Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка13/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   55

Я вважаю, що в цьому химерному поєднанні випадковості й значущості Остін проявляє своє припущення (так само як {146} припускає Фанні — в усіх значеннях цього слова) важливості імперії для внутрішньої ситуації. Ходімо ще далі. Якщо Остін звертається до Антиґуа і використовує це місце у «Менсфілд парку», читачі повинні зробити співмірні зусилля, аби напевне зрозуміти історичну важливість, закладену в цій референції. Іншими словами, нам треба спробувати зрозуміти, до чого вона звертається, чому вона надає цьому такої ваги і, зрештою, навіщо вона робить цей вибір, адже для облаштування добробуту сера Томаса вона могла вибрати й інший шлях. А тепер спробуймо відкалібрувати означувальну силу референцій до Антиґуа в «Менсфілд парку»: в який спосіб вони посідають те місце, що вони його мають у романі? що вони там роблять?

Згідно з Остін, ми повинні виснувати, що, незалежно від ізольованості й відокремленості англійського простору (приміром, Менсфілд парку), він потребує підтримки віддалених територій. Власність сера Томаса на Карибах — це, правдоподібно, цукрова плантація, яку обслуговують раби (до 1830-х років рабство ще не було скасоване). І Остін напевне знала, що це не мертвий історичний факт, а очевидна історична реальність. До англо-французького протистояння головною характерною рисою давніших західних імперій (Римської, Іспанської і Португальської) було те, що вони, за словами Конрада, прагнули грабувати, вивозити багатства з колоній до Європи, майже не звертаючи уваги на розвиток, організацію та облаштування самих колоній. І Британія, і, меншою мірою, Франція хотіли зробити свої імперії довговічними, безупинними прибутковими підприємствами. І найбільше вони конкурували в карибських колоніях, де на кону більш-менш постійно були такі справи, як вивезення рабів, функціонування великих цукрових плантацій та розвиток цукрового ринку, який порушував питання протекціонізму, монополій і цін.

Аж ніяк не будучи чимось несуттєвим, розташованим «десь там», за часів Джейн Остін британські колоніальні володіння на Антильських і Підвітряних островах були ключовими для англо-французького колоніального суперництва. Із Франції туди експортували революційні ідеї, а британські прибутки стабільно занепадали, бо французькі цукрові плантації виробляли більше цукру з меншими затратами. Проте повстання рабів на Гаїті й інших островах обмежували дієздатність Франції, {147} спонукаючи британські інтереси безпосередніше втручатися у справи на цих територіях і здобувати тут більшу владу. Одначе порівняно з попереднім істотним просуванням на внутрішньому ринку у XIX сторіччя британське виробництво цукру на Карибах мусило конкурувати з альтернативним постачанням цукрової тростини з Бразилії й острова Маврикій, виникненням європейської цукрово-бурякової індустрії та поступовим домінуванням ідеології й практики вільного ринку.

«Менсфілд парк» і у формальному, і в змістовому плані об’єднує кілька таких тем. Найважливіша з них — абсолютна підпорядкованість колонії метрополії. Коли сер Томас відсутній у Менсфілд парку, ми ніколи не бачимо його присутнім на Антиґуа, хоча в романі про них згадано принаймні з десяток разів. Нижче наводжу фраґмент із «Принципів політичної економії» Джона Стюарта Мілля (дещо з цього я вже цитував, тут наводжу повністю), який уловлює характер використання Антиґуа Остін.
Навряд чи їх [наші віддалені володіння] можна сприймати як країни, які провадять товарообмін з іншими країнами, радше як віддалені сільськогосподарські чи виробничі маєтки, що належать ширшій спільноті. Наприклад, наші вест-індські колонії не можна розглядати як країни із власним виробничим капіталом, ... [бо швидше] це місце, де Англії зручно продукувати цукор, каву та кілька інших тропічних товарів. Увесь задіяний капітал англійський. Майже вся промисловість працює для англійського блага. Там не виробляється майже нічого, крім товарів, на яких ці місця спеціалізуються. Їх надсилають до Англії, але не міняють на товари, експортовані в колонію для споживання її жителями, а продають, щоб принести прибутки англійським власникам. Торгівлю з Вест-Індією важко трактувати як зовнішню торгівлю — вона більше схожа на обмін між містом і селом [41].
Якоюсь мірою Антиґуа нагадує Лондон чи Портсмут — не така бажана місцина, як сільський маєток на кшталт Менсфілд парку, котра, втім, продукує товари загального споживання (на початку XIX сторіччя кожен британець споживав цукор), хоча її утримує і керує нею невеличка купка аристократів і дрібного дворянства. Бертрами й інші персонажі «Менсфілд парку» це підгрупа всередині меншості, і для них острів є багатством, яке, на думку Остін, перетворюється на добропорядність, лад {148} і наприкінці роману на комфорт — додане благо. Але чому додане? Бо в завершальних розділах Остін із певністю говорить нам, що вона прагне «повернути кожному, хто не почуває за собою великої провини, задовільний комфорт і покінчити з усім іншим» [42].

Це можна витлумачити, по-перше, як те, що роман зробив достатньо для дестабілізації життя «кожного» і тепер мусить всіх заспокоїти. Насправді Остін каже це доволі відверто, з дещицею металітературного нетерпіння, як письменниця, котра коментує власну роботу, яка тривала досить довго і нині потребує завершення. По-друге, це може означати, що «кожному» можна, нарешті, дозволити збагнути, що, власне, означає бути вдома, заспокоїтися без потреби блукати чи приходити і йти. (Це не стосується молодого Вільяма, котрий, припускаю, й далі мандруватиме морями у складі британського флоту з якоюсь актуальною комерційною чи політичною місією. Таке припущення ґрунтується тільки на останньому лаконічному жесті Остін, на побіжній ремарці про «гарну поведінку та зростання слави» Вільяма.) Ті ж, хто врешті-решт замешкав у самому Менсфілд парку, хто тепер уже цілковито прижився тут, отримують домашні переваги, а найбільше — сер Томас. Він уперше розуміє вади виховання своїх дітей і розуміє це в парадоксальний спосіб — за допомогою безіменних, сказати б, зовнішніх сил: багатства Антиґуа та чужого прикладу — Фанні Прайс. Зауважте, як чудернацьке чергування зовнішнього і внутрішнього відтворює схему, визначену Міллем: зовнішнє стає внутрішнім через ужиток і, користуючись словом Остін, «диспозицію».


Підхід до цього був украй неправильним [його помилки у вихованні, те, що він відвів занадто серйозну роль місіс Норріс, що дозволив своїм дітям приховувати і стримувати почуття]. Однак хоч як зле все виглядало, він поступово відчув, що це не було найжахливішою помилкою в його плані освіти. Чогось мусило бракувати всередині, бо інакше час поволі стер би цей згубний вплив. Він боявся, що бракувало принципу, принципу в дії, що їх ніколи належно не вчили керувати своїми нахилами й емоціями за допомогою принаймні почуття обов’язку. Вони отримали релігійне виховання, але від них ніколи не вимагали звертатися до нього в житті. Навіть цілком поважна мета їхньої молодості — бути шанованими за витонченість і гарні манери — {149} не могла на них вплинути, не чинила морального тиску на їхній розум. Він хотів, щоб вони були добрими, але свою турботу спрямовував на розуміння й манери, а не на диспозицію. І він боявся, що вони ніколи не чули про обов’язковість самозречення і покірності з вуст когось, кого вони могли б послухати [43].
Багатство, одержане з вест-індських плантацій, і бідна родичка-провінціалка фактично забезпечили те, чого бракувало всередині. Їх привезли до Менсфілд парку і поставили до роботи. Однак тільки одного з цих чинників не вистачило б. Вони потребують одне одного і, що важливіше, організаторської диспозиції, яка, своєю чергою, допоможе реформувати решту бертрамівського оточення. До цього читач Остін має докопатися сам.

Ось що тягне за собою прочитання Остін. Але всі долучені зовнішні чинники безсумнівно є там, у навіюваннях її алегоричної й абстрактної мови. Гадаю, принцип, якого «бракує всередині», повинен викликати у нас спогади про відсутність сера Томаса на Антиґуа або про сентиментальне і майже химерне дивацтво трьох по-різному безпорадних сестер Вард, через яке небога переходить з одного дому до іншого. Але те, що Бертрами змінилися на краще, стали, сказати б, незрівнянно кращими, що вони здобули певне почуття обов’язку, навчилися керувати своїми нахилами й емоціями, а релігія ввійшла в їхнє життя, що вони «спрямовували диспозицію» — все це відбулося завдяки тому, що зовнішні (чи радше віддалені) чинники належно прийнято всередину, що вони стали природними для Менсфілд парку, де Фанні, небога, виконує роль останньої духовної господарки, а Едмунд, другий син, — роль духовного господаря.

На додачу виганяють місіс Норріс, від чого всі залишаються у виграші, а для сера Томаса це ще й «велика додаткова життєва втіха» [44]. Щойно ці принципи починають діяти, запановує супокій: Фанні замешкує в Торнтон Лейсі, де все створено «з великою увагою до її комфорту», пізніше її дім стає «домом прихильності й затишку», Сьюзен з’являється «спочатку для того, щоби Фанні почувалася затишніше, згодом перетворюючись на її помічницю і, врешті-решт, на заступницю» [45], і займає її місце поруч із леді Бертрам. Модель, яка існувала з перших сторінок роману, безсумнівно залишається в силі, тільки {150} тепер вона має те, що Остін завжди прагнула в неї вкласти, інтерналізоване і ретроспективно підкріплене обґрунтування. Саме його Реймонд Вільямс описує як «повсякденну безкомпромісну моральність, яка, врешті-решт, виявляється відокремленою від своєї соціальної бази і яка, з другого боку, може обернутися проти нього».

Я намагався показати, що по суті моральність не відокремлена від своєї соціальної бази: до останнього речення Остін підтверджує і повторює процес географічної експансії (тут-таки торгівля, виробництво й споживання), що становить підґрунтя моральності, передує їй і забезпечує її. А Ґаллагер нагадує нам, що незалежно від того, «завдяки колоніальному правлінню її сприймали чи ні, бажаність [експансії] у тій чи тій формі була загальновизнаною. Отже, внутрішніх обмежень щодо експансії практично не існувало» [46]. Більшість критиків старалися забути або не звертати уваги на процес, який видавався їм не таким важливим, ніж він, схоже, видавався Остін. Але інтерпретування Джейн Остін залежить від того, хто саме інтерпретує, коли, і, що не менш важливо, звідки походить ця інтерпретація. Феміністки, видатні критики культури, чутливі до історії й класовості (як-от Вільямс), та інтерпретатори культури й стилю зробили і нас чутливими до проблем, які походять із царини їхніх інтересів. Тепер наступним нашим кроком має бути сприйняття географічного поділу світу — зрештою, важливого для «Менсфілд парку» — не як нейтрального (як не є нейтральними клас чи ґендер), а як політично зарядженого, такого, що волає про увагу та роз’яснення, співмірні з його великими пропорціями. Однак питання полягає не лише в тому, як зрозуміти і з чим пов’язати моральність Остін та соціальну базу цієї моральності, а й у тому, що з неї винести.

Повернімося знову до побіжних референцій до Антиґуа, до легкості, з якою тимчасове перебування сера Томаса на Карибах задовольняє його потреби в Англії, до постійних легковажних згадок про Антиґуа (а також про Середземномор’я й Індію, куди леді Бертрам у приступі схвильованого нетерпіння наказує Вільяму поїхати, «щоб я мала шаль. Сподіваюся, я матиму дві шалі») [47]. За ними стоїть важливість того, що знаходиться «там», яка лежить у підґрунті вельми важливої дії тут, але не аж така велика важливість. Однак ці знаки «закордону» містять {151} багату й складну історію (попри те, що вони пригнічують її) відтоді вона отримала статус, який не могли розпізнати ані Бертрами, ані Прайси, ані сама Остін. Називаючи це «третім світом», ми починаємо мати справу з реальністю, але не вичерпуємо політичної або культурної історії.

По-перше, мусимо критично оглянути прообрази пізнішої англійської історії, відображеної в художній прозі, які з’являються в «Менсфілд парку». Вигідну колонію Бертрамів у романі можна потрактувати як таку, що відсилає до копальні Сан-Том Чарльза Ґулда з роману «Ностромо», чи до Імперської та Західно-африканської каучукової компанії Вілкоксів із «Говардс-Енду» Форстера, чи до будь-якої з віддалених, але вигідних скарбничок у «Великих сподіваннях», «Широкому Сарґасовому морі» Джин Ріс, «Серці темряви» — до багатства, що до нього звертаються, про нього говорять, його описують або цінують із внутрішньо-метрополійних причин завдяки локальній вигоді для метрополії. Якщо тримати на вістрі уваги ці решту романів, Антиґуа сера Томаса одразу набуває трохи більшої ваги, ніж йому дають розпорошені мовчазні з’яви на сторінках «Менсфілд парку». І тоді вже нам удається відчитати ті місця, де Остін, що парадоксально, була найощадливішою, а її критики, наважуся сказати, найнедбалішими. Внаслідок цього її «Антиґуа» — це не якийсь невиразний, а цілком чітко виражений спосіб маркування зовнішніх меж того, що Вільямс називає внутрішніми вдосконаленнями; чи побіжна алюзія на комерційний азарт здобуття заморських володінь — джерела місцевого багатства; чи одна референція посеред багатьох, яка потверджує історичну відкритість не лише до манер та етикету, а й до суперництва ідей, боротьби з наполеонівською Францією, усвідомлення сейсмічних економічних і соціальних змін під час революційного періоду світової історії.

По-друге, ми мусимо зауважити, що історичні зміни, які її роман долає, як човен бурхливе море, вміщують «Антиґуа» в певному місці етичної географії (та прози) Остін. Бертрами не могли б з’явитися, якби не існувало работоргівлі, цукру і класу плантаторів. Як соціальний тип сер Томас був знайомий читачам XVIII і початку XIX сторіч, котрі усвідомлювали потужний вплив класу, оприявнений у політиці, драмі (на зразок «Вестіндця» Камберленда) та безлічі інших публічних подій (як-от {152} великі особняки, славнозвісні раути й соціальні ритуали, добре знані комерційні підприємства, знамениті шлюби). Коли поступово зникла стара система захищеної монополії і новий клас плантаторів-поселенців заступив стару систему абсентеїзму, вест-індські інтереси втратили своє панівне становище: виробництво бавовни, ще відкритіша система торгівлі та скасування работоргівлі зменшили владу і престиж людей на зразок Бертрамів, які набагато рідше почали з’являтися на Карибах.

Отже, нечасті подорожі сера Томаса, абсентеїста-власника плантації, на Антиґуа відображають зменшення влади його класу, спад, безпосередньо виражений у назві класичного твору Ловелла Раґаца «Занепад плантаторського класу на Британських Карибах у 1763-1833 роках» (1928). Але чи те, що приховане, алегоричне в Остін, стає достатньо очевидним через понад сотню років у Раґаца? Чи естетичне мовчання або розсудливість великого роману 1814 року дістає адекватне роз’яснення у найбільшому історичному дослідженні сторіччям по тому? Чи можна вважати, що процес інтерпретації завершено, чи він триватиме, доки виявлятиметься новий матеріал?

Попри свою ерудицію, Раґац усе одно дозволяє собі говорити про «неґритянську расу», наділену такими рисами: «він крав, він брехав, він був примітивним, підозріливим, нездарним, безвідповідальним, ледачим, забобонним і розбещеним у своїх сексуальних стосунках» [48]. Отож подібна «історія» успішно відкрила дорогу для ревізіоністських праць таких карибських істориків, як Ерік Вільямс та С. Л. Р. Джеймс, а пізніше для Робіна Блекберна з його «Поваленням колоніального рабства в 1776-1848 роках». Ці праці показують, як рабство й імперія сприяли постанню та консолідації капіталізму далеко за межами старих плантаторських монополій. Там також ідеться про те, що вони були потужною ідеологічною системою, чий первинний зв’язок зі специфічними економічними інтересами, може, й утрачено, але вплив тривав упродовж десятиріч.
Політичні й етичні ідеї цієї доби слід розглядати у вельми тісному зв’язку з економічним розвитком... Застарілий інтерес, сморід банкрутства якого в історичній перспективі сягає небес, здатен чинити обструкціоністський і руйнівний вплив, який можна пояснити лише тим, що він раніше неоціненно прислужився, за рахунок чого й зміг так міцно укріпитися... Ідеї, засновані на цих {153} інтересах, існують і далі після того, як самі інтереси вже давно знищено, і продовжують свою шкідливу діяльність, яка виявляється ще шкідливішою, адже більше не існує інтересів, яким ці ідеї відповідають [49].
Це був Ерік Вільямс та його «Капіталізм і рабство» (1961). Питання інтерпретації, по суті, питання самого писання, пов’язане з питанням інтересів, що, як ми бачили, діють (і діяли) в естетичному й історичному писанні і тоді, і тепер. Ми не можемо стверджувати, що позаяк «Менсфілд парк» — роман, його зв’язки з ницою історією нерелевантні чи трансцендентні; і не лише тому, що це безвідповідально, а й тому, що ми забагато знаємо, щоби казати таке з чистим серцем. Прочитавши «Менсфілд парк» як частину структури розгалуженої імперіалістичної авантюри, неможливо просто повернути цей роман на його місце в каноні «великих літературних шедеврів», до яких він безумовно належить, і залишити його там. Гадаю, цей роман радше поступово, ненав’язливо відкриває широкий простір внутрішньо-імперіалістичної культури, без якої неможливим було б пізніше здобуття територій Британією.

Я витратив час на «Менсфілд парк», аби проілюструвати тип аналізу, який рідко трапляється в мейнстримових інтерпретаціях чи в прочитаннях, які суворо дотримуються тієї чи тієї проґресивної теоретичної школи. Однак лише в ґлобальній перспективі, закладеній Джейн Остін та її персонажами, можна зрозуміти доволі приголомшливу загальну позицію роману. На мою думку, таке прочитання завершує або доповнює інші, а не зводить їх нанівець чи взагалі усуває. І воно підкреслює, що позаяк «Менсфілд парк» пов’язує реалії британської влади за кордоном із домашньою плутаниною всередині маєтку Бертрамів, мій спосіб прочитання, спроба зрозуміти «структуру ставлення і референції» були б неможливими без продирання через роман. Без цілісного прочитання роману ми зазнали б невдачі у розумінні міцності тієї структури і способу, в який її задіює та підтримує література. Але, читаючи його уважно, можна відчути, як чиновники зовнішньополітичного відомства, колоніальні бюрократи і військові стратеги, а також інтеліґентні читачі романів, котрі розвивали в собі делікатні якості моральної оцінки, літературної рівноваги та стилістичної досконалості, дотримувалися ідей про залежні раси й території. {154}

Під час читання Джейн Остін постає парадокс, який мене вражає, але не надається до розв’язання. Усе свідчить про те, що навіть найзвичайніші аспекти утримування рабів на вест-індських цукрових плантаціях були пов’язані з жорстокістю. А все, що ми знаємо про Остін та її цінності, свідчить на користь того, що вона не погоджувалася з жорстокістю рабства. Фанні Прайс нагадує своєму кузенові, що, запитавши сера Томаса про торгівлю рабами, «у відповідь почула мертву тишу» [50]. Це ніби натяк на те, що один світ не може бути пов’язаним з іншим, бо вони просто не мають спільної мови. Це правда. Але дивовижну суперечність пробуджує до життя постання, занепад і падіння самої Британської імперії та, як наслідок, поява постколоніальної свідомості. Аби точніше прочитувати твори на зразок «Менсфілд парку», нам слід сприймати їх як такі, що здебільшого опираються тому, іншому оточенню або уникають того оточення, яке їхня формальна інклюзивність, історична чесність і пророча натяковість не здатні цілковито приховати. Пізніше вже не було мертвої тиші, коли заходило про рабство, і цей предмет став центральним для нового розуміння того, чим була Європа.

Нерозумно у ставленні до рабства очікувати від Джейн Остін завзяття аболіціоніста чи щойно звільненого раба. Проте за допомогою того, що я називаю риторикою обвинувачення, нині часто використовуваною голосами підлеглих, меншостей або обділених, на неї і таких, як вона, ретроспективно нападають за те, що вони були білими, привілейованими, нечутливими співучасниками. Так, Остін належала до рабовласницького суспільства, але чи можемо ми за це відкинути її романи як такі собі тривіальні вправляння в естетичній старомодності? Я впевнений, що зовсім ні, якщо ми серйозно сприймаємо наше інтелектуальне й інтерпретаційне покликання — встановлювати зв’язки, реально і ґрунтовно опрацьовувати максимальну кількість доказів, відчитувати те, що там є і чого немає, і насамперед бачити додатковість і взаємозалежність замість ізольованого, вшанованого або формалізованого досвіду, який вилучає та забороняє вторгнення людської історії, котре призводить до гібридизації.

«Менсфілд парк» — багатий твір, у якому й естетично-інтелектуальна складність, і його географічна проблематика {155} (роман, що спирається на Англію, а для підтримки свого трибу життя покладається на Карибські острови) вимагають довшого та повільнішого аналізу. Поїздки сера Томаса на Антиґуа, до своєї власності, зовсім не можна порівняти з його приїздами та від’їздами з Менсфілд парку, де його перебування, з’яви та відбуття мають вельми важливі наслідки. Але саме завдяки такій конспективності Остін в одному контексті й такій провокативній велемовності в іншому, саме завдяки цьому дисбалансу ми можемо просуватися вглиб роману, відкривати і підкреслювати взаємозалежність, ледь згадану на цих блискучих сторінках. Менший твір безпосередніше виявляє свій зв’язок з історією. Його світськість — пряма і відверта, щось на зразок того, як джинґоїстські пісеньки, які виникли під час повстання махдистів 44 або Індійського повстання 1857 року, безпосередньо поєднувалися з ситуацією та людьми, які їх спровокували. «Менсфілд парк» закодовує досвіди, а не просто повторює їх. Із нашої пізнішої позиції ми можемо інтерпретувати владу сера Томаса приїздити та від’їздити на Антиґуа як таку, що виникає з замовчаного національного досвіду окремішньої ідентичності, поведінки та «впорядкування», який з такою іронією і смаком розігрується в Менсфілд парку. Наше завдання полягає в тому, щоб не втратити ані справжнього історичного сенсу першого, ані повного задоволення та розуміння другого — ми повинні весь цей час бачити їх разом.

44 Повстання послідовників Мухаммеда Ахмеда Махді в Судані (1881-1898) проти турецько-єгипетських володарів та англійських колонізаторів.


3. Культурна цілісність імперії


До другої половини XIX сторіччя невимушений і безперервний зв’язок на зразок того, який існував між «Менсфілд парком» (романом і місцем) і віддаленими землями, практично не мав відповідників у французькій культурі. Звісно, і до Наполеона існувала багата французька література, сповнена ідей щодо неєвропейського світу, подорожами до нього, полемікою та здогадками. На думку спадає, скажімо, Вольней чи Монтеск’є (окремі аспекти цього питання обговорює Цветан Тодоров у своїй недавній книжці «Ми та інші») [51]. Ця література без суттєвих винятків або {156} була спеціалізованою, прикладом чого може бути відомий звіт абата Рейналя про колонії, або належала до такого жанру (приміром, моральної дискусії), в якому теми на зразок смертності, рабства чи корупції фігурували як приклади у загальній дискусії про людство. Руссо та енциклопедисти чудово ілюструють такий жанр. Шатобріан — мандрівник, мемуарист, яскравий автопсихолог і романтик — втілює незрівнянний індивідуалізм слова і стилю. Безперечно, було б досить складно продемонструвати, що в «Рене» чи «Аталі» він перебував у межах такої літературної інституції, як роман, чи наукових дискурсів на зразок історіографії або лінґвістики. Крім того, його наративи американського чи близькосхідного життя занадто ексцентричні, щоб їх можна було з легкістю одомашнити або наслідувати.

Отже, Франція виявляє дещо уривчасті, можливо, навіть спорадичні, але очевидно обмежені і звужені літературні й культурні зацікавлення у тих сферах, куди вирушили торгівці, дослідники, місіонери або солдати і де — на Сході чи то в обох Америках — вони зустріли своїх британських колеґ. До захоплення Алжиру 1830 року Франція не мала такого досвіду, як індійський досвід Британії, і — це я повсякчас наголошую — її закордонний досвід одразу був блискучим, але до нього зверталися більше у спогадах і літературних образах, ніж у дійсності. Знаменитий приклад — «Листи з країни варварів» (1785) абата Пуаре, де описано переважно позбавлену розуміння, але заохочувальну зустріч між французом і африканцями-мусульманами. Найкращий дослідник інтелектуальної історії французького імперіалізму Рауль Жирарде вважав, що між 1815 і 1870 роками у Франції існувало чимало колоніальних течій, проте жодна з них не переважала і не посідала чільного чи вирішального місця у французькому суспільстві. Він визначив, що активність внутрішньофранцузьких імперських інституцій підтримували торговці зброєю, економісти, а також військові й місіонерські кола, проте, на відміну від Платта й інших дослідників британського імперіалізму, Жирарде не знаходить нічого схожого на французьке «відомче бачення» [52].

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка