Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка40/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   55

збитий рейс 007 Корейських авіаліній 230, справа «Акілле Лауро» 231, лівійська, панамська й іракська війни. А потім громадську свідомість, наче відкриту чарівною фразою «сезам, відкрийся!» і беззастережно покірну, ніби це сплановано до найдрібніших деталей, насичують медійним аналізом й ґрандіозним висвітленням. Це вихолощений досвід. Адорно говорить:


Тотальне стирання війни інформуванням, пропаґандою, коментарями, з операторами на передових танках і воєнними репортерами, які гинуть героїчною смертю, мішаниною обізнаної маніпуляції громадською думкою й очевидної діяльності — усе це ще одне вираження висихання досвіду, порожнечі між людиною і її життям, у якій лежить її справжня доля. Так, ніби оречевлений, затверділий гіпсовий зліпок подій займає місце самих подій. Люди зводяться до ролей статистів у велетенському документальному фільмі [46].

230 1 вересня 1983 року корейський пасажирський авіалайнер Боїнґ-747, який виконував рейс KAL-007 Нью-Йорк-Сеул, зник над територією Радянського Союзу. Це стало джерелом численних таємниць і здогадок щодо його долі, місії, причини затримки з вильотом і небезпечного відхилення від курсу. Найвірогідніше, збитий радянським Су-15 літак упав у море, однак жодного тіла не знайшли, хоча у Нью-Йорку на борт літака ступило 269 пасажирів, родини яких згодом утворили Асоціацію родин жертв KAL-007. На основі відсутності радянська сторона стверджувала, що літак був шпигунським.

231 Йдеться про захоплення італійського круїзного лайнера «Акілле Лауро» 1985 року на півдорозі з Александрії до Порт-Саїда з 400 пасажирами на борту. Бойовики Фронту визволення Палестини (ФВП), що захопили корабель, вимагали звільнити п’ятдесят палестинців, яких тримали в ізраїльських в’язницях. У результаті загинув один інвалід-американець, а наданий Єгиптом літак із бойовиками на борту перехопили американські винищувачі за наказом розлюченого Рейґана і змусили його приземлитися в Італії. Тодішнього лідера ФВП і організатора захоплення Абу Аббаса (справжнє ім’я — Мухаммед Аббас), якого Джордж Буш не раз згадував серед екстремістів, що, ймовірно, переховуються в Іраку, американці схопили після взяття Багдада 2003 року й кинули до в’язниці. Там він і помер від хвороби 8 березня 2004 року. Дозвіл на його поховання дала тільки Сирія.

Було б безвідповідально з мого боку оминути увагою ефекти, які справляє американське висвітлення незахідного світу в електронних медіа і наступні зміщення у друкованій продукції на американське ставлення до цього світу та закордонну {449} політику щодо нього. Я вже доводив 1981 року [47] (і сьогодні це ще справедливіше), що обмежений громадський вплив на діяльність медіа, помножений на майже досконалу відповідність між панівною урядовою політикою й ідеологією, яка керує представленням і відбором новин (порядок денний встановлюють сертифіковані експерти разом із медіа-менеджерами), дозволяє зберігати узгодженість імперського підходу Сполучених Штатів до незахідного світу. Як наслідок політику Сполучених Штатів підтримує панівна культура, котра не чинить перешкод її основним засадам: підтримці диктаторських і непопулярних серед власного населення режимів, розмахові насилля, що непропорційно перевищує насилля тубільних повстань проти американських союзників, непорушній ворожості до леґітимності тубільних націоналізмів.

Гармонія між цими уявленнями і світоглядом, який поширюють медіа, абсолютна. Історія інших культур не існує, доки вона не вибухає конфронтацією зі Сполученими Штатами; все, що нас цікавить у чужоземних суспільствах, зводиться до третьорядних рубрик, «цитат» і питань, чи вони про- або антиамериканські, вільні, капіталістичні, демократичні. Більшість американців сьогодні знають і обговорюють спортивні події із більшим знанням справи, ніж поведінку свого уряду в Африці, Індокитаї або Латинській Америці. Нещодавнє опитування показало, що 89% старшокласників були переконані, ніби Торонто розташоване в Італії. У медіамонтажі перед професійними знавцями або експертами з питань «інших» народів ставиться вибір: сказати публіці — те, що відбувається, «добре» для Америки чи ні (наче те, що в цьому «доброго», можна викласти в п’ятнадцятисекундній цитаті), — а потім порекомендувати стратегію поведінки. Кожен коментатор або експерт стає потенційним держсекретарем на кілька хвилин.

Засвоєння норм культурного дискурсу, правила, яких слід дотримуватися, виголошуючи заяви, «історія», яку зроблено офіційною на противагу історії, яка такою не є, — усі ці прийоми реґулювання публічних дискусій, звичайно, існують у всіх суспільствах. Різниця в тому, що епічний розмах ґлобальної могутності Сполучених Штатів і відповідна міцність внутрішньонаціонального консенсусу, створеного електронними медіа, не мають прецедентів. Ніколи ще не було консенсусу, якому так важко опиратися {450} і перед яким так легко мимоволі капітулювати. Для Конрада Куртц був європейцем в африканських джунґлях, а Ґулд — освіченою західною людиною в південноамериканських горах, які здатні як цивілізувати, так і винищити тубільців. Такою самою владою, але у світових масштабах, наділені сьогодні Сполучені Штати, навіть попри занепад їхньої економічної могутності.

Мій аналіз був б неповним, якби я не згадав про ще один важливий елемент. Ведучи мову про контроль і консенсус, я умисно вжив слово «гегемонія» наперекір спростуванням Ная, ніби Сполучені Штати на неї не націлені. Відповідність між сучасним культурним дискурсом Сполучених Штатів та їхньою політикою в підпорядкованому незахідному світові не є наслідком прямо насадженого режиму конформності. Це радше система тисків і примусів, за рахунок якої весь корпус культури зберігає свою істотно імперську ідентичність і спрямованість. Ось чому правильніше було б говорити, що офіціозна культура має певну реґулярність, цілісність і передбачуваність у часі. Інший спосіб викласти це — сказати, запозичуючи з опису постмодернізму Фредріка Джеймсона, що в сучасній культурі можна розпізнати нові зразки домінування [48]. Арґумент Джеймсона прив’язаний до його опису споживчої культури, центральні риси якої — новий стосунок із минулим на основі стилізації і ностальґії, нова й еклектична безладність культурного артефакту, переорганізація простору й особливості мультинаціонального капіталу. До цього слід додати феноменальну здатність цієї культури до інкорпорації, яка практично кожному дозволяє говорити взагалі будь-що, адже все одно воно сортується і потрапляє або в панівний офіціоз, або геть на окраїни.

Марґіналізація в американській культурі означає своєрідну неістотну провінційність — незначущість, пов’язану з тим, що не є основним, центральним, могутнім, тобто з тим, що евфемістично називають «альтернативними» способами, альтернативними державами, народами, культурами, альтернативними театрами, пресою, газетами, митцями, науковцями й стилями, які пізніше можуть стати центральними чи принаймні модними. Нові образи центральності, прямо сполучені з тим, що Ч. Р. Міллс назвав владною елітою, витісняють повільніші, рефлексивні, менш безпосередні процеси друкованої культури з її кодом супровідних і впертих категорій історичного класу, {451} успадкованих якостей та традиційних привілеїв. Присутність виконавчої влади центральна в сьогоднішній американській культурі: президент, телевізійний коментатор, офіційний представник корпорації, знаменитість. Центральність — це вказування, що є могутнім, важливим і нашим. Центральність утримує баланс між крайнощами, вона наділяє ідеї противагою поміркованості, раціональності, прагматизму, вона об’єднує середнє.

Центральність дає початок напівофіційним наративам, які дозволяють і провокують певні причинно-наслідкові ланцюги, водночас запобігаючи пробудженню контрнаративів. Найуживаніший такий ланцюг, досить старий, про те, що Америка, доброчинна сила у світі, раз у раз піднімається проти перешкод, створених закордонними змовами, онтологічно зловмисними і спрямованими «проти» Америки. Так американську допомогу В’єтнамові й Іранові зірвали комуністи, з одного боку, і терористичні фундаменталісти, з іншого, це призвело до приниження й гіркого розчарування. І навпаки, під час холодної війни доблесні афганські моджахеди (борці за волю), польський рух «Солідарність», нікараґуанські угруповання «контрас», ангольські повстанці, сальвадорські кадровики (усіх їх «ми» підтримували), полишені на наші відповідні методи, досягли б перемоги з «нашою» допомогою, однак унадливі зусилля домашніх лібералів і експертів-дезінформаторів за кордоном зменшили нашу здатність допомогти. Аж до війни в Затоці, коли «ми», врешті-решт, позбулися «в’єтнамського синдрому».

Ці підсвідомо доступні конспективні історії чудово заломлені крізь призму романів Е. Л. Доктороу 232, Дона Делілло та Роберта Стоуна, а ще безжально проаналізовані журналістами на зразок Александра Кокберна, Крістофера Гітченса, Сеймура Герша і в невтомній творчості Ноама Хомського. І все-таки офіційні наративи досі мають силу забороняти, марґіналізувати й криміналізувати альтернативні версії однієї й тієї самої історії — у В’єтнамі, Ірані, Африці, Центральній Америці, Східній Європі, на Близькому Сході.

232 Укр. переклади див.: Доктороу Едгар Лоренс. Озеро Гагари: Роман / Пер. з англ. Мар Пінчевський // Всесвіт. — 1982. — № 1. — С. 10-149; Доктороу Едгар Лоренс. Регтайм: Роман / Пер. з англ. Марина Зарудна, Сергій Зарудний, Володимир Хандогій // Всесвіт. — 1978. — № 9-11.

Простою емпіричною демонстрацією {452} того, що я маю на увазі, може бути ситуація, коли вам дають нагоду розповісти складнішу, менш послідовну історію: ви змушені переказувати «факти» так, що від початку доводиться винаходити мову, як це було у випадку війни в Затоці, який я обговорював вище. Найважче під час цієї війни було сказати, що чужоземні суспільства в минулому й сьогодні могли не схвалювати насадження західної політичної і військової влади не тому, що в ній було якесь уроджене зло, а тому що для них вона була чужою. Насмілитися на таку очевидну й незаперечну істину про те, як насправді поводяться усі культури, означало не більше й не менше, ніж злочинний учинок. Надана вам можливість сказати щось в ім’я плюралізму й справедливості була різко обмежена до непослідовних спалахів фактів, таврованих як екстремальні або недоречні. Не маючи прийнятного наративу, на який можна було б покластися, не маючи тривалого дозволу наратувати, ви відчуєте, як вас витіснила юрба і змусила замовкнути.

Щоб закінчити цю досить похмуру картину, дозвольте додати кілька завершальних міркувань про «третій світ». Зрозуміло, що ми не можемо обговорювати незахідний світ як відокремлений від подій на Заході. Спустошення колоніальних воєн, затяжні конфлікти між повстанським націоналізмом і аномальним імперським контролем, суперечки, що їх нові фундаменталістичні й тубільницькі рухи підживили відчаєм і гнівом, розширення світової системи на світ, який розвивається, — усі ці обставини прямо пов’язані з реаліями на Заході. З одного боку, як говорить Екбаль Ахмад у найкращому з відомих мені описів цих обставин, ті селяни й докапіталістичні класи, які домінували протягом доби класичного колоніалізму, розпалися в нових державах на нові, часто притьмом урбанізовані й непогамовні класи, прив’язані до абсорбуючої влади метрополійного Заходу. Для прикладу, в Пакистані і Єгипті на чолі непримиренних фундаменталістів стоять не селяни чи інтелектуали з робітничого класу, а інженери, лікарі і юристи з західною освітою. Правлячі меншини виникають з новими деформаціями у нових структурах влади [49]. Ці патології та породжене ними розчарування в авторитетах приносять цілу гаму режимів — від неофашистських до династично-олігархічних, і тільки дещиця держав зуміла втримати функціональну парламентську й демократичну систему. З іншого боку, криза в «третьому світі» кидає виклик, у якому великий {453} потенціал того, що Ахмад називає «логікою насмілювання» [50]. Змушені відмовлятися від традиційних вірувань, нові незалежні держави пізнають відносність усіх суспільств, систем вірування і культурних практик та можливості, притаманні їм. Досвід досягнення незалежності викликає «оптимізм — народження й поширення відчуття надії і сили, віри, що те, що існує, не повинне існувати, що люди можуть покращити свій жереб, якщо вони намагатимуться, [і]... раціоналізм... переконання, що планування, організація і використання наукового знання розв’яжуть соціальні проблеми» [51].

3. Рухи та міґрації


При всій його позірній могутності цей новий усезагальний зразок панування, вироблений у добу масових суспільств і керований згори вельми централізаторською культурою та складною інкорпоративною економікою, нестабільний. Видатний французький соціолог-урбаніст Поль Вірільйо охарактеризував цей устрій як ґрунтований на швидкості, миттєвих комунікаціях, далекому засягові, постійній нагальності, ненадійності, зумовленій нагромаджуваними кризами, окремі з яких ведуть до воєн. За таких обставин швидка окупація реального, а також публічного простору — колонізація — стає центральною мілітаристичною прероґативою сучасної держави. Це продемонстрували Сполучені Штати, відправивши величезну армію в арабську затоку і відрядивши медіа підтримувати цю операцію. Водночас Вірільйо вважає, що модерністичний проект визволення мови/мовлення (la liberation de la parole) паралельний визволенню критичних місць: лікарень, університетів, театрів, фабрик, церков, порожніх будинків. В обох випадках фундаментальний акт трансґресії наявного полягає в заселенні того, що зазвичай незаселене [52]. Для прикладу Вірільйо наводить випадки людей, чий теперішній статус склався внаслідок деколонізації (робітники-міґранти, біженці, ґастарбайтери) або важливих демографічних чи політичних зрушень (чорне населення, імміґранти, міські сквотери, студенти, народні бунти тощо). Вони — реальна альтернатива владі держави.

Якщо 1960-ті роки тепер згадують як десятиріччя масових демонстрацій в Європі й Америці (серед них головними були {454} університетські й антивоєнні заворушення), то 1980-ті напевно повинні запам’ятатися як десятиріччя масових повстань за межами західної метрополії. Іран, Філіппіни, Арґентина, Корея, Пакистан, Алжир, Китай, ПАР, майже вся Східна Європа й окуповані Ізраїлем палестинські території — це лише деякі з найвиразніших активізованих натовпами місць, кожне з яких замешкане переважно неозброєним цивільним населенням, чию чашу терпіння переповнили злигодні, тиранія і негнучкість урядів, які керували ними занадто довго. Найпам’ятніші, з одного боку, винахідливість і разючий символізм самих протестів (палестинська молодь, яка кидала каміння, гурти південноафриканців, які гойдалися в танці, східні німці, які перелазили через стіну) та, з іншого боку, нахабна брутальність, падіння і безславний відхід урядів.

Допускаючи великі ідеологічні розходження, всі ці масові протести кидали виклик чомусь дуже засадничому для будь-якого мистецтва і теорії врядування, принципові замкненості. Щоби люди були керованими, їх треба порахувати, оподаткувати, дати освіту й управляти ними в реґламентованих місцях (оселях, школах, лікарнях, робочих місцях), крайнє втілення яких представлене в усій простоті і суворості в’язницею або психіатричною лікарнею, як стверджував Мішель Фуко. Справді, було щось карнавальне у юрмливих натовпах Ґази або на площах св. Вацлава 233 і Тяньаньмень 234,

233 Центральна площа Праги, на якій відбулися основні події 1988-1989 років (зокрема, демонстрації 21 серпня і 28 жовтня 1988 p., 15 січня і 17 листопада 1989 p.), що призвели до т. зв. «оксамитової революції».

234 15 квітня — 4 червня 1989 року на центральній площі Пекіна Тяньаньмень (або Тянанмін) відбулася демократична акція протесту. Поштовхом до подій стала смерть генерального секретаря КПК Ху Яобанґа, якого вважали прихильником реформ. На підтримку генсека тисячі людей вийшли на вулицю з вимогами демократичних реформ і заміни перестаркуватого керівництва країни. Проти студентів-учасників акції 3-4 червня вивели військові загони і танки, які з численними жертвами розігнали сотні тисяч учасників протесту. За оцінками, в ході придушення акції загинуло від п’ятисот до двох із половиною тисяч учасників (більшість роздавили танки). За розправою з демонстрантами світ спостерігав у прямому ефірі завдяки випадковій присутності репортерів CNN. Ці події почасти стали каталізатором революційних змін у Центрально-Східній Європі.

однак наслідки тривалої {455} розкутості і неспокійного існування мас у 1980-х були тільки трохи суттєвішими (й пригнітливими), ніж раніше. Невирішене скрутне становище палестинців дає прямий приклад неприрученої визвольної боротьби і бунтівного народу, який платить дуже високу ціну за свій опір. Є й інші приклади: біженці і «човнярі» 235, ці невтомні і вразливі блукачі; голодне населення південної півкулі; нужденні, але наполегливі бездомники, котрі, наче зграї Бартлебі 236, тінню ходять за різдвяними покупцями в західних містах; бездокументні імміґранти й експлуатовані «гостюючі робітники», яких використовують як дешеву і зазвичай сезонну робочу силу. Між крайнощами невдоволених, роздратованих міських натовпів і потоками напівзабутих, занедбаних людей мирські й релігійні авторитети світу шукають нових або оновлених способів урядування.

Ніщо не видається таким легкодоступним, зручним і привабливим, як звернення до традиції, національної й релігійної ідентичності, патріотизму. А позаяк ці звернення підсилює і розповсюджує вдосконалена медіа-система, орієнтована на масові культури, вони приголомшливо, щоб не сказати моторошно, ефективні. Коли навесні 1986 року Рейґанова адміністрація вирішила завдати удар по «тероризму», рейд на Лівію призначили точнісінько на початок вечірнього прайм-тайму загальнонаціональних новинних телепередач. На «Америка завдає удару у відповідь» по всьому мусульманському світові швидко пролунала гучна відповідь зі зверненнями до «ісламу», від яких холонула кров і які, своєю чергою, спровокували лавину образів, писань і ставлень на «Заході».

235 «Човнярами» (англ. boat people) у 1970-х роках почали називати біженців із поствоєнного В’єтнаму, Камбоджі та Лаосу, які припливали на старих благеньких човнах або інших підручних засобах, ризикуючи власним життям, тікаючи від утисків або бідності. Крім Індокитаю, це поширена форма міґрації з Куби, Гаїті, Марокко й Албанії. Не раз великі групи «човнярів» (наприклад, 353 шукачі притулку з Індонезії до Австралії 2001 року) гинули в морі або ставали об’єктами міжнародних скандалів. Часом «човнярам» силою не дозволяють висадитися на берег або негайно арештовують.

236 Бартлебі — герой оповідання Германа Мелвілла «Писець Бартлебі». Він жив, немов привид, не маючи оселі, і проводив дні й ночі свого убогого існування в конторі, де працював.

Ці останні підкреслювали цінність «нашої» юдео-християнської (західної, ліберальної, демократичної) {456} спадщини і нечестивість, згубність, жорстокість та незрілість «їхньої» (ісламської, третьосвітньої тощо).

Рейд на Лівію був повчальним не тільки через ефектні дзеркальні відображення по обидва боки, а й тому, що обидві сторони поєднали авторитет справедливості й каральне насилля у спосіб, який лишився незаперечним і згодом часто був імітований. Це справді була доба аятол, протягом якої фаланги хранителів (Хомейні, папа римський, Марґарет Тетчер) спрощували й захищали якесь кредо, сутність, первісну віру. Один фанатизм ненависно нападався на інший в ім’я розуму, свободи і доброти. Курйозний парадокс: релігійний запал, здається, майже завжди затемнює уявлення про священне або божественне, так наче вони не можуть вижити в перегрітій, переважно секулярній атмосфері фундаменталістичної борні. Вам буде не до закликів до божої милостивої природи, якщо вас мобілізував Хомейні (або в тому самому випадку захисник арабів проти «персів» у найогиднішій із воєн 1980-х років Саддам): ви служите, ви воюєте, ви нищите. Так само надвеликі борці холодної війни Рейґан і Тетчер із праведністю і владністю, яким позаздрили б і церковники, вимагали покірно служити проти імперії зла.

Прірва між ударами проти інших релігій і культур, з одного боку, та глибоко консервативним самовихвалянням не була заповнена повчальним аналізом або обговоренням. Серед усього надрукованого про «Сатанинські вірші» Салмана Рушді тільки крихітна частка публікацій обговорювала сам твір. Ті, хто виступав проти і рекомендував книжку спалити, а її автора стратити, відмовлялися її читати; ті, хто підтримував свободу автора писати, на тому й зупинилися, самовдоволені. Пристрасна суперечка про «культурну грамотність» у Сполучених Штатах і Європі чималою мірою була про те, що слід читати (двадцять-тридцять важливих книжок), а не про те, як їх треба читати. У багатьох американських університетах частою відповіддю на вимоги нових наділених правами груп у стилі мислення правиці було «покажіть мені африканського (або азіатського, або жіночого) Пруста» або «якщо ви втручатиметеся в канони західної літератури, ви сприятимете поверненню полігамії і рабства». Але чи подібна зарозумілість і карикатурне бачення історичного процесу свідчать про гуманізм і щедрість «нашої» культури, ці мудреці не виявляють охоти відповідати. {457}

Їхні заяви долучаються до маси інших культурних тверджень, особливість яких — те, що їх виголошують експерти й професіонали. Водночас, і це часто помічають і праві, й ліві, універсальний секулярний інтелектуал зник. Смерть протягом 1980-х Жана-Поля Сартра, Ролана Барта, І. Ф. Стоуна, Мішеля Фуко, Реймонда Вільямса і С. Л. Р. Джеймса відзначила кінець старого ладу. Це були люди вчені й авторитетні, які охоплювали багато галузей, і це загалом давало їм більше, ніж професійну компетентність, а саме критичний інтелектуальний стиль. На противагу їм технократи, як говорить Ліотар у «Стані постмодерну» 237 [53], здебільшого компетентні розв’язувати локальні проблеми, не ставити важких питань, порушених великими наративами емансипації та просвітництва. Крім того, ще є дбайливо відібрані політичні експерти, які обслуговують керівників служб безпеки, котрі заправляють міжнародними справами.

Із фактичним вичерпанням великих систем і тотальних теорій (холодна війна, договір у Бреттон-Вудс 238, радянська й китайська колективізовані економіки, третьосвітній антиімперіалістичний націоналізм) ми вступаємо до нового періоду величезної непевності. Це саме те, що так влучно втілював Михайло Горбачов, доки його місце не зайняв набагато певніший Борис Єльцин. «Перебудова» і «гласність» — ключові слова у реформах Горбачова — виражали невдоволення минулим і, щонайбільше, невиразні надії на майбутнє, але вони не були ні теоріями, ні візіями.

237 Укр. переклад уривків з цієї праці див.: Ліотар Жан-Франсуа. Ситуація постмодерну / Пер. з англ. Юрій Джулай // Філософська і соціологічна думка. 1995. — №5/6. — С. 15-38; Льотар Ж.-Ф. Ситуація постмодерну / Укр. пер. Юрія Джулая // Плерома. — 1996 — № 1/2. — С. 59-70; Ліотар Ж. Ф. Постмодерна наука як пошук нестабільності / Укр. пер. Юрія Яремка // Ї. — 2004. № 34. — С. 74-79 (або: http://www.ji.lviv.ua/n34texts/liotar.htm).

238 Підписані на конференції на американському гірському курорті Бреттон-Вудс 1944 року договори між США та їхніми союзниками заклали основи післявоєнної світової фінансової системи (було засновано МВФ та Світовий банк). Вони також вимагали від країн-учасниць докладати всіх зусиль, щоб підтримувати курси їхніх валют у певних межах стосовно долара. Останній пункт було скасовано 1976 року на конференції в Кінґстоні (Ямайка), де представники провідних світових держав підписали договір про «вільне плавання» валют, розв’язавши руки банкам.

Його невтомні подорожі поступово відкрили нову мапу {458} світу, більша частина якого була жахливо взаємозалежною й інтелектуально, філософськи, етнічно та навіть уявно не нанесеною на мапу. Великі маси людей, чисельно більші і з більшими надіями, ніж будь-коли раніше, хотіли їсти краще й частіше, велика кількість хотіла також пересуватися, говорити, співати, одягатися. Якщо старі системи не могли задовольнити ці вимоги, то не допоможуть і гігантські прискорені медіа образи, які провокують адміністроване насилля й несамовиту ксенофобію. Можна розраховувати на те, що вони спрацюють на коротку мить, але по тому вони втрачають свою мобілізаційну потужність. Занадто багато суперечностей між спрощеними схемами й непереборними імпульсами та потягами.

Старі винайдені історії, традиції та спроби правити поступаються місцем новішим, гнучкішим і послабленим теоріям про те, що ж такого суперечливого й напруженого в нинішньому моменті. На Заході постмодернізм ухопився за аісторичну невагомість, споживацтво й видовищність нового порядку. З ним пов’язані інші ідеї на зразок постмарксизму і постструктуралізму — різновиди того, що італійський філософ Джанні Ваттімо назвав «слабкою думкою» або «кінцем модерності». Але в арабському й ісламському світі багато митців та інтелектуалів, таких як Адоніс, Еліас Хурі, Камаль Абу Діб, Мухаммед Аркун і Джамаль Бен Шейх, досі переймаються самою модерністю, ще зовсім не вичерпаною, яка досі є головним викликом у культурі, де панує turath (спадщина) і ортодоксальність. Такі самі справи на Карибах, у Східній Європі, Латинській Америці, Африці та Південній Азії. Ці рухи культурно перетинаються у захопливому космополітичному просторі, оживленому всесвітньо впливовими письменниками, як-от Салман Рушді, Карлос Фуентес, Ґабріель Ґарсія Маркес та Мілан Кундера, котрі енерґійно вдираються не тільки як романісті, а і як коментатори та есеїсти. І до їхніх дебатів про сутність модерного чи постмодерного долучається тривожне й нагальне запитання: як нам модернізуватися, враховуючи катастрофічні безлади, які переживає світ у міру наближення fin de siècle 239, тобто як ми збираємося жити далі, якщо банальні вимоги нинішнього моменту загрожують випередити людську теперішність?

1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка