Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка36/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   55

Нікому не спаде на думку звести великий твір Мелвілла до простого літературного прикрашання подій реального світу, та й сам Мелвілл був дуже критичним до ініціатив Ахава як американця. Але факт той, що протягом XIX сторіччя Сполучені Штати таки розширювалися територіально, найчастіше за рахунок корінного населення, і свого часу здобули гегемонію над цілим північноамериканським континентом, територіями й морями, які до нього прилягають. Американський морський досвід XIX сторіччя охоплював обшири від узбережжя Північної Африки до Філіппін, Китаю, Гаваїв і, звичайно ж, Кариби та Центральну Америку. Загальною тенденцією було розширювати й продовжувати контроль далі, не витрачаючи багато часу на роздуми з приводу інтеґрації та незалежності Інших, для яких американська присутність була в найкращому разі сумнівним божим даром. {405}

Надзвичайний, проте типовий приклад американського норову маємо у випадку стосунків між Гаїті й Сполученими Штатами. Як виявляє в праці «Гаїті і Сполучені Штати: національні стереотипи та літературна уява» Дж. Майкл Деш, майже від моменту, коли Гаїті здобуло незалежність як неґритянська республіка 1803 року, американці схильні були уявляти цю країну як порожню посудину, куди можна вливати свої ідеї 214. Аболіціоністи, каже Деш, розглядали Гаїті не як окреме місце з його власними недоторканністю й народом, а як зручну територію для переміщення звільнених рабів. Пізніше острів і його люди перетворилися на втілення деґенерації і, звісно, расової нижчості. Сполучені Штати окупували острів 1915 року (та Нікараґуа 1912 року) і впровадили тубільну тиранію, яка загострила вже й так розпачливе становище [15]. А коли 1991 та 1992 року тисячі гаїтянських біженців спробували знайти притулок у Флориді, більшість із них були примусово повернені.

Мало хто з американців побивався за країнами на зразок Гаїті чи Іраку, коли криза або пряма інтервенція їхньої країни завершувалася. На диво і всупереч своєму міжконтинентальному розмахові та справді різнорідним складникам, американське панування вузькоглядне. Дипломатична еліта не має хоч якоїсь тривалої традиції прямого заокеанського правління, як було у випадку з Британією чи Францією, отож американська увага має спазматичний характер: великі масиви риторики й величезні ресурси розсипаються в одному місці (В’єтнам, Лівія, Ірак, Панама), слідом за чим настає майже цілковита мовчанка. Знову процитую Кірнана: «Строкатіший, ніж Британська імперія, новий гегемон виявився ще менш спроможним на вироблення послідовної програми дій, відмінної від твердолобого заперечення. Звідси його охочість перекласти розробку планів на директорів компаній чи таємних агентів» [16].

214 Сполучені Штати визнали незалежність Гаїті лише 1862 року.

Не заперечуючи, що американський експансіонізм має головно економічну природу, мусимо визнати, що він усе ж таки надто залежить і рухається разом із культурними ідеями й ідеологіями про саму Америку, які знову й знову звучать публічно. «Економічна система, — справедливо нагадує нам Кірнан, подібно до нації чи релігії, живе не одним хлібом, {406} а й віруваннями, видіннями, мріями, і вони не стають для неї менш життєво важливими через те, що помилкові» [17]. У неперервній лінії схем, фраз і теорій, вироблених один за одним різними поколіннями з метою виправдати серйозні обов’язки американського світового засягу, є щось монотонне. Останні проведені американцями дослідження малюють похмуру картину того, як більшість цих ставлень і політик, яким вони самі надали початкового імпульсу, ґрунтувалися на майже образливих неправильних тлумаченнях або невігластві, що їх оживлювали тільки бажання влади й панування, самі позначені ідеями американської винятковості. Стосунки між Америкою та її тихоокеанськими чи далекосхідними бесідниками — Китаєм, Японією, Кореєю, Індокитаєм — пронизані расовими упередженнями, раптовими й належно не підготовленими припливами уваги, за якими наступав неймовірний тиск, застосований за тисячі кілометрів, географічно й інтелектуально віддалених від життя більшості американців. Із наукових одкровень Акіра Іріє, Macao Мійоши, Джона Дауера і Мерілін Янґ ми знаємо про хибне розуміння цими країнами Сполучених Штатів, але, за непростим винятком Японії, вони фактично не проникали до американського континенту.

У повному розквіті ми спостерігаємо цю надзвичайну асиметрію після появи у Сполучених Штатах дискурсу (і політики) Розвитку та Модернізації — реальності, зображеної в романі Ґрема Ґріна «Тихий американець» і не так вичерпно у «Потворному американцеві» Ледерера і Бердіка. Справді дивовижний концептуальний арсенал: теорії економічних фаз, суспільних типів, традиційних суспільств, переходів систем, умиротворення, соціальної мобілізації тощо — був розгорнутий по всьому світу. Університети й аналітичні центри отримували величезні урядові субсидії, щоб поглиблювати ці ідеї, багато з яких привертали увагу стратегічних планувальників та політичних експертів в уряді Сполучених Штатів або наближених до нього. Аж до початку великих народних хвилювань під час в’єтнамської війни критичні науковці не звертали уваги на це, але тоді, мало не вперше, критика пролунала не лише на адресу політики Сполучених Штатів в Індокитаї, а й на адресу імперських засновків ставлення Сполучених Штатів до Азії. Переконливий аналіз дискурсу Розвитку та Модернізації, з урахуванням досягнень {407} антивоєнної критики містить праця Ірен Ґендзієр «Керування політичними змінами» [18]. Вона показує, як недосліджений рух до ґлобального засягу мав ефект деполітизації, обмеження, а інколи навіть знищення цілісності заокеанських суспільств, які, здавалося, потребували модернізації і того, що Волт Вітмен Ростоу називав «економічним злетом».

Хоча ці характеристики невичерпні, вони все ж таки, на мою думку, точно описують загальну політику, наділену істотним соціальним авторитетом, яка створила те, що Д. К. М. Платт у британському контексті назвав «відомчим баченням». Чільні академічні фігури, аналізовані Ґендзієр, — Гантінґтон, Пай, Верба, Лернер, Лассвелл — визначили інтелектуальний порядок денний і перспективи впливових секторів уряду та академії. Повалення, радикальний націоналізм, вимоги тубільцями незалежності — на всі ці феномени деколонізації та наслідків класичного імперіалізму дивилися крізь призму інструкцій, які давала холодна війна. Їх треба було повалювати й кооптувати, у випадку Китаю, Кореї і В’єтнаму довелося знову вдатися до недешевих військових кампаній. Позірний виклик американському авторитетові у майже сміховинному випадку Куби після Батисти наштовхує на думку, що на кону ледве чи була безпека; радше розуміння, що в межах свого власноруч означеного володіння (півкулі) Сполучені Штати не стерплять жодних зазіхань чи ідеологічних викликів тому, що вважається «свободою».

Таке двійництво влади й леґітимності, з яких перша черпається у світі прямого панування, а друга — в культурній сфері, характерне для класичної імперської гегемонії. В американському сторіччі воно відрізняється квантовим стрибком у розмахові культурної влади, який великою мірою завдячує безпрецедентному зростанню інструментарію для поширення й контролю інформації. Як побачимо, медіа відіграють центральну роль для внутрішньої культури. Якщо сторіччя тому європейська культура асоціювалася з присутністю білої людини, навіть із її безпосередньо панівною (а відтак — відпірною) фізичною присутністю, тепер ми маємо на додаток міжнародну медійну присутність, яка поволі вселяється, часто нижче рівня свідомості, у фантастично широкому розмахові. Фраза «культурний імперіалізм», запущена в обіг і навіть у моду Жаком Ланґом, втрачає свій сенс, коли її прикладати до таких телевізійних серіалів, як {408} «Династія» і «Даллас», скажімо, у Франції або Японії, але вона доречна, коли дивитися з ґлобальної перспективи.

Найближча до такого розгляду річ була запропонована в доповіді «Багато голосів, один світ» (1980). Її опублікувала Міжнародна комісія з вивчення комунікаційних проблем, скликана за наказом ЮНЕСКО й очолена Шоном Мак-Брайдом. Доповідь стосувалася так званого «нового світового інформаційного порядку» [19]. Сила-силенна часто нерелевантних слів злісного аналізу й атаки вилилася на цю доповідь, більшість їх — від американських журналістів і універсальних мудреців, які докоряють «комуністам» і «третьому світові» за намагання вкоротити демократію преси, вільний потік ідей, ринкові сили, які формують телекомунікації, пресову та комп’ютерну індустрії. Але навіть найбільш поверховий погляд на доповідь Мак-Брайда засвідчує, що в жодному разі не рекомендуючи вузькоглядні рішення на зразок цензури, у ній звучить сумнів більшості членів комісії в тому, що можна зробити хоча б щось вагоме задля повернення балансу й справедливості в анархічному світовому інформаційному порядкові. Навіть не зовсім прихильні автори, як-от Ентоні Сміт у «Геополітиці інформації», визнають серйозність проблеми:
Загроза незалежності в кінці XX сторіччя з боку нової електроніки може бути більшою, ніж був колоніалізм. Ми починаємо розуміти, що деколонізація і зростання понаднаціоналізму не означали завершення імперських стосунків, а тільки розширення геополітичної павутини, яка снувалася з часів Ренесансу. Нові медіа мають змогу проникати глибше в „привітливу“ культуру, ніж будь-який попередній прояв західної технології. Результатом може стати безмірне спустошення, загострення соціальних протиріч у суспільствах, які розвиваються [20].
Ніхто не може заперечити, що найбільшою владою в цій конфігурації володіють Сполучені Штати завдяки чи то купці американських транснаціональних корпорацій, котрі контролюють виробництво, поширення і передусім відбір новин, яким довіряє більшість світу (здається, навіть Саддам Хусейн покладався на CNN як на джерело новин), чи то завдяки тому, що ефективна безконкурентна експансія різноманітних форм культурного контролю, яка йде зі Сполучених Штатів, створила нові механізми інкорпорації й залежності, за допомогою яких можна {409} підпорядковувати і примушувати не лише внутрішній американський електорат, а й слабші та менші культури. Велика частина роботи, виконана критичними теоретиками, зокрема ідея Герберта Маркузе про «одновимірне суспільство» та «індустрія свідомості» Адорно і Енценсберґера, прояснила природу суміші репресій і толерантності, використовуваних як інструменти соціального утихомирення в західних суспільствах (ідеї, які покоління тому обговорювали Джордж Орвелл, Олдос Гакслі і Джеймс Бернгем). Вплив західного й особливо американського медійного імперіалізму на решту світу підкріплює висновки Комісії Мак-Брайда, як і критично важливі висновки Герберта Шиллера й Армана Маттелара про власність на засоби виробництва та про обіг образів, новин і репрезентацій [21].

Однак перш ніж, так би мовити, вирушити за кордон, вони ефективно працюють удома, малюючи дивні й загрозливі чужоземні культури для домашньої аудиторії. Їм нечасто вдавалося досягнути більшого успіху, створюючи апетит на ворожість і насилля проти цих культурних «Інших», ніж під час кризи в Затоці та війни 1990-1991 років. У XIX сторіччі Британія і Франція посилали експедиційні сили бомбити тубільців. «Здається, каже Конрадів Марлоу, приїхавши до Африки, — що поблизу відбувається одна з французьких воєн... У безлюдній неозорості землі, неба і води він [французький корабель], просто незбагненно, вів вогонь по континенту. Ба-бах, гаркає одна з шестидюймових гармат». Нині цим займаються Сполучені Штати. Тепер згадайте, як війну в Затоці зробили прийнятною: в середині грудня 1990 року відбулася маломасштабна дискусія на сторінках «The Wall Street Journal» i «The New York Times» — представниця першої Карен Еліот Хаус проти представника останньої Ентоні Льюїса. Хаус наполягала, що Сполученим Штатам не слід чекати на схвалення дій, а варто атакувати Ірак, щоб зробити з Саддама Хусейна повного невдаху. Позиція Льюїса виявляла його звичайну міру поміркованості і щирої віри в лібералізм — якостей, які вирізняли його серед відомих американських оглядачів. Підтримавши первісну реакцію Джорджа Буша на вторгнення Іраку в Кувейт, тепер Льюїс відчував, що ймовірність близької війни висока і їй треба опиратися. Його вразили арґументи людей на зразок суперхижака Поля Нітце, котрий прогнозував широкий асортимент катастроф, якщо Америка {410} розпочне наступ на суші. Сполученим Штатам варто почекати, збільшити економічний та дипломатичний тиск, і тоді ймовірність набагато пізнішої війни може виявитися правдоподібною. За кілька тижнів опоненти зійшлися в «MacNeil/Lehrer News Hour» 215 — національній телевізійній програмі, яка виходить щовечора і передбачає затяжну дискусію й аналіз, — щоб обіграти свої попередні позиції. Дебати оприявнили дві протилежні філософії, втягнуті в щиру дискусію в гострий момент національного досвіду. Здавалося, війна висіла в повітрі Сполучених Штатів: звучали красномовні «за» і «проти» в рамках санкціонованого публічного простору — вечірньої національної програми теленовин.

215 Аналітична програма новин на каналі громадського телебачення PBS.

Будучи реалістами, і Хаус, і Льюїс прийняли принцип: «нам» (цей займенник чи не краще за будь-яке інше слово вселяє дещо ілюзорну віру в те, що всі американці як співвласники публічного простору беруть участь у рішенні прирікати Америку на її розмашисті чужоземні інтервенції) слід бути в Затоці, щоб реґулювати поведінку держав, армій і народів за кілька тисяч кілометрів від дому. Національне виживання серед питань не фігурувало і навіть жодного разу не порушувалося. Але було багато балачок про принципи, моральність і право. Обоє говорили про військову силу як про щось більш-менш у їхньому розпорядженні, щоб розгортати, використовувати й виводити належним чином, і в усьому цьому ООН видавалася в кращому разі продовженням політики Сполучених Штатів. Ця конкретна дискусія виявилася нецікавою, бо опоненти були поважними людьми: ні передбачуваними хижаками (як Генрі Кіссінджер, який ніколи не втомлювався від «хірургічних ударів»), ні експертами з національної безпеки (як Збіґнєв Бжезинський, який енерґійно виступав проти війни з неспростовних геополітичних міркувань).

Як для Хаус, так і для Льюїса «наші» дії були частиною гаданого спадку американських дій у світі загалом, куди Америка втручалася протягом двох сторіч із часто руйнівними, але, як повелося, забутими наслідками. Рідко в суперечці згадували про арабів як таких, кого стосується ця війна, як її жертв, наприклад, або (так само переконливо) як підбурювачів до неї. Складалося враження, що криза має бути повністю розв’язана {411} in petto 216 як внутрішня справа американців. Неминуче зіткнення з його неприхованою і досить певною ймовірністю жахливих руйнувань було ще таким далеким. І знову, за винятком (дуже малої кількости) цинкових трун із тілами та сімей, які втратили родичів, доля загалом милувала американців. Абстрактність дозволяла наділяти ситуацію байдужістю і жорстокістю.

Як американець і араб, котрий жив в обох світах, я сприйняв усе це особливо тривожно, не в останню чергу тому, що конфронтація виявилася настільки тотальною, настільки ґлобально всеохопною, що не було жодного способу залишитися не втягнутим у неї. Ніколи епітети, які характеризують арабський світ та його компоненти, не передавалися так інтенсивно з уст в уста, ніколи вони не набували такого на диво абстрактного і збідненого значення, і рідко хоч якась увага чи турбота супроводжувала їх, хоча Сполучені Штати не були у стані війни з усіма арабами. Арабський світ викликав неабиякий інтерес, однак не дозволяв прихильності чи захопленого й конкретного пізнання. Жодна основна культурна група, наприклад, не була (і досі такої немає) такою маловідомою: якщо запитати американця, au courant 217 про останні новинки художньої літератури, імена арабських письменників, то єдиним, хто може спасти на думку, все ще буде Халіль Джибран 218. Як може бути так багато розмов на одному рівні і так мало дійсності на іншому?

216 Таємно, тайкома (лат.).

217 Поінформованого, в курсі справи (фр.).

218 Укр. переклади Джибрана див.: Джібран Халіл. Пророк: Кн. поем / Пер. з англ. Павло Насада; Мал. автора // Всесвіт. — 1995. — № 1; Джібран Халіл. З книги афоризмів «Пісок і піна» / Пер. з англ. Павло Насада; Іл. автора // Всесвіт. — 1996. — № 7; Джебран Халіль Джебран. Афоризми / Добірку підготував Сергій Іваненко // Всесвіт. — 1977. — № 10.

З арабського погляду картина сприймається так само викривлено. Навряд чи існує бодай якась література арабською мовою, яка змальовує американців. Найцікавіший виняток — чималий цикл романів Абдельрахмана ель Муніфа «Міста солі» [22], але його книжки в окремих країнах заборонені, а рідна Саудівська Аравія позбавила його громадянства. Наскільки я знаю, в арабському світі досі немає жодного інституту чи важливого академічного підрозділу, головною метою якого було б вивчати Америку, хоча Сполучені Штати — незрівнянно велика і значуща {412} стороння сила в сучасному арабському світі. Дехто з арабських лідерів, які витратили свої життя на осуд американських інтересів, водночас витрачає багато енерґії на те, щоб віддати своїх дітей до американських університетів та отримати зелені картки. Часом важко пояснити навіть добре освіченим і досвідченим арабам, що закордонну політику Сполучених Штатів насправді провадить не ЦРУ, група змовників чи тіньова мережа ключових «контактів». Ледь не кожен серед моїх знайомих вірить, що Сполучені Штати планують майже кожну важливу подію на Близькому Сході, навіть — висловлене колись мені страхітливе для розуму припущення — палестинську інтифаду.

Ця досить стабільна суміш знайомості (добре описана в «Америці та середземноморському світі» Джеймса Філда) [23], ворожості й невігластва стосується обох сторін складного, нерівномірного й порівняно недавнього культурного зіткнення. У дні операції «Буря в пустелі» над усім домінувало відчуття неминучості, наче проголошена президентом Бушем потреба «дістатися туди» і (на його власному чванливому арґо) «дати копняка під зад» неодмінно мусила наштовхнутися на невблаганно брутально виражену Саддамом Хусейном постколоніальну потребу арабів протиставитися, відповідати зухвальством на зухвальство, незворушно триматися віч-на-віч зі Сполученими Штатами. Іншими словами, публічна риторика не стримувала себе, не переймалася деталями, реалізмом, причинами й наслідками. Протягом принаймні десятиріччя кінофільми про американські диверсійно-десантні загони протиставляли кремезного Рембо чи технічно швидкий загін Delta Force арабським/мусульманським терористам-відчайдухам. Виглядало так, ніби 1991 року метафізичний намір розгромити Ірак нарешті втілився в життя не тому, що провина Іраку, хай і велика, була катастрофічною, а тому, що мала небіла країна порушила спокій і докучала раптово збудженій наднації, сповненій запалу, який могли пригасити лише поступливість і плазування «шейхів», диктаторів та наїзників верблюдів. Справді прийнятними арабами можуть бути ті, хто, як Анвар Садат, майже повністю, здається, очистився від своєї набридливої національної індивідуальності і може стати дружелюбним гостем ток-шоу.

Історично американські й, можливо, загалом західні медіа були чутливим продовженням провідного культурного контексту. {413} Араби — тільки недавній пом’якшений приклад Інших, які накликали на себе гнів суворої Білої Людини — різновиду пуританського супереґо, чия місія в дикі землі не знає меж і хто справді наважиться на великі відстані, аби домогтися свого. Проте, звичайно ж, слово «імперіалізм» було явно пропущеним складником в американських дискусіях про Затоку. «У Сполучених Штатах, — каже історик Річард В. Ван Олстін у «Постанні Американської імперії», — описувати свою країну як імперію — мало не єресь» [24]. Але він показує, що ранні засновники республіки, разом із Джорджем Вашинґтоном, характеризували свою країну як імперію, з чого випливала пізніша закордонна політика, яка зрікалася революції та підтримувала імперське зростання. Він один за одним цитує державних діячів, доводячи, як уїдливо підмітив Рейнгольд Нібур, що країна була «Божим американським Ізраїлем», чия «місія» бути «богопомазаним опікуном світової цивілізації». Тому важко не почути відгомонів тієї самої ґрандіозної самопожертви під час війни у Затоці. І в міру того, як іракські порушення, здавалося, насправжки виростали з колективного погляду нації, Саддам ставав Гітлером, багдадським катом, божевільним (як описав його сенатор Алан Сімпсон), якого неодмінно треба опустити.

Хто читав «Мобі Дика», той, мабуть, помітив, як важко утриматися від спокуси екстраполювати цей видатний роман на реальний світ і побачити, як американська імперія знову, ніби Ахав, готується переслідувати затавроване зло. Спочатку йде беззаперечна моральна місія, далі в медіа її військово-геостратегічне продовження. Найсумнішим щодо медіа, навіть попри їхнє скромне дотримання моделей урядової політики і готування до війни з самісінького початку, був їхній переторг «експертним» знанням про Близькій Схід, начебто добре поінформованим про арабів. Усі дороги ведуть до базару; араби розуміють лише силу; брутальність і насилля — елементи арабської цивілізації; іслам — нетолерантна, сеґреґаційна, «середньовічна», фанатична, жорстока, антижіноча релігія. Контекст, рамки, простір будь-якої дискусії були обмежені, ба навіть заморожені цими ідеями. Позірно немалу, але незбагненну втіху приносили думки про те, що «араби», втілені в Саддамові, отримають належного їм прочухана. Багато рахунків буде зведено проти {414} різноманітних давніх ворогів Заходу: палестинців, арабського націоналізму, ісламської цивілізації.

Багато чого залишилося поза увагою. Мало повідомлялося про прибутки нафтових компаній чи про те, що сплеск цін на нафту небагато має спільного з пропозицією на ринку — нафту й далі надвиробляли. Іракський позов до Кувейту чи навіть сама природа Кувейту (ліберальна в одних аспектах, неліберальна в інших) фактично не стали предметом слухання. Мало говорили й аналізували злочинну співучасть і лицемірство всіх разом: держав Затоки, Сполучених Штатів, Європи та Іраку — під час ірано-іракської війни. Думки з цього приводу дискутувалися ще довго після війни, наприклад в есе Теодора Дрейпера в «New York Review of Books» (16 січня 1992 року), котрий припускав, що певне визнання іракських претензій проти Кувейту могло б вичерпати потенціал війни. Невелика купка науковців робила спроби проаналізувати народний потяг багатьох арабів до Саддама, незважаючи на непривабливість його правління. Однак ці зусилля не були об’єднані і їм бракувало часу, щоб устигати реаґувати на своєрідні вигини американської політики, яка то підтримувала Саддама, то демонізувала його, а потім знову вчилася, як із ним жити.

Цікаве й глибоко симптоматичне для конфлікту в Затоці те, що всі звикли буденно вимовляти й перевимовляти, але залишили непроаналізованим одне слово — «пов’язаність» — потворний солецизм, який упровадили як символ беззаперечного американського права іґнорувати або вводити до своїх міркувань цілі географічні сеґменти земної кулі. Під час кризи в Затоці «пов’язаність» означала не те, що вона існує взагалі, а те, що не було жодного зв’язку між речами, які насправді зводилися разом за рахунок загальноприйнятих асоціацій, відчуття, географії, історії. Все це було розламано й відкинуто вбік заради зручності й користі імперських політиків Сполучених Штатів, військових стратегів та експертів у відповідній галузі. Як сказав Джонатан Свіфт, кожен сам собі різьбяр. Те, що Близький Схід був внутрішньо пов’язаний різноманітними узами, — це було нерелевантним. Те, що араби можуть провести паралелі між Саддамом у Кувейті і, скажімо, Туреччиною на Кіпрі, теж було безглуздям. Те, що сама політика Сполучених Штатів випливала з пов’язаності, було забороненою темою, яку в більшості {415} випадків залишили для телемудреців, чиїм завданням було забезпечувати масову згоду на війну, хоча насправжки вона ніколи й не виникала.

Увесь засновок був колоніалістським: дрібний диктаторський режим «третього світу», виплеканий і підтримуваний Заходом, не мав права кидати виклик Америці, білій і вищій. Британія бомбардувала іракські війська у 1920-х роках за те, що вони насмілилися опиратися колоніальному правлінню. Через сімдесят років Сполучені Штати вчинили так само, тільки з більшою мораллю, яка все одно не змогла приховати правду про те, що нафтові запаси Близького Сходу будуть під американською опікою. Такі практики анахронічні і вкрай згубні, адже вони не просто роблять війни постійно можливими та привабливими, а й перешкоджають достовірному знанню з історії, дипломатії і політики набути належної йому важливості.

1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка