Вступ 3 Розділ 1 5 Розділ 9 Розділ 15 Розділ 4 20 а в серці моєму бринить І дзвенить: 29



Сторінка1/5
Дата конвертації29.12.2016
Розмір0.5 Mb.
  1   2   3   4   5

І.


Вступ 3

Розділ 1 5

Розділ 2. 9

Розділ 3. 15

Розділ 4 20

А в серці моєму бринить і дзвенить: 29

Сонце, пломінь відплати!” [6, 215] 29

Тут відтворюється не тільки звучання алітерації, але й місце її в рядку. 29

Однак є в перекладі і негативні сторони, які хоч і не визначають характер перекладу, проте знижують якість деяких його місць. Досить поширені прикрі втрати окремих елементів художньої тканини твору, найчастіше епітетів, що веде до певного збіднення ідейної насиченості поеми. 29

Змальовуючи Аахен, Гейне відзначає, що навіть пси на вулиці міста вірнопіддано благають зустрічних штовхнути їх ногою. В перекладі ж це місце звучить так: 29

Нудьгуючи в Аахені, навіть пси 29

Зітхають на вулицях стиха [6, 215] 29

32



Висновки 33

Література 34



Вступ

Довгий час право української літератури на існування було предметом дискусій. Але все ж таки нова література українського народу неухильно, уже починаючи з другої чверті ХІХ століття пробивала собі шлях у світ.

Згодом з’явилися такі митці, як Т. Шевченко, І. Франко, М. Вовчок,
П. Мирний, М. Коцюбинський, Л. Українка, В. Стефаник, які надали українській літературі міжнародного значення.

Сьогодні Україна представлена на міжнародній арені: включена до Європейської спільноти, є членом ООН. Це посилює інтерес до того, як вона існувала до цього часу, як сприймалася іншими державами і як твори світових геніїв приходили до українського читача.

Досить великий інтерес у зв’язку з цим становлять твори письменників інших країн, перекладені українською мовою.

Незмірно поширшало за минулі десятиріччя коло авторів і творів світової літератури, з якими український читач знайомиться “рідною” мовою. Перекладені “Фауст” Гете, “Божественна комедія” Данте, “Одіссея” Гомера, трагедії та сонети Шекспіра, майже цілком О. Пушкін, М. Лермонтов,


А. Міцкевич, поеми Шата Руставелі, Нізамі та Навої, видані Роберт Бернс і Омар Хайям, Поль Верлен і П’єр-Жан Беранже – список цей можна було б продовжити і все таки Гейне й сьогодні лишається найулюбленішим, таким, що найбільше перекладається, іноземним поетом в Україні.

Така тривала любов до поета іншого часу та іншої мови, звичайно ж, не може бути випадковою, як не можна визнати випадковим той факт, що відомий вірш Гейне “Wenn zwei von einander scheiden” (“Коли розлучаються двоє”) став у перекладі одним із найпопулярніших народних романсів, який ось уже сто років існує в Україні без імені автора.

Перший переклад із Гейне з’явився в нас 1853 року ще за життя поета. Вибір, зроблений перекладачем, треба визнати якоюсь мірою випадковим – це був вірш “Ein Weib” (“Жінка”) із циклу “Романси”, який входив до “Нових віршів”. Надалі за джерело для перекладів правила, здебільшого “Книга пісень”. Вірш з циклів “Юнацькі страждання”, “Ліричне інтермеццо”, “Повернення на батьківщину” перекладалися багато разів. Відома балада про красуню Лорелей налічує тепер уже понад десять перекладів, не раз поверталися все нові й нові перекладачі й до інших віршів Генріха Гейне.

Протягом другої половини ХІХ та перших двох десятиріч ХХ століття не було жодного значного українського поета, який не звертався б до лірики Гейне. Більш того – її перекладали не тільки поети Михайло Старицький, Юрій Федькович, Пантелеймон Куліш, Павло Грабовський, Михайло Вороний, Борис Грінченко, Агатангел Кримський та інші, а й такі майстри української прози, як Панас Мирний, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський.

Вже сам перелік цих виданих імен свідчить про те, що серед перекладів із Гейне значні досягнення були в минулому.

Минуло 203 роки з дня народження Г. Гейне, одного з тих великих поетів, які належать не тільки своїй батьківщині, а й усьому людству. Своєю проникливою лірикою, своєю нещадною сатирою, своїм гнівним і палким протестом проти феодального гноблення, релігійного фанатизму, проти бридкої буржуазної буденщини Гейне назавжди залишив “нестертий слід” на скрижалях світової культури. Тому ще за життя поета з’являється чимало перекладів його творів різними мовами, у тому числі й українською. І саме тому на сучасному етапі назріла потреба дослідити шлях творів німецького генія в Україну.



Предметом вивчення даної роботи є твори Генріха Гейне, перекладені митцями українською мовою.

Об’єктом аналізу стали художні можливості української мови передавати особливості творення образів, тропи, віршову будову німецької мови.

Мета дослідження в тому, щоб з’ясувати:

  • особливості поетичної мови Генріха Гейне;

  • намагання перекладачів відтворити засобами української мови ліричні образи німецького поета;

  • досягнення українських митців у цій справі.

Наукову новизну даної роботи вбачаємо в спробі переосмислення творчого доробку німецького генія в українських перекладах у зв’язку з новими літературознавчими поглядами.

Розділ 1

Українська гейнеана триває понад 100 років. Ранній етап знайомства України з Гейне (друга половина ХІХ ст.) характерний вільними перекладами його творів, що друкувалися в тогочасній періодиці. Вільне ставлення перекладачів до змісту і форми оригіналів виливалося в українізацію переспівів з Гейне, в заміну Рейну Черемошем, а романтичного німецького рибалки українським барокрашем. І хоча серед перекладачів окремих ліричних поезій Гейне були такі люди, як Юрій Федькович та Михайло Старицький, зверталися вони до німецького поета вряди-годи й здебільшого випадково. Про це свідчить хоча б те, що, наприклад, славнозвісному “Сосну” М. Старицький переклав не з оригіналу, а з лермонтовського переспіву, запозичивши з нього і ритміку, і образність. Інші вірші Гейне звучали у Старицького широко і розлого, мов українська народна пісня з характерними для неї мовними зворотами.

Лети ж, моя пісне, від мене на волю,

В просторі, де зникли надії, лунай;

Ширяй-но по світу, знайди мою долю –

Й останнє зітхання ти долі віддай! [4, 183]

Перші українські перекладачі Гейне ще не вміли заглибитись у своєрідну систему художніх образів німецького поета, оцінити новаторство його творчості, яку вони сприймали поверхово й створювали, по суті, варіації на позичені теми, використовуючи звичну для них поетичну фразеологію, ритміку, інтонації.

Багато віршів були перекладені не з оригіналу, а з російських перекладів, часом теж недосконалих, і тому вони могли тільки приблизно нагадувати першоджерело.

У нас дуже довго панувала практика не власне перекладів, а вільних переказів чи, як звикли говорити в Україні, переспівів. Український поет-перекладач створював на основі оригінального тексту власні вірші, іноді навіть дуже гарні, але й дуже далекі від Гейне та його поезії.

Крім того, наші ранні перекладачі ігнорували або не вміли відтворювати художніх особливостей поезії Гейне, її образної та ритмічної структури, підганяючи останню під власні й звичні метричні схеми.

Основу “Книги пісень” становлять народні пісні, легенди, балади. Одна з них “Лорелей” – найчарівніша перлина гейневської лірики. Джерелом цієї поезії є народна легенда про прекрасну німфу, яка жила на самотній вершині, що височіла над Рейном. Рибалки, зачаровані її красою, співали, не помічаючи скель, тонули у водах Рейну. Українською мовою вона була вперше перекладена Юрієм Федьковичем 1886 р, потім її перекладали Максим Славінський (1890 р.), Борис Грінченко (1909 р.), Дмитро Загул (20-ті роки), Леонід Первомайський та інші.

Перші перекладачі, прагнучи зробити гейневську баладу зрозумілою для українського читача, ніби пересаджували її на українські грунти. Найбільш українізував цей твір Юрій Федькович, навіть німфа виступала в нього як Сокільська княгиня. З цього приводу іронізував Іван Франко

Ось по лівій руці

Сокільські дебри цікаві.

Сюди наш Федькович живцем переніс

Гейнівську Лорелею,

Та так надоїв їй Федькович і ліс,

Що бовтнулась в вир під кручею.

Переклади такого типу були скоріш варіаціями на тему Гейне, але наступні переклади точно відтворювали текст балади і навіть її форму.

Додержуючи панівних поглядів на мистецтво поетичного перекладу, ранні українські перекладачі Гейне вдавалися до методу “українізації” його поезії, вважаючи, що в такий спосіб роблять її ближчою й доступнішою розумінню українських читачів.

Тут слід розрізняти “українізацію стилістичну”, що багато в чому не залежала від намірів перекладача, і, так би мовити, принципову “українізацію реалій часу й місця”, яка входила в завдання навіть таких видатних майстрів українського поетичного слова, як Іван Франко та Михайло Старицький.

Мені не хотілося б перевантажувати це повідомлення зайвими прикладами, та один потрібно привести:

Снилась мені дівчинонька –

Коси довгі, чорні,

Оченята мов зіроньки,

Ясні та моторні…

Сидимо ми під гіллями,

Що верба схилила,

А навколо і над нами

Ніч панує мила

Ми в німому закоханні

Слів не добираєм,

А солодким цілуванням

Тільки розмовляєм...

Зорі ясні та холодні

В небі темнім мріють,

Та з високої безодні

Заздро нам зоріють!

Прокидаюсь... А ні Духа:

Ніч кругом і стума;

Тільки в серденьку поруха,

В голівонці дума...

Тільки в стумі серед ночі,

Зірка зимно сяє,

Та в наляканії очі

Сумно зазирає.

(з Гейне).

В цих рядках стилістичні особливості як лірики самого перекладача, так і всієї сучасної йому української поезії відбилися з такою силою, що витіснили і замінили собою гейневську своєрідність твору.

Більш того – при всьому бажанні не можна сказати навіть який саме вірш Гейне представлено в цьому перекладі, бо оригінал цілком розчинився в ньому. Тут власністю Гейне очевидно є тільки мотив протиставлення сну й дійсності, все ж інше – і “дівчинонька” з довгою чорною косою, і “зіроньки”, й “серденько”, й “голівонька” належать перекладачеві поету Михайлові Старицькому.

Скоріш традиційний “коломийковий”, ніж хореїчний розмір перекладу надає віршові особливої мелодійності і, так би мовити, задушевності та водночас надає йому відтінку слізливої сентиментальності.

Гейне знищував зайву сентиментальність нещадною іронією. Саме вона в ряді випадків виявилася недоступною розумінню наших перекладачів. Досить сказати, що відома жилетка з вірша “Teuer Freund du bist verliebt” навіть під час роботи над нинішнім чотиритомником видавалася вже сучасному перекладачеві абсолютно недопустимою в ліричному вірші, і він всіляко намагався її обминути. В інших випадках іронічні тексти Гейне, що їх погано зрозуміли перекладачі, були відтворені невірно й звульгаризовані. [4, 185]

“Українізація реалій часу й місця” також довго була бичем українських перекладачів із Гейне.

Більше ста років тому Юрій Федькович опублікував свій переклад балади про Лорелей (1872). У ньому Лорелей перетворена в “Сокольську княгиню”, Рейн – “Черемош на Гуцульщині”, човен – в гуцульську “дарабу” (пліт із сплавного лісу), а сам довірливий плавець – у “керманича славного” цього сплавного плоту.

Перекладачі, очевидно, підсвідомо узагальнювали деякі другорядні риси поетики молодого Гейне відповідно до власних смаків і напряму, що панував у той час в українській оригінальній поетичній творчості.

Перекладачів обманювала зовнішня простота лірики Гейне, їх вабила в ній, насамперед, форма, близька до народної пісні, та при цьому вони не зрозуміли того, що знав сам Гейне, коли писав у листі до Вільгельма Мюллера: “У моїх віршах … тільки форма якоюсь мірою народна, а зміст взятий з умов життя нашого суспільства”. [5, 201]

Цей новий складний зміст був недоступний перекладачам великого поета, тому й форма його творів зазнала в їх інтерпретації істотних змін. Простота народної пісні перетворилась на спрощеність, сповнений напруження могутній ліризм – на солодкавiсть сентиментального романсу, а певна невимогливiсть у лексичних засобах спричинялася до того, що деякі ранні переклади звучать тепер як пародія, хоча, звичайно, цього зовсім не хотіли їх автори.

Мова митця – це не проста сума слів у їх звичному комунікальному значенні, а й саме мислення митця, рухома реальність, у якій втілюються його ідеї та образи. Тому не кожний перекладач спроможний передати засобами свого мислення – своєї мови – художню дійсність твору геніального поета, не збіднюючи і не схематизуючи її.

Індивідуальна обдарованість перекладача, звичайно ж, обов’язкова, але такі ж обов’язкові і загальний рівень, стилістична розробленість та смислова місткість мови, якою перекладач користується, в даному разі – його рідної мови.

Обидві ці умови з’явилися у нас значно пізніше, ніж перші переклади з Гейне. Цим і пояснюється їхній спершу невисокий художній рівень, що підвищувався в міру того, як ці ж таки перекладачі сприяли своєю героїчною працею розробці, шліфуванню, розвиткові й смисловому збагаченню української поетичної мови.

Піддаючи критичному розглядові ранній етап становлення мистецтва поетичного перекладу в Україні, ми не хочемо применшити значення перших наших перекладів високих зразків світової поезії, – навпаки, ми з вдячністю згадуємо наших попередників, віддаємо належне їх героїчним зусиллям, без яких неможливі були б наші пізніші досягнення й успіхи, що виявилися, зокрема, в блискучій перекладницькій діяльності таких визначних майстрів, як Павло Тичина, Максим Рильський та багато інших.

Інтерес до поезії Гейне на Україні ніколи не слабшав. Та реалізуватися в художньо-повноцінних перекладах він зміг уже в наш час, і то не одразу, а після напружених шукань та окремих невдач.

Отже, перші переклади творів Генріха Гейне українською мовою були досить вільні. То були так звані переспіви. У них звучали мотиви українських народних пісень, і вони були далекі від оригіналу. У цей час вірші Гейне українською мовою перекладають Юрій Федькович та Михайло Старицький.


  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка