Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка10/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   55

В усіх цих випадках факти імперської присутності асоціюються з великими володіннями, розлогими та почасти незнаними територіями, ексцентричними або неприйнятними людськими істотами, пошуками щастя або гонитвою за мрією, на зразок еміґрації, загрібання грошей і сексуальних пригод. До колоній відсилають опальних молодших синів, потерті життям старші родичі вирушають туди в пошуках утраченого щастя (як у «Кузині Бетті» 31 Бальзака), підприємливі молоді мандрівники їдуть показитися та поколекціонувати екзотику.

31 Укр. переклад див.: Бальзак Оноре де. Бідні родичі. Кузина Бета / Пер. з фр. Валер’ян Підмогильний. — К., 1929. — 474 с.

Колоніальні {114} території — царини можливостей, і вони завжди асоціювалися з реалістичним романом. Фактично не можна уявити собі Робінзона Крузо без колонізаційної місії, яка дозволяє йому створити власний новий світ у далеких закутках африканських, тихоокеанських і атлантичних диких земель. Проте чимало великих авторів реалістичного роману XIX сторіччя менш догматичні щодо колоніального панування й колоніальних володінь, аніж Дефо чи пізніші письменники на кшталт Конрада або Кіплінґа. Доба останніх ознаменувалася великою виборчою реформою та масовою участю в політичному процесі — імперська конкуренція перетворилася на вкрай нав’язливу внутрішню проблему. У завершальний рік XIX сторіччя — після «бійки за Африку», консолідації французької колоніальної імперії, анексії Філіппін Америкою та досягнення Британією вершин свого панування в Південній Азії — імперія стала всесвітньою справою.

Слід відзначити, що критика, котра в інших ситуаціях надзвичайно ретельно й винахідливо шукає теми для обговорення, залишила ці колоніальні й імперські реалії без уваги. Вагомий внесок зробили ті письменники й критики (але їх порівняно мало), хто досліджує стосунки між культурою й імперією (серед них Мартін Ґрін, Моллі Магуд, Джон Мак-Клур й особливо Патрік Брантлінґер). Проте їхній підхід, по суті, оповідний і описовий: вони вказують на існування таких тем, на важливість певних історичних кризових станів, на вплив і міцність уявлень про імперіалізм. Окрім того, вони охоплюють величезні обсяги матеріалу [5]. Майже завжди вони критикують імперіалізм, спосіб життя, який Вільям Еплмен Вільямс окреслив як такий, що поєднується з усіма видами інших ідеологічних переконань (навіть антиномічних), адже впродовж XIX сторіччя «імперські територіальні апетити зробили неминучим розвиток відповідної ідеології» в союзі з військовими, економічними й політичними методами. Ці методи уможливили «збереження й розширення імперії, не марнуючи її психічної, культурної та економічної основи». У працях цих науковців є натяки на те, що, знову цитую Вільямса, імперіалізм продукує хворобливі образи самого себе, наприклад образ «милосердного проґресивного поліцейського» [6].

Проте розвідки цих критиків, переважно описових і позитивістичних, разюче відрізняються від тієї дещиці загальнотеоретичних {115} та ідеологічних унесків, серед яких «Міфологія імперіалізму» Джони Раскіна, «Рабство, імперіалізм і свобода» Ґордона К. Льюїса, «Марксизм та імперіалізм» В. Ґ. Кірнана і його головна праця «Повелителі роду людського» [7]. Усі ці книжки, суттєво завдячуючи марксистському аналізу й будуючись на марксистських засадах, засвідчують центральне місце імперіалістичної думки в модерній західній культурі.

Однак жодна з них не справила належного впливу на наші ставлення до канонічних творів європейської культури XIX-XX сторіч. Головні фахівці-критики просто іґнорують імперіалізм. Наприклад, перечитуючи нещодавно чудову книжечку Лайонела Тріллінґа про Е. М. Форстера, я був уражений тим, що у своєму загалом проникливому міркуванні про «Говардс-Енд» він жодного разу не згадує імперіалізм, який у моєму прочитанні неможливо випустити, а тим більше зіґнорувати. Зрештою, Генрі Вілкокс і його родина — колоніальні фермери, які вирощують каучук. «Вони мали колоніальний дух і завжди прямували до тих місць, де біла людина могла непомітно нести свій тягар» [8]. І Форстер часто зіставляє та пов’язує цей факт зі змінами, які відбуваються в Англії і впливають на Леонарда та Джекі Бест, Шлеґелів і на сам Говардс-Енд. Ще несподіваніший випадок — «Культура та суспільство» Реймонда Вільямса, яка взагалі не зачіпає імперський досвід. (Якось в інтерв’ю авторові закинули цілковиту відсутність цієї теми в його праці, адже імперіалізм «не був чимось другорядним і зовнішнім — він був абсолютно конститутивним для цілої природи англійського політичного й соціального порядку, ...найпомітнішим фактом» [9]. Вільямс відповів, що під час написання «Культури та суспільства» його валлійський досвід, який мав би уможливити його міркування про досвід імперський, перебував «у стані непевності») [10]. Кілька провокативних сторінок у «Селі та місті», які стосуються культури й імперіалізму, периферійні щодо головної думки цього твору.

Чому трапилися ці пропуски? І як центральність імперського бачення відбилася в культурі й підтримувалася культурою, яка це бачення випродукувала, а тоді якоюсь мірою приховала, але й сама теж змінилася під його впливом? Звісно, якщо людина має колоніальне походження, то імперська тема стає визначальною в її формуванні, а якщо ця людина — ще й відданий критик {116} європейської літератури, то ця тема безперечно її вабитиме. Індійський чи африканський дослідник англійської літератури читає, скажімо, «Кіма» або «Серце темряви» з інакшою критичною наполегливістю, ніж американський чи британський науковець. Проте як можна сформулювати стосунки між культурою й імперіалізмом поза персональними свідченнями? Поява колишніх колоніальних суб’єктів у ролі інтерпретаторів імперіалізму та їхній суттєвий культурний вплив наділили імперіалізм яко предмет дослідження та завзятої ревізії помітною, сказати б, рельєфною ідентичністю. Однак як можна нав’язати активний контакт між саме цим видом постімперських свідчень і досліджень, що зазвичай перебувають на марґінесах критичного дискурсу, та нинішніми теоретичними клопотами?

Імперські інтереси конститутивно важливі для культури модерного Заходу — такий погляд, як я вже казав, витворює сприйняття цієї культури під кутом зору одночасно антиімперіалістичного опору і проімперіалістичної апології. Що це означає? А те, що ми не мусимо забувати: до середини XX сторіччя західні письменники — Діккенс чи Остін, Флобер чи Камю — писали суто для західної аудиторії, навіть коли йшлося про героїв, місця або ситуації, у той чи той спосіб пов’язані з віддаленими територіями, які належали європейцям. Джейн Остін у «Менсфілд парку» згадує Антиґуа, а в «Переконанні» — землі, відвідані британським флотом. Вона робить це, абсолютно незважаючи на можливу реакцію корінного населення Карибських островів чи Індії. Проте це не означає, що ми повинні чинити так само. Тепер ми знаємо, що ці неєвропейські народи не були байдужими до поширеної на них влади чи до загального мовчання, на якому ґрунтувалися в різний спосіб спрощені форми їхнього існування. Отже, слід читати великі канонічні тексти й, очевидно, цілий архів модерної та домодерної європейської й американської культури, намагаючись віднайти, розширити, наголосити й висловити те, що ці твори замовчали, змарґіналізували або ідеологічно репрезентували (наприклад, індійських персонажів Кіплінґа).

У практичних термінах «контрапунктним прочитанням» я називаю прочитання тексту з розумінням чинників, задіяних у ситуаціях, коли автор показує, наприклад, що вважає колоніальну цукрову плантацію важливою для підтримання певного {117} трибу життя в Англії. Мало того, як і будь-який літературний твір, згадані мною романи не обмежені своїми формальними історичними зав’язками і розв’язками. Письменники згадують Австралію в «Девіді Копперфільді» або Індію у «Джейн Ейр», бо це можливо, бо це британська держава (а не просто письменницька примха) уможливила побіжні згадки про ці величезні привласнені землі. Однак правда й те, що згодом ці колонії визволилися від прямого й непрямого панування — цей процес розпочався й розгорнувся ще за присутності британців (чи французів, португальців, німців, ін.), хоча увагу на це звертали хіба тоді, коли намагалися придушити тубільний націоналізм. Мені йдеться про те, що контрапунктне прочитання мусить ураховувати обидва процеси: імперіалізм та опір йому. Цього можна досягнути, розширюючи наше прочитання текстів, щоб охопити те, що колись силоміць відкинули. Наприклад, у «Сторонньому» Альбера Камю — всю попередню історію французького колоніалізму, знищення ним алжирської держави та пізніше постання незалежного Алжиру (проти якого був налаштований Камю).

Кожен текст, як і кожен реґіон світу, має свій особливий дух, свої власні, взаємонакладні з іншими досвіди та взаємозалежні історії конфлікту. У кожному витворі культури можна успішно розмежувати його особливість і його самостійність (чи герметичну закритість). Звісно, жодне прочитання не повинно вдаватися до таких узагальнень, які стирали б ідентичність конкретного тексту, автора або руху. Воно має відкривати для дискусії те, що в кожному творі чи авторі було (або вважалося) відомим і визначеним. Індія в романі «Кім» Кіплінґа — постійна й невідворотна. І ця ознака притаманна не тільки цьому чудовому роману, а й Британській Індії, її історії, керівникам та апологетам. Так само — це не менш важливо — властива вона й Індії, за яку борються індійські націоналісти, їхній країні, котру вони хочуть відвоювати. Усвідомлюючи ці протистояння в Кіплінґовій Індії мірою того, як вони розгортаються в цьому мистецькому шедеврі, ми розуміємо, як розвивався і сам імперіалізм, і подальший антиімперіалістичний опір. Читаючи текст, слід відкрити його і для того, що до нього увійшло, і для того, що вилучив його автор. Кожен твір культури — це бачення свого часу, яке треба зіставляти з різними пізнішими ревізіями, які він же й {118} спровокував. У цьому випадку — з досвідом націоналізму в Індії після здобуття нею незалежності.

На додаток треба пов’язати наративні структури з ідеями, поняттями й досвідами, на які вони спираються. Наприклад, африканці Конрада походять із величезної бібліотеки так званого «африканізму» та з особистого досвіду письменника. Такого поняття, як безпосередній досвід (або безпосереднє відображення) світу, в лексиці тексту немає. На враження Конрада від Африки неминуче вплинули знання, відомості й тексти про цей материк, на які він посилається в «Особовій справі». У «Серці темряви» ми вже бачимо результат творчої взаємодії його вражень від цих текстів із вимогами й умовностями наративу, а також з особистим генієм і власною історією Конрада. Казати, що ця надзвичайно багата суміш «відбиває» Африку або навіть відбиває враження від Африки, було б дещо малодушно й напевне оманливо. В «Серці темряви» — романі, який мав величезний вплив і спровокував велику кількість прочитань та образів, ми бачимо політизовану, ідеологізовану Африку, фактично імперіалізовану та пошматовану численними імперськими інтересами й ідеями, а не лише її буквальний фотографічний «відбиток».

Може, дещо перебільшуючи, я хочу підкреслити, що «Серце темряви» і створений у ньому образ Африки — це не «лише» література. Цей твір виявився втягнутим у «бійку за Африку» (і становить її органічну частину), яка точилася якраз тоді, коли Конрад писав роман. Цей письменник справді мав невелику аудиторію. Правда й те, що він був дуже критично налаштований до бельгійського колоніалізму. Проте більшість європейців найтісніше наближалися до Африки, читаючи такий доволі вишуканий текст, як «Серця темряви». У цьому вузькому значенні він ставав частиною європейської спроби вхопитися за Африку, замислитися над нею та вибудувати плани щодо неї. Репрезентувати Африку означає вступити в битву за Африку, безперечно пов’язану з пізнішим опором, деколонізацією тощо.

Літературні твори, особливо ті, що їхньою очевидною темою є імперія, мають природно неохайний, навіть незграбний вигляд у такому переобтяженому й перевантаженому політичному оточенні. Однак, попри свою істотну складність, твори на кшталт «Серця темряви» — це дистиляції, спрощення, низка виборів, {119} зроблених автором, набагато менше безладні, ніж дійсність. Хоча автори дуже ретельно продумують такі історії, як «Серце темряви», а читачі сильно ними переймаються, позаяк вони мусять відповідати потребам наративу (який, зрештою, мусимо додати, робить доволі конкретний внесок у боротьбу за Африку), несправедливо було б вважати ці витвори абстракціями.

Інтерпретація такого гібридного, мішаного і складного тексту вимагає особливої пильності. Модерний імперіалізм був настільки ґлобальним і всеохопним, що фактично ніщо не могло уникнути його впливу. Крім того, як я вже казав, імперські змагання тривають від XIX сторіччя й дотепер. Зважати чи не зважати на зв’язки між текстами культури й імперіалізмом означає зробити вже зроблений вибір: вивчати їх, критикуючи та пропонуючи альтернативи, чи не вивчати, залишаючи недослідженими і явно незміненими. Однією з причин написати цю книжку стало бажання продемонструвати, як далеко сягають пошуки віддалених володінь, занепокоєння й усвідомлення факту їхнього існування (не тільки в Конрада, а й у тих, про кого ми ніколи не думали в такому контексті, як-от у Теккерея чи Остін) і наскільки важлива та плідна для критика увага до цього матеріалу — не лише з очевидних політичних причин, а й тому, що, як я вже доводив, саме цей тип уваги дозволяє читачеві проінтерпретувати канонічні тексти XIX і XX сторіч за допомогою наново позиціонованого інтересу.

Однак повернімося до «Серця темряви». У ньому Конрад пропонує неймовірно натякову стартову точку для зіткнення віч-на-віч із цими складними питаннями. Пригадаймо, що Марлоу надзвичайно проникливо протиставляє римських колонізаторів колонізаторам модерним, оприявнюючи особливе поєднання влади, ідеологічної енерґії та практичного ставлення, властиве європейському імперіалізму. Давні римляни, каже він, «аж ніяк не були колонізаторами, їхнє управління було самим лише визискуванням». Ці люди просто завойовували і більше майже нічого не робили. Натомість «нас рятує дієвість — відданість дієвості», на відміну від римлян, які покладалися на грубу силу, зазвичай просто на «випадок, що є вислідом слабкості інших». Проте сьогодні, «завоювання землі, яке здебільшого означає відбирання її в тих, хто різниться від нас тілобудовою або пласкішим носом, не така вже й гарна річ, коли до неї {120} придивитися ближче. Спокутує його лише ідея. Ідея в його основі, не сентиментальна відмовка, а ідея та безкорислива віра в цю ідею — щось, що можна заснувати, перед чим поклонятися і чому приносити жертви...» [11] Розповідаючи про свою подорож великою рікою, Марлоу розвиває цю думку, відзначаючи відмінність між бельгійською жадібністю та, зрозуміло, британською раціональністю у провадженні імперіалізму [12].

У цьому контексті спасіння — цікаве поняття. Воно відділяє «нас» від гідних зневаги й засудження римлян і бельгійців, чия жадібність не приносить користі ні їм самим, ані підлеглим їм землям і народам. «Нас» рятує те, що, по-перше, нам немає потреби дивитися безпосередньо на результати наших дій. Практика дієвості, яка без залишку використовує і землю, і людей, замкнула нас у колі, що його ми самі й замкнули: наше панування повністю об’єднало територію та її жителів і, будучи, своєю чергою, дієвою відповіддю на їхні гострі потреби, повністю об’єднує й нас. Навіть більше, вустами Марлоу Конрад говорить про спокуту, що в певному сенсі є кроком поза спасіння. Якщо спасіння рятує нас самих, заощаджує час і гроші, а також уберігає від виснаження короткочасного завоювання, то спокута поширює спасіння в іншу площину. Спокута приходить із часом у самовиправданні, даному через ідею чи місію, у структурі, яка повністю оточує людину й перед якою вона схиляється, хоч створила її передусім вона сама, та яку — хай як це іронічно — відмовилася вивчати, бо сприймає її як даність.

Отже, Конрад уловив два доволі відмінні, але тісно споріднені аспекти імперіалізму: ідею, що ґрунтується на праві захоплювати території, за якою стоїть цілком зрозуміла сила і яка має безпомилкові наслідки, та практику, що, по суті, цю ідею приховує, затьмарює, створюючи режим виправдання самозвеличувальної і самопороджуваної влади, встановлений між жертвою імперіалізму та його носієм.

Якщо просто вилучити цей арґумент із «Серця темряви», як цидулку з пляшки, ми геть упустимо його надзвичайну силу. Конрадів арґумент вписаний просто в саму форму наративу — таким він його успадкував, таким і послуговувався. Я піду ще далі, стверджуючи, що без імперії не було б європейського роману, яким ми його знаємо. Насправді, вивчаючи імпульси, які викликали появу європейського роману, можна побачити зовсім {121} невипадковий збіг моделей наративної влади, конститутивних для роману, з одного боку, та комплексу ідеологічних конфігурацій, що лежить в основі схильності до імперіалізму, з другого.

Кожен романіст і кожен критик чи теоретик європейського роману зауважує його інституційний характер. Роман засадничо прив’язаний до буржуазного суспільства. За словами Шарля Моразе, роман супроводжує і навіть становить частину завоювання західного суспільства тим, що він називає «les bourgeois conquerants» 32. Нe менш важливим видається й те, що роман зародився в Англії. Він починається від «Робінзона Крузо» — твору, де герой засновує новий світ, яким він править і який відвойовує для християнства й Англії. Хоча появу Крузо вочевидь уможливила ідеологія закордонної експансії, стилістично й формально пов’язана з наративами дослідницьких мандрівок XVI і XVII сторіч, які лягли в основу великих колоніальних імперій, головні романи, написані після Дефо, і навіть пізніші твори самого Дефо вже не виглядають абсолютно відданими ідеї захопливих заморських проектів. «Капітан Сінґлтон» це історія пірата, котрий багато мандрує Індією й Африкою. «Молль Флендерс» — роман, збудований на можливості цілковитого звільнення головної героїні від злочинного минулого, яку дає Новий світ. Філдінґ, Річардсон, Смоллетт і Стерн не пов’язують так безпосередньо свої наративи з накопиченням закордонних скарбів і територій.

32 Переможними буржуа (фр.).

Одначе ці письменники все ж таки дію своїх творів розгортають у територіально більшій Британії, яка була ретельно досліджена, виводять їх із неї, а це прямо пов’язано з тим, що так далекоглядно розпочав Дефо. Попри те, що відомі розвідки з історії англійської літератури XVIII сторіччя (Ієна Вотта, Леннарда Девіса, Джона Рікетті та Майкла Мак-Кіона) присвячують досить багато уваги стосункам між романом і соціальним простором, імперську перспективу вони іґнорують [13]. Тут не йдеться просто про непевність у тому, що, приміром, Річардсонові шкіци буржуазної спокуси й жадібності насправді пов’язані з тогочасними британськими військовими діями проти французів ув Індії. Адже очевидно, що в буквальному сенсі — ні. Але в обох царинах ми бачимо спільні цінності: суперництво, {122} переборювання незгод і перешкод, уперте встановлення авторитету завдяки таланту поєднувати в часі принцип із вигодою. Інакше кажучи, необхідно мати критичне розуміння того, що великі простори «Кларісси» чи «Тома Джонса» — це водночас і домашній супровід імперського проекту закордонної присутності й контролю, і практичний наратив розширення території, пересування у просторі, який треба швидко заселити й скористатися з нього і тільки тоді встановлювати його порядок та межі.

Мені йдеться не про те, що роман чи культура в широкому сенсі «спричинив» імперіалізм, а про те, що роман як культурний артефакт буржуазного суспільства й імперіалізм немислимі один без одного. З усіх основних літературних форм роман найсучасніший, його народження найточніше визначене в часі, його локалізація найзахідніша, його нормативна модель соціальної влади найструктурованіша. Імперіалізм і роман настільки підтримують один одного, що, на мою думку, неможливо читати один, не маючи в якийсь спосіб справи з іншим.

Проте це ще не все. Роман є інтеґральною, квазіенциклопедичною культурною формою. Він містить і дуже впорядковані сюжетні механізми, і цілу систему соціальної референції, що залежить від чинних інституцій буржуазного суспільства, їхнього авторитету та влади. Герой і героїня роману демонструють невгамовність і енерґію, притаманні підприємливій буржуазії, а пригоди, які чекають на них, відкривають їм межі того, чого вони можуть прагнути, куди піти й ким стати. Отже, романи завершуються або смертю героя чи героїні (Жульєн Сорель, Емма Боварі, Базаров, Джуд Непомітний), які через свою надмірну енерґію не вписуються у звичний порядок речей, або вгамуванням героя (зазвичай після шлюбу чи віднайдення своєї ідентичності, як у романах Остін, Діккенса, Теккерея та Джордж Еліот).

Передбачаю питання: навіщо присвячувати так багато уваги романам і Англії? І як подолати відстань між конкретною естетичною формою та широкими поняттями й масштабними справами, як-от «культура» або «імперіалізм»? Бо перед Першою світовою війною Британська імперія безперечно домінувала — це був результат процесу, який розпочався ще наприкінці XVI сторіччя. Процес цей був настільки потужним, а його результати настільки остаточними, що, на думку Сілі та Гобсона (наприкінці XIX сторіччя), ця домінація перетворилася на {123} центральний факт британської історії, який охоплював багато вельми різних дій [14]. Британія також створила й підтримувала інституцію роману, що не мала реальної конкуренції чи еквівалента в Європі, і це не просто збіг обставин. Як зазначала, нарікаючи, сила-силенна британських інтелектуалів, зокрема Арнольд, Карлейль, Мілль і Джордж Еліот, принаймні впродовж першої половини XIX сторіччя Франція мала краще розвинуті інтелектуальні інституції: академії, університети, інститути, часописи тощо. Надзвичайна компенсація за цю розбіжність настала, коли британський роман почав упевнено зростати і поступово беззастережно домінувати. (Лише після 1870 року, відколи Північна Африка набула певної метрополійної присутності у французькій культурі, можна побачити зародження гідних порівняння естетичних і культурних формацій. Це період, коли Лоті, ранній Жид, Доде, Мопассан, Мілль, Псіхарі, Мальро, екзотисти на зразок Сеґалена й, звісно, Камю виображують ґлобальну згоду між метрополійною та імперською ситуаціями.)

У 1840-х роках англійський роман вивищився, власне, до основної естетичної форми й до, сказати б, головного інтелектуального голосу в англійському суспільстві. Роман посів винятково важливе місце, наприклад, у питанні «статусу Англії», тому його можна розглядати і як учасника англійської імперської кампанії за кордоном. Уявляючи собі те, що Реймонд Вільямс назвав «пізнаваною спільнотою» англійців і англійок, Джейн Остін, Джордж Еліот та Елізабет Ґаскелл сформували англійську ідею, наділивши її ідентичністю, присутністю й можливостями подальшої артикуляції [15]. Почасти ця ідея складалася зі стосунків між «домом» і «закордоном»: Англію досліджували, оцінювали й висвітлювали, тоді як на «закордон» хіба посилалися або побіжно згадували. Він не мав тієї присутності та безпосередності, що ними наділили Лондон, провінцію або північні індустріальні центри, як-от Манчестер чи Бірмінґем.

Лише в Англії відбувався цей постійний, доволі заспокійливий процес, зініційований романом. Його слід сприймати як важливу культурну приналежність, із внутрішньоанглійського погляду, і як процес ще не задокументований і не вивчений (коли йдеться про те, що відбувалося в Індії, Африці, Ірландії або на Карибах). Аналогією можуть служити стосунки між британською зовнішньою політикою та британськими фінансами й {124} торгівлею — стосунки, які були вивчені. Класична (проте й досі суперечлива) розвідка Д. К. М. Платта «Фінанси, торгівля й політика у зовнішній політиці Британії 1815-1914 років» дає яскраве відчуття того, наскільки насиченими й складними вони були і наскільки дивовижне поєднання британської торгівлі й імперської експансії залежало від таких культурних і соціальних чинників, як освіта, журналістика, змішані шлюби та клас. Платт говорить про «соціальний та інтелектуальний контакт [дружбу, гостинність, взаємодопомогу, спільне соціальне походження й освітній рівень], який чинив справжній тиск на британську зовнішню політику», а також про те, що «конкретних доказів [того, що ці контакти насправді працювали], здається, ніколи не існувало». Однак, подивившись на те, як змінювалося ставлення уряду до таких питань, як «закордонні позики, ...захист власників облігацій і підтримка контрактів та концесій за кордоном», можна зауважити те, що Платт називає «відомчим баченням» — певний консенсус щодо імперії, досягнутий між цілою низкою людей, відповідальних за неї. Це могло «навести на думку про ймовірну реакцію політиків і чиновників» [16].

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка