідеологічній мапі, над якими він продовжував морально й інтелектуально панувати. Як висловився нещодавно один американський інтелектуал: «Покажіть мені Толстого серед зулусів». Аґресивно зверхня інклюзивність такої арґументації {64} притаманна тим, хто сьогодні говорить від імені Заходу про західні вчинки, а також про те, чим є, була і може бути решта світу. Твердження цього дискурсу відкидають те, що репрезентовано як «утрату», і наголошують на тому, що в онтологічному сенсі колоніальний світ уже від початку був якоюсь мірою втраченим, безнадійним, безвідмовно підлеглим. Поза тим, вони зосереджуються не на тому, що було спільним у колоніальному досвіді, а на тому, що ніколи не мусило бути спільним: влада і висока моральність, які супроводжують велику силу й проґрес. Риторично кажучи, цей дискурс виражено в організації політичних пристрастей, що — позичимо означення з чутливої критики модерних інтелектуалів Жульєном Бендою — неодмінно призводить до масових знищень, якщо не в буквальному, то напевне в риторичному сенсі.

Другий тип арґументації далеко не такий спірний. Він сприймає себе так, як Конрад сприймав власні наративи, — локалізованим у часі й місці, ні безумовно правильним, ні абсолютно певним. Як я вже казав, Конрад не дає нам підстав уважати, ніби він міг уявити вповні втілену альтернативу імперіалізмові: описані ним тубільці Африки, Азії й Америки були нездатні до незалежності. Здається, він розумів європейську опіку як даність, тож не міг передбачити, що станеться після її завершення. А воно таки буде хоча б тому, що — як і всі людські справи, як саме мовлення — у неї буде свій час, після якого має настати кінець. Датуючи імперіалізм, демонструючи його випадковість, фіксуючи його ілюзії та надзвичайну жорстокість і марнотратство (наприклад, у «Ностромо»), Конрад відкриває своїм пізнішим читачам шлях до іншої Африки, не розірваної на десятки європейських колоній, навіть якщо сам він слабо уявляв, як може існувати така Африка.

Повертаючись до першого прогнозу, зробленого Конрадовим твором, дискурс відродженої імперії підтверджує, що імперська зустріч XIX сторіччя й сьогодні окреслює кордони та боронить межі. Дивно, це проявляється також у надзвичайно складному й цікавому взаємообміні між колишніми колоніальними партнерами, наприклад, між Британією та Індією або Францією та франкомовними країнами Африки. Проте гучний антагонізм поляризованих дебатів між про- й антиімперіалістами, котрі кричать про національну долю, закордонні інтереси, {65} неоімперіалізм тощо, затьмарює цей обмін. Крім того, вони відвертають своїх однодумців — аґресивних західних людей і, що парадоксально, тих незахідних, до яких звертаються націоналісти й такі собі відроджені аятоли — від інших справжніх взаємообмінів. Усередині кожного ганебно згуртованого табору перебувають Бездоганні, Справедливі, Вірні, що їх ведуть Знавці, які відають Правду про себе та інших. Назовні ж перебуває різношерста купка сварливих інтелектуалів і невиразних скептиків, які безрезультатно ниють про минуле.

Впродовж 1970-80-х років, паралельно до вузькості горизонтів у тому, що я назвав першим із двох прогнозів «Серця темряви», відбулася важлива ідеологічна зміна, зокрема в акцентах і — цілком буквально — в орієнтаціях мислителів, відомих своїм радикалізмом. Пізні Жан-Франсуа Ліотар та Мішель Фуко, видатні французькі філософи (котрі у 1960-х виступали як апостоли радикалізму й інтелектуального бунту), говорять про дивовижну нову відсутність віри у те, що Ліотар називає великими леґітимізуючими наративами емансипації і просвітництва. У 1980-х роках він сказав: наш час — постмодерністичний, він зачіпає лише локальні питання, не історію, а проблеми, які потребують розв’язання, не велику реальність, а ігри [32]. Фуко також відвернув свою увагу від опозиційних сил модерного суспільства — правопорушників, поетів, покидьків та їм подібних, — які цікавили його своїм нестримним опором вилученню й залученню. Він вирішив, що з огляду на всеосяжність влади може бути за краще сконцентруватися на локальній мікрофізиці влади, яка оточує індивіда. Отже, слід було вивчати, культивувати та залежно від потреби переформовувати і створювати «Я» [33]. І в Ліотара, й у Фуко ми віднаходимо той самий троп, ужитий, щоб пояснити розчарування в політиці визволення: наратив, що встановлює стартову точку (яка вможливлює шлях) і мету (яка цей шлях виправдовує), більше не є адекватним засобом для прокреслення людської траєкторії в суспільстві. Немає чого чекати — ми застрягли у своєму колі, а тепер коло охоплює й межу. Після тривалої підтримки антиколоніальної боротьби в Алжирі, на Кубі, У В’єтнамі, Палестині та Ірані, яка для багатьох західних інтелектуалів стала символом їхнього найглибшого занурення в політику й філософію антиімперіалістичної деколонізації, {66} настав момент виснаження й розчарування [34]. Почали лунати репліки про марність підтримки революції, варварство нових режимів і — як крайній прояв розчарування — про те, що деколонізація прислужилася «світовому комунізмові».

Додамо тероризм і варварство. Додамо також екс-колоніальних експертів, чия широко розрекламована думка полягала в тому, що ці колоніальні народи заслуговують лише на колоніалізм, даремно «ми» вийшли з Адена, Алжиру, Індії, Індокитаю тощо і непогано було б туди повернутися. Додамо ще різних експертів і дослідників відносин між визвольними рухами, тероризмом та КДБ. Відродилася симпатія до того, що Джин Кіркпатрік назвала авторитарними (на противагу тоталітарним) режимами, які були союзниками Заходу. З приходом рейґанізму, тетчеризму тощо почалася нова фаза історії.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка