Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка41/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   55

239 Кінець сторіччя (фр.). {459}

Випадок Японії дуже симптоматичний, як його описав японсько-американський інтелектуал Macao Мійоши. Він звертає увагу на відомий факт: згідно з дослідженнями «загадки японської могутності», японські банки, корпорації та сукупність нерухомості сьогодні далеко посунули (навіть зробили карликами) своїх американських відповідників. Вартість нерухомого майна Японії у кілька разів вища, ніж вартість нерухомості Сполучених Штатів, які колись вважалися твердинею капіталу. Десять найбільших банків світу здебільшого японські, а чимала частка величезного закордонного боргу Сполучених Штатів належить Японії (і Тайваню). Хоча у неї теж були свої прообрази під час короткого злету арабських нафтових держав протягом 1970-х років, японська міжнародна економічна могутність не має аналогів, особливо, каже Мійоши, за майже повної відсутності міжнародної культурної влади. Сучасна японська вербальна культура примітивна, навіть убога: у ній панують ток-шоу, комікси, нескінченні наради та групові обговорення. Мійоши діагностує нову проблематику для культури як наслідок запаморочливих фінансових ресурсів країни, повну розбіжність між абсолютною новизною і ґлобальним пануванням в економічній сфері та скочування в бідність і залежність від Заходу в культурному дискурсі [54].

Від дрібниць щоденного життя до ґлобальних сил велетенського розмаху (зокрема того, що назвали «смертю природи») — усе це докучає занепокоєній душі, а пом’якшити їхню владу чи породжені ними кризи майже немає чим. Спільним ґрунтом для загальної згоди сливе повсюди слугують дві тези: особисті свободи треба охороняти, а природне довкілля землі — обороняти від подальшого руйнування. Демократія й екологія, у кожної з яких є свої локальні контексти і безліч конкретних арен боротьби, виростають на світовому тлі. Чи то в боротьбі національностей, чи то в проблемах вирубування лісів або ґлобального потепління, зв’язок між індивідуальною ідентичністю (втіленою в дрібних учинках на зразок куріння або використання аерозольних балончиків) і загальним обрамленням жахливо безпосередній, а освячені віками звичаї мистецтва, історії та філософії не видаються придатними для нього. Багато з того, що впродовж чотирьох десятиріч так хвилювало в західному модернізмі та його продовженнях — скажімо, в ретельних інтерпретаційних стратегіях критичної теорії або в самосвідомості літературних і музичних форм — {460} сьогодні виглядає майже чудернацьки абстрактним і крикливо європоцентричним. Тепер більше вартують довіри репортажі з передових ліній фронту, де ведеться боротьба між домашніми тиранами й ідеалістичними опозиціями, гібридні комбінації реалізму й фантазії, картографічні й археологічні описи, дослідження бездомних вигнанських досвідів у змішаній формі (есе, відео або фільм, фотографія, спогади, розповідь, афоризм).

Відтак головне завдання — урівняти нові економічні й соціально-політичні зміщення і конфігурації нашого часу з разючими реаліями людської залежності у світових масштабах. Якщо й зринає щось спільне з японського, східноєвропейського, ісламського та західного досвідів, то це назріла потреба в новій критичній свідомості, якої можна досягнути, тільки переглянувши ставлення до освіти. Просто спонукаючи учнів наполягати на своїй ідентичності, історії, традиції та самобутності, можна для початку навчити їх перераховувати основні вимоги до демократії та права на ґарантоване, гідне людське існування. Однак ми повинні йти далі і розмістити себе в географії інших ідентичностей, народів і культур, а потім дослідити, як вони, попри всі свої відмінності, завжди накладалися один на одного через неієрархічний вплив, перетин, залучення, спогади, умисне забування і, звичайно, конфлікт. Ми зовсім не на порозі «кінця історії», але ми й досі не вільні від монополізаційних ставлень до неї. Ці останні не були добрими в минулому, нехтуючи одностайними благаннями сепаратистської ідентичності, мультикультуралізмом, меншинним дискурсом, і чим швидше ми навчимося знаходити їм альтернативи, тим краще й безпечніше. Реальність така, що ми перемішані між собою у способи, про які більшість національних систем освіти не можуть навіть подумати. Погодити знання в мистецтві й науці з цими об’єднавчими реаліями, на мою думку, — головний інтелектуальний і культурний виклик теперішнього моменту.

Щоб не приректи себе на повторення імперського досвіду, не слід забувати непохитну критику націоналізму різними теоретиками визволення, яких я згадував. Як ми можемо зберегти визвольну енерґію, вихлюпнуту великими деколонізаційними рухами опору й масовими повстаннями протягом 1980-х років, в умовах переозначеного і все одно дуже тісного сучасного стосунку між культурою та імперіалізмом, стосунку, який {461} уможливлює тривожні форми панування? Чи може ця енерґія уникнути гомогенізаційних процесів модерного життя, затримати навалу нової імперської центральності?

«Усі речі — суперечливі, ориґінальні, скромні, чудернацькі», — Джерард Менлі Гопкінс у «Строкатій красі». Питання де? І де також, можемо запитати, та дивовижно гармонійна візія перетину часу з безчасовістю, яка настає в кінці «Літтл Ґіддінґа», — мить, яку Еліот переказав словами:


Слово ні соромливе, ані пихате,

Що сполучає легко старе і нове,

Слово звичайне, ясне, але не простацьке,

Слово стисле, доконане, хоча і не педантичне,

У цілковитій злагоді танцює з іншими разом [55].
Відповідь Вірільйо — контрпроживання: жити, як міґранти, у звично незаселених, але водночас публічних місцях. Схожа картина постає у «Тисячі плато» (другий том «Анти-Едипа») Жиля Дельоза і Фелікса Ґваттарі. Більша частина цієї надзвичайно багатої книжки нелегка для розуміння, однак мене вона напрочуд надихнула на думки. Частина під назвою «Трактат із номадології: машина війни» будується на працях Вірільйо, поширюючи його ідеї про рух і простір на ексцентричне дослідження мандрівної машини війни. У цій дуже ориґінальній науковій праці є метафора дисциплінованого різновиду інтелектуальної мобільності в добу інституціоналізації, впорядкування, кооптації. Воєнну машину, говорять Дельоз і Ґваттарі, можна пристосувати для служби військовій могутності держави, та позаяк вона становить фундаментально окремішнє утворення, у цьому немає потреби, так само як і кочівницькі блукання духу не потребують завжди бути на службі інституцій. Джерело сили воєнної машини — не тільки її кочівна свобода, а і її металурґійне мистецтво, яке Дельоз і Ґваттарі порівнюють із мистецтвом писати музику і яке виковує, моделює матеріали «поза окремі форми; [ця металургія, як і музика,] наголошує на неперервному розвиткові самої форми, а поза індивідуально відмінними матеріалами вона наголошує на неперервних варіаціях у межах самої матерії» [56]. Чіткість, конкретність, тяглість, форма — все це має атрибути кочової практики, сила якої, говорить Вірільйо, не в аґресії, а в трансґресії [57]. {462}

Цю істину можна вловити з політичної мапи сучасного світу. Певна річ, одна з найприкріших особливостей нашої доби в тому, що вона принесла більше біженців, міґрантів, переміщених осіб і вигнанців, ніж будь-коли в історії. Більшість із них були супутніми продуктами і навіть запізнілими наслідками постколоніальних та імперіалістичних конфліктів. Створюючи нові держави і нові кордони, боротьба за незалежність одночасно породжувала безпритульних бродяг, кочівників і волоцюг, неасимільованих новими структурами інституційної влади і відкинутих усталеним порядком через їхню непримиренність та уперту бунтівливість. І доки ці люди існують між старим і новим, між старою імперією й новою державою, їхнє становище підкреслює тертя, невирішеності й суперечності на взаємонакладних територіях культурної мапи імперіалізму.

Водночас існує глибока відмінність між оптимістичною мобільністю, інтелектуальним пожвавленням і «логікою насмілювання», описаними різноманітними теоретиками, на чиї роботи я посилався, та масовими переміщеннями, розореннями, злигоднями й жахами, пережитими міґраціями й покаліченими життями нашого сторіччя. Втім, не буде перебільшенням сказати, що визволення як інтелектуальна місія, народжена з опору та опозиції замкненостям і спустошенням імперіалізму, тепер перемістилася з осілої, усталеної і приборканої динаміки культури на бездомну, децентровану і вигнанську енерґію. Сьогодні цю енерґію втілює міґрант, а її свідомість — це свідомість інтелектуала або митця у вигнанні, політичної постаті між сферами, між формами, між оселями і між мовами. З цієї перспективи усі речі справді суперечливі, ориґінальні, скромні, чудернацькі. З цієї перспективи справді можна побачити, як усе контрапунктно «у цілковитій злагоді танцює з іншими разом». Найогиднішим панґлосівським обманом було би стверджувати, що браві подвиги інтелектуального вигнання і злигодні переміщених осіб або біженців — одне й те саме. Та все ж таки вважаю можливим розглядати інтелектуала спершу як шукача суті, а вже потім як виразника скрутних становищ, які спотворюють модерність, — масових депортацій, ув’язнень, переміщень населення, групових конфіскацій і примусових імміґрацій.

«Минуле життя еміґрантів, як ми знаємо, анулюється», — говорить Адорно у «Minima Moralia», яка має підзаголовок {463} «Роздуми в умовах понівеченого життя» (Reflexionen aus dem beschädigten Leben). Чому? «Адже те, що не оречевлене, не може бути порахованим і зміряним, припиняє існувати» [58]; або, як каже він згодом, воно відсилається на «другорядний план». Хоча покаліченість такої долі очевидна, її переваги й можливості заслуговують на вивчення. Так свідомість еміґранта — зимовий розум, за словами Воллеса Стівенса, — виявляє у своїй марґінальності, що «погляд, який відхиляється від битого шляху, ненависть до жорстокості, шукання нових понять, ще не засмоктаних загальним зразком, — це остання надія для думки» [59]. «Загальний зразок» в Адорно — це те саме, що деінде він називає «адміністрованим світом» або, коли йдеться про невідпорні домінанти культури, «індустрією свідомості». Відтак притулок має не лише свої невигоди в ориґінальності еміґранта; у ньому є й позитивна користь заперечення системи, опису її мовою, яка недоступна тим, хто вже скорився:


В інтелектуальній ієрархії, яка від кожного постійно вимагає відгуку, сама лише відмова відгукнутися здатна назвати цю ієрархію її справжнім ім’ям. Сфера обігу, тавро якої носять на собі інтелектуальні ізгої, відкриває останній притулок для розуму, який вона задешево спродує, саме в ту мить, коли притулку вже не існує. Той, хто пропонує для продажу щось унікальне, що ніхто не хоче купувати, втілює навіть проти своєї волі свободу від обміну [60].
Це, звичайно, мінімальні можливості, хоча через кілька сторінок Адорно розширює шанси свободи. Він рекомендує форму вираження, туманність, неясність і хитрість якої — відсутність «повної прозорості її логічного генезису» — здійснюють відрух від панівної системи, задіюючи своєю «неадекватністю» певну міру визволення:
Ця неадекватність нагадує життя, яке описує тремтливу, неправильну траєкторію, що розчаровує при порівнянні зі своїми передумовами. Але тільки в цьому справжньому русі, завжди менше, ніж належить, воно здатне за певних обставин лишатися вільним від реґламентації [61].
Занадто приватне — так схильні ми реаґувати на цей перепочинок від реґламентації. Але ми можемо виявити його не {464} тільки у вперто суб’єктивного, навіть неґативного Адорно, а й у публічних наголосах ісламських інтелектуалів, наприклад, Алі Шаріаті — основної сили в перші дні іранської революції. Шаріаті у своїй критиці протиставив «істинний, прямий шлях, цю гладку і священну маґістралю», організовану ортодоксальність та відхилення постійної міґрації:
чоловік, цей діалектичний феномен, змушений завжди перебувати в русі. ... Чоловік відтак ніколи не може досягти конечного місця спочинку і знайти своє місце в Богові. ...Наскільки ж тоді обурливі будь-які встановлені стандарти. Хто може вічно встановлювати стандарт? Чоловік — це „вибір“, боротьба, постійне становлення. Він — нескінченна міґрація, міґрація в самому собі, від тліну до Бога; він — міґрант у своїй власній душі [62].
Ось тут ми маємо справжній потенціал для формування культури без примусу (хоча Шаріаті говорить тільки про «чоловіка», а не про «жінку»), який у своєму усвідомленні конкретних перешкод і конкретних кроків, своїй ясності без простацтва, точності, але не педантичності, заховує відчуття почину, яке буває в усіх істинно радикальних спробах розпочати все заново [63]: наприклад, пробна леґітимізація жіночого досвіду у «Власному просторі» Вірджинії Вульф 240, або казкове перевпорядкування часу й характеру, з якого постають розділені покоління «Опівнічних дітей», або ж визначна універсалізація афро-американського досвіду, який блискуче деталізовано в романах Тоні Моррісон «Смоляне опудалко» і «Кохана». Поштовх і напруження походять із навколишнього середовища — імперіалістичної влади, яка інакше змусить вас або зникнути, або прийняти якусь мініатюрну версію себе як доктрину, яку буде передано в програмі курсу. Але це не нові панівні дискурси чи потужні наративи, а, як у програмі Джона Берґера, інший спосіб повістування. Якщо фотографії або тексти використовуються лише для встановлення ідентичності й присутності, щоб дати нам тільки видимі образи єдиної Жінки або єдиного Індіанця, вони доповнюють те, що Берґер називає «системою контролю».

240 Укр. переклад див.: Вулф Вірджинія. Власний простір / Пер. з англ. Я. Чердаклі. — К.: Альтернативи, 1999. — 111 с.

Однак якщо їхня природно невизначена й антинаративістична {465} неслухняність не заперечується, вони дозволяють нереґламентованій суб’єктивності набути соціальної функції: «витерті зображення [родинні фотографії], які часто носять біля самісінького серця або ставлять біля ліжка, використовуються для звертання до того, що історичний час не має права руйнувати» [64].

З іншої перспективи, вигнанська, марґінальна, суб’єктивна й міґраційна енерґія модерного життя, яку розгорнули визвольні змагання, занадто еластично гнучка, щоб зникнути, і зринає у вигляді того, що Іммануїл Валлерстайн назвав «антисистемними рухами». Пам’ятаймо, що головною історичною особливістю імперіалістичної експансії було накопичення — процес, який прискорився протягом XX сторіччя. Валлерстайн стверджує, що за своєю суттю накопичення капіталу — ірраціональний процес. Він невгамовно здобуває додатковий, корисливий приріст, хоча вартість останнього — витрати на підтримання процесу, фінансування воєн, щоб захистити його, «відкуповування від» і залучення «допоміжних кадрів», життя в умовах перманентної кризи — надмірна, не варта його переваг. Отож, говорить Валлерстайн, «сама надбудова [з державної влади і національних культур, які підтримують ідею державної влади], створена для максимізації вільного обігу чинників виробництва у світовій економіці, грає роль розплідника національних рухів, які підіймаються проти несправедливостей, притаманних світовій системі» [65]. Ті люди, яких система змусила грати підлеглі або закуті ролі всередині себе, постають свідомими супротивниками, які підривають її, висувають претензії і доводи, ставлять під сумнів тоталітарний примус світового ринку. Все-таки не від усього можна відкупитися.

Усі ці гібридні контрсили, які вже діють у багатьох царинах, індивіди й рухи витворюють спільноту або культуру, вибудувану з численних антисистемних підтекстів і практик для колективного людського існування (а не доктрин чи вичерпних теорій), яке не базується на примусові та пануванні. Вони підживили повстання 1980-х років, про які я говорив вище. Образ авторитарної, нездоланної імперії, який пробрався в академічну сферу і обійняв багато процедур інтелектуальної майстерності, що грає центральну роль у модерній культурі, знаходить свою протилежність у поновлюваних, майже хвацьких перервностях інтелектуальної і секулярної нечистості — змішаних {466} жанpax, несподіваних поєднаннях традиції і новаторства, політичних досвідах, ґрунтованих на спільнотах об’єднаних зусиль та інтерпретацій (у найширшому сенсі слова), а не на класах або корпораціях власності, стяжательства і влади.

Я знову й знову повертаюся до одного чудового уривку з Гуґо Сен-Вікторського, саксонського ченця XII сторіччя. Цей уривок не полишає мене:


Отож, для натренованого духу джерелом великих чеснот буде спершу помалу навчитися змінюватися у видимих і скороминущих речах, так що згодом можна буде зовсім зоставити їх за плечима. Людина, для якої милий рідний край, — всього-на-всього тендітний послушник; той, для кого будь-яка земля як рідна, уже змужнів; однак досконалий лише той, для кого весь світ — чужина. Делікатна душа прив’язує свою любов до однієї цятки світу; змужніла людина поширює свою любов на весь світ; а досконала людина гасить у собі любов [66].
Еріх Авербах, великий німецький учений, який провів роки Другої світової війни вигнанцем у Туреччині, цитує цей уривок як взірець для всіх — чоловіків та жінок, — хто прагне переступити замкненість імперських, національних або провінційних меж. Тільки з таким ставленням може, наприклад, історик осягнути людський досвід і його писемні свідчення в усьому їхньому розмаїтті й неповторності; інакше він більше перейматиметься вилученнями й упередженими реакціями, ніж неґативною свободою реального знання. Але зверніть увагу: Гуґо двічі пояснює, що «сильна» або «досконала» людина досягає незалежності й безсторонності, пройшовши через прив’язаності, а не відкинувши їх. Вигнання ґрунтується на існуванні рідної землі, любові та реальній прив’язаності до неї. Універсальна істина вигнання не в тому, що людина втрачає цю любов або домівку, а в тому, що кожному вигнанцю притаманне відчуття раптової, небажаної втрати. Тепер погляньте на досвіди, наче вони можуть ось-ось зникнути: що ж у них такого, що робить їх заякореними або закоріненими в реальності? Що з них ви збережете, що облишите, що пригадаєте? Щоб відповісти на ці питання, треба мати незалежність і безсторонність того, кому рідний край «милий», але реальні обставини не дозволяють повернути назад цю милість і ще менше отримати задоволення від замінників, підсунутих ілюзіями або {467} догмами, які походять чи то від гордості за свою спадщину, чи то від певності щодо того, хто «ми» є.

Ніхто сьогодні не є винятково чимось одним. Етикетки на зразок «індіанець», «жінка», «мусульманин» або «американець» — не більше ніж вихідні пункти, які швидко залишаються позаду, якщо хоча б на мить просунутися вглиб справжнього досвіду. Імперіалізм консолідував суміш культур та ідентичностей у ґлобальних масштабах. Однак його найгіршим і найпарадоксальнішим дарунком було те, що він дозволив людям повірити, начебто вони тільки, переважно, винятково білі або чорні, західні або східні. Проте так само як люди творять свою історію, вони творять і свої культури та етнічні ідентичності. Ніхто не може спростувати неперервну тяглість давніх традицій, займаних територій, національних мов і культурних географій, але я не бачу причин, окрім страху й упередження, і далі наполягати на їхній окремішності та відмінності, так наче в них усе людське життя. Виживання фактично стосується зв’язків між речами, цитуючи Еліота, реальність не може бути очищена від «інших відлунь [, що] замешкують сад» 241. Корисніше й важче мислити конкретно і співчутливо, контрапунктно про інших, а не тільки про «нас». А це, крім усього, означає не намагатися правити іншими, не намагатися класифікувати або ієрархізувати їх і насамперед не намагатися весь час повторювати, що «наша» культура або країна — номер один (або не номер один у тому самому випадку). Для справжнього інтелектуала є досить арґументів, щоб обходитися без цього.

241 Еліот Томас Стернз. Бернт Нортон / Укр. пер. Григорія Кочура // Еліот Томас Стернз. Вибране. — К.: Дніпро, 1990. — С. 123. {468}
Примітки

Вступ
1. Robert Hughes, The Fatal Short: The Epic of Australia’s Founding (New York: Knopf, 1987), p. 586.

2. Paul Carter, The Road to Botany Bay: An Exploration of Landscape and History (New York: Knopf, 1988), pp. 202-60. Як доповнення до Г’юза і Картера див.: Sneja Gunew, «Denaturalizing Cultural Nationalisms: Multicultural Readings of Australia’», Nation and Narration, ed. Homi К. Bhabha (London: Routledge, 1990), pp. 99-120.

3. Joseph Conrad, Nostromo: A Tale of the Seaboard (1904; rprt. Garden City: Doubleday, Page, 1925), p. 77. Ієн Вотт, один із найкращих дослідників Конрада, нічого не сказав про імперіалізм Сполучених Штатів у «Ностромо»; див. його: Conrad: «Nostromo» (Cambridge: Cambridge University Press, 1988). Окремі корисні зауваження про зв’язок між географією, торгівлею і фетишизмом див. у: David Simpson, Fetishism and Imagination: Dickens, Melville, Conrad (Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1982), pp. 93-116.

4. Lila Abu-Lughod, Veiled Sentiments: Honor and Poetry in a Bedouin Society (Berkeley: University of California Press, 1987); Leila Ahmed, Women and Gender in Islam: Historical Roots of a Modern Debate (New Haven: Yale University Press, 1992); Fedwa Malti-Douglas, Woman’s Body, Woman’s World: Gender and Discourse in Arabo-Islamic Writing (Princeton: Princeton University Press, 1991).

5. Sara Suleri, The Rhetoric of English India (Chicago: University of Chicago Press, 1992); Lisa Lowe, Critical Terrains: French and British Orientalisms (Ithaca: Cornell University Press, 1991).

6. Arthur M. Schlesinger, Jr., The Disuniting of America: Reflections on a Multicultural Society (New York: Whittle Communications, 1991).

Частина перша

Переплетені території, переплутані історії
1. Т. S. Eliot, Critical Essays (London: Faber & Faber, 1932), pp. 14-15. (Укр. переклад див.: Еліот Т. С. Традиція та індивідуальний талант / {470} Пер. з англ. Микола Рябчук // Еліот Т. С. Призначення критики. Вибрані есеї. — К.: Критика, 2002. — С. 46-47.)

2. Див.: Lyndall Gordon, Eliot’s Early Years (Oxford and New York: Oxford University Press, 1977), pp. 49-54.

3. C. C. Eldridge, England’s Mission: The Imperial Idea in the Age of Gladstone and Disraeli, 1868-1880 (Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1974).

4. Patrick O’Brien, «The Costs and Benefits of British Imperialism», Past and Present, № 120, 1988.

5. Lance E. Davis and Robert A. Huttenback, Mammon and the Pursuit of Empire: The Political Economy of British Imperialism, 1860-1920 (Cambridge: Cambridge University Press, 1986).

6. Див.: William Roger Louis, ed., Imperialism. The Robinson and Gallagher Controversy (New York: New Viewpoints, 1976).

7. Наприклад: André Gunder Frank, Dependent Accumulation and Underdevelopment (New York: Monthly Review, 1979); Samir Amin, L’Accumulation à l'echelle mondiale (Paris: Anthropos, 1970).

8. O’Brien, «Costs and Benefits», pp. 180-181.

9. Harry Magdoff, Imperialism: From the Colonial Age to the Present (New York: Monthly Review, 1978), pp. 29, 35.

10. William H. McNeill, The Pursuit of Power: Technology, Armed Forces and Society Since 1000 A. D. (Chicago: University of Chicago Press, 1983), pp. 260-261.

11. V. G. Kiernan, Marxism and Imperialism (New York: St. Martin’s Press, 1974), p. iii.

12. Richard W. Van Alstyne, The Rising American Empire (New York: Norton, 1974), p. і. Див. також: Walter LaFeber, The New Empire: An Interpretation of American Expansion (Ithaca: Cornell University Press, 1963).

13. Див.: Michael H. Hunt, Ideology and U.S. Foreign Policy (New Haven: Yale University Press, 1987).

14. Michael W. Doyle, Empires (Ithaca: Cornell University Press, 1986), p. 45.

15. David Landes, The Unbound Prometheus: Technological Change and Industrial Development in Western Europe from 1750 to the Present (Cambridge: Cambridge University Press, 1969), p. 37.

16. Tony Smith, The Pattern of Imperialism: The United States, Great Britain, and the Late Industrializing World Since 1815 (Cambridge: Cambridge University Press, 1981), p. 52. У цьому питанні Сміт цитує Ґанді.

17. Kiernan, Marxism and Imperialism, p. iii.

18. D. K. Fieldhouse, The Colonial Empires: A Comparative Survey from the Eighteenth Century (1965; rprt. Houndmills: Macmillan, 1991), p. 103.

19. Frantz Fanon, The Wretched of the Earth, trans. Constance Farrington (1961; rprt. New York: Grove, 1968), p. 101.

20. J. A. Hobson, Imperialism: A Study (1902; rprt. Ann Arbor: University of Michigan Press, 1972), p. 197. {471}21. Selected Poetry and Prose of Blake, ed. Northrop Frye (New York: Random House, 1953), p. 447. Одна з кількох праць Блейка про антиімперіалізм: David V. Erdman, Blake: Prophet Against Empire (New York: Dover, 1991).

1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка