Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка24/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   55

Читачі «Пристрастей та інтересів» Альберта О. Гіршмана пригадають його описи інтелектуальних дебатів, які супроводжували європейську економічну експансію. Вони відштовхувалися від тези, яку самі згодом і підсилили: людська пристрасть має поступатися інтересам як методу керування світом. Наприкінці XVIII сторіччя, в часи свого тріумфу, це твердження перетворилося на джерело можливостей для романтиків, які у світі, зорієнтованому на зиск, побачили символ нудної, нецікавої, еґоїстичної ситуації, що залишилася їм у спадок від попередніх поколінь [224].

Пропоную поширити метод Гіршмана на питання імперіалізму. Наприкінці XIX сторіччя Британська імперія вивищувалася над усіма іншими у світі, і культурний арґумент на користь імперії святкував перемогу. Зрештою, імперія була цілком реальним фактом. Як сказав Сілі: «Ми в Європі... дійшли цілковитої згоди стосовно того, що скарб правди, який формує ядро західної цивілізації, незрівнянно істинніший не лише за брахманічний містицизм, із яким він вимушений суперничати, а й навіть за римську освіченість, яку стара Імперія передала європейським націям» [225].

Ця надзвичайно впевнена заява ґрунтується на двох дещо впертих фактах, які Сілі вправно інтерналізує і водночас відсторонює: суперник-тубілець (сам містик-брахман) та існування інших імперій і в минулому, і тепер. В обох випадках Сілі алегорично зауважує парадоксальні наслідки перемог імперіалізму, а тоді переходить до інших питань. Спочатку імперіалізм як доктрина інтересів перетворився на усталену норму в {269} політичних планах світового призначення Європи, а тоді, за іронією долі, привабливість його опонентів, непримиренність поневолених ним класів, опір його нездоланному впливові було очищено й піднесено. Тут Сілі поводиться як реаліст, а не як поет, який міг би захотіти перетворити першого на шляхетну чи романтичну присутність або другого на ницого й аморального суперника. Він не намагається також дати ревізіоністичний опис на зразок запропонованого Гобсоном (його книжка про імперіалізм геть протилежна поглядам Сілі).

Тепер дозвольте мені перестрибнути назад до реалістичного роману, яким я займався в цьому розділі. Наприкінці XIX сторіччя його центральною темою стало розчакловування, що його Лукач назвав іронічною втратою ілюзій. Дія роману безцеремонно й подекуди грубо відкривала очі героям, трагічно, а іноді й комічно зв’язаним по руках і ногах, на розбіжність між їхніми ілюзорними очікуваннями й соціальними реаліями. Джуд Томаса Гарді, Дороті Джордж Еліот, Фредерік Ґюстава Флобера, Нана Еміля Золя, Ернест Семюеля Батлера, Ізабелла Генрі Джеймса, Ріардон Джорджа Ґіссінґа, Феверел Джорджа Мередіта — список дуже довгий. У цей наратив утрати і безсилля поступово вклинюється альтернатива: не тільки роман про відверту екзотику й упевнену імперію, а й травелоги, колоніальні дослідження та розвідки, мемуари, досвід і компетенція. В особистих нотатках доктора Лівінґстона, у романі «Вона» Гаґґарда, у Кіплінґовому Раджі, «Романі шпаги» Лоті й більшості пригод Жуля Верна ми розпізнаємо поступ і тріумф нового наративу. Майже без винятку ці наративи і буквально сотні до них подібних, заснованих на збудженні від пригод у колоніальному світі й інтересі до них, ані на мить не сумніваючись в імперській справі, підтверджують і уславлюють її успіх. Дослідники знаходять те, що шукають, шукачі пригод повертаються додому неушкодженими й збагаченими, і навіть вшляхетненого Кіма залучають до «великої гри».

Порівняно з цим оптимізмом, утвердженням і спокійною впевненістю наративи Конрада, до яких я так часто звертаюсь, бо він більше від інших заходив у суперечку з прихованим культурним зміцненням і культурними проявами імперії, випромінюють граничний, тривожний неспокій: на тріумф імперії вони реаґують так, як, за словами Гіршмана, реаґували романтики на тріумф світогляду, зорієнтованого на зиск. Оповідання й романи Конрада, {270} з одного боку, відтворюють аґресивні обриси високого імперіалізму, а з другого — вони заражені легко впізнаваною іронічною поінформованістю постреалістичної модерністичної чуттєвості. Конрад, Форстер, Мальро і Т. Е. Лоуренс виводять наратив із переможницького досвіду імперіалізму і доводять його до крайнощів самосвідомості, перервності, самовідносності та в’їдливої іронії — всього того, що зазвичай формально вважають ознаками культури модернізму, яка охоплює також головні твори Джойса, Т. С. Еліота, Пруста, Манна та Єйтса. Припускаю, що чимало найвидатніших характеристик модерністичної культури, які намагалися вивести винятково з внутрішньої динаміки західного суспільства й культури, заховують у собі реакцію на зовнішній тиск на культуру з боку імперії. Це безсумнівно стосується цілого корпусу творів Конрада, а також Форстера, Т. Е. Лоуренса та Мальро. Інакше імперські замахи на ірландську чуттєвість позначилися на Єйтсі та Джойсі, а замахи на американських експатріантів — на творах Еліота і Паунда.

У великій алегорії союзу творчості і хвороби в новелі «Смерть у Венеції» Томаса Манна епідемія чуми в Європі має азіатське походження 121. Мені здається, що, влучно поєднуючи жах і надію, занепад і пристрасть у постаті Ашенбаха, Манн натякає на те, що Європа, її мистецтво, розум, пам’ятники вже не такі невразливі, що вони більше не можуть іґнорувати свої зв’язки з віддаленими володіннями. Так і в Джойса, ірландський націоналіст та інтелектуал Стівен Дедал парадоксальним чином має підтримку не від товаришів, ірландських католиків, а від мандрівного єврея Леопольда Блума, чиї екзотичність і космополітичні нахили підрізають хворобливу урочистість Стівенового бунту. Подібно до чарівних гомосексуалістів із роману Пруста, Блум засвідчує нову присутність в Європі, разюче описану в термінах, безсумнівно взятих з екзотичних анналів відкриття, завоювання й бачення віддалених земель. Тільки тепер вона не десь там, а вже тут, тривожна, як примітивні ритми «Весни священної» чи африканські образи у творах Пікассо.

121 Укр. переклад див.: Манн Томас. Смерть у Венеції / Пер. з нім. Євген Попович // Манн Томас. Трістан. Новели. — К.: Дніпро, 1975. — С. 145-229.

Формальні зсуви та зміщення в культурі модернізму, а також її пронизлива іронія (що особливо вражає) зазнали впливу саме тих {271} двох тривожних чинників, що їх Сілі згадував як вислід імперіалізму, — суперника-тубільця й існування інших імперій. Не лише «старий», який руйнує і загарбує його велику пригоду, а й араби в «Семи стовпах мудрості» Лоуренса, подібно до Франції й Туреччини, вимагають від нього сумного і невдоволеного визнання. Великим досягненням Форстера у «Шляху до Індії» було те, що він із разючою точністю (та дискомфортом) показав, як моральна драма тогочасного індійського містицизму й націоналізму Ґодбоул і Азіз — розгортається на тлі давнішої сутички між Британською та Могольською імперіями. В «Індії (без англійців)» Лоті надибуємо подорожній наратив, ґрунтований на мандрівці Індією; у ньому автор навмисне, аж зловтішаючись, жодного разу не згадує англійців [226], ніби натякаючи на те, що варто бачити лише тубільців, тоді як Індія, звісно, була винятково британським (і аж ніяк не французьким) володінням.

Я наважуся стверджувати, що коли європейська культура почала нарешті належним чином ураховувати імперські «ілюзії та відкриття» (так Беніта Паррі влучно охрестила англо-індійську культурну зустріч [227]), то робила це не з опором, а з іронією, у відчайдушній спробі нової інклюзивності. Це відбувалося так, ніби панівні європейські культури, які впродовж сторіч ставилися до імперії як до національної долі, що її треба або сприймати як даність, або вшановувати, зміцнювати й поліпшувати, раптом поглянули на закордон зі скептицизмом і збентеженням людей здивованих, навіть шокованих тим, що вони побачили. Культурні тексти імпортували «чужоземне» до Європи в такий спосіб, що воно, либонь, несло на собі знак імперської справи, дослідників і етнографів, геологів і географів, купців і солдатів. Спочатку вони збурювали інтерес в європейської аудиторії. А на початку XX сторіччя з їхньою допомогою виражалося іронічне відчуття того, наскільки вразливою була Європа, і того, що вона, як блискуче підсумував Конрад, «також була одним із темних кутків на землі».

Щоб упоратися з цим, знадобилася нова енциклопедична форма, яка мала три виразні властивості. Перша — колоподібність структури, інклюзивної та відкритої водночас: {272} «Улісс» 122, «Серце темряви», «У пошуках...» 123, «Безплідна земля» 124, «Пісні», «До маяка». Друга — новизна, яка майже повністю ґрунтувалася на переформулюванні старих, навіть застарілих фраґментів, свідомо зібраних із віддалених кутків, джерел, культур: ознака модерністичної форми — дивне сусідство комічного й трагічного, високого й низького, звичного й екзотичного, знайомого й чужого. Наймайстерніше втілення ця форма дістала у Джойсовому змішанні «Одіссеї» та сюжету про Вічного Жида, реклами та Верґілія (чи Данте), ідеальної симетрії та каталогу комівояжера. Третя — іронія форми — привертає увагу, бо заміняє мистецтвом і його витворами колись можливий синтез світових імперій. Коли вже не можна далі уявляти собі, що Британія завжди буде королевою морів, слід наново осягнути реальність як таку, що завдяки тобі, митцеві, може триматися купи в історії, краще ніж у географії. Парадоксальним чином просторовість стає радше естетичною характеристикою, ніж ознакою політичного панування, адже все більше й більше реґіонів від Індії до Карибів кидають виклик класичним імперіям та їхнім культурам.

122 Укр. переклад див.: Джойс Джеймс. Улісс (уривки з роману) / Пер. з англ. Олександр Терех // Всесвіт. — 1966. — № 5. — С. 113-141.

123 Укр. переклад див.: Пруст Марсель. У пошуках утраченого часу. Твори: У 7 т. Т. 1-7 / Пер. із фр. Анатоль Перепадя. — К.: Юніверс, 1997-2002.

124 Укр. переклад див.: Еліот Томас Стернз. Безплідна земля / Пер. з англ. Іван Драч // Всесвіт. — 1988. — № 9. — С. 126-134; або у кн.: Еліот Томас Стернз. Вибране. — -К.: Дніпро, 1990.
Частина третя
Опір і опозиція

Зв’яжи мене своїми руками з променистої глини.

Еме Сезер, «Щоденник повернення в рідний край»
1. Існують дві сторони
Сукупність стосунків, яку загалом можна визначити як «вплив», — це традиційна тема в історії ідей та у вивченні культур. На початку цієї книжки, згадавши про відоме есе Т. С. Еліота «Традиція та індивідуальний талант», я ввів поняття впливу в його найпідставовішій, навіть абстрактній формі як зв’язку між теперішнім і минулістю (чи неминулістю) минулого, який, згідно з Еліотом, охоплює стосунки між конкретним письменником і традицією, до якої він чи вона належить. Я стверджував, що дослідження стосунків між «Заходом» та «іншими», над якими він культурно домінує, — це не лише спосіб зрозуміти нерівні стосунки між нерівними співрозмовниками, а й перший крок до вивчення того, як формуються і що означають власне західні культурні практики. Якщо ми прагнемо правильно зрозуміти такі культурні форми, як роман, етнографічний та історичний дискурс, певні види поезії та опери, слід зважати на стійку владну диспропорцію між Заходом і не-Заходом, позаяк ці форми сповнені алюзій до неї і містять структури, які на ній ґрунтуються. Мені також ішлося про те, що за інших умов гадано нейтральні царини культури — література й критика, — зустрівши слабшу чи підлеглу культуру та інтерпретуючи її за допомогою ідей про незмінні неєвропейські й європейські сутності, наративів географічного володіння та образів леґітимності і спокути, демонструють приголомшливе прагнення замаскувати владну ситуацію і приховати те, наскільки досвід сильнішої сторони почасти взаємонакладний із досвідом слабшої та дивним чином залежить від нього.

Добрим прикладом є роман «Іммораліст» (1902) Жида. Зазвичай цей твір розглядають як історію чоловіка, який {276} доходить згоди зі своєю ексцентричною сексуальністю і дозволяє їй позбавити себе не тільки дружини Марселіни та кар’єри, а й парадоксальним чином власної волі. Мішель — філолог, його академічна розвідка з варварського минулого Європи відкриває йому власні пригнічені інстинкти, бажання й нахили. Подібно до «Смерті у Венеції» Томаса Манна, дія розгортається в екзотичному місці на пограниччі Європи чи одразу за ним: у Французькому Алжирі, на території пустель, млявих оаз і розпусних тубільців. Менальк, наставник-ніцшеанець Мішеля, колоніальний службовець. Він виходець з імперського світу, знайомого читачам Т. Е. Лоуренса чи Мальро, але водночас цілком у стилы Жида сибарит і епікуреєць. «Таємні експедиції», чуттєва надмірність і свобода на чужій території дарують Меналькові набагато більше, ніж Мішелеві, і знання, і задоволення. «Життя, найменший порух Меналька..., роздумує Мішель, порівнюючи свій академічний курс із життям цього життєрадісного імперіаліста, хіба вони не в тисячу разів красномовніші, ніж мій курс?» [1]

Проте спочатку цих двох чоловіків об’єднують не ідеї і не життєві історії, а зізнання Моктіра, тубільного хлопця з Біскри (куди Жид ще не раз повертатиметься у своїх творах). Моктір розповідає Меналькові, що він спостерігав за Мішелем, як той стежив за самим Менальком, коли він крав у Марселіни ножиці. Гомосексуальна співучасть усіх трьох правильно вкладається в схему ієрархічних стосунків: африканський хлопець Моктір дарує потаємне збудження своєму роботодавцеві Мішелю, для котрого це, своєю чергою, стає кроком до самопізнання, в якому він керується вищою проникливістю Меналька. Думки або почуття Моктіра (що видаються зіпсутими від природи, а може, ще й через расову належність) не так важливі, як переживання цього досвіду Мішелем і Менальком. Жид цілком виразно пов’язує самопізнання Мішеля з алжирським досвідом, який він дістає після смерті дружини, інтелектуальної переорієнтації та внаслідок досить зворушливої бісексуальної самотності, яка охоплює його у фіналі.

Говорячи про французьку Північну Африку (а йшлося йому, власне, про Туніс), Мішель пропонує такі aperçus 125:

125 Спостереження (фр.). {277}

Ця земля насолоди дарує задоволення, не вгамовуючи бажання, навпаки, щоразу лише посилюючи його.

Земля, звільнена від творів мистецтва. Я зневажаю тих, хто може визнати красу, тільки коли її вже розшифровано й витлумачено. Власне в арабах мене вражає те, що вони живуть своїм мистецтвом, щодня виспівуючи й розтрачуючи його; вони не тримаються мистецтва, не консервують його у творах. Що й становить причину і наслідок відсутності великих митців... Повертаючись до готелю, пригадав групу арабів: я помітив їх на килимах перед маленькою кав’ярнею. Я підійшов і поспав серед них. І повернувся, вкритий паразитами [2].
Африканські народи, а особливо ці араби, просто живуть там, не маючи накопичуваного мистецтва чи історії, яка відкладається у творах. Якби не європейський спостерігач, який засвідчує його існування, воно не мало б значення. Бути серед цих людей приємно, але треба усвідомлювати відповідний ризик (згадаймо хоча б паразитів).

Додатковий проблемний вимір «Іммораліста» створює те, що розповідь від першої особи — розповідь Мішеля, який переказує власну історію, — великою мірою залежить від численних вкраплень: Мішель уводить у роман північних африканців, свою дружину і Меналька. Сам він успішний нормандський землевласник, науковець, протестант. Так Жид витворює різнобічну особистість, здатну узгодити тягар своєї самості та світу. Врешті-решт, усі ці аспекти залежать від того, що Мішель відкриває в собі, перебуваючи в Африці, хай як його самовідкриття минуще, непомітне й неоцінене. Повторюся: наратив має «структуру ставлення і референції», що вповноважує європейського суб’єкта-автора триматися віддалених територій, використовувати їх, залежати від них, а все-таки відмовляти їм в автономії чи незалежності.

Жид — це особливий випадок. У своїх північноафриканських творах він має справу з порівняно обмеженим матеріалом: ісламським, арабським, гомосексуальним. Але попри надзвичайну індивідуалістичність цього митця, його ставлення до Африки належить до ширшої формації європейських ставлень і практик стосовно цього континенту. З них виникло те, що критики кінця XX сторіччя назвали африканізмом чи африканістичним дискурсом, — систематична мова поводження з Африкою та вивчення {278} її з позиції Заходу [3]. З цим дискурсом асоціюються концепції примітивізму, а також поняття, як-от трайбалізм, віталізм, автентичність, які набувають специфічної епістемологічної переваги через африканське походження. Ці послужливо корисні поняття можна знайти у Конрада й Ісак Дінесен, а пізніше у сміливих дослідженнях німецького антрополога Лео Фробеніуса, котрий стверджував, що відкрив досконалий порядок африканської системи, та бельгійського місіонера Пласіда Темпельса, чия книжка «Філософія банту» осердям африканської філософії зробила есенціалістичну (і спрощену) вітальність. Це розуміння африканської ідентичності було настільки продуктивним і легко пристосовуваним, що його використовували спочатку західні місіонери, далі антропологи, пізніше марксистські історики, а потім, щоправда антагоністично, навіть визвольні рухи, що демонструє В.-І. Мудімбе у своєму видатному творі «Винайдення Африки» (1988), називаючи це африканським гнозисом [4].

Загальна культурна ситуація, яка встановилася між Заходом і його віддаленим імперіумом до модерного періоду, особливо до Першої світової війни, узгоджувалася з цією моделлю. На цьому етапі найкращий підхід до моєї неосяжної теми полягає в чергуванні загальних та дуже конкретних і специфічних досліджень, тому моя нинішня мета — окреслити спільний досвід взаємодії, який пов’язує імперіалістів з імперіалізованими. Вивчення стосунків між культурою та імперіалізмом на цьому досить ранньому етапі розвитку потребує не простого хронологічного чи епізодичного наративу (їх уже чимало побутує в окремих сферах), а спроби узагальненого (але не тотального) опису. І звичайно, будь-яке вивчення зв’язку між культурою та імперією уже становить невіддільну частину самої теми, частину того, що Джордж Еліот (з іншого приводу) назвала тим-таки заплутаним середовищем 126, а не дискурс, написаний із віддаленої й незалежної позиції. Поява після 1945 року близько сотні нових деколонізованих постколоніальних держав — це не нейтральний факт, адже в дискусіях про нього різні дослідники, історики й політики займають кардинально протилежні позиції.

126 Цитата з роману «Мідлмарч», розділ 30.

Так само як у часи свого тріумфу імперіалізм підтримував лише культурний дискурс, сформульований зсередини, {279} теперішній постімперіалізм дозволяє насамперед культурний дискурс підозри стосовно колись колонізованих народів та дискурс теоретичного уникнення з боку метрополійних інтелектуалів. Усі, виховані в період руйнування класичних колоніальних імперій, зокрема і я сам, застрягли між цими двома дискурсами. Ми належимо до періоду, який поєднав і колоніалізм, і опір йому, але ми так само належимо до періоду неперевершеного теоретичного розвитку, універсальних технік деконструювання, структуралізму, марксизму Лукача й Альтюссера. Мій саморобний варіант розв’язання антитез анґажованості й теорії — це широка перспектива, яка дозволяє бачити і культуру, й імперіалізм, а ще осягнути їхню велику історичну діалектику, хай і не в усіх численних деталях. Я й надалі виходитиму з припущення: хоча культура загалом не є цілісною, чимало важливих царин можна розглядати як такі, що взаємодіють контрапунктно.

У цьому аспекті мене надзвичайно цікавить неймовірна, майже коперникіанська зміна у стосунках між західною культурою та імперією на початку цього сторіччя. Корисно розглянути, наскільки вона подібна за масштабом і значенням до двох попередніх змін: до повторного відкриття Греції в гуманістичний період європейського Ренесансу та до «орієнтального ренесансу», за означенням видатного сучасного історика Реймонда Шваба [5], коли від кінця XVIII до середини XIX сторіччя культурні багатства Індії, Китаю, Японії, Персії та ісламського світу знайшли своє місце у серці європейської культури. Ця друга зміна, яку Шваб назвав величним привласненням Орієнту Європою, — відкриття санскриту німецькими й французькими граматистами, великого індійського національного епосу англійськими, німецькими та французькими поетами й митцями, персидської образності й суфійської філософії багатьма європейськими й навіть американськими мислителями від Ґете до Емерсона — була одним із найблискучіших епізодів в історії людства і самодостатнім предметом дослідження.

Наративу Шваба бракує політичного виміру, трагічнішого і менш повчального за вимір культурний. Як я вже доводив в «Орієнталізмі», сукупним ефектом культурного обміну між партнерами, свідомими своєї нерівності, є їхні страждання. Італійські, французькі й англійські гуманісти використовували грецьких класиків без проблематичного посередництва {280} сучасних греків. Тексти мертвих читали, цінували і привласнювали ті, хто думав про ідеальну державу. Це одна з причин, чому дослідники рідко говорять про Ренесанс із підозрою чи зневагою. Проте у новий час аналіз культурного обміну передбачає роздуми про домінування та примусове привласнення: хтось втрачає — хтось отримує. Сьогодні, наприклад, дискусії навколо американської історії збільшують кількість питань до неї з огляду на її вплив на корінні народи, імміґрантів та пригноблені меншини.

Лише недавно представники Заходу усвідомили: те, що вони мають сказати про історію та культури «підкорених» народів, можуть поставити під сумнів ці самі народи, які ще кілька років тому разом зі своєю культурою, землею, історією тощо були просто залучені до великих західних імперій та їхніх дисциплінарних дискурсів. (Я кажу це не для того, щоб заплямувати успіхи багатьох західних науковців, істориків, митців, філософів, музикантів і місіонерів, чиї спільні й індивідуальні спроби познайомити Європу зі світом поза її межами є приголомшливим досягненням.)

Величезна хвиля антиколоніальної і засадничо антиімперської діяльності, думки й перегляду позицій наздогнала масивну споруду західної імперії, кидаючи їй, за яскравою метафорою Ґрамші, виклик взаємної облоги. Вперше представникам Заходу довелося зіткнутися з собою не просто як із Раджем, а як із представниками культури, ба більше — народів, звинувачених у злочинах: насильстві, утисках, злочинах сумління. «Сьогодні, — говорить Фанон у «Злидарях землі цієї» (1961) 127, — „третій світ“... дивиться у вічі Європі, дивиться як колосальна маса, чия мета має полягати у спробі розв’язати проблеми, з якими не впоралася Європа» [6]. Звичайно, такі звинувачення висували й раніше, навіть такі відважні європейці, як Самуель Джонсон і В. С. Блант. Неєвропейський світ пережив і раніші колоніальні повстання — від революції в Сан-Домінго 128 і повстання Абд аль-Кадера до повстан-ня 1857 року, повстання Орабі 129 та повстання боксерів 130.

127 Французька назва книги («Les damnes de la terre») відсилає до першого рядка ориґінальної версії «Інтернаціоналу» («Debout, les damnes de la terre»; в укр. перекладі Миколи Вороного — «Повстаньте, гнані і голодні...»).

128 Революція в Сан-Домінго — західній частині острова Гаїті, яка перебувала під французькою владою (на відміну від східної частини Санто-Домінго, яку {281} контролювала Іспанія) — відбулася у 1791-1803 pp. під проводом Туссена-Лувертюра та Дессаліня, в результаті якої було проголошено незалежність країни, об’єднано обидві частини острова, конституційно скасовано рабство і відновлено індіанську назву острова — Гаїті.

129 Збройне повстання в Єгипті 1882 року.

130 Повстання проти династії Цинь та європейських колонізаторів у Північно-Східному Китаї (1899-1901).

Утім, попри репресалії, зміни режиму, causes celebres 131, дебати, реформи і перегляд позицій, розміри й прибутки імперій зростали. Новизна ситуації полягала у тривалому протистоянні та систематичному опорі Імперії яко Заходу. Хвилі обурення білою людиною, які впродовж тривалого часу здіймалися на територіях від Тихого океану до Атлантики, вилилися в розвинутий рух за незалежність. З’явилися активісти панафриканського та паназійського руху. Їх не можна було спинити.

131 Справи чи події, які викликають потужний резонанс у суспільстві (фр.).

У період між двома світовими війнами групи активістів не були явно чи цілком антизахідними. Одні сподівалися, що розраду від колоніалізму можна знайти у християнстві, інші вірили, що вирішенням може бути вестернізація. В Африці, згідно з Безілом Девідсоном, ці міжвоєнні зусилля представляли особи на зразок Герберта Маколея, Леопольда Сенгора, Дж. Е. Кейслі-Гейфорда, Самуеля Ахуми [7], в арабському світі в цей час можна назвати Саада Заглула, Нурі аз-Саїда, Бішара аль-Хурі. Навіть пізніші революційні лідери, як-от Хо Ши Мін у В’єтнамі, спочатку вважали, що елементи західної культури можуть допомогти завершити колоніалізм. Проте їхні зусилля й ідеї майже не мали відгуку в метрополії, і з часом їхній опір змінився.

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка