Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка35/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   55

199 Ідею «трьох світів» запропонував Альфред Сові [Sauvy] (1898-1990) у статті «Три світи, одна планета» в журналі «L’Observateur» 1952 року, одначе він був демографом, економістом і соціологом, а не журналістом. Удавшись до аналогії з терміном «третій стан», що його впровадив французький революціонер Еманюель Сієс [Sieyes] (1748-1836) у памфлеті «Що таке третій стан?» {395} [Qu’est-ce que le tiers etat?] 1789 року, Сові уподібнював капіталістичний світ дворянству, комуністичний світ — духовенству, а решту країн, які не входили до жодного блоку, — третьому стану. Попри метафоричність цього уподібнення, Сові цілком серйозно ставився до аналогії між роллю «третього стану» та «третього світу». Перефразовуючи знаменитий вислів абата Сієса, він писав наприкінці статті: «Тому, врешті-решт, цей третій світ, забутий, експлуатований і зневажений, як третій стан, також захоче стати чимось». Із падінням Берлінської стіни термін утратив свій первісний сенс, бо «другий світ» припинив існування, але його продовжують уживати для позначення слаборозвинутих країн. Яко продовження метафори 1960 року виник термін «четвертий світ», що вказував на частку населення заможних країн, яка живе нижче рівня бідності. Його автори стверджували, що за старого режиму у Франції, крім трьох станів, представлених на Генеральних штатах, існував четвертий, досі непомічений знедолений стан батраків, калік і тубільців. (Висловлюємо вдячність Карлу Плетчу за допомогу в написанні цього коментаря.)

переважно відмовилися [6]. Віллі Брандт і його колеґи імпліцитно визнають, що ООН, дарма що загалом чудова організація, виявилася нездатною адекватно вирішити численні реґіональні й ґлобальні конфлікти, які трапляються все частіше. За винятком роботи малих груп (наприклад, Проекту моделювання світового порядку), мислення в ґлобальних масштабах має схильність відтворювати наявність наддержави, холодної війни, реґіональних, ідеологічних чи етнічних ворожнеч старовини, ще небезпечніших у ядерну і пост’ядерну добу, як свідчать жахи Юґославії. Сильні мають тенденцію ставати ще сильнішими й багатшими, а слабкі — ще слабшими й біднішими. Прірва між цими двома затьмарює колишнє розрізнення соціалістичних і капіталістичних режимів, яке втратило значення принаймні в Європі.

Ноам Хомський 1982 року зробив висновок, що протягом 1980-х років конфлікт між Північчю та Півднем не вщухне, і виникне потреба винаходити нові форми панування, щоби ґарантувати привілейованим сеґментам західного індустріального суспільства збереження істотного контролю над ґлобальними людськими й матеріальними ресурсами та отримання непропорційної вигоди від цього контролю. Отож не дивно, що перебудова ідеології в Сполучених Штатах відлунює по всьому індустріальному світу. ...Але західна система ідеології неодмінно потребує, щоби була встановлена величезна прірва між цивілізованим Заходом із його традиційною відданістю людській гідності, свободі {396} й самовизначенню та варварською брутальністю тих, хто з якихось причин (можливо, дефективні гени) не зміг оцінити глибину цієї історичної відданості, яка яскраво проявилася, скажімо, в азійських війнах Америки [7].

Перехід Хомського від дилеми Півночі й Півдня до американського та західного панування я вважаю загалом коректним, попри убування американської економічної влади, урбанну, економічну й культурну кризи в Сполучених Штатах, піднесення тихоокеанських держав і безлади багатополярного світу, які розмили чіткість рейґанівського періоду. По-перше, цей перехід підкреслює неперервність ідеологічної потреби консолідувати й виправдати домінування в культурних термінах, що мало місце на Заході від XIX ст. і навіть раніше. По-друге, він влучно підхоплює тему про те, що ми сьогодні живемо в період американського піднесення, яке часто звучить неправдоподібно перебільшено та базується на неодноразово повторюваних проекціях і теоретизуваннях щодо американської могутності.

Протягом останніх десяти років з’явилися біографічні дослідження про видатних діячів середини XX сторіччя, які ілюструють, що я маю на увазі. Книжка Рональда Стіла «Волтер Ліппман і американське сторіччя» демонструє спосіб мислення цього піднесення, вписаний у кар’єру найзнаменитішого, найпопулярнішого і найвпливовішого американського журналіста за цих сто років. Як випливає з книжки Стіла, надзвичайне в кар’єрі Ліппмана не те, що він був правим або суперпроникливим у поглядах і прогнозах про світові події (він таким не був), а радше те, що з позиції «інсайдера» (це його термін) він без вагань, за винятком В’єтнаму, виражав американське ґлобальне панування. Він убачав своє завдання як експерта в тому, щоб допомагати своїм співвітчизникам «припасуватися до реальносте» — реальності незаперечної американської влади у світі, яку він робив прийнятнішою, наголошуючи на її моральності, реалізмі, альтруїзмі з «видатним умінням не заблукувати надто далеко від осі громадської думки» [8].

Схоже розуміння американської ґлобальної ролі, виражене, щоправда, по-чиновницьки скупо й елітарно, подибуємо у впливових працях Джорджа Кеннана. Кеннан, автор політики стримування, яка скеровувала офіційну думку Сполучених Штатів протягом більшої частини періоду холодної війни, вірив у свою {397} країну як хоронителя західної цивілізації. На його думку, така доля в неєвропейському світі передбачає не намагання досягти більшої популярності Сполучених Штатів (він презирливо називає це «ротаріанським ідеалізмом» 200), вона радше обумовлена «концепціями прямого застосування влади». Позаяк жоден колишній колонізований народ чи держава не мали потрібних засобів, щоб кинути військовий або економічний виклик Сполученим Штатам, він закликав до політики запобігання. Ще у службових інструкціях для Штабу планування політики 1948 року він схвалював реколонізацію Африки та, як він десь написав 1971 року, апартеїд (але не його зловживання), хоча він засуджував американську інтервенцію у В’єтнам і загалом «суто американський тип неформальної імперської системи» [9]. Кеннан ніколи не сумнівався, що Європа й Америка займають унікальну позицію, щоб керувати світом. Це змусило його дивитися на власну країну як на свого роду «підлітка», котрий доростає до ролі, яку раніше грала Британська імперія.

Інші сили формували поствоєнну зовнішню політику Сполучених Штатів, крім людей на зразок Ліппмана й Кеннана: обидва самотні, відчужені від масового суспільства, у якому вони жили, обидва ненавиділи джинґоїзм 201 і грубі форми аґресивної американської поведінки.

200 Ротаріанці — члени міжнародного клубу «Ротарі» [Rotary International], до якого входять бізнесмени й представники різних професій, кожна з яких має одного речника. Клуб, заснований 1905 року, отримав назву від системи чергування місць збору — ротації. Клуб сповідує принципи гуманітаризму, високих етичних стандартів у професійній діяльності та сприяння порозумінню й миру у світі. Головні його заходи спрямовані на допомогу спільнотам, які опинилися в скруті.

201 Джинґоїзм (від «jingo» — джинґо, назва англійських шовіністів) — термін на позначення крайніх шовіністичних поглядів, ура-патріотизму; увійшов до вжитку наприкінці 1870-х років у Британії.

Вони розуміли, що ізоляціонізм, політика втручання, антиколоніалізм, вільноторговельний імперіалізм пов’язані з особливостями внутрішнього політичного життя Америки, яке Річард Гофштадтер описав як «антиінтелектуальне» і «параноїдальне»: це породжувало непослідовність, просування й відступи зовнішньої політики Сполучених Штатів напередодні завершення Другої світової війни. Однак ідея американського лідерства й винятковості ніколи не зникала. Хай там що чинили Сполучені Штати, ці авторитети {398} часто не хотіли, щоб їхня країна була імперською державою, як ті інші, чиїми слідами вона прийшла; вони натомість віддавали перевагу ідеї «світової відповідальносте» як логічному обґрунтуванню того, що вона робить. Попередні обґрунтування: доктрина Монро 202, «самоочевидне призначення» 203 [manifest destiny] тощо — вели до «світової відповідальності», яка точно відповідає зростанню ґлобальних інтересів Сполучених Штатів після Другої світової війни та концепції надзвичайної могутності країни у формулюванні представників інтелектуальної й дипломатичної еліти.

У своїй переконливій оцінці шкоди, яку це завдало, Річард Барнет зазначає, що військові втручання Сполучених Штатів до «третього світу» відбувалися кожного року між 1945 і 1967 (коли він припинив підрахунок). Відтоді активність Сполучених Штатів вражає, особливо під час війни в Затоці 1991 року, коли 650.000-не військо відіслали за 10.000 кілометрів, щоб зупинити іракське вторгнення на територію союзника Сполучених Штатів. Такі інтервенції, каже Барнет у «Коренях війни», мають «всі елементи могутнього імперського кредо...: відчуття місії, історичної неодмінності та євангельського запалу».

202 Основні принципи зовнішньої політики США, проголошені президентом Джеймсом Монро у посланні до Конґресу 2 грудня 1823 року. Доктрина визначала західну півкулю зоною виняткового американського інтересу, санкціонуючи втручання США до внутрішніх справ інших держав обох Америк та засуджуючи європейські втручання до цього реґіону як акти аґресії: «...Ми розглядатимемо будь-яку спробу з їхнього боку [з боку європейців] поширити свою [політичну] систему на будь-яку частину цієї [західної] півкулі як небезпечну для нашого миру й безпеки». Започаткована як буцімто заява моральної опозиції європейському колоніалізмові, згодом доктрина Монро (уточнена президентом Т. Рузвельтом 1904 року й сенатором Г. К. Лоджем 1912 року) стала виправданням для практикування Сполученими Штатами власного колоніалізму.

203 Слова, сказані журналістом Джоном Л. О’Салівеном [John L. O’Sullivan] 1844 року в розпалі дебатів про приєднання Республіки Техас. Ця фраза виражала переконаність у тому, що Сполучені Штати наділені божим благословенням поширювати, розвивати й розширювати свою форму демократії та свободи. З часом вислів став стандартним історичним терміном, часто вживаним як синонім територіальної екпансії Сполучених Штатів на захід північноамериканського континенту у XIX ст. Доктрина «самоочевидного призначення» з її конотаціями американської винятковості, націоналізму й вищості англо-саксонської раси впливала на американську політичну ідеологію й у XX ст. Побоювання канадців, що США не покинули цю свою місію, виразилися в дискурсі «п’ятдесят першого штату». {399}

Імперське кредо, — продовжує він, — базується на теорії творення законів. Згідно з активними глобалістами, такими як [Ліндон Бейнс] Джонсон, і мовчазними глобалістами, як Ніксон, завдання зовнішньої політики США полягає у все більшому підпорядкуванні світу верховенству закону. Тимчасом, за словами державного секретаря Раска, саме Сполучені Штати повинні „організувати мир“. Сполучені Штати нав’язують „міжнародний інтерес“, установлюючи базові правила економічного розвитку та розміщення збройних сил по всій планеті. Так Сполучені Штати встановлюють правила для радянської поведінки на Кубі, бразильської поведінки в Бразилії, в’єтнамської поведінки у В’єтнамі. Політика холодної війни виражена в серії директив у таких-от екстратериторіальних справах: чи може Британія торгувати з Кубою 204 або чи може уряд Британської Ґвіани дозволити дантисту-марксисту керувати собою 205.

204 16 жовтня 1959 року Сполучені Штати заявили Британії, що вони проти, аби Британія продавала останні реактивні винищувачі Кубі. Згодом Британія відмовилася від цього плану, хоча й заперечувала причетність США до цього рішення. 3 лютого 1962 року адміністрація президента Кеннеді оголосила повне ембарґо на торгівлю з Кубою, яке розпочалося за три дні й стало екстратериторіальним (його доповнювала заборона для громадян США відвідувати Кубу, яку 1977 року скасував Джиммі Картер, але 1982 року поновив Рональд Рейґан). Британія виступала проти такої політики, прагнучи налагодити економічні стосунки з Кубою і наполягаючи, що філії американських компаній у Британії — це британські компанії, для яких було вироблене спеціальне законодавство в обхід американського ембарґо. Закон Торрічеллі (1992) посилив ембарго: США каратимуть країни, які вестимуть торгівлю з Кубою, і забороняють філіям своїх компаній в інших країнах торгувати з нею. Уже після публікації «Культури й імперіалізму» закон Гелмса-Бертона (1995) продовжив наступ на Кубу: кубинським американцям було дано санкцію вимагати відібране в них під час революції майно; у відповідь на це кубинський уряд попередив своїх громадян, що американці можуть спробувати відбирати у них оселі, школи, промислові споруди тощо. США продовжують політику ембарґо, незважаючи на багаторазові резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які закликали країну припинити цю практику.

205 Чеді Джаґан (1918-1997), ґаянський політичний діяч, за фахом- дантист, отримав освіту в Сполучених Штатах, двічі був прем’єр-міністром Британської Ґвіани (після здобуття незалежності від Британії 1966 року — Ґаяна) 1953 та в 1957-1963 роках. Очоливши уряд уперше, Джаґан викликав гнів британської колоніальної адміністрації своїми соціальними реформами на {400}користь тубільного населення. Звинувативши новий уряд у «комунізмі», Велика Британія висадила в країні свої війська, скасувала конституцію і запровадила воєнний стан, під час якого діяльність антиколоніальної Народної проґресивної партії Джаґана була заборонена. Ці заходи повністю схвалили Сполучені Штати. 1992 року Джаґан нарешті став президентом Ґаяни.


Цицеронове означення ранньої Римської імперії дуже схоже: це був обшир, на якому Рим користувався леґальним правом утілювати закони в життя. Сьогодні американська самозатверджена постанова ходить світом, зокрема Радянським Союзом і Китаєм, над чиєю територією уряд США боронив право літати військовим літакам. Сполучені Штати, унікально освячені неперевершеним багатством і винятковою історією, існують понад міжнародною системою, але не в ній. Перша серед усіх націй, ця країна завжди напоготові стати носієм Закону [10].


Хоча ці слова були видрукувані 1972 року, вони ще точніше описують Сполучені Штати під час інтервенції в Панаму і війни в Затоці як країну, яка не припиняє спроб диктувати свої погляди на закон і мир по всій планеті. Найдивовижніше в цьому не те, що такі спроби робляться, а те, що їх супроводжує глибокий консенсус, майже одностайність у публічній сфері, зведеній як своєрідний культурний простір спеціально, щоб представляти і пояснювати ці спроби. В періоди гострих внутрішніх криз (наприклад, у рік чи після війни в Затоці) цей вид моралістичного тріумфалізму притлумлюється, відкладається вбік. Однак доки все йде гаразд, медіа відіграють надзвичайну роль у «виробленні згоди», за висловом Хомського, нав’язуючи пересічному американцеві відчуття, що саме «нам» належить виправляти кривду в цьому світі та боротися з дияволом протиріч і непослідовності. Інтервенції в Затоку передувала ціла низка вторгнень (Панама, Ґренада, Лівія 206),

206 3 метою нібито захисту життя американців і повернення Панамі її свобод у грудні 1989 року, за наказом президента Буша, американські війська провели спецоперацію на території Панами, в результаті якої було повалено диктаторський уряд Нор’єги, вбито близько півтисячі панамців і 23 американських солдатів. Такою була відплата за непокірність Нор’єги. У жовтні 1983 року, за наказом Рейґана, американці вдерлися до Ґренади з метою встановити проамериканський уряд замість лівого керівництва країни, яке відверто симпатизувало радянському блокові. Країну звинуватили у будівництву аеропорту, який буцімто мав слугувати постачанню латиноамериканських повстанців {401} зброєю з Куби. У квітні 1986 року з подачі того-таки Рейґана відбулися бомбардування Лівії, офіційним виправданням яких була причетність країни до нещодавної терористичної атаки в Берліні і самозахист Сполучених Штатів. Рейд на Лівію призвів до численних цивільних жертв.


усі вони широко обговорювалися і в більшості випадків отримували схвалення або принаймні не опротестовувалися як належні «нам» за правом. Як сказав Кірнан: «Америка полюбляла думати, що все, чого вона хоче, було саме тим, чого бажає рід людський» [11].

Роками уряд Сполучених Штатів проводив активну політику прямого й анонсованого втручання в справи Центральної та Південної Америки. Суверенність Куби 207, Нікараґуа 208, Панами, Чилі 209, Ґватемали 210, Сальвадору 211, Ґренади зазнала атак:

207 Йдеться про спробу дириґованого з ЦРУ вторгнення кубинських контрреволюційних еміґрантів на острів у Затоці Свиней (1961), після провалу якої США облишили ідею скинути режим Кастро за допомогою прямого нападу.

208 У Нікараґуа Сполучені Штати затялися повалити лівий режим сандинистів (1979-1990). Зневірившись у можливості втримати їх на своєму боці, надаючи домопогу, яку сандинисти відкинули через довгу історію підтримки Вашинґтоном диктатури Сомоса та власну схильність до марксистських поглядів, американський уряд розгорнув широкомасштабну підтримку загонів «контрас», які вели партизанську війну проти уряду. США влаштовували напади на нікараґуанські порти й нафтові установки і навіть залишали магнітні міни в нікараґуанських гаванях, за що Міжнародний суд наклав на країну реституцію. Вимогу сплатити штраф підтримала Генеральна Асамблея ООН своєю резолюцією, проти якої проголосували тільки Ізраїль, Сальвадор та самі США. Однак Вашинґтон розкритикував Міжнародний суд як «напівсудовий» орган, хоча раніше використовував його рішення в інших справах і підписував зобов’язання визнавати його рішення. Тож штраф досі не сплачений.

209 Ідеться про військовий переворот 1973 року в Чилі, в результаті якого до влади прийшов Авґусто Піночет. Досі тривають дебати, наскільки «чилійським» був переворот і наскільки його влаштувало ЦРУ.

210 Проти законного ґватемальського уряду Сполучені Штати 1954 року провели операцію «PBSUCCESS», унаслідок чого до влади прийшла військова хунта і почалася довга історія антинародних диктатур та громадянської партизанської війни. Спершу вважалося, що головним мотивом повалення ґватемальського уряду були інтереси «Юнайтед Фрут Компані», невикористовувані землі якої уряд націоналізував і планував розділити між своїми громадянами. Однак розсекречені останнім часом документи вказують на визначальну роль геостратегічних міркувань Вашинґтона в умовах холодної війни.

211 Під час громадянської війни в Сальвадорі (1980-1992) Сполучені Штати підтримували урядові сили, навчаючи й фінансуючи каральні загони військовиків. {402}

від відвертої війни до переворотів та проголошених повалень, від замахів на життя до фінансування «контр» армій. У Східній Азії Сполучені Штати воювали у двох великих війнах, спонсорували масові військові гоніння, які спричинили сотні тисяч смертей від рук «дружнього» уряду (Індонезія у Східному Тиморі 212), скидали уряди (Іран 1953 року 213) і підтримували беззаконну діяльність держав, глузуючи з резолюцій ООН, ідучи всупереч проголошеній політиці (Туреччина, Ізраїль). Офіційна позиція в більшості випадків: Сполучені Штати захищають свої інтереси, підтримують порядок, несуть справедливість, щоб покарати несправедливість і погану поведінку. Крім того, у випадку з Іраком Сполучені Штати використали Раду Безпеки ООН, щоб проштовхнути резолюції про війну, хоча в численних інших випадках (Ізраїль головний серед них) резолюції ООН, підтримані Сполученими Штатами, не були введені в дію або ж були проіґноровані, а Сполучені Штати не виплатили кілька сотень мільйонів доларів унесків в ООН.

212 Після усунення португальської колоніальної присутності зі Східного Тимору 1974 року уряд Індонезії запропонував звільненій колонії приєднатися, але отримав відмову. Найпопулярніший серед населення соціалістичний Революційний фронт за незалежність Східного Тимору («ФРЕТИЛІН») проголосив незалежну Демократичну Республіку Східний Тимор. Услід за цим індонезійські війська 7 грудня 1975 року вдерлися до Східного Тимору, ліквідувавши його незалежність і спричинивши численні жертви серед місцевого населення (бл. 200 тис. осіб). Індонезія продовжувала утримувати реґіон усупереч 10 резолюціям ООН. Сполучені Штати наперед знали про вторгнення, яке відбувалося з використанням американської зброї. Крім того, США створювали прикриття для дружньої Індонезії в ООН, блокуючи будь-які заходи, що могли б змінити ситуацію в реґіоні. Після відставки президента Сухарто (1998), котрий здійснив вторгнення, окупований реґіон на референдумі 1999 р. проголосував за незалежність і розпочав поступовий перехід до самоуправління під наглядом ООН і керівництвом ФРЕТИЛІН, яка отримала більшість у парламенті (2001).

213 Ідеться про переворот 19 серпня 1953 року, в результаті якого було скинуто націоналістичний уряд Моссадіка, котрий мав намір націоналізувати «Англо-Іранську нафтову компанію». Нове керівництво країни орієнтувалося на співпрацю зі США і створило сприятливі умови для американських нафтових компаній.

Інакодумна література завжди втримувалася у Сполучених Штатах поряд із санкціонованим публічним простором, її можна {403} описати як опозиційну до національної та офіційної дії загалом. Ревізіоністичні історики, такі як Вільям Еплмен Вільямс, Ґабріель Колко і Говард Зінн, блискучі громадські критики, як Ноам Хомський, Річард Барнет, Річард Фалк та багато інших — усі вони помітні не лише як окремі голоси, а і як учасники досить вагомої альтернативної й антиімперіалістичної течії в країні. Поряд з ними йдуть такі ліволіберальні журнали, як «The Nation», «The Progressive» і, коли його автор був живим, «І. F. Stone’s Weekly». Важко сказати, скільки ці представлені опозицією погляди мають послідовників. Опозиція існувала завжди (відразу спадають на думку антиімперіалісти на зразок Марка Твена, Вільяма Джеймса і Рендольфа Бурна), але гірка правда в тому, що її стримуюча сила ніколи не була ефективною. Погляди, які опиралися атаці Сполучених Штатів на Ірак, узагалі нічого не зробили, щоб зупинити, відкласти чи послабити її моторошну силу. Переважав надзвичайний офіціозний консенсус, у якому риторика уряду, політиків, військовиків, аналітичних центрів, медіа та академічних установ сходилася на невідворотній силі Сполучених Штатів і доконечній справедливості її застосування, для чого довга низка теоретиків і апологетів від Ендрю Джексона через Теодора Рузвельта до Генрі Кіссінджера і Роберта В. Такера готувала ґрунт.

Відповідність, хоча іноді замаскована або забута, між доктриною «самоочевидного призначення» XIX сторіччя (заголовок статті Джона Фіска 1885 року), територіальною експансією Сполучених Штатів, величезною літературою з виправдання (історична місія, моральне оновлення, експансія свободи — все це вивчено в добре документованій роботі 1958 року Альберта К. Вайнберґа «Самоочевидне призначення» [12]) і безперестанку повторюваною формулою про потребу американського втручання проти тієї чи тієї аґресії після Другої світової війни безсумнівна. Ця відповідність рідко оприявнюється і взагалі зникає, коли звучать публічні фанфари війни, а тисячі тон бомб скидаються на віддаленого й загалом невідомого ворога. Мене цікавить інтелектуальне загладжування того, що «ми» робимо в процесі, адже очевидно, що жодна імперська місія чи схема не може в кінцевому рахунку досягти успіху у справі довічного збереження заокеанського контролю. Історія також учить нас, що панування породжує опір і що насилля, притаманне {404} імперському суперництву, при всіх його принагідних вигодах чи втіхах означає зубожіння для обох сторін. Ці істини пронизують добу, насичену пам’яттю про минулі імперіалізми. Сьогодні на землі занадто багато політизованих людей, щоб бодай якась країна могла охоче прийняти остаточність історичної місії Америки керувати світом.

Американські історики культури зробили достатньо, щоби ми могли зрозуміти джерела потягу американців до світового панування та способи представляти цей потяг, аби він був прийнятним. Річард Слоткін в «Оновленні через насилля» стверджує, що формативним досвідом в американській історії були затяжні війни з корінними американськими індіанцями. Це, своєю чергою, породило образ американців не як звичайних убивць (як казав про них Д. Г. Лоуренс), а як «нового племені людей, вільних від гріховного спадку, які шукають абсолютно нових та своєрідних стосунків із незайманою природою в ролі мисливців, дослідників, піонерів і шукачів» [13]. Така система образів знов і знов спливає в літературі XIX сторіччя, найвиразніше в «Мобі Діку» Мелвілла. Тут капітан Ахав бачився С. Л. Р. Джеймсу і В. Ґ. Кірнану з їх неамериканської перспективи алегоричним втіленням американських світових шукань: він одержимий, непереборний, непохитний, геть замкнутий на своїх власних риторичних виправданнях і своєму розумінні космічного символізму [14].

1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка