Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка3/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55

Я наполягаю на тому, що тільки друга перспектива вповні чутлива до реальності історичного досвіду. Почасти завдяки імперії всі культури переплелися, жодна не є ізольованою і чистою, всі гібридні, неоднорідні, надзвичайно диференційовані й немонолітні. Гадаю, що це справедливо і щодо сучасних Сполучених Штатів, і щодо модерного арабського світу, де — відповідно — загроза «неамериканськості» й небезпека для «арабськості» були вельми роздуті. На жаль, захисний, реакційний, навіть параноїдальний націоналізм часто вплетений у саму тканину освіти: діти й учні старших класів вчаться шанувати й прославляти унікальність своєї традиції (зазвичай за рахунок ворожого ставлення до інших традицій). Саме таким некритичним і бездумним формам освіти й думки адресовано цю книжку — нейтралізуючий засіб, наполегливу альтернативу, відверто дослідницьку можливість. Пишучи її, я скористався з утопічного простору, що ним і досі є університет, який, на мій погляд, повинен залишатися місцем, де досліджують, обговорюють і осмислюють схожі життєво важливі питання. Адже якщо він стане місцем, де насправді або насаджують, або розв’язують соціальні й політичні питання, то втратить університетську функцію і перетвориться на придаток до будь-якої політичної партії при владі.

Я не хотів би, щоб мене неправильно зрозуміли. Попри своє надзвичайне культурне розмаїття, Сполучені Штати є (і напевне залишаться) згуртованою нацією. Те саме можна сказати й про інші англомовні країни (Британію, Нову Зеландію, Австралію й Канаду) і навіть про Францію, де зараз проживають великі {31} групи імміґрантів. Звісно, полемічна розбіжність і поляризовані дебати, які Артур Шлезінґер у «Роз’єднанні Америки» називає шкідливими для вивчення історії, існують, проте, на мій погляд, це не віщує розпад країни [6].



Загалом, краще досліджувати історію, ніж утискати або заперечувати її. Не варто раптом лякатися того факту, що Сполучені Штати складаються з такої кількості історій, багато з яких нині вимагають уваги. Адже більшість із них завжди тут були, і з них насправді й було створене саме американське суспільство й американська політика (і навіть стиль історіописання). Інакше кажучи, результатом теперішніх дебатів про мультикультуралізм навряд стане «ліванізація». Та якщо ці дебати уторують шлях для політичних змін і для змін у самосприйнятті жінок, меншин та нових імміґрантів, то не варто цього боятися чи захищатися. Втім, слід таки пам’ятати про те, що наративи емансипації та просвітництва у своїй найсильнішій формі були також наративами інтеґрації, а не розділення, історіями людей, вилучених із основної групи, людей, які тепер виборюють своє місце в ній. І якщо старі й звичні уявлення про основну групу виявилися недостатньо гнучкими чи відкритими, щоб прийняти нові групи, тоді їх треба змінювати. Це куди краще, ніж відкидати ці виниклі групи.
Останнє, на чому я ще хотів би наголосити: ця книга — це книга вигнанця. З об’єктивних, незалежних від мене причин я виріс як араб із західною освітою. Відколи я себе пам’ятаю, я завжди почувався належним до обох світів, повністю не належачи жодному з них. Проте впродовж мого життя ті частини арабського світу, до яких я був найбільше прив’язаним, або зовсім змінилися унаслідок громадянських заворушень і війни, або просто припинили своє існування. Протягом тривалих періодів я був у США ізгоєм, зокрема, коли дійшло до війни проти (далеко не ідеальних) культур і суспільств арабського світу і США перетворилися на їхнього затятого противника. Однак у моєму випадку слово «вигнанець» не має сенсу трагічності і втрати, навпаки, належність до обох боків імперського вододілу дозволяє краще зрозуміти їх. Мало того, Нью-Йорк, де було написано цю книжку, — у багатьох сенсах «вигнанницьке» місто par excellence, організоване за маніхейським принципом колоніального міста, що його описав Фанон. Очевидно, все це стимулювало ті зацікавлення й тлумачення, на які я тут {32} наважився. Проте я знаю напевне, що описані мною обставини дозволили відчути, ніби я належу не до однієї історії і не до однієї групи. Тепер уже читач мусить вирішити, чи можна вважати такий стан реальною альтернативою нормальному сенсові належності лише до однієї культури, лояльності лише одній нації.
Думки, які склали цю книжку, спочатку були оприлюднені в серіях лекцій, які я прочитав в університетах Великої Британії, Сполучених Штатів та Канади в 1985-1988 роках. За такі можливості я надзвичайно вдячний викладачам і студентам Університету Кенту, Корнельського університету, Університету Західного Онтаріо, Університету Торонто й Університету Ессексу, а також Університету Чикаґо, де звучали попередні версії моїх тез. Пізніші варіанти деяких частин цієї книжки також були лекціями, прочитаними в Єйтсівській міжнародній школі в Сліґо, Оксфордському університеті (як лекція на вшанування Джорджа Антоніуса в Коледжі Святого Антонія), Університеті Міннесоти, Кінґз-коледжі Кембриджського університету, Дейвісівському центрі Університету Принстона, Беркбекському коледжі Лондонського університету й Університеті Пуерто-Ріко. Висловлюю щиру подяку за ласкаве запрошення й гостинність Деклану Кіберду, Шеймасу Діну, Дереку Гопвуду, Пітеру Неселроту, Тоні Тенеру, Наталі Девіс, а також Ґаяну Пракашеві, А. Волтону Літцу, Пітеру Галму, Дірдре Девід, Кену Бейтсу, Тессі Блекстоун, Бернарду Шарету, Лін Ініс, Пітеру Малфорду, Ґервазіо Луїсу Ґарсії та Марії де лос Анджелес Кастро. Великою честю для мене було запрошення прочитати першу Меморіальну лекцію Реймонда Вільямса в Лондоні 1989 року: з цієї нагоди я говорив про Камю і завдяки Ґремові Мартіну та покійній Джой Вільямс це стало для мене пам’ятним досвідом. Я мушу зауважити, що багато моментів цієї книжки пов’язані з ідеями Реймонда Вільямса, мого доброго приятеля і видатного критика, який завжди був для мене моральним прикладом.

Працюючи над цією книжкою, я безсоромно скористався з численних інтелектуальних, політичних і культурних зв’язків, зокрема з моїх близьких друзів — редакторів часописів, де вперше публікувалися деякі з цих сторінок: Тома Мітчелла («Critical Inquiry»), Річарда Пуар’є («Raritan Review»), Бена Зоненберґа («Grand Street»), А. Сіванандана («Race and Class»), {33}Джо Енн Віпієвскі («The Nation») та Карла Міллера («The London Review of Books»). Я вдячний також редакторам «The Guardian» (Лондон) і Полю Кіґану з видавництва «Penguin», за чийого сприяння я вперше висловив деякі з оприлюднених тут ідей. Крім того, я покладався на терплячість, гостинність і критичність своїх друзів: Дональда Мітчелла, Ібрагіма Абу-Лугода, Macao Мійоши, Джин Франко, Маріанни Макдональд, Анвара Абдель-Малека, Екбаля Ахмада, Джонатана Калера, Ґаятрі Співак, Гомі Бгабги, Беніти Паррі та Барбари Гарлоу. З особливим задоволенням визнаю яскравість і проникливість кількох своїх студентів із Колумбійського університету, якими гордився б кожен учитель. Ці молоді критики й науковці потішили мене своїми захопливими працями, вже виданими й добре відомими. Це Енн Мак-Клінток, Роб Ніксон, Сувенді Перера, Ґаурі Вішванатан і Тім Бреннан.


У підготуванні цього рукопису мені в різний спосіб допомогли Юмна Сіддікі, Аамір Муфті, Сюзан Лгота, Девід Бімз, Паола ді Робілант, Дебора Пулл, Анна Допіко, П’єр Ґаньє та Кіран Кеннеді. Зейнеб Істрабаді з подиву гідною терплячістю й майстерністю виконала важке завдання: розшифрувала мій кепський почерк і перетворила його на зрозумілі чернетки. Я дуже вдячний їй за постійну підтримку, гарний настрій і кмітливість. На різних стадіях редакторської роботи Френсіс Коаді і Кармен Каліль були вдячними читачами й добрими порадниками. Я також мушу висловити глибоку подяку і засвідчити своє надзвичайне захоплення Елізабет Сіфтон — давній подрузі, чудовому редактору та суворому й завжди прихильному критикові. Джордж Андреу був незмінним помічником у видавничому процесі. Моя сердечна подяка Мер’ям, Веді та Нейлі Саїд, які пережили з автором цієї книжки часами тяжкі обставини, за їхню постійну любов і підтримку.

Нью-Йорк, штат Нью-Йорк

Липень, 1992

Частина перша


Переплетені території, переплутані історії

На порядку денному було втриматися від питання і замовчати його. Дехто порушував мовчання, а дехто, живучи за поліцейськими стратегіями, живучи всередині них, підтримував його. Мене ж цікавлять стратегії його поруйнування.

Тоні Моррісон, «Граючись у темряві»
Інакше кажучи, історія — це не машина для підрахунків. Вона розгортається у свідомості й уяві та втілюється в різноманітних реакціях народної культури, що сама є ледь уловимим посередництвом матеріальних реальностей, фундаментального економічного факту, впертих об’єктивностей.

Безіл Девідсон, «Африка в модерній історії»


1. Імперія, географія, культура

Звернення до минулого — одна з найпоширеніших стратегій інтерпретації теперішнього. Їх породжує не лише незгода стосовно того, що було в минулому і чим було минуле, а радше непевність стосовно того, чи минуле насправді минуло, завершилося, пройшло, чи триває — хоч, мабуть, і в інших формах. Ця проблема стимулює різноманітні дискусії про впливи, провину й оцінки, про теперішні обставини і майбутні пріоритети.

В одному зі своїх найвідоміших ранніх критичних есе Томас Стернз Еліот порушує низку схожих питань, і хоча привід та мета цього есе майже суто естетичні, його формулювання можна перенести на інші сфери досвіду. Поет, пише Еліот, безперечно є індивідуальним талантом, проте він працює в межах традиції, що її не можна просто успадкувати, а лише здобути, «доклавши неабияких зусиль».
«Передумовою традиції є історичне чуття, яке ми можемо визнати майже обов’язковим для кожного, хто хотів би залишатися поетом і після досягнення двадцяти п’яти років; а історичне чуття потребує розуміння того, що минуле не тільки в минулому, а й у теперішньому. Історичне чуття примушує писати не лише з відчуттям свого покоління, а й із відчуттям того, що ціла європейська література від Гомера аж до нинішнього, зокрема й вітчизняного, письменства існує одночасно як певна цілісність. Це історичне чуття, яке є чуттям позачасового, а також минущого — позачасового і минущого воднораз, — є тим, що робить письменника традиційним. Водночас воно робить його свідомішим свого власного місця в часі, притомнішим своєї сучасності. {38}

Жоден поет, жоден митець не має повного значення сам по собі» [1].


Мені здається, що ці слова однаково стосуються і поетів, наділених критичним мисленням, і критиків, чиї праці спрямовані на глибоке розуміння поетичного процесу. Головна ідея полягає в тому, що, хоч ми й мусимо вповні розуміти минулість минулого, не існує обґрунтованого способу ізоляції минулого від теперішнього. Минуле й теперішнє насичують одне одного, одне означує друге, одне співіснує з другим (в абсолютно ідеальному сенсі, окресленому Еліотом). Одним словом, Еліот пропонує бачення літературної традиції, яка, зберігаючи часову послідовність, не зовсім від неї залежить. Ні минуле, ні теперішнє, як і жоден поет чи митець, не витворюють повного значення самі-одні.

Однак запропонований Еліотом синтез минулого, теперішнього й майбутнього ідеалістичний, бо не в останню чергу є наслідком його власної своєрідної історії [2]. Крім того, його розуміння часу не враховує аґресивну суперечку людей та інституцій за те, що вважати і що не вважати традицією, що доречне, а що — ні. Проте не можна не погодитися з головним арґументом Еліота: наше формулювання й репрезентація минулого формує наше розуміння й бачення теперішнього. Дозвольте навести приклад. Війна в Затоці у 1990-1991 роках — сутичка між Іраком і Сполученими Штатами — походила від двох фундаментально протилежних історій, кожну з яких офіційний істеблішмент цих країн використав із вигодою для себе. Модерна арабська історія у викладі іракської партії Баас демонструє незреалізовану, нездійснену можливість арабської незалежності, очорнену і «Заходом», і цілою низкою новіших ворогів, як-от арабський реакціонізм та сіонізм. Отже, криваву окупацію Кувейту Іраком обґрунтовували не тільки бісмаркіанськими принципами, а й упевненістю в тому, що араби повинні виправити заподіяні їм кривди, вирвавши в імперіалізму одну з його найбільших нагород. В американському ж баченні минулого, навпаки, Сполучені Штати були не класичною імперською владою, а відновниками справедливості по всьому світові, переслідувачами тиранії, захисниками свободи всюди й за будь-яку ціну. Війна неминуче зіштовхнула ці версії минулого.

Те, що Еліот казав про складність стосунків між минулим і теперішнім, особливо звучить як натяк у дебатах про значення {39} «імперіалізму». Це слово й ідея сьогодні настільки контроверзійні, наскільки обтяжені різними питаннями, сумнівами, суперечками й ідеологічними передумовами, аж до повного самозаперечення. Звісно, до певної міри йдеться про означення та спроби делімітації самого поняття: чи був імперіалізм головно економічним явищем? як далеко він зайшов? якими були його причини? чи був він системним явищем? коли він завершився і чи завершився взагалі? Перелік імен тих, хто долучився до дискусії в Європі й Америці, вражає: Каутський, Гілфердінґ, Люксембурґ, Гобсон, Ленін, Шумпетер, Арендт, Маґдофф, Пол Кеннеді. А видані останнім часом у США «Постання й падіння великих держав» Пола Кеннеді, ревізіоністські виклади історії Вільяма Еплмена Вільямса, Ґабріеля Колко, Ноама Хомського, Говарда Зінна й Волтера Лефебера та старанні захисти або прояснення американської політики як неімперіалістичної, написані різними стратегами, теоретиками й мудрецями, — все це підживлювало питання імперіалізму і його дотичності (або недотичности) до Сполучених Штатів як головної потуги сьогодення.

Згадані авторитети обговорювали переважно політичні й економічні питання, однак дуже мало уваги, як на мене, було приділено привілейованій ролі культури в модерному імперському досвіді. Непоміченим залишився той факт, що ґлобальний розмах класичного європейського імперіалізму XIX-XX сторіч і досі відкидає вагому тінь на наш час. Навряд чи сьогодні знайдеться хоча б один північноамериканець, африканець, європеєць, латиноамериканець, індієць, карибець, австралієць (перелік дуже довгий), котрого не зачепили б імперії минулого. Британія і Франція поділили між собою і контролювали неосяжні території: Канаду, Австралію, Нову Зеландію, колонії в Північній і Південній Америці та на Карибах, великі площі в Африці, на Близькому й Далекому Сході (Гонконґ залишатиметься британською колонією до 1997 року) 11, а також цілу Південну Азію.

11 Нагадаємо, що книгу було видано 1993 року. 1 липня 1997 року Гонконґ перейшов під юрисдикцію Китаю. Острів став британською колонією в результаті перемоги в Першій опіумній війні (1839-1842) і був переданий за умовами Нанкінського договору (1842). Британія також здобула деякі материкові території Китаю після Другої опіумної війни (1856-1860), що їх під загальною назвою «Нові Території» отримала в 99-річну оренду з 1 липня 1898 р. до 30 червня 1997 р. З наближенням кінця оренди уряд Марґарет Тетчер у 1980-х pp. {40} розпочав переговори з Китаєм щодо статусу Гонконґу. «Нові Території», які передбачалося повернути Китаю, становили більшу частину британської колонії, тож британський уряд не бачив сенсу далі утримувати сам лише острів Гонконґ. До того ж це могло спричинити політичні тертя між Китаєм і Британією. Тому за Спільною китайсько-британською декларацією 1984 р. до Китаю від 1997 р. переходила юрисдикція не лише над «Новими Територіями», а й над островом Гонконґ, які приєднувалися на умовах «одна країна, дві системи».

З часом ці землі були звільнені від британського і французького панування. Крім того, впродовж цілого XIX сторіччя (або його частини) Сполучені Штати, Росія та кілька менших європейських країн, не кажучи вже про Японію й Туреччину, теж були імперськими потугами. Ця модель домініонів або володінь заклала фундамент теперішнього, цілковито ґлобального світу. Електронні засоби комунікації, ґлобальний розмах торгівлі, доступності ресурсів, подорожей, інформації про погодні умови й екологічні зміни поєднали навіть найвіддаленіші куточки планети. Така низка моделей, на мою думку, була вперше закладена й уможливлена модерними імперіями.

Тепер я пристрасно й по-філософськи виступаю проти масштабного системобудування і всеохопних теорій людської історії. Проте мушу сказати, що, отримавши освіту й живучи в модерних імперіях, я приголомшений тим, як вони постійно розширювалися і якими були безжально інтеґраційними. У Маркса, чи в консервативних працях на зразок Дж. Р. Сілі, чи в модерному аналізі, наприклад у Д. К. Філдхауса або К. К. Елдріджа (його центральна праця — «Місія Англії») [3], читач бачить, що Британська імперія все об’єднала і розчинила в собі та разом з іншими імперіями зробила світ єдиним. Проте жодна людина (і вже напевне не я) не може побачити або вповні зрозуміти цей цілий імперський світ.

Читаючи дискусію між сучасними істориками Патріком О’Брайєном [4] та Л. Е. Девісом і Р. А. Гаттенбеком, які у своїй чільній праці «Маммона та гонитва за імперією» намагаються обчислити реальну прибутковість імперської діяльності [5], чи переглядаючи давніші суперечки, як-от полеміку між Робінсоном і Ґаллагером [6], чи вивчаючи розвідки з економіки залежності й ґлобального накопичення Андре Ґюндер Франка та Саміра Аміна [7] очима літературних і культурних істориків, ми змушені запитати, що все це означає, скажімо, для інтерпретацій {41} вікторіанського роману, або французької історіографії, або великої італійської опери, або німецької метафізики того самого періоду? З цього моменту ми вже не можемо іґнорувати імперії та імперський контекст нашого дослідження. Обговорюючи, як це робить О’Брайєн, «пропаґанду імперської експансії, [що] створила ілюзію безпеки й породила хибні сподівання, ніби великі прибутки накопичуватимуться у тих, хто інвестуватиме за її межі» [8], ми насправді говоримо про атмосферу, створену однаково імперією й романами, расовою теорією й географічними спекуляціями, поняттям національної ідентичності й міською (чи сільською) рутиною. Вислів «хибні сподівання» відсилає до «Великих сподівань», «інвестувати за її межі» — до Джозефа Седлі й Бекі Шарп 12, «створені ілюзії» — до «Втрачених ілюзій» 13. Точки перетину між культурою та імперіалізмом надто очевидні.

12 Герої роману «Ярмарок суєти» Вільяма Теккерея.

13 Роман Оноре де Бальзака. Укр. переклад див.: Бальзак, Оноре де. Втрачені ілюзії. — К.: Дніпро, 1986. — 631 с; або: Бальзак, Оноре де. Утрачені ілюзії. К., 1937. — 635 с.

Непросто пов’язати такі різні царини, продемонструвати роль культури в розростанні імперії, говорити про мистецтво, зберігаючи його унікальні здобутки і водночас окреслюючи його заанґажованість, однак, на мою думку, ми повинні цього прагнути, ставлячи мистецтво в ґлобальний, земний контекст. На кону — територія й володіння, географія і влада. Все в історії людства обертається навколо землі. Це означає, що нам слід брати до уваги життєвий простір, але це означає й те, що люди планували мати більшу територію, а відтак мусили щось робити з її корінним населенням. На найпримітивнішому рівні імперіалізм — це міркування про землю, розселення на землі й контроль над землею, яка не твоя власність, а земля віддалена, земля, на якій живуть і якою володіють інші. З різних причин це приваблює одних людей і здебільшого несе нечувані злидні для інших. Однак правда й те, що історики літератури, котрі вивчають, наприклад, творчість великого поета XVI сторіччя Едмунда Спенсера, не пов’язують його криваві плани щодо Ірландії — а він уявляв британську армію, яка по суті винищує місцеве корінне населення, — з його поетичними {42} здобутками чи з історією британського панування над Ірландією, що триває й дотепер.

Для цієї книжки я зосередився на реальних суперечках за землю і за населення цієї землі. Я намагався провести географічне розслідування історичного досвіду, пам’ятаючи про те, що Земля — це насправді один світ, у якому майже не існує порожніх, незаселених місць. Як ніхто не може існувати поза межами географії, так само ніхто не може бути зовсім вільним від боротьби за географію. Це складна й цікава боротьба, адже йдеться не тільки про солдатів і гармати, а й про ідеї, форми, образи та уявлення.

Багато людей і в так званому західному світі, або метрополії, і в «третьому», або колишньому колонізованому світі розуміють, що доба високого, або класичного імперіалізму, котрий досяг кульмінації в тому, що історик Ерік Гобсбаум так цікаво описав як «добу імперії», та більш-менш формально завершився демонтажем великих колоніальних структур після Другої світової війни, в той чи той спосіб має суттєвий культурний вплив на сьогодення. З різних причин вони відчувають нову потребу розуміння минулості або неминулості минулого, яка переноситься на сприйняття теперішнього й майбутнього.

В центрі такого сприйняття — майже ніким не опротестований факт: впродовж XIX сторіччя безпрецедентну владу, порівняно з якою влада Риму, Іспанії, Багдада чи Константинополя була свого часу куди менше грізною, сконцентрували Британія, Франція, а пізніше й інші західні країни, особливо Сполучені Штати. Двадцяте сторіччя довело «піднесення Заходу» до найвищої точки, а західна могутність дозволила імперським метрополійним центрам оволодівати територіями й підлеглими та акумулювати їх у гігантських масштабах. Враховуючи, що 1800 року західні сили претендували на 55% земної поверхні, фактично маючи у володінні близько 35%, а до 1878 року цифра зросла до 67%, щорічний приріст земель становив 215 тисяч квадратних кілометрів. До 1914 року він виріс у приголомшливу цифру — 620 тисяч квадратних кілометрів. Європейські володіння: колонії, протекторати, домініони і співдружності, складали майже 85% земної поверхні [9]. За всю історію людства жодне інше колоніальне утворення не мало такого розмаху, жодне не знало настільки тотального панування, жодне у владі {43} не контрастувало так із західною метрополією. В результаті, за словами Вільяма Мак-Ніла у «Гонитві за владою», «як ніколи доти, світ був об’єднаним в одне взаємопов’язане ціле» [10]. Наприкінці XIX сторіччя в самій Європі навряд чи знайшовся б якийсь не зачеплений імперським існуванням куточок життя. Економіки жадали закордонних ринків, сировини, дешевої робочої сили й надзвичайно прибуткових земель, а оборонні й зовнішньополітичні установи дедалі більше переймалися утриманням обширів віддалених територій і мас підпорядкованих народів. Західні держави, коли не змагалися — впритул і часами безжально — одна з одною за колонії (В. Ґ. Кірнан стверджує, що всі модерні імперії імітували одна одну [11]), наполегливо працювали над заселенням, межуванням, вивченням і, звісно ж, управлінням територій, які були під їхньою юрисдикцією.

У «Постанні Американської імперії» Річард Ван Олстін наголошує: досвід Америки від початку ґрунтувався на ідеї «імперіуму — домініону, штату чи суверенної держави, яка демографічно й територіально зростає, зміцнюючись у силі та владі» [12]. Довкола існували північноамериканські території, на які можна було претендувати і за які (з приголомшливим успіхом) можна було боротися; корінне населення, над яким можна було панувати, в різні способи його викорінюючи, різними методами витісняючи; а коли держава досягла повноліття й здобула владу у своїй півкулі, з’явилися віддалені землі, котрі можна було означити як життєво важливі для інтересів Америки, куди можна було вторгатися і за які можна було битися, скажімо, Філіппіни, Кариби, Центральна Америка, берберійське узбережжя, частини Європи та Близького Сходу, В’єтнам, Корея. Цікаво, що дискурс ствердження американської особливості, альтруїзму і потенціалу був настільки впливовим, що «імперіалізм» — чи то як слово, чи як ідеологія — тільки нещодавно (і то дуже рідко) почали вживати стосовно культури, політики й історії Сполучених Штатів. Однак між імперською політикою та культурою існує на диво безпосередній зв’язок. Американське ставлення до американської «величі», до ієрархій народів і до небезпек інших революцій (Американська революція вважається унікальною й неповторюваною в умовах будь-якої іншої країни) [13] залишається сталим, диктуючи (і затьмарюючи) імперські реалії, тоді як апологети американських інтересів за кордоном {44} наполягають на американській невинності, правоті й боротьбі за свободу. Пайл, персонаж «Тихого американця» Ґрема Ґріна, безжально точне втілення цієї культурної формації.

Одначе для громадян Британії та Франції XIX сторіччя імперія перебувала у фокусі невимушеної культурної уваги. Самі лише британська Індія та французька Північна Африка відігравали неоціненну роль в уяві, економіці, політичному житті і соціальній тканині британського та французького суспільств. Називаючи такі імена, як Ежен Делакруа, Едмунд Берк, Раскін, Карлейль, Джеймс і Джон Стюарт Міллі, Кіплінґ, Бальзак, Нерваль, Флобер чи Конрад, ми окреслюємо крихітний куточок реальності, набагато безкрайнішої, ніж могли охопити їхні таланти, навіть взяті разом. У віддалених володіннях цих двох імперських сил жили науковці й управлінці, мандрівники і торгівці, парламентарі, крамарі, письменники, мислителі, спекулянти, шукачі пригод, візіонери, поети та всі можливі покидьки й вигнанці, кожен із яких зробив свій внесок у формування колоніальної дійсності, що існувала в серці метрополійного життя.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка