Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка30/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   55

174 Ідеться про вірші «Плавання до Візантії» (1928) та «Візантія» (1933).

175 Єйтс Вільям Батлер. Плавання до Візантії / Укр. пер. Олександра Мокровольського // Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 139.

176 Єйтс Вільям Батлер. Ego Dominus Tuus / Укр. пер. Олександра Мокровольського // Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори: Поезії, поеми та драми. — К.: Юніверс, 2004. — С. 113.

177 Укр. переклади див.: Ла Гума Алекс. Засланець: Оповідання / З англ. пер. Наталя Биховець // Всесвіт. — 1975. — № 10; Ла Гума Алекс. Кава у дорозі: Оповідання / З англ. пер. Юрій Лимар // Всесвіт. — 1974. — № 6. {337}

Ці твори справді оточені атмосферою полемічності, але тільки тому, що африканську літературу завжди розглядають яко закорінену в політичному контексті, одним із найважливіших аспектів якого, без сумніву, є історія імперіалізму та опору йому. Це не означає, що африканська культура менш культурна за, скажімо, французьку чи британську, а лише свідчить про те, що обійти увагою політичний бік африканської культури набагато важче. «Африка» все ще залишається предметом суперечок. Це очевидно, коли спостерегти те, що її науковців, як і дослідників Близького Сходу, ділять на категорії, породжені давньою імперіалістичною політикою: «поборники визволення», «противники апартеїду» тощо. Отже, низка альянсів або інтелектуальних формацій сполучає працю англійця Безіла Девідсона та політичну діяльність Амількара Кабрала, витворюючи, наприклад, опозиційну й незалежну інтелектуальну діяльність.

Проте багато складників головних культурних формацій Заходу, одним із яких є ця «периферійна» діяльність, були історично прихованими в консолідаційному імперіалістичному баченні або воно їх приховувало. Це нагадує Мопассана, котрий щодня обідав на Ейфелевій вежі, бо то було одиноке місце в Парижі, звідки він не бачив цю крикливу конструкцію. Дотепер більшість досліджень європейської культурної історії майже не помічають імперій, а видатних письменників розглядають, ніби вони існували геть осторонь від усього цього. Тому сучасний науковець і критик сприймають їх машинально, не зауважуючи їхні імперські ставлення й референції разом із їхньою авторитарною центральністю.

Слід повторити, що незалежно від того, наскільки абсолютним видається домінування якоїсь ідеології чи соціальної системи, завжди повинні існувати фраґменти соціального досвіду, неохоплені ним і непідконтрольні йому. З цих фраґментів незрідка постає опозиція — самосвідома й діалектична водночас. Це не так складно, як здається. Опозиція панівній структурі виростає з чіткого, може, навіть войовничого усвідомлення індивідами чи групами, які перебувають у межах структури або поза нею, що, наприклад, певні її політичні заходи хибні. Згідно з провідними дослідженнями Ґордона К. Льюїса («Рабство, імперіалізм і свобода») і Робіна Блекберна {338} («Повалення колоніального рабства в 1776-1848 роках») [116], надзвичайний сплав метрополійних діячів і рухів — міленаріїв, будителів, доброчинників, політичних радикалів, цинічних плантаторів та обачних політиків — посприяв занепаду й припиненню работоргівлі у 1840-х роках. Спростовуючи цілісність незаперечного британського колоніального інтересу, який Гановерці безпосередньо успадковували аж до королеви Вікторії, історичні дослідження, які можна назвати ревізіоністськими чи опозиційними, виявили конкурентність різноманітних інтересів. Такі науковці, як Льюїс, Блекберн, Безіл Девідсон, Теренс Рейнджер, Е. П. Томпсон та інші, базували свої праці на парадигмі, створеній культурним і політичним опором у межах імперіалізму. Так британські історики, наприклад колоніальної Індії та Африки, почали писати опозиційні історії цих територій у співчутливому союзі з місцевими культурними й політичними силами, які вважалися націоналістичними й антиімперіалістичними. Як зазначає Томас Годжкін, ці інтелектуали, пояснивши виникнення й подальші наслідки імперіалізму, намагалися показати, «як можна знищити або змінити всю цю систему стосунків і похідних від них ставлень» [117].

Тепер треба коротко розмежувати антиколоніалізм і антиімперіалізм. Принаймні з середини XVIII сторіччя в Європі тривали бурхливі дебати про переваги й шкоди від утримання колоній. Ще раніше Бартоломе де Лас Касас, Франціско де Віторія, Франціско Суарес, Камоенс 178 і Ватикан виступали з приводу прав корінних народів та європейських зловживань. Більшість мислителів французького Просвітництва, зокрема Дідро і Монтеск’є, приєдналися до опозиції абата Рейналя рабству і колоніалізму; схожі погляди мали Джонсон, Купер і Берк, а також Вольтер, Руссо і Бернарден де Сен-П’єр. (Корисну компіляцію їхніх поглядів можна знайти у праці Марселя Мерля «Європейський антиколоніалізм від Лас Касаса до Карла Маркса» [118].)

178 Див. поему Камоенса «Лузіади»: Камоенс Луїс ді. Лузіади: Фрагмент з поеми / Пер. з португ. Михайло Литвинець // Всесвіт. — 1977. — №9. — С. 113-131.

Протягом XIX сторіччя, за рідкісними винятками на зразок голландського письменника Мультатулі, дебати щодо колоній зазвичай стосувалися їхньої прибутковості, управління й управлінських зловживань, теоретичних питань, зокрема про {339} те, чи можливо і як узгодити колоніалізм із принципом laissez-faire або тарифною політикою, себто імперіалістична й європоцентрична структура була імпліцитно прийнятою. Водночас чимала частина дискусії була невиразною і, за свідченнями Гаррі Брекена й інших, неоднозначною, ба навіть суперечливою, коли заходило про глибші питання, які стосувалися онтологічного статусу європейського панування над неєвропейцями [119]. Іншими словами, ліберальні антиколоніалісти посідали гуманну позицію, вважаючи, що не треба надто суворо контролювати й управляти колоніями і рабами, але не піддавали сумніву фундаментальну вищість західної людини (у випадку філософів Просвітництва) чи білої раси (в інших випадках).

Така позиція непомітно пробралася в серце дисциплін і дискурсів XIX сторіччя, залежних від знання, отриманого й зібраного в колоніальному оточенні [120]. Але під час деколонізації усе змінюється. Йдеться радше про зміну культурної ситуації, а не про різні періоди: націоналістичний чи антиімперський опір у колоніях, а за ним і сила-силенна дуже суперечливих антиімперіалістичних сил дедалі помітнішають. Одна з найперших і чи не найвідоміших європейських систематичних критик — «Імперіалізм: дослідження» Дж. А Гобсона (1902) — громить імперіалізм за безжальну економіку, експорт капіталу, альянс із жорстокими силами й машкару добромисних «цивілізаторських» приводів. Проте книжка не засуджує поняття «нижчих народів», бо Гобсон вважав цю ідею прийнятною [121]. Подібні погляди розвинув Ремзі Макдональд, який суворо критикував британські імперіалістичні практики, але не протистояв імперіалізмові як такому.

Ніхто не дослідив антиімперський рух у Британії і Франції краще за А. П. Торнтона («Імперська ідея та її вороги»), Бернарда Портера («Критика імперії») і Рауля Жирарде («Колоніальна ідея у Франції»). Коротко їхні праці можна звести до двох головних тез: звичайно, у кінці XIX сторіччя були інтелектуали (Вілфрід Скауен Блант і Вільям Морріс), які сповна протистояли імперіалізму, але не мали вагомого впливу; багато з тих, хто називав себе, як-от Мері Кінґслі й Ліверпульська школа 179,

179 Мається на увазі Ліверпульська школа тропічної медицини, заснована 1898 року як частина імперіалістичного проекту освоєння Африки, але натомість {340} прислужилася гуманітарним цілям зниження дитячої смертності в африканських країнах, поліпшення епідеміологічного стану реґіону та вивчення хвороб, пов’язаних з убогим побутом.

імперіалістами і джинґоїстами, поза тим дуже суворо ставилися до зловживань і жорстокостей цієї системи. Іншими словами, повсюдне засудження імперіалізму почалося тільки — і саме в цьому полягає моя теза — після того, як повстання корінного населення зайшли надто далеко, щоб їх можна було іґнорувати чи приборкати.

(З цього приводу один вартий згадки коментар: як Токвіль у справі Алжиру, так європейські інтелектуали схильні були критикувати зловживання суперницьких імперій і одночасно або применшувати, або виправдовувати практики своїх власних [122]. Саме тому я наполягаю, що сучасні імперії повторюють одна одну, попри їхні спростування подібностей між собою, і на неодмінності жорсткої антиімперіалістичної позиції. Націоналістичні лідери й партії «третього світу» звертали свої погляди на Сполучені Штати, бо протягом Другої світової війни США були відкрито антиімперіалістичними. Ще у 1950-х — на початку 1960-х років політика США щодо Алжиру змінилася і сердечні франко-американські стосунки так само зазнали досить відчутних змін, а все тому, що Сполучені Штати засудили французький колоніалізм. Проте загалом Сполучені Штати після Другої світової війни вважали себе відповідальними за багато частин «третього світу», покинутих британцями і французами (безперечно, головний приклад — В’єтнам [123]), а через виняткову історію, базовану на леґітимності власної антиколоніальної революції, великою мірою вільними від звинувачень в уподібненні Британії або Франції. Взагалі, доктрин культурної винятковості аж надто багато.)

Друга теза, особливо виражена у Жирарде, полягає в тому, що помітний антиколоніальний рух у метрополії розвивався тільки після того, як націоналісти проявляли ініціативу в імперських територіях, а потім її перебирали інтелектуали й активісти-експатріанти. Для Жирарде такі письменники, як Еме Сезер і потім Фанон, — представники дещо підозрілого «революційного месіанізму», однак вони справді змусили Сартра й інших європейців відкрито виступити проти французької {341} колоніальної політики в Алжирі та Індокитаї у 1950-х роках [124]. Із цих ініціатив виросли інші: гуманістична опозиція таким колоніальним практикам, як катування й депортація, нове уявлення про ґлобальну епоху кінця імперій й одночасно нове означення національної мети та різнобічний захист «вільного світу», який передбачав схиляти на свій бік постколоніальні країни через культурні журнали, подорожі і семінари, зокрема в роки холодної війни. Далеко не останню роль відігравали Радянський Союз і Організація Об’єднаних Націй, хай і не завжди від щирого серця та у першому випадку не з альтруїстичних міркувань. Майже кожному успішному визвольному рухові у «третьому світі» після Другої світової війни сприяв вплив Радянського Союзу як противаги Сполученим Штатам, Британії, Франції, Португалії та Голландії.


Більшість досліджень з естетики європейського модернізму не зауважують чималі вливання на початку цього сторіччя неєвропейських культур у серце метрополії, попри їхній безперечно відчутний вплив на таких модерністичих митців, як Пікассо, Стравінський і Матісс, та й на саму тканину суспільства, котре переважно розглядало себе як однорідно біле й західне. У міжвоєнний період студенти з Індії, Сенеґалу, В’єтнаму й Карибів наповнили Лондон і Париж [125]. З’явилися журнали, огляди й політичні асоціації: наприклад, панафриканські конґреси в Англії, такі журнали, як «Cri des nègres», такі партії, як Спілка працюючих неґрів. Їх засновували експатріанти, дисиденти, вигнанці й біженці, яким, як не дивно, краще працювалося в серці імперії, ніж у її віддалених володіннях. Почався гарлемський ренесанс, що сприяв африканським рухам [126]. Сформувався спільний антиімперіалістичний досвід на основі нових відносин між європейцями, американцями і неєвропейцями; ці нові відносини трансформували наукові дисципліни й озвучили нові ідеї, які незворотно змінили структуру ставлення й референції, протягом багатьох поколінь присутню в європейській культурі. Взаємозбагачення між африканським націоналізмом, який представляють Джордж Педмор, Нкрума, С. Л. Р. Джеймс, з одного боку, та поява нового літературного стилю у працях Сезера, Сенгора 180

180 Укр. переклади Сенгора див.: Сенгор Леопольд Седар. Гімн річці Конґо: {342} [Вірш] / Пер. з фр. Борислав Степанюк // Всесвіт. — 1961. — № 10; [Поезії] / Пер. з фр. Омелян Масикевич, Всеволод Ткаченко // Всесвіт. — 1973. — № 9 — С. 36-45.

і таких поетів гарлемського ренесансу, як Клод Маккей і Ленґстон Г’юз 181, з іншого, — головна частина ґлобальної історії модернізму.

Потрібне суттєве й відчутне коригування підходів і розумінь, щоби з’ясувати внесок деколонізації, культури опору та опозиційної щодо імперіалізму літератури в модернізм. Хоча, як я сказав, кориґування ще не відбулося до кінця, маємо достатньо підстав уважати, що воно почалося. Сьогодні багато виступів на захист Заходу мають фактично оборонний характер, визнаючи в такий спосіб, що старим імперським ідеям кинули серйозний виклик праці, традиції й культури поетів, науковців, політичних лідерів з Африки, Азії і Карибів. Мало того, те, що Фуко називав пригнобленим знанням, прорвалося у просторі, колись контрольованому, так би мовити, юдео-християнською традицією. Ті з нас, хто живе на Заході, були глибоко вражені дивовижним напливом першокласної літератури й наукових досліджень із постколоніального світу — реґіону, який уже можна назвати не «однією з темних плям на землі», як у відомому описі Конрада, а місцем видатних культурних досягнень. Нині говорити про Ґабріеля Ґарсія Маркеса, Салмана Рушді, Карлоса Фуентеса 182, Чінуа Ачебе, Воле Шоїнку 183, Фаїза Ахмада Фаїза та багатьох інших означає говорити про досить нову народжувану культуру, неможливу без попередньої роботи таких її поборників, як С. Л. Р. Джеймс, Джордж Антоніус, Едвард Вілмонт Блайден, В. Е. Б. Дюбуа, Хосе Марті.

181 Укр. переклади Ленґстона Г’юза див.: Американська новела. — К.: Дніпро, 1976; Х’юз Л. і Бонтам А. Діти з Гаїті. — К., 1962; Всесвіт. — 1964. — № 6; Всесвіт. — 1969. — № 4; Всесвіт. — 1970. — № 4; Всесвіт. — 1970. — № 7; Всесвіт. 1972. — № 2; Всесвіт. — 1980. — № 11; Всесвіт. — 1987. — № 7; Всесвіт. — 1987. — №11.

182 Укр. переклади Фуентеса див.: Фуентес Карлос. Ціна життя. Новела / Пер. з ісп. Дмитро Андрухів // Всесвіт. — 1976. — № 2.

183 Укр. переклади Шоїнки див.: Шоїнка Воле. [Поезії] / Укр. пер. Володимир Кухалашвілі // Всесвіт. — 1973. — № 9; 1981. — № 3.

Я хотів би обговорити один досить неоднорідний аспект цього могутнього зіткнення: творчість інтелектуалів із колоніальних чи периферійних реґіонів, які писали «імперською» мовою, {343} відчували себе органічно пов’язаними з масовим опором імперії і вважали своїм завданням критично переглянути культуру метрополії, застосовуючи методи, дискурси та зброю науки й критики, раніше зарезервовані винятково для європейців. Їхня робота, по суті, лише здається залежною (але в жодному разі не паразитичною) від маґістральних західних дискурсів, результатом їхньої самобутності і творчості стала трансформація самих наукових дисциплін.

Загальний, квазітеоретичний аналіз явища, про яке мені йтиметься далі, можна знайти у «Культурі» (1981) Реймонда Вільямса. Розділ під назвою «Формації» він починає з обговорення гільдій, професій, клубів і рухів, а потім переходить до складніших проблем шкіл, фракцій, дисидентів і повстанців. Усе це, каже він, «стосується подій у межах одного національного суспільного ладу». Проте у XX сторіччі з’явилися нові інтернаціональні чи паранаціональні утворення, які мали тенденцію ставати аванґардом метрополійних центрів. Якоюсь мірою ці параформації — Париж 1890-1930-х, Нью-Йорк 1940-1970-х років — є результатом нових чинних ринкових сил, які інтернаціоналізують культуру, скажімо, «західна музика», мистецтво XX сторіччя, європейська література. Але цікавіше те, що «учасниками аванґардних рухів були імміґранти до цієї метрополії не лише з віддалених національних реґіонів, а й з інших і менших національних культур, які вважалися культурно провінційними порівняно з метрополією». Вільямс наводить приклад Аполінера, хоча й пише про «соціологію метрополійних зустрічей і асоціацій між імміґрантами» та групами мейнстриму, які «створювали особливо сприятливі умови для дисидентських груп» [127].

Вільямс доходить висновку: усе ще неможливо визначити, чи такі зустрічі призводять до «гострих і навіть насильницьких розривів із традиційними практиками (дисидентство або повстання замість літературного аванґарду)», чи ж вони абсорбуються і стають частиною «панівної культури наступного метрополійного і паранаціонального періоду». Однак, якщо спочатку історизувати й політизувати арґумент Вільямса і потім вкласти його в історичний контекст імперіалізму й антиімперіалізму, вочевиднюються кілька чинників. По-перше, антиімперіалістична інтелектуальна й наукова робота письменників із периферії, які імміґрували до метрополії або відвідували її, — це, {344} як правило, експансія великомасштабних масових рухів у межах метрополії. Це явище уяскравилося під час алжирської війни, коли ФНВ назвав Францію сьомою вілаєю (сам Алжир складався з шести) 184 [128], перенісши в такий спосіб боротьбу за деколонізацію з периферії до центру. По-друге, ці вторгнення стосуються тих сфер досвіду, культури, історії і традиції, якими доти керував винятково метрополійний центр. Коли Фанон писав свої книжки, він мав намір розповісти про бачення колоніалізму очима француза, з колись недоторканої французької позиції, на яку зазіхнув і критично переглянув незгодний тубілець. Отже, спостерігаємо взаємонакладення і взаємозалежність, котрі неможливо теоретично описати як лише утвердження окремої колоніальної або місцевої ідентичності у відповідь на виклик. І останнє, ці «подорожі у» відображають, на мою думку, досі невирішене протиріччя чи розходження в межах метрополійної культури, яка через кооптацію, розчинення й уникання частково визнає і частково заперечує ці зусилля.

Отож така «подорож у» становить особливо цікавий різновид гібридної культури. І те, що вона взагалі існує, є ознакою суперницької інтернаціоналізації в епоху все ще наявних імперських структур. Логос більше не проживає винятково в Лондоні й Парижі. Історія більше не рухається односторонньо, як думав Геґель, зі сходу на захід чи з півдня на північ і не стає дедалі складнішою й розвинутішою, менш примітивною і відсталою в міру свого руху. Навпаки, зброя критики стала частиною історичної спадщини імперії, в якій стерлися розрізнення й вилучення за принципом «поділяй і владарюй» і виникають нові дивовижні конфігурації.

184 Вілая — одиниця адміністративно-територіального поділу Алжиру.

Кожен із чотирьох текстів, які я хочу обговорити, стосується конкретного моменту історії: перші два — «Чорні якобінці» С. Л. Р. Джеймса, видані 1938 року, та «Арабське пробудження» Джорджа Антоніуса, яке вийшло майже в той самий час. Перший — про повстання неґрів на Карибах у кінці XVIII сторіччя, другий — про недавнє арабське повстання. Обидва аналізують події минулого, у перебігові, в героях і антигероях яких намагаються виявити місцеву чи колоніальну реальність, зіґноровану або зраджену Європою. Обидва письменники — {345} блискучі стилісти, видатні люди (Джеймс, крім того, ще й спортсмен), раннє формування яких у британських колоніальних школах сприяло їхній надзвичайно високій оцінці англійської культури, так само як і серйозним незгодам з нею. Обидві книги нині видаються дуже пророчими: Джеймс передрік тривалу історію агонізуючого і все ще глибоко невреґульованого карибського життя; Антоніус точно передбачив сьогоднішні газетні заголовки і шокуючі телевізійні сцени з Близького Сходу, коли ситуація в Палестині й Ізраїлі неспокійна, хоча її одного разу вже розв’язали несприятливо для арабів, створивши 1948 року Ізраїль, — і це теж із недобрими передчуттями віщував Антоніус за десять років до самої події.

Праці Джеймса й Антоніуса постали як серйозні наукові дослідження на захист національного руху за незалежність і адресувалися широкій аудиторії. Натомість дві інші роботи, «Право власності в Бенґалії» (1963) Ранаджита Ґухи та «Міф про лінивого тубільця» (1977) С. X. Алатаса, — постколоніальні й спеціалізовані, звертаються до вужчої аудиторії з приводу специфічніших проблем. Обидві ці книжки (автор першої — бенґальський політекономіст, другої — малайзійський ісламський історик і соціальний теоретик) відзначаються старанними архівними пошуками та скрупульозною сучасною документацією, арґументацією й узагальненням.

Книжка Ґухи, з погляду пізніших письменників-постструктуралістів (до яких Ґуха теж належить), — археологічне й деконструктивне дослідження того, як на основі європейської фізіократичної й ідеологічної думки, яку Філіп Френсіс поставив на службу в Бенґалії у кінці XVIII сторіччя, з’явився Акт 1826 року Постійного вреґулювання Бенґалії 185, за яким британці з незмінною точністю реґулювали місцеві ренти й прибутки. Книжка Алатаса, по-своєму теж надзвичайно ориґінальна, детально аналізує, як європейський колоніалізм витворив об’єкт,

185 Т. зв. «Постійне вреґулювання» — контракт, укладений 1793 року між Британською Ост-Індською компанією (в особі генерал-губернатора лорда Корнуолліса) та тубільними бенґальськими землевласниками і збирачами податків, який реґулював власність на землю й систему оподаткування, утворюючи посередницький прошарок місцевого населення на службі в колонізаторів. Пізніше репродукований у багатьох інших британських колоніях в Азії та Африці. Акт 1826 року — один із додатків до угоди 1793 року.

у даному {346} разі лінивого тубільця, котрий відігравав вирішальну роль у планах і захисті того, що Алатас називає колоніальним капіталізмом. Цього тубільця, підпорядкованого вимогливим законам і суворій дисципліні, треба було, за словами Сінбалдо де Маса, іспанського посадовця, якому 1843 року доручили управляти Філіппінами як іспанською колонією, утримувати «в такому інтелектуальному й моральному стані, у якому, попри їхню чисельну перевагу, вони політично важили б менше, ніж злиток золота» [129]. Цього тубільця обговорювали, аналізували, ображали й експлуатували, годували поганою їжею та опіумом, відривали від його чи її природного середовища, оточували дискурсом, мета якого — тримати його працелюбним і слухняним. Отак, стверджує Алатас, «азартні ігри, опіум, нелюдські умови праці, дискримінаційне законодавство, отримання прав оренди на те, що належало народу, примусова праця — все це в той чи той спосіб було вплетене в тканину колоніальної ідеології й наділене аурою респектабельності. Все, що виходило за її межі, осміювалося» [130].

Контраст між Джеймсом і Антоніусом, з одного боку, та Ґухою й Алатасом, з другого, полягає не тільки в тому, що перші автори повніше були залучені до сучасного політичного життя, тоді як останні два цікавилися здебільшого науковими дискусіями в постколоніальній Індії й Малайзії, а в тому, що постколоніальна історія сама по собі змінила термінологію, навіть саму суть арґументації. Для Джеймса й Антоніуса світ дискурсу, в якому на Карибах і арабському Сході у 1930-х роках беруть участь корінні жителі, помітно залежав від Заходу. Туссен-Лувертюр, каже Джеймс, не міг би говорити так, як він це робив, якби не було абата Рейналя, інших енциклопедистів і великої Революції:


у час небезпеки Туссен, досить кепсько освічений, зміг оволодіти мовою й акцентами Дідро, Руссо і Рейналя, Мірабо, Робесп’єра і Дантона. А в одному моменті він перевершив їх усіх. Бо навіть ці майстри усного й писаного слова через класові проблеми свого суспільства надто часто змушені були зупинятися, вагатися, стримуватися. Туссен міг боронити безумовну свободу чорного населення, і це додавало його заявам сили й щирості, рідкісних у важливих документах того часу. Французька буржуазія не могла це прийняти. Мали пролитися ріки крові, перш ніж вона зрозуміла, що піднесений тон Туссена був проявом не пихатості, не пишномовності, а простої і тверезої правди [131]. {347}
Цим чудовим портретом людини, яка буквально прийняла істини універсалістичних поглядів, запропонованих європейським Просвітництвом, Джеймс показує щирість Туссена, а також його приховану ваду — готовність вірити європейським деклараціям, брати їх за чисту монету, а не як класово й історично обумовлені заяви інтересів та груп.

Антоніус розвивав ту саму тему. Його хроніка арабського пробудження, підживлюваного Британією на початку нашого сторіччя, фокусувала увагу на тому, як араби після визволення з-під влади османів у 1917 й 1918 роках дослівно повірили обіцянкам Британії надати їм незалежність. Антоніус аналізує листування шерифа Хусейна й сера Генрі Мак-Магона, у якому британський посадовець пообіцяв його народу незалежність і суверенність. Цей аналіз перегукується з Джеймсовим описом того, як Туссен розумів «Декларацію прав людини» і діяв відповідно до неї. Проте для Антоніуса, котрий пише як прихильник і арабів, і британців — класичний випадок взаємозалежності, якщо такий колись існував, — це свідомий виверт, пов’язаний не з класами, не з історією, а з нечесністю, яка, на його думку, мала катастрофічні наслідки.

1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка