Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка22/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   55

Проте подібні оцінки відкидали, приховували і замовчували ще й реальну владу спостерігача, який лише завдяки цій владі та її альянсу з духом «світової історії» міг говорити про реальність корінних народів ніби з невидимої надоб’єктивної позиції, використовуючи порядок і жарґон нових наук, щоб витіснити точку зору «тубільців». Наприклад, Роміла Тапар зауважує:


Історія Індії перетворилася на один із засобів пропаґанди цих інтересів. Традиційні індійські історичні твори, які наголошували на історичних біографіях і хроніках, переважно іґнорувалися. Європейські твори з індійської історії були спробами створити нову історичну традицію. Історіографічна модель минулого Індії, яка сформувалася протягом колоніального періоду — XVIII і XIX сторіч, — очевидно була подібна до моделей, що постали в історіях інших колоніальних суспільств [169].
Не лише речники британського та французького урядів, а й опозиційні мислителі на зразок Маркса й Енґельса були здатні на такі заяви: обидва політичні табори покладалися, скажімо, на колоніальні документи, цілком кодифікований дискурс {246} орієнталізму та погляди Геґеля на Орієнт і Африку як на статичний, деспотичний реґіон, іррелевантний світовій історії. Коли 17 вересня 1857 року Енґельс назвав алжирських маврів «несміливими» внаслідок постійного гноблення і відзначив, що вони таки «зберегли свою жорстокість і мстивість; а в моральному сенсі стоять дуже низько» 105 [170], він просто повторив французьку колоніальну доктрину. Однаковим робом Конрад послуговувався колоніальними історіями про лінивих тубільців, а Маркс і Енґельс будували на них свої теорії орієнтального невігластва й забобонів. Це другий аспект мовчазного імперського бажання, адже якщо невідступно реальних тубільців перетворювати з залежних істот на нижчий ґатунок людства, то й колонізатор перетвориться на невидимого писця, який пише звіти про Іншого, наполягаючи водночас на їхній науковій неупередженості та (як зауважила Кетрин Джордж [171]) на поступовому поліпшенні умов і звичаїв і на вдосконаленні самих примітивних народів у результаті їхнього контакту з європейською цивілізацією [172].

Отже, на злеті високого імперіалізму на початку XX сторіччя спостерігаємо ситуацію злиття, з одного боку, історизаційних кодів європейського дискурсивного письма, яке постулює світ, відкритий до транснаціонального об’єктивного дослідження, а з іншого — широко колонізованого світу. Об’єктом такого консолідованого бачення завжди стає або жертва, або надзвичайно невільна фігура, якій, попри її численні чесноти, послуги чи досягнення, постійно загрожують жорстокі покарання, фігура, онтологічно вилучена, бо не володіє майже жодними якостями переможного чужинця, дослідника й цивілізатора. Від колонізатора цей об’єднуючий апарат вимагає неослабної підтримки. Своїй жертві імперіалізм пропонує альтернативу — служити або бути знищеною.

105 Уривки з довідки Енґельса «Алжир» для «New American Encyclopaedia» (1858. — T. I).

7. Камю та французький імперський досвід


Проте не всі імперії були однаковими. На думку одного з найвідоміших істориків Французької імперії, вона хоч і цікавилася прибутком, плантаціями й рабами не менше Британської, та її {247} стимулом був «престиж» [173]. Її численні території, здобуті (а часом і втрачені) впродовж трьох сторіч, були осяяні її «духом», що й сам походив від французького «vocation superieure» 106 — за словами Робера Делавіня та Шарля Андре Жульєна, упорядників захопливої праці «Деміурги заморської Франції» [174]. Їхній перелік починається від Шамплена і Рішельє й охоплює таких грізних губернаторів колоній, як завойовник Алжиру Бюжо, засновник Французького Конґо Бразза, приборкувач Мадаґаскару Ґальєні та Ліоте, котрий разом із британцем Кромером вважається найвидатнішим європейським правителем арабів-мусульман. Тут майже ніщо не нагадує британське «відомче бачення», натомість відчувається індивідуальний стиль «французькості» в амбітній справі асиміляції.

106 Вищого покликання (фр.).

Той факт, що це, можливо, тільки французьке самосприйняття, насправді не має значення, бо рушійною силою виправдання територіальних завоювань до них, впродовж і після них були послідовність і систематичність закликів. Коли Сілі (1885 року його знамениту книжку переклали французькою, нею захоплювалися та обговорювали) сказав, що Британську імперію було здобуто «ненароком», він лише описав ставлення, вельми відмінне від ставлення до імперії тогочасних французьких письменників.

Франко-прусська війна 1870 року, як доводить Аґнес Мерфі, безпосередньо спричинилася до розростання французьких географічних товариств [175]. Відтак географічне знання й дослідження почало асоціюватися з дискурсом (і надбанням) імперії, а в зрослій популярності діячів на кшталт Ежена Етьєна (засновника Ґруп Колоніаль 1892 року) можна добачити піднесення статусу французької імперської теорії чи не до точної науки. Згідно з Жирарде, після 1872 року еліта французької держави вперше сформулювала чітку політичну доктрину колоніальної експансії. Між 1880 і 1895 роками французькі колоніальні володіння збільшилися від 1 до 9,5 млн. кв. км та від 5 до 50 млн. тубільного населення [176]. На Другому міжнародному конґресі географічних наук 1875 року, який відвідали президент Республіки, мер Парижа та прем’єр-міністр, у своїй вступній промові адмірал Ля Ронсьєр Ле Нурі окреслив головну ідею {248} цих зборів: «Панове, Провидіння диктує нам обов’язок пізнавати землю і захоплювати її. Цей верховний наказ — одне з насущних зобов’язань, закарбоване в нашому розумі і в наших діях. Географія — наука, яка надихає нас на таку величну відданість і в ім’я якої ми принесли чимало жертв, — стала філософією землі» [177].

Соціологія (під впливом Ле Бона), психологія (започаткована Леопольдом де Соссюром), історія і, звісно, антропологія розквітли після 1880 року. Більшість із них досягали кульмінації на Міжнародних колоніальних конґресах (1889, 1894 років та ін.) або спеціальних зібраннях (наприклад, Міжнародний конґрес колоніальної соціології 1890 року або Конґрес етнографічних наук у Парижі 1902 року). Цілі світові реґіони стали об’єктами наукової колоніальної уваги. Реймонд Беттс згадує, що «Revue internationale de sociologie» присвятило свій річний огляд 1900 року Мадаґаскару, а 1908 року — Лаосу й Камбоджі [178]. Ідеологічна теорія колоніальної асиміляції, розпочата за часів Революції, зазнала краху, а французькі імперські стратегії почали керуватися теоріями расових типів: примітивні, нижчі, перехідні та вищі раси за Ґюставом Ле Боном, або філософія чистої сили за Ернестом Сейєром, або систематика колоніальної практики за Альбером Сapрo та Полем Леруа-Больє, або принцип домінування за Жулем Арманом [179]. Згідно з ними, тубільців і їхні землі не слід розглядати як сутності, які можуть стати французькими. Їх тлумачили як власність, яка засадничо потребує сепарації та підкорення, хоч це й не заважало mission civilisatrice. Вплив Фуйє, Клозеля та Жирана перетворив подібні ідеї на мову, а в самих імперських володіннях на практику, яка дуже нагадувала науку керування підкореними, за чиї природні ресурси, землі й долі відповідала Франція. У кращому разі стосунки Франції з Алжиром, Сенеґалом, Мавританією, Індокитаєм можна було назвати об’єднанням шляхом «ієрархічного партнерства», як це доводить Рене Моньє у своїй праці «Соціологія колоній» [180]. Однак Беттс справедливо зазначає: попри це, теорія «імперіалізму прийшла без запрошення, а завдяки силі і, зрештою, незважаючи на всі величні доктрини, вона була успішною, лише доки діяв цей ultima ratio 107» [181].

107 Вирішальний арґумент {лат.). {249}

Порівнявши дискусію про імперію у французькому середовищі з реаліями імперського завоювання, ми будемо приголомшені численними суперечностями й парадоксами. Прагматичні міркування завжди були прероґативою діячів на зразок Ліоте, Ґальєні, Федерба та Бюжо — генералів, губернаторів, адміністраторів колоній — діяти, застосовуючи силу і драконівські методи. Такі політики, як Жуль Феррі, котрі формулювали імперську політику після (і під час) цих дій, зберегли за собою право постулювати цілі, які обмежували тубільців, як-от: «la gestion meme et... la defense du patrimoine nationale» 108 [182]. Лобісти і ті, кого ми сьогодні називаємо публіцистами — від романістів і шовіністів до консервативних філософів, однозначно пов’язували французьку імперію з французькою національною ідентичністю, її блиском, цивілізаційною енерґією, особливим географічним, соціальним та історичним розвитком. Усе це анітрохи не нагадувало, не відповідало щоденному життю в Алжирі, Ґабоні, на Мартиніці чи Мадаґаскарі і було, м’яко кажучи, обтяжливим для тубільців. До того ж інші імперії — німецька, голландська, британська, бельгійська, американська — змагалися з Францією, нав’язуючи їй тотальну війну (як, наприклад, у Фашоді 109), ведучи переговори (як у 1917-1918 роках в Аравії), погрожуючи їй або наслідуючи її [183].

108 Пряме управління та... захист національного надбання (фр.).

109 У Фашоді (Єгипетський Судан) 18 вересня 1898 року сталася кульмінація територіальних суперечок в Африці між Францією та Британією.

В Алжирі, незважаючи на суперечливу політику французького уряду від 1830 року, тривали невідворотні процеси перетворення його на французьку територію. Спочатку в корінного населення відібрали землю й будинки; потім французькі поселенці перебрали контроль над лісами коркових дерев і родовищами мінералів. Згодом, як пише про Аннабу (колишню Бону) Девід Прохаска, «вони витіснили алжирців і заселили Бону [та інші такі місця] європейцями» [184]. Впродовж кількох десятиріч після 1830 року економікою керував «награбований капітал», кількість корінного населення зменшилася, а кількість поселенців зросла. Виникла подвійна економіка: «Європейську економіку загалом можна прирівняти до капіталістичної економіки, базованої на компаніях, тоді як економіка Алжиру нагадує {250} базарно орієнтовану, докапіталістичну економіку» [185]. Отже, поки «Франція відтворювала себе в Алжирі» [186], алжирців змарґіналізували та прирекли на бідність. Прохаска порівнює оцінку ситуації в Боні французького colon (колоніста) з позицією алжирського патріота, чия версія подій в Аннабі «нагадує тлумачення Бони французькими істориками, тільки перекинуте догори ногами» [187].


Ще й на додаток до всього Луї Арно проголошує успіхи французів у Боні на тлі гармидеру, який залишили по собі алжирці. „Старе місто“ треба зберегти недоторканим „не тому, що воно брудне“, а тому що „лише так воно дозволить відвідувачам... краще зрозуміти велич і красу того, чого досягли французи в цій країні і в цьому доти спустошеному, безплідному місці, фактично позбавленому природних ресурсів“, у цьому „маленькому потворному арабському селищі з населенням ледве півтори тисячі людей“ [188].
Не дивина, що Х’сен Дердур у своїй книжці про Аннабу розділ про Алжирську революцію 1954-1962 років назвав так: «Алжир, в’язень ґлобального концентраційного табору, вщент руйнує колоніалізм і виборює свободу» [189].

За 30 кілометрів від Бони розташовано селище Мондові, засноване 1849 року «червоними» робітниками. Уряд висилав їх із Парижа (щоб позбутися політично небезпечних елементів) і дарував землю, експропрійовану в алжирського корінного населення. Дослідження Прохаски показує, що Мондові розвивалося як виноробське передмістя Бони. 1913 року там народився Альбер Камю, син «іспанської прибиральниці та французького винороба» [190].

Камю єдиний серед авторів Французького Алжиру, кого заслужено можна вважати письменником світового рівня. Як це було з Джейн Остін сторіччям раніше, з творів Камю, сказати б, «випали» такі очевидні імперські реалії, залишився тільки відокремлений етос універсальності й гуманізму, геть не узгоджений з описами географічних місць, достатньо помітними в їхніх творах. Фанні утримує одночасно і Менсфілд парк, і антиґуанську плантацію; Франція утримує Алжир і тим самим наративним хапом — приголомшливо екзистенційну ізоляцію Мерсо.

Камю надзвичайно важлива фігура у потворному колоніальному вихорі деколонізаційних митарств Франції XX сторіччя. {251} Він вельми пізня імперська постать, яка не тільки пережила розквіт імперії, а й дотепер існує як «універсалістичний» письменник, закорінений у забутому нині колоніалізмі. Ще цікавіший його ретроспективний стосунок із Джорджем Орвеллом. Письменницька слава Камю і Орвелла постала разом із проблемами, які вийшли на передній план у 1930-1940 роках: фашизм, громадянська війна в Іспанії, опір фашистському наступу, питання бідності й соціальної несправедливості з позицій соціалістичного дискурсу, взаємини між письменником і політикою, роль інтелектуала. Обидва здобули визнання завдяки чіткості й відвертості власного стилю (тут варто пригадати, що Ролан Барт у «Нульовому ступені письма» (1953) окреслив стиль Камю як «écriture blanche» 110 [191]) та непідробній прозорості своїх політичних формулювань. У повоєнну добу письменники вступили вже не так успішно. Одне слово, обидва стали цікавими посмертно, позаяк сьогодні видається, що їхні розповіді стосуються ситуацій, які по уважному розгляді набувають геть відмінного забарвлення. Орвеллівські прозові дослідження британського соціалізму отримали пророчий характер (якщо вони вам подобаються, і симптоматичний, якщо навпаки) у світлі полеміки навколо «холодної війни». Повістування Камю про опір та екзистенційне протистояння, які колись здавалися протидією й опозицією до смерті й нацизму, зараз надаються до прочитання як частина дискусії про культуру й імперіалізм.

110 Біле письмо (фр.).

На Орвелла, попри доволі переконливу критику його соціальних поглядів Реймондом Вільямсом, реґулярно пред’являють права і ліві, і праві інтелектуали [192]. Був він неоконсерватором, який випередив свій час, як стверджує Норман Подгорец, чи героєм лівиці, як переконливіше доводить Крістофер Гітченс? [193] Камю трохи менше надається до використання в теперішніх англо-американських інтересах, однак у дискусіях про тероризм і колоніалізм на нього посилаються як на критика, політичного мислителя й видатного письменника [194]. Приголомшлива паралель між Камю та Орвеллом полягає в тому, що обидва вони стали зразками у своїх культурах. Хоча важливість обох походить із їхнього рідного контексту, вона видається такою, що долає його безпосереднє тяжіння. Наприкінці {252} дотепної демістифікації Камю Конором Крузом О’Брайєном у книжці, яка багато в чому суголосна розвідці Реймонда Вільямса з серії «Сучасні майстри» про Орвелла (і була написана для тієї ж таки серії), цілком гармонійно звучить саме ця нота.


Мабуть, жоден європейський письменник того часу не залишив такого глибокого сліду в уяві і водночас у моральній та політичній свідомості свого й наступних поколінь. Він був надзвичайно європейським, бо належав до пограниччя Європи й усвідомлював небезпеку. Своєю чергою, небезпека вабила його. Він відкинув її, але не без боротьби.

З усіх письменників, навіть порівняно з Конрадом, він найрепрезентативніший щодо західної свідомості й сумління у стосунку до неєвропейського світу. Розвиток цих стосунків — під посиленим тиском і в посилюваних стражданнях — став внутрішньою драмою його творчості [195].


Проникливо і навіть безжально оприявнюючи зв’язки між найвідомішими романами Камю та колоніальною ситуацією в Алжирі, О’Брайєн звільняє його від відповідальності. Є певна зверхність в О’Брайєновому означенні Камю як людини, котра належала до «пограниччя Європи». Будь-хто, хоч трохи обізнаний із Францією, Алжиром і Камю — а О’Брайєн напевне знає чимало, — не сформулював би колоніальний зв’язок як зв’язок між Європою та її пограниччям. І Конрад, і Камю не просто носії досить невизначеної «західної свідомості», а радше представники західного панування у неєвропейському світі. Конрад бездоганно реалізує це абстрактне положення у своєму есе «Географія та деякі дослідники», де прославляє британське дослідження Арктики. Завершує він прикладом із власної «бойової географії»: «тицьнувши пальцем кудись усередину тоді ще білого серця Африки, я заявив, що одного дня я туди поїду» [196]. Звісно, пізніше він іде туди, реконструюючи цей учинок у «Серці темряви».

Західний колоніалізм, що його О’Брайєн і Конрад так старанно намагаються описати, — це передусім проникання поза європейські рубежі, в серце іншого географічного тіла. Крім того, він характерний не для аісторичної «західної свідомості... у стосунку до незахідного світу» (більшість африканських чи індійських тубільців вважали, що їхній тягар пов’язаний не з «західною свідомістю», а радше з такими особливими колоніальними {253} практиками, як рабство, експропріація землі, жорстокі війська), а для ретельно сконструйованих взаємин, у яких Франція і Британія назвали себе «Заходом» візаві підкорених менших народів із надзвичайно недорозвинутого й інертного «незахідного світу» [197].

Коли О’Брайєн досліджує Камю як реального митця, котрий страждає через важкий вибір, у його загалом критичному аналізі цього письменника з’являються трикрапки й скорочення. На відміну від Сартра та Жансона, які, згідно з О’Брайєном, досить легко вибрали опозицію французькій політиці під час Алжирської війни, Камю народився й виховувався у Французькому Алжирі, його родина залишалася там після того, як він перебрався до Франції. Його участь у боротьбі з ФНВ 111 була питанням життя і смерті. Звичайно, до цього моменту можна з певністю погодитися з твердженнями О’Брайєна. Але важче прийняти те, як О’Брайєн підносить труднощі Камю до символічного рангу «західної свідомості» — вмістилища, звільненого від усього, за винятком його здатності до чутливості та рефлексії.

Згодом О’Брайєн рятує Камю зі складної ситуації (в яку сам його і поставив), наголошуючи на привілеї його індивідуального досвіду. Подібна тактика мала б викликати в нас якусь симпатію, адже хоч якою невдатною була колективна природа поведінки французьких колоністів в Алжирі, немає підстав обтяжувати цим Камю. Втім, його цілком французьке виховання в Алжирі (добре описане в біографії Герберта Лоттмана) [198] не завадило Камю написати відомий передвоєнний репортаж про злидні цієї землі здебільшого як наслідок французького колоніалізму [199]. Тут маємо моральну людину в аморальній ситуації. І в «Сторонньому», і в «Чумі», і в «Падінні» Камю зосереджується на особистості в соціальному оточенні. Він високо цінує самоусвідомлення, позбавлену ілюзій зрілість і моральну твердість у скрутній ситуації.

111 Фронт національного визволення- заснована 1954 року організація, яка була провідною силою в алжирській війні за незалежність проти Франції (1954 — 1962). Надалі одинока леґальна партія Алжиру впродовж 1962-1989 років.

Однак слід підкреслити три методологічні позиції. По-перше, треба дослідити й деконструювати вибір Камю географічного оточення для «Стороннього» (1942), «Чуми» (1947) та {254} його надзвичайно цікавої групи оповідань, зібраних під назвою «Вигнання і царство» (1957). Чому Алжир став локалізацією наративів, які завжди відсилали (в перших двох випадках) до Франції загалом і Франції під нацистською окупацією зокрема? О’Брайєн чи не найпроникливіше зауважує, що цей вибір не безневинний, що історії (наприклад, суд над Мерсо) сповнені або прихованого, або несвідомого виправдання французького правління, або ідеологічної спроби його прикрасити [200]. Однак, намагаючись нав’язати тяглість між Камю як окремим митцем і французьким колоніалізмом в Алжирі, слід запитати, чи самі його наративи пов’язані з попередніми і відвертіше імперськими французькими наративами, чи користають вони з них. Розширивши історичну перспективу від Камю — єдиного привабливого письменника 1940-1950 років — до сторічної французької присутності в Алжирі, ми могли б краще зрозуміти не лише форму й ідеологічне значення його наративів, а й те, якою мірою його твори змінюють природу французької діяльності в тій країні, апелюють до неї, посилюють і точніше відображають її.

Друга методологічна позиція стосується типу фактів, потрібних для такої ширшої оптики, та пов’язаного з цим питання особи інтерпретатора. Європейський критик з історичним нахилом швидше за все повірить, що Камю репрезентує трагічно знерухомлену французьку свідомість періоду європейської кризи, яка наближалася до одного зі своїх великих вододілів. Однак Камю, здається, вважав, що колоніальні насадження можна врятувати і що вони можуть існувати й після 1960 року (рік його смерті). Він просто історично помилявся, бо французи залишили свої володіння й усі претензії на Алжир за якихось два роки по тому. Позаяк його творчість, певна річ, покликається на сучасний йому Алжир, Камю загалом цікавить реальний стан франко-алжирських стосунків, а не перебіг драматичних змін їхньої тривалої історії. За кількома винятками, він завжди іґнорує або не зважає на історію, чого ніколи не зробив би алжирець, для якого французька присутність виглядала як щоденні силові вправи. Тому алжирець відверто сприймає 1962 рік як кінець тривалої нещасливої доби в історії, яка почалася з приходом французів 1830 року, і як урочисту інауґурацію нового історичного етапу. Отже, романи Камю можна інтерпретувати {255} у відповідний спосіб як втручання в історію французьких зусиль в Алжирі, які робили і зберігали його французьким, а не як романи, які розповідають про умонастрій їхнього автора. Тоді, щоб повніше зрозуміти змагання між алжирським націоналізмом і французьким колоніалізмом, варто порівняти інкорпорування алжирської історії та припущення щодо неї Камю з історіями, які написали алжирці після здобуття незалежності. І буде коректніше розглядати творчість Камю як історично пов’язану одночасно з самою французькою колоніальною авантюрою (адже він вважає, що це щось постійне) та з абсолютним неприйняттям алжирської незалежності. Ця алжирська перспектива здатна розблокувати і звільнити ті аспекти, що їх сам Камю приховував, сприймав як даність або заперечував.

І останнє, коли йдеться про надзвичайно концентровані тексти Камю, визначальну методологічну цінність мають подробиці, наполегливість і терпіння. Існує читацька тенденція асоціювати романи Камю з французькими романами про Францію. Причиною тому не тільки їхня мова й форми, успадковані, схоже, від таких відомих попередників, як «Адольф» Констана і «Три повісті» Флобера, а й те, що вибір письменником Алжиру як місця дії здається несуттєвим порівняно з нагальними моральними проблемами, представленими у цих романах. Отже, майже через пів сторіччя після їхньої першої публікації романи Камю прочитують як притчі про становище людини. Так, Мерсо справді вбиває араба, але цей араб безіменний і ніби позбавлений історії, не кажучи вже про батька й матір. Правда також, що араби в Орані помирають від чуми, але й вони безіменні, тоді як Ріє і Тару виходять на перший план. Звісно, можна сказати, що ці тексти варто читати заради захованих у них багатств, а не заради вилученого звідти (якщо взагалі було щось вилучене). Однак я наполягаю, що в романах Камю можна віднайти те, від чого їх, здавалося б, було звільнено, — подробиці вельми очевидного французького імперського завоювання, яке почалося 1830 року, тривало впродовж усього життя Камю і спроектувалося на композиційну структуру його текстів.

У цій відновній інтерпретації мені не йдеться про помсту. Як не йдеться і про те, щоби post factum звинуватити Камю в приховуванні у своїй художній прозі окремих фактів про Алжир, які {256} він намагався прояснити, наприклад, у різноманітних нарисах, зібраних в «Алжирських хроніках». Я хочу подивитися на прозу Камю як на елемент методично конструйованої Францією політичної географії Алжиру, над якою працювали багато поколінь; ясніше розгледіти в ній захопливий опис політичної й інтерпретативної боротьби за те, щоб представити саму територію, заселити її і заволодіти нею — і все це тоді, коли британці покидали Індію. Дивовижно запізніла, дещо обеззброєна колоніальна чутливість сформувала письмо Камю і засобами реалістичного роману (що його найвеличніші досягнення в Європі вже залишилися далеко позаду) — через його зміст і форму — зробила імперський хід.

Як locus classicus я використаю епізод із фінального фраґмента «Зрадливої жінки» 112, коли головна героїня Жанін безсонної ночі залишає свого чоловіка в ліжку в маленькому готелі в алжирській провінції. Він був перспективним студентом-юристом, а став комівояжером.

112 Укр. переклад див.: Камю Альбер. Зрадлива жінка / Пер. з фр. М. Тютюнник // Камю Альбер. Вибрані твори: У 3 т. — X.: Фоліо, 1996. — Т. 1: Проза.

Після тривалої і виснажливої автобусної подорожі подружжя прибуває до пункту призначення, де він обходить своїх арабських клієнтів. Під час цієї подорожі Жанін вражає мовчазна пасивність і незрозумілість корінних алжирців: їхня присутність скидається на ледь помітний природний факт, який вона, заглиблена у свої внутрішні проблеми, раніше майже не помічала. Покинувши готель і сонного чоловіка, вона зіткнулася з нічним вартовим, який заговорив до неї арабською, а вона, здається, не розуміє цієї мови. Кульмінацією історії стає дивовижний, майже пантеїстичний зв’язок, який Жанін встановлює з небом і пустелею. На мою думку, Камю явно прагнув представити стосунки жінки й географії в сексуальному ключі, як альтернативу до її майже згаслих стосунків із чоловіком, звідси згадана в назві роману зрада.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка