Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка20/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   55

«Кім» — це твір високого естетичного ґатунку, від якого не можна просто відмахнутися як від расистської вигадки одного стурбованого ультрареакційного імперіаліста. Джордж Орвелл безперечно мав рацію, зауваживши унікальну здатність Кіплінґа запроваджувати нові вислови й поняття: «Захід є Захід, а Схід є Схід» 93, «тягар білої людини» 94, «кудись на схід від Суецу» 95

93 Перший рядок із «Балади про Схід і Захід». Укр. переклад див.: Кіплінг Редьярд. Балада про Схід і Захід // Улюблені англійські вірші та навколо них / Пер. і упор. Максим Стріха. — К.: Факт, 2003. — С. 282. Максим Стріха, до речі, спростовує спрямовані проти Кіплінґа звинувачення в есенціалізації антагоністичних Сходу й Заходу. На його думку, Кіплінґова «Балада...» насправді заперечує тезу про несумісність цих двох світів, а її хибні прочитання пов’язані з висмикуванням перших двох рядків («Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, / допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог») із контексту, адже далі у вірші сказано: «Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів, / Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!» Інтерпретацію «Балади...» Максимом Стріхою див. у: Стріха Максим. Кіплінг справжній і вигаданий // Улюблені англійські вірші та навколо них / Пер. і упор. Максим Стріха. — К.: Факт, 2003. — С. 278.

94 «Тягар білої людини» — назва Кіплінґової поеми 1899 р. {224}

95 Рядок із вірша «Мандалай».

— а ще приземленість і водночас сталість та привабливість Кіплінґових інтересів [143]. Одна з причин Кіплінґової сили — те, що він, будучи надзвичайно обдарованим митцем, утілював у своїй творчості досить тривіальні ідеї, які без мистецтва не мали б тієї сталості. Проте його підтримували також (а відтак і він міг їх використовувати) канонізовані пам’ятки європейської культури XIX сторіччя. Підлеглість небілих народів, неодмінність панування над ними вищої раси та їхня абсолютно незмінна сутність — усе це було практично незаперечною аксіомою модерного життя.

У ті часи справді тривали дебати про те, як керувати колоніями і чи варто облишити деякі з них. Проте жоден із тих, хто здатний був впливати на публічні дискусії чи на політику, не оскаржував фундаментальну вищість білого європейця, який завжди має брати гору. Вислови на зразок: «Індус засадничо брехлива істота, котрій бракує духовної відваги» — були проявами мудрості, що їх майже ніхто не заперечував (а найменше губернатори Бенґалії). Так само коли такий історик Індії, як сер Г. М. Елліот, замислював свою працю, то центральним у ній було поняття індійського варварства. Клімат і географія відбилися на характері індійців: згідно з лордом Кромером, одним із найстрахітливіших правителів, орієнтали не могли навчитися ходити тротуарами, говорити правду, застосовувати логіку; малайзійські тубільці були засадничо лінивими, тоді як північні європейці — енерґійними й винахідливими. У згадуваній книжці В. Ґ. Кірнана «Повелителі роду людського» постає дивовижна картина того, наскільки поширеними були ці погляди. Як я уже казав, дисципліни на зразок колоніальної економіки, антропології, історії та соціології будувалися на таких даностях (dicta), унаслідок чого чи не кожен європеєць (і чоловік, і жінка), який стикався з колоніями на кшталт Індії, виявлявся ізольованим від будь-яких змін і націоналізму. Цілий цей досвід, докладно описаний Майклом Едвардсом у «Сагибах і лотосі», з притаманною йому історією, кухнею, діалектом, цінностями й метафорами відірвався від багатих і суперечливих реалій Індії і безтурботно увічнив себе. Навіть Карл Маркс поступився перед уявленнями про незмінне азіатське село, чи рільництво, чи деспотизм. {225}

Молодий англієць, посланий до Індії на «договірну» державну службу, належав до класу, який на національному рівні цілковито домінував над будь-яким індійцем незалежно від його багатства й аристократизму. Разом з іншими молодими колоніальними чиновниками він чув ті самі історії, читав ті самі книжки, засвоював ті самі уроки і вступав до тих самих клубів. Але, цитуючи Майкла Едвардса, «майже ніхто не обтяжував себе вивченням мови народу, над яким панував, хоча б на якомусь рівні, а тому вони дуже залежали від своїх тубільних клерків, котрі потурбувалися вивчити мову своїх завойовників і були здебільшого зовсім не проти, щоб скористатися з незнання своїх панів» [144]. Вдалий портрет такого чиновника змалював Форстер у «Подорожі до Індії» в образі Ронні Гезлопа.

Усе це стосується й «Кіма», де головним представником світської влади є полковник Крейтон. Цей етнолог-дослідник-солдат не витвір фантазії, а майже напевне персонаж, узятий Кіплінґом із власного досвіду життя в Пенджабі. Найцікавіше інтерпретувати його водночас як узагальнення чиновників колоніальної Індії і як реальну особу, яка ідеально відповідала новим авторовим задумам. По-перше, хоча Крейтон нечасто фігурує в романі і виписаний він не так рельєфно, як Магбуб Алі чи Харі-бабу, він, однак, править за мірило будь-яких учинків, розсудливого режисера подій, людину, чия сила заслуговує на повагу. Проте він не схожий на грубого солдафона. Владу над Кімовим життям він здобуває завдяки переконливості своїх слів, а не свого звання. Коли це здається йому виправданим, він може бути гнучким (хто хотів би кращого боса, ніж Крейтон, на час Кімових канікул?), але стає безжальним, коли того вимагають події.

По-друге, особливий інтерес викликає те, що він колоніальний чиновник і науковець. Цей союз влади і знання збігається в часі зі створенням Конан Дойлем славетного Шерлока Холмса, чий вірний біограф — доктор Ватсон — ветеран Північно-західного пограниччя 96. Холмсів підхід до життя — здорова повага до закону (і його захист), поєднана з вищим, вузькоспрямованим, схильним до науки інтелектом.

96 Північно-західна погранична провінція Британської Індії і сьогочасного Пакистану.

Своїм читачам і Кіплінґ, і Дойл представляють героїв, чий неортодоксальний стиль діяльності {226}раціоналізовано новими царинами досвіду, які перетворилися на квазіакадемічні дисципліни. Колоніальне правління і кримінальне розслідування набувають респектабельності й упорядкованості класичних дисциплін або хімії. Коли Магбуб Алі віддає Кіма в науку, Крейтон, почувши їхню розмову, мовчки подумав: «якщо правда все, що про нього говорять, цього хлопця не можна втратити». Його погляд на світ цілком систематизований. В Індії Крейтона цікавить усе, адже для його управління тут усе важливе. У ньому невимушено сусідять етнографія й колоніальна служба: він може вивчати талановитого хлопця і як майбутнього шпигуна, і як антропологічну дивовижу. Тож коли отець Віктор цікавиться, чи не забагато уваги Крейтон приділяє бюрократичним дрібницям Кімової освіти, полковник розвіює сумніви. «Перетворення полкової емблеми, цього вашого Червоного буйвола, на якийсь фетиш, за яким упадає хлопець, дуже цікавий процес».

Крейтон-антрополог важливий і з інших причин. З усіх модерних соціальних наук саме антропологія історично найближче пов’язана з колоніалізмом, адже здебільшого саме антропологи й етнологи консультували колоніальних можновладців стосовно поведінки та звичаїв автохтонного населення. (Теж потверджуючи цей факт, Клод Леві-Стросс назвав антропологію «служницею колоніалізму». Чудова збірка есе «Антропологія та колоніальна зустріч» (1973) за редакцією Талала Асада поглиблено вивчає це співвідношення. У романі Роберта Стоуна «Прапор на світанку» (1981), в якому йдеться про інтереси Сполучених Штатів у Латинській Америці, головний герой Голлівел — антрополог із сумнівними зв’язками з ЦРУ.) Кіплінґ чи не вперше змалював цей логічний альянс західної науки і політичних сил у колоніях [145]. Він завжди ставиться до Крейтона серйозно, і це одна з причин появи Харі-бабу. Бабу — тубільний антрополог, безперечно яскравий чоловік, який уже не вперше і небезпідставно прагне стати членом Королівського наукового товариства, майже завжди смішний, або незграбний, або дещо карикатурний, і не тому, що нездібний чи нездарний (якраз навпаки), а тому, що не білий, і тому йому ніколи не стати Крейтоном. Кіплінґ дуже уважний до цього. Як він не міг уявити Індію, винесену історією поза межі британського контролю, так він не міг уявити й індійців, ефективних і серйозних у справах, яких тоді і він, і інші {227} вважали винятково прероґативою Заходу. Хоч який милий і чарівний Харі-бабу, та він залишається стереотипом онтологічно кумедного тубільця, котрий безнадійно намагається бути, як «ми».

Я вже зазначав, що в образі Крейтона зміни, які впродовж поколінь відбувалися з уособленням британської влади в Індії, сягають своєї кульмінації. За Крейтоном стоять піонери й шукачі пригод кінця XVIII сторіччя на зразок Воррена Гастінґса і Роберта Клайва, чиї новаторські підходи до управління й зловживання авторитетом змусили Англію приборкати необмежену владу Раджу [the Raj] рамками закону. Від Клайва і Гастінґса у Крейтоні залишилось відчуття свободи, готовність імпровізувати, переважна схильність до неформальності. За цими безжальними піонерами прийшли Томас Манро і Маунтстюарт Елфінстоун, реформатори й синтезатори, одні з перших чільних науковців-керівників, у чиєму владарюванні був відблиск чогось схожого на компетентність. Для багатьох видатних науковців служба в Індії була нагодою вивчити чужу культуру. Сер Вільям Джонс (на прізвисько Азіат), Чарльз Вілкінс, Натаніел Гелгед, Генрі Колбрук, Джонатан Данкен — ці люди займалися принципово комерційними справами і, мабуть, на відміну від Крейтона (й Кіплінґа), не відчували, що праця в Індії означала керування системою загалом, взірцево й економно (в буквальному сенсі).

Крейтонові стандарти — це стандарти відстороненого уряду, який ґрунтується не на забаганках чи особистих преференціях (як у випадку Клайва), а на законах, принципах порядку і контролю. Крейтон утілює ідею про те, що в Індії не можна керувати, не знаючи її, а знання Індії полягає в розумінні способу її функціонування. Це розуміння з’явилося за часів генерал-губернатора Вільяма Бентінка і спиралося одночасно на орієнталістичні й утилітаристичні принципи правління якнайбільшими масами індійців з якнайбільшою користю (і для індійців, і для британців) [146]; але його завжди оповивав незмінний факт британської імперської влади, що відділяла губернатора від простих смертних, для яких питання правди й неправди, добра і зла були емоційно забарвленими й важливими. Для урядовця, котрий представляв Британію в Індії, головним було не те, чи є щось добром або злом і чи мусить воно відповідно змінитися або залишитися, а працює воно чи ні, допомагає чи заважає керувати чужим утворенням. Тому Крейтон задовольняє {228} Кіплінґа, який уявляв собі ідеальну Індію, незмінну й привабливу, назавжди невіддільну частину імперії. З такою владою можна було погодитися.

У відомому есе «Місце Кіплінґа в історії ідей» Ноель Аннан говорить про те, що Кіплінґове бачення суспільства нагадує уявлення нових соціологів — Дюркгейма, Вебера й Парето, — які


розглядали суспільство як взаємопов’язані групи; і саме несвідомо встановлені цими групами поведінкові зразки, а не людські бажання чи такі невизначені категорії, як клас або культурна чи національна традиція, насамперед визначали людські дії. Їх цікавило, як ці групи сприяли порядку чи нестабільності в суспільстві. Натомість їхніх попередників турбувало, чи допомагали певні групи суспільству проґресувати [147].
Аннан веде далі, стверджуючи, що Кіплінґ нагадував засновників модерного соціологічного дискурсу вірою в те, що ефективний уряд в Індії залежав від «сил соціального контролю [релігії, закону, звичаю, згоди, моралі], які накладали на індивідів певні правила, які ті порушували на власний ризик». Загальником британської імперської теорії стало те, що Британська імперія відрізнялася (у кращий бік) від Римської, бо була суворою системою, керованою законом і порядком, тоді як в останній важили тільки грабунок і зиск. На цьому наголошують Кромер у «Давньому й модерному імперіалізмі» та Марлоу у «Серці темряви» [148]. Крейтон чудово це розуміє і тому працює з мусульманами, бенґальцями, афганцями й тибетцями, ніколи не принижуючи їхніх вірувань і не зневажаючи їхніх відмінностей. Кіплінґ цілком природно зробив Крейтона науковцем, який досліджує найменші рухи комплексного суспільства, а не колоніальним бюрократом чи жадібним спекулянтом. Олімпійський темперамент Крейтона, його приязне, але безстороннє ставлення до людей, ексцентрична поведінка — для Кіплінґа це окраси ідеального індійського чиновника.

Крейтон-організатор не лише очолює «велику гру» (головні бенефіціянти якої Кайзер-і-Гінд 97,

97 Титул імператора Індії. Його запропонував професор східних мов Ґотліб Лайтнер перед Імперським зібранням 1877 p., на якому цей титул був офіційно наданий королеві Вікторії. На думку Лайтнера, титул «кайзер» був добре {229}відомий тубільцям, адже вони знали правителя Візантійської імперії як «кайзер-і-ром», до того ж він вдало поєднував імперські титули римського «цезаря», німецького «кайзера» і російського «царя». Зрештою, індусам легко було його вимовляти, тож не було небезпеки, що вони назовуть імператрицю неправильно. Детальніше про вибір індійського титулу для королеви Вікторії див.: Кон Б. Репрезентування влади в колоніальній Індії // Винайдення традиції / За ред. Ерика Гобсбаума і Теренса Рейнджера; пер. з англ. Микола Климчук. — К.: Ніка-Центр, 2005. — С. 233-234.

тобто королева-імператриця, та її британський народ), а й працює пліч-о-пліч із самим письменником. Коли говорити про сталий світогляд Кіплінґа, то Крейтон утілює його більше, ніж будь-хто інший. Як і Кіпліінґ, Крейтон дотримується розмежувань в індійському суспільстві. Коли Магбуб Алі повторює Кімові, що той ніколи не повинен забувати, що він сагиб, то виступає як довірена, досвідчена людина Крейтона. Як і Кіплінґ, Крейтон ніколи не втручається в ієрархії, у пріоритети та привілеї каст, релігій, народностей і рас, і цього ніколи не роблять чоловіки й жінки, які працюють на нього. Наприкінці XIX сторіччя так званий «Порядок першості», який, згідно з Джефрі Мурхаусом, починався з визнання «чотирнадцяти різних статусних щаблів», розрісся до «шістдесяти одного, з них деякі призначалися лише для однієї особи, а інші — для багатьох» [149]. Мурхаус припускає, що амбівалентні стосунки «любові-ненависті» між британцями й індійцями походять із комплексних ієрархічних позицій, властивих обом народам. «Кожен із них збагнув базові соціальні засади іншого і не лише зрозумів їх, а й підсвідомо поважав як цікавий варіант власних соціальних засад» [150]. Такий триб мислення повсюдно присутній у тексті «Кіма»: Кіплінґ дбайливо перераховує різні народи й касти Індії, всі (навіть лама) приймають доктрину расової сепарації, межі та звичаї, практично нездоланні для чужинців. У «Кімі» кожен є одночасно чужинцем для чужих груп і своїм для своїх.

Поцінування Крейтоном здібностей Кіма — кмітливості, вміння маскуватися і входити в ситуацію так, ніби вона для нього природна, — нагадує інтерес письменника до цього складного, хамелеоноподібного персонажа, який занурюється в пригоди, інтриґи, епізоди й випливає з них. Головна аналогія проводиться між «великою грою» та самим романом: перше велике задоволення — можливість бачити всю Індію з позиції спостерігача, котрий усе тримає під контролем; друге — як свої п’ять {230} пальців знати людину, яка з азартом може перетинати межі і вдиратися на території, маленького «друга цілого світу», самого Кіма О’Хару. Схоже, що, помістивши в центрі роману Кіма (так само як Крейтон, майстер шпіонажу, вводить Кіма у «велику гру»), Кіплінґ може володіти й насолоджуватися Індією так, як не снилося навіть імперіалізмові.

Що це означає для такої кодифікованої й організованої структури, як реалістичний роман кінця XIX сторіччя? Подібно до Конрада, Кіплінґ пише художню прозу, в якій герої належать до дивовижного, незвичного світу закордонних пригод та особистісної харизми. Скажімо, Кім, лорд Джим і Куртц — це надзвичайно ентузіастичні особистості, котрі передрікають появу пізніших шукачів пригод на зразок Т. Е. Лоуренса в «Семи стовпах мудрості» та Перкена в «Королівському шляху» Мальро 98. Герої Конрада, уражені незвичною здатністю до роздумів і колосальною іронією, залишаються в пам’яті як сильні, здебільшого відчайдушно сміливі люди дії.

І хоча ці твори належать до жанру пригодницького імперіалізму (разом із творами Райдера Гаґґарда, Дойла, Чарльза Ріда, Гарольда Філдінґа, Дж. А. Генті та ще десятка менших письменників), Кіплінґ і Конрад претендують на серйозну увагу на естетичному й критичному рівнях.

Однак збагнути незвичність Кіплінґа можна, пригадавши, зокрема, ким були його сучасники. Ми так звикли бачити його в компанії Гаґґарда і Б’юкена, аж забули, що як митця його цілком виправдано можна порівняти з Гарді, Генрі Джеймсом, Мередітом, Ґіссінґом, пізньою Джордж Еліот, Джорджем Муром або Семюелем Батлером. У Франції рівними йому були Флобер і Золя, навіть Пруст і ранній Жид. Проте твори цих письменників — це, по суті, романи про втрату ілюзій і розчарування, тоді як «Кім» — ні. Герой роману кінця XIX сторіччя — це майже без винятку людина, яка зрозуміла, що її життєвий план — прагнення величі, багатства чи визнання — не більше ніж фантазія, ілюзія, мрія. Фредерік Моро у «Вихованні почуттів» Флобера 99,

98 Укр. переклад див.: Мальро Андре. Королівська дорога / Пер. з фр. Людмила Колодинська та Орест Черній. — X.: Фоліо, 2005. — 254 с.

99 Укр. переклад див.: Флобер Гюстав. Виховання почуттів / Пер. з фр. Дмитро Паламарчук. — X.: Фоліо, 2005. — 399 с. {231}

Ізабелла Арчер у «Портреті дами» Генрі Джеймса, Ернест Понтіфекс у «Шляху всякої плоті» Батлера — все це герої, юнаки чи дівчата, яких грубо пробудили від барвистих снів про досягнення, вчинки і славу, змусивши натомість примиритися зі своїм зниженим статусом, зрадженим коханням і потворним буржуазним світом, грубим і міщанським.

У «Кімі» ми не побачимо такого пробудження. Ніщо так не підкреслює цей факт, як порівняння Кіма з його майже сучасником Джудом Фолі — «героєм» роману Томаса Гарді «Джуд непомітний» (1894). Обидва вони дивні сироти в конфлікті зі своїм оточенням: Кім — ірландець в Індії, Джуд — трохи обдарований англійський сільський хлопець, якого більше цікавить грецька мова, ніж сільське господарство. Обом ввижається привабливе життя, якого вони й намагаються досягнути, пройшовши через певне учнівство: Кім яко учень мандрівного настоятеля-лами, Джуд як університетський студент-пошукувач. Але на цьому спільне закінчується. Життя заганяє Джуда в пастку за пасткою: він невдало одружується з Арабеллою, фатально закохується в Сью Брайдгед, народжує дітей, які накладають на себе руки, і після років поневірянь доживає дні покинутим чоловіком. Поступ Кіма, навпаки, веде його від одного блискучого успіху до наступного.

Однак важливо знову наголосити на подібності між «Кімом» і «Джудом непомітним». Обох юнаків — Кіма і Джуда — обрано за їхнє незвичне походження: вони не схожі на «нормальних» хлопців, яким батьки й родина забезпечують безперешкодний рух по життю. У їхньому скрутному становищі найважливіша проблема ідентичності — ким бути, куди піти, що робити. Якщо такими, як усі, вони бути не можуть, то ким вони є? Невгамовними шукачами й мандрівниками, як архетипний герой самої романної форми Дон Кіхот, котрий рішуче відмежовує світ роману — спустошений, пригнічений, з «утраченою трансцендентністю» (цитуючи «Теорію роману» Лукача) — від щасливого, задоволеного світу епосу. Лукач стверджує, що кожен герой роману намагається повернути втрачений світ своєї уяви. У романі-розчаруванні кінця XIX сторіччя це нездійсненна мрія [151]. Джуд, подібно до Фредеріка Моро, Дороті Брук, Ізабелли Арчер, Ернеста Понтіфекса й усіх інших, приречений на таку долю. Парадокс власної ідентичності полягає в тому, що вона вже закладена {232} в цю примарну мрію. Джуд не став би тим, ким він є, якби не його марне бажання бути науковцем. Утеча від соціального небуття обіцяє полегшу, але це неможливо. Бажання саме того, чого отримати не можна, — у цьому збігові й полягає структурна іронія. Біль і переможена надія наприкінці «Джуда непомітного» стали синонімами самої Джудової ідентичності.

Кім О’Хара настільки оптимістичний персонаж саме тому, що вибирається з цього паралітичного й гнітючого глухого кута. Його дії (як і дії інших героїв імперської прози) ведуть до перемог, а не поразок. Він повертає Індії процвітання, коли сприяє арешту й вигнанню ворожих чужоземних агентів. Кімова сила почасти полягає в його глибокому, майже підсвідомому знанні того, що він відрізняється від навколишніх індійців. Іще в ранньому дитинстві йому подарували особливий амулет і, на відміну від інших хлопців, з якими він грався, ще при народженні (а читачеві про це сказано на самому початку роману) напророчили унікальну долю, про що він прагне всім розповісти. Пізніше він дуже чітко усвідомлює, що він сагиб, білий чоловік, а коли його опосідають сумніви, поруч завжди є хтось, хто нагадує йому, що він насправді сагиб і має всі права та привілеї цього особливого звання. У Кіплінґа навіть святий ґуру потверджує відмінність між білим і небілим.

Проте один тільки цей успіх ще не наділяє роман незвичайним почуттям задоволення й упевненості. Порівняно з Джеймсом чи Конрадом Кіплінґ не був інтроспективним письменником. І, на відміну від Джойса, він не ставився до себе як до Митця (покладаючись на відомі свідчення). Сила впливу його найкращих творів завдячує легкості й невимушеності, позірній природності його оповіді та створених образів, а непересічна багатогранність його творчого таланту може змагатися з Діккенсовою чи Шекспіровою. Мова не опиралася йому (як Конрадові), вона була прозорою, багатою на різні звуки й модуляції, що безпосередньо репрезентували світ, який він досліджував. Саме ця мова й наділяє Кіма жвавістю й дотепністю, енерґією та привабливістю. Кім дуже нагадує персонажів, яких ще на початку XIX сторіччя міг вигадати письменник, скажімо, на зразок Стендаля: його яскраві портрети Фабріціо дель Донґо і Жульєна Сореля створені зі схожої суміші авантюри й смутку, яку він назвав «іспанізмом». Для Кіма, як і для героїв Стендаля (і на {233} відміну від Джуда Томаса Гарді), світ сповнений можливостей подібно до Калібанового острова, що «повен звуків і голосів солодких, добровісних» 100.

100 Шекспір В. Буря / Укр. пер. Миколи Бажана // Шекспір В. Твори: У 6 т. — К.: Дніпро, 1986. — Т. 6. — С. 412.

Деколи цей світ спокійний, навіть ідилічний. Отже, ми бачимо не тільки метушню і життєву силу Великої дороги, а й гостинну, тиху пасторальність сцени, коли маленький гурт мандрівників разом зі старим солдатом мирно відпочиває в дорозі (розділ 3).
Під палючим сонцем ліниво гуділи комахи, туркотіли голуби і сонно гуділи колодязні котки в полях. Лама заговорив повільно й виразно. Через десять хвилин старий солдат сповз зі свого поні, мовляв, щоб краще чути, і сів, обмотавши віжки довкола зап’ястка. Голос лами почав затинатися, павзи подовшали. Кім уважно спостерігав за сірою білкою. Коли цей маленький сварливий хутряний м’ячик зник, притиснувшись до гілки, проповідник і його слухач уже глибоко спали. Різко окреслена голова солдата лежала на його руці, лама сперся на стовбур дерева, на тлі якого його голова була немов вирізана зі слонової кістки. Звідкись причалапало голе дитя і, піддавшись несподіваному пориву шанобливості, зробило маленький урочистий уклін перед ламою. Проте воно було таке мале й товсте, що перекинулося на бік, — Кім розреготався з кривеньких грубеньких ніжок. Перелякане й обурене дитя голосно завищало [152].
Довкола цієї райської композиції відбувається «дивовижна вистава» Великої дороги, якою, за словами старого вояка, «рухаються люди всіх родів і каст... браміни й чамари, банкіри й бляхарі, перукарі і банья, пілігрими й гончарі — цілий світ у русі. Для мене це ріка, з якої мене виловили, ніби колоду після повені» [153].

Одна з приголомшливих рис стосунків Кіма з цим багатим, на диво гостинним світом — його надзвичайний хист до маскування. Вперше ми бачимо Кіма на площі в Лахорі, коли він сидить на старовинній гарматі (яка й досі там стоїть), — малий індієць серед інших індійських хлопчаків. Кіплінґ ретельно описує релігію та походження кожного хлопця (мусульманин, індус, ірландець) і не менш ретельно демонструє, що жодна з цих {234} ідентичностей не перешкоджає Кімові, хоча може заважати іншим хлопцям. Він може переходити з одного діалекту на інші, від одних цінностей і вірувань до інших. Упродовж роману Кім переймає діалекти численних індійських громад: він говорить мовою урду, англійською (Кіплінґ дуже кумедно й поблажливо глузує з його ходульної англо-індійської мови, яка виразно відрізняється від претензійної багатослівності бабу), гінді й бенґалі. Коли Магбуб говорить мовою пушту, Кім підхоплює і її, коли лама розмовляє тибетською китайською, Кім розуміє й цю мову. Кіплінґ — дириґент цього мовного Вавилону, справжнього Ноєвого ковчега кашмірців, сикхів, акалі, сансі та багатьох інших — забезпечує хамелеоноподібний успіх Кіма у його грі з усім цим, подібно до успіху великого актора, котрий, переживаючи різні ситуації, у кожній з них почувається, як удома.

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка