Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка4/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55

У моїй праці термін «імперіалізм» означає практику, теорію та ставлення панівної метрополії, яка керує віддаленою територією. «Колоніалізм», котрий практично завжди є наслідком імперіалізму, — це насадження поселень на віддалених територіях. Цитуючи Майкла Дойла: «Імперія — це формальні чи неформальні стосунки, у яких одна держава контролює чинний політичний суверенітет іншого політичного суспільства. Цей контроль може досягатися за допомогою сили, політичної колаборації або економічної, соціальної чи культурної залежності. Імперіалізм — це всього-на-всього процес або політика встановлення чи підтримання імперії» [14]. У наш час власне колоніалізм переважно завершився. Імперіалізм, як побачимо далі, засидівся на своєму звичному місці — в загальнокультурній царині та у специфічних політичних, ідеологічних, економічних і соціальних практиках.

Ані імперіалізм, ані колоніалізм не є просто актами накопичення і надбання. Їх підтримують і, здається, навіть просувають подиву гідні ідеологічні формації, які містять уявлення про те, що певні території та народи потребують і шукають опанування; а також пов’язані з пануванням форми знання: лексика класичної імперської культури XIX сторіччя рясніє словами {45} й поняттями на зразок «нижчі раси», «підлеглі раси», «другорядні народи», «залежність», «експансія», «владність». Уявлення про культуру прояснювалися, закріплювалися, критикувалися або відкидалися з огляду на імперський досвід. А щодо курйозної, однак, здається, прийнятної ідеї, висловленої сто років тому Дж. Р. Сілі (він стверджував, що деякі віддалені європейські імперські володіння спочатку здобувалися бездумно), то навіть найбагатшій уяві вона не прояснює суперечливості й тривкості цих володінь, того, як систематизовано їх здобували й адміністрували, не кажучи вже про посилений контроль над ними та їхню явну присутність. Як зазначав у «Розкутому Прометеї» Девід Лендіс, «рішення певних європейських сил... заснувати „плантації“, себто перетворити свої колонії на безупинні підприємства, було, попри моральний аспект проблеми, важливим новаторством» [15]. Отже, наразі мене хвилює питання: як, отримавши первинний поштовх, здавалося б, незрозумілого походження й невідомої рушійної сили, ідея та практика створення імперії від Європи до далеких земель на кінець XIX сторіччя набула постійності й інтенсивності безупинного підприємства?

Першість Британської чи Французької імперії аж ніяк не затьмарює варту подиву модерну експансію Португалії, Іспанії, Голландії, Бельгії, Німеччини, Італії та — хоч і інакшу — Росії та США. Росія, однак, здобула свої імперські землі майже винятково за рахунок сусідів. На відміну від Британії та Франції, які стрибнули на тисячі кілометрів від своїх кордонів на інші континенти, Росія ковтала всі землі й народи, що прилягали до її кордонів, які в такий спосіб розширювалися все далі й далі на схід і південь. Проте у випадку Британії і Франції велика відстань до привабливих територій викликала проекцію далекосяжних інтересів. Саме вони в центрі моєї уваги, бо мені цікаво розглянути низку культурних форм і структур почування, породжених цією проекцією, а ще тому, що закордонне панування — це той світ, у якому я виріс і живу досі. Американський і російський одночасний статус наддержав, який проіснував трохи менше ніж півсторіччя, має різну історію походження та відмінні імперські траєкторії. Існує кілька різновидів панування й реакції на нього, однак тема цієї книжки — саме «західне» домінування та опір, який воно викликає. {46}

Очевидно, що в розширенні великих західних імперій надзвичайно важливу роль відігравали прибуток і сподівання на майбутній прибуток, на користь чого протягом сторіч свідчили принади спецій, цукру, рабів, каучуку, опіуму, бавовни, олова, золота і срібла, а також інерція, інвестування в уже створені підприємства, традиція та ринок або інституційні чинники, які забезпечували роботу підприємств. Проте імперіалізм і колоніалізм — це не тільки ці чинники. Крім прибутку, існувала завжди актуальна й актуалізована відданість ідеям імперіалізму і колоніалізму. Це, з одного боку, уможливило прийняття порядними чоловіками й жінками тієї ідеї, що віддалені території та їхнє корінне населення мусять бути підкореними, а з іншого — так наснажувало метрополію, що ці порядні люди сприймали імперіум як тривалий, майже метафізичний обов’язок керувати підлеглими, другорядними, менш розвинутими народами. Не варто забувати, що імперії майже не стикалися з внутрішнім опором, хоча досить часто вони поставали й підтримувалися за несприятливих, навіть невигідних умов. Проблеми полягали не лише у величезних труднощах, що їх терпіли колонізатори: завжди існувала надзвичайно ризикована кількісна нерівність між малою купкою дуже віддалених від дому європейців і масами тубільного населення на власній території. Наприклад, в Індії до 1930-х років «лише 4 тисячі чиновників за допомогою 60 тисяч військовиків та 90 тисяч цивільних (переважно бізнесменів і духовенства) розквартирувалися в країні з 300-мільйонним населенням» [16]. Можна лише здогадуватися про те, яка сила волі, самовпевненість, навіть зухвальство потрібні були для підтримки такого стану справ. Проте, як побачимо з романів «Подорож до Індії» 14 та «Кім», ці настрої принаймні не менш важливі, ніж кількість військовиків або чиновників чи мільйони фунтів, одержуваних Англією з Індії.

14 Роман Едварда Форстера, написаний 1924 року.

Імперська справа залежить від ідеї існування імперії (що, здається, дуже чітко зрозумів Конрад), тому культура найрізноманітнішими способами готується до неї. Тоді, своєю чергою, імперіалізм набуває певної зв’язності, здобуває низку досвідів і забезпечує присутність у культурі однаковою мірою і правителя, і підлеглого. Як зауважив один проникливий сучасний {47} дослідник імперіалізму: «Модерний імперіалізм був поєднанням різновагових елементів, сліди яких можна знайти в кожній історичній епосі. Можливо, основні причини цього явища (разом із причинами війни) треба шукати не так у матеріальних потребах, як у тривожному напруженні суспільств, викривлених класовою нерівністю, напруженні, що відбивається у викривлених ідеях в людських головах» [17].

Видатний консервативний історик імперії Д. К. Філдхаус наводить гостру ознаку того, наскільки вирішальним був момент відображення і розвитку в імперській культурі чинників напруги, нерівності й несправедливості, притаманних суспільству самої метрополії: «Основою імперської влади була внутрішня настанова колоніста. Прийняття ним субординації — в позитивному сенсі його спільних із материнською країною інтересів чи внаслідок неспроможності вигадати альтернативу — забезпечувало тривкість імперії» [18]. Філдхаус говорить про білих колоністів в обох Америках, проте його загальна теза ширша: тривкість імперії живилася з обох сторін — правителів і віддалених підданців, кожна з яких, своєю чергою, мала власну низку інтерпретацій спільної історії зі своєї позиції, з власним історичним сенсом, власними емоціями і традиціями. З колоніального минулого своєї країни пам’ять сьогоднішнього алжирського інтелектуала прискіпливо відбирає такі події, як французькі військові напади на мирні поселення, мордування ув’язнених під час війни за незалежність, радість від здобуття незалежності 1962 року. Для його ж французького колеґи, котрий міг брати участь в алжирській кампанії або чия родина жила в Алжирі, історія Алжиру приправлена гіркотою від його «втрати», а французька колонізаційна місія з її школами, охайно розпланованими містами і приємним життям має позитивне забарвлення, очевидно, навіть із відчуттям того, що «порушники порядку» й комуністи зруйнували ідилію стосунків між «нами» і «ними».

Доба високого імперіалізму XIX сторіччя великою мірою завершилася: після Другої світової війни Британія та Франція відмовилися від своїх найкращих володінь, багато менших держав теж позбулися своїх віддалених домініонів. Проте, знову нагадуючи слова Томаса Стернза Еліота, хоч та доба й мала свою власну ідентичність, значення імперського минулого на ній повністю {48} не замикається. Воно ввійшло в життя сотень мільйонів людей як спільна пам’ять та доволі суперечлива тканина культури, ідеології й політики і досі чинить величезний тиск. Франц Фанон казав: «Ми повинні категорично відмовитися від ситуації, в яку нас намагаються загнати західні країни. Знявши свої прапори й поліцейські загони з наших територій, колоніалізм та імперіалізм не сплатили своїх рахунків. Упродовж сторіч [чужоземні] капіталісти поводилися в слаборозвинутому світі не краще, ніж злочинці» [19]. Ми повинні критично оцінити ностальґію за імперією та злість і обурення, які вона викликає в тих, над ким панувала, уважно поглянути і скласти цілісне уявлення про культуру, що підживлювала почуття, думки і передусім уяву імперії. Ми також повинні спробувати збагнути гегемонію імперської ідеології, яка під кінець XIX сторіччя остаточно вкоренилася в тих культурах, чиї найменш гідні жалю риси ми й досі уславлюємо.

На мій погляд, у нашій теперішній критичній свідомості існує доволі серйозна прогалина. Через неї ми витрачаємо масу часу, скажімо, на розробку естетичних теорій Раскіна і Карлейля, не звертаючи уваги на той авторитет, яким їхні ідеї автоматично наділяли підпорядкування нижчих народів і колоніальних територій. Або візьмемо інший приклад: якщо ми не зрозуміємо, як великий європейський реалістичний роман досягнув однієї зі своїх головних цілей — майже непомітно підтримувати згоду суспільства на закордонну експансію, згоду на те, що, за словами Дж. А. Гобсона, «еґоїстичні сили на чолі Імперіалізму повинні використовувати захисні кольори ... безкорисливих рухів» [20], себто філантропії, релігії, науки й мистецтва, — то неправильно витлумачимо важливість культури та її резонанс в імперії і тоді, і тепер.

Це в жодному разі не означає огульне засудження й закидання критичними епітетами європейського або загалом західного мистецтва й культури. Аж ніяк. Я хочу дослідити, як відбувалися імперіалістичні процеси поза рівнем економічних законів і політичних рішень і як завдяки схильності, владі впізнаваних культурних формацій, тривалому укріпленню позицій в освіті, літературі, музиці та візуальному мистецтві вони проявлялися на іншому, дуже важливому рівні — на рівні національної культури, що її ми намагаємося стерилізувати як галерею незмінних інтелектуальних монументів, не заплямованих жодними земними {49} зв’язками. Непримиренну позицію з цього питання займав Вільям Блейк. «У Підґрунті Імперії лежать Мистецтво і Наука. Усуньте їх, Скиньте їх — і Не стане Імперії. Імперія йде слідом за Мистецтвом, а не навпаки, як вважають Англійці», — пише він у своїх коментарях до «Трактатів» Джошуа Рейнольдса [21].

Який у такому разі зв’язок між переслідуванням національно-імперських цілей і загальнонаціональною культурою? Сучасний інтелектуальний і академічний дискурс намагається відокремити і розділити їх: більшість науковців — вузькі спеціалісти; більшість фахових розвідок присвячено цілком автономним темам, приміром, індустріальному вікторіанському романові, французькій колоніальній політиці в Північній Африці тощо. Я віддавна наполягаю на тому, що подрібнення і розмноження сфер діяльності та спеціалізацій суперечить розумінню цілісності, коли предметом обговорення є все: персонаж, тлумачення й напрям або тенденція культурного досвіду. Випустити з поля зору або знехтувати національним чи міжнародним контекстом, скажімо, в діккенсівському зображенні бізнесменів вікторіанської доби, або ж зосередитися лише на внутрішньому зв’язку їхніх ролей у його романах означає втратити істотний зв’язок між його літературою та історичною дійсністю. І розуміння цього зв’язку не редукує і не зменшує цінності цих романів як мистецьких творів: навпаки, вони ще цікавіші і ще цінніші як твори мистецтва якраз із огляду на їхню приземленість, на складні зв’язки з їхнім реальним оточенням.

На початку роману «Домбі та син» Діккенс намагається підкреслити, наскільки для Домбі важливе народження сина. «Адже землю створено, щоб Домбі і Син могли на ній торгувати, сонце і місяць — щоб світили їм. Річки потекли і моря простерлись, щоб було де плавати їхнім кораблям. Веселка обіцяла їм гарну годину. Вітри тільки або сприяли, або перешкоджали. Зірки та планети оберталися на орбітах, щоб не зрушився світ, центром якого був торговельний дім „Домбі і Син“. Загальновживані скорочення набували для містера Домбі іншого змісту й стосувалися лише їхньої фірми: A. D. було вже не Anno Domini, a Anno Dombei... і Сина» [22].

Роль цього уривка очевидна — це опис самовпевненої зарозумілості Домбі, його нарцисичного самозабуття, його репресивного ставлення до свого щойно народженого дитяти. {50} Однак варто також запитати, як Домбі міг подумати, що всесвіт і час існують для того, аби він торгував? Ми також мусимо побачити в цьому уривкові (котрий зовсім не центральний у романі) припущення, властиве британським письменникам 40-х років XIX сторіччя, ніби це був, за словами Реймонда Вільямса, «вирішальний період, коли формувалася і виражалася свідомість нового цивілізаційного етапу». Але чому в такому разі Вільямс описує «цю трансформаційну, визвольну й загрозливу добу» [23] без жодних згадок про Індію, Африку, Близький Схід і Азію, адже саме на них, як іронічно показав Діккенс, поширилося і відбилося трансформоване британське життя?

Вільямс великий критик, чиї праці я високо ціную і з яких я багато користав, однак я відчуваю певну обмеженість у його міркуваннях про англійську літературу як таку, що стосується головно Англії. Ця ідея була центральною в його працях, так само як у працях більшості науковців і критиків. До того ж науковців, котрі пишуть про романи, працюють майже без винятку з ними (щоправда, Вільямс якраз не з таких). Подібні звички, як на мене, формує впливове, хоча й неточне, уявлення про те, що літературний твір — це автономне утворення. Натомість у цій своїй розвідці я намагатимуся показати, що література сама постійно відсилає до себе як до такої собі учасниці європейських закордонних кампаній, тим самим створюючи те, що Вільямс називає «структурами почування», які підтримують, розвивають і консолідують практику імперії. Звісно, Домбі — це не сам Діккенс, ані вся англійська література, але спосіб, у який Діккенс виражає еґоїзм Домбі, не лише воскрешає та висміює, а й напряму залежить від старих добрих дискурсів імперської вільної торгівлі, етосу британського меркантилізму та його відчуття майже необмежених можливостей для комерційного просування за кордоном.

Ці питання не треба відокремлювати від нашого розуміння роману XIX сторіччя, так само як літературу не можна відрубати від історії й суспільства. Позірна автономія мистецьких творів приписує їм щось на зразок окремішності, яка, на мою думку, накладає марудні обмеження, категорично їм невластиві. Однак я навмисне утримуюся від плекання цілковито завершеної теорії зв’язку між літературою і культурою, з одного боку, та імперіалізмом — з другого. Натомість я сподіваюся, {51} що ці зв’язки проступлять у своїх конкретних місцях у різноманітних текстах разом зі своїм оточенням — імперією, з яким можна налагоджувати стосунки і яке можна осмислювати, розвивати, розширювати та критикувати. Ні культура, ні імперіалізм не є інертними, тому зв’язки між ними як між історичними досвідами динамічні й складні. Моя засаднича мета — це не відокремлення, а пов’язування. У ньому я зацікавлений через головну філософську й методологічну причину: культурні форми гібридні, різнорідні, змішані і прийшов час, коли культурний аналіз мусить переглянути їхні зв’язки з дійсністю.

2. Образи минулого — чисті й нечисті


Наприкінці XX сторіччя майже повсюдно існувало загальне усвідомлення кордонів між культурами та поділів і відмінностей, які не лише дозволяють розрізняти ці культури, а й уможливлюють наше бачення того, наскільки культура є штучно створеною структурою влади та співучасті — милосердною до того, що вона охоплює, об’єднує та обґрунтовує, жорсткішою до того, що відкидає і понижує.

На мій погляд, усі національно визначені культури прагнуть незалежності, впливу і панування. У цьому схожість британської і французької, японської та індійської культур. Парадоксально, але водночас сьогодні ми як ніколи усвідомлюємо чудернацьку гібридність історичного й культурного досвідів, їхню дотичність до багатьох, часто суперечливих досвідів і царин, розуміємо, що вони перетинають національні кордони і позбавляють каральні дії їхньої простої догми й гучного патріотизму. Не будучи унітарними, монолітними чи автономними утвореннями, культури насправді сприймають більше «зовнішніх» елементів, неподібностей і відмінностей, ніж свідомо відкидають. Хто в теперішній Індії або Алжирі може упевнено відділити британський або французький компонент минулого від реалій сьогодення? Хто в Британії або Франції може чітко окреслити британський Лондон чи французький Париж, що не знали впливу Індії або Алжиру?

Це не ностальґійно-академічні чи теоретичні питання. Вони мають важливі соціальні й політичні наслідки, в чому можна переконатися за кілька коротких екскурсів у такі міста. {52} І в Лондоні, і в Парижі проживає дуже багато імміґрантів із колишніх колоній, які, своєю чергою, мають у повсякденному житті суттєвий осад британської або французької культури. Проте це очевидні речі. Візьмемо складніший приклад — загальноприйняті уявлення про класичну грецьку античність або про традицію як детермінанту національної ідентичності. Дослідження Мартіна Бернала («Чорна Афіна») та Еріка Гобсбаума й Теренса Рейнджера («Винайдення традиції») наголошують надзвичайний вплив теперішніх прагнень і планів на сконструйовані нами чисті (навіть очищені) образи добірного, генеалогічно придатного минулого, з якого ми вилучили небажані елементи, сліди й наративи. Скажімо, за Берналом, витоки грецької цивілізації спочатку знаходили у єгипетській, семітській та багатьох інших південних і східних культурах, а впродовж XIX сторіччя її переробили на «арійську», очистивши від семітського й африканського коріння або приховавши його. Самі ж грецькі автори відкрито визнавали мішане минуле своєї культури, тому європейські філологи в інтересах аттичної чистоти взяли на озброєння ідеологічну навичку мовчки оминати незручні уривки [24]. (Можна також пригадати, що лише в XIX сторіччі європейські історики, які вивчали хрестові походи, перестали посилатися на канібалізм серед франкських лицарів, хоча поїдання людської плоті відкрито згадується у хроніках хрестових походів.)

Не тільки уявлення про Грецію, так само образ європейської влади сформувався і закріпився впродовж XIX сторіччя. Хіба можна було здійснити це в інший спосіб, окрім як сфабрикувати ритуали, церемонії і традиції? Саме такий арґумент висувають Гобсбаум, Рейнджер та інші автори «Винайдення традиції» 15.

15 Укр. переклад див.: Винайдення традиції / За ред. Ерика Гобсбаума та Теренса Рейнджера / Пер. з англ. Микола Климчук. — К.: Ніка-Центр, 2005. — 448 с.

В часи, коли старі нитки й переплетіння, які зсередини зв’язували домодерні суспільства, почали обтріпуватися, а соціальний тиск управління численними віддаленими територіями й чималими новими внутрішніми землями зростав, європейські панівні еліти відчули нагальну потребу здійснити проекцію своєї влади в минуле, в такий спосіб даруючи їй історію й леґітимність, що ними могли наділити тільки традиція і довговічність. Наприклад, 1876 року королеву Вікторію проголосили {53} імператрицею Індії. Коли її намісник, лорд Літтон, прибув туди з візитом, по всій країні й на великому Імперському зібранні в Делі його вітали й ушановували, влаштовуючи на честь імператриці «традиційні» збори та урочисті прийняття (дурбари), ніби її правління передусім залежало не від могутності й одностороннього указу, а від вікових традицій [25].

Подібні конструкти вибудовувала й інша сторона, тобто бунтівні «тубільці», щодо свого доколоніального минулого. Наприклад, під час війни за незалежність Алжиру (1954-1962) процес деколонізації стимулював алжирців і мусульман створювати образи своєї уявної ідентичності до французької колонізації. Ця стратегія проймає висловлювання і твори більшості національних письменників доби боротьби за незалежність або за визволення в усьому колоніальному світі. Я хочу підкреслити мобілізуючу силу цих образів і традицій, а також їхню вигаданість або принаймні романтичну, фантастичну забарвленість. Згадаймо, що Єйтс робить для ірландської минувшини з її Кухулінами й величними династіями, котрі дають націоналістичній боротьбі об’єкт для відродження й замилування. У постколоніальних національних державах роль таких сутностей, як кельтський дух, неґритюд 16 або іслам, цілком зрозуміла: вони дотичні не лише до місцевих маніпуляторів, які, зокрема, використовують їх для прикриття своїх сучасних невдач, корупції і тиранії, а й до вишикуваних у бойовому порядку імперських контекстів, із яких вони походять і які їх потребували.

16 Фр. negritude — (букв.) характерні особливості неґритянської раси. Національно-культурний рух, започаткований франкомовними чорношкірими інтелектуалами в середині XX сторіччя; його чільні ідеологи — Леопольд Сенґор та Еме Сезер. Основа цього руху — ідея культурної єдності чорношкірого населення планети, попри географічні, мовні та інші бар’єри.

Хоча більшість колоній виборола свою незалежність, імперське ставлення, яке лежало в основі імперського завоювання, переважно існує й досі. 1910 року французький прибічник колоніалізму Жуль Арман казав: «Тоді слід визнати за принцип і відправну точку той факт, що ієрархія рас і цивілізацій існує і що ми належимо до вищої раси й цивілізації, але все ж таки визнати, що вищість, хоч і надає права, накладає й суворі обов’язки. Переконаність у власній вищості — не просто механічній, економічній {54} і військовій, а саме моральній вищості — узаконює завоювання тубільного населення. Вона лежить в основі нашої гідності й нашого права керувати рештою людства. Матеріальний аспект влади — тільки засіб для досягнення цього» [26].

Твердження Армана — предтеча нинішньої полеміки про вивищення західної цивілізації над рештою світу, найвищої цінності суто західної гуманітаристики, звеличеної консервативними філософами на зразок Аллана Блума, сутнісної нижчості (й загрози) незахідної людини, проголошеної ідеологічними орієнталістами, японофобами та критиками «тубільного» реґресу в Африці й Азії, — містить приголомшливе провіщення.

Отже, вплив минулого на культурні ставлення сьогодення важливіший за саме минуле. З причин, почасти залежних від імперського досвіду, старий поділ на колонізатора й колонізованого знову виник у формі так званих північно-південних стосунків. Це викликало захисні реакції, різноманітні риторичні й ідеологічні зіткнення та ледь стримувану ворожість, що з великою ймовірністю може спричинити (а деінде вже й спричинило) спустошливі війни. Чи існують шляхи переосмислення імперського досвіду, які, не поділяючи його термінів подрібнення, дозволяли б натомість змінити наше розуміння і минулого, і теперішнього, і наше ставлення до майбутнього?

Варто розпочати з характеристики найзагальніших способів того, як ставляться до заплутаної й різнобічної спадщини імперіалізму не лише ті, хто покинув колонії, а й ті, хто був там від початку і залишився, тобто корінне населення. Вочевидь, в Англії багато людей відчувають докори сумління або шкодують про індійський досвід своєї нації, але є й немало таких, хто сумує за старими добрими часами, хоча цінність цих часів, причина їхнього завершення, а також ставлення цих людей до тубільного націоналізму — це нерозв’язані й досі дражливі питання. Особливо це стосується ситуацій, які зачіпають міжрасові стосунки, як-от криза, спричинена публікацією «Сатанинських віршів» Салмана Рушді й подальшою фетвою — закликом стратити автора, виголошеним аятолою Хомейні.

Проте і в країнах «третього світу» дискусії з приводу колонізаторських практик та імперіалістичної ідеології, яка їх підживлювала, надзвичайно активні й різнорідні. Чимало людей вірить, що, попри всю свою гіркоту й принизливість, досвід, який {55} їх фактично поневолив, приніс також переваги у вигляді ліберальних ідей, національної самосвідомості й нових технологій. І, здається, з часом це зробило імперіалізм куди менше неприємним. Інші в постколоніальну добу осмислюють минуле колоніалізму задля кращого розуміння складностей сьогодення в нових незалежних державах. Про справжні проблеми демократії, розвитку й подальшої долі цих країн свідчить державне переслідування інтелектуалів, які насмілюються публічно діяти і пропаґувати свої ідеї: в Пакистані — Екбаль Ахмад і Фаїз Ахмад Фаїз, у Кенії — Нґуґі ва Тіонґо або в арабському світі Абдельрахман ель Муніф. Страждання цих визначних мислителів і митців не похитнули їхні безкомпромісні переконання і не пом’якшили їхні суворі покарання.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка