Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка37/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   55

У зимовому числі 1990-1991 років «Foreign Affairs» з’явилася стаття під назвою «Літо арабської тривоги». Її вступ досконало окреслює скорботний стан знання і влади, який дав початок операції «Буря в пустелі»:
Не встиг арабський/мусульманський світ сказати „до побачення“ гніву й пристрасності хрестового походу аятоли Хомейні, як у Багдаді з’явився інший кандидат. Цей новий претендент зроблений з іншого матеріалу, ніж зодягнений у тюрбан спаситель із Кума 219: Саддам Хусейн не був ні автором трактатів в ісламському уряді, ні плодом високого вчення в релігійних семінаріях. Не для нього були затяжні ідеологічні війни за серця й помисли правовірних. Він походив з убогої землі, пограниччя між Персією й Аравією, яка не надто претендувала на культуру, книги та великі ідеї. Новий претендент був деспотом, безжальним і вмілим наглядачем, який утихомирив свої володіння і перетворив їх на велику в’язницю [25].

219 Ранній осідок аятоли Хомейні.

Проте навіть школярі знають, що Ірак був місцем абасидської цивілізації, найвищого розквіту арабської культури між IX і XII сторіччями, яка створила літературні шедеври, котрі досі читають на рівні з Шекспіром, Данте і Діккенсом, а їхня столиця, Багдад, — одна з найбільших пам’яток ісламського мистецтва [26]. Крім того, саме тут поруч із Каїром і Дамаском {416} відбувалося відродження арабського мистецтва й літератури у XIX і XX сторіччях. Багдад подарував світові принаймні п’ять найбільших арабських поетів XX сторіччя і, без сумніву, більшість чільних арабських художників, архітекторів та скульпторів. Навіть якщо Саддам із Тікриту, натякати на те, що Ірак і його населення не мають жодного стосунку до книг та ідей, значить не пам’ятати про Шумер, Вавилон, Ніневію, Хаммурапі, Ассирію та всі видатні пам’ятки давньої месопотамської (і світової) цивілізації, колиска якої — Ірак. Отак некваліфіковано заявляти, що Ірак був «убогою» землею, маючи на увазі повсюдну посушливість і безлюдність, означає також виявляти незнання того, чого соромно не знати першокласникові. Що трапилося з зеленими долинами Тиґру й Євфрату? Що сталося з давньою істиною про те, що поміж усіх країн Близького Сходу в Іраку чи не найродючіша земля?

Автор співає оди сучасній Саудівській Аравії, убогішій і не пов’язаній із книгами, ідеями й культурою так, як завжди був пов’язаний Ірак. Я не маю на меті применшити Саудівську Аравію, важливу країну з великим потенціалом. Але таке інтелектуальне писання виступає симптомом інтелектуальної охочості привселюдно догоджати владі, говорити їй те, що вона хоче почути, казати їй, що вона може йти вперед і вбивати, бомбити і руйнувати, бо об’єкти її атак справді не варті уваги, убогі, далекі від книг, ідей, культури і без жодного зв’язку, як м’яко натякає стаття, зі справжнім народом. З такою інформацією про Ірак про яке прощення, яку людяність можна говорити? Які шанси для гуманних доводів? Дуже малі, на жаль. Звідси прісне і без захвату святкування річниці операції «Буря в пустелі», коли навіть «праві» оглядачі й інтелектуали оплакували «імперське президентство» Буша і незавершеність війни, яка лише подовжила стільки криз у країні.

Світ не може дозволити собі довго миритися з такою п’янкою сумішшю патріотизму, відносного соліпсизму, соціального авторитету, неконтрольованої аґресивності та оборонного ставлення до інших. Сьогодні Сполучені Штати тріумфують у міжнародних масштабах і, здається, гарячково прагнуть довести, що вони — номер один, можливо, аби компенсувати спад та ендемічні проблеми, пов’язані з містами, бідністю, здоров’ям, освітою, виробництвом і євро-японським викликом. Будучи американцем, {417} я виріс, проте, в культурних умовах, забарвлених ідеєю, що арабський націоналізм важить понад усе, що він скривджений і незавершений, його знесилюють змовники, вороги, внутрішні й зовнішні, та перешкоди, для подолання яких жодна ціна не буде зависокою.

Моє арабське середовище було переважно колоніальним, але, коли я ріс, можна було вільно подорожувати країнами від Лівану й Сирії через Палестину до Єгипту й західніше. Сьогодні це неможливо. Кожна країна створює грізні перешкоди на своїх кордонах. (А для палестинців перетин кордону — особливо жахливий досвід, адже часто країни, які на словах гучно підтримують Палестину, в дійсності чинять із палестинцями найгірше.) Арабський націоналізм не помер, але він надто часто саморозпадався на все менші й менші одиниці. Тут пов’язаність також приходить останньою в арабське середовище. Минуле не було кращим, але воно було здоровішим за рахунок внутрішніх зв’язків, так би мовити: народи справді були взаємопов’язані, а не пильнували один на одного з-поза укріплених кордонів. У багатьох освітніх закладах можна було зустріти арабів з усіх усюд, мусульман і християн, а ще вірменів, євреїв, греків, італійців, індійців, іранців — усі перемішані, всі під тим чи тим колоніальним режимом, але всі вони взаємодіють, наче так і мало бути від природи. Сьогодні державні націоналізми розколюються на кланові чи сектантські націоналізми. Ліван та Ізраїль — взірцеві приклади того, що відбулося: прагнення суворої кантонизації в тій чи тій формі наявне майже скрізь як групове почуття, якщо не як практика, його підтримує держава з її бюрократіями і таємними поліціями. Правлять клани, родини, кліки, замкнуті кола літніх олігархів, майже міфологічно імунних, як осінній патріарх Ґарсія Маркеса 220, супроти нової пролитої крові чи змін.

220 Алюзія на головного героя роману Ґабріеля Ґарсія Маркеса «Осінь патріарха» — літнього, відірваного від політичної реальності, безіменного латиноамериканського диктатора, про існування якого ще за його правління в народі лишилася тільки чутка. Укр. переклад див.: Гарсія Маркес Габріель. Осінь патріарха / Пер. з ісп. С. Борщевський та С. Жолоб // Всесвіт. — 1978. — №1-3.

Намагання гомогенізувати й ізолювати народи в ім’я націоналізму (не визволення) призвело до колосальних жертв і провалів. У більшій частині арабського світу громадянське {418} суспільство (університети, медіа й культура в широкому сенсі) було поглинуте політичним суспільством, основна форма якого — держава. Одним із найбільших досягнень ранніх післявоєнних арабських націоналістичних урядів була масова грамотність: у Єгипті результати виявилися особливо цілющими, важко навіть уявити наскільки. Однак суміш прискореної грамотності та пишномовної ідеології точно підтвердила Фанонові побоювання. У мене складається враження, що на збереження згуртованості, заохочування ідеї, що бути сирійцем, іракцем, єгиптянином чи саудівцем — це самодостатня мета, витрачається більше зусиль, ніж на вміння критично, навіть зухвало мислити про саму національну програму. Ідентичність, завжди ідентичність, ідентичність передусім і понад знання про інших.

При цьому викривленому стані справ мілітаризм здобув надто багато привілеїв у моральній економіці арабського світу. Більшість виправдань цього світу стосується почуття несправедливого поводження з ним, для якого Палестина була не лише метафорою, а й реальністю. Та хіба єдиною можливою відповіддю була військова сила, величезні армії, зухвалі гасла, криваві обіцянки і поряд з усім цим незліченні конкретні випадки мілітаризму від катастрофічно програних воєн на верхівці та, йдучи донизу, з фізичними покараннями й загрозливими жестами на дні суспільства? Я не знаю жодного араба, який особисто сумнівався б чи який з готовністю не погоджувався б із тим, що державна монополія на примус майже повністю знищила демократію в арабському світі, породила безмірну ворожість між правителями й підданцями, наділивши надмірною цінністю конформізм, опортунізм, підлабузництво і пристосовництво, а не нові ризиковані ідеї, критику чи розмаїття поглядів.

Взяте в достатній кількості це продукує екстермінізм, уявлення, що якщо ти не втрапляєш на свій шлях або щось тебе дратує, то простіше його знищити. Таке уявлення, очевидно, стояло за іракською аґресією проти Кувейту. Що то була за анахронічна й задурманена ідея Бісмаркової «інтеґрації», заради якої варто було зліквідувати цілу державу і розтрощити її суспільство «арабською єдністю» як ціллю? Найсумніше те, що чимало людей, багато з яких самі стали жертвами тієї самої брутальної логіки, підтримали цей учинок й анітрохи не симпатизували Кувейтові. Навіть якщо врахувати, що кувейтців недолюблювали {419} (чи обов’язково, щоб тебе любили, аби не заслуговувати на винищення?), і навіть якщо Ірак претендував на роль захисника Палестини в протистоянні з Ізраїлем та Сполученими Штатами, очевидно, думка про те, що націю варто стерти з лиця землі, злочинна, не гожа для великої цивілізації. Подібний екстермінізм указує на прикрий стан політичної культури в арабському світі у наш час.

Нафта, хоч би скільки розвитку й процвітання вона приносила (а саме так і було), там, де вона пов’язувалася з насиллям, ідеологічною обробкою, політичною оборонністю й культурною залежністю від Сполучених Штатів, породила більше розколин і соціальних проблем, аніж розв’язала. Для всіх, хто думає про арабський світ як справді внутрішньо єдиний, загальна атмосфера посередності й корупції, що зависла над цим безмежно багатим, щедро наділеним культурою й історією та рясно обдарованим талантами реґіоном, — це незбагненна загадка і, звичайно, розчарування.

Демократію у справжньому сенсі слова й досі ніде не можна знайти на «націоналістичному» Близькому Сході: тут скрізь або привілейовані олігархії, або привілейовані етнічні групи. Великі маси людей розчавлені диктаторськими режимами чи непохитними, нечутливими, непопулярними урядами. Але думка про те, що Сполучені Штати цнотливо невинні в цьому жахливому стані справ, неприйнятна, як і твердження, ніби війна в Затоці не була війною між Джорджем Бушем та Саддамом Хусейном (а вона, певна річ, такою й була) і що Сполучені Штати діяли винятково й головно в інтересах ООН. За своєю суттю це була персоналізована боротьба: з одного боку — диктатор із «третього світу», того типу, з яким Сполучені Штати довго мали справу (Гайле Селассіе, Сомоса, Лі Син Ман, шах Ірану, Піночет, Маркос, Нор’єґа та ін.), чиє правління вони підтримували і чиїми послугами довго користувалися, з іншого боку — президент країни, яка одягнула мантію імперії, успадковану від Британії та Франції, і поставила собі за мету залишатися на Близькому Сході заради його нафти, а також із міркувань геостратегічної й політичної вигоди.

Протягом двох поколінь Сполучені Штати перебували на Близькому Сході, здебільшого на боці тиранії і несправедливості. Офіційно Сполучені Штати не підтримали жодної боротьби за демократію чи права жінок, секуляризм чи права меншин. {420} Замість цього президентські адміністрації одна за одною протеґували слухняних і непопулярних клієнтів та відверталися від зусиль дрібних народів визволитися з-під військової окупації, хоча одночасно спонсорували їхніх ворогів. Сполучені Штати заохотили необмежений мілітаризм та (разом із Францією, Британією, Китаєм, Німеччиною й іншими) втягнулися у масштабну торгівлю зброєю в усьому реґіоні, продаючи її переважно тим урядам, які наближалися до дедалі екстремальніших позицій у результаті одержимості Сполучених Штатів та перебільшення влади Саддама Хусейна. Сприймати післявоєнний арабський світ під владою правителів Єгипту, Саудівської Аравії й Сирії, що всі вони працюють у новому Pax Americana як частині «нового світового порядку», не гідне довір’я ні інтелектуально, ні морально.

Ще не розвинувся в американському публічному просторі дискурс, що не просто ототожнювався б із владою, попри небезпеку тієї влади у світі, який так змалів і став таким разюче взаємозв’язаним. Сполучені Штати, маючи 6% населення світу, не можуть силоміць присвоїти собі право, наприклад, споживати 30% світової енерґії. І це ще не все. Протягом десятиріч в Америці велися культурні війни проти арабів та ісламу: жахливі расистські карикатури на арабів і мусульман натякають, що всі вони терористи або шейхи і що їхній реґіон — велика засушлива глухомань, придатна тільки для прибутку чи війни. Сама думка, що тут може бути історія, культура, суспільство чи тим більше багато суспільств, не втримувалася на сцені довше, ніж на мить-дві, навіть коли хор голосів оспівував чесноти «мультикультуралізму». Потік тривіальних книжок швидкого приготування, написаних журналістами, заполонив ринок і поширився за рахунок купки дегуманізуючих стереотипів, які всі зображують арабів, по суті, як той чи той варіант Саддама. Як із безталанними курдськими та шиїтськими повстанцями, котрих Сполучені Штати спочатку підтримали піднятися проти Саддама, а тоді покинули на його безжалісну помсту, їх ледве пам’ятають, а тим більше згадують.

Після раптового зникнення посла Ейприл Ґлеспі 221, яка мала тривалий досвід на Близькому Сході,

221 Ґлеспі усунули від виконання дипломатичної місії на Близькому Сході у зв’язку зі скандалом навколо протоколу її розмови з Саддамом Хусейном, під час якої вона нібито санкціонувала іракську інвазію до Кувейту. {421}

американська адміністрація ледь мала хоч якогось високопосадовця-професіонала зі скільки-небудь реальними знаннями чи досвідом про Близький Схід, його мови та його народи. Після систематичних атак на його цивільну інфраструктуру Ірак дотепер зруйнований — голодом, хворобами і відчаєм. Це не через його аґресію проти Кувейту, а тому, що Сполучені Штати прагнуть фізичної присутності в Затоці і шукають виправдання для свого перебування там, хочуть мати важелі прямого впливу на нафту, щоб тиснути на Європу і Японію, хочуть установлювати світовий порядок денний, тому що Ірак усе ще сприймається як загроза Ізраїлю.

Лояльність і патріотизм повинні відштовхуватися від критичного розуміння того, якими є факти і чим американці — як жителі цієї зібганої і виснаженої планети — завдячують своїм сусідам та решті людства. Не можна допускати, щоб запанували некритична солідарність із політикою миті, особливо коли вона так неймовірно дорога.

«Буря в пустелі» була в кінцевому рахунку імперською війною проти іракського народу, спробою зламати і вбити іракців як частиною спроби зламати і вбити Саддама Хусейна. Однак цей анахронічний і винятково кривавий аспект американській телеаудиторії майже не подавався, щоби підтримати образ війни як безболісної відеогри та образ американців як добропорядних бездоганних воїнів. Не зайвим буде знати навіть американцям, які зазвичай не цікавляться історією, що останнього разу Багдад руйнували 1258 року монголи, хоча британці демонструють свіжіші приклади насильницької поведінки проти арабів.

Відсутність хоч якогось дієвого внутрішнього стримувача проти цих виїмкових прикладів майже неймовірного колективного насилля, розв’язаного Сполученими Штатами проти віддаленого небілого ворога, арґументовано пояснює Кірнан. У своїй розвідці він пише про те, чому американські інтелектуали, за винятком індивідів і груп, які не мали «достатньої кількості членів, щоб [їхні критичні атаки] набували практичної ваги», були такими некритичними до поведінки своєї країни протягом 1970-х років. Кірнан визнає, що «давнішня гордість країни за себе як нову цивілізацію» була реальною, але те, що вона «ризиковано віддала себе для викривлень демагогам», теж було реальністю. Існувала небезпека, що це відчуття гордості за себе надто уподібниться Бісмарковій Kultur, {422} «у якому „культура“ викристалізується в технологічне „ноу-хау“». Крім того, «як і колишнє британське відчуття вищості, аналогічне відчуття американців підкріплювалося високим ступенем відособлення та іґноруванням решти світу». Нарешті:


Ця віддаленість у нові часи допомогла надати американській інтеліґенції аналогічної віддаленості від життя чи історичної реальності. Нелегко було дисидентам зламати перешкоду. В міжвоєнній літературі протесту була певна поверховість, неспроможність піднятися кудись вище понад рівень журналізму. ...Їй бракувало глибини уяви чи резонансу, на який можна натрапити лише в чутливому середовищі. ...Починаючи з останньої світової війни, інтелектуалів усе більше втягували до публічної діяльності, першорушієм якої був військово-промисловий комплекс. Вони брали участь у стратегічному плануванні та розробці наукового воєнного мистецтва й методів антиповстанської діяльності, улесливо запрошувалися до Білого дому, обдаровували президентів похвалами за гонорари. Впродовж усієї холодної війни науковці, залучені до латиноамериканських студій, підписувалися під ідеологією „доброго сусідства“, гармонії інтересів між Сполученими Штатами й рештою світу. Хомський мав усі підстави говорити про „першочергову термінову“ потребу нейтралізувати „ефекти індоктринованого покоління і довгої історії самолестощів“; він звертався до інтелектуалів, щоб ті відкрили очі на „традицію наївності й самоправедності, яка спотворює нашу інтелектуальну історію“ [27].
Це повною мірою стосується війни в Затоці 1991 року. Американці спостерігали за війною по телебаченню з майже безсумнівною впевненістю, що вони бачать реальність, тоді як те, що вони бачили, було найбільш екранізованою, але найменш висвітленою війною в історії. Зображення й відбитки контролював уряд, а провідні американські медіа копіювали один одного і, своєю чергою, копіювалися або транслювалися (як CNN) по всьому світу. Ледве-ледве якусь помітну увагу приділили завданій ворогові шкоді в той час, як деякі інтелектуали мовчали й почувалися безпомічними або ж робили свій внесок до «публічної» дискусії в термінах, некритично прилаштованих до імперського бажання іти на війну.

Професіоналізація інтелектуального життя стала такою всеохопною, що відчуття покликання, як його описав Жульєн Бенда {423} для інтелектуала, майже зникло. Політично орієнтовані інтелектуали засвоїли норми держави, яка, недвозначно закликаючи їх до столиці, стає, по суті, їхнім патроном. Критичне розуміння нерідко зручно викидають за борт як зайвий баласт. А інтелектуалів, до компетенції яких належать цінності і принципи, — спеціалістів у галузі літератури, філософії, історії, — американський університет із його щедрістю, утопічною заповідністю та дивовижною різноманітністю давно зробив беззубими. У їхньому стилі запанували жарґони майже неймовірної реварваризації. Культи на зразок постмодернізму, дискурс-аналізу, нового історицизму, деконструкції, неопрагматизму переносять їх до країни мрій; дивовижне відчуття невагомості стосовно сили тяжіння історії та індивідуальної відповідальності марнує на дрібниці увагу до публічних справ і публічного дискурсу. Результат — своєрідне борсання, за яким дуже прикро спостерігати саме тоді, коли суспільство назагал дрейфує без жодного напрямку й послідовності. Расизм, бідність, екологічне спустошення, хвороби і плачевно поширене невігластво — все це покинуто на медіа та випадкових політичних кандидатів під час виборчої кампанії.

2. Кидаючи виклик ортодоксальності й авторитету
Ми не вишукували надто промовистих нагадувань «перебудови ідеології» Хомського, серед елементів якої — уявлення про західний юдео-християнський тріумфалізм, притаманну незахідному світові відсталість, небезпеку різноманітних чужоземних учень, ширення «антидемократичної» конспірації, вшанування й оживлення канонічних творів, авторів та ідей. Ні, справа в тому, що на інші культури все частіше дивляться крізь призму патології та/або терапії. Книжки, які виходять у Лондоні, Парижі і Нью-Йорку під назвами «Становище Африки», «Арабські злигодні», «Республіка страху» або «Латиноамериканський синдром», хай би як точними і серйозними були вони яко зразки науки, рефлексії й аналізу, уміщуються в те, що Кеннет Берк назвав «рамками прийняття», умови якого досить своєрідні.

З одного боку, ніхто з панівного публічного простору не звертав достатньо уваги на Ірак як суспільство, культуру й історію {424} до серпня 1991 року, а після того потік книжок і телепередач із порадами «швидкого ремонту» марно було намагатися стримати. Характерно, що «Республіка страху» пройшла 1989 року непоміченою. Її автор пізніше прославився не тому, що його праця стала внеском до науки — на це він навіть не претендував, а завдяки нав’язливому й однобарвному зображенню в ній Іраку. Це повністю відповідало потребі в дегуманізованому, аісторичному і демонологічному представленні країни як втілення арабського Гітлера. Отже, бути не з Заходу (ці оречевлені ярлики симптоматичні вже самі собою) в онтологічному сенсі означає бути невдахою майже в усіх аспектах, апріорно, бути в найгіршому випадку маніяком, а в найкращому — наслідувачем, ледачим споживачем, який, як влучно сказав Найпол, може користуватися телефоном, але ніколи не зможе винайти його.

З іншого боку, демістифікація усіх культурних конструктів як «ми», так і «вони» — це новий факт, перед яким нас поставили науковці, критики й митці. Сьогодні ми не можемо говорити про історію, не виділяючи спеціального місця в наших твердженнях про неї тезі Гайдена Вайта з його «Метаісторії» про те, що будь-яке історіописання є писанням. Воно охоплює переносну мову і предметно-зображувальні тропи, хоч би де вони містилися: в кодах метонімії, метафори, алегорії чи іронії. У працях Лукача, Фредріка Джеймсона, Фуко, Дерріди, Сартра, Адорно і Беньяміна, якщо згадувати тільки деякі з очевидних імен, маємо яскраве зображення процесів реґулювання й застосування сили, за рахунок яких культурна гегемонія відтворює себе, утискаючи навіть поезію та духовність під адміністрування і в товарну форму.

Втім, прірва між цими впливовими метрополійними теоретиками і нинішнім або минулим імперським досвідом здебільшого справді величезна. Внески імперії до мистецтва спостереження, опису, формування дисциплін і теоретичного дискурсу іґнорувалися. З перебірливою розважливістю, можливо, гидливістю, ці нові теоретичні відкриття звично не помічали збігу між своїми висновками і визвольною енерґією, яку вивільняла в «третьому світі» культура опору. Дуже рідко ми натрапляємо на прямі перенесення з однієї царини до іншої, як, наприклад, в поодинокому випадку Арнольда Крупата. Він спрямував ресурси постструктуралістичної теорії на ту гірку панораму, породжену геноцидом і культурною амнезією, яку ми {425} починаємо пізнавати як «корінну американську літературу», щоби витлумачити конфігурації влади й автентичного досвіду, закладені в її текстах [28].

Ми можемо і навіть повинні подумати, чому існувала практика самозамкнення з боку визвольного теоретичного капіталу, який вироблявся на Заході, і чому одночасно у колишньому колоніальному світі перспективи культури з міцними визвольними компонентами мало коли видавалися настільки невиразними.

Дозвольте навести приклад. Запрошений 1985 року відвідати протягом тижня національний університет в одній із країн Перської затоки я дізнався, що моє завдання — оцінити програми викладання англійської мови і, напевно, запропонувати свої рекомендації для їхнього вдосконалення. Мене приголомшило, що в самих лише цифрах англійська приваблювала найбільшу кількість молоді серед усіх факультетів університету, однак засмучувало, що навчальна програма була майже порівну поділена між тим, що називалося лінґвістикою (тобто граматична й фонетична структура), і літературою. Літературні курси були, на мою думку, жорстко ортодоксальними. Цього зразка дотримувалися навіть у старіших і поважніших арабських університетах, як-от у Каїрському та університеті Айн Шамс. Молоді араби слухняно читають Мільтона, Шекспіра, Вордсворта, Остін і Діккенса, як свого часу, мабуть, вивчали санскрит і середньовічну геральдику; жодного наголосу на стосунках між англійською та колоніальними процесами, які принесли цю мову і її літературу в арабський світ. Я не відчув помітного зацікавлення, за винятком приватних розмов із кількома викладачами, новими англомовними літературами Карибів, Африки або Азії. Це було анахронічне й чудернацьке злиття зубріння, некритичного викладання і, якщо висловлюватися м’яко, непродуманих результатів.

До того ж я взнав факти, що зацікавили мене як секулярного інтелектуала й критика. Причину великої кількості студентів, які вивчають англійську, щиро пояснив один трохи роздратований викладач: багато студентів планували отримати роботу в авіакомпаніях або банках, де англійська стала загальносвітовою lingua franca. Ця гранично спрощена до рівня технічної мови англійська була позбавлена експресивних і естетичних характеристик, очищена від будь-якого критичного й самосвідомого виміру. Ви вивчаєте англійську, щоб користуватися {426} комп’ютером, реаґувати на накази, передавати повідомлення телексом, перевіряти документи пасажирів тощо. Ось і все. Ще я з тривогою виявив, що англійська в такому вигляді існує у, здавалося б, киплячому котлі ісламського відродження. Куди тільки я звертав свій погляд, скрізь натрапляв на ісламські гасла про вибори до університетського сенату, розклеєні на кожній стіні (згодом я дізнався, що різні ісламські кандидати отримали переконливу, якщо не приголомшливу, більшість голосів). 1989 року в Єгипті на факультеті англійської мови й літератури Каїрського університету після годинної лекції про націоналізм, незалежність та визволення як альтернативні щодо імперіалізму культурні практики, прозвучало питання про «теократичну альтернативу». Мені помилково здалося, що питання стосується «сократичної альтернативи» 222, але мене швидко поправили. Питання поставила вишукана в розмові молода жінка, обличчя якої ховалося за вуалем, я недогледів її інтересів, перейнявшись антиклерикальним і секулярним запалом. (Я, навпаки, зухвало продовжив свої нападки!)

1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка