Вступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії



Сторінка1/55
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.25 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55
ЗМІСТ

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11

Частина перша. Переплетені території, переплутані історії

1. Імперія, географія, культура . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37

2. Образи минулого — чисті й нечисті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51

3. Два бачення у «Серці темряви» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56

4. Суперечні досвіди . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71

5. Імперія та секулярна інтерпретація . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86

Частина друга. Консолідоване бачення

1. Наратив і соціальний простір . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111

2. Джейн Остін та імперія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135

3. Культурна цілісність імпері . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155

4. Імперія в дії: «Аїда» Верді . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 173

5. Імперіалістичне задоволення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 200

6. Підконтрольний тубілець . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 238

7. Камю та французький імперський досвід . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 246

8. Роздуми про модернізм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 267

Частина третя. Опір і опозиція

1. Існують дві сторони . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 275

2. Теми культури опору . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 297

3. Єйтс і деколонізація . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 311

4. «Подорож у» та поява опозиції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 336

5. Колаборація, незалежність і визволення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 365

Частина четверта. Свобода від панування в майбутньому

1. Піднесення Америки: публічний простір у стані війни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 393

2. Кидаючи виклик ортодоксальності й авторитету . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 423

3. Рухи та міґрації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 453

Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 469

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 469

Частина перша. Переплетені території, переплутані історії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 469

Частина друга. Консолідоване бачення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 473

Частина третя. Опір і опозиція . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 486

Частина четверта. Свобода від панування в майбутньому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 497

Покажчик етнічних і географічних назв . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 503


Покажчик назв установ та періодичних видань . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 514
Покажчик подій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 520
Покажчик вигаданих персонажів із творів літератури та мистецтва . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 525
Покажчик документів, наукових праць та творів літератури й мистецтва . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 529
Покажчик імен . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 543
Термінологічний і предметний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 587

Присвячується Екбалю Ахмаду


Електронний текст подається з виправленням орфографічних помилок за виданням: Саїд, Едвард. Культура й імперіялізм. / Пер. з англ. — К.: Критика, 2007. — 608 с. — парал. тит. арк. англ. — ISBN 966-7679-97-7

Книжка Едварда Саїда (1935-2003), американського науковця й публічного інтелектуала, основоположника постколоніальної теорії, розкриває історію співучасті культури у справі імперського завоювання. Підкорення і винищення тубільного населення здійснювали не тільки армії — ці акти готувалися заздалегідь у дискурсі й уяві, адже їхня брутальність вимагала потужного виправдального імпульсу. Опір на периферії та опозиція в метрополії, незалежність і визволення, виправа у дикі землі та «подорож у», насилля і контрнасилля, тубілець і влада спостерігача, наратив і присвоєння географії — ці та інші теми сплітаються в ході «контрапунктного аналізу» Едварда Саїда.

С90 Нац. парламент. б-ка України ББК 83.3(0)6

Перекладено за виданням: Edward W. Said, Culture and Imperialism (Vintage Books, 1994, ISBN 0-679-75054-1)

З англійської переклали: Катерина Ботанова (частини І — II, розділи 1-3 частини III); Тарас Цимбал (розділи 4-5 частини III, частина IV); за участі Надії Ґхазалі, Тамари Марценюк

Наукові редактори: Віталій Чернецький, Тарас Цимбал

Редактор Ярина Цимбал


Це видання здійснено за фінансової та експертної підтримки Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної програми з Центром розвитку видавничої справи Інституту відкритого суспільства — Будапешт. Видання здійснено в рамках науково-видавничої програми Інституту Критики за підтримки Українського наукового інституту Гарвардського університету.

Завоювання землі, яке здебільшого означає відбирання її в тих, хто різниться від нас тілобудовою або пласкішим носом, не така вже й гарна річ, коли до неї придивитися ближче. Спокутує його лише ідея. Ідея в його основі, не сентиментальна відмовка, а ідея та безкорислива віра в цю ідею — щось, що можна заснувати, перед чим поклонятися і чому приносити жертви...

Джозеф Конрад, «Серце темряви»

Вступ

Приблизно через п’ять років після виходу 1978 року «Орієнталізму» я почав збирати докупи ідеї про загальні стосунки між культурою й імперією, які вочевиднилися для мене ще під час написання тієї книжки. Спочатку вони вилились у серію лекцій, з якими я впродовж 1985-1986 років об’їздив університети Сполучених Штатів, Канади й Англії. Ті лекції становлять стрижень цієї праці, яка відтоді цілком захопила мене. Різноманітні дослідження в царині антропології, історії та реґіонних студій розробили арґументацію, що її я свого часу виклав в «Орієнталізмі» — книжці, зосередженій на Близькому Сході. Натомість у новій праці я так само намагався розвинути згадану арґументацію для опису загальнішої моделі стосунків між модерною західною метрополією та її віддаленими територіями.
Які неблизькосхідні матеріали я тут використовую? Європейські тексти про Африку, Індію, реґіони Далекого Сходу, Австралію та Кариби. Ці африканістичні й індологічні дискурси, як називають деякі з них, видаються мені частиною загального європейського намагання правити віддаленими землями й народами, а тому я вважаю, що вони пов’язані з орієнталістичними описами ісламського світу та з європейськими особливими способами репрезентації Карибських островів, Ірландії і Далекого Сходу. Вражають риторичні фігури, використовувані в цих дискурсах для описів «таємничого Сходу», а також стереотипи щодо «африканського (чи індійського, чи ірландського, чи ямайського, чи китайського) менталітету», ідеї принесення цивілізації примітивним чи варварським народам та, на жаль, доволі знайомі ідеї тілесного покарання, страти, позбав-{12}лення волі, на які «вони» заслуговують, якщо погано поводяться або бунтують, адже найкраще «вони» розуміють силу та жорстокість. «Вони» — не такі, як «ми», і це причина, щоб ними правити.
Проте майже скрізь у неєвропейському світі прихід білої людини викликав певний опір. Я залишив поза межами «Орієнталізму» відповідь європейському домінуванню, кульмінацією якої став великий деколонізаційний рух, що прокотився «третім світом». У XIX сторіччі, крім збройного опору в таких несхожих місцях, як Алжир, Ірландія чи Індонезія, майже повсюдно робилися серйозні спроби культурного опору, спроби боронити національну ідентичність, а в політичній царині — створювалися асоціації і партії, спільною метою яких було самовизначення й національна незалежність. Ніколи імперська зустріч не зіштовхувала активного західного завойовника з бездіяльним чи інертним незахідним тубільцем. Завжди існувала якась форма активного опору, зрештою, опір здебільшого й перемагав.

Ці два чинники — загальносвітова модель імперської культури й історичний досвід опору імперії — роблять цю книжку окремим дослідженням, а не просто продовженням «Орієнталізму». В обох працях я наголошую на тому, що я — в досить широкому сенсі — називаю «культурою». Зокрема, мені йдеться про два аспекти. По-перше, такі доволі незалежні від економічної, соціальної і політичної царин культурні практики, як мистецтво опису, комунікації та репрезентації, котрі часто прибирають естетичних форм, однією з принципових цілей яких є задоволення. До них, звісно, належать і весь набір популярного знання про віддалені частини світу, і спеціалізоване знання, заховане в таких дисциплінах, як етнографія, історіографія, філологія, соціологія та історія літератури. У цій праці я зосереджуюся винятково на модерних західних імперіях ХІХ-ХХ сторіч, тому особливу увагу приділено такій культурній формі, як роман, котрий, на мою думку, відіграв надзвичайно важливу роль у формуванні імперських досвідів, ставлень і референцій. Я не стверджую, що важливим був лише роман, але його я вважаю саме тим естетичним предметом, чий зв’язок із розростанням британського та французького суспільств становить особливий інтерес для вивчення. Прототипом модерного реалістичного роману є «Робінзон Крузо», де, звичайно, невипадково йдеть-{13}ся про європейця, який створює такий собі феод на віддаленому неєвропейському острові.


Сьогодні багато літературознавців пишуть про оповідну художню прозу, проте мало хто звертає увагу на її місце в історії імперії та в імперському світі. Читачі цієї книжки швидко зрозуміють, що наратив буде вирішальним для моєї арґументації. Головна ж моя теза така: в основі того, що дослідники й письменники говорили про незнані частини світу, лежать оповіді. Вони ж стали методом, який колонізовані народи застосовували, обстоюючи власну ідентичність та історію. Звичайно, імперіалізм бореться передусім за землю, однак володіння землею, право на її заселення та обробіток, її утримання, відвоювання і планування її майбутнього — ці питання відображалися, дискутувалися і якийсь час навіть вирішувалися в наративі. За словами одного критика, нації самі по собі є нараціями. Здатність оповідати або перешкоджати формуванню й виникненню інших наративів дуже важлива для культури й імперіалізму, адже це один із головних зв’язків між ними. Найважливіше те, що великі наративи емансипації і просвітництва спонукали людей у колоніальному світі до повстання й повалення імперської залежності. Ці історії та їхні герої так схвилювали багатьох європейців і американців, що ті також боролися за нові наративи рівності й загальнолюдської спільноти.
По-друге, хоча це майже й непомітно, за означенням Метью Арнольда, яке він дав ще в 1860-х роках, поняття культури містить елемент ошляхетнення й піднесення. Для кожного суспільства культура — вмістилище «найкращого з помисленого і знаного», як висловився тоді Метью Арнольд. Він вважав, що культура пом’якшує, хоча й не остаточно нейтралізує руйнівну дію модерного аґресивного, меркантильного й брутального урбаністичного існування. Ви читаєте Данте або Шекспіра, щоб долучитися до найкращих думок і знань, а також щоб побачити себе, свій народ, суспільство і традиції в найкращому світлі. З часом культура, подеколи аґресивно, починає асоціюватися з конкретною нацією чи державою — це відрізняє «нас» від «них» (майже завжди з дещицею ксенофобії). У цьому сенсі культура є джерелом ідентичності і, як демонструють нещодавні «повернення» до культури й традиції, джерелом неабиякої войовничості. Ці «повернення» супроводже-{14}но суворими інтелектуальними й моральними правилами поведінки, протиставленими вседозволеності, котра асоціюється з такими відносно ліберальними філософіями, як мультикультуралізм і гібридність. У колишньому колонізованому світі такі «повернення» породили численні різновиди релігійного та націоналістичного фундаменталізму.
У цьому другому значенні культура подібна до театру, де змагаються різноманітні політичні й ідеологічні цілі. Вона не просто не є тихою, безтурботною сферою аполонівської ґречності, вона навіть може стати полем для боротьби, де ці цілі оприявнюються і змагаються. І тоді з’ясовується, наприклад, що від американських, французьких чи індійських учнів — яких навчають читати своїх національних класиків до того, як вони прочитають чужих — чекають, що вони високо цінуватимуть свою націю та свої традиції і віддано, часто навіть сліпо, належатимуть до них, очорнюючи й борючись проти інших.

Проблема такого бачення культури полягає в тому, що воно тягне за собою не лише вшанування власної культури, а й ставлення до неї як до певною мірою відірваної від повсякденного світу, бо трансцендентної щодо нього. В результаті більшість фахівців-гуманітарів не здатні побачити зв’язки між, з одного боку, тривалою огидною жорстокістю таких практик, як рабство, колоніальне й расове поневолення та імперське підпорядкування, і, з другого боку, поезією, прозою та філософією суспільства, яке ці практики здійснює. Однією з нелегких правд, які я відкрив, працюючи над цією книжкою, було те, як мало британських і французьких митців, котрими я захоплююся, намагалися сперечатись із поняттями «підлеглих» чи «нижчих» народів, поширеними серед чиновництва, що втілювало їх на практиці, керуючи Індією чи Алжиром. Ці поняття були загальноприйнятими й допомагали підтримувати імперські територіальні надбання в Африці впродовж XIX сторіччя. Говорячи про Томаса Карлейля, чи Джона Раскіна, чи навіть про Чарльза Діккенса та Вільяма Теккерея, критики, на мою думку, часто відносили їхні погляди на колоніальну експансію, нижчі народи або «ніґерів» до зовсім іншої царини, ніж культура. Адже культура — це та піднесена сфера діяльності, до якої вони «насправді» належали і в якій вони робили свою «насправді» важливу справу. {15}

Таке сприйняття культури може перетворити її на захисний футляр: облиш свої політичні погляди, перш ніж відкрити його. Як людина, котра все своє професійне життя викладала літературу і водночас виросла в колоніальному світі перед Другою світовою війною, я зрозумів, що вельми непросто не сприймати культуру в такий спосіб — знезараженою, ізольованою від своїх мирських зв’язків, — а натомість тлумачити її як надзвичайно строкате поле прагнень. Романи й інші книжки, розглянуті в цій праці, я аналізую тому, що, по-перше, вони видаються мені гідними поваги й захоплення витворами мистецтва й науки, від яких я та багато інших читачів отримуємо задоволення й користь. По-друге, цікаво пов’язати їх не тільки з цим задоволенням і користю, а й з імперським процесом, частиною якого вони демонстративно і неприховано були. Замість засуджувати або іґнорувати їхню участь у тому, що для тогочасних суспільств було незаперечною дійсністю, я стверджую: те, що ми дізнаємося про цей досі іґнорований аспект, насправді поглиблює наше прочитання й розуміння цих творів.
Дозвольте трохи прояснити, навіщо я використовую два визнані й насправді великі романи. Роман Діккенса «Великі сподівання» (1861) 1 — це передусім твір про самообман, про марні спроби Піпа стати джентльменом, не гаруючи важко і не маючи аристократичного джерела прибутку, потрібного для такої ролі.

1 Укр. переклад див.: Діккенс Чарлз. Великі сподівання / Пер. з англ. Ростислав Доценко. — К.: Веселка, 1986. — 477 с. (Тут і далі посторінково — примітки перекладачів і редакторів. Примітки автора позначено у квадратних дужках і подано в кінці книжки.)

У дитинстві він допоміг Абелю Меґвічу, засудженому до каторги, а той, потрапивши до Австралії, віддячив своєму юному добродійникові великими грішми. Запрошений повірений, виплачуючи Піпові гроші, нічого не сказав про їхнє походження, тож Піп переконує себе, що ним опікується старша дама міс Гевішем. Коли ж Меґвіч нелеґально повертається до Лондона, він стає для Піпа небажаним гостем — від нього відгонить провиною і непристойністю. У фіналі Піп примиряється з Меґвічем і його дійсністю: він визнає переслідуваного, заляканого і смертельно хворого Меґвіча своїм названим батьком і перестає сприймати його як людину, якої треба зректися й відкинути {16} (хоча насправді Меґвіч ізгой, котрий повернувся з австралійської каральної колонії, створеної для поселення, а не для репатріації висланих англійських злочинців).

Більшість, якщо не всі трактування цього видатного твору, вміщують його безпосередньо в метрополійній історії британської прози; я ж вважаю, що він належить історії ширшій і динамічнішій від тієї, яку дозволяють подібні інтерпретації. Дві книжки, сучасніші від Діккенсової, — головний твір Роберта Г’юза «Смертельний берег» і блискуча теоретична розвідка Пола Картера «Дорога до Ботанічної затоки» 2 — відкрили багатющу історію вигадок про Австралію і вражень від неї. В Австралії, в «білій» колонії на зразок Ірландії, завдяки романові і набагато давнішому й ширшому досвіду стосунків між Англією та її віддаленими територіями Меґвіч і Діккенс стають не просто випадковими референціями в тій історії, а її учасниками.


Каральною колонією Австралія стала наприкінці XVIII сторіччя насамперед для того, щоб Англія могла вивозити безнадійний і небажаний надлишок населення — злочинців — у місце, окреслене на мапі ще капітаном Куком, яке також могло б функціонувати як колонія, замість утрачених колоній в Америці. Гонитва за прибутком, розбудова імперії і те, що Г’юз називає соціальним апартеїдом, — усе це створило модерну Австралію. В 1840-х роках, коли Діккенс уперше зацікавився нею (туди щасливо імміґрує Вілкінс Мікобер у «Девіді Копперфільді» 3), Австралія розвинулася в таку собі прибуткову «вільну систему», де робітники могли прекрасно давати собі раду і без зовнішнього втручання. І все ж у постаті Меґвіча «Діккенс зв’язав докупи кілька ниток англійського сприйняття каторжників після вивезення їх до Австралії. Вони могли досягти успіху, але навряд чи могли повернутися в прямому сенсі. Вони могли спокутувати свої злочини у формальному, юридичному розумінні, але те, що вони там зазнавали, робило їх вічними ізгоями. І все-таки вони могли звільнитися — доки залишалися в Австралії» [1].

2 Ботанічна затока — затока в Новому Південному Уельсі (Австралія), куди привозили каторжників, а також у переносному сенсі — каторга, вигнання.

3 Укр. переклад див.: Диккенс Ч. Історія особистих пригод, переживань і спостережень Даведа Копперфельда молодшого родом з «Блендерстонських Граків» (яку він зовсім не призначав для друку). — К.: Молодий більшовик, 1937. — 895 с. {17}

Картерове дослідження того, що він називає просторовою історією Австралії, пропонує нам іншу версію того самого досвіду. Тут дослідники, каторжники, етнографи, спекулянти й солдати окреслюють просторий і порівняно пустинний континент — кожен у дискурсі, який зіштовхується з іншими, витісняє їх або захоплює. Отже, Ботанічна затока є передусім дискурсом Просвітництва, дискурсом подорожі й відкриття, а вже потім низкою нараторів-мандрівників (разом із Куком), чиї слова, мапи та наміри акумулюють чужі території, поступово перетворюючи їх на «дім». Сусідство бентамівської організації простору 4 (яка створила місто Мельбурн) і позірного безладу австралійського бушу Картер описує як свідчення оптимістичної трансформації соціального простору на елізіум для джентльменів та рай для робітників у 1840-х роках [2]. Те, що Діккенс передбачив для Піпа — роль Меґвічевого «лондонського джентльмена», — приблизний еквівалент того, що англійська доброзичливість передбачила для Австралії: один соціальний простір леґалізує інший.


Проте, на відміну від Г’юза й Картера, Діккенс писав «Великі сподівання», не переймаючись думкою власне австралійців, не припускаючи і не передбачаючи традицію австралійського письменства, яке згодом представлятимуть твори Девіда Малуфа, Пітера Кері 5 та Патріка Вайта 6. Заборона Меґвічу повертатися не лише покаральна, а й імперська: підданці підлягають виселенню до таких місць, як Австралія, але їм не можна дозволити «повернутися» до метрополії, простір якої ретельно прокреслений, проговорений і населений ієрархією метрополійних персонажів, про що свідчить уся проза Діккенса.

4 Джеремі Бентам — британський філософ і економіст, засновник утилітаризму, автор-архітектор паноптикуму — кільцьової моделі в’язниці з наглядовою вежею в центрі.


5 Укр. переклади див.: Кері Пітер. Американські мрії: Оповідання / Пер. з англ. Леся Маланчук // Всесвіт. — 1986. — № 11.
6 Укр. переклади див.: Вайт [Уайт] Патрік. Жіноча рука: Повість / Пер. з англ. Надія Боровик // Всесвіт. — 1977. — № 12; Вайт [Уайт] Патрік. Повне черево: Оповідання / Пер. з англ. Марія Габлевич // Всесвіт. — 1995. — № 5/6.

Отже, з одного боку, інтерпретатори на зразок Г’юза й Картера наголошують на порівняно непомітній присутності Австралії в британській літературі XIX сторіччя, зображуючи повноту і здобуту ціліс-{18}ність її історії, яка в XX сторіччі унезалежнилася від британської історії. З іншого боку, уважне прочитання «Великих сподівань» засвідчує: після того як провину Меґвіча, сказати б, спокутувано завдяки Піповому рятівному визнанню свого боргу перед старим, знесиленим і озлобленим каторжником, сам Піп зникає і відроджується у двох очевидно позитивних іпостасях. З’являється новий Піп (дитина, яку також звати Піпом), менше скутий ланцюгами минулого, ніж старий. А старий Піп із другом дитинства Гербертом Покетом розпочинає нову кар’єру, вже не бездіяльного джентльмена, а працьовитого торговця на Сході, де інші британські колонії пропонують таку нормальність, яку ніколи не могла запропонувати Австралія.


Отже, навіть коли Діккенс залагоджує труднощі, пов’язані з Австралією, спливає інша структура ставлення й референції для позначення британських імперських зносин з Орієнтом через торгівлю й подорожі. Піпова нова кар’єра колоніального бізнесмена навряд чи виняткова, адже майже всі Діккенсові бізнесмени, норовливі родичі й страхітливі ізгої мають досить нормальні і надійні зв’язки з імперією. Однак лише останнім часом ці зв’язки набули інтерпретативної важливості. Нова ґенерація науковців і критиків — почасти діти деколонізації, а також представники сексуальних, релігійних або расових меншин, які виграли від поступу громадянських свобод у себе вдома, — побачила у таких великих текстах західної літератури сталий інтерес до того, що вважалося другорядним світом, населеним другорядними кольоровими людьми, і зображалося як світ, відкритий для втручання всіх можливих робінзонів крузо.
Наприкінці XIX сторіччя імперія — вже не просто тінь присутності, вона не втілюється в самій лише небажаній появі каторжника-втікача. У творах письменників, як-то Джозеф Конрад, Редьярд Кіплінґ, Андре Жид чи П’єр Лоті, вона стає головною темою. Дія мого другого прикладу — «Ностромо» (1904) Конрада — відбувається в центральноамериканській республіці. На відміну від колоніальних африканського та східноазійського контекстів його ранніх творів, вона незалежна, але водночас тут панують зовнішні інтереси, бо в країні є величезні срібні копальні. Сучасного американця у Конрадовому романі найбільше приваблюють передбачення: автор прогнозує вічний неспокій і «погану владу» в латиноамериканських республіках {19} (керувати ними, каже він, цитуючи Болівара, — все одно, що орати море), виділяючи особливий північноамериканський спосіб впливати на обставини — вирішальний, але майже непомітний. Голройд, фінансист із Сан-Франціско, який підтримує Чарльза Ґулда, британського власника копальні Сан Томе, попереджає свого протеже: як інвестори «ми не вплутуватимемося у великі неприємності». Проте
Ми можемо сидіти і спостерігати. Звісно, одного дня ми втрутимося. Ми мусимо. Але не варто поспішати. Сам час має зачекати на найвеличнішу країну в цілому Божому Всесвіті. Ми віддаватимемо накази всьому: промисловості, торгівлі, праву, журналістиці, мистецтву, політиці і релігії — від мису Горн аж до протоки Сміта 7 і далі, якщо щось варте того, аби ним заволодіти, виявиться на Північному полюсі. А тоді ми зможемо зручненько прибрати до рук віддалені острови й континенти землі. Ми керуватимемо світовими справами незалежно від того, подобається це світові чи ні. Світ нічого з цим не може вдіяти, як, зрештою, здається, й ми самі [3].

7 Протока Сміта, або протока Сміт, розташована між північно-західним узбережжям Ґренландії та островом Елсмір [Ellesmere]. У XIX і на початку XX ст. стартовий пункт багатьох американських арктичних експедицій.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка