Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка17/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   55

Ваґнер наголошує на відмінності між «нашим» і «їхнім» світом, на чому, безперечно, наголошував і Верді, визнаючи, що опера від початку писалася й створювалася для місця, яке безсумнівно було не Міланом, не Парижем і не Віднем. І, що цікаво, це його визнання відсилає нас до «Аїди» в Мехіко 1952 року, де солістка Марія Каллас переспівує цілу трупу, беручи фінальну мі-бемоль на октаву вище, ніж написав Верді.

В усіх трьох прикладах бачимо спробу використати цю єдину лазівку, яку залишив Верді у своєму творі, шпаринку, крізь яку він ніби впускає зовнішній світ, котрому взагалі вхід заборонений. Однак він виставляє суворі вимоги. Він начебто говорить: «Заходь або як екзотика, або як полонений, побудь трохи, а тоді залиш мене на самоті». І, зміцнюючи свою територію, вдається до музичних засобів, які майже ніколи раніше не використовував. Усі їх створено для того, щоб сиґналізувати аудиторії — тут діє музичний майстер, занурений у традиційні техніки, які зневажають його сучасники, віддані bel canto. 20 лютого 1871 року Верді писав Джузеппе Піролі: «Тоді молодому композитору я {191} порадив би тривалі й скрупульозні вправи в усіх контрапунктних формах... Не вивчати сучасників!» [109] Ці слова перегукуються з пов’язаними зі смертю аспектами опери, яку він писав (примушуючи мумій співати, як сказав він одного разу) і яка відкривається суворо канонічним фраґментом. Контрапунктні техніки та техніки stretto, застосовані Верді в «Аїді», досягають надзвичайної глибини й суворого порядку, які йому рідко вдавалися. Разом із воєнними мелодіями, що пунктиром проходять у партитурі «Аїди» (дещо з цього пізніше стало хедивовим національним гімном Єгипту), ці мудрі пасажі посилили велич опери і навіть більше — її монументальність.

Одне слово, «Аїда» досить точно відтворює обставини свого замовлення й написання та відповідає тогочасному контекстові (який вона так наполегливо намагається відкинути), як луна звукові. Як дуже точна форма естетичної пам’яті «Аїда» втілює (згідно з задумом автора) владу європейської версії Єгипту в певний момент його історії XIX сторіччя, історії, для якої Каїр 1869-1871 років був надзвичайно зручним місцем. Повне контрапунктне розуміння «Аїди» відкриває структуру ставлення й референції, мережу зв’язків, сполучень, рішень і колаборації; їх можна прочитати як такі, що залишили низку примарних знаків у візуальному й музичному тексті опери.

Розгляньмо сюжет: єгипетська армія перемагає ефіопські сили, але молодого єгипетського героя цієї кампанії названо зрадником, засуджено до смерті і страчено. Цей епізод давнього міжафриканського протистояння набуває більшого резонансу, якщо читати його на тлі англо-єгипетського суперництва у Східній Африці в 1840-1860-х роках. Британці вважали єгипетські цілі в цьому реґіоні — сформульовані хедивом Ісмаїлом, котрий прагнув розширення на південь, — загрозою своїй гегемонії в Червоному морі та безпеці свого шляху до Індії. Поза тим, обережно змінюючи політику, британці заохочували Ісмаїлові рухи у Східній Африці 73 як спосіб зашкодити французьким та італійським апетитам у Сомалі й Ефіопії.

73 Мається на увазі насамперед завоювання Ісмаїлом Дарфура (східна частина нинішнього Судану) протягом 1874-1875 років. Подальшій експансії хедива на Ефіопію зашкодила поразка від ефіопських військ у битві біля фортеці Ґура 1876 р.

На початку 1870-х {192} років зміни завершилися, і до 1882 року Британія повністю окупувала Єгипет. Під французьким кутом зору, оприявненим через Марієтта, «Аїда» драматизувала небезпеки вдалої єгипетської політики сили в Ефіопії, особливо з огляду на те, що сам Ісмаїл, османський королівський намісник, був зацікавлений у таких кроках, адже вони давали змогу дістати більше незалежності від Стамбула [110].

Проте в простоті й суворості «Аїди» приховано куди більше, особливо враховуючи, що багато аспектів самого твору й Каїрської опери, збудованої для постановки шедевру Верді, стосуються самого Ісмаїла і його правління (1863-1879). Останнім часом з’явилося чимало досліджень з економічної й політичної історії європейської ролі в Єгипті впродовж 80 років після Наполеонової експедиції. У своїх висновках вони здебільшого збігаються з позицією єгипетських націоналістичних істориків (Сабрі, Рафі, Горбала) стосовно того, що спадкоємці королівського намісника, котрі становлять династію Мухаммеда Алі і чиї заслуги чимдалі меншали й дрібніли (крім безкомпромісного Аббаса II), ще глибше втягнули Єгипет у так звану «світову економіку» [111], яка насправді була хаотичним скупченням європейських фінансистів, торговельних банкірських домів, позикових товариств і комерційних авантюристів. Це неминуче призвело до британської окупації 1882 року і, зрештою, так само неминуче до претензій на Суецький канал з боку Ґамаля Абделя Насера в липні 1956 року.

У 1860-1870-х роках найразючішою рисою єгипетської економіки став бум бавовняних продажів, коли Громадянська війна в Америці перервала американські поставки європейським фабрикам. Це лише прискорило різноманітні деформації місцевої економіки (у 1870-х роках, згідно з Оуеном, «ціла Дельта перетворилася на експортний сектор, зосереджений на виробництві, обробці та експорті двох-трьох урожаїв» [112]), які були частиною куди глибшої депресії. Єгипет був відкритим до всіляких проектів: деякі з них були безглузді, деякі — вигідні (як-от будування доріг і залізниць), проте всі коштовні, а особливо канал. Розвиток Єгипту фінансувався через довгочасні скарбничі зобов’язання, грошову емісію та збільшення бюджетного дефіциту. Зростання державного боргу суттєво збільшило зовнішній борг Єгипту, видатки на його обслуговування і поглибило {193} проникнення в країну закордонних інвесторів та їхніх місцевих представників. Загальні видатки на чужоземні позики становили близько 30-40% їхньої номінальної вартості. (Девід Лендіс у «Банкірах і пашах» подає докладну історію всієї цієї брудної, але цікавої ситуації) [113].

На додаток до своєї щоразу глибшої економічної слабкості й залежності від європейських фінансів Єгипет за часів Ісмаїла зазнав важливої низки антитетичних заходів. Коли кількість населення зростала природним чином, розмір громад чужоземних резидентів збільшувався в геометричній проґресії: до 90 тисяч на початок 1880-х років. Концентрація багатства в родині королівського намісника і його поплічників установила схему фактично феодального землеволодіння й міських привілеїв, що, своєю чергою, прискорило розвиток націоналістичної свідомості опору. Очевидно, громадська думка протистояла Ісмаїлу, бо його сприймали як такого, що передає Єгипет у руки чужоземців, і тому, що ці чужоземці, зі свого боку, здається, сприймали спокій і слабкість Єгипту як даність. Єгипетський історик Сабрі зазначає, що промову Наполеона III з приводу відкриття каналу, у якій він згадав про Францію та її канал, але жодним словом не обмовився про Єгипет, зустріли гнівно [114]. З другого боку, протурецьки налаштовані журналісти [115] публічно нападали на Ісмаїла за такі його примхи, як невиправдано дорогі європейські подорожі (хроніку цих подорожей у майже огидних подробицях можна знайти у Жоржа Дуена в другому томі «Історії правління хедива Ісмаїла» [116]), за вдавану незалежність від Порти, за надмірне оподаткування свого народу, за марнотратні запрошення європейських знаменитостей на відкриття каналу 74. Що більше хедив Ісмаїл прагнув виглядати незалежним, то дорожче коштувала Єгипту його зухвалість, то більше турки обурювалися його демонстраціями незалежності, а його європейські кредитори утверджувалися в рішенні суворіше його контролювати 75.

74 Відкриття Суецького каналу відвідали дружина Наполеона III імператриця Євгенія, імператор Австрії Франц Йозеф І, принц Уельський Альберт Едвард (майбутній король Едвард VII), принц Нідерландів Генрик з дружиною Амалією, прусський кронпринц, а також лідери деяких інших держав.

75 Непомірні витрати Ісмаїла змусили його 1875 року продати за безцінь {194} єгипетську частку акцій Суецького каналу британському урядові. Невтішні висновки аудиторів (1876 р.) про нерозумне марнотратство хедива спонукали британський уряд установити прискіпливий нагляд за фінансами Ісмаїла, що призвело до посилення британського контролю над країною, а відтак до повстання під проводом полковника Орабі.

Ісмаїлові «честолюбність і уява шокували його слухачів. Спекотного скрутного літа 1864 року 76 він думав не лише про канали й залізниці, а й про Париж-на-Нілі та Ісмаїла, африканського імператора. У Каїра з’явилися б grands boulevards, Біржа, театри та опера, Єгипет мав би велику армію й могутній флот. „Навіщо?“ — запитав французький консул. Він так само міг би запитати „як?“» [117]

«Як» означало продовжити реконструкцію Каїра, яка вимагала залучення багатьох європейців (серед них Дране) і розвитку нового класу городян, чиї смаки й потреби провіщали розширення внутрішніх ринків, залежних від дорогих імпортних товарів. За словами Оуена, «там, де важливу роль відігравав імпорт, ...ішлося про геть відмінні споживацькі схеми великої кількості чужоземного населення і тих місцевих єгипетських землевласників і чиновників, котрі замешкували в будинках європейського типу в європеїзованій частині Каїра чи Александрії, де майже всі важливі речі, навіть будівельні матеріали, купувалися з-за кордону» [118]. Сюди можна додати опери, композиторів, співаків, дириґентів, декорації й костюми. Важлива додана користь таких проектів полягала в тому, щоб за допомогою наочних доказів переконати закордонних кредиторів: їхні гроші використовуються розумно [119].

Проте, на відміну від Александрії, навіть у часи розквіту Ісмаїла Каїр залишався арабським і ісламським містом. Окрім романтики археологічних розкопок у Ґізі, минуле Каїра не нав’язало легкої чи зручної комунікації з Європою: воно не викликало еліністичних або левантинських асоціацій, не мало ані легких морських бризів, ані галасливого життя середземноморського порту. Знакове, центральне місце Каїра для Африки, ісламу, арабського й турецького світів виглядало неподоланним бар’єром для європейських інвесторів. Безперечно, сподівання зробити його доступнішим і привабливішим для них спонукали Ісмаїла підтримати модернізацію міста.


76 1864 року договір та проект будівництва каналу набували остаточних обрисів.

Він зробив це, по суті, {195} розділивши Каїр. Тут варто запитувати найкращий у XX сторіччі опис Каїра «Каїр: 1001 рік переможного міста» американського історика-урбаніста Джанет Абу-Лугод.


Отже, наприкінці XIX сторіччя Каїр складався з двох виразно окреслених громад, відокремлених одна від одної набагато ширшими бар’єрами, ніж одна маленька вуличка, яка позначала їхні межі. Перерваність між минулим і майбутнім Єгипту на початку XIX сторіччя з’явилася як маленька тріщинка, яка до кінця того сторіччя поглибилася, перетворившись на прірву. Фізична дуальність міста була тільки маніфестацією культурного розколу.

На схід лежало тубільне місто, ще, по суті, передіндустріальне за технологією, соціальною структурою і трибом життя, на захід — „колоніальне“ місто з паровими двигунами, швидшим темпом, колісним транспортом та європейською ідентифікацією. На схід лежав лабіринт вулиць з іще не брукованими harat і dumb 77, хоча на той час вже демонтували брами і дві нові великі вулиці пробили темряву. На захід — широкі, прямі, засипані щебенем вулиці, обрамлені широкими тротуарами й виступами фасадів, вони войовниче перетинали одна одну під чітко прямими кутами або тут і там сходилися у площі чи maydan. Квартали східного міста й досі залежали від мандрівних вуличних торговців водою, хоча жителям західного міста вода постачалася через зручну мережу водогонів, з’єднаних із паровою насосною станцією біля річки. Зі смерком східні квартали огортала темрява, а західні проспекти освітлювали газові ліхтарі. Пісочних брудних тонів середньовічного міста не оживляли ні парки, ані дерева на вулицях, місто ж на заході було старанно прикрашене французькими доглянутими парками, декоративними клумбами та підстриженими деревами. У старе місто заїжджали на каравані й подорожували по ньому пішки або верхи, у нове місто в’їжджали залізницею і далі їхали двоколісними екіпажами. Одне слово, попри фізичну близькість, у всіх вирішальних аспектах два міста розділяли кілометри в соціальному плані й сторіччя у плані технологічному [120].

77 Кварталами й вулицями (араб.).

Оперний театр, збудований Ісмаїлом для Верді, містився точно в центрі північно-південної осі посеред просторої площі, його фасад виходив на європейське місто, яке простягнулося {196} на захід до берегів Нілу. На північ лежали залізнична станція, готель «Шепердс» і сад Езбекія, про який Абу-Лугод додає: «Ісмаїл привіз французького ландшафтного архітектора, чиєю творчістю в Булонському лісі й на Марсовому полі він захоплювався, та замовив йому переробити Азбакію на зразок парку Монсо зі ставком вільної форми, гротом, містками й бельведерами, які складали неодмінні кліше французького парку XIX сторіччя» [121]. На півдні стояв палац Абдін, 1874 року перетворений Ісмаїл ом на його головну резиденцію. За Оперним театром лежали багатолюдні квартали Мускі, Саїда Зейнаб і Атаба аль-Хадра, стримувані приголомшливим розміром Оперного театру та європейською владою.

У Каїрі реформаторське бродіння в умах почалося частково (але в жодному разі не цілковито) під впливом європейського проникнення, що призвело, як сказав Жак Берк, до плутанини походження [122]. Це чудово відтворено у чи не найкращому описі ісмаїлівського Каїра — «Khittat Tawfikiya» Алі-паші Мобарака, наденерґійного міністра громадських справ і освіти, інженера, націоналіста, модернізатора, невтомного історика, селянського сина простого fakih 78, людини, настільки зачарованої Заходом, наскільки й відданої традиціям та релігії ісламського Сходу. Складається враження, що каїрські зміни цього періоду змусили Алі-пашу занотовувати міське життя, визнаючи, що динаміка Каїра потребує нової, сучасної уваги до деталей, які викликали безпрецедентну зневагу й зауваження з боку корінних каїрців. Алі не згадує про Оперний театр, хоча докладно описує Ісмаїлові надмірні витрати на палаци, парки й зоопарки та на шоу для гостей-сановників. Із часом єгипетські письменники, подібно до Алі, помітять бродіння цього періоду, але звернуть увагу і на Оперний театр, і на «Аїду» (наприклад, Анвар Абдель-Малек) — суперечливі символи мистецького життя та імперіалістичного підпорядкування країни. 1971 року дерев’яна Опера згоріла і вже ніколи не постала на тому самому місці. Замість неї спочатку побудували стоянку для автомобілів, а згодом багатоповерховий гараж. 1988 року на острові Ґезіра за японські гроші звели новий культурний центр, до складу якого ввійшла і опера.

78 Мандрівний дервіш. {197}

Ми безперечно мусимо дійти висновку, що Каїр не міг довго задовольняти «Аїду» — оперу, написану з нагоди і для місця, що їх вона, здається, пережила, хоча тріумфально йшла на західних сценах упродовж десятиріч. Єгипетська ідентичність «Аїди» була частиною європейського фасаду міста, її простота й суворість викарбувані на тих уявних стінах, які відділяли тубільні квартали колоніального міста від імперських. «Аїда» це естетика відокремлення, і в «Аїді» не побачити згоди між нею й Каїром, подібної до тієї, яку побачив Кітс між фризом грецької урни і його відповідником — містом і цитаделлю, «звільненою від цього народу, цього праведного ранку». «Аїда» для Єгипту була переважно імперським article de luxe 79, купленим у кредит для нечисленної клієнтури, чиї розваги були побічними щодо їхніх реальних намірів. Верді ставився до цього твору як до пам’ятника своєму мистецтву, Ісмаїл і Марієтт із різною метою щедро витрачали на нього свій надлишок енерґії та невгамовний ентузіазм. Попри її недоліки, «Аїдою» можна насолоджуватися і тлумачити її як витвір кураторського мистецтва, суворість і непохитна будова якого, а також жорстка логіка смерті викликають у пам’яті конкретний історичний момент і естетичну форму, належну конкретному часові, — імперське видовище, створене для відчуження й приголомшення здебільшого європейської аудиторії.

79 Предметом розкоші (фр.).

Звісно, це зовсім не схоже на позиції «Аїди» в нинішньому культурному репертуарі. І, безперечно, багатьма видатними естетичними шедеврами імперії насправді захоплюються і пам’ятають їх, не помічаючи багажу панування, який вони пронесли за собою від визрівання до втілення. Однак сліди імперії залишаються в інтонаціях і відбитках, які треба прочитати, побачити, почути. Якщо не зважати на імперіалістичні структури ставлення й референції (про наявність яких свідчать ці інтонації) навіть у таких позірно не пов’язаних із боротьбою за територію й контроль творах, як «Аїда», ці твори виродяться в карикатури. Складні й майстерні, але, менше з тим, карикатурні.

Треба також пам’ятати, що, належачи до сильнішої сторони імперської і колоніальної зустрічі, цілком можливо недогледіти, забути або проіґнорувати неприємні аспекти того, що «там» {198} відбувалося. Культурна машинерія вистав на зразок «Аїди», справді цікавих книжок, написаних мандрівниками, романістами й дослідниками, чарівних фотографій і екзотичних картин мала естетичний та інформативний вплив на європейську аудиторію. Коли застосовуються такі культурні практики віддалення й естетизації, стан речей залишається навдивовижу незмінним, адже вони розщеплюють, а тоді анестезують свідомість метрополії. 1865 року британський губернатор Ямайки Е. Дж. Ейр наказав масово вирізати чорних за вбивство ними кількох білих — багатьом англійцям це відкрило очі на несправедливості й жахіття колоніального життя. В подальших дебатах взяли участь відомі публічні особи, які висловлювалися і за проголошення Ейром воєнного стану та різанину ямайських неґрів (Раскін, Карлейль, Арнольд), і проти цього (Мілль, Гакслі, Головний суддя лорд Кокберн). Проте з часом цю справу забули і в імперії бували інші «адміністративно санкціоновані різанини». Однак, за словами одного історика, «Великій Британії вдалося зберегти розмежування між свободою вдома й імперською владою [яку він описує як «репресії й терор»] за кордоном» [123].

Більшість сучасних читачів мученицької поезії Метью Арнольда чи його видатної теорії прославлення культури не знають, що Арнольд пов’язував «адміністративно санкціоновану різанину» за наказом Ейра з жорсткою британською політикою щодо колоніальної Ейре 80 і рішуче схвалював обидві. Дія «Культури й анархії» відбувається просто посеред заколотів у Гайд-парку 1866 року, й те, що Арнольд мав сказати про культуру, вважалося особливим засобом стримувати загрозливі заворушення — колоніальні, ірландські, внутрішні. Ямайці, ірландці й ірландки та дехто з істориків згадують про ці різанини у «невідповідний» час, але більшість англо-американських читачів Арнольда досить недбалі: якщо вони взагалі звертають увагу на різанини, то вважають їх недоречними поруч із важливішою культурною теорією, створеною Арнольдом на всі часи.

80 Ірландії (ірл.).

(У невеличкому відступі хочу зробити важливе зауваження. Хоч яким був правовий ґрунт жорстокої окупації Кувейту Саддамом Хусейном, операція «Буря в пустелі» розпочалася ще й для того, аби поховати привид «в’єтнамського синдрому», {199} задекларувавши, що Сполучені Штати можуть виграти війну і до того ж швидко. Щоб утримати цей лейтмотив, треба було забути про два мільйони вбитих в’єтнамців і про те, що шістнадцять років по закінченні війни Південно-Східна Азія досі спустошена. Отже, посилення Америки й покращення лідерського іміджу президента Буша стало важливішим від руйнування далекого суспільства. Щоби ця війна виглядала захопливо, чисто й чеснотливо, застосували високі технології та розумний піар. Коли Ірак зазнав пароксизмів дезінтеґрації і масових людських страждань, коли почалися повстання у відповідь, американський громадський інтерес пожвавився лише на короткий час.)

Для європейця кінця XIX сторіччя відкривається цікава низка можливостей вибору, кожна з яких ґрунтується на підпорядкуванні та віктимізації корінного населення. Одна з таких можливостей — самовіддане задоволення від застосування влади, влади спостерігати, панувати, володіти й отримувати зиск із віддалених територій і народів. Звідси походять подорожі-відкриття, вигідна торгівля, адміністрування, анексія, наукові експедиції й виставки, місцеві видовища, новий клас колоніальних правителів і фахівців. Друга — ідеологічне обґрунтування редукції та подальшого реконституювання тубільця як такого, який потребує правління й керівництва. Томас Годжкін у «Націоналізмі в колоніальній Африці» охарактеризував стилі такого правління: французьке картезіанство, британський емпіризм, бельгійський платонізм [124]. Вони вписані в саму гуманістичну справу: у різноманітні колоніальні школи, коледжі й університети, в тубільну еліту, створену й маніпульовану по всій Африці й Азії. Третя можливість — це ідея західного спасіння й спокути через «цивілізаційну місію». Підтримана водночас фахівцями з ідей (місіонерами, вчителями, радниками, науковцями) й фахівцями з сучасної промисловості та комунікації, імперська ідея ретроспективної вестернізації минулого прижилася в усьому світі. Проте, як доводять Майкл Едас та інші, вона завжди супроводжувалася пануванням [125]. Четверта можливість убезпеченість ситуації, що дозволяє завойовнику не дивитися в очі правді про вчинене ним насильство. Вдосконалена Арнольдом ідея власне культури мала на меті піднесення практики до рівня теорії, звільнення ідеологічного примусу стосовно бунтівних елементів (і вдома, і за кордоном) від мирського й {200} історичного заради абстрактного й загального. «Найкраще з помисленого і знаного» вважається незаперечною позицією і вдома, і за кордоном. П’ята — це процес, за допомогою якого після витіснення тубільців із їхніх історичних місць на їхній власній землі їхня історія переписується як похідна від імперської історії. Цей процес застосовує наратив, щоб розвіяти суперечливі спогади й поглинути насильство (екзотика дозволяє улесливо називати владне тавро зацікавленням) такою панівною імперською присутністю, яка б унеможливила будь-які спроби відділити її від історичної неодмінності. Усе це разом творить суміш мистецтва наративу та мистецтва спостереження за накопиченими, опанованими й керованими територіями, жителі яких видаються навічно приреченими на поневолення, на роль витворів європейської волі.


5. Імперіалістичне задоволення
«Кім» — роман унікальний і в житті й кар’єрі Редьярда Кіплінґа, і в англійській літературі. Він з’явився 1901 року, через дванадцять років після того, як Кіплінґ поїхав з Індії, місця свого народження й країни, з якою завжди асоціюватиметься його ім’я. Ще цікавіше те, що «Кім» — єдиний успішно виписаний і зрілий взірець великої прози Кіплінґа. Цей роман із задоволенням читають підлітки, проте з інтересом і повагою його можуть читати й дорослі — і прості читачі, і критики. Решта прозового доробку Кіплінґа складається з коротких оповідань (або збірок оповідань, як-от «Книга джунґлів») та з дуже недосконалих більших творів («Відважні моряки» 81, «Світло зникає», «Пройда і компанія», переваги яких здебільшого затьмарені провалами в послідовності, проникливості й оцінках).

81 Укр. переклад див.: Кіплінґ Р. Відважні моряки / Пер. з англ. Н. Янко-Триницька. — К.: ДВУ, 1926. — 215 с.

Лише Конрада, ще одного майстерного стиліста, разом із його трохи молодшим сучасником Кіплінґом можна вважати письменниками, котрі переконливо відтворили досвід імперії, зробивши його головною темою своїх творів. І хоча вони суттєво різняться один від одного манерою й стилем, вони донесли до помітно замкненої і провінційної британської аудиторії {201} колір, чари й романтику британської закордонної ініціативи, з якою були добре обізнані тільки окремі верстви британського суспільства. Із них двох саме Кіплінґ — не такий іронічний, двозначний і самосвідомий у питаннях літературної форми, як Конрад, — дуже рано здобув широкого читача. Проте обидва вони залишилися загадкою для дослідників англійської літератури, які вважають їх ексцентричними й подекуди бентежними. До них ставляться радше з осторогою або навіть уникають, аніж намагаються завести до канону й осмислити разом із такими письменниками, як Діккенс і Гарді.

Конрадове бачення імперіалізму переважно стосується Африки в «Серці темряви» (1899), південних морів у «Лорді Джимі» (1900) та Південної Америки в «Ностромо» (1904), а найвидатніший твір Кіплінґа — про Індію, територію, про яку Конрад ніколи не писав. Наприкінці XIX сторіччя Індія стала найбільшою, найнадійнішою і найприбутковішою з усіх британських, а можливо, й європейських колоніальних володінь. Від появи тут першої британської експедиції 1608 року і до від’їзду останнього британського королівського намісника 1947 року Індія мала величезний вплив на британське життя: у царинах комерції й торгівлі, промисловості й політики, ідеології й війни, культури й уяви. В англійській літературі й філософії перелік видатних діячів, які мали справу з Індією і писали про неї, вражає, адже тут Вільям Джонс, Едмунд Берк, Вільям Мейкпіс Теккерей, Ієремія Бентам, Джеймс і Джон Стюарт Міллі, лорд Маколей, Гаррієт Мартіно і, звісно ж, Редьярд Кіплінґ. Важливу роль останнього у визначенні, виображенні та формулюванні того, чим була Індія для Британської імперії періоду зрілості, безпосередньо перед тим, як уся споруда почала тріщати й розвалюватися на друзки, важко заперечити.

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка