Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка23/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   55

Її кружляло разом із ними [зірками-«мандрівними вогниками»], і цей непорушний танець занурював її потроху в сокровенні глибини її єства, де тепер бажання змагалися з холодом. Зірки падали одна по одній і згасали серед каміння пустелі, і щоразу Жанін усім своїм єством усе більше відкривалася назустріч ночі. Вона дихала, вона забула про холод, про тягар буття, про своє безглузде {257} й застійне існування, про виснажливий страх перед життям [le poids des êtres, la vie dementé ou figée, la longue angoisse de vivre et de mourir]. Нарешті, по стількох роках шаленої гонитви, коли вона без мети бігла вперед, гнана страхом, вона могла зупинитися й перепочити. Здавалося, вона віднайшла своє коріння, і нові соки вливалися в її тіло, що вже не тремтіло. Притиснувшись животом до парапету і подавшись усім тілом вперед, до неба, яке пливло над головою, вона чекала, доки вгамується також її збуджене серце і спокій запанує в ній. Останні сузір’я, скинувши грона своїх вогнів, що ковзнули кудись униз до самісінького краю пустелі, непорушно застигли в небі. І тоді хвилі мороку поволі й нестерпно лагідно захлюпнули Жанін, вилили з неї холод, почали неквапливо здійматися з темних глибин її єства і невтримним потоком ринули через вінця, зірвавшись з її уст протяглим стогоном [l’eau de la nuit... monta peu à peu du centre obscur de son être et deborda en flots ininterrompus jusqu’à sa bouche pleine de gemissements]. За мить небо розпростерлося над Жанін, що впала на холодну землю [201].
Це створює ефект позачасовості, в яку Жанін тікає від убогого наративу свого теперішнього життя, вступаючи у згадане в назві збірки царство або, як сказав Камю в примітці, яку він хотів додати у наступних виданнях книжки, «у царство... [яке] відповідає певному вільному й оголеному життю і яке ми маємо віднайти, щоб нарешті переродитися» [202]. Її залишають її минуле й теперішнє, а заразом і тягар буття. У цьому фраґменті Жанін «може зупинитися й перепочити», нерухома, сповнена життя, готова до спілкування з цим шматком неба й пустелі, де (повторимо пояснювальну примітку Камю, написану для пізнішого витлумачення шести оповідань) вона — pied noir 113 і colon — знаходить своє коріння. Висновок про її дійсну чи можливу ідентичність постає наприкінці фраґмента, коли вона досягає безсумнівно сексуального оргазму: тут Камю говорить про «centre obscur de son etre» 114, що наводить на думку про її власне відчуття неясності і незнання та про схожі відчуття самого Камю. Її реальна історія французької жінки в Алжирі не має значення, бо вона отримала прямий і безпосередній доступ до саме цієї землі і саме цього неба.

113 Жителька Алжиру європейського походження (фр.).

114 Темні глибини її єства (фр.). {258}

Кожне з оповідань у «Вигнанні і царстві» (за винятком багатослівної алегорії мистецького життя Парижа, яка не справляє жодного враження) має до діла з глибоко, навіть загрозливо неприємним вигнанням людей із неєвропейською історією (дія чотирьох оповідань відбувається в Алжирі, одного — в Парижі, ще одного — в Бразилії), котрі марно намагаються досягнути спокою, ідилічної незалежності, поетичної самореалізації. Лише у «Зрадливій жінці» та бразильському оповіданні, де тубільці приймають до свого тісного кола відданого, здатного на пожертву європейця замість померлого тубільця, міститься натяк на те, що Камю дозволяв собі вірити, що європеєць може міцно й успішно ототожнити себе з віддаленою територією. У «Відступнику» південноалжирське плем’я-ізгой захоплює місіонера і вириває йому язик (моторошна паралель з оповіданням Поля Боулза «Давній випадок»). Він же стає найпалкішим прибічником племені і бере участь у засідках проти французьких військ. У такий спосіб Камю ніби каже, що асимілюватися з тубільцями можна тільки через каліцтво, яке продукує хвору і, зрештою, неприйнятну втрату ідентичності.

Лише кілька місяців відділяє цю порівняно пізню (1957 року) збірку оповідань (окремі їхні публікації передували виходу «Падіння» 1956 року і йшли слідом за ним) від подій з останніх нарисів «Алжирських хронік» Камю, виданих 1958 року. Хоча уривки з «Вигнання...» відсилають до ліризму і стриманої ностальґії попередніх «Шлюбів» — одного з небагатьох творів Камю, що відтворює атмосферу життя в Алжирі, — ці оповідання сповнені тривоги з приводу близької кризи. Слід пам’ятати, що Алжирську революцію було офіційно проголошено й розпочато 1 листопада 1954 року, французькі війська вирізали алжирське цивільне населення у Сетіфі у травні 1945-го, а попередні роки, коли Камю працював над «Стороннім», були сповнені численних подій, які позначили тривалий і кривавий шлях опору алжирського націоналізму французам. Хоча Камю виріс в Алжирі як французький юнак, усі його біографи пишуть, що його завжди оточували знаки франко-алжирської боротьби. Більшість із них він або обійшов, або в останні свої роки відверто переклав на мову, образність і географічне сприйняття виняткової французької волі, яка змагалася за Алжир із тубільними жителями-мусульманами. У своїй книжці {259} «Французька присутність і відхід» 1957 року Франсуа Міттеран рішуче заявив: «У XXI сторіччі без Африки не буде французької історії» [203].

Аби контрапунктно віднайти місце Камю в ширшій реальній історії, яка його оточувала (а не лише у невеликій її частині), треба звернути увагу на його справжнє французьке минуле, а також на праці алжирських письменників, істориків, соціологів і політологів після незалежності. Дотепер існує легко прочитувана (і міцна) європоцентрична традиція інтелектуально відмежовуватися від того, від чого відмежовувався Камю (і Міттеран), коли йшлося про Алжир, від чого відмежовувалися він і його вигадані персонажі. Коли в останні роки свого життя Камю публічно й досить жорстко заперечував націоналістичні вимоги незалежності Алжиру, це нічим не відрізнялося від його репрезентацій Алжиру на початку його письменницької кар’єри. Однак тепер його слова гнітюче резонували з тоном офіційної англо-французької суецької риторики. Уже були подібні коментарі Камю щодо «полковника Насера» та арабського й мусульманського націоналізму, але одна безкомпромісно критична політична заява щодо Алжиру в його тексті звучить як відвертий політичний підсумок цілої його попередньої творчості.


Для Алжиру національна незалежність — це доктрина, керована самими тільки емоціями. Дотепер алжирської нації ніколи не існувало. З однаковим успіхом на право лідерства в цій потенційній нації можуть претендувати євреї, турки, греки, італійці або бербери. В дійсності араби не складають цілого Алжиру. Самі лише розміри французьких поселень і їхня тривала історія створюють проблему, якій немає рівних в історії. Насправді алжирські французи теж становлять корінне населення. Навіть більше, суто арабський Алжир не зміг би досягти такої економічної незалежності, без якої політична незалежність — тільки ілюзія. Хоч якими недостатніми були зусилля французів, вони робилися з таким розмахом, що сьогодні жодна інша країна не погодилася б перебрати на себе відповідальність [204].
Іронія полягає в тому, що хай про які часи розповідав Камю у своїх творах, він завжди відображав французьку присутність в Алжирі або як зовнішній наратив, сутність, непідвладну ні часові, ні витлумаченню (як Жанін), або як єдину історію, варту того, щоб розповідати її як історію. (Наскільки ж відрізняється тональність і ставлення «Соціології Алжиру» П’єра Бурдьє, {260} виданої того самого 1958 року. Його дослідження спростовує нудні догми Камю і відкрито говорить про колоніальну війну як результат конфлікту двох суспільств.) Затятість Камю позбавляє імені й ідентичності араба, якого вбиває Мерсо. Звідси і спустошення в Орані, основне імпліцитне призначення якого — відображати не арабські смерті (які, зрештою, мають лише демографічне значення), а французьку свідомість.

Отже, можна з певністю стверджувати, що наративи Камю пред’являють залізні й онтологічно первинні права на географію Алжиру. Для будь-кого, бодай побіжно знайомого з французькою колоніальною авантюрою в Алжирі, ці права виглядають настільки ж безглуздо безпідставними, як і заява французького міністра Шотана 1938 року, ніби арабська — це «чужоземна мова» в Алжирі. Камю їх не вигадав, але саме він запустив їх у напіввідкритий і тривалий обіг. Він успадкував і безоглядно прийняв їх як умовності, сформовані довгою історією колоніальних творів про Алжир. Сьогодні його читачі й критики забули або не визнають цей факт, бо більшість їх вважають, що легше інтерпретувати його твори в руслі «становища людини».

У солідному огляді французьких підручників від Першої світової до періоду після Другої світової війни Мануели Семідей є блискучий покажчик того, які уявлення про французькі колонії побутують серед читачів і критиків Камю. Отримані нею дані свідчать, що постійно зростає увага до колоніальної ролі Франції після Першої світової війни, до «славетних моментів» її історії як «наддержави», а також до ліричних описів французьких колоніальних досягнень, встановлення миру й процвітання, будування різноманітних шкіл та лікарень для тубільців тощо. Зрідка трапляються згадки про застосування сили, але їх затьмарює пречудова загальна мета Франції — знищити рабство і деспотизм, замінивши їх миром і процвітанням. Північна Африка фігурує часто, але, згідно з Семідей, можливість унезалежнення колоній не визнається ніде й ніколи: націоналістичні рухи 1930-х років сприймаються радше як «ускладнення», а не як серйозний виклик.

Семідей відзначає: протиставляючи вище французьке колоніальне правління британському, ці тексти з міжвоєнних підручників стверджують, що, на відміну від британських, французькі домініони керовані без упереджень і расизму. У 1930-х {261} роках цей мотив не вгаває. Коли, скажімо, йдеться про застосування сили в Алжирі, ці згадки сформульовані так, щоб показати, як французькі війська змушені вдатися до таких неприйнятних заходів через «релігійний запал [тубільців] та [їхній] потяг до грабунку» [205]. Але тепер Алжир перетворився на «нову Францію»: багату країну з чудовими школами, лікарнями й дорогами. Навіть після здобуття незалежності французька колоніальна історія розглядається як надзвичайно конструктивна, як така, що закладає фундамент для «братерських» зв’язків між Францією та її колишніми колоніями.

Не варто пливти за цією інтерпретативною течією чи приймати ці конструкції й ідеологічні образи лише тому, що для французької аудиторії релевантним видається тільки один бік дискусії, або тому, що реальна картина колоніального насаджування і тубільного опору принижує чи применшує принади гуманізму однієї з провідних європейських традицій. Я навіть сказав би, що саме тому, що найвідоміші твори Камю охоплюють, віддано повторюють і багато в чому залежать від масивного французького дискурсу стосовно Алжиру, пов’язаного з мовою французьких імперських ставлень і географічних референцій, вони стають більше, а не менше цікавими. Його чистий стиль, оголювані ним болісні моральні дилеми, сумні долі його героїв, до яких він ставиться з такою вишуканістю й дозованою іронією, — усе це користає з історії французького панування в Алжирі та воскрешає її з обережною точністю й дивовижною відсутністю докорів сумління чи співчуття.

І знов-таки взаємини між географією та політичним змаганням належить реанімувати саме там, де у своїх романах Камю ховає їх за надбудовою, яку Сартр уславив за створення «атмосфери абсурду» [206]. І в «Сторонньому», і в «Чумі» йдеться про смерті арабів, які висувають на перший план і непомітно загострюють проблеми свідомості та рефлексії французьких персонажів. Окрім того, яскраво змальована структура громадянського суспільства — міське самоуправління, законодавство, лікарні, ресторани, клуби, сфера розваг, школи — була французькою, хоча впливала головно на життя нефранцузького населення. Паралелі між тим, як це описує Камю, і тим, що пишуть французькі підручники, вражають: романи й оповідання повістують про результати перемоги над приборканим, {262} винищуваним мусульманським населенням, чиї права на землю грубо відібрали. Отже, стверджуючи й посилюючи французьку першість, Камю ніколи не заперечував і не сумнівався в кампанії за владну вищість, яка понад сто років велася проти алжирських мусульман.

У центрі цієї суперечки лежить воєнне протистояння, першими героями якого були маршал Теодор Бюжо й емір Абд аль-Кадер. Перший — безжальний солдафон, чия патріархальна суворість до алжирського корінного населення почалася ще 1836 року зі спроби дисциплінувати його, а завершилася через десяток років політикою геноциду й широкомасштабних експропріацій території. Другий — суфійський містик і відданий партизан, який постійно перегруповував, реформував і надихав свої війська проти сильнішого й сучаснішого противника-загарбника. Читаючи документи того часу: чи то листи, прокламації й офіційні донесення Бюжо, зібрані й видані майже одночасно зі «Стороннім», чи то нещодавнє видання суфійської поезії Абд аль-Кадера (в перекладі французькою і за редакцією Мішеля Ходкевича [207]), чи то видатний нарис психології перемоги, реконструйованої з французьких щоденників і листів 1830-1840-х років Мустафою Лашрафом (один із чільних членів ФНВ, а після здобуття незалежності професор Алжирського університету) [208], — можна збагнути, чому Камю у своїх творах неминуче применшував арабську присутність.

Стрижнем французької воєнної політики, згідно з Бюжо та його офіцерами, були razzia — каральні напади на алжирські села, домівки, поля, жінок і дітей. «Треба перешкодити арабам засівати поля, збирати врожаї та випасати стада», — казав Бюжо [209]. Лашраф наводить приклади поетичного піднесення, яке інколи переживали французькі офіцери на роботі, їхнього відчуття того, що нарешті з’явилася можливість guerre à outrance 115, не стримувана жодною мораллю чи потребою. Генерал Шанґарньє, наприклад, описує приємне збудження, яке охоплювало його війська під час рейдів на мирні села. Він казав, що таких дій учить Писання: Ісус Навін та інші великі царі влаштовували «de bien terribles razzias» 116 і їх благословляв Господь.

115 Війни до переможного кінця (фр.).

116 Найжахливіші напади (фр.). {263}


На спустошення, тотальну руйнацію, безжальну жорстокість дивилися крізь пальці не лише тому, що це узаконив Господь, а й тому, що, як повторювали від Бюжо до Салана, «араби розуміють тільки грубу силу» [210].

Лашраф відзначав, що в перші десятиріччя зусилля французьких військ добряче перевершили поставлену мету — придушити алжирський опір — і майже сягнули ідеалу [211]. Іншим боком цих зусиль, про що з невгасимим запалом повторював сам Бюжо, була колонізація. Під кінець його перебування в Алжирі Бюжо постійно дратувало те, як європейські цивільні еміґранти необмежено і безпричинно витрачають алжирські ресурси. «Залиште колонізацію військовикам, — писав він у листах, — інакше діла не буде» [212].

Тим часом однією з непомітних тем, яка пронизувала французьку літературу від Бальзака до Псіхарі й Лоті, стала саме ця експлуатація Алжиру та скандали, пов’язані з тіньовими фінансовими схемами. За ними стояли безпринципні індивіди, для яких відкритість цього місця дозволяла чи не будь-які мислимі вчинки, що ґарантували чи обіцяли прибуток. Незабутні картини цього стану справ подибуємо в «Тартарені Тарасконському» Доде 117 і «Любому другові» Мопассана (до них звертається Мартін Лютфі у проникливій праці «Література й колоніалізм») [213].

Розорення французами Алжиру було, з одного боку, систематичним, з другого — конститутивним для нового французького врядування. Між 1840 і 1870 роками жоден сучасник-очевидець не мав сумнівів щодо цього. Дехто, як-от Токвіль, який піддавав нищівній критиці американську політику стосовно чорних та індіанців, вірив у те, що розвиток європейської цивілізації тягне за собою жорстоке ставлення до мусульманських indigenes 118: на його думку, тотальне завоювання стало еквівалентом французької величі. Він вважав іслам синонімом до «полігамії, ізоляції жінок, відсутності будь-якого політичного життя, тиранічного й усюдисущого уряду, який примушує чоловіків таїтися і шукати всіх задоволень у родинному житті» [214].

117 Укр. переклад див.: Доде Альфонс. Тартарен Тарасконський / Пер. з фр. Ірина Сидоренко. — К.: Дніпро, 1986. — 455 с.

118 Тубільців (фр.). {264}

А позаяк він гадав, що тубільці — кочівники, то стверджував, що «треба вжити усіх засобів винищення цих племен. Виняток я роблю лише для того, що заборонено міжнародними законами і законами гуманізму». Проте, як зауважує Мелвін Ріхтер, Токвіль промовчав «1846 року, коли з’ясувалося, що сотні арабів були спалені під час razzias, які він вважав цілком гуманними» [215]. Токвіль сприймав це як «прикру необхідність», непорівнянну з важливістю «доброго уряду», яким «напівцивілізовані» мусульмани завдячували урядові Франції.

Для Абдули Ляруї, нинішнього провідного історика Північної Африки, французька колоніальна політика замахувалася не менш ніж на зруйнування алжирської держави. Заяви Камю про те, що алжирської нації ніколи не існувало, вочевидь ґрунтувалися на уявленні, що спустошлива французька політика повністю покінчила з минулим. Поза тим, як я вже казав, постколоніальні події зобов’язують нас і до довшого наративу, і до більш інклюзивної та прояснювальної інтерпретації. За словами Ляруї, історія Алжиру між 1830 і 1870 роками складається з однієї претензійності: поселенці, які нібито прагнули перетворити алжирців на людей, подібних до себе, а насправді одиноким їхнім бажанням було перетворити алжирську землю на французький ґрунт; військовики, котрі начебто поважали місцеві традиції і спосіб життя, а в дійсності були зацікавлені тільки в керуванні з найменшими зусиллями; заява Наполеона III про те, що він будує арабське королівство, тоді як його основними ідеями були „американізація“ французької економіки та французька колонізація Алжиру [216].

Приїхавши до Алжиру 1872 року, Тартарен Альфонса Доде бачить хіба кілька рис обіцяного «Орієнту», опинившись у заморській копії свого рідного Тараскона. Для письменників на зразок Сеґалена і Жида Алжир — екзотичне місце, де можна звертатися до власних духовних проблем (як-от проблеми Жанін) і терапевтично їх розв’язувати. На тубільців звертають мізерну увагу. Їхнє призначення — стабільно забезпечувати швидкоплинне збудження чи нагоди повправлятися у застосуванні влади: маю на увазі не тільки Мішеля в «Імморалісті», а й Перкена, головного героя повісті «Королівський шлях» Мальро, дія якої відбувається в Камбоджі. Витоки всіх відмінностей у французьких репрезентаціях Алжиру: чи йдеться про примітивні {265} гаремні листівки з незабутнього дослідження Малека Аллули [217], чи про вишукані антропологічні конструкції, відкриті Фанні Колонна та Клодом Брагімі [218], чи про приголомшливі наративні структури, важливим прикладом яких є твори Камю, — лежать у географічному morte-main 119 французької колоніальної практики.

У тому, наскільки глибоко переживався, як послідовно збагачувався, посилювався й інституціоналізувався французький дискурс, можна надалі переконатися на прикладі витворів географічної та колоніальної думки початку XX сторіччя. У «Колоніальній величі й поневоленні» Альбер Сapрo декларує мету колоніалізму не меншу, ніж біологічна єдність людства, — «la solidarité humaine». Народи, не здатні використати свої ресурси (як-то тубільці французьких віддалених територій), треба повернути до людської родини. «Для колонізатора це виглядає як формальне доповнення акту володіння; воно позбавляє цей акт характеру грабунку і представляє його як витвір суспільного закону» [219]. У своїй класичній праці «Колоніальна політика та розподіл землі в XIX-XX сторіччях» Жорж Арді наважується стверджувати, що злиття колоній із Францією «спричинило вибух натхнення і не просто призвело до появи численних колоніальних романів, а й відкрило шлях до сприйняття різноманітних етичних та інтелектуальних форм, заохочуючи письменників застосовувати нові способи психологічних досліджень» [220]. Книжка Арді вийшла друком 1937 року. Будучи ректором алжирської академії і почесним директором Еколь Колоніаль 120, у своїх необережно декларативних висловлюваннях він був безпосереднім предтечею Камю.

119 Кріпацтві (фр.).

120 Вищий навчальний заклад у Парижі, де готували колоніальних адміністраторів.

Отже, романи та оповідання Камю доволі точно відбивають сутність традицій, стилю і дискурсивних стратегій французького привласнення Алжиру. Він надає цій масивній «структурі почування» найвишуканішого вираження, виводить її на останню фазу розвитку. Але щоб розгледіти цю структуру, треба сприймати твори Камю як метрополійні трансфігурації колоніальної дилеми: вони репрезентують написане колонізатором для французької аудиторії, колонізатором, чия особиста історія {266} назавжди пов’язана з цим південним департаментом Франції, а історія, яка відбувається деінде, незрозуміла. Проте — парадоксально ритуали єднання з територією, через які проходять Мерсо в Алжирі, Тару і Ріє, замкнені в стінах Орана, Жанін під час безсоння в Сахарі, пробуджують у читачеві сумніви в тому, чи потрібні такі підтвердження. Коли через них ненавмисне воскресає жорстокість французького минулого, ці ритуали перетворюються на короткі і надзвичайно стислі поминки в спільноті, яка вижила і якій немає куди йти.

Мерсо у набагато скрутнішій ситуації, ніж інші. Навіть якщо припустити, що помилково скликане судове засідання мало продовження (як справедливо зауважив Конор Круз О’Брайєн, суд був найменш імовірним місцем для розслідування справи француза, котрий убив араба), то сам Мерсо розумів остаточність рішення. Нарешті він міг відчути заразом і полегшення, і зневагу: «Я маю слушність, і раніше мав, і завжди. Я жив так, а не інакше, хоча міг би жити інакше. Робив це і не робив того. Вчинив так, а не інак. Ну і що з того? Я ніби жив у чеканні цієї хвилини, цього блудного світання, отепер і виявиться, що я мав слушність» [221].

Не залишилося жодного шансу, жодної альтернативи, жодного гуманного варіанту. Колонізатор утілює водночас і справді гуманний крок своєї громади, і неможливість позбутися методично несправедливої політичної системи. Глибоко суперечлива сила суїцидального самовизнання Мерсо могла виникнути тільки з цієї конкретної історії та цієї конкретної громади. Наприкінці роману він приймає себе таким, яким він є, і розуміє, чому його мати, замкнена в домі для старих, вирішила знову одружитися: «вона грала у воскресіння життя... На порозі смерті мама, напевне, відчула себе визволеною і готовою все пережити наново» [222]. Тут ми зробили те, що зробили, а тому дозвольте нам це повторити. Ця трагічно-нечутлива впертість обертається рішучою людською здатністю до ґенерації та реґенерації. Читачі Камю наділили «Стороннього» універсальністю звільненої екзистенційної людської природи, яка з зухвалим стоїцизмом дивиться в очі світовій байдужості та людській жорстокості.

Перемістити «Стороннього» до географічного ядра, з якого виходить його наративна траєкторія, означає інтерпретувати цей твір як піднесену форму історичного досвіду. Так само як твори {267} і статус Орвелла в Англії, простий стиль Камю і його неприкраiений звіт про соціальні ситуації приховує захопливо-складні суперечності, які не можна розв’язати (а це роблять критики), витлумачивши його почуття лояльності до французького Алжиру як алегорію становища людини, — від чого й досі залежить його соціальна та літературна репутація. Та позаяк завжди існувала складніша і викличніша альтернатива: спочатку оцінити, а потім заперечити французькі територіальні захоплення та політичне панування, яке перешкоджало загальному співчутливому розумінню алжирського націоналізму, — обмеження Камю видаються неприйнятно тісними. На противагу французькій чи арабській деколонізаційній літературі того часу — Жермени Тійон, Катеба Ясіна, Фанона чи Жене, — наративи Камю мають неґативну вітальність, у якій трагічна суспільна значущість колоніального успіху досягає останнього великого прояснення перед занепадом. Ці наративи виражають утрату й сум, які ми ще й досі вповні не зрозуміли і від яких не оговталися.

8. Роздуми про модернізм


Жодна візія, як і жодна соціальна система, не має абсолютної гегемонії у своїй царині. Вивчаючи тексти культури, які щасливо співіснували з ґлобальним задумом європейської або американської імперії чи підтримували його, я не звинувачую їх огульно і не стверджую, що в мистецькому плані вони не такі цікаві, бо в різний спосіб були частиною імперіалістичної справи. Мені йдеться про те, що жага віддалених володінь переважно не зустрічала опору чи перешкод, а не про те, що їх не було взагалі. Нас мусить вражати те, як наприкінці XIX сторіччя, скажімо, колоніальне лобі Європи змогло чи то внаслідок інтриґ, чи то загальної підтримки ще глибше втягнути свої нації в бійку за землю та підштовхнути їх примушувати ще більшу кількість тубільців служити імперії, і практично жодні внутрішні чинники не зупинили і не стримали цей процес. Проте, хай, може, і безрезультатний, опір існує завжди. Імперіалізм — це не тільки стосунки домінування, а й відданість особливій ідеології експансії. За визнанням Сілі (і це робить йому честь), експансія була не просто тенденцією, «це, без сумніву, визначний чинник модерної англійської історії» [223]. Подібні заяви робили {268} американський адмірал Меген і француз Леруа-Больє. Експансія могла сягнути таких приголомшливих результатів тільки тому, що Європа й Америка мали достатньо сили — воєнної, економічної, політичної та культурної, — щоб виконати це завдання.

Відколи підставовий факт європейського й західного контролю над незахідним світом перетворився на даність, на неминучість, набагато складніші і, я додав би, антиномічніші культурні дискусії відчутно почастішали. Вони не одразу похитнули відчуття абсолютної незмінності та непорушної присутності, але призвели до появи в західному суспільстві надзвичайно важливої форми культурної практики, яка відіграла цікаву роль у розвитку антиімперіалістичного опору в колоніях.

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка