Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка25/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   55

Позаяк колоніалізм був системою, як писав Сартр в одному зі своїх повоєнних есе, опір також набув систематичності [8]. Хтось типу Сартра у перших реченнях передмови до Фанонових «Злидарів землі цієї» міг сказати, що світ насправді поділений на два ворожі табори: «п’ятсот мільйонів людей і тисяча п’ятсот мільйонів тубільців. Перші володіли Світом, другі користалися ним... Колонії бачили оголену правду, а громадяни метрополії воліли її причепурити» [9]. Девідсон, як завжди проникливо й красномовно, так описує новий етап африканського опору: {282}


...історія — це не машина для підрахунків. Вона розгортається у свідомості й уяві і втілюється в різноманітних реакціях народної культури, яка сама є ледь уловимим посередництвом матеріальних реальностей, фундаментального економічного факту, впертих об’єктивностей. Після 1945 року Африка породила таке багатство культурних відповідей, яке тільки й можна було чекати від такої кількості народів та усвідомлених інтересів. Але понад усе ці відповіді надихала палка надія на зміни, доти майже відсутня, надія, яка ще ніколи не переживалася так сильно і не промовляла до такої кількості людей. Надходили ці відповіді від чоловіків і жінок, чиї серця билися в унісон із героїчною мелодією. Ці відповіді спрямували історію Африки у нове русло [10].
Для європейців сенс величезних і дезорієнтуючих змін у ракурсі стосунків між Заходом і не-Заходом був абсолютно новим, адже він не існував ані в часи європейського Ренесансу, ані під час «відкриття» Сходу три сторіччя по тому. Згадайте про відмінності між відновленням і редаґуванням грецької класики Поліціано в 1460-х чи прочитанням Боппом і Шлеґелем санскритських граматистів у 1810-х та прочитанням французьким політичним філософом чи орієнталістом Фанона під час Алжирської війни 1961 року або «Дискурсу колоніалізму» Сезера, виданого 1955 року одразу після поразки французів під Дьєнб’єнфу 132. Цей останній бідолаха-читач, на відміну від своїх попередників, не лише відчуває на собі увагу тубільців у той час, коли вони б’ються з його армією, а й читає текст, писаний мовою Боссюе й Шатобріана, насичений ідеями Геґеля, Маркса і Фрейда, за допомогою яких звинувачено цивілізацію, яка їх усіх і породила. Фанон іде ще далі: перевертає прийнятну до того парадигму, згідно з якою Європа привела колонії до модерного стану, і натомість стверджує, що не тільки «добробут і проґрес Європи... збудовані потом і кров’ю неґрів, арабів, індіанців та жовтої раси» [11], а і «Європа без перебільшення є витвором „третього світу“» [12].

132 Вирішальний бій у Першій індокитайській війні між французькими і в’єтнамськими військами. Завершився перемогою Демократичної Республіки В’єтнам (травень 1954 року).

Ці звинувачення знову й знову повторюють Волтер Родні, Чинвейзу та інші. Підсумовуючи це інвертивне впорядкування, наведемо слова Сартра, який {263} вторить Фанонові (а не навпаки): «Немає нічого тривкішого за расистський гуманізм, бо європеєць зміг перетворитися на людину, лише створивши рабів і чудовиськ» [13].

Перша світова війна не сприяла послабленню влади Заходу над колоніальними територіями: він потребував їх для забезпечення воєнної Європи робочою силою та ресурсами, мало зважаючи на африканців і азіатів [14]. Однак процеси, які завершилися здобуттям незалежності після Другої світової війни, вже було запущено. Проблема датування антиімперіалістичного опору на підпорядкованих територіях вирішальна для розуміння імперіалізму обома сторонами. Леґітимність і культурна першість успішних націоналістичних партій, які очолювали боротьбу з європейською владою, залежала від установлення нерозривної тяглості від перших воїнів, що протистояли вторгненню білої людини. Так Фронт національного визволення Алжиру, який почав повстання проти Франції 1954 року, виводив своє коріння від еміра Абд ель-Кадера, котрий боровся з французькою окупацією впродовж 1830-1840 років. У Ґвінеї та Малі опір французам простежується на кілька поколінь назад від Саморі та Хаджі Омара [15]. Однак ті, хто писав про імперію, лише зрідка визнавали обґрунтованість цього опору. Як ми бачили, обговорюючи Кіплінґа, численні недоладні раціоналізації тубільної присутності (наприклад, «вони» були справді щасливі, доки порушники спокою не розбуркали їх) переважали над куди простішим поясненням невдоволеності: корінне населення прагнуло звільнити свою землю від присутності європейців.

Між істориками з Європи і Сполучених Штатів дебати тривають і дотепер. Чи були ці, за словами Майкла Едаса, перші «пророки повстання» назадниками, людьми романтичними й нереалістичними, котрі протистояли європейцям-«модернізаторам» [16], чи нам слід серйозніше поставитися до тверджень їхніх сучасних спадкоємців, як-от Джуліус Ньєрере і Нельсон Мандела, мовляв, ці ранні, зазвичай приречені на невдачу зусилля важливі й досі? Теренс Рейнджер показав, що ці проблеми не лише становлять предмет наукового розгляду, а й мають актуальне політичне значення. Наприклад, чимало рухів опору «сформували середовище, в якому згодом розвинулася політична діяльність; ...опір глибоко вплинув на політичну стратегію {284} та ставлення білих; ...під час протистоянь (принаймні деяких) з’явилися типи політичної організації чи політичного впливу, які орієнтувалися на майбутнє; деякі з них безпосередньо або опосередковано пов’язані з пізнішими проявами африканського опору [європейському імперіалізмові]» [17]. Рейнджер демонструє, що інтелектуальна й моральна битва за тяглість і послідовність націоналістичного опору імперіалізмові тривала протягом десятків років і стала органічною частиною імперського досвіду. Якщо як африканець чи араб ви робите вибір на користь того, щоб пам’ятати повстання народів ндебеле і шона 133 й Орабі 1896-1897 та 1882 років відповідно, то вшановуєте націоналістичних лідерів, чия поразка уможливила подальші успіхи. Цілком імовірно, що європейці потрактовуватимуть ці повстання зневажливіше, яко діяльність окремих угруповань чи божевільних міленаріїв абощо.

Аж тоді після Другої світової війни весь світ було раптом деколонізовано. У дослідженні Ґрімаля є мапа Британської імперії в часи її розквіту: це переконливий доказ і того, наскільки широкими були її володіння, і того, що вона практично всі їх утратила за кілька років по завершенні війни 1945 року. Добре відома книжка Джона Стрейчі «Кінець Імперії» (1959) однозначно нагадує про цю втрату. Британські державні діячі, військовики, комерсанти, науковці, викладачі, місіонери, бюрократи та шпигуни з Лондона несли остаточну відповідальність за Австралію, Нову Зеландію, Гонконґ, Нову Ґвінею, Цейлон, Малайю, всю Південну Азію, більшу частину Близького Сходу, цілу Східну Африку від Єгипту до Південної Африки, великий шматок Центрально-Західної Африки (разом із Ніґерією), Ґвіану, кілька островів Карибського архіпелагу, Ірландію та Канаду.

133 Попри давню ворожнечу, яка тяглася відтоді, як Мзиліказі [Mzilikazi] привів і оселив народ ндебеле на територіях народів шона у Південній Родезії (нинішнє Зімбабве) бл. 1840 p., вторгнення британських поселенців і подальша окупація Машоналенду [Mashonaland] призвела до того, що два народи забули про свій конфлікт і спільним фронтом виступили проти прибулих колоністів у повстанні 1896-1897 pp. Повстання було придушене, а його лідерів стратили.

До складу Французької імперії (набагато меншої за Британську) входила маса островів у Тихому й Індійському океанах і в Карибському морі (Мадаґаскар, Нова Каледонія, Таїті, Ґваделупа та ін.), {285} Ґвінея і весь Індокитай (Аннам, Камбоджа, Кохінхіна, Лаос, Тонкін). В Африці Франція серйозно конкурувала з Британією за панівне становище: більшість західної частини континенту від Середземномор’я до екватора, а також Французький Сомаліленд перебували в руках Франції. Крім того, існували ще Сирія та Ліван, які, як і більшість французьких колоній в Африці та Азії, зазіхали на британські торгові шляхи й території. Лорд Кромер, один із найгрізніших губернаторів британських колоній (одного разу він гордовито заявив: «Ми не правимо Єгиптом, ми правимо лише правителями Єгипту» [18]), котрий спочатку відзначився блискучою службою в Індії, а потім чи не одноосібно керував Єгиптом між 1883 і 1907 роками, часто роздратовано згадував про «збаламутливий» французький вплив на британські колонії.

У ці величезні території (а також володіння Бельгії, Голландії, Іспанії, Португалії, Німеччини) західні метрополійні культури вклали гігантські інвестиції і розробили для них ґрандіозні плани. Здається, дуже мало людей у Британії чи Франції думали, що щось може змінитися. Я намагався довести, що більшість культурних формацій виходили з незмінної першості імперської влади. Одначе з’явився, встояв і врешті-решт переміг альтернативний погляд на імперіалізм.

До 1950 року Індонезія здобула незалежність від Голландії. 1947 року Британія передала владу над Індією партії Індійський національний конґрес, а Пакистан, керований Мусульманською ліґою на чолі з Джиною, негайно відокремився. Малайзія, Цейлон і Бірма стали самостійними, як і нації «французької» Південно-Східної Азії. В усій Східній, Західній і Північній Африці було покладено край британській, французькій та бельгійській окупації, подекуди (наприклад, в Алжирі) зі страхітливими людськими й матеріальними втратами. До 1990 року з’явилося сорок дев’ять нових африканських держав. Однак жодна боротьба не відбувалася у порожнечі. Ґрімаль підкреслює, що такі ґлобальні сили, як церкви, Організація Об’єднаних Націй, марксизм, Радянський Союз і Сполучені Штати, пришпорювали інтернаціоналізовані стосунки між колонізатором і колонізованим. Чимало панафриканських, панарабських і паназійських конґресів засвідчили, що антиімперську боротьбу було універсалізовано, а розрив між західними (білими, європейськими, {286} передовими) і незахідними (кольоровими, тубільними, відсталими) культурами й народами — драматизовано.

Через такий драматизм світового переділу ми втратили (а може, нас підштовхнули до цієї втрати) адекватне історичне, вже не кажучи про моральне, відчуття того, що попри суперечливість боротьби, імперіалізм і його опоненти боролися за ту саму територію, змагалися за ту саму історію. Звичайно, вони взаємонакладалися, коли алжирці і в’єтнамці з французькою освітою, індійці та вест-індці, араби й африканці з британською освітою протистояли своїм імперським господарям. Опір імперії в Делі й Алжирі вплинув на опозицію в Лондоні й Парижі. Хоча це й не була боротьба рівних (типове імперіалістичне перекручення проголошує, що лише за допомогою західних уявлень про свободу велася боротьба проти колоніальної влади, яка підступно захопила скарби індійської й арабської культури. Це перекручення недобачає, що індійська й арабська культури завжди протистояли імперіалізмові, стверджуючи, що боротьба з ним була одним із головних імперіалістичних тріумфів), спільне культурне підґрунтя штовхало опонентів до захопливих зустрічей. Якби метрополія не вагалася і не захищалася, герої, стиль і сама структура тубільного опору імперіалізму були б іншими. І тут культура передує політиці, військовій історії чи економічним процесам.

Це взаємонакладення не є ані другорядним, ані несуттєвим питанням. Культура може налаштувати й енерґійно стимулювати одне суспільство до панування над віддаленими територіями іншого суспільства. З таким самим успіхом вона може підготувати суспільство до того, щоб воно відкинуло чи модифікувало ідею такого панування. Ці зміни не можуть відбутися, якщо чоловіки й жінки не готові чинити опір тискові колоніального правління, взяти до рук зброю, втілити визвольні ідеї, уявити (за Бенедиктом Андерсоном) нову національну спільноту і рішуче зробити останній крок. Вони також не можуть відбутися, доки метрополія не відчує економічного й політичного виснаження імперії, доки ідеї імперії та ціні колоніального правління не буде публічно кинуто виклик, доки репрезентації імперіалізму не почнуть втрачати своє виправдання й леґітимність, нарешті, доки повсталі «тубільці» не залишать на метрополійній культурі слід незалежності та єдності власної культури, {287} вільної від колоніального вторгнення. Але зазначивши всі ці передумови, ми повинні усвідомлювати, що обидва боки переокресленої світової мапи формують опозицію та опір імперіалізмові разом на переважно спільних, хоча й суперечливих, теренах, забезпечених культурою.

На яких культурних теренах тубільці й ліберальні європейці існували й розуміли один одного? Як багато вони могли один одному дозволити? Як в умовах імперського домінування вони взаємодіяли між собою до початку радикальних змін? Для початку згадайте роман Е. М. Форстера «Подорож до Індії», який безсумнівно свідчить про (подекуди дратівливу й таємничу) прихильність автора до цих місць. Мені у «Шляху до Індії» завжди видавалося найцікавішим те, що Форстер використовує Індію для репрезентації матеріалу, який, згідно з канонами романної форми, до цього не надається: безкрайого простору, незбагненних світоглядів, прихованих рухів, історій і соціальних форм. Зокрема, пані Мур і Філдінґа треба сприймати як європейців, які виходять за межі антропоморфної норми, залишившись у тій жахливій (для них) новій стихії: Філдінґ переживає всю складність Індії, а тоді повертається до знайомого гуманізму (після суду він повертається через Суец та Італію до рідної Англії з руйнівним передчуттям того, що може зробити Індія з людським відчуттям часу і простору).

Проте Форстер надто скрупульозний спостерігач реальності довкола себе, щоб покинути її на цьому етапі. В останньому розділі роман повертається до традиційного розуміння соціальної пристойності: автор навмисне і ствердно привносить до Індії звичне для Англії романне рішення (шлюб і власність): Філдінґ одружується з донькою пані Мур. Однак він та ісламський націоналіст Азіз ідуть одним шляхом, водночас залишаючись осторонь. «„Вони не хотіли цього, — казали вони у сто голосів. — Ні, ще ні“. А небо казало: „Ні, не тут“». Це і рішення, і об’єднання, але жодне з них не повне [19].

Якщо тогочасна Індії — це не час і не місце (Форстер залишив точні вказівки) для формування ідентичності, для конверґенції, злиття, що ж тоді має там відбуватися? Роман показує, що політичне джерело цієї проблеми — британська присутність, і дозволяє пережити різноманітні аспекти цього безвихідного становища з відчуттям того, що політичний конфлікт просто вирішиться {288} в майбутньому. Роман засвідчує діаметрально протилежні позиції опору імперії: мусульманського націоналіста Азіза й ледь не сюрреалістичного індуса Ґодбоула та Філдінґову опозицію, хоча останній не може сформулювати свої арґументи проти беззаконня британського правління в політичних чи філософських термінах, а висловлює лише окремі протести проти окремих несправедливостей. Цікавий арґумент Беніти Паррі в «Ілюзіях і відкриттях» про позитивне закінчення роману ґрунтується на «непомітних натяках», якими говорить Форстер попри «тотальний текст» [20]: точніше кажучи, він вважав, що між Індією і Британією повинна бути прірва, яку, проте, можна періодично перетинати то в один, то в другий бік. У кожному разі ми маємо право пов’язати індійську ворожість до британського панування, продемонстровану на суді над Азізом, з існуванням помітного індійського опору, прояви якого Філдінґ неохоче помічає в Азізі. Однією з націоналістичних моделей для цього виступає Японія. Знервовані й відверто огидні члени «британського клубу», зневага яких змушує Філдінґа піти у відставку, сприймають Азізові порушення так, що будь-яка ознака «слабкості» розглядається як удар по британській владі як такій, і в цьому проступає безнадійна атмосфера.

Через ліберальну, гуманну підтримку поглядів і ставлень Філдінґа «Подорож до Індії» програє почасти тому, що відданість Форстера романній формі наражає його на труднощі, з якими в Індії він не може дати собі ради. Подібно до Африки Конрада, Індія Форстера часто описується як місце незрозуміле й надто велике. Одного разу на початку роману, коли Ронні й Адела спостерігають за пташкою, яка зникає в кроні дерева, зливаючись із нею, Форстер додає — для нас і для них: «В Індії нічого не можна впізнати, просте питання одразу зникає або зливається з чимось іншим» [21]. Отже, головна проблема роману — тривале зіткнення між англійськими колоністами з «розвинутими тілами, ледь розвинутими думками й нерозвинутими серцями» та Індією.

Наближаючись до Марабарських печер, Адела помічає, що стукіт коліс потяга — акомпанемент її роздумам — ніс повідомлення, яке вона не змогла вхопити.
Як можна розумом охопити цю країну? Покоління загарбників намагалися зробити це, але залишилися вигнанцями. Збудовані ними важливі міста — лише притулки, їхні суперечки — хвороба {289} людей, які не можуть знайти шлях додому. Індія знає про їхній неспокій. Вона знає про найдрібніші ознаки неспокою цілого світу. „Прийдіть!“ — кличе вона сотнями своїх уст, промовляє через речі сміховинні й величні. Але прийти до чого? Цього вона не пояснює. Вона не обіцянка, а тільки заклик [22].
Однак Форстер демонструє, як британська «бюрократія» прагне наділити Індію сенсом. Для цього існують порядки першості, клуби з власними правилами, обмеження, військові ієрархії і передусім британська влада, яка це уможливлює. Індія — «це не чаювання», за словами Ронні Гезлопа. «За моїми спостереженнями, спроби англійців та індійців бути соціально близькими завжди завершувалися катастрофою. Спілкування — так. Люб’язність звичайно. Близькість — ніколи, ніколи» [23]. Не дивно, що доктор Азіз вражений, коли пані Мур знімає взуття перед входом до мечеті, — цей жест засвідчує повагу і встановлює дружні стосунки, до певної міри заборонені поведінковими нормами.

Філдінґ теж нетиповий персонаж: справді розумний і чутливий, приватна розмова для нього найприємніша. Проте його здатність розуміти і співчувати не осягає величної незбагненності Індії. Він був би ідеальним героєм попередніх творів Форстера, але тут він зазнає поразки. Філдінґ принаймні «стикується» з таким персонажем, як Азіз: половина Форстерового задуму щодо того, як писати про Індію в британському романі, полягала в поділі його на дві частини — ісламську та індуську. 1857 року Гаррієт Мартіно зазначила: «Непідготований розум, індуський чи мусульманський, сформований в азіатських реаліях, не може на більш-менш достатньому інтелектуальному чи етичному рівні відповідати християнізованому європейському розуму» [24]. Форстер робить наголос на мусульманах, порівняно з якими індуси (разом із Ґодбоулом) відступають на другий план, так, ніби не надаються до романного витлумачення. Іслам був ближчим західній культурі, перебуваючи посередині між англійцями й індусами у Форстеровому Чандрапурі. У «Шляху до Індії» Форстер дещо ближчий до ісламу, ніж до індуїзму, хоча, зрештою, брак розуміння очевидний.

У романі індуси вірять, що світ — це безлад, де, однак, усе взаємопов’язане, що Бог є, не є, не був, був один. Мусульмани в особі Азіза, навпаки, вірять у порядок і конкретного Бога. (Форстер неоднозначно пише про «порівняно простий розум мусульманина» [25], ніби припускаючи, що й Азіз, і «мусульманин» взагалі {290} мають порівняно простий розум.) Для Філдінґа Азіз — це квазі-італієць, хоча його завищена оцінка могольського минулого, пристрасть до поезії, його дивне pudeur 134 перед зображеннями дружини, які він завжди має при собі, викривають в ньому екзотичну несередземноморську людину. Попри прекрасні «блумсберзькі» якості Філдінґа, вміння судити милосердно й лагідно та пристрасний, базований на людських нормах розум, Індія, зрештою, відкидає його. Лише пані Мур змогла дістатися до її оманливої суті, але, кінець кінцем, її бачення виявляється фатальним. Доктор Азіз стає націоналістом, однак, на мою думку, Форстер розчарований у ньому, бо це виглядає як поза: він не може пов’язати його з ширшим, послідовним рухом за індійську незалежність. Згідно з Френсісом Гатчинсом, наприкінці XIX — на початку XX сторіччя «націоналістичний рух парадоксальним чином не дістав жодного відображення у британській уяві в Індії» [26].

Під час мандрівки Індією 1912 року Беатріс і Сідні Вебб відзначили складність у стосунках британських роботодавців та індійських найманців, котрі працювали на Радж. Причини — або лінощі як форма опору (дуже поширена в усій Азії, як свідчить С. X. Алатас) [27], або так звана «теорія вимивання» Дадабгаї Наороджі, який на радість націоналістичним силам наполягав на факті вимивання індійських багатств Британією. Подружжя Веб звинувачує «тих давніх європейських поселенців в Індії, [які] не навчилися мистецтву управління індійцями». Далі вони додають:


Не менш очевидне й те, що індієць здебільшого не працюватиме до сьомого поту. Він не дуже переймається своїм заробітком. Він радше житиме напівголодний, ніж перенапружиться на роботі. Хоч який низький рівень його життя, рівень праці ще нижчий, принаймні коли він працює на роботодавця, який йому не подобається. Його неорганізованість спантеличує [28].
Це навряд чи свідчить про антагонізм між двома непримиренними націями. Так само у «Шляху до Індії» Форстер називає Індію складною тому, що вона така дивна і незбагненна, чи тому, що такі люди, як Азіз, дозволяють наївним націоналістичним настроям звабити себе, чи тому, що коли хтось, як пані Мур, спробує пристати на її умови, то не зможе оклигати від такої зустрічі.

134 Сором’язливість (фр.). {291}

Для західної людини, як і для самої себе після перебування в Печерах, пані Мур є прикрістю. Для індійців, які під час сцени суду на мить зливаються у щось на зразок національної єдності, вона радше не людина, а мобілізуюче гасло, смішний індіанізований принцип протесту і спільності — «Есміс Есмур». Вона переживає Індію, не розуміючи її, а Філдінґ поверхово розуміє, не маючи глибоких переживань. Безпорадність роману не сягає звинувачення (чи захисту) ні британського колоніалізму, ні індійського націоналізму. Справді, іронія Форстера зачіпає всіх: від незграбних Тертонів і Бертонів до штучних, комічних індійців. Однак важко позбутися відчуття, що у світлі політичних реалій 1910-1920-х років навіть такий видатний роман, як «Подорож до Індії», розбивається об неспростовні факти індійського націоналізму. Форстер ототожнює наративну лінію з британцем Філдінґом, який може зрозуміти лише те, що Індія надто велика й неосяжна і що дружнє ставлення до мусульманина на кшталт Азіза може тривати тільки до певного моменту, бо його вороже ставлення до колоніалізму аж так неприйнятно безглузде. Сенс того, що Індія і Британія — антагоністичні нації (хоча їхні позиції взаємонакладаються), применшується, приглушується, подрібнюється.

Перевагою роману є те, що він розповідає особисті, а не офіційні чи національні історії. Натомість Кіплінґ безпосередньо визнає за політичною реальністю роль більшу, ніж просто джерела іронії в романі, хоч яка загрозлива, трагічна чи жорстока для нього британська історія в Індії. Індійців багато, і всі вони різні, їх треба пізнати і зрозуміти, британська влада мусить рахуватися з індійцями в Індії — такі, в політичних термінах, погляди Кіплінґа. Форстер ухильний і зверхніший. Паррі справедливо відзначила, що «„Подорож до Індії“ — це переможне відображення британської уяви, яка досліджує Індію» [29]. Але правда й те, що Форстерова Індія так ніжно особистісна й безжально метафізична, що під політичним кутом зору його ставлення до індійців як до нації, яка виборює в Британії свій суверенітет, не дуже серйозне чи навіть поважне. Зважмо на таке:


По дорозі Гамідулла зазирнув до захопливого, націоналістичного за своїм характером зібрання знаті, де індуси, мусульмани, два сикхи, два парсі, один джайн і місцевий християнин намагалися вподобати один одного понад свою природну схильність. Допоки хтось лаяв англійців, усе було добре, але геть не конструктивно, і {292} якби англійцям довелося покинути Індію, зник би й комітет. Він радів, що Азіз, якого він любив і чия родина було поєднана з його власною, не цікавився політикою: вона руйнує особистість і кар’єру, але без неї нічого не можна досягти. Він думав про Кембридж із сумом, як про ще один завершений вірш. Яким щасливим він був там двадцять років тому! У домі пастора Банністера та його дружини не було місця для політики. Там переплелися ігри, праця і приємне товариство, виглядаючи достатнім підґрунтям національного життя. А тут усе складалося з перетягування канату й остраху [30].
Цей фраґмент засвідчує зміну політичного клімату: те, що колись було можливе в домі Банністерів чи в Кембриджі, вже недоречне в часи загостреного націоналізму. Втім, говорячи, що для сект «природно» недолюблювати одна одну, чи не припускаючи існування націоналістичних комітетів поза англійською присутністю, чи описуючи націоналізм, хоч який банальний і поміркований, лише як «перетягування канату й острах», Форстер розглядає індійців під імперським кутом зору. Його припущення полягає в тому, що він здатний дістатися повз хлоп’ячі націоналістичні витівки до суті Індії. А коли заходить про управління Індією — питання, яке хвилює Гамідулу й інших, — то, попри всі помилки, краще залишити це англійцям: «вони» ж бо ще не готові до самоуправління.

Цей погляд, ясна річ, сягає корінням Мілля і на диво нагадує позицію Булвер-Літтона, який на посаді королівського намісника у 1878 і 1879 роках висловився так:

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка