Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка31/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   55

Немає сумніву, що суд історії переважно схвалить арабське бачення. Що б не казали про рішення в Сан-Ремо [навесні 1920 року, за якими «весь Арабський Прямокутник від Середземного моря до кордону Персії було передано під мандатне управління»], вони справді порушували проголошені загальні принципи й окремі обіцянки, дані союзниками, зокрема Великою Британією. Прихований зміст цих зобов’язань нині відомий: усе, що стосується їх і їхніх ґарантій, виголошених публічно, доступне науковцям у різних потрібних для висновків матеріалах. Унаслідок тих обіцянок араби вступили у [Першу світову] війну, зробили свій внесок і зазнали втрат; одного цього факту достатньо, аби перетворити відповідне взаємне зобов’язання на борг честі. Що зробила конференція в Сан-Ремо, так це, по суті, проіґнорувала борг і прийняла рішення, які в усіх головних пунктах суперечили бажанням зацікавлених народів [132].
Було б помилкою недооцінювати відмінності між Джеймсом і Антоніусом, яких різнять не лише ідеологія й раса, а ще й темперамент та освіта. Поза тим, їхня проза пронизана, без сумніву, однаковим смутком, розчаруванням і невинагородженою надією, обидва були сформовані політикою деколонізації і їй належали. {348} Джеймс походив із нижчого середнього класу на Тринідаді. Він був самоуком, спортсменом, а ще — як я сам переконався, коли відвідував його у віці вісімдесяти шести років у Брикстоні в червні 1987 року — не по роках розвинутим школярем, із революційним інтересом до історії, політики й теорії та з інтелектуальною уважністю до ідей і протиріч, а також зі справжньою молодецькою заповзятістю до гарної літератури, музики й розмови. Антоніус, як його незабутньо описав Альберт Гурані [133], походив зі старішого, більш світського роду левантинських сирійців, котрі якийсь час проживали в Єгипті (де він, як і я, відвідував Коледж Вікторії); він закінчив Кембриджський університет. Коли він писав «Арабське пробудження», йому було трохи за сорок (помер він 1942 року, маючи неповних п’ятдесят), Джеймс був на ціле десятиріччя молодшим. Антоніус зробив видатну кар’єру як довірена особа британських високопосадовців, як радник чільних арабських лідерів і представників еліти від Хусейна й Фейсала до Фаріса Німра й Хаджа Аміна аль-Хусейні, як спадкоємець десятиріч арабської націоналістичної думки і боротьби, при цьому він був світською людиною, яка апелювала до інших впливових світських людей. А Джеймс тоді тільки недавно прибув до Англії і працював спортивним журналістом; він був чорним, марксистом, талановитим публічним оратором і організатором, а понад усе — революціонером, який з головою поринув в африканський, карибський і афроамериканський націоналізм. «Чорні якобінці» вперше були презентовані не як книжка, а як основа для лондонської вистави Поля Робсона; під час вистав Робсон і Джеймс по черзі грали ролі Туссена і Дессаліня [134].

Хай які відмінності існували між бідним мандрівним весті-ндським чорним істориком-марксистом та консервативним високоосвіченим арабом із хорошими зв’язками у вищому світі, обидва вони адресували свої твори світові, який вважали своїм власним, навіть якщо цей європейський світ влади і колоніального панування вилучав, до певної міри підпорядковував і глибоко розчаровував їх. Вони зверталися до цього світу, не виходячи за його межі, і на культурному рівні дискутували й піддавали сумніву його авторитет, представляючи його альтернативні версії — яскраво, арґументовано й інтимно. В їхніх творах немає жодного натяку на перебування поза західною культурною традицією, хоч би скільки вони виражали антагоністичний досвід {349} колоніальних та/або незахідних народів. Уже після неґритюду, неґритянського націоналізму й тубільництва 1960-х і 1970-х років Джеймс уперто підтримував західну спадщину, хоча разом із Фаноном, Кабралом і Родні він одночасно належав до періоду антиімперіалістичних повстань. В одному інтерв’ю він сказав:


Як я можу повернутися до неєвропейських коренів? Якщо це означає, що карибські письменники повинні сьогодні усвідомлювати, що їхній творчості притаманні риси, якими вони завдячують неєвропейським, нешекспірівським кореням і давній музиці, далекій від Бетховена, то я погоджуюся. Але мені не подобається, коли їх протиставляють за принципом «або-або», що й робили досі. Я так не думаю. Я думаю про обидва. І засадничо ми народ, чиє літературне й естетичне минуле закорінені в західній європейській цивілізації [135].
У своєму філігранному дослідженні постання арабського націоналізму Антоніус підкреслює надважливість повторного відкриття арабської мови та класичної ісламської спадщини (найчастіше через роботи таких християнських мислителів, як і він сам, хоча цю позицію наступні історики критикували як перебільшену). І він так само наполягає на тому, що арабська традиція жодною мірою не конфліктна з західною, навпаки, між ними існують зв’язки походження й спорідненості, які він показує, наприклад, у такому важливому уривку:
Просвітницька діяльність американських місіонерів на першому етапі [1850-ті і 1860-ті роки] мала серед багатьох своїх чеснот одну неабияку заслугу: вони надали високе становище арабській мові і, вже почавши нею викладати, енерґійно взяли на себе завдання забезпечити його відповідною літературою. У цьому вони були зачинателями; саме тому інтелектуальне збудження, яким позначені перші паростки арабського відродження, завдячує їхнім зусиллям [136].
У працях Ґухи й Алатаса не спостерігаємо настільки гармонійного збігу Заходу і його заморських колоній. Це сталося через колоніальні війни та затяжні політичні й військові конфлікти, які прийшли слідом за ними. І хоча прямий політичний контроль зник, економічне, політичне і часом військове панування, супроводжуване культурною гегемонією {350} (силою панівних і, як їх називає Ґрамші, директивних (dirigente) ідей), яка виходила з Заходу і чинила вплив на периферійний світ, затримало цей контроль. У «Міфі про лінивого тубільця» Алатаса найбільше засуджуються ті малайзійці, котрі й далі відтворюють у своєму світогляді колоніальну ідеологію, яка створила і зберегла ідею «лінивого тубільця». В уривках, що нагадують Фанонову критику націоналістичної буржуазії, Алатас демонструє, як осад колоніального капіталізму залишається у свідомості віднедавна автономних малайзійців, обмежуючи їх (тобто тих, хто не став самосвідомим у методології і не усвідомив класових уз, які позначаються на свідомості) категоріями «колоніальної капіталістичної думки». Отож він продовжує:
Хибна свідомість викривлює реальність. Малайзійська правляча партія успадкувала владу від британців без боротьби за незалежність, на відміну від Індонезії, Індії і Філіппін. По суті, не було й ідеологічної боротьби. На глибшому рівні мислення був відсутній інтелектуальний розрив із британським ідеологічним мисленням. Провід цієї партії складався з представників найвищої ланки державних службовців, навчених ще британцями, та з вихідців із середнього класу — малайзійських шкільних учителів і чиновників. Кілька професіоналів, які входили до нього, були радше винятком [137].
Ґуха не менше стурбований проблемою тяглості й перервності, але для нього вона має автобіографічний резонанс, якщо взяти до уваги його глибоко самосвідому перейнятість методологією. Як можна вивчати індійське минуле, на яке так докорінно вплинуло британське владарювання, не абстрактно, а конкретно, будучи сучасним індійцем, чиї походження, виховання й родина історично залежали від цієї влади? Як можна дивитися на цей стосунок після здобуття Індією незалежності, будучи швидше його частиною, ніж поза ним? Ґуха вирішує ці труднощі за допомогою інтелектуальної стратегії, котра жорстко драматизує іншість британського правління, яке дало початок не лише Акту про постійне вреґулювання, а і його власному класу:
У роки своєї юності автор, як і багато представників його покоління в Бенґалії, зростали в тіні „Постійного вреґулювання“: засоби до існування, його власні і його родини, надходили з віддалених маєтків, яких вони ніколи не відвідували; його освіта {351} визначалася потребами колоніальної бюрократії, яка рекрутувала кадри з нащадків бенефіціаріїв лорда Корнуолліса; світ його культури був суворо обмежений цінностями заможного середнього класу і відокремлений від автохтонної культури місцевого селянства. Отак він звик вважати „Постійне вреґулювання“ документом соціальної й економічної стаґнації. Згодом, уже будучи аспірантом Калькуттського університету, він познайомився з антифеодальними ідеями Філіпа Френсіса, і перед ним постало питання, на яке не могли відповісти підручники й викладачі. Як могло так статися, що квазіфеодальне вреґулювання земельного питання 1793 року було ідеєю людини, яка була великим прихильником Французької революції? Він не міг не знати з історичних книжок, що це протиріччя існувало, і його треба було пояснити. Підручники вдовольнялися тим, що описували позитивну діальність Англії в Індії як серію успішних експериментів, які мали небагато спільного з ідеями й упередженнями, запозичених правителями з їхніх європейських витоків. Бачення британської політики як „цвіту без коріння“ не підтверджує історія земельного права, яке в часи британського панування існувало найдовше. Автор сподівається, що він зміг віднайти корені „Постійного вреґулювання“ в тому злитті ідей, у якому поєдналися дві головні течії англійської і французької думки другої половини XVIII сторіччя [138].
Отже, акт відмежування становить основну рису деколонізації. Розуміючи, що ідеологія, яка породила «Постійне вреґулювання» в Індії, історично базується на французьких і британських джерелах і що його власне класове становище походить не з землі, а зі структури колоніальної влади, Ґуха зумів інтелектуально від цього відмежуватися. Так само як для Алатаса, історія для Ґухи — це критика, а не слухняне відтворення колоніалістських об’єктів, ідеологій і арґументів. У наступних своїх працях обидва науковці намагалися вивільнити витіснений тубільний голос від колоніальної історії і видобути нове історіографічне осмислення не лише минулого, а й слабких місць тубільного суспільства, які надовго зробили його жертвою таких схем, як Акт про постійне вреґулювання.

У вступному слові до «Студій підлеглосте» — серії колективних праць колеґ-однодумців, започаткованих під його керівництвом 1982 року — Ґуха зазначає, що «неісторична історіографія» колоніальної Індії випустила з поля зору «політичне життя народу» {352} на користь націоналістичних еліт, сформованих британцями. Звідси й «історична невдача нації досягти своїх цілей», яка перетворює «дослідження цієї невдачі в центральну проблему історіографії колоніальної Індії» [139].

Коротше кажучи, метрополійну культуру тепер можна розглядати як таку, що придушувала самобутні елементи в колонізованому суспільстві. Справа не в тому, що Алатас і Ґуха академічні дослідники, а в тому, що після кількох десятиріч незалежності стосунки між культурами сприймаються як радикально антитетичні. Одна з ознак цього нового післявоєнного сприйняття — поступове зникнення наративу. Предмет «Арабського пробудження» і «Чорних якобінців» — масові рухи, очолені надзвичайними лідерами. Там можна знайти захопливі, навіть величні описи виникнення народних рухів опору: повстання рабів у Сан-Домінґо, арабське повстання — великі наративи, в термінах Жана-Франсуа Ліотара, просвітництва й емансипації. Такі описи не оживляють сторінок Алатаса та Ґухи.

Один дуже схожий аспект об’єднує дві перші книжки: їхнє призначення — поліпшити обізнаність західних читачів, що для них події, про які йдеться в книжках, були вже попередньо переказані метрополійними свідками. Завдання Джеймса полягає в тому, щоб розповісти про Французьку революцію, яка охоплює події у Франції і за кордоном, а Туссен і Наполеон для нього дві видатні фігури, породжені Революцією. «Арабське пробудження» всіма хитромудрими способами було створене, щоб обмежити вплив і спростувати дуже відомий опис арабського повстання, виведений і розхвалений Т. Е. Лоуренсом у «Семи стовпах мудрості». Антоніус ніби каже: нарешті араби, їхні керманичі, воїни і мислителі можуть розповісти свою власну історію. Специфіка їхнього широкого історичного бачення в тому, що і Джеймс, і Антоніус пропонують альтернативний наратив, який можна прочитати як частину історії, вже знайомої європейській аудиторії, але аж до наших днів малознаної з тубільного погляду. І звичайно, обидва автори пишуть з позицій поточної масової політичної боротьби: «неґритянської революції» у випадку Джеймса та арабського націоналізму у випадку Антоніуса. Ворог усе ще той самий — Європа й Захід.

Одна з вад книжки Антоніуса — те, що він, головно фокусуючись на політичних подіях, у яких сам брав активну участь, або {353} оминає увагою, або недооцінює помітне культурне відродження в арабському й ісламському світі, яке передувало його власному періоду. Пізніші історики: А. Л. Тібаві, Альберт Гурані, Хішам Шарабі, Бассам Тібі, Мохаммад Абед аль-Джабрі — пропонують детальнішу й ширший аналіз цього відродження та усвідомлення ним (уже наявного в Джабарті) посягання імперського Заходу на іслам [140]. Такі письменники, як єгиптянин Тахтаві чи тунісець Хайр аль-Дін, або такі видатні релігійні памфлетисти й реформатори кінця XIX сторіччя, як Джемаль аль-Дін аль-Афгані і Мухаммед Абду, наголошують на необхідності розвивати відновлену незалежну культуру, щоби протистояти Заходу, наздогнати його технологічно, сформувати цілісну автохтонну арабо-ісламську ідентичність. Таке важливе дослідження, як «Історичне формування арабської нації» А. А. Дурі (1984) [141], переносить цю історію до класичного арабського націоналістичного наративу про інтеґральну націю, яка переймається власним розвитком, незважаючи на імперіалізм, внутрішню стаґнацію, економічну відсталість, політичний деспотизм.

У всіх цих працях, разом із Антоніусом, наратив рухається від залежності й меншовартості до націоналістичного відродження, формування незалежної держави та культурної автономії в жаданому партнерстві з Заходом. Це зовсім не історія тріумфу. У її серці, так би мовити, — суміш надії, зради і гіркого розчарування, і сьогодні дискурс арабського націоналізму заховує в собі цей комплекс. Внаслідок маємо незавершену й неповну культуру, яка виражає себе у фраґментованій мові мучеництва, роздратованого наполягання, часто некритичного засудження зовнішніх (як правило, західних) ворогів. Отже, постколоніальні арабські держави мають два варіанти до вибору: одні, наприклад Сирія й Ірак, зберігають панарабські інтонації, виправдовуючи ними однопартійну національну поліцейську державу, яка майже повністю поглинула громадянське суспільство; інші, наприклад Саудівська Аравія, Єгипет, Марокко, користуючись елементами першої альтернативи, сформували у себе реґіональний чи місцевий націоналізм, політична культура якого, на мою думку, не вийшла за межі залежності від метрополійного Заходу. Обидві альтернативи, імпліцитно присутні в «Арабському пробудженні», не узгоджуються з позицією Антоніуса про гідну й повну автономію. {354}

Якщо ж вести мову про Джеймса, то його «Чорні якобінці» ліквідують важливий культурний і політичний розрив між карибською, зокрема неґритянською, історією, з одного боку, та європейською історією, з другого. Проте й ця книжка у ширшому контексті просякнута більшою кількістю течій і потоків, ніж міг засвідчити її насичений наратив. Приблизно в той самий час Джеймс написав «Історію неґритянського повстання» (1938). Мета її полягала в тому, щоб «надати історичної глибини процесам опору як таким», як писав Волтер Родні у блискучому обговоренні цього твору [142]. Родні зазначає, що Джеймс визнавав існування тривалого (і, як правило, безуспішного) опору колоніалізму в Африці й на Карибах, що його постійно оминали колоніальні історики. Знов-таки його твори були для нього, як і для Антоніуса, елементом його залученості й відданості африканській та вест-індській політичній боротьбі. Це те покликання, яке змусило його поїхати спершу до Сполучених Штатів, потім до Африки (тут його багаторічна дружба з Джорджем Педмором і розважлива співпраця з Нкрумою відіграли вирішальну роль у формуванні політики в Ґані, як дізнаємося з його дуже критичного дослідження «Нкрума і революція у Ґані»), потім знову до Вест-Індії і нарешті до Англії.

Хоча Джеймс був антисталіністським діалектиком, подібно до Антоніуса, його критичне ставлення до Заходу як імперського центру не заважало йому усвідомлювати культурні досягнення останнього чи критикувати прорахунки чорних борців (як Нкрума), яких він підтримував. Він, звичайно, прожив довше за Антоніуса; але його погляди розширювалися й змінювалися, він долучав більше сфер досвіду до своїх визвольних переконань, він входив і виходив з дискусій та суперечок, і в міру всього цього він приділяв незмінну увагу (слово заслуговує на те, щоб його написати курсивом) оповіді. Він розглядав базову модель політики й історії в лінійних термінах: «від Дюбуа до Фанона», «від Туссена до Кастро». А його головна метафора — це метафора подорожі ідей і людей: ті, хто були рабами і пригноблюваними класами, спочатку ставали імміґрантами, а потім чільними інтелектуалами нового строкатого суспільства.

У роботі Ґухи й Алатаса цей наративний мотив людської пригоди замінений іронією. Вони обидва виносять на світло {355} непривабливі стратегії, які йшли поруч із претензіями імперіалізму, з його нині повністю дискредитованою ідеологією ушляхетнення й педагогічного вдосконалення. Зверніть спочатку увагу на детальну реконструкцію Ґухою способів, за допомогою яких представники британської Ост-Індської компанії поєднали емпіризм і антифеодалізм із французькою фізіократичною філософією (основа якої — ідеологія прибутку з землі), щоб досягти постійної британської зверхності, кажучи словами головного персонажа Філіпа Френсіса [143]. Геніальний аналіз Ґухою Френсіса — «молодого Алківіада», котрий дружив із Берком, був сучасником Воррена Гастінґса, антимонархістом, аболіціоністом, досконалою політичною істотою — та його ідеї про «постійне вреґулювання» подаються яко монтаж із різноманітними вирізками і склеюваннями, а не як епічна оповідь. Ґуха показує, як ідеї Френсіса про землю та їх поступове прийняття геть після закінчення його служби збіглися з переосмисленням образу Гастінґса і допомогли посилити, збагатити та підтримати ідею Імперії. Ця ідея, зацитуємо Ґуху,
вже набагато перевершила за своєю вагомістю індивідуальні внески її творців і як абстракція набула незалежної репутації, наче фірма стосовно особистості свого засновника [144].
Отож, Ґуха цікавиться, в який спосіб ця абстракція потребує і привласнює не тільки людей, а й географію. Центральний момент — те, що британці як імперіалісти вважали своїм завданням в Індії вирішити «проблему суверенітету в Бенґалії» [145], звичайно ж, на користь британської корони. А справжнім досягненням Френсіса у запровадженні схеми, за якою всі земельні ренти в Бенґалії мають бути навічно встановлені, відповідно до математичних розрахунків, було те, що йому вдалося «сформувати чи відновити конституцію Імперії» [146].

Праця Ґухи покликана продемонструвати один зі способів демонтувати імперську історіографію, підкріплену британським картографуванням індійської території, не стільки в Індії, скільки в Європі, справжньому осерді її найбільшої безпеки, довговічності й авторитету. Іронія в тому, що цю роботу виконує тубілець, опановуючи не тільки джерела й методи, а й всеохопні абстракції, риси яких заледве проглядалися у свідомості самих імперіалістів, коли вони тільки зароджувалися. {356}

Такий же надзвичайний здобуток має місце і в книжці Алатаса. Персонажі Ґухи — справжні ідеологи, яких хвилює утвердження влади над Індією у філософськи послідовний спосіб; Алатас же не бачить подібної програми в аналізованих ним португальських, іспанських і британських колонізаторів. Вони прибули до південно-східної частини Тихого океану по скарби (каучук і метали) й дешеву робочу силу в гонитві за економічним зиском. Потребуючи праці корінних жителів, вони винаходять різноманітні моделі прибуткової колоніальної економіки, руйнуючи в процесі цього середню ланку місцевої торгівлі, підпорядковуючи і майже поневолюючи корінних жителів, розв’язуючи міжусобні етнічні війни між китайськими, яванськими і малайзійськими громадами, щоб краще ними керувати і тримати їх роз’єднаними та слабкими. З цього стовпотворіння виростає міфічна фігура лінивого тубільця, що з її існування як невилучної і незмінної константи у східному суспільстві, припустимо, випливає ряд засадничих істин. Алатас старанно документує, як ці погляди — всі вони базовані на «хибній свідомості» колонізаторів, які не бажають усвідомити, що відмова корінних жителів працювати була однією з перших форм опору європейському вторгненню — міцно набувають узгодженості, впливовості і неспростовної безпосередності об’єктивної реальності. Потім такі свідки подій, як Раффлз, формулюють логічне обґрунтування наступного підкорення й покарання тубільців, адже, на думку колоніальних адміністраторів, їхній характер уже давно незворотно деґрадував.

Алатас пропонує альтернативний погляд на значення лінивого тубільця, хоча він радше пояснює, чому європейцям вдалося так довго триматися за цей міф. Крім того, він демонструє, як міф існує далі, як, за словами цитованого попереду Еріка Вільямса, «застарілий інтерес, сморід банкрутства якого в історичній перспективі сягає небес, здатен чинити обструкціоністський і руйнівний вплив; це можна пояснити лише тим, що раніше він неоціненно прислужився, за рахунок чого й зміг так міцно укріпитися» [147]. Міф про лінивого тубільця синонімічний пануванню, а панування лежить в основі влади. Багато науковців звикли вважати владу лише дискурсивним ефектом. Тому-то розповідь Алатаса про те, як колонізатори систематично руйнували торгові прибережні держави на Суматрі і вздовж малайського узбережжя, як територіальні завоювання призводили до зникнення {357} таких тубільних класів, як риболови і зброярі, та як — і це найголовніше — чужоземні володарі робили те, що не дозволив би собі жоден тубільний клас, повинна шокувати нас своєю прямотою:


Влада, отримана Голландією, відрізнялася від влади, яку отримував тубільний спадкоємець. Тубільна влада була загалом ліберальнішою у сфері торгівлі. Вона не знищувала по всій території свій торговельний клас і продовжувала користуватися продуктами власного виробництва. Вона будувала свої кораблі, і нарешті, чи не найважливіше, вона була нездатна насадити свою монополію в переважній частині Індонезії. Вона розвивала здібності свого народу, навіть якщо на троні сидів тиран [148].
Панування такого типу, як описали Алатас і Ґуха, майже тотальне, воно перебуває у безперервному руйнівному конфлікті з колонізованим суспільством. Отже, неможливо написати наратив — як установлюється тяглість між Європою та її периферійними колоніями — ні з європейського, ні з колоніального боку. Що видається придатнішим для дослідника-деколонізатора, так це герменевтика підозри. І хоча живильні оптимістичні великі наративи визвольного націоналізму вже не служать підтвердженню спільноти культури, як для Джеймса й Антоніуса в 1930-х роках, постає натомість нова спільнота методу, вибагливіша й жорсткіша у своїх вимогах. Творчість Ґухи стимулювала важливий колективний проект — «Студії підлеглості», який, своєю чергою, змусив Ґуху і його колеґ зайнятися подальшими дослідженнями проблем влади, історіографії та простонародної історії. Творчість Алатаса мала дві мети — сформувати основу для постколоніальної методології південно-азійської історії й суспільства та поглибити демістифікацію і деконструкцію, розпочаті в «Міфі про лінивого тубільця».

Я не стверджую, що ентузіазм і пристрасно написані праці двох довоєнних інтелектуалів пізніші покоління відкинули як такі, що змушують бажати кращого. І не вважаю, що технічніші й вимогливіші твори Алатаса й Ґухи пропонують більш вузькопрофесійне і, на жаль, менш культурно багате бачення метрополійної західної аудиторії. Мені здається, що Джеймс і Антоніус радше говорять від імені рухів, які вже вирушили в напрямку до свого самовизначення, хай навіть часткового і при цьому вкрай незадовільного, тоді як Ґуха й Алатас у своєму {358} обговоренні постколоніальних скрутнощів сприймають раніші досягнення (наприклад, національну незалежність) як даність, ще й підкреслюють вади деколонізацій, свобод і самоідентичності, здобутих на той час. Крім того, Ґуха й Алатас зверталися однаково як до західних науковців, так і до співвітчизників — тубільних науковців, які все ще перебували в рабстві колоніалістської концепції свого минулого.

1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка