Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка11/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   55

Як найкраще схарактеризувати це бачення? Здається, між науковцями існує згода стосовно того, що десь до 1870 року метою британської політики було не розширювати імперію, а (наприклад, згідно з раннім Дізраелі) «зберігати й утримувати її, захищаючи від дезінтеґрації» [17]. Індія, отримавши у «відомчій» думці надзвичайно довговічний статус, відігравала в цьому завданні центральну роль. Після 1870 року (Шумпетер наводить промову Дізраелі в Кристал-Пелес 33 1872 року як приклад аґресивного імперіалізму, «шаблон внутрішньої політики») [18] захист Індії (кордони якої розсувалися) та боротьба з іншими суперниками, наприклад із Росією, примусили Британію до імперської експансії в Африку, на Близький і Далекий Схід. Відтоді, цитуючи Платта, по черзі в різних частинах світу «Британія насправді опікувалася утриманням того, що вже мала, і все, що вона отримувала, було необхідне задля збереження решти. Вона належала до партії les satisfaits 34,

33 Кристал-Пелес [Crystal Palace] — гігантський виставковий зал зі скла й металу в лондонському Гайд-парку. 1851 року там відбулася Всесвітня виставка.

34 Задоволених (фр).

проте їй доводилося докладати {125} щоразу більше зусиль, аби залишатися в цій компанії, адже їй було що втрачати. Куди більше, ніж іншим» [19]. «Відомче бачення» британської політики було засадничо обережним. Перефразовуючи Платта, Рональд Робінсон і Джон Ґаллагер стверджують: «коли британці могли, то розширювалися завдяки торгівлі і впливу, однак коли вже мусили, то робили це завдяки й імперському пануванню» [20]. Не варто применшувати або забувати, нагадують вони, що індійську армію тричі використали в Китаї від 1829 до 1856 року 35, принаймні один раз у Персії (1856) 36, Ефіопії 37 та Сінґапурі 38 (1867), Гонконґу (1868), Афганістані (1878), Єгипті (1882), Бірмі (1885), Ньясаленді (1893), Судані й Уґанді (1896-1897).

35 Автор помиляється: насправді британці задіювали індійські війська в Китаї у 1839, 1856 і 1859 роках, тобто між 1839 і 1859 pp.

36 Ідеться про війну між Англією й Іраном, що розгорілася з приводу м. Герат. Захопивши місто й оазу навколо нього, які належали Афганістану, Іран порушив плани Великої Британії перетворити Афганістан на буферну державу, що й викликало аґресію британців. Побоювання, що їх відправлять за «чорну воду» (Індійський океан) воювати з Іраном, стали однією з причин хвилювань серед сипаїв, які вилилися у Велике повстання (1857).

37 У 1867-1868 роках Британія відрядила свої індійські війська (12 тис. осіб під командою лорда Непіра [Napier]) з Бомбея в похід на Ефіопію (Абіссінію) з метою звільнити британців, ув’язнених за наказом ефіопського короля Теодора II. Король Теодор образився, бо королева Вікторія не відповіла на його листа, і кинув до в’язниці кількох громадян Британії, зокрема й консула. Британський похід був успішним: захопивши кілька укріплень, вони спровокували самогубство короля і взяли в полон його сина, якого забрали до Англії. Однак далі завойовницьку кампанію британці не продовжили.

38 Надавши Сінґапуру (в рамках Стрейтс-Сетлментс [Straits Settlements] — Поселень уздовж Протоки) статус «коронної колонії», тобто окремої колонії, 1867 року Лондон розмістив там ґарнізон П’ятого легкопіхотинського полку, укомплектованого переважно індійцями. Ця частина відповідала за безпеку реґіону до 1915 року, коли повстання індійських сипаїв-мусульман, викликане побоюваннями, що їх відправлять воювати проти мусульманської Османської імперії, змусило уряд Британії розмістити в Сінґапурі реґулярні частини британської армії.

Очевидно, що, крім Індії, оплотом імперської торгівлі британська політика зробила саму метрополійну Британію (для якої постійною колоніальною проблемою була Ірландія) і так звані білі колонії: Австралію, Нову Зеландію, Канаду, {126} Південну Африку й навіть колишні американські володіння. Постійні інвестиції та охорона британських віддалених і метрополійних територій не мали адекватних відповідників в інших європейських чи американських державах, які були набагато непослідовнішими, несподівано захоплювали або втрачали території, нерідко діяли імпульсивно.

Одне слово, британська влада була непорушною і стабільно зміцнювалася. У пов’язаній і часто суміжній царині культури цю владу розробляв і виражав роман, який посідав безпрецедентно постійне центральне місце в британській культурі. Проте ми мусимо бути максимально розбірливими, адже роман це не фреґат і не банківський рахунок. Роман існує, по-перше, як вигадка романіста, по-друге, як об’єкт читацької уваги. З часом романи акумулюються і стають тим, що Гаррі Левін влучно охрестив інституцією літератури. Але вони ніколи не втрачають ані свого подієвого характеру, ані своєї особливої насиченості, яка з’являється внаслідок того, що читачі й інші письменники визнають і приймають їх як частину неперервного процесу. Однак, попри всю їхню соціальну роль, романи не можна звести до соціологічного обігу. Якщо розглядати їх як допоміжні форми класу, ідеології чи інтересів, їхня естетична, культурна чи політична цінність залишиться нерозкритою.

Проте однаковою мірою романи — це не просто витвори самотнього генія (про що намагається говорити школа сучасних інтерпретаторів на зразок Гелен Вендлер), котрі можна розглядати лише як прояви необмеженої творчості. Деякі з найзахопливіших сучасних праць — «Політичне несвідоме» Фредріка Джеймсона та «Роман і поліція» Девіда Міллера як два уславлені приклади [21] — вказують на певний тип реґуляторної соціальної присутності роману загалом і наративу зокрема в західноєвропейських суспільствах. Та цим важливим описам бракує картини реального світу, в якому існують романи й наративи. Адже бути британським письменником означало щось особливе й геть відмінне від того, щоби бути письменником, скажімо, французьким чи португальським. Для британського письменника «закордон» був невиразним, його існування недоречним, або екзотичним, або дивним, або в тому чи тому сенсі «нашим» — підконтрольним, відкритим для «вільної» торгівлі і придушення тубільців, коли ті чинять відкритий військовий чи {127} політичний опір. Роман суттєво сприяв цим почуттям, ставленням і референціям, набувши ваги головного елемента в консолідованому чи відомчому культурному баченні світу.

Я мушу детальніше зупинитися на тому, як відбувалося це сприяння та як, із другого боку, роман і не стримував, і не перешкоджав прояву ще аґресивніших і ще поширеніших імперіалістичних почуттів після 1880-го року [22]. На самому початку й наприкінці читацького знайомства з ним роман — це картина реальності: фактично він поглиблює і зберігає реальність, успадковану від інших романів, які він реартикулює і перезаселяє згідно зі становищем, обдарованістю й пристрастями свого автора. Платт справедливо наголошує на консервативності «відомчого бачення». Це важливо й для романіста: англійський роман XIX сторіччя підкреслює неперервне існування Англії (протиставляючи його революційним переворотам). Крім того, англійський роман ніколи не пропаґує зректися колоній, навпаки, займає далекоглядну позицію: колонії існують на орбіті британського панування, тому це панування і є певною нормою. Отже, панування консервується разом із колоніями.

Поступово вимальовується картина з соціально, політично й етично окресленою і дуже детально прописаною Англією в центрі та низкою віддалених територій, приєднаних до неї, на периферії. Цей романний процес активно супроводжує неперервність британської імперської політики впродовж XIX сторіччя — власне наратив. Його основна мета не піднімати додаткові питання, не турбувати і не привертати увагу в інший спосіб, а втримати імперію більш-менш на місці. Переважно письменника не цікавить щось понад, ніж просто згадати, скажімо, про Індію чи Австралію або відіслати до них, як у «Ярмарку суєти», «Джейн Ейр» чи у «Великих сподіваннях». Ідеться про те, що (згідно з загальними принципами вільної торгівлі) віддалені території відкриті для використання на розсуд письменника, зазвичай для доволі простих потреб, як-от імміґрація, пошуки багатств або вигнання. Наприклад, у кінці «Тяжких часів» 39 Тома переправляють до колоній.

39 Укр. переклад див.: Діккенс Чарльз. Тяжкі часи / Пер. з англ. Юрій Лісняк. — К.: Дніпро, 1970. — 299 с.

Лише коли сторіччя добряче перевалює за середину, імперія перетворюється на {128} принциповий об’єкт уваги таких письменників, як Гаґґард, Кіплінґ, Дойл і Конрад, а також нових дискурсів в етнографії, колоніальному адмініструванні, колоніальній теорії та економіці, історіографії неєвропейських реґіонів і спеціальних дисциплінах на зразок орієнталізму, екзотицизму і психології мас.

Реальні інтерпретативні наслідки цієї інертної сталої структури ставлення і референції, вираженої романом, доволі різноманітні. Я зупинюся на чотирьох. По-перше, в історії літератури можна зауважити незвичну органічну нерозривність між ранішими наративами, які звичайно не пов’язують з імперією, та пізнішими, де очевидно йдеться про неї. Появу Кіплінґа і Конрада підготували Остін, Теккерей, Дефо, Скотт і Діккенс. Вони також у цікавий спосіб пов’язані зі своїми сучасниками, зокрема Гарді та Джеймсом. Останніх, як правило, вважають лише випадково дотичними до закордонної специфіки, представленої їхніми куди ексцентричнішими колеґами по роману. Проте і формальні характеристики, і зміст творів усіх цих письменників належать до тієї самої культурної формації і відрізняються лише інтонаціями, наголосами й акцентами.

По-друге, структура ставлення і референції порушує цілий масив питань, пов’язаних із владою. Теперішній критик не може й не повинен раптово надавати роману законодавчої чи прямої політичної влади. Ми все ще мусимо пам’ятати, що романи — частина надзвичайно неквапливої мікрополітики, яка роз’яснює, зміцнює й, очевидно, деколи сприяє сприйняттю Англії та світу і ставленню до них; романи беруть у ній участь і роблять до неї свій внесок. Вражає те, що в романі світ за межами метрополії завжди виглядає лише підпорядкованим і опанованим, а присутність Англії трактується як реґуляторна й нормативна. Винятково новаторське змалювання суду над Азізом у «Шляху до Індії» почасти полягає в тому, що Форстер визнає: «хитка структура суду» [23] розвалюється, бо це «фантазія», компроміс між британською владою (реальною) та неупередженою справедливістю до індійців (нереальною). Тому він радо (навіть дещо розгублено й нетерпляче) розчиняє цю сцену в індійській «складності», а за двадцять чотири роки до нього так само вчинив Кіплінґ у «Кімі». Основна відмінність між ними в тому, що нав’язливо неспокійний опір корінного населення завдав удару по свідомості Форстера. Форстер не зміг проіґнорувати {129} те, що Кіплінґ колись легко увів до своїх романів (навіть відоме повстання сипаїв 1857 року 40 він сприйняв як просту примху, а не серйозний індійський опір британському пануванню).

Не можна усвідомити той факт, що роман приймає і підкреслює владну нерівність, не звернувши уваги на ознаки цього процесу в конкретних творах, не розглядаючи історію роману як зв’язний неперервний процес. Так само як упродовж XIX сторіччя утверджувалася нерозривна цілісність і здебільшого непохитне «відомче бачення» британських віддалених територій, роман у цілком буквальному сенсі утверджував естетичне (а тому культурне) опанування закордонних земель — часом випадкове, а часом дуже важливе. «Консолідоване бачення» постало в цілій низці взаємонакладних підтверджень, які забезпечували його практичну одностайність. Те, що це відбулося всередині кожного медіатору чи дискурсу (роману, подорожніх нотаток, етнографії), а не було нав’язано ззовні, проявляється в конформності, колаборації, охочості, а не обов’язково у відкрито й чітко задекларованій політичній програмі. Принаймні доки ближче до кінця сторіччя сама імперська програма не стала чіткішою й очевиднішою як об’єкт безпосередньої масової пропаґанди.

40 Заколот [the Mutiny], або повстання сипаїв, або Індійське повстання 1857 — 1858 років. Жорстоко придушене британцями, після чого управління Індією перейшло від Ост-Індської компанії до Британської корони. Більше про заколот див. Частина II, Розділ 5.

Третій наслідок найкраще представити побіжним нарисом. Алюзії на Індію виникають протягом усього «Ярмарку суєти», але вони другорядні порівняно зі змінами у вдачі Бекі або в становищі Доббіна, Джозефа чи Емілії. Однак із плином роману нас інформують про зростання суперництва між Англією й Наполеоном і про його пік — Ватерлоо. Навряд чи цей закордонний вимір перетворює «Ярмарок суєти» на роман, який досліджує те, що Генрі Джеймс пізніше назвав «міжнародною темою». Так само як Теккерей навряд чи належить до клубу ґотичних романістів на зразок Волпола, Радкліф чи Льюїса, які доволі химерно розгортають дію своїх романів за кордоном. Але Теккерей і, на моє переконання, всі головні англійські романісти середини XIX сторіччя прийняли глобалізований світогляд і насправді {130} не могли іґнорувати (а в багатьох випадках і не іґнорували) далекосяжні апетити британської влади. Як ми бачили в цитованому раніше невеличкому прикладі з «Домбі та сина», порядок удома був прив’язаний до специфічно англійського порядку за кордоном, був його частиною, навіть пояснювався ним. І у випадку з плантацією сера Томаса Бертрама на Антиґуа, і за якісь сто років у ситуації з каучуковим маєтком Вілкокса в Ніґерії письменники прирівняли владу та привілеї за кордоном до влади та привілеїв удома.

Уважно читаючи романи, ми відкриваємо набагато диференційованішу й тоншу перспективу, ніж прямолінійно «ґлобальне» та імперське бачення, дотепер описуване мною. Це підводить мене до четвертого наслідку того, що я називаю структурою ставлення і референції. Наполягаючи на цілісності мистецького твору, як це ми й мусимо робити, та відмовляючись звалювати різноманітні внески конкретних письменників до загальної схеми, ми повинні прийняти те, що структура, яка пов’язує романи між собою, не існує поза самими романами. Читач отримує конкретне знання про «закордон» тільки з конкретних романів, і навпаки — тільки конкретний твір може оживити, сформулювати, втілити стосунки, наприклад між Англією й Африкою. Це зобов’язує критика читати й аналізувати, а не лише підсумовувати й оцінювати твори, прихований зміст яких може видатися їм вартим заперечень із політичного чи етичного погляду. З одного боку, коли у своєму відомому есе Чінуа Ачебе критикує расизм у Конрада, він або не згадує, або не бере до уваги обмеження, накладені на Конрада романом як естетичною формою. З другого боку, Ачебе демонструє розуміння того, як працює ця форма, ретельно й самобутньо переписуючи Конрада в деяких власних романах [24].

Усе це особливо стосується англійської художньої літератури, адже тільки Англія мала заморську імперію, яка підтримувала й захищала саму себе на такій великій території впродовж такого тривалого часу і на такому подиву гідному рівні. Щоправда, з нею конкурувала Франція, але, як я вже зазначав, французька імперська свідомість до кінця XIX сторіччя була переривчастою: занадто глибоким був англійський вплив на французькі реалії, занадто відставала вона за устроєм, прибутком, розмахом. Однак головно європейський роман XIX сторіччя — {131} це культурна форма, яка зміцнює, а також удосконалює й виражає авторитет наявного status quo. Хоч як, наприклад, романи Діккенса збурювали його читачів проти законодавства, провінційних шкіл чи бюрократії, вони все одно є тим, що один критик назвав «літературою розв’язки» [25]. Найчастіше ця розв’язка — возз’єднання родини, яка в Діккенса завжди служить мікрокосмом суспільства. В Остін, Бальзака, Джордж Еліот і Флобера (зберемо докупи кілька видатних імен) зміцнення влади відбувається і через приватну власність, і через одруження — практично непохитні інституції, — насправді воно просто вплетене у самісіньку їхню тканину.

Вирішальний аспект так званого зміцнення влади романом полягає не тільки в тому, що воно пов’язане з функціонуванням соціальної влади й управління, а й у тому, що це зміцнення виглядає водночас і нормативним, і незалежним, себто воно самостверджується з плином наративу. Це видаватиметься парадоксом, тільки якщо забути, що конституювання суб’єкта наративу, хоч яке анормальне чи незвичайне, все-таки є соціальною дією par excellence і як таке має за собою або в собі владу історії та суспільства. По-перше, існує влада автора, який пише у прийнятний інституціоналізований спосіб, ґрунтуючись на суспільних процесах, дотримуючись норм, наслідуючи зразки тощо. Далі існує влада наратора, чий дискурс закорінює наратив у впізнаваних, тож відповідно, екзистенційно закріплених умовах. І, нарешті, існує те, що можна назвати владою громади, чиїм представником найчастіше виступає родина, а також нація, специфічна локальність і конкретний історичний момент. Найактивніше, найпомітніше всі ці чинники працювали разом на початку XIX сторіччя, коли роман відкрився історії в безпрецедентний спосіб. Усе це безпосередньо успадковує герой Конрада Марлоу.

Появу історії в європейському романі проникливо вивчав Лукач [26]: як Стендаль і особливо Скотт витворюють свої наративи як частину публічної історії, роблячи її доступною кожному, а не лише королям і аристократам, як це було доти. Отже, роман — це цілком історичний наратив, сформований реальною історією реальних націй. Дефо поселяє Робінзона Крузо на безіменному віддаленому острові, а Молль Флендерс засилають світ за очі до Кароліни. Проте Томас Бертрам і Джозеф Седлі {132} отримують від історично анексованих територій — Карибів та Індії відповідно — конкретні прибутки й конкретні переваги в конкретний історичний час. І, як переконливо доводить Лукач, Вальтер Скотт виводить британський державний устрій із історичного суспільства, яке крізь закордонні пригоди [27] (наприклад, хрестові походи) та міжусобні внутрішні конфлікти (повстання 1745 року 41, войовничі шотландські горяни) пробиває свій шлях до сталої метрополії, яка з однаковим успіхом протистоїть місцевим революціям і континентальним провокаціям. У Франції історія підтверджує постреволюційну реакцію реставрацією Бурбонів, а Стендаль фіксує її жалюгідні, на його думку, здобутки. Пізніше Флобер робить приблизно те саме щодо 1848 року 42. Проте романові допомагають також історичні праці Мішле й Маколея, чиї наративи додають щільності текстурі національної ідентичності.

Привласнення історії, історизація минулого і наративізація суспільства, які дають романові його силу, акумулюють і диференціюють соціальний простір — той простір, що його використовуватимуть для соціальних цілей. Усе це стає набагато очевиднішим у відверто колоніальній прозі кінця XIX сторіччя. Наприклад, в Індії Кіплінґа корінне населення й Радж існують у просторах із різними приписами, а надзвичайний геній Кіплінґа винаходить Кіма — дивовижного персонажа, чия юність і енерґія дозволяють йому дослідити обидва простори, з зухвалою грацією переходячи з одного в другий, ніби підважуючи авторитет колоніальних меж. Розмежування всередині соціального простору існують і в Конрада, і в Гаґґарда, Лоті, Дойла, Жида, Псіхарі, Мальро, Камю, Орвелла.

У підґрунті соціального простору лежать території, землі, географічні володіння — дійсний географічний фундамент імперського й культурного контексту. Думки про віддалені території, їхня колонізація, заселення чи винищення корінного населення — все це відбувається на землі, з приводу і через неї.

41 Повстання якобітів, прихильників Якова II Стюарта, 1745-1746 років, після придушення якого Шотландію міцніше інтеґрували в Британію.

42 Йдеться про реставрацію Бурбонів після перемоги над Наполеоном I у 1814-1815 роках та утворення Другої республіки після лютневої революції 1848 року. {133}

Врешті-решт, імперія — це реальні географічні земельні володіння. У мить збігу реального контролю й влади, ідеї того, чим була (могла бути, могла би стати) ця територія, і реального місця розпочинається боротьба за імперію. Цей збіг зумовлює й західне захоплення земель, і повернення їх повсталими тубільцями під час деколонізації. Імперіалізм і пов’язана з ним культура потверджують і первинність географії, й ідеологію контролю над територією. Географічне чуття створює проекції: уявні, картографічні, військові, економічні, історичні чи загалом культурні. Воно уможливлює також конструювання різних видів знання, в той чи той спосіб залежних від чуття характеру й долі конкретного географічного простору.

Тут треба зупинитися на трьох цілком конкретних пунктах. По-перше, дуже очевидні в романах кінця XIX сторіччя просторові диференціації не з’являються там із доброго дива як пасивні рефлексії аґресивної «доби імперії». Вони походять і плавно еволюціонують із попередніх соціальних дискримінацій, уже санкціонованих попередніми історичними і реалістичними романами.

Джейн Остін вважає законність заморських володінь сера Томаса Бертрама природним продовженням спокою, порядку й красот Менсфілд парку: один центральний маєток стверджує економічно допоміжну роль другого, периферійного. І навіть коли ніхто наполегливо й відверто не згадує колонії, наратив санкціонує просторовий моральний порядок: чи то в колективному відновленні міста Мідлмарч, надзвичайно важливому в період національних заворушень, чи у віддалених просторах девіації та непевності, що їх Діккенс убачає в лондонському дні, а Емілі Бронте — у буреверхах 43.

43 Йдеться про повість Емілі Бронте «Буреверхи». Укр. пер. див.: Бронте Емілія. Буреверхи / Пер. з англ. Михайло Рудницький. — Львів: Видавнича спілка «Діло», 1933. — 277 с.

По-друге, коли романні розв’язки стверджують і висувають на перший план засадничу ієрархію родини, власності й нації, ця ієрархія наділена до того ж дуже сильною просторовою тутешністю. Приголомшлива сила сцени з «Холодного дому» Діккенса, в якій леді Дедлок ридає на могилі давно померлого чоловіка, обґрунтовує наші підозри щодо таємничого {134} минулого жінки — її холодної й жорстокої присутності, її навдивовижу порожнього авторитету, — і підґрунтям цим є цвинтар, куди вона подалась як утікачка. Це контрастує не лише з повним безладдям у маєтку Джеллібі (з його дивними зв’язками з Африкою), а й із благодатним домом, де мешкають Естер та її чоловік-опікун. Наратив досліджує ці місця, проходить крізь них і, врешті, наділяє їх позитивними і/або неґативними цінностями.

Моральну сумірність у взаємодії наративу і домашнього простору можна розширити й відтворити у світі за межами метрополійних центрів — Парижа чи Лондона. Своєю чергою, такі французькі чи англійські місця мають певну експортну цінність: усе, що є доброго чи поганого вдома, переправляється за кордон і йому приписується співмірна чеснота або вада. Говорячи про чистоту англійської нації у своїй інауґураційній лекції слейдівського професора в Оксфорді 1870 року, Джон Раскін закликав свою аудиторію перетворювати Англію «знову на країну, [тобто] на трон королів, наділений вищою владою острів, на джерело світла для всього світу, на центр миру». Алюзію на Шекспіра він уживає для того, щоб відновити, віднайти виняткове почуття до Англії. Проте сам Раскін уявляє собі Англію як таку, що офіційно діє у світовому масштабі. Уславлення острівного королівства, яке Шекспір уявляв собі (головно, але не винятково) в межах Британських островів, дивовижним чином рекрутоване на імперську, доволі аґресивну колоніальну службу. Здається, він говорить: ставайте колоністами, засновуйте «колонії якомога швидше і якомога далі» [28].

Третій пункт полягає в тому, що такі внутрішні культурні ініціативи, як оповідна художня проза й історія (я знову підкреслюю наративний компонент), ґрунтуються на записуванні, впорядкуванні та спостереженні за силами центрального владного суб’єкта чи еґо. Квазітавтологічно говорячи, що цей суб’єкт пише, бо може писати, ми творимо референції не лише до свого суспільства, а й до зовнішнього світу. Далеко не кожен член будь-якого суспільства здатен легко репрезентувати, зображати, характеризувати та описувати. Мало того, хоча питання «що» і «як» у репрезентації «речей» дають істотну індивідуальну свободу, вони обмежені й соціально вреґульовані. Останнім часом ми багато дізналися про обмеження, накладені на культурні репрезентації жінок, і про тиск, який супроводжує {135} створення репрезентацій підлеглих класів і рас. У всіх цих царинах — ґендерній, класовій і расовій — критика належним чином фокусувалася на інституційних силах модерних західних суспільств, які формують та обмежують репрезентації тих, що вважаються, по суті, нижчими істотами. Отже, самій репрезентації властиво утримувати нижчих нижчими і підлеглих підлеглими.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка