Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка34/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   55

191 Укр. переклади див.: Нгугі Ва Тхіонго [Нгугі, Джеймс]. Відійшла з посухою: Оповідання / Пер. з англ. Наталя Биховець // Всесвіт. — 1979. — № 6; Пшеничне зерно: Роман / Пер. з англ. Віктор Рамзес, Севір Нікіташенко // Всесвіт. — 1969. — № 10/11.

192 Укр. переклади Саліха див.: Саліх Ат-Таїб. Зейнове одруження: Повість / Пер. з араб. Ігор Єрмаков, Марія Мороз // Всесвіт. — 1983. — № 1. — С. 94-128.

Проте ви неправильно тлумачили б такі тексти, {381} як «Зброя теорії» чи «Національне визволення та культура», якби не помітили натхненний утопізм і теоретичну щедрість Кабрала, так само як хибно тлумачити Фанона, не добачаючи в ньому щось більше за прославлення насильницького конфлікту. Для обох, Кабрала й Фанона, наголос на «збройній боротьбі» не більше ніж тактика. Для Кабрала визволення, досягнуте насиллям, організованістю й войовничістю, неодмінне, адже імперіалізм усунув неєвропейців від досвіду, дозволеного тільки білим людям. Однак, каже Кабрал, «минули часи, коли у спробі увіковічнити панування над народами культура розглядалася як атрибут привілейованих народів чи націй і коли внаслідок невігластва чи поганої віри культуру плутали з технічними навиками, а то й з кольором шкіри або формою очей» [191]. Покінчити з цими бар’єрами означає допустити неєвропейців до цілого спектру людського досвіду, принаймні все людство зможе мати долю і, що важливіше, історію.

Звичайно, як я вже казав, культурний опір імперіалізмові часто набуває форми, яку ми можемо назвати тубільництвом, використаним як особистий притулок. Подибуємо це не тільки у Джабарті, а й у великого раннього героя алжирського опору еміра Абд аль-Кадера, бійця XIX сторіччя, який, борючись із французькою окупаційною армією, теж культивував чернецьке духовне вчення суфійського наставника XIII сторіччя Ібн Арабі [192]. Боротися в такий спосіб проти викривлень, які нівечать твою ідентичність, означає звернутися до передімперського періоду в пошуках «чистої» тубільної культури. Це відрізняється від ревізіоністських інтерпретацій, таких як Ґухи або Хомського. Їхня мета — демістифікувати інтереси, які діють у науковому істеблішменті, що спеціалізується на «відсталих» культурах, і віддати належне складності інтерпретативного процесу. Тубільник по-своєму стверджує, що крізь нашарування інтерпретацій можна все ж таки добутися до чистого феномена точного факту, який потребує санкції і підтвердження, а не обговорення й розслідування. Дещо з цієї пристрасної енерґії знаходимо в абсолютному осуді «Заходу», як «Окцидентоз: чума з Заходу» (1961-1962) [193] Джалала АлеАхмада чи у Воле Шоїнки, котрий натякає на існування чистого тубільного африканця (як у його недоречній атаці на іслам та арабів, що нібито псують африканський досвід) [194]. Ця енерґія цікавіше й {382} плідніше використана у запропонованих Анваром Абдель-Малеком «цивілізаційних проектах» та теорії ендогамних культур [195].

Я не маю особливого інтересу витрачати багато часу на обговорення геть-чисто невдалих культурних наслідків націоналізму в Іраці, Уґанді, Заїрі, Лівії, Філіппінах, Ірані та по всій Латинській Америці. На неспроможностях націоналізму детально зупинялася і достатньо їх карикатурувала велика армія коментаторів, експертів та аматорів, для яких незахідний світ, після того як його залишили білі, схоже, став чимось на зразок бридкої суміші племінних вождів, деспотичних варварів і навіжених фундаменталістів. Цікавіший коментар тубільницької тенденції і досить наївної фундаменталістичної ідеології, яка її уможливлює, поданий у таких описах креольської культури чи культури метисів, як «Арієль» Родо, і в тих латиноамериканських байкарів, чиї тексти демонструють показну нечистість, чарівну суміш реального й сюрреального в усьому життєвому досвіді. Якщо ви читаєте «магічних реалістів» на зразок Карпентьєра 193, котрий уперше описав це, Борхеса 194, Ґарсія Маркеса 195 й Фуентеса, ви виразно відчуєте щільно переплетені нитки історії, які глузують над лінійним наративом, легко відновлюваними «сутностями» і догматичними мімезисами «чистої» репрезентації.

У кращому разі культура опозиції та опору підказує теоретичну альтернативу і практичний метод переосягання людського досвіду в неімперіалістичних термінах. Я вживаю обережне «підказує» замість самовпевненого «забезпечує» з причин, які, сподіваюся, стануть очевидними.

193 Укр. переклади див.: Карпентьєр Алехо. Концерт барокко // Всесвіт.1978. — № 4 (або: Латиноамериканські повісті та оповідання. — К.: КМЦ «Поезія», 2003. — С. 44-89); Карпентьєр Алехо. Розправа з методом // Всесвіт. 1976. — № 6, 7; Мандрівка до початку // Всесвіт. — 1976. — № 2; Карпентьєр Алехо. Весна священна: [фраuменти роману] // Всесвіт. — 1981. — № 1.

194 Укр. переклади див.: Борхес Хорхе Луїс. Алеф / Пер. з ісп. Віктор Шовкун. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2003. — 224 с.

195 Крім згаданої повісті «Осінь патріарха», див. інші укр. переклади: Ґарсіа Маркес Ґабріель. Сто років самотності. Роман, повісті, оповідання. — К.: Видавничий дім «Всесвіт», 2004. — 616 с; Гарсіа Маркес Uабріель. Кохання в час холери. Роман / Пер. з ісп. Віктор Шовкун. — Львів: ВНТЛ-Класика, 1999. — 346 с.; оповідання у кн.: Латиноамериканські повісті та оповідання. — К.: КМЦ «Поезія», 2003. {383}

Спочатку дозвольте мені нашвидку резюмувати основні тези моєї арґументації. Ідеологічна й культурна війна проти імперіалізму відбувається у формах опору в колоніях, а пізніше, мірою ширення опору Європою та Сполученими Штатами, у формі опозиції чи незгоди в метрополії. Перша фаза цієї динаміки породжує націоналістичні рухи за незалежність, а друга, пізніша й гостріша, — боротьбу за визволення. Головне припущення цього аналізу таке: незважаючи на те, що імперський поділ фактично відокремлює метрополію від периферій і що кожний культурний дискурс розгортається, відповідно до свого порядку денного, риторики й уявлень, вони насправді поєднані, хоча не завжди ідеально узгоджені між собою. Радж потребував бабу 196, так само як пізніше різні неру та ґанді очолили Індію, засновану британцями. Зв’язок проведено на культурному рівні, бо, як я вже зазначав, подібно до всіх культурних практик, імперіалістичний досвід переплетений і взаємонакладний. Колонізатори не лише наслідували один одного, а й конкурували між собою. Те саме робили колонізовані, котрі часто приходили від однакового загального типу «первинного опору» до схожих націоналістичних партій, які прагнули суверенітету й незалежності. Але чи все це, що принесли імперіалізм та його вороги, — неперервне коло обманів і контробманів, чи може вони відкрили нові обрії?

196 Освічений індус, який володіє англійською мовою.

Навряд можна сумніватися в тому, що якби Фанон і Кабрал були сьогодні живі, вони дуже розчарувалися б у результатах своїх зусиль. Я зважуюся на це припущення, розглядаючи їхні роботи як теорію не лише опору чи деколонізації, а й визволення. У кожному разі дещо несформовані історичні сили, головоломні антитези, несинхронні події, які їхні роботи намагаються виразити, не були в них повністю вивчені й зображені. Фанон виявився правим щодо жадібності й незгуртованості національної буржуазії, але він не виробив і не зміг представити інституційну чи навіть теоретичну протиотруту її руйнівній дії.

Утім, найвидатніших письменників опору на зразок Фанона і Кабрала не слід читати чи інтерпретувати як державотворців або, за гидко претензійним висловом, як «батьків-засновників». Хоча боротьба за національне визволення продовжує боротьбу {384} за національну незалежність, не існує і, на мою думку, ніколи не існувало культурної тяглості між ними. Читати Фанона й Кабрала, С. Л. Р. Джеймса і Джорджа Леммінґа, Безіла Девідсона і Томаса Годжкіна як Іоаннів Хрестителів будь-якої кількості правлячих партій або експертів міністерств закордонних справ — це пародія. Відбувалося ще щось, і воно грубо підриває, а потім раптово шарахкається від викуваної між імперіалізмом та культурою єдності. Чому його важко вловити?

Передусім теорія та теоретичні структури, запропоновані письменниками визволення, рідко наділяються переконливим авторитетом (я висловлююся досить буквально) чи життєрадісним універсалізмом їхніх колеґ, головно західних. Для цього є багато причин, і названа в попередній частині серед них не остання: дуже нагадуючи наративні схеми в «Серці темряви», багато культурних теорій, які претендують на універсалізм, припускають і приймають нерівність рас, підпорядкування нижчих культур, покірність тих, хто, за словами Маркса, сам не може себе репрезентувати і тому мусить бути репрезентований іншими. «Звідси, — каже марокканський науковець Абдула Ляруї, маємо засудження культурного імперіалізму інтеліґенцією „третього світу“. Інколи людей спантеличує погане обходження, виведене зі старого ліберального патерналізму, Марксового європоцентризму і структуралістського антирасизму (Леві-Стросс). Це тому, що вони не хочуть бачити, як усі вони є частинами тієї самої гегемонної системи» [196]. Або, як пише Чінуа Ачебе, зазначаючи, що західні критики часто прискіпуються до африканських письменників за брак «універсальносте»:


Хіба цим універсалістам траплялося коли-небудь спробувати зіграти у зміну імен героїв та місць в американському романі, наприклад Філіпа Рота чи Апдайка, і використати замість них африканські імена, щоб побачити, як це спрацює? Але їм, звичайно, не спаде на думку засумніватися в універсальності своєї власної літератури. Твір західного письменника — це ніби в природі речей — автоматично наповнюється універсальністю. А інші повинні для цього докладати зусиль. Твір такого-то універсальний: він справді досягнув цього! Так ніби універсальність — якийсь віддалений вигин на дорозі, яким ви можете піти, якщо подорожуєте десь далеко в напрямку Європи чи Америки і прокладете належну дистанцію між собою та своєю домівкою [197]. {385}
Як повчальне нагадування про цей сумний стан справ розглянемо майже сучасні один одному твори Мішеля Фуко і Франца Фанона, кожен із яких наголошує на неминучій проблематиці знерухомлення й замкненості в центрі західної системи знання та дисципліни. Фанон програмно намагається розглядати колоніальні й метрополійні суспільства разом — як суперечні, але пов’язані сутності. Натомість Фуко відходить усе далі й далі від серйозного розгляду соціальних цілісностей, фокусуючись на індивіді як такому, що розчиняється в «мікрофізиці влади» [198], яка неминуче наступає і їй безнадійно протистояти. Фанон репрезентує інтереси подвійної клієнтури, тубільної й західної, рухаючись від замкненості до визволення, іґноруючи імперський контекст своїх власних теорій. Фуко, здається, насправді репрезентує непереборний колонізаційний рух, який парадоксально підкріплює престиж як окремого самотнього науковця, так і системи, яка містить його. Обидва мають у своєму багажі Геґеля, Маркса, Фрейда, Ніцше, Канґілема і Сартра, але тільки Фанон використовує цей ґрандіозний арсенал в антиавторитарних цілях. Фуко, можливо внаслідок звільнення від ілюзій після повстань 1960-х років та іранської революції, взагалі ухиляється від політики [199].

Велика частина західного марксизму в його історичних і культурних напрямах так само сліпа до проблематики імперіалізму. Критична теорія Франкфуртської школи, незважаючи на її плідне тлумачення стосунків між пануванням, сучасним суспільством і можливостями визволення через мистецтво як критику, сенсаційно мовчить щодо расистської теорії, антиімперіалістичного опору та опозиційної практики в імперії. І щоб це не потрактували як недогляд, ми маємо заяву сьогоднішнього чільного франкфуртського теоретика Юрґена Габермаса, який пояснює в інтерв’ю (вперше опубліковане в «The New Left Review»), що мовчанка є свідомим утриманням: ні, каже він, нам немає що сказати «антиімперіалістичній та антикапіталістичній боротьбі у „третьому світі“», навіть якщо, додає він, «я усвідомлюю той факт, що це європоцентрично обмежений погляд» [200]. Усі провідні французькі теоретики, крім Дельоза, Тодорова й Дерріди, були так само недбалими. Це не завадило їхнім майстерням штампувати теорії марксизму, мови, психоаналізу та історії з примарною застосовуваністю до цілого світу. Таке саме можна сказати про більшу {386} частину англосаксонської культурної теорії за важливим винятком фемінізму і невеликого корпусу праць молодих критиків під впливом Реймонда Вільямса та Стюарта Голла.

Отже, європейська теорія і західний марксизм яко культурні коефіцієнти визволення загалом не показали себе надійними союзниками опору імперіалізмові, навпаки, можна підозрювати, що вони частина того самого ненависного «універсалізму», який протягом сторіч поєднував культуру з імперіалізмом. Як же визвольний антиімперіалізм намагався розірвати цю сковану єдність? По-перше, за допомогою нової інтеґративної чи контрапунктної орієнтації в історії, для якої західний і незахідний життєві досвіди взаємопов’язані імперіалізмом. По-друге, за допомогою уявного, навіть утопічного бачення, яке повертає емансипаційну (на противагу замикальній) теорію та дію. По-третє, за допомогою інвестиції не в нові органи влади, доктрини і закодовані ортодоксії, не в установлені інституції та справи, а в конкретний тип кочової, міґраційної й антинаративної енерґії.

Дозвольте мені проілюструвати свої думки чудовим уривком із «Чорних якобінців» С. Л. Р. Джеймса. Через двадцять з гаком літ після виходу книжки 1938 року Джеймс додав іще один розділ — «Від Туссена-Лувертюра до Фіделя Кастро». Як я вже казав, Джеймс надто ориґінальна фігура, але його внесок не зменшиться, якщо ми пов’яжемо його твір із доробком різноманітних метрополійних істориків та журналістів, зокрема Безіла Девідсона, Томаса Годжкіна, Малкольма Колдвелла у Британії, Максіма Родінсона, Жана Шено, Шарля-Робера Ажерона у Франції. Всі вони працювали на перетині імперіалізму з культурою і покривають шлях від журналістики до художньої літератури й науки. Тобто це була свідома спроба не лише написати історію, пронизану, максимально беручи до уваги, боротьбою між імперською Європою та периферіями, а й написати її в термінах предметної сфери і підходу або методу, з позицій і як частину боротьби проти імперського домінування. Для них усіх історія «третього світу» мала подолати припущення, ставлення та цінності, імпліцитно присутні в колоніальних наративах. Якщо це означало, як було зазвичай, зайняти фанатичну позицію захисника, то нехай так і буде; неможливо було писати про визволення й націоналізм, навіть інакомовно, без одночасного визначення себе за чи проти них. Я думаю, вони коректно вважали, {387} що в такому ґлобалізаційному світобаченні, яким є імперіалізм, немає місця для нейтральності: кожен був або на боці імперії, або проти неї, а позаяк вони самі жили в імперії (як тубільці чи як білі), від неї не можна було втекти.

У «Чорних якобінцях» Джеймс змальовує повстання рабів у Сан-Домінґо як процес, який розгортається з тієї ж самої історії, що й Французька революція, а Наполеон і Туссен — це дві великі фігури, які домінували в ті неспокійні роки. Події у Франції і на Гаїті перетинаються й узгоджуються між собою, як голоси у фузі. Наратив у Джеймса зруйнований, як історія, розпорошена в географії, в архівних джерелах, у наголосах як на неґрах, так і на французах. Мало того, Джеймс пише про Туссена як про того, хто піднявся на боротьбу за людську свободу (ця боротьба відбувається і в метрополії, якій культурно він зобов’язаний своєю мовою і багатьма своїми моральними переконаннями) з рішучістю, рідкісною серед підлеглих і ще рідкіснішою серед рабів. Він засвоює принципи Революції не як неґр, а як людина, і робить це з великою історичною обізнаністю того, як, використовуючи мову Дідро, Руссо та Робесп’єра, кожен творчо наслідує попередників, послуговуючись тими самими словами, вживаючи інтонації, які трансформували риторику в реальність.

Життя Туссена скінчилося жахливо — як Наполеонового бранця, ув’язненого у Франції. Однак предмет Джеймсової книжки, власне кажучи, не обмежується біографією Туссена, так само як не можна адекватно зобразити історію Французької революції, опустивши таїтянське повстання. Процес триває дотепер — звідси й Джеймсовий додаток 1962 року «від Туссена до Кастро», — і труднощі залишаються. Як писати не- чи постімперську історію, щоб вона не була наївно утопічною чи безнадійно песимістичною, враховуючи успадковану заплутану дійсність домінування в «третьому світі»? Це методологічна й метаісторична апорія і Джеймсове швидке вирішення її є блискучим актом уяви.

Дещо відхиляючись від теми, щоб наново інтерпретувати «Щоденник повернення в рідний край» Еме Сезера, Джеймс розкриває поетів рух через прикрощі вест-індського життя, повз «непохитності з гартованої сталі» та «хвалькуваті перемоги» «білого світу» знову до Вест-Індії, де, прагнучи звільнитися від ненависті, яку він колись відчував до своїх гнобителів, поет декларує своє зобов’язання «бути культиватором цієї {388} унікальної раси». Іншими словами, Сезер виявляє, що продовження імперіалізму означає, що слід подумати про «чоловіка» (суто маскулінний наголос таки ріже вухо) як про щось більше, ніж «паразита світу». «Йти в ногу зі світом» не одиноке зобов’язання:
але робота чоловіка лише розпочинається,

і чоловікові залишається завоювати все

насилля, що окопалося у сховках його пристрасті.

І жодна раса не володіє монополією на красу,

розум, силу, і всім

знайдеться місце на зустрічі

переможців [201].
Це, за словами Джеймса, справжнє осердя поеми Сезера, бо саме тут він показує, що оборонного утвердження власної ідентичності, неґритюду мало. Неґритюд — тільки один з учасників «зустрічі переможців». «Візія поета, — додає Джеймс, — не в економіці чи політиці, вона поетична, sui generis 197, істинна сама в собі і не потребує жодної іншої істини. Але найвульґарнішим расизмом було не побачити тут поетичного втілення відомих слів Маркса про те, що „справжня історія людства розпочнеться“» [202].

У цьому місці Джеймс робить інший контрапунктний, ненаративний поворот. Замість іти вслід за Сезером до вест-індської чи третьосвітньої історії, замість показувати його безпосереднє поетичне, ідеологічне чи політичне минуле, Джеймс ставить його поруч із його видатним англосаксонським сучасником — Томасом Стернзом Еліотом, чий висновок — «Утілення»:


Тут здійснюється неможливе

Поєднування сфер буття,

Минуле і будущина

Перемагаються й примирюються тут навзаєм;

Інакше дія була б лиш рухом

Того, чим можна рухати,

Що у собі джерел рухомості не має... [203] 198

197 Особлива, своєрідна (лат.).

198 Еліот Томас Стернз. «Драй Салвейджес» / Укр. пер. Дмитра Павличка // Еліот Томас Стернз. Вибране. — К.: Дніпро, 1990. — С. 142-143. {389}

Рухаючись так непередбачувано від Сезера до «Драй Салвейджес» Еліота, віршів поета, який, можна подумати, належить до абсолютно іншої сфери, Джеймс осідлав поетичну силу Сезерової «істини самої в собі» як засобу для переміщення від провінціалізму одного напряму історії до розуміння інших історій, які всі оживлені й актуалізовані в «неможливому поєднуванні» та ним самим. Це точний приклад згаданого Марксом початку історії людства, і це надає його прозі виміру соціальної спільноти, такої справжньої, як історія народу, такої загальної, як і візія поета.

Не будучи ні абстрактною, упакованою теорією, ні гіркою колекцією розповідних фактів, цей епізод у Джеймсовій книжці втілює (а не просто репрезентує чи виголошує) енерґії антиімперіалістичного визволення. Я сумніваюся, що хтось може виснувати з нього хоч якусь відтворювану доктрину, теорію багаторазового використання чи пам’ятну історію, тим більше бюрократія майбутньої держави. Мабуть, не буде помилкою сказати, що поезія вивільняє історію й політику імперіалізму, рабства, завоювання та домінування заради візії, яка стосується справжнього визволення, якщо не приносить його. Тією мірою, якою до неї вдається наблизитися в інших починаннях, подібно до «Чорних якобінців», вона стає частиною того, що в людській історії може вести нас від історії домінування до дійсності визволення. Цей рух протистоїть уже нанесеним на мапу і контрольованим наративним шляхам і огинає системи з теорії, доктрини та ортодоксальності. Але, як свідчить увесь Джеймсів твір, цей рух не відмовляється від соціальних принципів спільноти, критичної пильності і теоретичної орієнтації. І в сучасних Європі та Сполучених Штатах такий рух із його сміливістю й щедрістю духу надзвичайно потрібний нині, коли ми переходимо у двадцять перше сторіччя. {390}
Частина четверта
Свобода від панування в майбутньому

У свіжі старти, нові розділи і чисті сторінки вірять нові люди Імперії; я ж уперто дочитую стару книжку, сподіваючись, що перш ніж я її завершу, вона відповість, чому мені колись здавалося, що вона варта зусиль.

Дж. М. Кутзее, «Чекаючи на варварів»
1. Піднесення Америки: публічний простір у стані війни
Імперіалізм не закінчився, не перетворився раптом на «минуле» в ту мить, коли деколонізація розпочала демонтаж класичних імперій. Успадковані зв’язки все ще сполучають країни, наприклад Алжир та Індію з Францією і Британією відповідно. Величезна кількість мусульман, африканців і вест-індців із колишніх колоніальних територій тепер живуть у метрополійній Європі. Навіть Італія, Німеччина й Скандинавія змушені сьогодні мати справу з цими переміщеннями, які постали головно на ґрунті імперіалізму й деколонізації, а також зі зростанням чисельності європейського населення. Крім того, закінчення холодної війни і розпад Радянського Союзу суттєво змінили мапу світу. Тріумф Сполучених Штатів як останньої наддержави означає, що світ структуруватиме новий набір силових ліній, які вже починали проявляти себе у 1960-х і 1970-х роках.

Майкл Барретт-Браун у передмові до другого видання 1970 року своєї книжки «Після імперіалізму» (1963) доводить: «імперіалізм і досі, поза сумнівом, наймогутніший чинник в економічних, політичних та військових стосунках, який означає, що економічно розвинутіші країни підпорядковують собі менш економічно розвинуті. Ми все ще можемо з нетерпінням вичікувати на його завершення» [1]. Є якась іронія в тому, що описи нової форми імперіалізму постійно використовували образи гігантизму й апокаліпсису, які не можна було так легко застосувати до класичних імперій у період їхнього розквіту. Деяким із цих описів властива надзвичайно гнітюча неминучість: безособова й детерміністична за якістю, вона галопує, поглинає. Накопичення у світових масштабах, світова капіталістична система, {394} поглиблення недорозвитку, імперіалізм і залежність чи структура залежності, бідність та імперіалізм — цей репертуар добре відомий в економіці, політичній науці, історії та соціології, але його пов’язують не так із «новим світовим порядком», як із членами полемічної школи лівої думки. Одначе культурні наслідки цих фраз і концептів видимі, попри їхню часто дебатовану і далеку від остаточного встановлення природу, і, на жаль, вони безумовно пригнічують навіть найменш натреноване око.

Які ж найвиразніші ознаки нових виявів старих імперських несправедливостей чи то пак збереження, згідно з яскравим висловом Арно Майєра, старого режиму? [2] Певна річ, одна з них величезна економічна прірва між бідними та багатими державами, схематична топографія яких була накреслена в загальних термінах у так званій доповіді Брандта «Північ-Південь: Програма для виживання» (1980) [3]. Його висновки сформульовані мовою кризи і невідкладності: слід узятися за «першочергові потреби» найбідніших країн південної півкулі, голод треба побороти, заробітки в термінах купівельної спроможності треба піднести, виробництво у північній півкулі не повинно перешкоджати справжньому зростанню виробничих центрів Півдня, діяльність транснаціональних корпорацій варто «обмежувати», ґлобальна монетарна система має бути реформована, фінансування розвитку слід змінити, щоб ліквідувати те, що влучно описують як «боргову пастку» [4]. Суть справи, як сказано в доповіді, полягає у перерозподілі влади, тобто в наданні південним країнам справедливішого паю у «владі та прийнятті рішень у рамках монетарних і фінансових інституцій» [5].

Важко не погодитися з діагнозом доповіді, яка виглядає правдоподібніше завдяки її збалансованому тону і безсторонньому змалюванню неприборканої зажерливості, жадібності й аморальності Півночі, і навіть із його рекомендаціями. Але як відбуватимуться зміни? Від післявоєнного поділу всіх країн на три «світи», вигадані французьким журналістом 199,

1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка