Всеукраїнськи й реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал



Сторінка1/4
Дата конвертації11.05.2017
Розмір0.61 Mb.
  1   2   3   4




ЗАКЛИК

ВСЕУКРАЇНСЬКИ

Й РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЩОМІСЯЧНИЙ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІЙ ЖУРНАЛ

УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА СЛІПИХ

Видається з травня 1935 року
ВИДАННЯ «ПОГ «ОБ’ЄДНАНА РЕДАКЦІЯ ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАНЬ УТОСУ «ЗАКЛИК». Головний редактор Наталка ЩЕРБАНЬ.

Заст. головного редактора Анатолій УЛЬЯНЕЦЬ.

Редактор Ірина КАРИШЕВА.

Літературний редактор Василь КОСТЮК.

Адреса редакції: вул. Л. Первомайського, 7-а, місто Київ-133, 01133,

тел. (044) 234-51-36, 246-79-48, тел./факс 246-79-32.

Сайт: zaklyk.org.ua E-mail: zaklyk1@ukr.net.

Сторінка в facebook: facebook.com/zaklyk

7 ЛИПЕНЬ-2015 року



ЗМІСТ

ПРЕОДОЛЕНИЕ

ЭРИК ВЕЙХЕНМАЙЕР: ЛОМАТЬ БАРЬЕРЫ – МОЯ ПРОФЕССИЯ

Эрик Вейхенмайер – американский слепой атлет и путешественник. По состоянию на 2015 год, – единственный в мире слепой человек, покоривший Эверест (25 мая 2001 года). С сентября 2002 года Вейхенмайер также является единственным слепым в числе 150 альпинистов, выполнивших программу «Семь вершин», заключающуюся в покорении самых высоких вершин всех частей света (сентябрь 2002).

Эрик Вейхенмайер родился 23 сентября 1968 года в штате Нью-Джерси, США. Ослеп в 13 лет, но не позволил случившемуся ограничить себя в чём-либо. В молодости сосредоточился на одном виде спорта – борьбе – и достиг серьёзных результатов: представлял свой штат в национальном чемпионате по вольной борьбе. В 1993 году закончил бостонский колледж со степенью магистра и стал школьным учителем в Аризоне. Был тренером по борьбе в Фениксе, затем начал заниматься скалолазанием и пешеходным туризмом. По состоянию на 2015 год Эрик Вейхенмайер является самым известным слепым путешественником в мире. Он – первый в истории слепой человек, покоривший Эверест (в 2001 году) и совершивший восхождение на семь высочайших гор семи континентов. (Альпинистская программа «Семь вершин»). Кроме того, Эрик недавно стал претендентом на престижнейшую премию «ИСКАТЕЛЬ ПРИКЛЮЧЕНИЙ 2015 ГОДА» от американского журнала National Geographic.

Он также занимался ездой на велосипеде, лыжным спортом, парапланеризмом, парашютизмом, дайвингом и сплавлялся по рекам. В сентябре 2014 года со своим слепым коллегой-каякером Лонни Бидвеллом Вейхенмайер совершил сплав по реке Колорадо через Гранд-Каньон на расстояние в 277 миль.

Кроме спортивной, Эрик занимается общественной деятельностью – популяризирует спорт, читает лекции, пишет книги. Благодаря его выдающимся достижениям, его приглашали на телевизионные передачи и фотографировали для обложек журналов. Он завершал эстафету Олимпийского огня на зимних Паралимпийских играх в Солт-Лейк-Сити в 2002 году и зажег Олимпийский факел. Вейхенмайер женат: жена – Хелен, имеет двоих детей – дочь Эмму и сына Аржуна.

Предлагаем вашему вниманию интервью с этим удивительным человеком – спортсменом-экстремалом и общественным деятелем во время его пребывания в Казахстане.

«В Туюк-Су было очень холодно. Мои руки замерзли и потеряли чувствительность. Чтобы вы поняли – я как будто ослеп во второй раз», – с легкой иронией рассказывает о знакомстве с Казахстаном альпинист Эрик Вейхенмайер. Кроме альпинизма Эрик занимается дайвингом, каякингом, горными лыжами, бегает марафонские дистанции, а однажды даже проехал на велосипеде через Вьетнам.

В Казахстан человек-легенда приехал по приглашению Евразийского банка, прочитать мотивирующую лекцию для сотрудников. Тема: «Преодоление барьеров» – как раз то, чем Эрик Вейхенмайер занимается всю жизнь.

Неутомимая энергия не позволила ему сидеть дома. За несколько дней Эрик Вейхенмайер покатался на высокогорном катке Медеу, прикоснулся к знаменитым петроглифам Тамгалы Тас, и совершил восхождение на Центральный Бастион – вершину в урочище Туюк-Су, пройдя маршрут сложности 4А.

Это ваш первый визит в Казахстан. Расскажите о своем знакомстве с городом.

– Штат Колорадо, где я живу, чем-то похож на Алматы. Горожане очень активные, часто ходят в горы либо катаются на велосипедах. Меня здесь свозили на довольно необычное восхождение. Было сложно технически, но интересно. Высота уступа где-то 250 метров, выступы маленькие, обледеневшие, довольно холодно. Руки-ноги онемели, и солнце выглянуло только минут на сорок. Мне сейчас интересны Альпы в Европе, но казахстанские горы тоже понравились. Я учусь чувствовать себя комфортно на обледеневших скалах со скользкой поверхностью. Считаю, что это самое сложное, потому что раньше я поднимался отдельно на ледники и на скалы.

Как вам удается совершать восхождения, будучи слепым?

– Все думают, что горные виды спорта тесно связаны со зрением. Это верно только отчасти. Альпинизм – очень тактильный вид спорта, просто зрячие люди не пользуются этими возможностями. Я ощущаю все трещинки. Вы знаете, что приложив определенные усилия, наощупь можно определить характеристики горной породы? Я чувствую себя исследователем. Когда еду на лыжах, впереди едет проводник, который указывает направление: «Вправо, влево». А потом, по мере движения, формируется удивительное ощущение маршрута. Я его просто чувствую.

Какая вершина была самой сложной?

– Эль-Капитан в Америке, высотой всего 2464 метра. Это очень крутая гора, и у команды ушло три дня, чтобы ее покорить. В Гималаях недалеко от Эвереста есть вершина Ама-Даблам, тоже с крутым подъемом. Подняться на нее – это полдела, самое сложное – спуск. Я буквально сползал на коленях по узким уступам.

А в чем тогда удовольствие? В риске?

– Нет, риск я не люблю. Тело человека довольно хрупкое, и нельзя напрасно подвергать его опасности. Мне нравится дух приключений: когда ты отправляешься куда-то со своей командой, чтобы выполнить большую задачу. Да, риск и неопределённость являются неотъемлемой частью приключений. Но можно тщательно все спланировать. Мне приходится это делать, потому что я не могу быстро реагировать.

Многие альпинисты говорят, что выбор напарника – дело очень непростое. Как вы выбираете напарников? По каким критериям?

– Простое правило, но я в него верю. Есть два типа людей. Первые негативно ко всему относятся: «Нет, не получится, не выйдет». А вторые говорят: «Да». Мне везет в жизни, я притягиваю людей, которые говорят «Да». Когда я решил освоить каякинг, мой напарник Роб спокойно сказал: «Хорошо. Я тебя научу. Давай попробуем и посмотрим, что из этого получится». Прошло шесть лет. В этом году мы с Робом сплавились по Гранд-Каньону. В реке очень сильное течение, и мы использовали специальные водонепроницаемые наушники. Мне передавали по радио голосовые подсказки, куда и как плыть.

Вы не только первый в истории слепой альпинист, но и один из самых лучших в мире мотивирующих лекторов. Что вы рассказываете людям?

– Я рассказываю истории о людях из моей жизни. У меня есть друг Марк Велман, который сломал позвоночник. Он изобрел систему, которая позволяет подниматься в горы, подтягиваясь. Другой мой друг Кайл родился без рук и ног, но мы нашли способ, который позволил и ему ходить в горы. Эти примеры показывают, как можно жить без барьеров.

Преодоление барьеров – очень личный, индивидуальный процесс. Каждому человеку нужно нарисовать карту жизни и определить, чего он хочет достигнуть. Туда можно внести рост, развитие. Например, в моей «карте жизни» есть такой пункт, как «алхимия». Помните, древние алхимики утверждали, что существует способ сделать из любого металла золото? Моя алхимия происходит в сознании. Представьте ситуацию: на пути возник барьер. Появилась кирпичная стена, о которую бьешься, и обойти ее невозможно. Алхимия – это внутренний процесс, при котором ты получаешь из преграды на пути дополнительные преимущества, и энергию, чтобы идти дальше.

Когда я был подростком, я не был слеп, зрение потерял в 13 лет из-за болезни. Это тоже барьер, который пришлось преодолеть. Я не хотел, чтобы жизнь проходила мимо.

У вас есть жена и двое детей. Расскажите о своей семье. Они тоже занимаются спортом?

– У меня «горные дети». Они отличаются от большинства американских детей, которые проводят всё время за компьютером. Я с раннего детства вожу их по несложным маршрутам, которые есть рядом с домом. Когда дочь была совсем маленькая, шестимесячная, я усаживал ее в рюкзак и поднимался, просто для удовольствия. В пять лет сын покорил первую вершину, и вы знаете, я всего полпути нес его на руках. Половину маршрута он честно прошел сам! Я думаю – это важно. Такое воспитание прививает любовь к природе и помогает принимать верные решения во взрослой жизни.

Что вы можете сказать тем, кто возразит – невозможно мечтать о вершинах, если государство не оказывает поддержку людям с ограниченными возможностями?

– Да, Америка технически продвинутая страна. Но если кто-то прочитает статью и скажет: «Он все это сделал, только потому, что родился в Америке», то это тоже барьер. Я системно занимаюсь спортом больше тридцати лет. Результаты, которых я добился – это не результаты одного дня. Могу дать совет: смотрите на людей, которые вас окружают. В жизни, как в альпинистской связке – люди рядом могут помочь подняться и вытянуть наверх. Ищите единомышленников, которые дадут силу. И, конечно, у вас должно быть видение своей жизни и целей, которые хотите достигнуть.

P.S. Программа «Семь вершин мира» — это восхождение на семь высочайших гор семи континентов: на Эверест в Азии, Эльбрус в Европе, Мак-Кинли в Северной Америке, Аконкагуа в Южной Америке, Килиманджаро в Африке, Винсон в Антарктиде и Косцюшко в Австралии.

В мире ее смогли выполнить чуть больше 1000 человек.

Предметом споров в альпинистстких кругах является гора Косцюшко (2228 м, 7-я в списке Эрика) в Австралийских Альпах, так как многие не рассматривают Австралию как континент без островов Океании (Филиппины, Индонезия). Есть второй вариант программы «Семь вершин», который исключает Косцюшко в пользу высшей точки Индонезии – Пирамиды Карстенз (4884 м, последний 8-й пик). Поэтому, чтобы выполнить программу «Семь вершин мира» на все 100%, Эрик Вейенмайер покорил все восемь высот.


ПОСТАТІ

ЛИЦАР ДИКОГО ПОЛЯ

У липні 2015-го виповнюється 325 років від дня народження останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського, канонізованого влітку 2008-го Українською Православною церквою.


Як козаки в хліборобство вдарилися...

Хтозна, чи існувала б нині Україна в сучасних межах, якби не послідовна подвижницька довготривала діяльність Петра Калнишевського. Він розсилав своїх гінців по українських землях, запрошуючи безземельне та малоземельне городове козацтво, посполитих селян переселятися на пониззя Дніпра, на території січових паланок, і в такий спосіб «залюднювати» правічні січові простори. Це було справді державне рішення, тільки так українські козаки могли врятувати свої землі від остаточної російської колонізації, а отже, зберегти їх для України.

Про те, як реагували на ці дії Калнишевського російські урядовці, свідчить хоча б той факт, що вони подали імператриці спеціальну доповідну записку, в якій доводили, що козаки для того вдарилися «у хліборобство, щоб економічно не залежати від Російської імперії», а отже, згодом і відокремитись від неї.

Про виняткову роль Петра Калнишевського у створенні економічного підґрунтя для майбутньої Української держави писав і дослідник Г. Надхін у брошурі «Пам’ять о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи», виданій 1877 року в Москві. Надхін, зокрема, писав, що саме за Петра Калнишевського на запорозьких землях стали швидко розвиватися засади громадянськості: стійка осілість, хліборобство, тваринництво... Були й школи, які мали напівдуховний-напівсвітський характер: одна в самій Січі, інші – в Межигірському та Самарському монастирях. А торгівля чорноморська і на Русь, і в Польщу йшла тільки через Запорожжя: на той час Січ була чи не єдиним для них чорноморським портом, на ту пору це була єдина точка зіткнення Русько-Польської Півночі з Чорним морем і Середземномор’ям. Зазвичай у мирний час, в останній період існування Запорозького коша, турецькі (та й не лише турецькі) судна з ярликами Сераскіра-паші з Очакова заходили в Дніпро, з нього – в річку Підпільну, де тоді була Січ, і з’являлися там iз різними бакалійними та іншими товарами й припасами, звідти ж вони везли зерно, мед, рибу та іншу продукцію – торгівля була жвава. А коли російським купцям самим хотілося побувати в Криму, то вони могли потрапити туди не інакше, як лише через запорозькі землі, й переправлялися через їхні перевози. Осідлості Запорожжя прислужилися згодом, коли ввійшли в загальні кордони держави, ставши засадами міст.

Губернські міста та майже всі повітові й волосні міста й села Південної України виникли на місцях, які визначили запорожці, – із сіл, зимівників і хуторів. Наскільки скоро тут степом заволоділа оранка і степи стали полями, можна судити ось iз чого: не більше ніж за двадцять років до падіння Січі кошовий Григорій Федоров на прізвисько Лантух писав до Петербурга, що в Запоріжжі годуватися нічим бо воно хліба не сіє. А вже при падінні Січі в запорозьких землях 1775 року, коли її кошовим десять років поспіль був Петро Калнишевський, на річках Самарі, Вовчій і по Орелі, а також у інших місцях, були нескінченні хлібні поля з дорідним зерном, яке дарує тільки цілинний чорнозем, величезні отари овець і худоби, табуни породистих коней. Ще в двадцятих роках XIX століття колишні посполиті Запорозької Січі, згадуючи про таку швидку зміну в господарстві, казали: «Як був кошовий Лантух, то нічого було класти в лантух, а як став Калниш, пішли і паляниця, і корж, і книш».
Школи і церкви від Калниша

Петро Калнишевський, окрім суто економічних проблем, переймався також і духовністю, освітою. За своє життя він лише своїм коштом спорудив із десяток церков на Роменщині, в Києві, на Запоріжжі, робив їм щедрі дари. При всіх 16-ти церквах, що діяли на землях «вольностей Війська Запорозького», були церковно-парафіяльні та три підвищеного типу спеціальні школи. При церквах же були й притулки для немічних, старих і хворих. Саме завдяки Петру Калнишевському на його батьківщині 1770 року в Ромні було відкритито «французький пансіон» для козацьких дітей — своєрідний ліцей, як тепер сказали б, iз поглибленим вивченням французької мови. Була школа і в самій Січі, яка готувала писарів військових канцелярій і паланкових старшин — такий собі запорозький вищий навчальний заклад. Була на Запоріжжі і школа «вокальної музики та церковного співу» – спочатку вона розташовувалась на лівому березі Орелі, в слободі Орловщина, а з 1770 року – безпосередньо в Січі, керував школою «знаменитий читака і співака» Михайло Кафізма. У всіх козацьких школах джури – учні – вивчали не лише освітні дисципліни та Святе Письмо, а й передусім військову справу, набували фізичного гарту. Більшість запорожців були грамотними людьми, чимало з них мали за плечима навчання в Києво-Могилянській академії та інших тогочасних навчальних закладах. Це були свідомі, освідчені воїни, захисники своєї Вітчизни.

У Роменському краєзнавчому музеї зберігається коштовне Євангеліє, яке Петро Калнишевський подарував церкві свого рідного села Пустовійтівка. Свого часу цей витвір коштував 600 карбованців золотом. Для порівняння: за коня давали не більше п’яти. Понад пуд срібла пішло на оправу. А дарчий напис вигравіювано в нижній частині передньої обкладинки: «Сію книга євангелія здєлано коштом войска Запорожского низового судії військового Петра Івановича Калнишевського». 1760 року, коли виготовлено цю пам’ятку, Калнишевський iще був суддею, вперше кошовим отаманом він став у 1762 році. А ще до свого «судійства» тривалий час був військовим осавулом. На батьківщині, в Пустовійтівці, вже ставши кошовим, він збудував церкву Святої Трійці.

Після Великої Вітчизняної війни церкву, за сумною традицією, переобладнали під клуб. А згодом і цю установу занедбали, занехаяли, і лише 2006 року, завдяки Президенту Віктору Ющенку, цей храм було повністю відбудовано.

19 жовтня 1750 року царським указом Військо Запорозьке разом із Січчю та прилеглими землями було передано під командування українського гетьмана Кирила Розумовського, і, хоч Запорозька Січ слухати про це не хотіла, визнаючи владу своєї старшини та ще хіба що царську владу, після ліквідації гетьманства 1764 року, коли зникла ця проміжна, пом’якшуюча (все ж таки своя) ланка в стосунках iз Петербургом, запорожцям доводилося на власній шкурі відчувати вовчі зуби царату, жорстоку й послідовно деспотичну політику Катерини II, гідної спадкоємниці Петра I.
Кошовий отаман усупереч царській волі

За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя Петро Калнишевський набув неабиякого політичного та військового досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу. «Петро Калнишевський, отаман кошовий війська Запорожського із всім старшим і меншим товариством» – таким титулом підписував він документи, листи й укази січові. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 року оголосила подяку Війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами (за деякими дореволюційними джерелами, найвищою відзнакою імперії – орденом Андрія Первозванного). 1773 року йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант». Адже саме під командуванням Петра Калнишевського запорозькі козаки взяли штурмом турецьку фортецю Хаджибей, яка з 1795-го стала називатися Одесою, а край довкола неї – Новоросією. І це при тому, що ця земля – а саме між Південним Бугом і Дністром – названа Україною в Київському літописі ще в 1189 році. А пізніше стала відомою під назвою Ханська Україна, оскільки потрапила під владу Туреччини. Наголошую: саме Україною, а не вигаданою царськими придворними Новоросією, котру нині пробують реставрувати сучасні політичні пройдисвіти.

Уперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 року і пробув на цій посаді менше року. У вересні 1762 року разом iз військовим писарем січовим Іваном Глобою він зустрічався в Москві з царицею Катериною II. Тоді ще Іван Глоба при коронуванні цариці виголосив блискучу промову, яка тій дуже сподобалася.

Мабуть, сам Петро Калнишевський тоді не дуже заімпонував цариці, бо з посади кошового отамана його усунули. Слід сказати, що 1753 і 1756 року царський уряд змінив деякі звичаї Січі й відтоді кошового та інших керівних осіб вибирали не на загальновійськових радах, як раніше, а на обмежених кількісно і якісно сходках старшини, де здебільшого затверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандидатури. Але ці царські закони козацтво дуже часто ігнорувало, обираючи найдостойніших і найавторитетніших. Одним iз таких обранців козацької громади і був Петро Калнишевський, котрий у січні 1765 року всупереч царській волі знову став кошовим отаманом. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорозької Січі Калнишевського», почата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 року – більше місяця спеціальна слідча комісія з Петербурга розслідувала цей вияв «зухвалої непокори і сваволі запорожців». Та з огляду на майбутню війну з Туреччиною – царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря, – в якій українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, Катерина II примирилася з самовільним обранням Калнишевського кошовим і, змінивши гнів на милість, визнала його на цій посаді. Так Петро Калниш став кошовим удруге й остаточно – аж до зруйнування Січі, тобто на десять років підряд, чого не було «зроду-віку».


Загибель Січі

Насамкінець свого існування Запорожжя опинилося у вкрай важкому становищі: його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали колоністам, що спричиняло майже безперервні суперечки і сутички. Непевність свого становища зрозуміло й козацтво – це й було однією з причин незвичайного для Запорожжя багаторічного отаманства Калнишевського. Незважаючи на майже безперервні бойові дії, він переймався не тільки визначенням та захистом кордонів запорозької території, а й усіляко стимулював якнайшвидше освоєння її великих і безлюдних просторів, сприяв переселенню селян з Гетьманщини, Волині, Галичини та інших регіонів України на землі «вольностей війська Запорозького низового» та прилеглі території.

Завдяки його турботам у Дикому Полі виростали нові села. Так, зокрема, виникло й село Петриківка на Дніпропетровщині, назване на честь кошового. Він як міг старався вести самостійну політику, максимально уникаючи конфронтації з царатом.

У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 року про зруйнування Запорозької Січі серед переліку багатьох царських «звинувачень» прямо сказано, що «заводя собственное хлебопашество, розторгали они тем самое осование зависимости их от Престола нашего...». Це було головне звинувачення на адресу кошового. І небезпідставне. Бо якщо, за описом Василя Чернявського, 1766 року на всій території Запорозької Січі було чотири тисячі зимівників – козацьких хуторів, – своєрідних малих фортець, то 1775 року завдяки діяльності Петра Калнишевського, їх уже було близько 50 тисяч. Запорозькі хутори-зимівники – це були по суті господарства фермерського типу, де працювали і власники, і наймані робітники. Звичайна рабська праця кріпаків самодержавної Російської імперії була малопродуктивною і не витримувала конкуренції з українсько-козацькою фермерською системою.

На початку червня 1775 року величезне стотисячне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелія рушило в напрямку Запорозької Січі. П’ятьма колонами з різних боків воно таємно наближалося до Січі. У ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 року царські війська оточили останню Запорозьку Січ – невелике укріплене містечко, де була одна церква, 38 великих будівель, так званих куренів, 500 козацьких майстрових і торгових будинків. Момент нападу було вибрано вдало – на той час у Січі перебувало лише кількасот душ, решта розбрелися по зимівниках, паланках, промислах, дехто подався на «городи» в Гетьманщині провідати близьких після тривалої кривавої війни.

Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зi сховищ зброю з припасами та архів коша Запорозького, на слід якого дослідники випадково натрапили десь через 60 років. Понад п’ять тисяч запорожців після зруйнування Січі втекли на Дунай і заснували там Задунайську Січ.

А що сталося з Петром Калнишевським? Усі дослідники однозначно стверджують, що він, разом iз військовим писарем Іваном Глобою, військовим суддею Павлом Головатим, військовим старшиною Андрієм Порохнею, полковником Чорним, Степаном Герехом, Іваном Куликом, Іваном Гараджею, курінними отаманами Осипом Параличем, Мусієм Головком та іншими були заарештовані, а їхнє майно описане й конфісковане.
Помер «смертю благочестивою, доброю»

8 червня 1776 року уряд повідомив Синод про рішення цариці й наказав негайно відправити Калнишевського в Соловецький, Глобу – в Тобольський монастир «під найсуворішим наглядом».

30 липня 1776-го настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Синод, що напередодні він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його, згідно з царським указом. Там у нелюдських умовах довелося останньому кошовому прожити 27 років. Історик М. Колчин, котрий у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так описує камеру цього в’язня: «Перед нами маленькі, аршинів зо два (аршин – 71 см – Авт.), двері з крихітним віконечком посередині, двері ці ведуть до житла в’язня, куди ми й заходимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли, завдовжки аршинів iз чотири, завширшки сажень, висота при вході – три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході поруч ми бачимо лаву – ложе для в’язня... На другому боці – залишки розламаної печі. Стіни... сирі, запліснявілі, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати – маленьке віконце, вершків iз шість у квадраті, промінь світла наче крадькома через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував подивитися крізь це вікно на світ Божий, то його погляду відкривалося лише кладовище, що перед вікном. Тому, хто пробуде близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху».

Лише указом нового царя Олександра I від 2 квітня 1801 року Петру Калнишевському було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням. 110-річний в’язень, котрий за 25 років перебування в одиночках, як твердять перекази, осліп, нарешті став вільним.

Але він не втратив розуму. 7 червня 1801 року Петро Калнишевський в листі архангельському губернатору Мезенцеву не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «во обітелі сій чекати зі спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою він і тут насолоджується повною мірою». Мовляв, коли вся країна стала тюрмою, то чи варто шукати волю за межами Соловків. Єдине прохання висловив він у листі до Мезенцева – щоб дожити «залишок днів безбідно», хай йому залишать те ж арештантське утримання – по одному карбованцю на день, що цар і вволив.

Восени 1803 року Калнишевського не стало. Перед Преображенським собором Соловецького кремля, на сірій гранітній плиті вибито святенницьку епітафію: «Тут поховано тіло в Бозі спочилого кошового колишнього Запорозької грізної січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в сію обитель за Височайшим повелінням 1776 року на спокуту. Він у 1801 році за Височайшим же повелінням знову був звільнений, але вже сам не побажав залишити обитель, в коїй знайшов душевний спокій смиренного християнина, щиро визнавши свої провини. Помер 1803 року, жовтня 31 дня в суботу, 112 літ від роду, смертю благочестивою, доброю».

...На одному із Соловецьких островів є гора Голгофа. Зловісно пророча назва... Починаючи з 1550-х років, у Соловецькому монастирі пожирала свої жертви найдревніша й найсуворіша тюрма для державних злочинців, котра вже в двадцятих роках минулого століття, за радянської влади, виросла до ракової пухлини СЛОНу – Соловецьких таборів особливого призначення, швидко розпустивши метастази по всій країні. Вже не одна гора, а всі Соловецькі острови стали Голгофою, соловецький архіпелаг розрісся у зловісний «Архіпелаг ГУЛАГ».

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка