Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка12/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   55

2. Джейн Остін та імперія
Ми цілком погоджуємося зі словами В. Ґ. Кірнана про те, що «імперії, мабуть, підпадають під шаблони ідей чи умовних рефлексів, а молоді народи мріють про чільне місце у світі так само, як молода людина мріє про славу й успіх» [29]. Як я весь час стверджував, вважати, ніби все в європейській та американській культурах налаштоване на велику імперську ідею або посилює її, — надто наївно і спрощувально. Однак історично некоректно також іґнорувати тенденції: чи то в наративі, чи то в політичній теорії, чи то в малярській техніці, — які уможливили, підтримали та в інший спосіб забезпечили готовність Заходу прийняти досвід імперії і послуговуватися ним. Якщо й існував культурний опір поняттю імперської місії, він не мав великої підтримки в головних сферах культурної думки. І будучи лібералом, Джон Стюарт Мілль — яскравий приклад у цьому випадку — все-таки міг сказати: «Священні обов’язки, що їх усі цивілізовані народи мають перед незалежністю та національною ідентичністю один одного, не поширюються на тих, для кого національна ідентичність і незалежність є явним злом або в кращому разі сумнівним добром». Отакі ідеї не належали винятково Міллеві; вони були в обігу вже під час англійського підкорення Ірландії протягом XVI ст. і, як переконливо продемонстрував Ніколас Кенні, однаково корисними виявилися для ідеології англійської колонізації Північної та Південної Америки [30]. Майже всі колоніальні схеми починаються з постулювання тубільної відсталості та загальної нездатності бути незалежними, «рівними» й адекватними.

Чому так має бути, чому священний обов’язок стосовно одних народів не є таким стосовно інших, чому в правах, наданих одному, можуть відмовити іншому? Відповіді на ці питання найліпше формулюються в термінах культури, надійно {136} підпертої етичними, економічними і навіть метафізичними нормами, створеними для санкціонування задовільного місцевого, тобто європейського, порядку і дозволу відмовити у праві на подібний порядок закордону. Таке твердження може видатися безглуздим чи екстремальним. Насправді воно аж надто тонко й обережно формулює зв’язок між європейським процвітанням і культурною тотожністю, з одного боку, та підкоренням імперських просторів за кордоном — з другого. Почасти наші сьогоднішні труднощі з прийняттям будь-яких зв’язків узагалі полягають в тому, що ми прагнемо редукувати цю складну справу до позірно простого причинно-наслідкового зв’язку, який, своєю чергою, продукує риторику обвинувачення й захисту. Я не кажу, що головним чинником ранньоєвропейської культури було те, що вона спричинила імперіалізм кінця XIX сторіччя, і я не маю на увазі, що за всі проблеми колишнього колоніального світу має відповідати Європа. Проте я таки кажу, що європейська культура часто, якщо не завжди, характеризувала себе в такий спосіб, щоб одночасно обґрунтувати свої власні преференції і захистити ті з них, які пов’язані з імперським управлінням віддалених територій. Мілль, безперечно, так і робив: він завжди наполягав на тому, щоб не надавати Індії незалежність. Коли після 1880 року Європа з різних причин сильніше перейнялася питанням імперського правління, ця шизофренічна звичка стала у пригоді.

Найперше, що зараз треба зробити, — це так чи так позбутися простої каузальності у міркуванні про стосунки між Європою й неєвропейським світом і послабити диктат однаково простої ідеї про часову послідовність. Не мусимо допускати думки, яка, наприклад, пропонує показати, що тільки тому, що Вордсворт, Остін чи Кольрідж писали до 1857 року, вони насправді спричинилися до встановлення офіційного британського правління в Індії після 1857 року. Слід натомість розгледіти контрапункт неприхованих моделей у британських текстах про Британію та в репрезентаціях світу поза межами Британських островів. Такому контрапунктові притаманна не темпоральна, а просторова форма. Як письменники в період перед великою добою недвозначної, програмної колоніальної експансії (наприклад, «бійки за Африку») вміщують і бачать себе та свої твори в більшому світі? Ми переконаємося, що вони застосовували {137} разючі, але обережні стратегії, більшість із яких мали передбачувані джерела — усталені уявлення про дім, націю та її мову, належний порядок, гарну поведінку, моральні чесноти.

Однак усталені уявлення цього штибу не просто леґітимізують «наш» світ. Вони прагнуть знецінити інші світи, а також не перешкоджають, не забороняють і не опираються напрочуд потворним імперіалістичним практикам (це видається очевиднішим у ретроспективному погляді). Ні, такі культурні форми, як роман чи опера, не перетворюють людей на імперіалістів: Карлейль безпосередньо не впливав на Родса, і, безперечно, його не можна «звинувачувати» у проблемах сьогоднішньої Південної Африки. Проте глибоко занепокоює усвідомлення того, як слабо великі британські гуманістичні ідеї, інституції та пам’ятки (ми все ще у захваті від їхньої здатності аісторично викликати наше захоплення) перешкоджали прискоренню імперських процесів. Ми маємо право запитати, як міг цей корпус гуманістичних ідей так комфортно співіснувати з імперіалізмом і чому — аж доки африканці, азіати, латиноамериканці в самих імперських володіннях не повстали проти імперіалізму — опір імперії чи стримування її зсередини самої метрополії були мізерними. Може, звичка відмежовувати «наш» дім і порядок від «їхнього» перетворилася на жорстке політичне правило: зібрати «їх» побільше, щоб мати можливість правити, вивчати і підпорядковувати. У великих гуманістичних ідеях і цінностях, поширених головним потоком європейської культури, ми і маємо ті самі «шаблони ідей чи умовних рефлексів», про які говорить Кірнан і під які пізніше підпала ціла імперська справа.

До якої міри ці ідеї насправді зреалізовані в географічних відмінностях між реальними місцями — це предмет найблискучішої книги Реймонда Вільямса «Село і місто». Досліджуючи взаємодію між сільським і міським простором в Англії, він простежує якнайдивовижніші перетворення: від пасторального народництва Ленґленда через вірші Бена Джонсона про сільські будиночки і Діккенсові романи про Лондон прямісінько до візій великого міста в літературі XX сторіччя. Звісно, ця книжка головно про те, як англійська культура давала собі раду з землею, як володіла нею, уявляла й організовувала її. І хоча Вільямс зачіпає питання експорту Англії в колонії, робить він це, як я уже зазначав, менш зосереджено і всеохопно, ніж того {138} вимагають відповідні реалії. Десь наприкінці «Села і міста» він пише: «принаймні з середини XIX сторіччя, хоча важливі випадки траплялися й раніше, існував ширший контекст [стосунки між Англією і колоніями, що їхній вплив на англійську уяву „був глибшим, ніж можна простежити“], який свідомо чи несвідомо вразив кожну ідею і кожен образ». Далі він побіжно посилається на «ідею еміґрації до колоній» як один із таких образів, що переважає в романах Діккенса, сестер Бронте й Елізабет Ґаскелл, і справедливо вказує: «нові сільські суспільства», а всі вони колоніальні, входять в уявну метрополійну економіку англійської літератури через Кіплінґа, раннього Орвелла і Моема. Після 1880 року настає «драматичне розширення краєвиду і соціальних стосунків», що більш-менш точно припадає на велику добу імперії [31].

Сперечатися з Вільямсом небезпечно, однак я ризикну припустити: якщо спробувати пошукати в англійській літературі щось схоже на імперську мапу світу, то вона навдивовижу вперто й часто траплятиметься ще задовго до середини XIX сторіччя. І траплятиметься не лише з інертною реґулярністю яко певна даність, а — що набагато цікавіше — проходитиме червоною ниткою, формуючи вітальну частину текстури лінґвістичної й культурної практики. З XVI сторіччя існували усталені англійські закордонні інтереси в Ірландії, Америці, Карибах та Азії, і навіть побіжний перегляд виявляє поетів, філософів, істориків, драматургів, політиків, романістів, авторів подорожніх нотаток, хронікерів, солдатів і вигадників, котрі високо цінували ці інтереси, дбали про них і відстежували їх із постійним інтересом. (Це питання цікаво обговорює Пітер Галм у книжці «Колоніальні зустрічі») [32]. Те саме можна сказати і про Францію, Іспанію та Португалію: не лише як про сильні морські держави, а передусім як про суперників Британії. Як нам дослідити ці інтереси в дії у модерній Англії до епохи імперії, а саме в період між 1800 та 1870 роками?

Варто піти слідом за Вільямсом і насамперед розглянути кризу, яка настала після масштабного обгороджування громадських земель в Англії наприкінці XVIII сторіччя. Зникли старі усталені сільські громади, а парламентська активність, індустріалізація та демографічний зсув сприяли постанню нових. Почався також новий процес розширення англійської присутності {139} (і, відповідно, у випадку Франції — французької) на світовій мапі. Упродовж першої половини XVIII сторіччя в Північній Америці й Індії активно суперничали англійці та французи. У другій його половині численні жорстокі сутички між Англією і Францією точилися на Карибах, у Північній та Південній Америці, в Леванті і, звісно, в самій Європі. Основний масив передромантичної літератури Франції й Англії містить цілу низку референцій до віддалених домініонів: на думку спадають не лише різноманітні енциклопедисти, абат де Рейналь, де Бросс і Вольней, а й Едмунд Берк, Бекфорд, Ґіббон, Джонсон і Вільям Джонс.

1902 року Дж. А. Гобсон окреслює імперіалізм як експансію національної ідентичності, маючи на увазі, що цей процес розглядався головно через експансію як важливіший із двох термінів, адже «національна ідентичність» була цілком сформованою, фіксованою величиною [33], тоді як за сторіччя до цього вона була все ще у процесі формування — і вдома, і за кордоном. У «Фізиці та політиці» (1887) Волтер Бейджгот надзвичайно доречно говорить про «націєтворення». Поміж Францією і Британією наприкінці XVIII сторіччя існувало дві суперечки: битва за стратегічні здобутки за кордоном (в Індії, в дельті Нілу й західній півкулі) та битва за переможну національну ідентичність. Обидві битви протиставляли «англійськість» «французькості», і не має значення, наскільки глибокою й прихованою видається гадана англійська чи французька «сутність», про неї майже завжди міркували як про створювану (як протиставлення до вже створеної) і виборювану в інших великих суперників. Скажімо, Теккереєва Бекі Шарп аж така вискочка через своє напівфранцузьке походження. Трохи раніше у XVIII сторіччі відверто аболіціоністська позиція Вілберфорса та його союзників розвинулася почасти з бажання ускладнити життя французькій гегемонії на Антильських островах [34].

Ці міркування несподівано відкривають новий, напрочуд розширений вимір «Менсфілд парку» (1814), найнедвозначнішого у своїх ідеологічних та етичних твердженнях роману Остін. Вільямс уже вкотре абсолютно правий: романи Остін відображають «досяжну якість життя» — у грошах і набутій власності, в етичних розрізненнях, у правильно зроблених виборах, у втіленні відповідних «удосконалень», у затвердженій і класифікованій вишукано нюансованій мові. Однак Вільямс веде {140} далі: «Дивлячись на ситуацію збоку, [Коббетт] указує на існування класів. Попри всю складність своїх соціальних описів, визираючи зі свого віконця, Джейн Остін ніколи не зможе цього побачити. Зрозуміло, що її розрізнення внутрішні і обмежувальні, її цікавить поведінка людей, які через складності вдосконалення постійно намагаються створити з себе клас. Але там, де помітно лише один клас, зникають усі класи» [35].

Це чудовий загальний опис того, як Остін примудряється піднести певні «етичні розрізнення» до «незалежної цінності». Проте коли йдеться власне про «Менсфілд парк», слід сказати набагато більше, прояснивши і розширивши дослідження Вільямса. Можливо, тоді романи Остін (і навіть усі доімперіалістичні романи взагалі) постануть як такі, що мають куди безпосередніший стосунок до головних причин імперіалістичної експансії, ніж здавалося на перший погляд.

Після Лукача і Пруста ми настільки призвичаїлися до того, що сюжет і структуру роману утворює головно темпоральність, що іґноруємо функцію простору, географії й розташування. Адже не тільки дуже молодий Стівен Дедал, а й будь-який інший молодик до нього бачить себе у витках спіралі, яка розширюється, — вдома, в Ірландії, у світі. Як і багато інших романів, «Менсфілд парк» вельми точно відтворює низку одночасно малих і великих зміщень та переміщень у просторі, що відбуваються до того, як наприкінці роману небога Фанні Прайс стає духовною господаркою Менсфілд парку. І саме це місце Остін ставить на перетині інтересів і турбот, які охоплюють півкулю, два великих моря та чотири континенти.

Як і в інших романах Остін, одруження та «впорядкована» власність нарешті витворюють центральну групу персонажів, не ґрунтовану винятково на крові. Цей роман зображує (в буквальному сенсі) роз’єднання одних членів сімей і приєднання інших, а також одного або двох вибраних і перевірених ізгоїв. Інакше кажучи, кровних стосунків недостатньо, щоб забезпечити тяглість, ієрархію, владу — і внутрішню, і зовнішню. Отже, Фанні Прайс — бідна небога, сирота з заштатного міста Портсмута, упосліджена, скромна й чесна дівчина — поступово отримує статус, сумірний (навіть вищий) зі статусом більшості її удатніших родичів. У цій схемі приєднання і набуття нею влади сама Фанні Прайс досить пасивна: вона опирається прогріхам і {141} набридливості інших, дуже рідко зважуючись на власні дії. Проте загалом складається враження, що Остін має стосовно неї плани, які сама Фанні навряд чи може збагнути, так само як упродовж роману кожен асоціював Фанні з «комфортом» і «надбанням» — кожен, крім неї самої. Як і Кіплінґів Кім О’Хара, Фанні це водночас і прийом, знаряддя в більшій схемі, і цілком сформований романний персонаж.

Як і Кім, Фанні потребує вказівки, заступництва і зовнішнього авторитету, що їх не в змозі забезпечити її власний убогий досвід. Вона свідома зв’язків із певними людьми й місцями, однак роман виявляє інші зв’язки: вона їх слабо собі уявляє, але, попри те, вони вимагають її присутності й участі. Вона потрапляє в ситуацію, яка відкривається з заплутаної низки сюжетних ходів. Коли розглядати їх укупі, вони вимагають класифікації, влагодження і впорядкування. Одна з сестер Вард зачарувала сера Томаса Бертрама, інші такого успіху не мали — і стався «абсолютний розрив». Вони оберталися в «таких відмінних колах», відстань між ними була такою великою, що вони не спілкувалися впродовж одинадцяти років [36]. Переживаючи важкі часи, Прайси шукають Бертрамів. І хоча вона не найстарша, Фанні поступово опиняється в центрі уваги, коли її відправляють до Менсфілд парку, щоб почати там нове життя. Так само Бертрами залишають Лондон (унаслідок «несуттєвого погіршення здоров’я та сильної млявості» леді Бертрам) і зовсім переїздять жити на село.

Матеріальний бік їхнього життя підтримується завдяки маєтності на Антиґуа, яка наразі не процвітає. Остін намагається показати нам два позірно відмінні процеси, що насправді перетинаються: зростання ваги Фанні в господарстві Бертрамів (зокрема, й в Антиґуа) та непохитність самої Фанні перед лицем численних сумнівів, загроз і несподіванок. В обох випадках уява Остін працює з безжальною суворістю через, сказати б, географічне і просторове прояснення. Коли переляканою десятирічною дівчинкою Фанні приїздить до Менсфілда, її нездатність «скласти мапу Європи» є символом її неуцтва [37], і в більшій частині першої половини роману дія обертається навколо цілої низки проблем, спільним знаменником яких є простір — хибно застосований чи неправильно зрозумілий. Не тільки сер Томас вирушає на Антиґуа, щоби покращити становище і там, і {142} вдома, а й у Менсфілд парку Фанні, Едмунд та її тітка Норріс сперечаються про те, де Фанні мусить жити, читати й працювати і де треба запалити вогонь. Друзі й кузини переймаються збільшенням статків, а важливість каплиць (тобто релігійного авторитету) в домашньому житті стає темою активних дебатів. Коли для пожвавлення ситуації Кроуфорди пропонують поставити п’єсу (важливо звернути увагу на трохи підозрілий французький присмак їхнього походження), Фанні аж надто розгублюється. Вона не може брати участь у виставі, не може легко прийняти той факт, що помешкання перетворюється на театральний простір, хоча, попри всю плутанину ролей і задумів, п’єсу (а це були «Клятви закоханих» Коцебу) все одно ставлять.

Думаю, ми мали б здогадатися, що поки сер Томас десь далеко доглядатиме свій колоніальний сад, станеться безліч неминучих помилок (недвозначно пов’язаних із жіночою «непокірністю»). Вони оприявнені не лише у невинних прогулянках трьох пар юних друзів у парку, де люди несподівано гублять і помічають одне одного, а й — найвиразніше — у численних залицяннях і заручинах між юнаками й дівчатами, залишеними без справжнього батьківського нагляду, до якого леді Бертрам байдужа, а місіс Норріс непридатна. Сперечання, інсинуації, ризикована гра — все це, звісно, кристалізується під час підготування вистави, яка небезпечно близько підбирається (але так і не доходить) до розпусти. Фанні, чиє відчуття відчуженості, відстані і страху коренилося в її першому переселенні в чужий дім, тепер стає таким собі замінником совісті, яка знає, що правильно і де його межа. Однак влади для того, щоб задіяти своє нелегке знання, вона не має, і доки раптово не повертається з «закордону» сер Томас, безконтрольний дрейф триває.

Коли він нарешті з’являється, підготовку до вистави негайно припиняють. У навдивовижу сухому, діловому уривку Остін описує поновлення локального правління сера Томаса.


У нього був напружений ранок. Розмови з ними забрали лише невелику його частину. Він мав поновити свою присутність в усіх звичайних справах свого менсфілдського життя, побачити свого стюарда й управителя маєтку, все оглянути й підрахувати, а також у перервах між роботою прогулятися своїми стайнями, садками та прилеглими фермами. Діяльний і методичний, він не просто зробив усе це до того, як за обідом знову посів своє місце {143} господаря будинку, а й засадив за роботу теслю, щоб знести те, що встигли зробити в більярдній кімнаті, і вирядив геть художника, витративши на це достатньо часу, аби знайти виправдання приємній думці, що той був відправлений аж до Нортгемптона. Художник пішов, устигши зіпсувати тільки підлогу в одній кімнаті та всі кучерові віхті і залишивши без діла п’ятьох незадоволених служниць, а сер Томас сподівався, що ще кількох днів буде досить, аби стерти всі ознаки того, що тут було, і навіть знищити всі розкидані по дому копії «Клятв закоханих», бо він спалював їх, щойно вони потрапляли йому на очі [38].
Сила цього абзацу незаперечна. Це не просто впорядкування речей на зразок того, що зробив Крузо, а ранньопротестантська ліквідація будь-яких слідів фривольної поведінки. Одначе ніщо у «Менсфілд парку» не суперечить нашим припущенням, що точнісінько так само — тільки в більшому масштабі — сер Томас поводиться й на своїх антиґуанських «плантаціях». Хай що там було негаразд (а внутрішні докази, зібрані Ворреном Робертсом, свідчать, що економічна депресія, рабство і змагання з Францією становили неабияку проблему [39]), сер Томас здатен був це залагодити, зберігаючи в такий спосіб контроль над власним колоніальним володінням. Чіткіше, ніж деінде у своїй прозі, Остін синхронізує тут місцеву владу з зовнішньою, оприявнюючи, що цінності, асоційовані з такими вищими речами, як упорядкування, закон і власність, повинні мати міцне коріння в реальному керуванні та володінні територією. Вона ясно розуміє, що володіти й керувати Менсфілд парком означає безпосередньо володіти і керувати імперською власністю, не кажучи вже про те, що з цим зазвичай пов’язано. Продуктивність і вреґульована дисципліна одного ґарантує домашній спокій і принадну гармонію другого.

Проте щоб забезпечити існування обох, Фанні мусить активніше долучитися до процесів, які розгортаються. Із настрашеної і здебільшого ошуканої бідної родички вона поступово перетворюється на активного учасника Бертрамового господарства в Менсфілд парку. Гадаю, задля цього Остін створює другу частину книжки, яка містить не лише невдалий роман Едмунда й Мері Кроуфорд та ганебну розпусту Лідії і Генрі Кроуфорда, а й нове відкриття Фанні Прайс свого портсмутського дому і відмову від нього, поранення й недієздатність Тома Бертрама {144} (старшого сина) та початок морської кар’єри Вільяма Прайса. Весь цей ансамбль подій і стосунків вивершується нарешті шлюбом Едмунда й Фанні, чиє місце у маєтку леді Бертрам заступає її сестра Сьюзен Прайс. Кінцеві розділи «Менсфілд парку» можна без перебільшення інтерпретувати як вінець досить неприродного (або щонайменше нелогічного) принципу в серцевині жаданого англійського порядку. Зухвалість бачення Остін трохи маскує її голос, стриманий і вельми скромний, незважаючи на його несподівану глузливість. Але не слід хибно витлумачувати нечисленні референції до зовнішнього світу, злегка підкреслені алюзії на працю, процес і клас, очевидну здатність Остін виокремити (цитуючи Реймонда Вільямса) «повсякденну безкомпромісну моральність, яка, врешті-решт, виявляється відокремленою від своєї соціальної бази». Фактично Остін куди менше невпевнена і набагато суворіша.

Ключі до розгадки — в самій Фанні або радше в тому, наскільки прискіпливо ми здатні поглянути на неї. Звісно, її візит до рідного портсмутського дому, де все ще мешкають її найближчі родичі, порушує естетичний і емоційний баланс, до якого вона звикла в Менсфілд парку. Правда й те, що вона почала сприймати його блискучу розкіш як даність, навіть як щось найважливіше. Усе це досить звичні й природні наслідки звикання до нового місця, але Остін говорить про дві інші речі, щодо яких ми не повинні помилятися. По-перше, віднедавна поглиблене розуміння того, що означає бути вдома; коли після приїзду до Портсмута Фанні придивляється до речей, їй ідеться не лише про розширений простір.
Фанні була майже приголомшена. Маленький будинок, тонкі стіни настільки наблизили до неї кожну річ, аж, зважаючи на втому від подорожі й усі недавні хвилювання, вона не знала, як усе це витримати. Всередині кімнати все було досить спокійно, бо Сьюзен і решта зникли, і невдовзі там залишилися тільки її батько й вона сама. Він витягнув газету, як завжди позичену в сусідів, і заходився її вивчати, здається, навіть не згадуючи про її існування. Перед газетою він тримав одиноку свічку, і навряд щоб він зважав на те, чи потрібна вона Фанні; але їй не було чого робити і вона втішалася тим, що він затулив від світла її важку голову, яку обсіли заплутані, гнітючі й скорботні думки.

Вона була вдома. Та, на жаль, це був не той дім, не та гостинність, якої... вона замислилася; вона була нерозважливою... День чи {145} два могли все змінити. Вона сама винна. Однак їй здавалося, що в Менсфілді було б не так. Ні, на відміну від цього дому, там говорили б про часи і пори року, теми для розмови були б упорядковані, все було б пристойно і нікого не забули б [40].


У замалому просторі неможливо чітко бачити, чітко думати, там не може бути належних правил та уваги. Акуратно виведені деталі («Перед газетою він тримав одиноку свічку, і навряд щоб він зважав на те, чи потрібна вона Фанні...») дуже точно відтворюють загрозу відлюдькуватості, похмурої ізольованості, слабкої обізнаності, відсутню в більших і краще керованих просторах.

Остін говорить саме про те, що Фанні не може безпосередньо успадкувати такі простори, бо не має титулу, вони не споріднені з нею, не близькі їй, не сусідні (Менсфілд парк і Портсмут розділені багатогодинною мандрівкою). Аби здобути право на Менсфілд парк, треба спочатку покинути домівку як наймана прислуга, або, вдаючись до дещо крайніх висловів, як транспортований товар — це, зрозуміло, доля Фанні та її брата Вільяма, — аж тоді з’являється перспектива майбутнього достатку. Думаю, для Остін дії Фанні — локальні й несуттєві переміщення в просторі, які співвідносяться з масштабнішими, відвертіше колоніальними переміщеннями сера Томаса, її наставника, чию власність вона успадковує. Ці два переміщення залежать одне від одного.

Друге, складніше питання, яке порушує Остін, непрямо зачіпає цікаву теоретичну проблему. Письменниця усвідомлює існування імперії у спосіб, геть відмінний від Конрадового чи Кіплінґового (і звертається до неї набагато побіжніше). В її часи британці були надзвичайно активними на Карибах і в Південній Америці, особливо в Бразилії та Арґентині. Остін, вочевидь, мало зналася на подробицях цієї діяльності, хоча розуміння важливої ролі розлогих плантацій Вест-Індії було вельми поширеним у метрополійній Англії. Антиґуа та подорож туди сера Томаса визначальні для «Менсфілд парку», хоча водночас, як я вже казав, випадкові, згадані мимохідь, і абсолютно вирішальні для дії роману. Як нам оцінити ці референції Остін до Антиґуа і як їх інтерпретувати?

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка