Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка14/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   55

Щодо французької літературної культури легко зробити хибний висновок, тому варто навести низку її порівнянь з літературою англійською. Не існує французького еквівалента досить поширеній, недиференційованій та очевидній англійській обізнаності {157} в закордонних інтересах. Нелегко знайти французькі відповідники дрібному дворянству Остін чи бізнесменам Діккенса, які побіжно згадують про Кариби чи Індію. І все ж таки в культурному дискурсі французькі закордонні інтереси оприявнені кількома доволі специфічними шляхами. Цікаво, що один із них проходить через велетенську, майже іконічну фігуру Наполеона (як у поемі Гюґо «Він»), яка втілює французький романтичний дух за кордоном. Він не стільки завойовник (хоч у Єгипті він фактично був ним), скільки замислений мелодраматичний герой, чий образ — маска для вираження авторських думок. Лукач проникливо зауважив величезний вплив Наполеонової біографії на життєві шляхи романних героїв французької та російської літератури. На початку XIX сторіччя корсиканське походження Наполеона огортало його екзотичною аурою.

Без нього неможливо зрозуміти молодих людей Стендаля. У «Червоному і чорному» 45 читання спогадів Наполеона (зокрема, мемуарів періоду острова Святої Єлени) цілком заволодіває Жульєном Сорелем, він захоплений їхньою запальною величчю, духом середземноморської відважності і палким arrivisme 46. У житті Жульєна ще довго чути відлуння цієї атмосфери. У Франції, тепер позначеній посередністю й інтриґанством, наполеонівська легенда поступово розвінчується, але не зменшується її влада над Сорелем. Дух Наполеона у «Червоному і чорному» настільки сильний, що повчальною несподіванкою стає відкриття: ніде в романі про його життя безпосередньо не згадано. По суті, одиноке покликання на світ поза Францією з’являється після того, як Матильда надсилає Жульєнові своє освідчення в коханні: Стендаль описує її паризьке існування як ризикованіше за подорож до Алжиру. Симптоматично, що саме тоді, коли 1830 року Франція забезпечує себе головною імперською провінцією, зринає одинока Стендалева згадка про неї з конотаціями небезпеки, подиву і певної нарочитої байдужості. Це разюче контрастує з невимушеними алюзіями на Ірландію, Індію та Північну й Південну Америки, які фігурують у британській літературі того самого періоду.

45 Останнє укр. видання роману див.: Стендаль. Червоне і чорне / Пер. з фр. Дмитро Паламарчук. — X.: Фоліо, 2004. — 512 с.

46 Кар’єризм (фр.). {158}

Другим шляхом засвоєння культурою французьких імперських інтересів стала низка нових, доволі принадних наук, які отримали перший поштовх від закордонних авантюр Наполеона. Це пречудово відбиває соціальну структуру французького знання, яке кардинально відрізнялося від англійського дилетантського, часто бентежно démodé 47 інтелектуального життя. Великі дослідницькі інститути в Парижі, підтримані Наполеоном, мають панівний вплив на становлення археології, лінґвістики, історіографії, орієнталізму й експериментальної біології (велика частка цих дисциплін активно задіяна в «Описі Єгипту»). Характерно, що романісти цитують академічно вреґульований дискурс щодо Сходу, Індії та Африки (наприклад, Бальзак у «Шаґреневій шкірі» 48 та «Кузині Бетті») з досить неанглійським знанням справи та блискучою компетентністю. У творах британців, які живуть за кордоном, — від леді Вортлі Монтеґю до подружжя Веббів — відчитуємо мову безсистемних спостережень, у колоніальних «експертів» на зразок сера Томаса Бертрама та Джеймса і Джона Стюарта Міллів бачимо обдумане, але, по суті, неконсолідоване й неофіційне ставлення, в адміністративній чи офіційній прозі, знаний приклад її — «Проект індійської освіти» (1835) 49 Томаса Маколея, спостерігаємо пихату, але все ж таки дещо особисту затятість.

47 Застарілого; того, що вийшло з моди (фр.).

48 Укр. переклад див.: Бальзак Оноре де. Шагреньова шкура. — X., 1929. — 230 с.; або: Бальзак Оноре де. Шаґренева шкіра. Батько Горіо. Гобсек. — К.: Веселка, 1998. — 527 с.

49 У «Проекті індійської освіти» Томас Маколей (натоді — колоніальний чиновник в Індії) переконував перейти на англійську мову навчання в Індії, закривши всі школи, де викладали арабською або санскритом, щоб у такий спосіб цивілізувати тубільців. «Мови Західної Європи вже цивілізували Росію, — писав він. — Не маю жодного сумніву, що вони зроблять з індусами те саме, що вже зробили з татарами... Наше завдання сьогодні — докласти якнайбільше зусиль для створення класу, який виступав би перекладачем між нами та мільйонами тих, ким ми керуємо; класу людей, які були б індійцями за кров’ю та кольором шкіри, але англійцями за своїми смаками, поглядами, звичками й інтелектом». Невдовзі виник термін «діти Маколея», яким почали зневажливо позначати клас «цивілізованих» європейцями індійців. Отак діяльність Томаса Маколея заклала основи двомовності сучасної Індії.

У французькій культурі початку XIX сторіччя подібне трапляється рідко, бо офіційний {159} престиж академії і Парижа формотворчо впливає на кожне висловлювання.

Як я вже казав, влада навіть у побутовій розмові репрезентувати все, що існує поза межами метрополії, походить із влади імперського суспільства. Ця влада набуває дискурсивного вигляду реформування чи реорганізації «сирої» чи примітивної інформації в місцеві умовності європейського наративу та формального висловлювання або, у випадку Франції, у систематику дисциплінарного порядку. Такі умовності не мусили задовольняти чи переконувати «тубільну» африканську, індійську або ісламську аудиторію. Навпаки, у найвпливовіших випадках вони засновувалися на мовчанні корінного населення. Коли заходило про те, що існувало поза межами європейської метрополії, мистецтво й репрезентаційні дисципліни: з одного боку, художня література, історія, подорожні нотатки та живопис, а з другого боку, соціологія, адміністративна чи бюрократична документація, філологія й расова теорія — залежали від європейських держав у перетворенні неєвропейського світу на репрезентації. Європа потребувала цього, щоб краще бачити, опановувати і передовсім контролювати його. Чи не найдокладніший аналіз цієї практики вміщений у двотомному дослідженні Філіпа Кертіна «Образ Африки» та в «Європейському баченні й Океанії» Бернарда Сміта. Добрий і відомий опис подибуємо в Безіла Девідсона в огляді написаного про Африку до середини XX сторіччя.


Література про дослідження й завоювання [Африки] настільки ж багата й розмаїта, як і самі ці процеси. Проте, не рахуючи кількох видатних винятків, усе зводиться тільки до панівного ставлення: така література — це щоденники людей, які дивляться на Африку суто ззовні. Я не кажу, що від багатьох із них можна було б чекати іншого. Важливо те, що якість їхнього спостереження обумовлена задушливими обмеженнями, і сьогодні їхні щоденники варто читати, пам’ятаючи про це. Коли зрідка автори намагалися зрозуміти думки й дії африканців, яких знали, то робили це мимохідь. Майже всі вони були переконані, що стикаються з „первісною людиною“, з людством, яким воно було до початку історії, з суспільствами, які у своєму розвитку затрималися на початку часів. [У своїй знаковій книжці «Дикун у літературі» Брайан Стріт уточнює, як ця позиція виражалася в академічній і {160} популярній літературі.] Таке бачення йшло в ногу з неймовірною експансією європейської влади й багатства, з її політичною силою, гнучкістю й досвідченістю, з її вірою у свою богообраність. Те, що робили та про що думали загалом поважні дослідники, видно з праць людей на зразок Генрі Стенлі або з дій таких людей, як, наприклад, Сесіл Родс і його агенти-мінералошукачі. Вони охоче репрезентували себе як чесних союзників своїх африканських друзів, поки ці союзи були убезпеченими — союзи, за допомогою яких уряди й приватні інтереси, яким вони служили і які формували, доводили одне одному „дієвість окупації“ [53].
Усі культури схильні створювати репрезентації інших культур, щоб краще опановувати чи якоюсь мірою контролювати їх. Проте не всі культури створюють репрезентації інших і справді опановують чи контролюють їх. На мій погляд, це характерна риса модерних західних культур. Для вивчення і самих репрезентацій, і політичної сили, яку вони оприявнюють, треба досліджувати західне знання чи репрезентації неєвропейського світу. Митці кінця XIX сторіччя, як-от Кіплінґ чи Конрад, або в цьому контексті такі постаті середини сторіччя, як Жером і Флобер, не просто відтворюють віддалені території: вони їх розробляють, оживлюють завдяки техніці наративу, історичному й дослідницькому ставленню та певним ідеям на зразок тих, що їх сповідували мислителі, скажімо, Макс Мюллер, Ренан, Чарльз Темпл, Дарвін, Бенджамін Кідд, Емеріх де Ваттель. Усе це розвинуло й підкреслило есенціалістські позиції в європейській культурі, які проголошували: європейці мусять панувати, а неєвропейці підкорятися. І європейці таки панували.

Тепер ми свідомі того, який насичений цей матеріал і наскільки поширений його вплив. Візьмемо, приміром, дослідження Стівеном Джеєм Ґулдом і Ненсі Степан важливості расових ідей для наукових відкриттів, практики й інституцій XIX сторіччя [54]. Вони доводять, що не існувало суттєвих розбіжностей стосовно теорій нижчості чорної раси, ієрархій розвинутих і недорозвинутих (пізніше «підлеглих») рас. Джерелом цих ідей були віддалені території, але здебільшого вони мовчки застосовувалися до цих територій, де європейці знаходили, як вони вважали, прямі докази існування нижчої породи людей. І навіть у міру того як європейська влада ставала {161} непропорційною величезному неєвропейському імперіуму, непропорційними стали й схеми, які забезпечували білу расу беззаперечним авторитетом.

Безжальне застосування цих ієрархій не оминуло жодної царини досвіду. У створеній для Індії системі освіти учнів навчали не лише англійської літератури, а й природної вищості англійської раси. Описані Джорджем Стокінґом творці молодої науки етнографічного спостереження в Африці, Азії й Австралії мали при собі бездоганний аналітичний інструментарій, а ще низку образів, понять і квазінаукових ідей варваризму, примітивізму й цивілізації. У новонародженій дисципліні антропології дарвінізм, християнство, утилітаризм, ідеалізм, расова теорія, історія права, лінґвістика й ерудиція відважних мандрівників змішалися у страхітливій комбінації, проте жоден із її компонентів не вагався, коли йшлося про ствердження найвищих цінностей білої (тобто англійської) цивілізації [55].

Чим більше читаєш праць, зокрема модерних науковців, із цього питання, тим приголомшливішою видається фундаментальна наполегливість і монотонність, коли йдеться про «інших». Наприклад, порівнюючи ґрандіозну переоцінку англійського духовного життя Карлейлем у «Минулому й теперішньому» з тим, що він каже в цій книжці або в «Побіжних міркуваннях щодо неґритянського питання» про чорних, можна зауважити два навдивовижу очевидні мотиви. Перший: активна критика Карлейлем відродження Англії, пробудження її до праці, органічних зв’язків, любові до нестримного індустріального й капіталістичного розвитку та інших таких речей нічого не робить для пробудження квоші 50 — емблематичного неґра, чиї «потворність, неробство, опір» назавжди прирікають його на статус недолюдини.

50 Зневажливе прізвисько карибських неґрів (англ.).

У «Неґритянському питанні» Карлейль говорить про це досить відверто.


Ні, боги бажають, щоб, крім гарбузів [рослина, яку особливо полюбляють Карлейлеві «ніґери»], у їхній Вест-Індії росли прянощі й цінні рослини; це вони проголосили, створюючи Вест-Індію такою, якою вона є, та вони безмежно більше прагнуть, щоб їхньою Вест-Індією заволоділи підприємливі люди, а {162} не ледача двонога худоба, однаково „щаслива“ зі своїми родючими гарбузами! Можемо бути певні, безсмертні боги визначилися щодо обох цих бажань, вони вже прийняли стосовно них свою вічну парламентську постанову і здійснять їх, хоч би всі земні парламенти й сутності до смерті опиралися цьому. Якщо квоші не допомагатиме вирощувати прянощі, то знову перетвориться на раба (чиє становище буде трохи менш огидним, ніж теперішнє), і милосердний батіг змусить його до роботи, адже інші методи не допомагають [56].
Англія бурхливо розвивається, її метрополійна культура індустріалізується, а за кордоном починає спиратися на захищену вільну торгівлю, тоді як нижчим істотам не пропонують нічого. Статус чорношкірих визначає «вічна парламентська постанова», а отже, реальної можливості для самовдосконалення, соціального росту чи просто чогось ліпшого від неприхованого рабства (хоч Карлейль і стверджує, що він противник рабства) немає. Питання в тому, чи Карлейлева логіка та ставлення цілковито його власні (а відтак ексцентричні), чи вони в граничний і характерний спосіб оприявнюють сутнісне ставлення, не надто відмінне від притаманного Остін (кілька десятиріч перед тим) або Джону Стюарту Міллю (десятиріччя по тому).

Схожість цих постатей вражає, але відмінності між ними так само суттєві, адже під тиском культури інакше бути й не могло. Ні Остін, ні Мілль не пропонують небілому жителю Карибів іншого — уявного, дискурсивного, естетичного, географічного, економічного — статусу, ніж постійно підпорядкований англійцям виробник цукру. Це, звісно, і є цілком конкретне значення домінації, що її інший бік — продуктивність. Карлейлів квоші нагадує володіння сера Томаса на Антиґуа: він створений, щоб виробляти багатство задля блага англійців. Отже, для Карлейля мовчазне перебування квоші там, де треба, дорівнює слухняній і скромній праці на підтримання англійської економіки й торгівлі.

Другий мотив у Карлейлевих творах на цю тему полягає в тому, що ці твори ані нечіткі, ані таємничі, ані заплутані. Коли йому йдеться про чорношкірих, він так і каже. Він також доволі відвертий щодо покарань і загроз, які намагається визначити. Карлейль говорить мовою абсолютних загальників, закоріненою в непохитних, беззаперечних фактах про {163} сутність рас, народів і культур, які не потребують пояснення, бо відомі його аудиторії. Він говорить lingua franca 51 британської метрополії: мовою ґлобальною, зрозумілою, з максимально широким соціальним авторитетом, доступним будь-кому, хто промовляє до нації та говорить про неї. Ця lingua franca вміщує Англію у фокусі світу, в якому вона головує завдяки своїй владі, світу, осяяного її ідеями та культурою, світу, який завдячує своєю продуктивністю ставленню її моральних учителів, митців і законотворців.

51 Загальнозрозуміла суміш кількох мов, що функціонує в реальному міжетнічному спілкуванні (італ.).

Подібні акценти чути в Маколея в 1830-х роках, а тоді знову, через сорок років, (майже без змін) у Раскіна, чиї слейдівські лекції в Оксфорді 1870 року починалися з урочистого звернення до призначення Англії. Уривок із лекції варто зацитувати повністю, але не тому, що він виставляє Раскіна в невигідному світлі, а тому що він обрамлює чи не всі численні Раскінові праці з мистецтва. Авторитетне видання творів Раскіна за редакцією Е. Т. Кука й Александра Веденберна містить примітку до цього пасажу, де наголошено на його важливості для автора: Раскін вважав це «„найвагомішим і найсуттєвішим“ з усього свого вчення» [57].
Тепер перед нами відкрилося призначення, найвище з усіх, які коли-небудь могла прийняти або відкинути нація. Наша раса ще незіпсута, замішана на найкращій північній крові. Ми не розбестили свою вдачу і досі маємо твердість, щоб правити, і доброчесність, щоб коритися. Ми навчилися релігії чистого милосердя і тепер мусимо або зрадити її, або навчитися захищати, сповідуючи її. І ми багаті спадком слави, переданим нам через тисячоліття шляхетної історії. Ми повинні повсякчас ревно прагнути збагачувати цей спадок, так щоб англійці, якщо жадання слави — це гріх, були найбільшими грішниками на землі. Упродовж кількох останніх років із неймовірною швидкістю нам відкрито закони природи і дано засоби перевезення й комунікації, які перетворили цілий світ на єдине королівство. Єдине королівство — але хто має бути його королем? Чи не мусить бути жодного короля, подумаєте ви, і кожен робитиме те, що йому видаватиметься правильним? Чи існуватимуть тільки королі терору й огидні імперії Маммони і Веліала? Чи, {164} може, ти, молоде Англії, знову перетвориш свою країну на величний королівський трон, на острів вищої влади, на джерело світла і центр миру для цілого світу, на повелительку Наук і Мистецтв, на вірного охоронця великих спогадів посеред зневажливих і ефемерних образів, на незрадливого слугу випробуваних часом принципів, над яким не владні спокуси нерозсудливих експериментів і розбещених бажань, та серед жорстоких і невідступних ревнощів інших народів оспіваєш її дивну мужність прихильності до людей?

29. „Vexilla regis prodeunt“ 52. Так, але якого короля? Яке з двох знамен варто нам виростити на найвіддаленішому острові? Те, що пливе в небесному вогні, чи те, що важко звисає мерзенною парчею земного золота? Перед нами справді відкрився шлях милосердної слави, як ніколи досі не відкривався він жодній купці смертних. Але тепер з нами мусить бути — з нами є — гасло: „Прав або помри“. І про цю країну скажуть: „Fece per viltate, il gran rifiuto“ 53, — відмова від корони буде найганебнішою і найневчаснішою з усіх досі відомих в історії. І ось що ця країна мусить зробити або ж піти у небуття: вона повинна засновувати колонії якомога швидше і якомога далі, спираючись на найенерґійніших і найдостойніших своїх мужів; захоплювати кожен шмат спустошених родючих земель, до якого можна дотягнутися, а там навчати своїх поселенців, що головна їхня чеснота — це вірність своїй країні, найперша мета — існувати для просування влади Англії на суші й на морі. І хоча живуть вони за рахунок прибутків зі своїх заморських ділянок, вони не повинні вважати себе позбавленими громадянських прав своєї батьківщини, як не позбавлені їх моряки її флоту, котрі підкоряють далекі води. Отже, ці колонії мусять у буквальному сенсі стати пришвартованими флотиліями, де кожен перебуває під началом капітанів чи офіцерів, які замість кораблів керують полями й вулицями. І від цих своїх нерухомих флотів (чи — у справжньому й наймогутнішому сенсі — нерухомих храмів, які скеровують керманичі на всесвітньому Ґалілейському озері) Англія „чекає, що кожен виконає свій обов’язок“ 54.

52 «Володареві прапори йдуть уперед...» (лат.) — перший рядок одного з найвідоміших латинських християнських гімнів.

53 «Хто зрікся, страхопуд, великих справ» (італ.) — Данте «Божественна комедія», Пекло 3, 60 (переклад Євгена Дроб’язка).

54 Алюзія на слова адмірала Нельсона, які стали сигналом до початку Трафальґарської битви.

Вона визнає, що {165} обов’язок цей у мирний час не менший, ніж на війні, і якщо за невелику платню знаходяться чоловіки, готові кинутися на гармати в ім’я любові до Англії, то знайдуться й такі, хто оратиме й сіятиме в її ім’я, поводитиметься шанобливо й праведно в її ім’я, виховуватиме дітей в любові до неї та радітиме в променях її слави більше, ніж у сяйві тропічних небес. Але щоб вони могли це зробити, її власна велич має бути бездоганною, вона повинна подарувати їм думку про дім, яким вони можуть пишатися. Англія, якій призначено стати володаркою половини землі, не може бути купкою попелу, розтоптаною нікчемним, загрузлим у суперечках натовпом. Вона повинна знову стати тією Англією, якою була колись, і навіть кращою: настільки щасливою, настільки самозаглибленою і настільки чистою, щоб у своєму небі, не забрудненому жодною нечестивою хмаринкою, могла вона точно назвати кожну зірку, а у своїх полях, упорядкованих, і широких, і гарних, — кожну рослину, в якій блищить роса. І на зелених алеях свого зачарованого саду — священна Цирцея, справжня Дочка Сонця — вона повинна скеровувати людські мистецтва, збирати божественне знання далеких народів, навернених із дикунів у люди і повернених із безнадії у злагоду [58].


Як не всі, то більшість інтерпретаторів Раскіна уникають цього уривку. Проте Раскін, як і Карлейль, говорить прямо, заховані за алюзіями й тропами значення очевидні. Англія повинна правити світом, адже вона найкраща, владу треба використовувати, її суперники в імперських змаганнях нічого не варті, її колонії мусять розростатися, процвітати й залишатися прикутими до неї. У Раскінових повчальних нотках причаровує те, що він не тільки ревно вірить у те, що захищає, а й пов’язує своє політичне бачення світового панування Британії з власною естетичною й етичною філософією. Він пристрасно вірить в одне, тому так само пристрасно він вірить і в інше: політичне й імперське охоплює і якоюсь мірою забезпечує естетичне й етичне. Позаяк Англія мусить бути «королевою» світу, «джерелом світла і центром миру для цілого світу», її молодь має стати колонізаторами, чия найперша мета — просувати владу Англії на суші й на морі; позаяк Англія мусить досягнути цього «або піти у небуття», на думку Раскіна, її мистецтво й культура залежать від неминучого імперіалізму.

На моє переконання, беззастережно іґнорувати ці погляди, якими рясніє чи не кожен текст XIX сторіччя, все одно що {166} описувати дорогу без згадки про її місце в навколишньому краєвиді. Завжди, коли культурна форма чи дискурс прагнули цілісності або тотальності, більшість європейських письменників, мислителів, політиків і гендлярів намагалися мислити ґлобально. І це були не риторичні пориви, таке мислення досить точно співвідносилося з дійсним, розширюваним ґлобальним засягом власних націй. В особливо гострому есе про Теннісона, сучасника Раскіна, та імперіалізм його «Королівських ідилій» В. Ґ. Кірнан досліджує приголомшливу низку британських закордонних кампаній, які призвели до територіального розширення або до посилення влади на вже приєднаних територіях. Свідком цього був Теннісон (деколи за посередництвом родичів він мав до них прямий стосунок). Позаяк цей перелік сучасний життю Раскіна, пропоную поглянути на згадані Кірнаном події:


1839-1842 роки — перша опіумна війна в Китаї;

1840-ві роки — війни проти південноафриканських кафрів, новозеландських маорі, завоювання Пенджабу;

1854-1856 роки — Кримська війна;

1854 рік — завоювання нижньої Бірми 55;

1856-1860 роки — друга опіумна війна;

1857 рік — напад на Персію;

1857-1858 роки — придушення Індійського заколоту;

1865 рік — справа губернатора Ейра на Ямайці 56;

1867 рік — Абіссінська експедиція;

1870 рік — зупинення експансії феніїв у Канаді 57;

1871 рік — придушення опору маорі;

1874 рік — вирішальна кампанія проти ашанті 58 в Західній Африці;

1882 рік — завоювання Єгипту.

55 Помилка автора: нижню Бірму було анексовано і створено провінцію Нижня Бірма прокламацією від 20 січня 1853 року як наслідок другої англо-бірманської війни (1852-1853 роки).

56 Надзвичайно жорстоке придушення заколоту колишніх рабів губернатором Ямайки Едвардом Джоном Ейром, яке спричинило бурхливі дебати серед англійських інтелектуалів.

57 Члени таємного ірландського товариства, яке боролося за визволення Ірландії. Особливо активними були в 1860-х роках в Ірландії, США та Британії. Американські фенії влаштовували безуспішні рейди через американський кордон до Британської Канади, що стало причиною суперечок між урядами Сполучених Штатів і Британії.

58 Народ у Західній Африці (сучасна Ґана), один із небагатьох, хто у XIX сторіччі чинив серйозний опір європейському вторгненню.

На додаток Кірнан говорить про Теннісона як про того, хто був «двома руками за те, щоб не допускати жодних дурниць з боку афганців» [59]. Раскін, Теннісон, Мередіт, Діккенс, Арнольд, Теккерей, Джордж Еліот, Карлейль, Мілль — одне слово, повний перелік видатних вікторіанських письменників — спостерігали за приголомшливою міжнародною демонстрацією фактично нестримуваної британської влади над цілим світом. Позаяк вони вже в різний спосіб ідентифікували себе з самою Британією, то було й логічно, й легко у той чи той спосіб ідентифікувати себе з цією владою. Говорити про культуру, ідеї, смаки, етику, родину, історію, мистецтво й освіту так, як це робили вони, репрезентувати ці теми, намагатися вплинути на них або інтелектуально й риторично сформувати їх означало мимоволі усвідомлювати їх у світовому масштабі. Британська міжнародна ідентичність, засяг британської торговельної й промислової політики, успішність і мобільність британської армії забезпечували незаперечні моделі для наслідування, мапи для дотримання, дії, яких варто бути гідними.

Отже, репрезентації того, що існувало поза межами острівної чи метрополійної Британії, майже від початку стверджували європейську владу. Спостерігаємо приголомшливу зацикленість: ми домінуємо, бо в нас є сила (індустріальна, технологічна, військова, етична), а в них її немає і тому вони не домінують, вони нижчі, а ми вищі... й таке інше. Прикметно, що ця тавтологія ще від XVI сторіччя міцно закорінена у британському баченні Ірландії та ірландців, а впродовж XVIII сторіччя вона спрацьовувала у ставленні до білих поселенців в Австралії та Північній і Південній Америках (навіть у XX сторіччі австралійці ще довго залишалися нижчою расою). Поволі ця тавтологія поширила свій вплив чи не на цілий світ поза британськими берегами. Така сама повторювана і всеохопна тавтологія стосовно того, що існує поза французькими морськими кордонами, з’являється й у французькій культурі. Всі неєвропейські {168} реґіони на марґінесах західного світу, чиї населення, суспільства, історії та існування мали неєвропейську сутність, було перетворено на європейських підлеглих: Європа, своєю чергою, й далі демонстративно контролювала те, що було не-Європою, репрезентуючи неєвропейців у такий спосіб, щоб утримати контроль.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка