Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка19/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   55

Щоби це спрацювало, Кіплінґ вимислює хворобу Кіма і спустошеність лами. З цією ж метою з’являється нестримний бабу — дивний прихильник Герберта Спенсера і тубільний світський наставник Кіма у «великій грі», — котрий забезпечує успіх Кімових учинків. Бабу вчасно забирає в Кіма пакунок викривальних паперів, які підтверджують російсько-французькі махінації та обманні хитрощі індійського принца. Аж тоді, подібно до Отелло, Кім починає розуміти, що його справу завершено.


Увесь цей час він відчував, хоч і не міг цього висловити, що його душа втратила зв’язок з оточенням, як шестірня, не під’єднана до жодної машинерії, як забуте застигле колесо дешевого цукрового преса, покинутого в кутку. Його обдував вітер, довкола кричали папуги, звуки багатолюдного будинку за його спиною — суперечки, накази й дорікання — вдарялись у його змертвілі вуха [131].
Кім справді помер для цього світу, як епічний герой чи лімінальний персонаж, який спустився в аналог пекла, і якщо йому судилося вийти звідти, він повстане сильнішим і владнішим, ніж був доти.

Тепер слід замостити розрив між Кімом і «цим світом». Сторінка, яку я зараз зацитую, може, й не вершина Кіплінґової майстерності, але дуже близька до неї. Цей уривок виростає {213} довкола відповіді на запитання Кіма: «Я — Кім. А хто він, цей Кім?» — відповіді, яка поступово прояснюється. От що відбувається:


Він не хотів плакати, ще ніколи в житті не відчував такого небажання плакати, але раптом дурні сльози мимохіть покотилися по його щоках, і він відчув, як із майже чутним клацанням коліщатка його існування знову зчепилися з зовнішнім світом. Речі, якими ще мить тому бездумно ковзало його око, набули властивих їм пропорцій. Дороги призначалися для ходіння, будинки — для мешкання, поля — для обробітку, худоба була, щоб її підганяти, а чоловіки й жінки — щоб із ними розмовляти. Всі вони були справжніми й реальними, цілком зрозумілими, міцно трималися на ногах — плоть від його плоті, не більше, не менше... [132]
Поволі Кім починає відчувати згоду з самим собою та зі світом. Кіплінґ продовжує:
На невеличкому пагорбі за півмилі звідси стояв порожній віз, за яким росло молоде фіґове дерево, схоже на вартового над щойно зораними рівнинами. Повіки Кіма, овіяні приємним повітрям, обважніли, коли він наблизився до нього. Землю вкривав добрий чистий пил, не молода трава, яка, народившись, уже перебуває на півдорозі до смерті, а обнадійливий пил, який містить зерна всього життя. Він відчував його між пальцями ніг, розрівнював долонями, і, розпрямляючи суглоб за суглобом, із насолодою позіхаючи, витягнувся в тіні воза, збитого дерев’яними кілками. І Матінка-Земля виявилася такою ж вірною, як сагиба [вдова з Кулу, яка опікувалася Кімом]. Вона дихала через нього, а він відновлював рівновагу, втрачену від довгого лежання на лікарняній кушетці, відрізаній від її живильних течій. Його голова безсило опустилася на її груди, і, розпростерши руки, він здався перед її силою. На відміну від нього, глибоко вкорінене дерево над ним і навіть мертвий дерев’яний віз поруч знали, чого він шукав. Кілька годин він пролежав у заціпенінні, глибшому, ніж сон [133].
Доки Кім спить, лама і Магбуб обговорюють долю хлопця; обидва знають, що він видужав, отже, залишається тільки визначити його місце в житті. Магбуб хоче, щоб Кім повернувся на службу; з притаманною йому вбивчою простотою лама пропонує Магбубу приєднатися до чела й ґуру і стати пілігримом {214} у пошуках праведності. Роман завершується тим, що лама відкривається Кімові: тепер усе добре, адже він побачив
усю Індію — від Цейлону в морі до гір, і мої Розмальовані скелі в Сач-Зені; я бачив кожен табір і кожне село, де ми коли-небудь зупинялися. Я бачив їх одночасно, всіх разом, адже вони містяться в Душі. Тоді я зрозумів, що Душа вийшла за межі ілюзій Часу, і Простору, і Речей. Тоді я зрозумів, що вільний [134].
Звичайно, частина цього монологу — просто позбавлене сенсу бурмотіння, але не варто його зовсім відкидати. Всеосяжне бачення свободи ламою дивовижним чином нагадує обстеження Індії полковником Крейтоном, коли кожен табір і кожне село відповідно занотовані. Відмінність у тому, що щедра всеохопність лами перетворює позитивістичний реєстр людей і місць у межах британського панування на рятівне й (заради Кіма) терапевтичне бачення. Тепер усе тримається купи, а в центрі перебуває Кім — хлопець, чий мандрівний дух здатний знову опанувати речі «з майже чутним клацанням». Механістична метафора душі, яка, сказати б, знову стає на рейки, певним чином порушує піднесену й повчальну атмосферу, проте для англійського письменника, якому йдеться про повернення до землі білого юнака у такій великій країні, як Індія, це прийнятний хід. Зрештою, індійську залізницю збудували британці і вона ґарантувала їм набагато більший контроль над територією.

Письменники вже до Кіплінґа описували такий тип ситуації «опанування життям», найпомітніше це зробили Джордж Еліот у «Мідлмарчі» та Генрі Джеймс у «Портреті дами» (причому перша вплинула на останнього). В обох випадках героїня (Дороті Брук та Ізабелла Арчер) здивована чи навіть шокована, несподівано для себе відкривши зраду коханого: Дороті бачить, як Вілл Ладіслав неприховано фліртує з Розамондою Вінсі, а Ізабелла інтуїтивно відчуває, що її чоловік заграє до мадам Мерль. Їхні прозріння супроводжують довгі ночі страждання, які трохи нагадують хворобу Кіма. А згодом жінки пробуджуються до нового усвідомлення себе і світу. В обох романах ситуації надзвичайно схожі, тому я скористаюся з досвіду Дороті Брук, щоб описати обох. Вона дивиться на світ, який оминає «вузеньку келію її нещастя», і бачить {215}


далекі поля за брамою. Дорогою ішли чоловік із торбою на спині й жінка, яка несла дитину... вона відчула відкритість світу і побачила численні людські шляхи до праці та виживання. Вона була частиною того життя, яке пульсувало собі довкола, і не могла ані розглядати його зі своєї розкішної схованки як проста глядачка, ані ховати очі, занурюючись в еґоїстичні хникання [135].
В Еліот і Джеймса це не просто ситуації морального пробудження, це моменти, коли героїня переростає проблему, справді прощає свого мучителя, побачивши себе в ширшому контексті. Стратегія Еліот почасти полягає в тому, що Дороті повертається до своїх попередніх намірів допомогти друзям. Отже, сцена пробудження стверджує її імпульс долучитися до світу, бути в ньому. Майже те саме відбувається і в «Кімі» з одним лише винятком: світ визначається як залежний від душі, яка зчіплюється з ним. Раніше цитований уривок із «Кіма» має певний етичний тріумфалізм в акцентуйованих модуляціях мети, волі й волюнтаризму: речі непомітно набувають властивих пропорцій, дороги призначаються для ходіння, все стає цілком зрозумілим, міцно тримається на ногах і так далі. А над цим — «колеса» Кімового існування «знову зчіплюються з зовнішнім світом». Згодом, коли Кім біля воза притуляється до Матінки-Землі, її благословення об’єднує і посилює ці рухи: «вона дихала через нього, а він відновлював утрачену рівновагу». Кіплінґа охоплює сильне, майже інстинктивне бажання повернути дитину матері, відновивши несвідомі, незабруднені, асексуальні стосунки.

Проте якщо Дороті й Ізабеллу описано як неодмінну частину «життя, яке пульсувало собі довкола», то Кіма зображено як людину, котра свідомо повертає собі контроль над власним життям. Відмінність, як на мене, величезна. Нове загострене розуміння Кімом влади, «зчеплення», міцності, переходу від лімінальності до домінування великою мірою виникає як наслідок статусу сагиба в колоніальній Індії: Кіплінґ змушує Кіма пройти через процедуру перепривласнення, Британія через свого лояльного ірландського суб’єкта відновлює контроль над Індією. Природа несвідомі ритми відновленого здоров’я — повертається до Кіма після того, як Кіплінґ робить від його імені цілком політико-історичний жест. Для європейських чи американських героїнь в Європі світ існує для того, щоб відкривати його наново, і він не вимагає керівництва чи вищої влади якоїсь конкретної особи. Але {216} в Британській Індії ситуація інакша, адже вона загрузне в хаосі й повстаннях, якщо належно не ходити дорогами, не жити в будинках як слід, якщо жінки й чоловіки не розмовлятимуть гідно.

В одній із найкращих критичних оцінок «Кіма» Марк Кінкед-Вікс стверджує, що «Кім» унікальний у творчому доробку Кіплінґа, адже те, що очевидно мало стати розв’язкою роману, насправді нею не стало. Натомість, каже Кінкед-Вікс, художній тріумф навіть перевищує цілі Кіплінґа-автора.
[Цей роман —] продукт особливої напруги між різними кутами зору: захопливою привабливістю калейдоскопа зовнішньої реальності заради самого калейдоскопа; заперечною здатністю 91, яка дає можливість забратися під шкіру чужим поглядам, особливо відмінним від своїх власних; і нарешті — продукт останньої позиції в її найінтенсивнішій і найбільш творчій формі — тріумфальним віднайденням такого могутнього анти-я, котре перетворюється на наріжний камінь для всього решти — створення лами. Для цього треба було уявити собі кут зору й особистість чи не найвідцаленішу від самого Кіплінґа; і все ж він досліджує її з такою любов’ю, що це каталізує глибший синтез. Саме з цього виклику, який попередив одержимість собою, дозволив зануритися глибше від просто об’єктивного бачення реальності навколо себе, бачити, думати й відчувати поза собою, постало нове тлумачення «Кіма» — ширше, складніше, гуманістичніше і зріліше, ніж тлумачення будь-якого іншого твору [136].

91 Засадничий термін поетики англійського поета-романтика Джона Кітса. Не надається до точного означення, втім, його можна окреслити як здатність поета (чи митця взагалі) пригальмовувати власне раціональне єство і перетворюватися на провідника Таємничого і загалом Іншого.

Навіть повністю погоджуючись із деякими дуже проникливими моментами цієї досить вишуканої інтепретації, я вважаю її занадто аісторичною. Так, лама якоюсь мірою — анти-я; так, Кіплінґ здатний із певною симпатією влізти в чужу шкіру. Але ні, Кіплінґ ніколи не забуває, що Кім — це невіддільна частина Британської Індії: «велика гра» триває, а Кім — її частина незалежно від того, скільки притч вигадає лама. Ми, звісно, маємо право читати «Кіма» як роман, що належить до найвидатніших творів світової літератури, до певної міри вільних від громіздких історичних і політичних обставин. Та водночас ми не {217} повинні однобоко відкидати наявні в ньому зв’язки з тогочасною дійсністю (яких ретельно дотримувався Кіплінґ). Безперечно, Кім, Крейтон, Магбуб, бабу і навіть лама бачать Індію так, як її бачив Кіплінґ, — як частину імперії. І, безперечно, сліди цього бачення оприявнюються, коли Кім — скромний ірландський хлопець, який перебуває на ієрархічному щаблі нижче від чистокровного англійця, — переутверджує британські пріоритети задовго до того, як з’являється лама і благословляє їх.

Читачі найкращого твору Кіплінґа постійно намагалися врятувати його від самого себе, подекуди потверджуючи відому оцінку «Кіма», яку дав Едмунд Вілсон:


Найчастіше читач схильний чекати, що Кім, зрештою, зрозуміє, що він узалежнює від британських завойовників тих, кого завжди вважав своїм народом, і що в результаті у ньому відбудеться боротьба лояльностей. Кіплінґ створив для читача — і зробив це з неабияким драматичним ефектом — контраст між Сходом, містичним і чуттєвим, сповненим крайнощів праведності й шахрайства, та англійцями, чудово організованими, впевненими в сучасних підходах і озброєними інстинктом відкидати тубільні міфи й вірування, як сміття. Нам показали два геть різні світи, які існують пліч-о-пліч, насправді не розуміючи одне одного, і ми бачили вагання Кіма, який вештається між ними. Але паралельні лінії ніколи не перетинаються; перемінні принади, які відчував Кім, так і не породили справжньої боротьби... Отже, проза Кіплінґа не витворює жодного фундаментального конфлікту, бо Кіплінґ ніколи б не подивився йому у вічі [137].
Я впевнений, що до цих двох поглядів існує альтернатива, точніша й чутливіша до реалій Британської Індії XIX сторіччя, якими їх бачили Кіплінґ та інші. Конфлікт між колоніальною службою Кіма та лояльністю до його індійських друзів залишається нерозв’язаним не тому, що Кіплінґ не міг глянути йому в очі, а тому, що для Кіплінґа жодного конфлікту не існувало. Одна з цілей цього роману — фактична демонстрація відсутності конфлікту, тільки Кіма зцілено від сумнівів, ламу — від прагнення Ріки, а Індію — від кількох вискочнів та чужоземних агентів. Конфлікт, поза сумнівом, міг би існувати, якби Кіплінґ вважав Індію знедоленою і підлеглою імперіалізмові, але він так не вважав: на його думку, найкраща доля для Індії — перебувати під пануванням Англії. Спрощу ситуацію у зворотний бік: якщо хтось {218} вирішить читати Кіплінґа не просто як «співця імперії» (яким він і не був), а як того, хто читав Франца Фанона, зустрічався з Ґанді, всотав їхні уроки, але вони його зовсім не переконали, той серйозно викривить контекст, що його ушляхетнив, розвинув і висвітлив Кіплінґ. Дуже важливо пам’ятати, що відчутних перешкод імперіалістичному світоглядові Кіплінґа не існувало, як не існувало альтернатив імперіалізму для Конрада (хоч він і визнавав його вади). Отже, Кіплінґа не турбувала ідея незалежної Індії. Проте справедливо буде стверджувати, що його твори репрезентують імперію і її свідому леґітимацію, а це в художній прозі (на відміну від прози дискурсивної) породжує парадокси й проблеми, схожі на ті, з якими ми зіткнулися у Верді й Остін і які незабаром побачимо в Камю. Мета мого контрапунктного прочитання — висунути на перший план і підкреслити розриви, а не вивищитися над ними і не применшити їх.

Розгляньмо два епізоди з «Кіма». Невдовзі після того, як лама та його учень покидають Умбалу, вони зустрічають літнього виснаженого солдата у відставці, «який служив урядові в часи заколоту». Для тогочасного читача «заколот» міг означати тільки один найважливіший, найвідоміший і найбурхливіший епізод англо-індійських стосунків XIX сторіччя — Великий заколот 1857 року, який розпочався 10 травня у Мейруті і призвів до захоплення Делі. Тему «заколоту» (що його індійські письменники називають «повстанням») висвітлює величезна кількість книжок — і британських, і індійських (наприклад, «Великий заколот» Крістофера Гібберта). «Заколот» (тут я вживатиму ідеологічну британську назву) стався, коли солдати індійської армії — індуїсти й мусульмани — запідозрили, що їхні кулі змащують коров’ячим і свинячим жиром, нечистим і для тих, і для тих. Фактично причини заколоту були конститутивними для самого британського імперіалізму, для армії, укомплектованої головно тубільцями й очолюваної сагибами, та для аномалій правління Ост-Індської компанії. Крім того, в підґрунті конфлікту лежало глибоке обурення правлінням білих християн у країні, яка складалася з багатьох інших народів і культур, котрі вочевидь вважали своє підкорене становище принизливим. І кожен заколотник усвідомлював, що кількісно вони суттєво переважають своїх вищих офіцерів.

І в британській, і в індійській історії заколот прокреслив чітку межу. Не заглиблюючись у складну структуру дій, мотивів, подій {219} і моралі, про які відтоді велися нескінченні дискусії, можна сказати, що для британців, які брутально й суворо придушили заколот, усі їхні дії були діями у відповідь: мовляв, заколотники вбивали європейців, а це доводило (так, ніби треба було щось доводити), що індійці заслуговують бути підкореними вищою цивілізацією європейської Британії. Після 1857 року Ост-Індську компанію заступив куди формальніший індійський уряд. Для індійців заколот був націоналістичним повстанням проти британського правління, що знов утвердилося всупереч образам, експлуатації та місцевим протестам, які, здається, залишилися непоміченими. У виданому 1925 року невеликому впливовому трактаті «Інший бік медалі» пристрасній заяві проти британського правління за індійську незалежність — Едвард Томпсон виокремив заколот як велику символічну подію, завдяки якій обидві сторони, британська й індійська, досягли піку своєї свідомої взаємної ворожнечі. Він яскраво продемонстрував, що в репрезентації заколоту британська й індійська історії найрішучіше розходяться. Одне слово, заколот посилив розбіжності між колонізатором і колонізованим.

У такій ситуації націоналістичного запалу самовиправдання бути індійцем мало означати відчуття природної солідарності з жертвами британських утисків. Бути британцем означало відчувати огиду й обурення (не кажучи вже про праведні виправдання) через жахливі прояви жорстокості з боку «тубільців», які виконували відведені для них ролі дикунів. Індієць, який не мав цих відчуттів, належав до дуже малої меншості. Тому надзвичайно важливо, що Кіплінґів вибір індійця, котрий говорить про заколот, падає на вірнопідданого солдата, який тлумачить бунт своїх співвітчизників як божевілля. Не дивно, що його поважають британські «помічники комісарів», які у Кіплінґа «звертають із головної дороги, щоби побачитися з ним». Кіплінґ іґнорує ймовірність того, що співвітчизники сприйматимуть цього солдата (принаймні) як зрадника свого народу. А коли за кілька сторінок старий ветеран розповідає ламі й Кімові про заколот, його версія подій помітно пронизана британською логікою.


Цілу армію пойняло божевілля, і солдати повстали проти своїх офіцерів. Це стало першим лихом, але для нього знайшлися б ліки, якби вони тоді опанували себе. Проте вони вирішили вбивати дружин і дітей сагибів. А тоді з-за моря приїхали інші сагиби й закликали їх суворо відповісти за свої дії [138]. {220}
Звести індійське обурення, індійський опір (як його можна було б назвати) до британської нечутливості до «божевілля», представити дії індійців як переважно внутрішній вибір убивства британських жінок і дітей — це не просто невинні перетворення індійського націоналізму, це тенденційні перетворення. І коли Кіплінґ устами старого солдата називає британський контрудар — жахливі репресії, здійснені білими, котрі прагнули «морального» вчинку, — зверненим до індійських заколотників «закликом суворо відповісти за свої дії», ми залишаємо історичний світ і потрапляємо до світу імперіалістичної полеміки, де тубілець, певна річ, злочинець, а білий чоловік — безжальний, але моральний батько і суддя. Отже, Кіплінґ пропонує нам винятково британську версію заколоту і вкладає її в уста індійця, що його куди правдоподібніший співвітчизник, націоналістично налаштований і скривджений, так і не з’являється в романі. (Так само і Магбуб Алі, вірний ад’ютант Крейтона, походить із народу патанів 92, який, за історичними відомостями, протягом усього XIX сторіччя перебував у стані безперервного повстання проти британців. Однак тут Магбуб — людина, задоволена британським правлінням, і навіть колаборує з ним.) Кіплінґ настільки далекий від демонстрації конфлікту між двома світами, що старанно малює нам тільки один із них, відкидаючи будь-яку ймовірність конфлікту взагалі.

92 Патани — колишня назва народу пуштунів, етнічних афганців, які живуть за межами Афганістану.

Другий приклад підтверджує перший: це ще одна маленька важлива деталь. У четвертому розділі Кім, лама і вдова з Кулу вирушають до Сагаранпура. Щойно Кіплінґ яскраво описав Кіма, який перебуває «всередині цього, обачніший і схвильованіший за всіх». У Кіплінґа «це» означає «справжній світ; таким було його бачення життя — поспішати й кричати, застібати ремені, лупцювати волів і рипіти колесами, запалювати вогнища й готувати їжу, і споглядати нові краєвиди, які відкривалися вдячному оку» [139]. Ми вже бачили чимало образів такої Індії- колоритної, збудливої, цікавої, представленої в усьому своєму розмаїтті на поталу англійському читачеві. Проте Кіплінґ зобов’язаний якось продемонструвати певну владу над Індією. Чи не тому, що кілька сторінок тому, в загрозливому описі заколоту старим солдатом, він відчув потребу запобігти будь-якому подальшому «божевіллю». {221} Зрештою, Індія сама несе відповідальність і за місцеву життєрадісність, якою насолоджується Кім, і за загрозу Британській імперії. Ось повз Кіма, ламу й жінку з Кулу проїздить дільничний поліцейський інспектор, що наводить стару вдову на роздуми:
Отакі люди здатні наглядати за правосуддям. Вони знають цю землю та її традиції. А інші, вигадувані білими жінками новачки з Європи, котрі вивчають нашу мову за книжками, — гірші за чуму. Вони ображають правителів [140].
Дехто з індійців, поза сумнівом, вважав, що англійські поліцейські чини знають країну краще за корінне населення і що саме вони (а не індійські правителі) повинні тримати в руках віжки правління. Проте, зауважмо, у «Кімі» ніхто не кидає виклик британському правлінню і ніхто не озвучує жодних місцевих індійських проблем, які на той час мали б лежати на поверхні, навіть для таких товстошкірих, як Кіплінґ. Натомість маємо героїню, яка недвозначно заявляє, що Індією повинен правити колоніальний поліцейський чиновник, і додає, що сама вона віддає перевагу чиновникам старого ґатунку, котрі (як і Кіплінґ та його родина) пожили серед тубільців і тому ліпші від новіших бюрократів академічного вишколу. Це варіант арґументації так званих орієнталістів в Індії, котрі вважали, що індійцями слід правити, згідно з орієнтально-індійською методикою, індійськими ж «руками». Проте Кіплінґ відкидає як академічні всі філософські чи ідеологічні підходи, які сперечаються з орієнталізмом. До цих дискредитованих стилів правління потрапили єванґелізм (місіонери й реформатори, пародійовані в особі містера Беннетта), утилітаризм і спенсеризм (пародійований в особі бабу), а також, звісно, неназвані вчені теорії, «гірші за чуму». Цікаво, що Кіплінґ так розлого формулює позицію вдови, аж її схвалення поширюється і на поліцейських чиновників на зразок інспектора, і на гнучких вихователів на кшталт отця Віктора, і на ненав’язливо авторитетну фігуру полковника Крейтона.

Вкладаючи у вуста вдови, по суті, незаперечне, нормативне судження про Індію та її правителів, Кіплінґ у свій спосіб демонструє, що тубільці приймають колоніальне правління, доки воно правильне. Саме так історично європейський імперіалізм завжди присмачував себе для себе ж самого, адже що могло бути краще для його самосприйняття, аніж тубільні суб’єкти, котрі санкціонують знання і владу зайд, імпліцитно приймаючи європейське судження {222} про недорозвинуту, відсталу, деґенеративну природу їхнього власного суспільства? Якщо тлумачити «Кіма» як пригоди хлопчика або як багату і з любов’ю оздоблену панораму індійського життя, ми не побачимо роман, справді написаний Кіплінґом, бо всі ці виважені погляди, заборони й переривання доволі чітко в нього вписані. Френсіс Гатчинс у праці «Ілюзія постійності: британський імперіалізм в Індії» говорить, що наприкінці XIX сторіччя


виникла уявна Індія, в якій не було жодного елементу ані соціальних змін, ані політичної загрози. Наслідком цієї спроби уявити собі індійське суспільство, позбавлене елементів, ворожих до увічнення британського правління, став орієнталізм. Адже саме на ґрунті цієї гіпотетичної Індії орієнталізатори намагалися вибудувати довговічне панування [141].
«Кім» — це істотний внесок і до цієї уявної орієнталізованої Індії, і до того, що історики тепер називають «винайденням традиції».

Варто відзначити ще дещо. Текст «Кіма» рясніє авторськими ремарками про незмінну природу орієнтального світу, який відрізняється від світу білого, не менш незмінного. Так, наприклад, «Кім брехав, як людина Сходу», або трохи згодом: «для східної людини всі двадцять чотири години на одне обличчя». Коли Кім купує залізничні квитки за гроші лами і залишає собі по одній ані з кожної рупії, Кіплінґ називає це «стародавнім азіатським збором» (пізніше він іще згадає про «торгашний інстинкт Сходу»). На залізничній платформі слуги Магбуба мали розвантажити вантаж, але не зробили цього, «бо ж тубільці». Здатність Кіма спати під гуркіт поїздів потрактована як приклад «східної байдужості до шуму». Коли розбивають табір, Кіплінґ так описує цей процес: «швидко — у східному розумінні швидкості — з довгими поясненнями, зі сваркою і порожніми балачками, недбало, але з сотнями перевірок забутих дрібниць». Сикхів охарактеризовано через їхню особливу «любов до грошей». Для Харі-бабу бенґальськість дорівнює лякливості: коли він ховає відібраний у чужоземних агентів пакунок, то «ховає здобич біля тіла, як уміють робити тільки східні люди».

У цьому Кіплінґ не унікальний. Найпобіжніший огляд західної культури кінця XIX сторіччя відкриває невичерпне джерело народної мудрості подібного ґатунку, велика частина якої існує, {223} на жаль, і дотепер. Мало того, як показав Джон М. Маккензі у своєму важливому дослідженні «Пропаґанда й імперія», маніпулятивні винаходи — від цигаркових пачок, листівок, вуличної музики, альманахів та інструкцій до вистав мюзик-голу, іграшкових солдатиків, концертів духових оркестрів і настільних ігор — звеличували імперію й наголошували на її неодмінності для стратегічного, морального й економічного добробуту Англії. Водночас вони характеризували темні чи нижчі раси як такі, що нездатні до духовного відродження, потребують утиску, суворого правління та постійного підкорення. Поширення культу військовиків пояснювалося зазвичай тим, що цим персонажам удавалося розквасити пару-трійку темних пик. Утримання закордонних територій обґрунтовували різними причинами: деколи прибутком, деколи стратегією чи суперництвом з іншими імперіями (як у «Кімі»: Енґус Вілсон у «Дивній прогулянці Редьярда Кіплінґа» нагадує, як ще у шістнадцятирічному віці під час шкільних дебатів Кіплінґ висловив думку про те, що «просування Росії в Середній Азії загрожує британській державі» [142]). Незмінним залишався один момент — підпорядкування небілого населення.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка