Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка27/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   55

141 Схрещеної, гібридної (ісп.).

Основну форму цієї суперечки найкраще представити як низку альтернатив, похідних від вибору між Арієлем і Калібаном, що має особливу й незвичайну історію в Латинській Америці, але корисна і для інших реґіонів. Латиноамериканська дискусія (серед відомих учасників якої Ретамар, а також Хосе Енріке Родо і Хосе Марті) фактично відповідає на питання: «Як культура, котра намагається унезалежнитися від імперіалізму, уявляє своє минуле?» Одна з альтернатив — чинити, як Арієль, старанний слуга Просперо: він послужливо виконує накази, а отримавши свободу, повертається до свого природного середовища, такий собі тубільний буржуа, якого не хвилює колишня співпраця з Просперо. Друга альтернатива — діяти, як Калібан, котрий усвідомлює і приймає своє неоднорідне минуле, не втрачаючи здатність розвиватися далі. Третя — бути Калібаном, який {304} позбувається свого рабського становища і фізичних вад у процесі віднайдення свого сутнісного, доколоніального «Я». Саме цей Калібан стоїть за тубільницькими й радикальними націоналізмами, які породили поняття неґритюду, ісламського фундаменталізму, арабізму тощо.

Обидва Калібани підживлюють і потребують один одного. Кожна підкорена спільнота в Європі, Австралії, Африці, Азії та обох Америках відігравала роль жорстоко пригноблюваного Калібана, який проходить суворі випробування, перед зовнішнім господарем на зразок Просперо. Розуміти, що твоє «Я» належить підкореному народу, — засаднича умова антиімперського націоналізму. На цьому ґрунтуються різні літератури, численні політичні партії, безліч інших рухів за права меншин і жінок, а часто й нові незалежні держави. Хоча, як слушно зауважує Фанон, націоналістична свідомість може легко призвести до негнучкості: проста заміна білих офіцерів і бюрократів на їхні кольорові відповідники не ґарантує, що націоналістичні функціонери не відтворюватимуть старі порядки. Загроза шовінізму й ксенофобії («Африка для африканців») дуже реальна. Найоптимальніша ситуація — це коли Калібан розуміє власну історію як прояв історії всіх підкорених чоловіків і жінок та усвідомлює складну правду власної соціальної й історичної ситуації.

Ми не повинні применшувати вибухову важливість цього першого розуміння — коли народи усвідомлюють себе в’язнями на власній землі, бо воно знову й знову повертається в літературі імперіалізованого світу. Позначена протягом майже всього XIX сторіччя повстаннями в Індії, у німецькій, французькій, бельгійській та британській Африці, на Гаїті й Мадаґаскарі, у Північній Африці, Бірмі, на Філіппінах, у Єгипті тощо, історія імперії видається непослідовною, якщо не визнати цього відчуття ув’язнення-облоги, загостреного потребою спільноти, яке вкорінює антиімперський опір у культурних зусиллях. Еме Сезер:
Ця маленька камера у Юрських горах —

вона також моя

маленька камера, сніг подвоює її білими ґратами

сніг — це білий тюремник, що несе

варту перед в’язницею

Цей самотній чоловік, ув’язнений у

білому {305}

цей самотній чоловік, що кидає виклик

білим крикам білої смерті він мій

(Туссен, Туссен-Лувертюр) [59]


Найчастіше поняття раси як таке наділяє в’язницю її raison d’être; воно з’являється в культурі опору майже повсюдно. Таґор говорить про неї у своїх чудових лекціях під назвою «Націоналізм», надрукованих 1917 року. «Нація» для Таґора — тісне і невблаганне вмістилище влади, яке використовується для продукування конформності: британської, китайської, індійської чи японської. Індійською відповіддю, каже він, має бути не змагальний націоналізм, а творче розв’язання суперечностей, породжених расовою свідомістю [60]. Подібне розуміння знаходимо в «Душах чорного народу» (1903) В. Е. Б. Дюбуа: «Як це — бути проблемою?.. Чому Бог зробив мене вигнанцем і чужинцем у моєму власному домі?» [61] Однак і Таґор, і Дюбуа застерігають від огульної, нерозбірливої атаки на білу чи західну культуру. Звинувачувати треба не західну культуру, каже Таґор, а «розсудливу скупість Нації, яка перебрала на себе тягар білої людини — критику Сходу» [62].

У культурному опорі деколонізації виникають три провідні теми, які я розділяю з аналітичною метою, хоча насправді вони взаємопов’язані. Перша — це, звичайно, наполягання на праві розглядати історію спільноти в усій її повноті, послідовно та цілісно. Повернути ув’язнену націю собі. (В Європі Бенедикт Андерсон пов’язує це з «капіталістичним друкарством», яке «надало мові нової стабільності» та «створило єдиний простір взаємообміну й комунікації, нижче від латини, але вище від розмовних діалектів» [63].) У центрі перебуває поняття національної мови, але без практики національної культури — від гасел до інструкцій і газет, від казок і героїв до епічної поезії, романів і п’єс — мова інертна. Національна культура організовує й підтримує пам’ять спільноти, наприклад, відновлюючи історії ранніх поразок африканського опору («вони забрали нашу зброю 1903-го, а тепер ми повертаємо її»); вона населяє простір відновленим трибом життя, героями, героїнями та їхніми вчинками; вона визначає такі вирази й емоції, як гордість і виклик, які, своєю чергою, формують кістяк провідних партій національної незалежності. Місцеві наративи рабів, духовні автобіографії й {306} тюремні мемуари становлять контрапункт до монументальних історій, офіційних дискурсів і паноптичної квазінаукової позиції західних держав. Скажімо, в Єгипті історичні романи Джирджі Зейдана вперше формують власне арабський наратив (подібно до Вальтера Скотта сторіччям раніше) 142. В іспанській Америці, згідно з Андерсоном, зі спільнот креолів «з’явилися креоли, які свідомо переосмислювали це [змішане] населення як співгромадян» [64]. І Андерсон, і Ганна Арендт відзначають поширення ґлобальної тенденції «досяг[ати] солідарності на здебільшого уявлених засадах» [65].

Друга тема складається з ідеї того, що опір — це не просто реакція на імперіалізм, а альтернативний спосіб осягнути людську історію. Зокрема, важливо зауважити, наскільки це альтернативне переосмислення ґрунтується на ламанні бар’єрів між культурами. Звісно, головний складник цього процесу, подібно до назви блискучої книги, — відписувати метрополійним культурам, руйнувати європейські наративи про Орієнт і Африку, замінюючи їх веселішим або сильнішим новим наративним стилем [66]. Чудовий роман Салмана Рушді «Опівнічні діти» — це звільнювальний образ незалежності як такої, в якому проявляють себе всі її аномалії і протиріччя. Особливий інтерес у творах Рушді та попереднього покоління літератури опору становить свідоме намагання прилучитися до дискурсу Європи й Заходу, змішатися з ним, трансформувати його, змусити визнати марґіналізовані, заборонені чи забуті історії. Працю такого штибу виконували десятки науковців, критиків та інтелектуалів з периферійного світу; я це називаю «подорожжю в».

142 Укр. переклади див.: Зейдан Джірджі. Сестра Харуна ар-Рашіда / Пер. з араб. Ігор і Тетяна Лебединські. — К.: Дніпро, 1969. — 167 с.; Зейдан Джірджі. Сини Харуна ар-Рашіда / Пер. з араб. Ігор і Тетяна Лебединські. — К.: Дніпро, 1974. — 236 с.

Третя тема — відчутний відхід від сепаратистського націоналізму задля ціліснішого погляду на людську спільноту та людське визволення. На мою думку, вона потребує особливої ясності. Здається, не треба нагадувати, що в період деколонізації в усьому імперському світі рухи протесту й опору, рухи за незалежність живилися то одним, то другим націоналізмом. Поглиблення сьогоднішніх дебатів про націоналізм у {307} «третьому світі» та зростання інтересу до них відбулося не в останню чергу завдяки багатьом західним дослідникам і спостерігачам: повторна поява націоналізму відродила чимало анахронічних ставлень. На думку Елі Кедурі, наприклад, незахідний націоналізм у своїй суті вартий засудження, бо це неґативна реакція на доведену культурну й соціальну неповноцінність, імітація «західної» політичної поведінки, яка не принесла нічого доброго. Інші, як-от Ерік Гобсбаум і Ернест Ґеллнер, вважають націоналізм формою політичної поведінки, поступово витісненої новими транснаціональними реаліями модерних форм економіки, електронних комунікацій і надмогутніх військових розробок [67]. Усі ці позиції, як на мене, позначені очевидною (і, на мій погляд, аісторичною) ніяковістю перед національною незалежністю незахідних суспільств, яка буцімто «чужа» їхньому етосу. Звідси постійне наголошування західного походження націоналістичної філософії, яка, відповідно, не пасує арабам, зулусам, індонезійцям, ірландцям чи ямайцям і якою вони, без сумніву, зловживатимуть.

На мою думку, критикувати нові незалежні народи в такий спосіб — це прояв ширшого культурного неприйняття (як з боку лівих, так і правих) того, що колишні підкорені народи мають право на націоналізм того самого ґатунку, що й, скажімо, розвинутіші, а отже, більш гідні німці чи італійці. Згідно з таким заплутаним і обмежуючим поняттям першості, тільки ориґінальні автори ідеї здатні розуміти й застосовувати її. Однак історія усіх культур — це історія культурних запозичень. Культури — це не герметичні утворення: західна наука запозичувала в арабів, а вони в Індії та Греції. Культура не обмежується поняттями власності, запозичення й випозичання, які передбачають існування безумовних боржників і кредиторів, радше варто говорити про привласнення, спільні досвіди та різноманітні взаємозалежності між різними культурами. Це універсальна норма. Хто вже визначив, наскільки панування над іншими сприяло неймовірному збагаченню британської та французької держав?

Набагато цікавішу критику незахідного націоналізму маємо в індійського науковця й теоретика Парта Чаттерджі (члена групи «Студій підлеглості»). Націоналістична думка в Індії, каже він, здебільшого залежить від реалій колоніальної влади, цілком заперечуючи їх або стверджуючи патріотичну свідомість. {308} Це «невідворотно призводить до елітизму інтеліґенції, закоріненого у візії радикального відновлення національної культури» [68]. В такій ситуації відбудовувати націю — це плекати романтично-утопічний ідеал, на заваді якому стоїть політична дійсність. Згідно з Чаттерджі, радикальну віху в націоналізмі залишив Ґанді, заперечуючи сучасну цивілізацію взагалі: вплив Раскіна й Толстого розташував Ґанді у коґнітивному плані поза тематикою постпросвітницької думки [69]. А досягнення Неру полягало в тому, що він узяв індійську націю, яку Ґанді визволив від модерності, й повністю занурив її в поняття держави. «Світ конкретності, світ відмінностей, конфліктів, класової боротьби, історії й політики тепер віднаходить свою єдність в існуванні держави» [70].

Чаттерджі показує, що успішний антиімперіалістичний націоналізм має історію ухилення й уникнення і що націоналізм може стати панацеєю від небажання долати економічну нерівність, соціальну несправедливість та зупинити захоплення нової незалежної держави націоналістичною елітою. Але, на мою думку, він недостатньо наголошує на тому, що на культурному рівні етатизм часто є результатом сепаратистського, навіть шовіністичного й авторитарного розуміння націоналізму. Проте в межах націоналістичного консенсусу існує також цілком критична послідовна інтелектуальна тенденція відкидати короткострокову звабу сепаратистських і тріумфалістських гасел на користь створення ширшої, багатшої людської спільноти серед інших культур, народів і суспільств. Ця спільнота є справжнім людським визволенням, що його провіщає опір імперіалізмові. Чи не те саме стверджує Безіл Девідсон у своїй авторитетній праці «Африка в модерній історії: пошуки нового суспільства» [71].

Мені не хочеться, щоб мене бездумно зараховували до захисників антинаціоналістичної позиції. Те, що націоналізм — відбудова спільноти, утвердження ідентичності, поява нових культурних практик — як мобілізаційна політична сила спровокував, а потім посилив боротьбу з західним пануванням в усьому неєвропейському світі, — історичний факт. Заперечувати його все одно, що заперечувати відкриття Ньютоном закону тяжіння. На Філіппінах чи десь у Африці, в Індії, в арабському світі, на Карибах чи в Латинській Америці, Китаї чи Японії тубільці {309} об’єднувалися у визвольні й націоналістичні угруповання, ґрунтовані на почутті етнічної, релігійної або колективної ідентичності, яке протистояло подальшому західному вторгненню. Так було від самого початку. У XX сторіччі це стало ґлобальною реальністю: аж так поширилася реакція на західне втручання, яке, своєю чергою, теж неймовірно зросло. За кількома винятками, люди об’єднувалися для опору тому, що вони вважали несправедливістю стосовно себе (головна її причина — те, що вони були собою, тобто неєвропейцями). Звичайно, іноді ці угруповання мали абсолютно закритий характер, — це засвідчують чимало істориків націоналізму. Однак нам варто зосередитися також на інтелектуальному й культурному складникові націоналістичного опору: щойно незалежність стала реальністю, виникла потреба по-новому образно переосмислити суспільство й культуру, щоб уникнути старих ортодоксальностей і несправедливостей.

Провідну роль у цій ситуації відіграє жіночий рух. Коли на місці первинного опору виникають цілком сформовані націоналістичні партії, несправедливі чоловічі практики на зразок позашлюбних зв’язків, полігамії, бинтування ніг 143, саті 144 та фактичного рабства лягають в основу жіночого опору. У першій половині XX сторіччя в Єгипті, Туреччині, Індонезії, Китаї та на Цейлоні боротьба за емансипацію жінок була органічно пов’язана з націоналістичними заворушеннями. Раджа Раммохан Рой, борець за незалежність початку XIX сторіччя, під впливом Мері Воллстонкрафт організував першу кампанію за права індійських жінок. У колонізованому світі це було звичайним явищем, коли перші виступи інтелектуалів проти несправедливості передбачали увагу до порушених прав усіх пригноблених груп. Згодом на передову аґітації за жіночу освіту вийшли письменниці та жінки-інтелектуалки, які нерідко походили з привілейованих класів і виступали в союзі з західними апостолами боротьби за жіночі права, наприклад Анні Бесант.

143 Давня китайська практика (XI-XVII ст., а подекуди аж до XX ст.) викривлення ступень у жінок для досягнення культурного ідеалу краси, що часто призводило до каліцтв та інфекційних захворювань.

144 Індійська традиція добровільного самоспалення жінки разом із тілом померлого чоловіка.

Центральна праця Кумарі Джаявардени {310} «Фемінізм і націоналізм у „третьому світі“» описує діяльність таких індійських реформаторів, як Тора Датт, Д. К. Карве та Корнелія Сорабджі, а також активістів на зразок Пундіти Рамабаї. Їхні колеґи на Філіппінах, у Єгипті (Гуда Шаараві), Індонезії (Раден Картіні) розширили рамки руху, який згодом перетворився на феміністичний, а після здобуття незалежності становив одну з головних визвольних тенденцій [72].

Ці масштабніші пошуки визволення найяскравіше проявилися там, де досягнення націоналізму або зупинилися, або дуже затрималися: в Алжирі, Ґвінеї, Палестині, окремих частинах ісламського й арабського світу та Південної Африки. Дослідники постколоніальної політики, як на мене, недостатньо уваги приділили ідеям, які зводять до мінімуму ортодоксальність і авторитарне чи патріархальне мислення та займають жорстку позицію щодо насильницької природи ідентичнісної політики. Напевне, це відбувається тому, що іді аміни й саддами хусейни «третього світу» поцупили націоналізм — грубо й беззаперечно. Ясна річ, деякі націоналісти часто бувають жорстокішими чи інтелектуально самокритичнішими за інших, однак моя теза полягає в тому, що націоналістичний опір імперіалізму у найвищій своїй точці завжди критично оцінював себе. Уважне прочитання видатних діячів націоналізму — таких письменників, як С. Л. Р. Джеймс, Неруда, власне, й Таґора, Фанона, Кабрала та інших — продемонструє, що серед усіх чинників вирізняється боротьба за владу в антиімперіалістичному націоналістичному таборі. Гарним прикладом є Джеймс. Тривалий час будучи прихильником «чорного» націоналізму, він завжди пом’якшував свою захисну позицію заявами й нагадуваннями про те, що утвердження етнічної окремішності чи некритичної єдності замало. Це дарує неабияку надію хоча б тому, що ми — в метрополійному світі чи поза ним — збираємося щось змінити в нашій теперішній і майбутній історії, яка ще далеко не завершилася.

Одне слово, деколонізація — це дуже складна боротьба за різні політичні долі, різні історії й географії, виповнена уяви, знання і контр-знання. Вона втілилася в страйках, маршах, озброєних нападах, помсті й відплаті за неї. Тканина цієї боротьби сплітається з письменників і колоніальних службовців, які пишуть, наприклад, про природу індійської ментальності, про схему земельної ренти Бенґалії, про структуру індійського {311} суспільства, а також з індійців, які у відповідь пишуть романи про власну видатну роль в управлінні своєю країною, інтелектуалів і ораторів, які закликають маси до більшої самовіддачі та мобілізації в боротьбі за незалежність.

Цей процес не має чіткого розкладу чи фіксованих дат. Індія пішла одним шляхом, Бірма — другим, Західна Африка — третім, Алжир — четвертим, Єгипет, Сирія і Сенеґал — ще іншими шляхами. Але щоразу ми бачимо дедалі відчутніший поділ на величезні національні блоки: по один бік Захід — Франція, Британія, Голландія, Бельгія, Німеччина й інші, по другий бік — більшість тубільців. Загалом кажучи, саме тому антиімперський опір поступово вибудовується з поодиноких і часто безуспішних повстань і тільки після Першої світової війни вибухає великими партіями, рухами й особистостями по всій імперії, а за три десятиріччя по Другій світовій війні повертається обличчям до здобуття незалежності й завершується створенням нових держав у Африці й Азії. Водночас він постійно змінює внутрішню ситуацію в західних державах, які розділилися на противників і прихильників імперської політики.

3. Єйтс і деколонізація
Нині Вільям Батлер Єйтс 145 майже повністю увійшов до канону й дискурсів модерної англійської літератури та європейського високого модернізму. Його вважають видатним ірландським поетом сучасності, глибоко пов’язаним із традиціями своєї землі, з історичним і політичним контекстом свого часу, зануреним у складне становище англомовного поета у вкрай націоналістичній Ірландії. Попри очевидне і, сказати б, цілком певне місце Єйтса в Ірландії, у британській культурі й літературі та в європейському модернізмі його постать має ще інший захопливий бік: він безсумнівно є великим національним поетом, який у часи антиімперіалістичного опору висловлює досвіди, сподівання на відновлення й очікування людей, котрі страждають під тиском чужої влади.

145 Українською мовою прізвище поета подавали також як Їтс. Див. напр.: Їтс Уїльям Батлер. [Поезії] / З англ. пер. Віталій Коротич, Олександр Мокровольський // Всесвіт. — 1973. — № 11; Всесвіт. — 1980. — № 2. {312}

Під цим кутом зору, поет Єйтс належить до традиції, куди його зазвичай не зараховують: він належить до колоніального світу, який перебуває під владою європейського імперіалізму на вирішальному повстанському етапі. Позаяк це незвична інтерпретація Єйтса, варто додати, що він природно належить до культурного поля, витвореного колоніальним статусом Ірландії. Цей статус поєднує її з багатьма неєвропейськими реґіонами, його основні риси — культурна залежність і антагонізм.

Вважається, що найбільший розквіт імперіалізму припав на кінець 1870-х років, але в англомовному світі він почався ще за сім сторіч до цього, як свідчить захоплива книжка Енґуса Колдера «Революційна імперія». У 1150-х роках папа римський 146 передав Ірландію Генріхові II Англійському, який сам завітав туди 1171 року. Відтоді виникла надзвичайно стійка культурна позиція стосовно ірландців як варварського народу, що вже вироджується. Сучасні критики й історики, зокрема Шеймас Дін, Ніколас Кенні, Йозеф Леєрсен та P. H. Лебоу, дослідили і документально підтвердили цю історію, до формування якої великою мірою доклалися такі видатні особи, як Едмунд Спенсер і Девід Г’юм.

146 Адріан IV (бл. 1100-1159), папа римський від 1154 року, родом з Англії.

Отже, Індія, Північна Африка, Кариби, Центральна і Південна Америка, чимало реґіонів Африки, Китай і Японія, тихоокеанський архіпелаг, Малайзія, Австралія, Нова Зеландія, Північна Америка і, певна річ, Ірландія належать до однієї групи, хоча зазвичай їх аналізують окремо. В усіх них задовго до 1870 року відбувалася боротьба або між різноманітними місцевими визвольними групами, або між самими європейськими державами. Подекуди, наприклад в Африці й Індії, обидва види боротьби проти зовнішнього панування співіснували ще до 1857 року і задовго до численних європейських конґресів з африканського питання наприкінці того сторіччя.

Мені йдеться про те, що немає значення, які межі встановлювати «високому» імперіалізмові — періоду, коли чи не кожен в Європі й Америці вірив, що служить високій цивілізаційній і комерційній меті імперії, адже протягом кількох сторіч імперіалізм як такий уже існував у формі постійного процесу заморських завоювань, пограбувань і наукових досліджень. Для {313} індійця, ірландця чи алжирця на його землі віддавна панувала чужа влада, байдуже — ліберальна, монархічна чи революційна. Але модерний європейський імперіалізм як тип панування над віддаленими територіями суттєво, радикально відрізнявся від усіх попередніх форм імперіалізму. Масштаб і розмах тільки частка цієї відмінності, хоча очевидно, що ні Візантія, ні Рим, ні Афіни, Багдад, Іспанія чи Португалія у XV-XVI сторіччях не контролювали аж таких великих територій, як Британія і Франція у XIX сторіччі. Суттєвіші відмінності полягали, по-перше, у тривкій довговічності владної нерівності, по-друге, в тотальній організації влади, яка не тільки реґулювала загальні обриси життя, а й впливала на життєві дрібниці. На світанку XIX сторіччя в Європі почалася індустріалізація економіки, де перед вела Англія; змінювалися феодальні й традиційні структури землеволодіння; започатковувалися нові комерційні моделі зовнішньої торгівлі, військово-морських сил та колонізаторських заселень; буржуазна революція входила у свою тріумфальну фазу. Усі ці вдосконалення дозволили Європі й надалі панувати у своїх заморських володіннях і зробили її владу могутнішою та грізнішою. Перед початком Першої світової війни Європа й Америка так чи так колоніально підпорядкували більшість земної поверхні.

Ця картина склалася внаслідок багатьох причин. Ціла низка систематичних досліджень, починаючи з таких критиків імперіалізму в найзагарбнішій його фазі, як Гобсон, Роза Люксембурґ і Ленін, звела ці причини переважно до економічних і нечітко охарактеризованих політичних процесів (у випадку Йозефа Шумпетера — ще й психологічно аґресивних). У цій книжці я розвиваю теорію, згідно з якою культура відігравала дуже важливу, навіть незамінну роль. Протягом багатьох десятиріч імперської експансії ядром європейської культури був нестримуваний і неослабний європоцентризм. Саме він накопичував досвіди, території, народи, історії, а відтак вивчав, класифікував і потверджував їх, наділивши, за Колдером, «європейських ділових людей» владою «вибудовувати ґрандіозні плани» [73]. Але понад усе європоцентризм підпорядковував їх, зводячи їхні ідентичності до істот нижчого порядку, вилучаючи їх із культури та самої ідеї білої християнської Європи. Цей культурний процес слід розглядати як неодмінний, формуючий і {314} зміцнюючий контрапункт до економічної й політичної машинерії в матеріальному центрі імперіалізму. Європоцентрична культура безжально збирала й кодифікувала все, що стосувалося неєвропейського чи периферійного світу, і робила це так ретельно й докладно, що не лишила по собі майже нічого недоторканого, хіба кілька недосліджених культур і кілька незатребуваних народів та клаптів землі.

Ці погляди навряд чи сильно змінилися від доби Ренесансу. Навіть якщо нам соромно визнати, що елементи суспільства, які тривалий час вважалися проґресивними, були, з огляду на імперію, цілком реакційними, ми все одно не повинні боятися говорити про це. Передові письменники й митці, робітничий клас і жінки — групи, марґінальні на Заході — демонстрували дедалі насиченіший і палкіший ентузіастичний імперіалістичний запал у міру того, як змагання між різними європейськими державами і США набували більшої брутальності та жаги безглуздого й навіть невигідного контролю. Європоцентризмом наскрізь просякли робітничий і жіночий рухи, мистецтво аванґарду — ніхто не лишився осторонь.

Із поширенням та поглибленням імперіалізму зростав і опір у колоніях. В Європі культура, підтримавши й уможлививши ґлобальне накопичення, яке зібрало колонії у світову ринкову економіку, ідеологічно леґітимізувала імперію; так само в далекому імперіумі діяльна, провокативна й виклична культура опору просувала й надихала всеохопний політичний, економічний і військовий опір. Це була культура з власною давньою традицією єдності та влади, а не просто запізніла реакція на західний імперіалізм.

1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка