Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка21/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   55

Як же цей світ відрізняється від тьмавого світу європейської буржуазії, чиє середовище (як зауважує кожен великий письменник) підтверджує занепад тогочасного життя, згасання всіх мрій про пристрасть, успіх та екзотичні подорожі. Проза Кіплінґа становить повну протилежність: позаяк його світ розташовано в Індії, де панують британці, він нічого не приховує від європейського експатріанта. «Кім» демонструє, як білий сагиб може насолоджуватися життям у соковитій складності цього світу. Наполягатиму на тому, що опору європейському втручанню тут немає (цю відсутність опору символізує здатність Кіма доволі безболісно мандрувати Індією) завдяки імперіалістичному баченню. За кордоном можна досягти того, чого не зробити у власному європейському середовищі, де, намагаючись утілити велику мрію успішного пошуку, герой стикається з власною посередністю, а також із корупцією й занепадом цього світу. В Індії ж можна робити все, що завгодно, бути ким завгодно і безкарно перебувати де завгодно, чи не так?

Погляньмо, як візерунок Кімових мандрівок впливає на структуру роману. Більшість його подорожей відбуваються в Пенджабі, довкола осі, утвореної Лахором і Умбалою, британським гарнізонним містечком на кордоні Об’єднаних Провінцій. Велика дорога, збудована великим мусульманським правителем Шер-шахом наприкінці XVI сторіччя, простягається від Пешавара до Калькутти, однак найдальша південно-східна точка, якої досягає лама, — це Бенарес. Але Кім вирушає до {235} Сімли, Лакнау, а пізніше в долину Кулу. З Магбубом вони доходять аж до Бомбея на півдні і Карачі на заході. Проте ці поїздки залишають загальне враження безтурботних мандрів. Зрідка у Кімові подорожі втручається необхідність навчатися в Сент-Ксав’є, але одинокі серйозні плани, одинокі еквіваленти тимчасового тиску на героїв — це, по-перше, пошуки настоятеля-лами (зрештою, доволі гнучкі), а по-друге, переслідування і вигнання чужоземних агентів, які намагаються роздмухати заворушення на Північно-західному пограниччі. На відміну від романів головних європейських сучасників Кіплінґа, тут немає лихварів-інтриґанів, сільських шахраїв, злих пліткарок чи бридких і жорстоких скоробагатьків.

Тепер протиставимо досить вільну структуру «Кіма», ґрунтовану на розкішній географічній і просторовій експансивності, тісній і неослабно жорсткій темпоральній структурі сучасного йому європейського роману. Час, стверджує Лукач у «Теорії роману», — великий іроніст, майже персонаж цих романів; він затягує героїв углиб ілюзій і безладу, водночас відкриваючи безпідставність, порожність, гірку марноту цих ілюзій [154]. У «Кімі» складається враження, що час на твоєму боці, бо тобі належить географія, в межах якої можна більш-менш вільно пересуватися. Це ясно відчуває Кім, а також полковник Крейтон, який уміє терпіти і спорадично, навіть трохи невловимо, з’являтися й зникати. Надмір індійського простору, домінантна присутність у ньому британців, відчуття свободи, що його витворює взаємодія цих двох чинників, доповнюють чудову позитивну атмосферу, яка заполоняє сторінки «Кіма». Так, це не гнаний світ близької катастрофи, як у Флобера чи Золя.

Легка атмосфера роману, на мою думку, походить ще й від того, що Кіплінґ почувається в Індії, як удома. У «Кімі» представники Раджу, здається, не знають жодних проблем із перебуванням «за кордоном». Їхня Індія не вимагає сором’язливого вибачення, не передбачає розгубленості чи занепокоєння. Франкомовні російські агенти визнають, що в Індії «ми ще ніде не залишили свого сліду» [155], але британці знають, що залишили, бо навіть відвертий «орієнтал» Харі занепокоєний таємною змовою росіян проти Раджу, а не проти свого народу. Коли росіяни нападають на ламу і шматують його мапу, відбувається метафоричне осквернення самої Індії, що її згодом очищає Кім. {236} Кіплінґ розігрує підсумкову згоду, зцілення та єдність за допомогою географічних засобів: британці повертають собі Індію, аби знову й знову насолоджуватися її неозорими просторами, знову й знову почуватися там, як удома.

Між Кіплінґовим утвердженням прав на індійську географію і тим, що робить Камю у деяких своїх алжирських оповіданнях, написаних майже через півсторіччя по тому, існує дивовижна подібність. Мені здається, що ці їхні жести є симптомами, але не впевненості, а прихованої, здебільшого невизнаної недуги. Бо якщо ти вважаєш якесь місце своїм, то не мусиш постійно це потверджувати чи демонструвати, адже ти просто там є, як мовчазні араби у «Сторонньому», кучеряві неґри в «Серці темряви» чи різноманітні індійці у «Кімі». Проте колоніальне, тобто географічне, привласнення вимагає таких ствердних модуляцій: ці акценти відіграють роль ознак імперської культури, яка стверджує себе у власних очах, заради самої себе.

Завдяки політичним та історичним чинникам географічна й просторова влада Кіплінґа в «Кімові», на відміну від часової влади європейської метрополійної прози, набуває особливої величі. Вона стає виразником недвозначного політичного вироку Кіплінґа: Індія належить нам, а тому ми можемо розглядати її в такий, здебільшого беззаперечний, покручений і остаточний спосіб. Індія «інша», але важливо, що, попри свій величезний розмір і розмаїття, вона надійно прикріплена до Британії.

Кіплінґ витворює ще один естетично виважений збіг, на який теж слід зважати: злиття «великої гри» Крейтона і безмежної здатності Кіма маскуватися й ризикувати. Кіплінґ їх міцно пов’язує. Перше — це структура політичного нагляду й контролю, друге — на глибшому, цікавішому рівні — це фантазійне бажання людини, якій хочеться думати, що все можливо, що можна бути будь-де і будь-ким. У «Семи стовпах мудрості» Лоуренс Аравійський неодноразово звертається до цієї фантазії, нагадуючи нам, як він, блакитноокий блондин-англієць, пересувався серед пустельних арабів так, ніби був одним із них.

Я називаю це фантазією, бо ніхто (особливо реальне біле й небіле населення колоній) ніколи не забуде — і Кіплінґ, і Лоуренс постійно нагадують нам про це, — що «прикидатися тубільцем» чи брати участь у «великій грі» означає спиратися на перевірений фундамент європейської влади. Де той тубілець, {237} якого хоч раз обдурили блакитно- й зеленоокі кіми та лоуренси, прибравшись у шати шукачів пригод? Сумніваюся, що він існує. Так само не вірю в існування білих чоловіків і жінок, які, живучи у сфері тяжіння європейського імперіалізму, коли-небудь забули б про те, що владна відмінність між білими правителями й тубільними підлеглими абсолютна, що вона тяжіє до незмінності, закорінена в культурну, політичну й економічну реальність.

Кім, позитивний хлопець-герой, який, перевдягнувшись, подорожує всією Індією, переступаючи кордони й хатні пороги, зазираючи в намети й села, навічно відповідальний перед британською владою, представленою «великою грою» Крейтона. Для нас це стало настільки очевидним тому, що після написання «Кіма» Індія все-таки здобула незалежність, так само як після публікації «Іммораліста» Жида і «Стороннього» Камю Алжир виборов незалежність від Франції. Спроба ретроспективно прочитати ці головні твори імперського періоду у їхньому різноголоссі з іншими історіями й традиціями, які проходять контрапунктом до них, прочитати їх у світлі деколонізації не означає ані нехтувати їхньою великою естетичною силою, ані редукувати їх до імперіалістичної пропаґанди. Набагато серйознішою помилкою буде інтерпретація, яка позбавляє їх зв’язків із фактами влади, котрі сформували ці твори й уможливили їхнє існування.

Художній хід Кіплінґа: точний збіг британського контролю над Індією («великої гри») та прихованого бажання Кіма бути з Індією одним цілим, а пізніше прагнення зцілити її, осквернену, — очевидно не виник би без британського імперіалізму. Слід читати цей роман як оприявнення великого кумулятивного процесу, який у завершальні роки XIX сторіччя сягнув свого останнього піку перед індійською незалежністю: з одного боку, нагляд і контроль за Індією, з другого — любов і зачароване замилування кожною дрібничкою. Сам британський імперіалізм уможливив такий збіг політичного впливу й естетичного та психологічного задоволення. Це розумів Кіплінґ, проте чимало його пізніших читачів відмовлялися прийняти таку неприємну, бентежливу правду. У «Кімі» Кіплінґ не просто визнає британський імперіалізм загалом, він визнає імперіалізм у той особливий момент його історії, коли він практично проґавив розгортання динаміки {238} людської та секулярної істини, істини про те, що Індія існувала до приїзду європейців, що саме європейська сила дозволила здобути контроль і що завдяки індійському опору цій силі Індія неминуче виборсається з-під британського підпорядкування.

Сьогоднішнє прочитання «Кіма» відкриває нам великого митця, в якомусь сенсі засліпленого власним розумінням Індії: так яскраво й тонко плутає він побачені на власні очі реалії з уявленням про їхню постійність і сутність. Кіплінґ намагається підкорити романну форму своєму засліпленню. Але велика мистецька іронія полягає в тому, що насправді йому нікого не вдається збити з пантелику, а його спроба використати роман задля своєї мети лише підтверджує його естетичну чесність. Цілком очевидно, що «Кім» не політичний трактат. Найважливіше в цій книжці те, що Кіплінґ обирає форму роману і головного героя, Кіма О’Хару, щоб міцно пов’язати себе з Індією, яку він любив, але якою насправді не міг володіти. Пам’ятаючи про це, можна читати «Кіма» як великий документ доби і як естетичну віху на шляху до ночі з 14 на 15 серпня 1947 року, діти якої зробили так багато для того, щоби ми переглянули своє відчуття багатства нашого минулого та його тривких проблем.

6. Підконтрольний тубілець


Я намагався, з одного боку, зосередитися на тих аспектах чинної європейської культури, якими скористався імперіалізм, коли його успіхи почали примножуватися, а з другого — описати, як європеєць доби імперії не бачив чи не міг побачити того, що він чи вона був (була) імперіалістом, тоді як, парадоксальним чином, за тих самих обставин неєвропеєць сприймав європейця винятково як імперіаліста. За словами Фанона, така європейська цінність, як «об’єктивність... для тубільця завжди спрямована проти нього» [156].

Отже, чи можна говорити про імперіалізм як про явище, настільки закорінене в Європі XIX сторіччя, що воно злилося з культурою як такою? Яке значення має, скажімо, слово «імперіаліст», застосоване до шовіністичних чи кращих із літературних праць Кіплінґа або його сучасників Теннісона і Раскіна? Чи кожен культурний артефакт надається до теоретичного осмислення під таким кутом зору? {239}

Напрошуються дві відповіді. Мусимо сказати: ні, поняття на зразок «імперіалізму» мають здатність до узагальнення, з неприйнятною непевністю приховуючи цікаву неоднорідність західних метрополійних культур. Варто диференціювати різні типи культурних витворів, коли йдеться про їхню роль в імперіалізмі. Наприклад, можна говорити про те, що, попри свої однобокі погляди на Індію Джон Стюарт Мілль більш комплексно і по-просвітницькому підходив до поняття імперії, ніж Карлейль чи Раскін. (Поведінка Мілля у ситуації з губернатором Ейром була принциповою, вартою поваги навіть під кутом зору сьогодення.) Те саме буде справедливим щодо таких митців, як Конрад і Кіплінґ порівняно з Б’юкеном чи Гаґґардом. Заперечуючи ж розгляд культури як частини імперіалізму, не дозволяємо в такий спосіб установити серйозний зв’язок між ними. Уважно аналізуючи культуру й імперіалізм, можна виділити різні форми їхніх стосунків і побачити, що оприявнення зв’язку між ними збагачує і загострює наше прочитання основних текстів культури. Парадоксальність висновку полягає в тому, що європейська культура не була менш складною, менш багатою чи цікавою від того, що підтримувала більшість аспектів імперського досвіду.

Погляньмо на Конрада і Флобера, письменників, які працювали в другій половині XIX сторіччя: перший експліцитно зацікавлений в імперіалізмі, другий імпліцитно занурений у нього. Попри всі відмінності обидва письменники у схожий спосіб виділяють героїв, чия здатність ізолюватися й оточувати себе власноруч створеними структурами нагадує те, що створює колонізатор у центрі керованої ним імперії. Ексел Гейст у «Перемозі» та святий Антоній у «Спокусі святого Антонія» 101 (пізні твори обох авторів) усамітнюються там, де вони яко охоронці магічної повноти охоплюють ворожий світ, котрий геть не опирається їхньому контролю. Проза Конрада представляє довгу історію цих усамітнень: Олмейєр, Куртц на Центральній станції, Джим у Патусані і найприкметніше — Чарльз Ґулд у Сулако. У Флобера після «Пані Боварі» 102 вони повторюються все інтенсивніше.

101 Укр. переклад див.: Флобер Гюстав. Спокуса св. Антонія / Пер. з фр. Ірина Сидоренко // Флобер Гюстав. Твори: У 2 т. — К.: Дніпро, 1987. — Т. 2. — С. 404-528.

102 Укр. переклад див.: Флобер Гюстав. Пані Боварі; Проста душа / Пер. з фр. Микола Лукаш, Михайло Гайдай. — X.: Фоліо, 2005. — 400 с. {240}

Проте, на відміну від Робінзона Крузо на його острові, ці модерні версії імперіаліста, котрий намагається усамітнитися, парадоксальним чином приречені на перешкоди і зволікання, бо те, що вони намагалися зі своїх острівних світів, усе одно проникає туди. Завуальований вплив імперського контролю у Флоберових образах самотньої владності при порівнянні з Конрадовими очевидними репрезентаціями просто вражає.

За законами європейської художньої прози, ці перешкоди імперському проекту виступають реалістичними нагадуваннями про те, що насправді ніхто не може усамітнитися від світу, замкнувшись у приватній версії реальності. Зв’язок із Дон Кіхотом очевидний, як, зрештою, і тяглість інституційних аспектів самої романної форми, що в інтересах корпоративної ідентичності зазвичай дисциплінує й карає індивіда, який збився з правильного шляху. У Конрада, в неприховано колоніальному середовищі його творів, саме європейці спричиняють руйнації, які він потім закутує в наративну структуру і ретроспективно представляє на розсуд європейців — інтерпретуйте й досліджуйте. Це бачимо і в ранньому «Лорді Джимі», і в пізнішій «Перемозі»: ідеалістичний, усамітнений білий чоловік (Джим, Гейст) живе у дещо дон-кіхотівській ізоляції, але до нього вдираються нащадки Мефістофеля, авантюристи, і білий герой-наратор ретроспективно досліджує їхні подальші злочини.

Іншим прикладом може бути «Серце темряви». Аудиторію Марлоу складають англійці, а сам Марлоу пробирається до приватних володінь Куртца як допитливий західний розум, який намагається зрозуміти апокаліптичне одкровення. Більшість інтерпретаторів справедливо зауважують скептицизм Конрада щодо колоніальної справи, проте вони рідко звертають увагу на те, що, розповідаючи про свою африканську подорож, Марлоу повторює й посилює дії Куртца — повертає Африку під європейську гегемонію, історизуючи й наративізуючи її своєрідність. Дикуни, незаймана природа, навіть напозір безглузда «стрілянина у величезний континент» — усе це загострювало потребу Марлоу накреслити ці колонії на імперській мапі та віддати їх всеосяжній темпоральності оповідної історії, попри можливі ускладнення й кружні шляхи.

Історичними відповідниками Марлоу могли би бути сер Генрі Мейн і сер Родерік Мурчисон, уславлені ґрандіозним {241} культурним і науковим внеском, який неможливо зрозуміти поза імперським контекстом. Визначне дослідження Мейна «Давнє право» (1861) присвячене структурі права у примітивному патріархальному суспільстві. Це право наділяло привілеями фіксований «статус» і не могло модернізуватися, доки не відбувся перехід до «договірних» засад. Мейн дивовижним чином передбачає історію переходу Європи від «суверенного» до адміністративного нагляду, описану Фуко у праці «Наглядати і карати» 103. Відмінність полягає в тому, що для Мейна імперія була ніби лабораторією для обґрунтування цієї теорії (для Фуко доказом є спроектований Ієремією Бентамом паноптикум, що використовувався як європейський виправний заклад): коли його призначили офіційним членом Ради королівського намісника в Індії, Мейн розглядав своє тимчасове перебування на Сході як «тривалу екскурсію». Він воював з утилітаристами в питаннях масштабної реформи індійського законодавства (до якого він написав двісті документів) і своїм завданням вважав ідентифікацію та збереження індійців, яких можна було врятувати від «статусної» і перевести до договірної системи британської політики (що й було зроблено з дбайливо виплеканими елітами). У «Сільських спільнотах» (1871) та пізніше у Рідівських лекціях Мейн окреслив теорію, неймовірно подібну до Марксової. Індійський феодалізм, поставлений під питання британським колоніалізмом, — це неодмінна стадія розвитку; з часом, на його думку, феодал закладе фундамент для приватної власності й дозволить виникнути прототипові буржуазії.

103 Укр. переклад див.: Фуко Мішель. Наглядати й карати: Народження в’язниці / Пер. з фр. Петро Таращук. — К.: Основи, 1998. — 392 с.

Не менш дивовижна фігура — Родерік Мурчисон — був солдатом, котрий став геологом, географом і чиновником Королівського географічного товариства. Роберт Стаффорд у захопливому дописі про життя й кар’єру Мурчисона спостеріг: зважаючи на його військове минуле, безапеляційний консерватизм, надмірну самовпевненість і волю, величезний науковий і власницький запал, його ставлення до своєї праці геолога неминуче перетворилося на поведінку загарбницької армії, чиї кампанії збільшують владу і ґлобальний засяг Британської імперії [157]. І в самій Британії, і в Росії, Європі, і в їхніх {242} географічних антиподах — Африці та Індії, — Мурчисон був імперією в дії. «Дотепер головними пристрастями англійця, як і в часи Релі та Дрейка, залишаються подорожі та колонізація», — сказав він одного разу [158].

Отже, у своїх історіях Конрад відтворює імперський жест загарбування фактично цілого світу і, представляючи його здобутки, підкреслює його нездоланну іронію. Конрадове історичне бачення відкидає інші історії, присутні в оповіді, динаміка цього бачення утверджує Африку, Куртца і Марлоу, попри їхню засадничу своєрідність, як об’єкти вищого західного (хоч і визнано проблематичного) визначального розуміння. Хоча, як я вже казав, оповідь Конрада охоплює багато того, що уникає вираження: джунґлі, зневірених тубільців, велику ріку, величне, невимовно похмуре африканське життя. У другому з тих двох випадків, коли тубілець щось розбірливо проказує, він устромляє свою «нахабну чорну голову» в двері, щоб повідомити про смерть Куртца, ніби тільки європейський привід міг надати африканцю достатню підставу зв’язно говорити. Крім визнання сутнісної відмінності Африки, для розповіді Марлоу африканський досвід — це подальше підтвердження світової важливості Європи. Цілісне значення Африки зменшується, наче зі смертю Куртца вона знову повернулася до чорноти, яку він намагався перемогти силою своєї імперської волі.

Від тогочасних читачів Конрада ніхто не чекав запитань чи занепокоєння з приводу долі тубільців. Значення мало тільки те, як усе це розуміє Марлоу, адже без його зважено вибудуваного наративу не існує історії, яку варто переповідати, вигадки, в яку варто вірити, авторитета, з яким варто проконсультуватися. Це позиція всього за крок від оцінки бельгійським королем Леопольдом Міжнародної асоціації Конґо, яка «безкорисливо впродовж тривалого часу сприяла шляхетній справі проґресу» [159] і яку 1885 року один її прихильник описав як «найшляхетнішу і найбільш саможертовну схему розвитку Африки з будь-коли запропонованих».

Критикуючи Конрада (мовляв, він був расистом, який повністю здегуманізував африканське корінне населення), Чінуа Ачебе недостатньо наголошує на тих рисах ранньої творчості Конрада, які унаочнюються й підкреслюються в його пізніших книжках, як-от «Ностромо» і «Перемога», де не йдеться про {243} Африку [160]. У «Ностромо» історія Костаґуани — це нещадна історія білої родини з претензійними планами і суїцидальними нахилами. Ні місцеві індіанці, ні панівний клас іспанців на Сулако не можуть запропонувати альтернативного погляду: Конрад ставиться до них з тією самою співчутливою зневагою, для нього це така сама екзотика, як африканські неґри чи селяни Південно-Східної Азії. Зрештою, аудиторія Конрада складалася з європейців, а його проза не проблематизувала, а підтверджувала цей факт і посилювала його усвідомлення, у такий спосіб, хоч як це парадоксально, вивільнюючи власний в’їдливий скептицизм письменника. Схожі процеси відбуваються і з Флобером.

Попри свою витонченість і розгалуженість, інклюзивні культурні форми, які стосуються периферійних неєвропейських середовищ, очевидно ідеологічні й вибіркові (навіть репресивні), коли йдеться про «тубільців». Так само мальовничий колоніальний живопис XIX сторіччя, попри його «реалізм» [161], ідеологічний і репресивний: він дієво притлумлює Іншого, реконституює відмінність як ідентичність, репрезентує і панує над володіннями, позначеними не інертними жителями, а окупаційною владою. Що опиралося таким відверто імперським наративам, як, скажімо, наратив Конрада, і чи щось узагалі опиралося — ось цікаве питання. Чи мало тяглість консолідоване бачення Європи? Чи в самій Європі воно було непереборним і не мало опору?

Як показують А. П. Торнтон, Портер і Гобсон, європейський імперіалізм насправді створив європейську опозицію між серединою і кінцем XIX сторіччя [162]. Чимало і конкретних осіб, і представників суспільних рухів поважали, наприклад, аболіціоністів, Ентоні Троллопа та Ґолдвіна Сміта. Проте діячі на зразок Фруда, Ділька і Сілі представляли, безперечно, потужнішу й успішнішу імперську культуру [163]. Стівен Нейл у своїй книжці «Колоніалізм і християнське місіонерство» пише про те, що хоча впродовж XIX сторіччя місіонери діяли як агенти якої-небудь імперії, іноді їм удавалося запобігти найгіршим колоніальним перегинам [164]. Правда й те, що деяким тубільцям європейці принесли модерні технологічні зміни — парові двигуни, телеграф і навіть освіту. Ці блага пережили колоніальний період, але це не означає, що вони не мали неґативних аспектів. {244} Проте непереборною реальністю, основною реальністю в культурі імперіалізму залишається дивовижна чистота імперських пошуків, як у «Серці темряви», де Марлоу визнає, що завжди відчував потяг заповнювати великі білі плями на мапі. Своєю імпульсивністю цей жест нагадує справжніх дослідників та імперіалістів — Родса, Мурчисона і Стенлі. Він не применшує суперечливої влади імперіалізму, продовженої в колоніальній зустрічі. Конрад акцентує цю реальність не лише в змісті, а й у формі сімнадцятисторінкового звіту Куртца Товариству заборони дикунських звичаїв. Мета — цивілізувати і принести світло в темні кутки — водночас і антитетична, і логічно еквівалентна реальним діям: прагненню «винищити брутальну худобу», яка не захоче колаборувати чи плекатиме ідеї опору. На Сулако Ґулд очолює шахту і рівночасно задумує висадити підприємство в повітря. Немає потреби у зв’язках: імперське бачення уможливлює воднораз і життя, і смерть тубільців.
Проте, звісно, змусити всіх тубільців зникнути було неможливо. Фактично вони дедалі більше вдиралися до імперської свідомості. Тому з’явилися схеми, як відокремити тубільців — африканців, малайців, арабів, берберів, індійців, непальців, яванців, філіппінців — від білих за расовими й релігійними критеріями, а тоді відтворити їх такими, що потребують європейської присутності — колонії або дискурсу господаря, — яка поставила б їх на місце і примусила до праці. Отже, з одного боку, прозу Кіплінґа можна розглядати під кутом зору позиціонування індійця як істоти, котра очевидно потребує британської опіки, одним із аспектів якої є наратив: він огортає, а тоді асимілює Індію, позаяк без Британії Індія просто щезне у власній корупції й недорозвинутості. (Тут Кіплінґ повторює відомі погляди Джеймса, Джона Стюарта Мілля й інших утилітаристів у часи, коли ті працювали в Індія-хаузі 104) [165].

104 Департамент управління Британською Індією, його напівнеформальна назва походить від назви будинку, в якому він був розташований. Згодом Індія-хауз, Канада-хауз тощо перетворилися на посольства відповідних країн у Великій Британії.

З другого боку, тут помітна тінь дискурсу колоніального капіталізму, закоріненого в ліберальній політиці вільної торгівлі, що також постала з євангелічної літератури. Згідно з нею, {245} наприклад, лінивий тубілець знову виступає як істота, природна зіпсутість і розхлябаний характер якої потребують європейського повелителя. Підтвердження цьому подибуємо у спостереженнях колоніальних правителів на зразок Ґальєні, Юбера Ліоте, лорда Кромера, Г’ю Кліффорда і Джона Боурінґа: «Він має великі руки і гнучкі пальці ніг, натреновані в лазінні по деревах та інших різноманітних активних заняттях... Його враження скороминущі, у його пам’яті не залишається майже нічого з теперішніх чи минулих подій. Запитайте про його вік, і він не зможе відповісти. Ким були його предки? Він не знає і йому байдуже... Головна його вада — це неробство, в ньому ж полягає і його щастя. Коли необхідність змушує його до праці, він робить це неохоче» [166]. А ще в монографічній доскіпливості колоніальних науковців, наприклад в історика економіки Клайва Дея, який написав 1904 року: «На практиці виявилося, що стимулювати до праці тубільне [яванське] населення, апелюючи до бажання вдосконалити себе чи підняти життєві стандарти, неможливо. Лише негайне матеріальне задоволення може висмикнути їх із їхньої лінивої рутини» [167]. Такі описи перетворювали тубільців і їхню працю на товар, замовчуючи реальні історичні умови й відмітаючи факти важкого труда та опору [168].

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка