Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка2/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55

Істотна частина риторики «нового світового порядку», декларованої американським урядом по закінченні холодної війни, риторики запаморочливих самовихвалянь, неприхованого тріумфалізму та загрозливих прокламацій відповідальності, могла бути написана Конрадовим Голройдом: ми — найкращі, ми приречені бути на чолі, ми — за свободу й порядок тощо. Жоден американець не мав імунітету від цієї структури почування. Риторика влади, розгорнута в імперських декораціях, надто легко продукує ілюзію доброзичливості, тому над імпліцитним попередженням, захованим у Конрадових портретах Голройда й Ґулда, і досі рідко замислюються. Проте найганебніша ознака цієї риторики — те, що її вже не раз використовували раніше: Іспанія і Португалія, а в модерний період надзвичайно часто британці, французи, бельгійці, японці, росіяни, а тепер і американці.
Одначе прочитання великого твору Конрада буде неповним, якщо сприймати його просто як раннє передбачення реальних подій у Латинській Америці XX сторіччя — всіх цих «Юнайтед {20} Фрут Компані» 8, полковників, борців за визволення й найманців, оплачуваних Сполученими Штатами. Конрад провістив західний погляд на «третій світ», який проявляється у творах таких різних письменників, як Ґрем Ґрін, Відьядгар Сураджпрасад Найпол і Роберт Стоун, у дослідників імперіалізму, як Ганна Арендт, чи авторів подорожніх нотаток, режисерів і полемістів, котрі намагаються представити неєвропейський світ або на суд і розгляд європейської та північноамериканської аудиторії, або для задоволення її екзотичних смаків. Адже якщо можна сказати, що Конрад іронічно вважав імперіалізм американського й британського власників срібної копальні Сан Томе приреченим через його власні [імперіалізму. — Прим. перекл.] претензійні і нездійсненні амбіції, то так само правда й те, що він писав як людина, чиє західне бачення незахідного світу настільки зашкарубло, що затуляло від нього інші історії, культури і прагнення. Конрад міг бачити лише світ, у якому цілковито домінує атлантичний Захід і в якому кожна опозиція Заходові лише зміцнює його аморальну владу. Але він не міг побачити альтернативу цій жорстокій тавтології.

8 «Юнайтед Фрут Компані» — гігантська корпорація, яка майже сторіччя була монополістом у виробництві й торгівлі бананами на американському континенті. Витоки компанії простежуються аж до 1871 року, коли підприємливий 23-річний американець Майнор Кейт споруджував залізницю в Коста-Риці. Паралельно він використовував прилеглу до залізниці територію під бананові плантації. Коли ж на початку 1890-х pp. пасажиропотік залізницею виявився недостатнім, щоб компенсувати витрати на неї і забезпечити прибуток, Кейт вирішує використати її для транспортування бананів, які вирощували поруч. Об’єднавшись 1899 року з «Бостон Фрут Компані», він утворив «Юнайтед Фрут Компані», котра стала прообразом «бананової компанії» в романі Ґабріеля Ґарсія Маркеса «Сто років самотності». Нова компанія безжально експлуатувала латиноамериканських робітників, завдавала шкоди економіці й довкіллю, неодноразово повалювала місцеві уряди, які зважувалися чинити їй опір на захист тубільного населення. У грудні-січні 1928-1929 pp. робітники бананових плантацій Колумбії розпочали масштабний страйк, вимагаючи 6-денного робочого тижня, 8-годинного дня та підписання трудових угод при наймі на роботу. Підручний уряд відрядив у «бананову зону» війська, які відкрили проти страйкарів вогонь, багато людей було вбито. Ця розправа лягла в основу одного епізоду з Маркесового роману. Потрапивши у фінансову скруту, «Юнайтед Фрут Компані» злилася з кількома іншими компаніями, 1970 р. змінила назву на «Юнайтед Брендз Компані», а 1989 року на «Чікіта Брендз Інтернешнл Інкорпорейтед».

Він не міг ані зрозуміти те, що Індія, {21} Африка й Південна Америка так само живуть своїм життям і мають свою культуру, що їхню цілісність не абсолютно контролюють ґрінґо-імперіалісти й реформатори цього світу, ані дозволити собі повірити в те, що не всі антиімперіалістичні визвольні рухи були корумпованими маріонетками, оплачуваними ляльководами з Лондона або Вашинґтона.

Ці ключові обмеження сприйняття є частиною «Ностромо», як і його дійові особи чи сюжет. Роман Конрада втілює ту саму патерналістську зарозумілість імперіалізму, що її він висміює в таких персонажах, як Ґулд і Голройд. Конрад ніби каже: «Ми, люди західного світу, будемо вирішувати, хто добрий, а хто поганий тубілець, адже всі тубільці існують, бо ми їх визнаємо. Ми створили їх, ми навчили їх говорити й мислити, тож коли вони повстають, то лише підтверджують наше ставлення до них як до нерозумних дітей, обдурених кимось із своїх західних панів-наставників». Саме так почувалися американці стосовно своїх південних сусідів: ми бажаємо їм незалежності, тільки якщо це буде схвалена нами незалежність. Усе інше неприйнятне, мало того — немислиме.



Отже, немає парадоксу в тому, що Конрад був одночасно й антиімперіалістом, і імперіалістом: проґресивним, коли йшлося про безстрашне й песимістичне представлення самостверджуваної і самооманливої прогнилості закордонного домінування, і вкрай реакційним, коли йшлося про можливість Африки чи Південної Америки колись мати незалежну історію й культуру, яку імперіалісти насильно порушили, але від якої, врешті-решт, і зазнали поразки. Проте, щоб не оцінювати Конрада — людину свого часу — зверхньо, варто зауважити, що відтоді настрої у Вашинґтоні й серед більшості західних політиків та інтелектуалів не надто змінилися. Те, що Конрад розгледів як приховану в імперіалістичній філантропії марність (а в подібних філантропічних інтенціях містяться ідеї на кшталт «забезпечення демократії у світі»), уряд Сполучених Штатів, намагаючись втілити свої бажання по всій земній кулі, а особливо на Близькому Сході, не може збагнути й досі. Конрад принаймні мав сміливість побачити те, що жодна з таких схем ніколи не мала успіху, адже вони заганяють своїх авторів у ще глибшу пастку ілюзій всевладдя й оманливого самовдоволення (як у В’єтнамі) і фальсифікують факти вже за самою своєю природою. {22}
Про все це варто пам’ятати, читаючи «Ностромо», зважаючи на його сильні моменти й успадковані обмеження. Нова незалежна держава Сулако, яка з’являється наприкінці роману, — це тільки маленька, ще більше контрольована й нетерпима версія великої держави, від якої вона відкололася і яку тепер витісняє багатством і значенням. Конрад дає читачеві можливість побачити, що імперіалізм — це система. Вигадки й примхи панівної царини досвіду позначаються на існуванні однієї з підрядних царин. Але й протилежне справджується в міру того, як досвід панівного суспільства починає неусвідомлено залежати від корінного населення і його території, які буцімто потребують la mission civilisatrice 9.
При будь-якому прочитанні «Ностромо» відкриває надзвичайно безжальну картину і буквально уможливлює однаково суворий погляд на західні імперіалістичні ілюзії в таких різних романах, як «Тихий американець» Ґрема Ґріна 10 та «Вигин ріки» В. С. Найпола. Навряд чи сьогодні, після В’єтнаму, Ірану, Філіппін, Алжиру, Куби, Нікараґуа й Іраку, хтось із читачів не погодиться з тим, що саме завзята простодушність Ґрінового Пайла чи Найполового отця Гюйсманса — людей, котрі вважають, що тубільця можна дотягти до рівня «нашої» цивілізації, — врешті-решт спричиняє вбивства, перевороти й безконечну нестабільність у «примітивних» суспільствах. Подібний гнів сповнює такі фільми, як «Сальвадор» Олівера Стоуна, «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Копполи та «Втрата» Константіна Коста-Ґавраса, де безпринципні агенти ЦРУ й очманілі від влади офіцери однаково маніпулюють і корінним населенням, і сповненими найкращих намірів американцями.
Проте всі ці твори, які так завдячують Конрадовій антиімперіалістичній іронії в «Ностромо», доводять, що джерелом значущої світової діяльності і життя є Захід. Схоже, його представники вільні у своїх фантазіях і філантропічних жестах подорожувати недоумкуватим «третім світом».

9 Цивілізаторська місія (фр.).

10 Укр. переклад див.: Грін Грехем. Тихий американець. Наш резидент у Гавані / Пер. з англ. І. Коваленко та П. Шарадан. — X.: «Вища школа», 1984. — 351 с.

Під таким кутом зору віддалені реґіони світу позбавлені вартого уваги життя, історії чи культури, позбавлені незалежності або цілісності, {23} вартих репрезентації без Заходу. А коли й з’являється про що говорити, то з’ясовується, що воно невимовно зіпсуте, деґенеративне і безнадійне, як у Конрада. Конрад писав «Ностромо» в період європейського імперіалістичного ентузіазму, якому майже ніщо не опиралося, на відміну від нього, сучасні письменники й режисери, котрі так добре засвоїли його іронію, створили свої твори після деколонізації, після масштабного інтелектуального, морального і образного перегляду й деконструкції західної репрезентації незахідного світу, після праць Франца Фанона, Амількара Кабрала, С. Л. Р. Джеймса, Волтера Родні, після романів і п’єс Чінуа Ачебе, Нґуґі ва Тіонґо, Воле Шоїнки, Салмана Рушді, Ґабріеля Ґарсія Маркеса та багатьох інших.


Отож, Конрад передав у спадок свої залишкові імперіалістичні нахили, проте його спадкоємці навряд чи мають виправдання для здебільшого прихованої і нерефлексованої упередженості у своїй творчості. Це стосується не тільки західних людей, яким бракує симпатії чи розуміння інших культур, бо, зрештою, і серед них є митці й інтелектуали, які перейшли-таки на інший бік: Жан Жене, Безіл Девідсон, Альбер Меммі, Хуан Ґойтісоло-Ґай та інші. Вочевидь, доречнішим критерієм буде політична готовність серйозно прийняти альтернативи імперіалізму, серед яких — існування інших культур та інших суспільств. Чи вважатимемо ми, що незвичайна проза Конрада підтверджує звичні західні упередження щодо Латинської Америки, Африки й Азії, чи побачимо в романах на зразок «Ностромо» або «Великих сподівань» характерні риси разюче живучого імперського світогляду, здатного однаково викривити погляди і читача, і письменника — обидва ці способи прочитання чинних альтернатив застаріли. Сьогоднішній світ — це не видовище, яке можна сприймати песимістично чи оптимістично і про яке можна створювати дотепні або нудні «тексти». Такі ставлення передбачають втручання влади й інтересів. І те, наскільки ми бачимо в Конрада і критику, і репродукування імперської ідеології його часу, характеризує наші власні теперішні погляди: проекцію чи відмову від бажання домінувати, спроможність засуджувати чи готовність розуміти й захоплюватися іншими суспільствами, традиціями та історіями.
З часів Конрада й Діккенса світ змінювався так, що дивував, а часами й непокоїв європейську й американську метрополію, {24} яка нині на своїй території протистоїть великим масам небілого імміґрантського населення і стикається із приголомшливою силою нових голосів, що закликають почути свої наративи. У своїй книжці я підкреслюю, що це населення і ці голоси вже існували раніше завдяки ґлобальним процесам, запущеним модерним імперіалізмом. Іґнорувати або ж знецінювати взаємонакладні західний і орієнтальний досвіди, взаємозалежність культурних теренів, на яких колонізатори й колонізовані співіснували й боролися за допомогою проекцій, суперницьких географій, наративів та історій, означає недобачити найсуттєвіше про світ минулого сторіччя.
Тепер уперше історію імперіалізму та його культури можна вивчати не як монолітну чи як редуковано розрізану, відокремлену й окремішню. В Індії, Лівані або Юґославії, а також в афроцентристських, ісламоцентристських чи європоцентристських прокламаціях справді помітне загрозливе виверження сепаратистського й шовіністичного дискурсу. Проте ці редукції культурного дискурсу не зводять нанівець боротьбу за визволення від імперії, а лише підтверджують чинність фундаментальної визвольної енерґії, що надихає бажанням бути незалежними, говорити вільно, без тягаря несправедливого домінування. Однак зрозуміти цю енерґію можна лише в історичний спосіб, звідси й досить широкий географічний та історичний діапазон цієї книжки. У нашому бажанні бути почутими ми часто забуваємо, що світ надзвичайно велелюдний, і якби кожен наполягав на фундаментальній чистоті або пріоритетності свого голосу, то все, що ми мали б, — це несамовитий галас безконечної боротьби й кривавого політичного безладдя, справжній жах, який тут і там потроху проступає у відродженні расистських політик в Європі, у какофонії дебатів про політичну коректність і політику ідентичності в США та — говорячи про мою частину світу — в нетолерантності релігійних забобонів й ілюзорних перспектив бісмаркіанського деспотизму в дусі Саддама Хусейна та його численних арабських епігонів і двійників.
Тому це серйозна й натхненна справа: не лише відчитати позицію автора, а й збагнути, як такий великий митець, як Кіплінґ (більшого реакціонера й імперіаліста, ніж він, годі шукати), з такою точністю відтворив Індію і як сталося, що його роман «Кім» не тільки залежав від тривалої історії англо-індійської {25} доктрини, а й всупереч собі передбачив необґрунтованість її тверджень, ніби індійська дійсність вимагає, навіть жадає безстрокової британської опіки. Я стверджую, що інтелектуальні й естетичні інвестиції у віддалені володіння — це значний культурний архів. Будучи британцем або французом у 1860-х роках, ви бачили б і сприймали Індію та Північну Африку як щось знайоме й далеке, але ніколи як щось відокремлене й суверенне. У своїх наративах, історіях, подорожніх нотатках і дослідженнях найбільшим авторитетом і джерелом енерґії, що наділяє сенсом не лише колонізаційні дії, а й екзотичні географії та народи, ви представляли б власну свідомість. Крім цього, навряд чи ваше владне чуття підказало б вам, що колись ці «тубільці» — якщо не по-рабськи запобігливі, то похмурі й ворожі — зможуть зрештою примусити вас залишити Індію чи Алжир. Або наважаться сказати щось, що суперечить чи протистоїть панівному дискурсові, чи ще в якийсь спосіб підриває його.

Культура імперіалізму не була невидимою і не приховувала своїх секулярних зв’язків та інтересів. Базові риси цієї культури достатньо чіткі, щоб у них можна було побачити переважно точні сліди цих зв’язків, а також зрозуміти, що їм приділяли не надто багато уваги. Нинішній інтерес до цих зв’язків, який, наприклад, спонукає писати цю й інші книжки, походить не від якоїсь ретроспективної мстивості, а радше від нагальної потреби налагоджувати стосунки і сполучення. Одним із надбань імперіалізму було зближення світу, і хоча процес роз’єднання європейців і тубільців був несподіваним і в основі своїй несправедливим, сьогодні більшість із нас повинні розглядати історичний досвід імперії як спільний. Отже, постає завдання описати цей досвід як такий, що, попри жахи, кровопролиття та мстиву гіркоту, належить індійцям і британцям, алжирцям і французам, західним людям і африканцям, азіатам, латиноамериканцям, австралійцям.


Мій метод полягає в максимальному зосередженні на конкретних творах, у прочитанні їх насамперед як шедеврів креативної й інтерпретаційної уяви, а далі — демонстрація того, що вони є частиною стосунків між культурою й імперією. Я не вірю в те, що ідеологія, економічна історія чи належність до певного класу автоматично визначають творчість письменника, але припускаю, що він глибоко занурений в історію свого суспільства, формуючи її та будучи в різних пропорціях сформованим нею і своїм {26} соціальним досвідом. Культура й належні їй естетичні форми походять з історичного досвіду, який насправді є однією з головних тем цієї книжки. Пишучи «Орієнталізм», я усвідомив, що не можна збагнути історичний досвід за довідниками й каталогами і що незалежно від кількості опрацьованого матеріалу окремі книжки, статті, автори й ідеї все одно залишаться неохопленими. Натомість я намагався звернути свій погляд на те, що мені видавалося важливим і суттєвим, заздалегідь визнаючи, що ця свідома вибірковість вплине на результати роботи. Сподіваюся, читачі і критики цієї книжки використають її для поглиблення намічених мною ліній дослідження та обговорення історичного досвіду імперіалізму. Обговорюючи й аналізуючи те, що насправді є ґлобальним процесом, мені подеколи доводилося бути і банальним, і конспективним, однак я впевнений: ніхто не пошкодує, що ця книжка не довша, ніж вона є!
Крім того, я взагалі не зачіпаю кілька імперій — Австро-Угорську, Російську, Османську, Іспанську та Португальську. Проте це зовсім не означає, що російське панування в Середній Азії та Східній Європі, панування Стамбула над арабським світом, португальське домінування над сучасними Анґолою й Мозамбіком та іспанське над Тихоокеанським реґіоном і Латинською Америкою були або милостивими (а тому заслуговували на схвалення), або хоч трохи менш імперіалістичними. Говорячи про британський, французький та американський імперські досвіди, я стверджую, що вони були винятково послідовними і мали особливу культурну центральність. Звісно, імперський ґатунок Англії вищий, величніший та імпозантніший від інших. Упродовж майже двох сторіч її прямою суперницею була Франція. Наратив відіграє суттєву роль в імперській жазі, тому не дивно, що Франція та (особливо) Англія мають безперервну традицію романописання, якій немає аналогів у світі. Історія Америки як імперії почалася у XIX сторіччі, але тільки в другій половині XX сторіччя, після деколонізації Британської і Французької імперій, вона стала на шлях прямого наслідування двох своїх великих попередниць.
Існують ще дві додаткові причини, щоб зосередитися на цих трьох імперіях. По-перше, в цих трьох культурах ідея заморського панування — виходу поза прилеглі території в дуже віддалені землі — має привілейований статус. Вона прямо пов’язана з {27} проекціями уяви (чи то прозовими, чи географічними, чи мистецькими), а завдяки реальній експансії, управлінню, інвестиціям і зобов’язанням її присутність стає постійною. В імперській культурі є щось систематичне, тому в жодній іншій імперії ця ідея не настільки очевидна, як у Британській чи Французькій та — дещо інакше — в Американській. Саме це я маю на увазі, вживаючи вислів «структура ставлення і референції». По-друге, в силовому полі саме цих трьох країн я народився, виріс і нині живу. І хоча я почуваюся в них як удома, але, будучи вихідцем з арабо-мусульманського світу, належу й до іншого табору. Це дозволяє мені в якомусь сенсі жити в обох світах, намагаючись бути посередником між ними.
Загалом це книжка про минуле й майбутнє, про «нас» і «них» у баченні різних, зазвичай роз’єднаних і ворожих сторін. Її, сказати б, час — це період після холодної війни, коли Сполучені Штати постали як остання наддержава. Для викладача й інтелектуала арабського походження жити в цей час у цій країні означало мати кілька особливих клопотів. Усі вони відбилися на цій книжці та, зрештою, вплинули на все, написане мною після «Орієнталізму».
По-перше, гнітило відчуття, ніби ти вже десь чув сьогочасні американські політичні формулювання (або читав про них). Всі великі метрополії, які прагнули світового домінування, говорили і, на жаль, діяли майже однаково. У керуванні меншими народами вони завжди апелюють до сили й до національних інтересів. У них з’являється той самий деструктивний запал, коли справи трохи погіршуються або коли корінне населення повстає і скидає догідливого, але непопулярного правителя, ставленика імперської влади, ошуканого нею. Чути жахливо передбачувані спростування: мовляв, «ми» — виняткові, не імперські, ми не повторюватимемо помилки попередників; спростування, за якими зазвичай ідуть саме помилки. Свідчення цьому — В’єтнам і війна в Перській затоці. Однак набагато гіршою видається дивовижна (хоч здебільшого й пасивна) колаборація інтелектуалів, митців, журналістів, котрі вдома проґресивні і сповнені найкращих поривань, але протилежно відмінні, коли йдеться про те, що діється в їхнє ім’я за кордоном.
Я маю таку (вочевидь, ілюзорну) надію, що історія імперської авантюри, зображена з позиції культури, зможе {28} прислужитися певній ілюстративній або навіть запобіжній меті. Хоча впродовж XIX і XX сторіч імперіалізм нестримно наступав, протистояння йому також зростало. Я намагаюся методологічно показати ці дві сили разом. Це аж ніяк не відміняє критику упосліджених колонізованих народів: як свідчить будь-який огляд постколоніальних держав, успіхи й невдачі націоналізму, сепаратизму і тубільництва не завжди творять похвальну історію. Про це теж варто говорити хоча б для того, щоб показати: альтернатива Іді Аміну та Саддамові Хусейну існувала завжди. Західний імперіалізм і націоналізм «третього світу» живляться одне одним, але навіть у своїх найгірших проявах вони ані монолітні, ані детерміністичні. Крім того, культура так само не є ні монолітним утворенням, ані власністю винятково Заходу чи Сходу, чи невеличких груп чоловіків або жінок.
Попри те, історія виглядає похмуро і часто знеохочує, нині її розбавляє хіба повсюдна з’ява нової інтелектуальної і політичної совісті. Це друге міркування, яке складає цю книжку. Скільки б не лементували, мовляв, старий курс гуманітарного навчання був об’єктом політизованого тиску, так званої культури незадоволення, різноманітних кричуще перебільшених претензій на користь «західних», чи «феміністичних», чи «афроцентричних», чи «ісламоцентричних» цінностей, це не все, що є на сьогодні. За приклад можна взяти надзвичайні зміни у вивченні Близького Сходу, в яких, коли я писав «Орієнталізм», ще переважав аґресивно маскулінний і зверхній етос. Пригадаймо лише праці, що вийшли за останні тричотири роки: «Завуальовані почуття» Ліли Абу-Лугод, «Жінки й ґендер в ісламі» Лейли Ахмед, «Жіноче тіло, жіночий світ» Федви Малті-Дуґлас [4]. Зовсім інше бачення в них ісламу, арабів і Близького Сходу похитнуло й досить серйозно підважило старий деспотизм. Такі праці феміністичні, але не ексклюзивістські: вони демонструють розмаїття і складність досвіду, який працює на споді узагальнювальних дискурсів орієнталізму та близькосхідного (переважно чоловічого) націоналізму. Вони інтелектуально й політично витончені, узгоджені з найкращими теоретичними й історичними розвідками, ідейні, але не демагогічні, чутливі до жіночого досвіду, але не сльозливо сентиментальні. І, нарешті, хоч вони написані дослідницями різного походження і з різною освітою, ці праці перебувають {29} у діалозі з політичним становищем жінок на Близькому Сході, зі свого боку впливаючи на нього.
Разом із «Риторикою англійської Індії» Сари Сулері та «Критичними територіями» Лізи Лоу [5] ревізіоністські дослідження такого ґатунку змінили, а то й узагалі зруйнували гомогенну, зредуковану географію Близького Сходу й Індії. Зникли дорогі серцю націоналістів та імперіалістів бінарні опозиції. Ми починаємо відчувати, що стару владу не можна просто замінити новою, натомість бачимо: нові утворення, створені наперекір кордонам, типам, націям і сутностям, які раптово з’являються на обрії, провокують і кидають виклик фундаментально статичному поняттю ідентичності, котре було осердям культурної думки імперіалістичної доби. В процесі обміну між європейцями та їхніми «іншими», що став систематичним пів тисячі років тому, уявлення про існування «нас» та «їх» — усталених, зрозумілих і незаперечно самоочевидних категорій — практично не мінялося. Як я уже згадував в «Орієнталізмі», цей розподіл походить від грецького ставлення до варварів, однак, незалежно від походження, до XIX сторіччя поняття «ідентичності» стало характерною ознакою й імперіалістичних культур, і тих культур, які намагалися опиратися європейським вторгненням.
Ми досі є спадкоємцями такого підходу, де людина означується за своєю нацією, яка, зі свого боку, вповноважена гіпотетично безперервною традицією. У Сполучених Штатах ці міркування довкола культурної ідентичності породили, зрозуміло, суперечки про те, які книжки й авторитетні джерела складають «нашу» традицію. Загалом, годі собі уявити виснажливішу справу, ніж намагання довести, що та чи та книжка є (або не є) частиною «нашої» традиції. Вона рясніє радше крайнощами, ніж внесками до історичної справедливості. Відверто кажучи, я не терплю думки про те, що «ми» повинні перейматися винятково або переважно «нашим». Так само я не можу пробачити реакції на подібну позицію, яка вимагає від арабів читати арабські книжки, застосовувати арабські методи тощо. Як казав С. Л. Р. Джеймс, Бетховен однаково належить і індіанцям Вест-Індії, і німцям, адже тепер його музика є частиною спадку людства.

Проте зрозуміло, що ідеологічні міркування про ідентичність переплелися з інтересами різноманітних груп (не всі з них {30} упосліджені меншості), котрі прагнуть установити пріоритети, які відображали б ці інтереси. Суттєва частина цієї книжки присвячена тому, що і як читати з сучасної історії, тож зараз я лише побіжно підсумую свої ідеї. Перш ніж визначити, з чого складено американську ідентичність, ми повинні визнати: позаяк суспільство імміґрантів накладається на руїни вагомої корінної присутності, американська ідентичність занадто різноманітна, щоб бути унітарною й гомогенною. Насправді боротьба точиться між прибічниками унітарної ідентичності й тими, хто розглядає ідентичність як комплекс, який не можна зредукувати й уніфікувати. Ця опозиція передбачає дві різні перспективи, дві історіографії: одну — лінійну й категоризовану, другу — контрапунктну і здебільшого кочову.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка