Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка39/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   55

Згадаймо виставку «Захід як Америка» 1991 року в Національному музеї американського мистецтва. Ця галерея — частина Смітсоніанського інституту, почасти утримувана федеральним урядом. На виставці завоювання Заходу і його подальше входження до складу Сполучених Штатів було представлене як героїчний меліористичний наратив, який приховував, романтизував або просто усував багатогранну правду про дійсний процес завоювання, про винищення корінних американців і природного середовища. Поруч з американськими картинами XIX ст. із зображеннями індіанця — благородного, гордого, замисленого містилися супровідні тексти, які розповідали про деґрадацію корінного американця в руках білої людини. Такі «деконструкції» викликали гнів у членів Конґресу, навіть якщо вони не бачили самої виставки: вони зійшлися на думці, що її непатріотичний і неамериканський ухил не годиться демонструвати, особливо у федеральній інституції. Професори, телемудреці й журналісти нападалися на те, що їм здалося згубним наклепом на «унікальність» Сполучених Штатів, яка, за словами дописувача газети «Washington Post», полягає в «надіях та оптимізмові заснування країни, перспективах її щедрості, упертих зусиллях її уряду» [38]. Було тільки кілька відхилень від цієї позиції. Зокрема, Роберт Г’юз написав у журналі «Time» (31 травня 1991 p.), що мистецтво втілило «міф про заснування у фарбі й камені».

Той факт, що ця дивна суміш винайдення, історії та самозвеличення проникла в розповідь про національне походження, так само як в усі інші, був скерований напівофіційним {438} консенсусом відкидати все, що не гоже для Америки. Парадоксально, але Сполучені Штати як імміґрантське суспільство, утворене з багатьох культур, має винятково поліційний дискурс, який занепокоєний радше зображенням бездоганності своєї країни і більше згуртований навколо одинокого броньованого провідного наративу про невинний тріумф. Ці зусилля зберігати речі простими й добрими відривають країну від її стосунків з іншими суспільствами й народами, тим самим підкріплюючи її віддаленість і замкненість.

Ще один надзвичайний випадок — суперечка навколо досить некоректного фільму Олівера Стоуна «Дж. Ф. К.», який вийшов на екрани 1991 року. В основі його лежить припущення, що вбивство Кеннеді було змовницьки сплановане американцями, які не схвалювали його бажання припинити війну у В’єтнамі. Навіть беручи до уваги, що фільм непослідовний і безладний, а головним мотивом знімати для Стоуна була його комерційність, усе одно дивно, чому так багато неофіційних агенцій культурного авторитету — газети з доброю репутацією, історики з істеблішменту, політики — вважали своїм обов’язком критикувати фільм? Для неамериканця не складає особливих зусиль визнати для початку, що більшість, а то й усі політичні убивства є результатами змов, бо вже так у світі повелося. Але хори американських мудреців марнують цілі тонни паперу, щоб спростувати, ніби змови бувають у Сполучених Штатах, адже «ми» представляємо новий, кращий і невинніший світ. Водночас маємо щедрі докази офіційних американських змов і замахів на санкціонованих «чужоземних дияволів» (Кастро 225, Каддафі 226, Саддама Хусейна і так далі). Однак зв’язку між цим ніхто не проводить, а застереження залишаються невисловленими.

225 З метою повалити режим Кастро в часи президента Кеннеді готували операцію «Мангуст», яка передбачала різні способи позбутися незручного кубинського лідера: від уторгнення спеціального загону до отруєння.

226 З моменту приходу Каддафі до влади (1969) між Лівією і Сполученими Штатами розгорівся конфлікт за контроль у країні над нафтовидобувною промисловістю, яку Каддафі хотів націоналізувати. Цей конфлікт спровокував ворожість між двома урядами, яку підживлювали також звинувачення у тероризмі й протистояння в палестинсько-ізраїльському конфлікті. Адміністрація Рональда Рейґана готувала плани усунення Каддафі від влади, а 1985 року виробила план операції «Квітка». {439}

З усього цього випливає ціла вервечка висновків. Якщо головна, найофіційніша, дійова і примусова ідентичність — це ідентичність держави з її кордонами, звичаями, правлячими партіями й авторитетами, офіційними наративами та образами і якщо інтелектуали вважають, що ця ідентичність вимагає постійної критики й аналізу, то виходить, що й інші, так само сконструйовані ідентичності потребують аналогічного розслідування й вивідування. Освіта тих із нас, хто цікавився літературою й культурними студіями, була здебільшого організована під різноманітними рубриками: «творчий письменник», «самодостатній і автономний художній твір», «національна література», «окремі жанри», — які перетворилися мало не на фетиші. Сьогодні було б ідіотизмом стверджувати, що не існує окремих письменників і творів, що французька, японська і британська літератури — це не окремі явища або що Мільтон, Таґор і Алехо Карпентьєр — тільки трохи відмінні варіації на ту саму тему. Я не стверджую, що есе про «Великі сподівання» і сам роман Діккенса «Великі сподівання» — це одне й те саме. Однак я стверджую, що «ідентичність» не передбачає онтологічно заданої і навіки детермінованої незмінності, унікальності, необоротного характеру або привілейованого статусу як чогось тотального й повного в собі і для себе. Я волію тлумачити роман як вибір одного способу письма серед багатьох інших, письменницьку діяльність — як одного соціального способу поміж кількох, а категорії літератури — як щось, покликане служити багатьом земним цілям, зокрема і, либонь, переважно естетичним. Отже, у фокусі дестабілізуючої й дослідної уваги тих, чиї праці активно протистоять державам і кордонам, має бути, наприклад, таке: як твір мистецтва починається як твір, починається з політичної, соціальної та культурної ситуації і починається, щоб зробити певні речі, а не якісь інші.

Новочасна історія літературознавства тісно переплетена з розвитком культурного націоналізму, метою якого було спершу розпізнати національний канон, а потім уберегти його священність, авторитет і естетичну автономію. Навіть у дискусіях про культуру загалом, які, здавалося, піднімалися над національними відмінностями з поваги до універсальної сфери, продовжували триматися ієрархій та етнічних пріоритетів (наприклад, між європейцями й неєвропейцями). Це однаково справедливо {440} щодо Метью Арнольда і культурних та філологічних критиків XX ст., яких я глибоко поважаю — Авербаха, Адорно, Шпітцера й Блекмура. Для всіх них культура була єдиною культурою. Загрози для неї були переважно внутрішніми (з-поміж сучасних такими були фашизм і комунізм), а те, що вони боронили, було європейським буржуазним гуманізмом. На сьогодні не вижили ні етос, ні ретельна підготовка, потрібні для створення цієї bildung 227, ні надзвичайна дисципліна, хоча вряди-годи можна почути слова захоплення й ретроспективного учнівства, однак жодна праця нашого часу не сягає рівня «Мімезису». Замість європейського буржуазного гуманізму головним засновком став нині осад націоналізму (з його різноманітними похідними авторитетами) у спілці з професіоналізмом, який ділить науковий матеріал на галузі, підрозділи, спеціальності, акредитації тощо. Вижила доктрина естетичної автономії була зведена до формалізму, пов’язаного з тим чи тим науковим методом структуралізмом, деконструкцією і т. д.

227 Ученість, освіта, виховання (нім.).

Побіжний погляд на нові академічні галузі, які постали після Другої світової війни й особливо внаслідок неєвропейської націоналістичної боротьби, виявляє відмінну топографію і відмінний набір імперативів. З одного боку, всі дослідники й викладачі неєвропейських літератур сьогодні від самого початку мусять ураховувати політичний вимір того, що вони вивчають. Неможливо уникнути дискусій про рабство, колоніалізм і расизм у будь-якому серйозному дослідженні сучасної індійської, африканської, латино- й північноамериканської, арабської, карибської літератур та літератури Співдружності. Так само інтелектуально безвідповідальним було б обговорювати їх, не зауваживши надзвичайно складних обставин їхнього творення чи то в постколоніальних суспільствах, чи то як марґіналізованих і/або поневолених підданців, зведених до третьорядних ніш у навчальних програмах метрополійних центрів. Для них немає також можливості сховатися за позитивізмом або емпіризмом і безцеремонно «домагатися» теоретичного знаряддя. З іншого боку, помилково стверджувати, що «інші» неєвропейські літератури, які мають очевидніші земні зв’язки з владою й політикою, не можуть вивчатися «поважно»: наче вони в дійсності {441} такі самі високі, автономні, естетично незалежні й адекватні потребам, як західні літератури в традиційному представленні. Поняття про чорну шкіру за білою маскою не більш помічне й гідне поваги в літературних студіях, ніж у політиці. Суперницьке імітування та мімікрія далеко не заведуть.

Контамінація — хибний термін для опису цього, але він дає певне уявлення про літературу і навіть усю культуру як гібридні (в тому комплексному сенсі, яким наділяв це слово Гомі Бгабга [39]) й захаращені тим, що звично розглядають як зовнішні елементи, або переплутані й взаємонакладні з ним — це спадає мені на думку як саме та суттєва ідея для революційних реалій сьогодення, через яку змагання секулярного світу настільки провокаційно насичують тексти, які ми читаємо й пишемо. Ми більше не можемо дозволяти собі концепції історії з наголосом на лінійному розвиткові або геґельянській трансцендентності, так само як не можемо приймати географічні або територіальні припущення, які приписують центральну роль атлантичному світові, а роль природженої і навіть злодійської периферії — незахідним реґіонам. Якщо конфігурації на зразок «англомовна література» або «світова література» мають хоч якесь значення взагалі, то тільки завдяки тому, що сьогодні своїм існуванням і справдешністю вони свідчать про змагання й неперервну боротьбу, на основі яких вони виникли як тексти і як історичні досвіди, та завдяки тому, що вони кидають такий рішучий виклик націоналістичним основам компонування й вивчення літератури, шляхетним незалежності й байдужості, звичним для розгляду метрополійних західних літератур.

Як тільки ми приймаємо справжню конфігурацію літературних досвідів, взаємонакладних і взаємозалежних, попри національні кордони й вимушено визнані національні автономії, історія й географія видозмінюються у нові мапи, нові й не такі стабільні сутності, у нові види зв’язків. Вигнання, зовсім не будучи долею забутих бідолах, які переживають конфіскацію й експатріацію, стане чимось ближчим до норми — досвідом перетинання кордонів та картографування нових територій із відвертою зневагою до канонічних обгороджувань, хай би скільки смутку й шкоди цього досвіду довелося пізнати й занотувати. Щойно змінені моделі й типи наштовхуватимуться на старіші. Читачів і авторів літератури, яка теж утрачає свої вічні форми {442} і приймає свідоцтва, перегляди, записи постколоніального досвіду аж до підпільного життя, оповідей рабів, жіночої літератури і в’язниці, вже не треба буде прив’язувати до образу ізольованого поета або науковця — твердого, сталого у своїй національній ідентичності, класовій, ґендерній чи професійній приналежності. Можна мислити й переживати разом із Жене в Палестині або Алжирі, з Тайїбом Саліхом як чорним африканцем у Лондоні, з Джамейкою Кінкейд у білому світі, з Рушді в Індії та Британії і так далі.

Нам слід розширити обрії, супроти яких питання як і що читати або писати порушуються й отримують відповіді. Повторюючи ремарку Еріха Авербаха в одному з його останніх есе, наш філологічний дім — це цілий світ, а не якась нація чи навіть окремий письменник. Це означає, що ми, професійні дослідники літератури, повинні враховувати тут цілу низку пов’язаних питань, ризикуючи потрапити в немилість і бути звинуваченими в мегаломанії. Адже в епоху мас-медіа і того, що я назвав «виробництвом згоди», було би по-панґлосівськи 228 думати, ніби ретельне прочитання кількох творів мистецтва, які вважаються значущими з гуманістичного, професійного і естетичного поглядів, — всього-на-всього приватна діяльність із ледь помітними публічними наслідками. Тексти, як той Протей, — багатоликі речі, вони прив’язані до обставин і політики, вони бувають великі й малі, і це вимагає уваги й критики. Звичайно, ніхто не спроможний охопити все, так само як жодна теорія не здатна пояснити або висвітлити зв’язки між текстами й суспільствами. Однак читання і писання текстів ніколи не буває нейтральною діяльністю: у ній заховані інтереси, влада, пристрасті, задоволення, хай би яким естетичним або розважальним видавався твір.

228 Панґлос — персонаж філософської повісті Вольтера «Кандид», утілення надмірного і безпідставного оптимізму. Його прототипом був філософ Ґотфрід Лейбніц.

Медіа, політекономія, масові інститути, словом, сліди секулярної влади і вплив держави — всі вони є частинами того, що ми називаємо літературою. Як справедливо те, що ми не можемо читати літературу, писану чоловіками, не прочитавши літературу, створену жінками, — настільки видозмінилися обриси літератури, точно так само справедливо й те, що ми не можемо {443} братися за літературу периферії, не торкнувшись літератури метрополійних центрів.

Замість часткового аналізу, який пропонують різноманітні національні або послідовні теоретичні школи, я підказав контрапунктні напрями ґлобального аналізу. У ній тексти й мирські інститути розглядаються в їхній співпраці; у ній лондонські автори Діккенс і Теккерей прочитуються також як письменники, чий історичний досвід наповнений колоніальними подіями в Індії й Австралії, про які вони добре знали; у ній література однієї держави переплутана з літературою інших. Сепаратистська й тубільницька ініціативи здаються мені вичерпаними. Екологія нового й розширеного значення літератури не може бути прикріпленою до тільки однієї сутності або до абстрактної ідеї однієї речі. До того ж наш ґлобальний контрапунктний аналіз має моделюватися не (як ранні поняття порівняльного літературознавства) за зразком симфонії, а радше за зразком атонального ансамблю. Нам слід брати до уваги всі різновиди просторових або географічних і риторичних практик: інтонацій, меж, тисків, утручань, залучень, заборон — усі вони проливають світло на складну й нерівномірну топографію. Виконаний талановитим критиком інтуїтивний синтез того типу, який підказала герменевтична або філологічна інтерпретація (прототипом котрої був Дільтей), усе ще в ціні, хоча й пригнічує мене як болісне нагадування про безхмарніші, ніж наші, часи.

Це знову повертає нас до питання про політику. Жодна країна не вільна від дебатів про те, що слід читати, викладати або писати. Я часто заздрив американським теоретикам, для яких радикальний скептицизм або поштивий реверанс перед статус-кво — чинні альтернативи. Для мене це не так, може тому, що моя власна історія й ситуація не дозволяють мені такої розкоші. Проте я переконаний, що одна література справді гарна, а інша погана, і залишаюся, як і всі, консерватором, коли справа доходить до якщо не рятівної цінності читання класики замість витріщатися в екран телевізора, то до потенційного зростання власної чутливості й свідомості за рахунок цього, за рахунок вправ для розуму. Гадаю, ця проблема опускається до нашої банальної і прозаїчної буденної діяльності, до того, що ми робимо як читачі й письменники, де не допоможуть ні професіоналізм і патріотизм, ні очікування на апокаліптичну зміну. Я й далі наполягаю на {444} поверненні — спрощено й ідеалістично — до уявлення про протистояння насильницькому пануванню і його пом’якшення; про перетворення теперішнього, намагаючись раціонально й аналітично полегшити окремі його тягарі; про вміщення творів різних літератур у спільний контекст із посиланнями один на одного та на їхні історичні способи буття. Я говорю про те, що в цих конфігураціях і на основі тих змін, які відбуваються навколо нас, читачі й письменники стають тепер фактично секулярними, тобто мирськими інтелектуалами з архівними, виражальними, інтерпретаційними й моральними обов’язками цієї ролі.

Для американських інтелектуалів на кону стоїть набагато більше. Ми сформовані своєю країною, а вона присутня майже скрізь у ґлобальних масштабах. Існує одна проблема, порушена в протистоянні, скажімо, Пола Кеннеді, який у своїй книжці стверджує, що всі великі імперії зрештою занепадають, бо надміру розширюють себе [40], та Джозефа Ная, який у новій передмові до «Приречених бути на чолі» переутверджує американську імперську претензію бути номер один, особливо після війни у Затоці. Факти на боці Кеннеді, однак Най достатньо кмітливий, аби розуміти, що «головною проблемою для могутності Сполучених Штатів у XXI сторіччі будуть не виклики їхній гегемонії, а виклики транснаціональної взаємозалежності» [41]. Втім, підсумовує він, «Сполучені Штати залишаються найбільшою і найбагатшою державою з незрівнянними можливостями надавати обрисів майбутньому. А в демократії вибір належить народові» [42]. Але питання полягає в тому, чи має «народ» прямий доступ до влади? Або чи настільки організовані й культурно опрацьовані представлення цієї влади, щоби вимагати окремого аналізу?

Говорити про невблаганну товаризацію і спеціалізацію в цьому світі означає, на мою думку, почати формулювати такий аналіз, адже американський культ експертності й професіоналізму, які панують у культурному дискурсі, та гіпертрофія візії й волі зайшли занадто далеко. Мало коли в історії людства бували такі масовані втручання сили й ідей з однієї культури до іншої, як це має місце сьогодні — з Америки в решту світу (Най правий у цьому сенсі), і я повернуся до цього питання трохи згодом. Але правда й те, що загалом ми рідко коли бували настільки роздробленими, ослабленими й позбавленими розуміння того, що ж є нашою справдешньою (на противагу утвердженій) {445} культурною ідентичністю. Фантастичний вибух спеціалізованого й відрубного знання — це частковий докір: афроцентризм, європоцентризм, окциденталізм, фемінізм, марксизм, деконструкціонізм тощо. Ці школи знесилюють і виснажують те, що було наснажного й цікавого в первісних осяяннях. І це, своєю чергою, прочистило шлях для санкціонованої риторики національної культурної мети. Вона чудово втілена в таких документах, як дослідження за дорученням Фонду Рокфеллера «Гуманітарні науки в американському житті» [43] або, новіше й політизованіше, в різноманітних закидах колишнього секретаря освіти (і колишнього голови Національної пожертви для гуманітарних дисциплін) Вільяма Беннетта. У своїй книжці «Повернути спадщину» він промовляв не просто як кабінетний чиновник з адміністрації Рейґана, а як самопризначений речник Заходу, своєрідний Голова Вільного Світу. До нього приєдналися Аллан Блум і його послідовники — інтелектуали, котрі вважали появу в академічному світі жінок, афроамериканців, ґеїв і корінних американців, що всі вони говорили мовою справжнього мультикультуралізму і нового знання, варварською загрозою для «Західної Цивілізації».

Про що ж говорить нам подібна балаканина про «стан культури»? Просто, що гуманітарні науки важливі, центральні, традиційні, надихають. Блум хоче, щоб ми читали тільки жменьку грецьких і просвітницьких філософів, відповідно до його теорії, за якою вища освіта в Сполучених Штатах має бути для «еліти». Беннетт доходить до того, що стверджує: аби «мати» гуманітарні дисципліни, ми повинні «повернути» наші традиції (займенники в множині і наголоси на присвоєнні дуже важливі) через двадцять або близько того основних текстів. Якщо від кожного студента вимагати прочитати Гомера, Шекспіра, Біблію та Джефферсона, ми досягнемо повного розуміння національної мети. В основі цих епігонських імітацій напучувань Метью Арнольда про значущість культури лежить соціальний авторитет патріотизму й укріплення ідентичності, що їх приносить нам «наша» культура. З їх допомогою ми можемо зухвало й самовпевнено йти назустріч світові. У тріумфалістській прокламації Френсіса Фукуями «ми», американці, розглядаємо себе як реалізаторів кінця історії.

Подібні пропозиції — вкрай різке спрощення всього того, що ми дізналися про культуру: її продуктивність, розмаїття {446} компонентів, критичні й часом суперечливі зусилля, радикально антитетичні характеристики і понад усе — про її багату поцейбічність і співучасть в імперському завоюванні та визволенні. Нам говорять, що культурне й гуманітарне дослідження — це відновлення юдео-християнської або західної спадщини, вільної від корінної американської культури (яку юдео-християнська традиція в її ранніх американських утіленнях прирекла на винищення) і від пригод цієї традиції у незахідному світі.

А все-таки мультикультурні дисципліни знайшли гостинну гавань у сучасній американській академії, і це історичний факт надзвичайного значення, який був мішенню для Вільяма Беннетта, для Дінеша Д’Сузи, Роджера Кімболла й Елвіна Кернана. Ми натомість припускаємо, що леґітимна концепція секулярної місії сучасного університету (як її описав Елвін Ґоулднер) — слугувати місцем, де розмаїття й суперечність співіснують з утвердженими догмами й канонічними доктринами. Тепер її спростовує новий консервативний догматизм, який оголошує «політичну коректність» своїм ворогом. Неоконсерватори вважають, що, допускаючи марксизм, структуралізм, фемінізм і третьосвітні студії в навчальні програми (а перед тим — ціле покоління науковців-біженців), американський університет саботував основи свого гаданого авторитету і тепер ним керує бланкістська кліка нетолерантних ідеологів, які його «контролюють».

Іронія в тому, що в університетській практиці було звичним давати місця оспорюванням культурної теорії, аби певною мірою нейтралізувати їх, закріплюючи за ними статус академічних субспеціальностей. Отож тепер ми маємо курйозне видовище з викладачів, які розповідають теорії, цілковито витіснені (висмикнуті — краще слово) зі своїх контекстів, в іншому місці я назвав цей феномен «мандрівною теорією» [44]. На різних факультетах, серед яких література, філософія й історія, теорію викладають так, щоб студенти подумали, наче він/вона може стати марксистом, феміністом, афроцентристом або деконструкціоністом із майже такими самими зусиллями і зобов’язаннями, що й при виборі страв у меню. Над і поза цією тривіалізацією існує сталий і міцніший культ професійної експертності, головний ідеологічний акцент якого вимагає, щоб соціальні, політичні й класові зобов’язання у наукових дисциплінах відступали в тінь. Тобто, якщо ви професійний науковець у галузі {447} літератури або культурної критики, всі ваші причетності до реального світу мусять підкорятися вашій професійній діяльності в цих галузях. До того ж ви несете відповідальність не стільки перед аудиторією у вашій спільноті або суспільстві, як перед вашою корпоративною гільдією колеґ-експертів, вашим факультетом, вашою дисципліною і заради них. У такому самому дусі і за таким самим законом ті, чия робота — «міжнародні відносини» або «слов’янські чи близькосхідні студії», дбають тільки про свій предмет і тримаються на відстані від вашого. Відтак ваші можливості продавати, маркетувати, розкручувати й запаковувати своє експертне знання — від університету до університету, від видавця до видавця, від ринку до ринку — захищені, його вартість збережена, а ваша компетентність підвищена. Роберт Мак-Кофі написав цікаве дослідження про те, як цей процес розгортається в галузі міжнародних відносин, назва книжки говорить за себе — «Міжнародні студії й академічне підприємство: один розділ з обгороджування американської науки» [45].

Я не обговорюю зараз усі культурні практики сучасного американського суспільства. Я описую особливо впливову формацію, яка чинить кардинальний тиск на відношення, історично успадковане Сполученими Штатами від Європи у XX сторіччі, між культурою та імперіалізмом. Експертність у закордонній політиці ще ніколи не була такою зисковою, як сьогодні, бо ніколи не була такою відокремленою від публічного втручання. Отже, з одного боку, ми маємо кооптацію міжнародної експертності академією (тільки експерти з Індії можуть говорити про Індію, тільки африканісти — про Африку), а з іншого — підтвердження цих кооптацій медіами й урядом. Ці досить повільні й тихі процеси відкриваються з убивчою очевидністю, показуються виразно й раптово в періоди закордонних криз для Сполучених Штатів та їхніх інтересів, наприклад, криза з заручниками в Ірані 229,

229 Після Іранської революції персонал посольства Сполучених Штатів в Ірані став заручниками нового режиму впродовж періоду з 4 листопада 1979 р. до 20 січня 1981 р. (444 дні). Невдача президента Картера вирішити кризу за допомогою дипломатичного й економічного тиску призвела до загибелі вісьмох американських солдатів у ході операції зі звільнення «Пазур орла» та його подальшої поразки на виборах. {448}

1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка