Все эти подвиги, все эти праздники, все эти призывы, вся эта жизнь вокруг



Сторінка1/4
Дата конвертації26.12.2016
Розмір0.76 Mb.
  1   2   3   4




Мародери

Все эти подвиги, все эти праздники, все эти призывы, вся эта жизнь вокруг – это же все ложь, ложь и ложь. Не ложь только то, что мы есть, Екатерина Львовна есть, Надежда Витальевна Суровцева есть. Люди на улице – они же не знают правды. И это страшно. Знать – страшно, не знать – еще страшнее...



/Ніна Нєкіпєлова-Комарова «Книга любви и гнева»/
В жизни всегда нужно находить силы держать голову прямо.Это первый урок, который я вынесла от знакомства и близости с Надеждой Витальевной.

/Ніна Нєкіпєлова-Комарова «Надежда Суровцева»/


Вона пристала на всі правила гри, які існували в тому світі, згодилася заради власного порятунку, порятунку своєї особистості. Бо для цього дозволено все, хоч що б там казали моралісти.

Фальшивий пафос, фальшиві слова, фальшива поведінка, денне (соціальне) і нічне (особисте) мислення — так вона вимушена була жити. А хіба не так жили ми всі за радянської влади?!

/П. Загребельний «Роксоланство»/
Лжу написав член ЦК КПУ, Герой України (2004) Павло Загребельний (1924 – 2009р) Як свідчить Ніна Нєкіпєлова-Комарова, не всі. І рятувала Роксолана Загребельного, як і він сам, не свою особистість, а своє місце в гаремі (нічне мислення!) І для порятунку особистості дозволено не все, бо інакше станеться те, про що писав у 71р Стус в «Еволюції поета»:

Геніальний поет

роздвоївся (на себе і страх!).

Півпоета роздвоїлося

(на чвертьпоета і страх!).

Чвертьпоета роздвоїлося

(на осьмуху і страх).

Осьмуха поета роздвоїлася

(на понюху і страх).

Це про Тичину, але якщо зняти епітет «геніальний», то це про роксоланство отих численних «ми всіх».

Ніколи не цікавився Загребельним. Поки одна дуже поважна пані не розповіла восени 2008р про його крадіжку уривків зі «Спогадів» Н. В. Суровцової, яка 29 років провела в ГУЛАЗі і незроксоланилась. Скінчив звіряти тексти, як прийшла звістка про смерть «класика». А далі – злива некрологів, статтей, спогадів про «титана, що тримав небо над Україною». Всесвітньовідомий геній, другий Шевченко, совість нації, український Лев Толстой (оце вже - маупівці!), крицево чесний… досить, інші буду цитувати за ходом статті. Довелося прочитати кілька його творів («Роксолана», «Юлія», «Первоміст», «Розгін», есеї й інтерв’ю…) Тоді остаточно зрозумів, що мушу писати про плаґіатора не тому лише, що маю обов’язок перед Суровцовою, з якою мав честь дружити, але й перед всіми, хто віддав увесь свій талант і життя за вільну людину й Україну. Бо в хорі славословлень З-му є й таке: «Без Загребельного, можливо, не було б і незалежної України»… «якби він зміг так, як Стус, можливо не було б незалежної України». Що ж, таку незалежність і маємо, яку маємо культурну еліту. Тому мова далі піде не стільки про Загребельного і його роксоланство, скільки про те, що в Україні панує незалежність усіх «наших» еліт від народу, честі, істини, панують мародери українського руху опору й культури…

Спочатку зроблю кілька застережень. Мені доведеться цитувати так багато суперлятивів щодо Загребельного, що я змушений подавати їх переважно без вказівки авторства й джерел. Виправданням є те, що майже всі хвали «класику» зроблені на один кшалт, наче вийшли з однієї фабрики. Читач може знайти їх в Інтернеті.

Друге стосується художньої вартості творів З-го. Славословлять його суцільним фронтом, від гомо комуносовєтікус до запеклих антикомуністів та супернаціоналістів, від соцреалістів до супермодерністів й аванґардистів… Й серед них – непогані письменники й літературознавці.

Я не поділяю романтичної міфології про несумісність генія й злочинності. Та мова тут про злочин, а не генія… На мій смак художній рівень Загребельного невеликий (і дуже нерівний, навіть в тому ж самому творі ), та про смаки не сперечаються…

Отже склад злочину.

В 81 р Загребельний видрукував збірник «Неложними устами», в якому серед усілякої макулатури надибуємо непогані, але перекособочені «Кларнети ніжності» (в Інтернеті їх називають також «Неложними устами»), написані десь біля 78 р.

Автор починає її так: «Як це назвати? Повість-дослідження? Занадто прозаїчно. Маленький роман? Фантазія на тему однієї трагедії? Претензійне. Коли б я, скажімо, був композитором, то назвав би це сонатою для скрипки й кларнета. На жаль, я не композитор. То як же визначити жанр цієї речі? Не знаю, не знаю».

Я б назвав щось типу «Фуґа плаґіатично-кларнетична»…

Це діалог між молодим кларнетом Тичиною і його гіпотетичною коханкою-скрипкою Наталкою, тією самою, що

Взяв дівчину-беззаконку

На двадцятій весні.

Встала Тала в білій льолі…:

Кларнет в цьому творі співає словами поезій та записників Тичини. Від самого З-го – лише сюсюрреалістичні вставки й «наукові» розмисли.

Тичина-кларнет в нього, очевидно, геній. Але вже у часи незалежності, в 1998р, в інтерв’ю Гордону для його «Бульвару» Загребельний генія закреслив:



«Тем не менее тиски идеологии были своего рода стимулом в овладении эзоповым языком, многослойностью повествования.

З-ний: - Идеология на писателя с твердым «хребтом» не действует, все гениальное и талантливое в мировом искусстве создано не благодаря чему-либо, а вопреки.


- Но можно и перестараться. Только некоторые экземпляры цветов или грибов пробиваются сквозь асфальт — большинство гибнет в безвестности. Павел Архипович, а кого вы считаете в украинской советской литературе гением?
З-ний: - Гениев, думаю, не было, но на границе с гениальностью стоял ранний Тычина».

На відміну від «награничного» Кларнета партія Наталки, хоч і розбавлена тією ж сантиментальною слиною, чудова. Нею Загребельний дуже вірно й майстерно (подиву гідне знання реалій 10-х років!) передав дух передреволюційної України й Росії.

Свої спогади Суровцова-Олицька (05.03.1896, Київ —13.04.1985, Умань) почала писати ще на Колимі. Розбиті вони на український та еміграційний період і російський, післяарештний (1927 р). Перший – українською мовою, другий – російською, відповідно похмурій дійсності.

Поки «Неложними устами» писалися оті ніжні кларнетні тексти, Московська Гельсінська Група повідомляла в «Документе № 102. К событиям на Украине. Уголовный террор против правозащитного движения»:

«30 августа 1979 г. милиция ворвалась в дом к 84-летней писательнице, многолетней узнице сталинских лагерей Надежде Суровцевой (г. Умань, Черкасской области) якобы для розыска вещей, украденных из сельского магазина. При обыске изъяли воспоминания Суровцевой, стихи ее квартиранта молодого поэта Дмитра Калюжного, записные книжки, в том числе у гостей Суровцевой — Софии Гулык из Львова и Евгения Габовича из Москвы. Два года назад 30 сентября 1977 г. милиция уже устраивала аналогичный обыск у Суровцевой, обвинив ее в изготовлении фальшивых денег. При этом были изъяты воспоминания, дневники, пишущая машинка, весь литературный архив писательницы».

Обшуки у Суровцової та її знайомих йшли ще з початку всеукраїнського погрому 72р. Як повідомляла «Хроника текущих событий», «в 1972-74гг. у Н. В. Суровцевой и проживающей вместе с нею ее родственницы, ныне покойной Е. Л. Олицкой неоднократно производились обыски - в связи с арестами

Л. Плюща, К. Матвиюка, Б. Черномаза, В. Некипелова».

А Загребельний?

В 1964-1979 – секретар, 1979-1986 – 1-й секретар правління Спілки письменників України. Голова Комітету з Державних премій ім. Т.Шевченка (1979-1987). Депутат ВР СРСР 10-11 скликання (1979-1989), ВР УРСР 9 скликання (1974-1979). Член КПРС (1960-1990), канд. в члени ЦК КПУ (1974-1979), член ЦК КПУ (1979-1989. В1980р нагороджений за роман «Розгін» (1976р) Державною премією СРСР, за «Первоміст» (1972р) і «Смерть у Києві» (1973р) – в 1974р Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Та попри все і він сам, і його симпатики нарікали на якісь переслідування в ці роки. А В. Яворівський навіть повідомляє, що Борис Олійник цькував класика й писав доноси на нього… Та хто в них розбереться, в таємницях підкилимного двору «кієвскіх пісьмєнніков» (А. Галіч), що ім’я їм легіон…

Як і Загребельний, Надія Суровцова починає з роздуму (1949р):

«Минають літа. Минають весни, роки, повні бурхливого, яскравого життя, помилок і поривів, самовідданості, страждань, щирості, щирості глибокої, прозорої». ««Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою…» «Але сніги, сніги.» «Може спогади – це сурогат життя. Особистий. Може, це сурогат життя творчого» !

І як відлуння Надії – скрипка: «А людське почуття? Воно невловиме навіть на відстані дотику. Коли ж минають дні, роки, десятиліття, тоді що? Забуття, непам’ять?»

Але це лише відлуння чи перевтілення тексту. Далі вже йде привласнення тексту. Зліва подаю закларнетований текст, справа – автентичний, Суровцової.






Але це не Хрещатик, а великий майдан, де скаче кінь і гетьман булавою вказує на жовтий будинок окружного суду, де працює помічником присяжного повіреного Орлова її таточко. Великий майдан, де скаче кінь, і гетьман булавою вказує на жовтий будинок окружного суду, де працює батько /… /Його патроном був старий київський адвокат Орлов/

Головою ж кінь обернений до Софійського собору. А може, гетьман показує на Десятинну церкву, де її хрестили, чи на пожежню, звідки баскі біло-булані коні вивозять лицарів-пожежних у золотих шоломах? Тане сніг, Житомирською, Михайлівською, Підвальною біжать бурхливі струмочки, біліють паперові човники, пущені дитячими ручками, летять униз-униз ген на Хрещатик.

Головою ж кінь обернений

до Софійського собору. А може, гетьман показує трохи далі, на Десятинну церкву, де мене хрестили 1896 року? Чи на пожарню, звідки іноді баскі біло-булані коні вилітають, а ними керують лицарі-пожарні у золотих шоломах? /Тане сніг, і Житомирською, Михайлівською, Прорізною біжать по мостовій бурхливі струмочки. Біліють паперові човники, стрімголов пролітають порогами десь далеко-далеко, ген за Хрещатик./

Які надії вкладає кожне дитя в той біленький човник,

і яку надію вкладали в

малу Наталю, єдину дитину?

… у Києві, на Подолі

народилося біляве дівчатко,

і на честь батькової вчительки-революціонерки

дівча назвали – Надія.

/Які надії вкладалися в єдину дитину, що сповнилося долею?/









Жандарми перетрусили скриню з дрібненькими сорочечками й стрічечками, і таточко зник. Його забрало вороже слово “заслання”. Жандарми перетрусили скриню з дрібними сорочечками й пелюшками і батько-студент помандрував на заслання

Думаю досить. Хоч крадіжка тягнеться аж до вчення кожної з Н. на Бестужівських курсах в Петербурзі. Уманьський період Суровцової пропущено. Зміни несуттєві. Трошки осучаснена та осовєчена граматика. Батько став таточком, бо й «дрібні» набули «еньких» ознак сюсюра «вишнево-солов’їної мови». Стрічечки замість пелюшок, мабуть, з тих самих мотивів етнографічної красивості. Бо як же хахлушоночку випускати на сцену без стрічечок?

Мабуть, на долю пелюшок вплинуло й те, що Наталка за логікою повісті-дослідження старша за Надію. Але надавши їй історико-біографічних рис Надії-бестужевки, Загребельний все ж припустився анахронізмів, хоч «Фантазії на тему однієї трагедії» це й дозволено.

Чому «таточка» забрало «вороже слово», неясно. Може тому, що Надія писала свої спогади у засланні, яке для Загребельного було лише словом? Наталка живе на тих самих вулицях, що й Надія, не лише в Києві, а і в Петербурзі. Ті самі цукерки, тваринки, враження дівчаток. І професора, і хазяйки в них ті самі, і гості, і номери будинку. Лише коли-не-коли Загребельний підправляє біографію Суровцової, щоб довести Наталочку до соцреалістичної кондиції, гідної Кларнета. Суровцова признається, що відомий чорносотенець Піхно був їхнім далеким родичем. Загребельний цього соромиться й робить Пихно (так!) лише знайомим таточка. Наталочка, як і Надія, бере участь в революційному студентському житті Петербургу. Майже слово в слово переписані студентські революційні події. Зникла лише участь Н. в українському революційному житті Пітеру, бо пахне укрбуржнаціоналізмом.

Буває й неуважність переписчика, тоді трапляються ляпи.



А коло бар’єра тиру стояла скринька і в ній мальована бляшана квочка. Коло бар’єра тиру стояла скринька, а в ній мальована бляшана квочка.

У щілину підставки треба було кинути п’ятака, тоді квочка піднімала бляшані крила і голосно квоктала, а до скриньки біля хвоста випадало бляшане пофарбоване яєчко

з препоганими яєчками.



До щілинки постаменту треба було вкинути п’ятака, тоді квочка піднімала вгору крила і несамовито квоктала, а до скриньки випадало бляшане

пофарбоване яєчко з препоганими цукорками.




Суровцова згадує, відчуває, бачить те, що змальовує. Можна уявити, що з яєчка випадають яєчка, та все ж випадали цукерки… На захист Загребельного можна припустити, що це коректорсько-редакторська помилка. Буває…

Деякі зміни в тексті продиктовані, можливо, спробою Загребельного сховати кінці в воду.

Суровцова хоче вчитися в Петербурзі, бо там був більш високий рівень навчання, батько хоче, щоб вона вчилася в Україні. Мати підтримала дочку.


Поскільки батько не боронив мені їхати, а тільки одмовив у допомозі, то за це взялася мама. Вона поїхала зі мною до київського генерал-губернатора, щоб одержати необхідне для вступу свідоцтво благонадійності, тоді дала мені грошей на перший час і відвезла мене до Петербурга. Там ми зупинилися в нашого колишнього вчителя літератури, дружина якого, в минулому бестужевка, схвалила наш намір і допомогла нашим першим урокам. Жили ми спершу в них на Забалканському проспекті, проти Інституту шляхів.
--------------------------

Оскільки батько не боронив мені їхати, а тільки одмовив усякої допомоги, то за це взялася мама. Вона поїхала зо мною перш за все до київського генерал-губернатора, звідки ніяк не приходило необхідне для вступу свідоцтво благонадійності (політичної) /…/, потім дала мені грошей на перший час і відвезла мене сама до Петербурга. Там ми зупинилися в нашого бувшого вчителя літератури Г. М. Данилова, дружина якого, теж педагог і в минулому бестужевка, привітала нас і допомогла нашим першим урокам. Жили ми перший час у них на Забалканському проспекті, майже проти Інституту шляхів.

Імена, прізвища навіть неісторичних осіб Загребельний майже не змінює. Крамниця Мазченка, візник Петро, економка Емма тощо. Але в «Наталчиному» тексті прізвище Данилова зникло. Секрет прізвища полягає в подальших, гулагівських спогадах Суровцової та в її листуванні з дружиною Данилова, Кірою Іванівною, яка з 1942 р жила в Москві й духовно та матеріально підтримувала Суровцову. В своїх листах Надія Вітальєвна називала її «заммамою». Спілкувалися вони до самої смерті Данилової в 1968 р. Свідки «Наталці», зокрема Умань, були непотрібні…

Можна й далі наводити паралельні тексти й аналізувати, як і чому «совість української нації» міняла текст Суровцової. Але досить. Щоб довести Шолохівську крадіжку тексту «Тихого Дону» дослідникам довелося провести філіґранну філологічну роботу. Працями Зеева Бар-Селли й Майї Каганської (Єрусалим) та Андрія Чернова (Санкт-Петербург) це унаочнено. Навіть «віднайдені» й опубліковані «чернетки» роману, написані рукою Шолохова, не лише не врятували честь Нобеліята, але дали нові, безсумнівні арґументи на користь «антирадянських наклепників» (Чернов «Как украли ворованный воздух»). І що б там не писали захисники російського класика, сьогодні дискусійним є лише одне: у кого вкрав Шолохов, у білогвардійця Ф. Крюкова (Чернов і др.) чи білогвардійця Веніаміна Краснушкіна/Віктора Севского (Зеев Бар-Селла/Владимир Назаров: «Жизнь мародера; Записки покойника»).

Наша ситуація значно легша. Точно відоме першоджерело, на відміну від «Тихого Дону» мало змінене. Залишається лише вияснити мотивації крадія, техніку крадіжки й психо-соціальну природу крадіжки.


Наш вітчизняний Шолохов.

Ні, не тягне. Весь величезний творчий доробок З-го («Це була неймовірна машина, яка працювала, як скажений комбайн, продукуючи роман за романом» - Драч) не переважує «Тихого Дону». На користь «нашого» говорить лише те, що працював над доробком він сам. Шолохова допрацьовували і перепрацьовували такі справжні письменники, як учень Крюкова Серафимович, який і сам дещо крав (А. Чернов).

Чи не тому, віддавши тими самими «Неложними устами» честь Шолохову в радянські часи («Слово про Шолохова»), в незалежні часи З-ний спростував свої колишні компліменти в інтерв’ю «Бульвару Гордона» (1998):

«Написал «Тихий Дон» и «Поднятую целину» и пил горькую всю оставшуюся жизнь. Вы почитайте его выступления на съездах партии — это же кошмар! Инквизиторы так не выступали против еретиков! Зубодробительные призывы: расстреливать, вешать, в крайнем случае — сажать».

Та сховаємо на час національну гордість в кишеню й займемося «нашими» писаннями й виступами на з’їздах. Забудемо про Шолоховську лжу З-го: мусів роксоланитись перед старшим братом. Але є в цих «Неложних устах» й стаття «Анатоль Франс», навколо якої давно вже кружляють химерні чутки, подібні давнім чуткам про «Тихий Дон».

Вже після смерті З-го проговорився про ці чутки Драч.

«На думку Драча, сумнівними видаються твердження, що Загребельний інколи вдавався до плаґіату. Йшлося власне не про романи, бо їхній аналіз одразу засвідчує неповторний стиль автора, а про передмову до багатотомника Анатоля Франса. Відомо ж, що Загребельний окрім енциклопедичних знань мав ще й виняткову пам’ять, яка дозволяла йому запам’ятовувати інформацію «цілими блоками»». Я повернуся ще до отих «цілих блоків», а тепер розкрию секрет Полішинеля. 1-й том 5-томника Анатоля Франса з вступною статтею З-го був надрукований вид. «Дніпро» в 1976р., за два роки до «Кларнетів ніжності». Питання – хто той герострат, що кинув в «одну з найбільших духовних височин» каменюку? І в кого було вкрадено?

На це знаходимо відповідь в інтерв’ю М. Назаренкові Вадима Скуратовського в тому ж «Бульварі Гордона» (2008р):


« За что вас убрали из "Всесвiта"?


- В 77-м в журнале была напечатана моя статья о французском писателе Андре Мальро. В ЦК проходило идеологическое слушание этого номера. Все было хорошо, но встал один наш литературный мэтр (не хочу называть его фамилию, потому что некоторые его романы начала 60-х - мои любимые) и говорит главному редактору Павлычко: "Дмитре, ти таку погану статтю надрукував про того Мальро якогось Скуратовського. Вiн у тебе працює?". - "Працює". - "Так ти йому плати бiльше десь на 50 карбованцiв, щоб вiн бiльше нiчого не писав".

Дмитро Васильович передал этот разговор мне: "Найкращий знавець зарубiжної лiтератури сказав про вас те саме, що завжди кажу я: ви сноб, естет, i не вартiсно те, що ви пишете".



А потом (? -Пл) "найкращий знавець зарубiжної лiтератури" написал предисловие к украинскому изданию сочинений Анатоля Франса. Я смотрю: почти все, кроме первого и последнего абзаца, позаимствовано у московского автора, литературоведа Якова Фрида. Все! Одна профессорша мне говорит: "Как вы догадались, что это плагиат? Я написала положительную рецензию, но отметила, что есть неточности только в первом и в последнем абзаце". Разразился неимоверный скандал. По моим сведениям, он дошел до Щербицкого. Тот распорядился: "Погасить!". Меня допрашивали в КГБ, были угрозы. В свой черед я пообещал поехать в Москву и дать интервью зарубежным журналистам».

У Скуратовського досить симпатична позиція «прощення», неназивання прізвища плаґіатора… Та в ній криється й деякий фальш, фатальний для України. Так «поґасілі» злочини компартії, і це одна з причин нинішнього багна… Для чого Скуратовський «погасіл» скандал навколо плаґіатора? Не дивно, що після безкарного плаґіату з монографії Я. В. Фріда «Анатоль Франс и его время» відбувся плаґіат у Суровцової. На відміну від Фріда Суровцова була в 78р під ковпаком КҐБ.

Як пояснює той-таки Драч: «Так, Загребельного боялися. Його воліли не чіпати. Близькість до Щербицького була для нього прихистком, давала можливість бути вільнішим за інших письменників».

Боялися, здається, не лише із-за Щербицького…


Етапи большого путі…

Отже джерельне походження «Анатоля Франса» ясне, бо тільки що вийшло в Москві (1975). Та звідки З-й отримав «Спогади» Суровцової? З її листування видно, що він не входив у її лектуру чи коло знайомств.

Коли в 69-70рр ми з дружиною прочитали в Умані спогади К. Олицької та Н. Суровцової, я запропонував їм запустити спогади у самвидав. Олицька, хоч і сумнівалася в тому, що це комусь цікаво, свою книгу дала. Й вона вийшла потім за кордоном, і навіть французькою мовою, перекладена Елєн Шателєн.

Але ми розуміли, що «Спогади» Суровцової мають особливу цінність для самвидаву, бо написані професійною письменницею й охоплюють маловідомий на той час період історії України та української еміграції, як і велике коло леґендарних історичних осіб (Грушевський, Петлюра, Донцов, Скоропадський, Юрій Коцюбинський, діячі ВАПЛІТЕ…) На Захід Суровцова попала як член української делегації на Версальську мирну конференцію.. Змушена після окупації України більшовиками залишитися за кордоном, закінчила філософський факультет Віденського університету й захистила докторську дисертацію «Богдан Хмельницький і ідея української державності». Активний співробітник Грушевського в комітеті допомоги голодаючим в Україні. Журналістка, письменниця, перекладачка. Проходить складну ідейну еволюцію – анархістка, феміністка, пацифістка. Член Австрійської компартії. Спокушена ностальгією, українізацією, творами письменників українського Відродження й Юрієм Коцюбинським, повертається в Україну й включається в активне громадське й мистецьке життя. Але чекісти пасли її вже з перших днів "на Родінє". Серед недавно відкритих, хоч і нечисленних документів КГБ про Хвильового є й донос про її зустріч з Хвильовим та іншими ваплітянами. Через два роки - арешт із-за відмови стати стукачкою. «Шпигунка»... Тюремні зустрічі з леґендарними людьми і химерними історіями ГУЛАГу. Усні її розповіді були ще більш захоплюючими, бо не все увійшло в «Спогади»… Життєлюбність Надії Вітальєвни, чуття слова й почуття гумору були настільки заворожуючими, що навіть тюремні розповіді викликали у нас вибухи сміху. Я просто мріяв передати її «Спогади» в самвидав. Але Надія Вітальєвна категорично відмовилась: «З мене досить 30 років таборів»… Й запевнила нас: «Я – хитра баба. Знаю, де сховати книжку». Виявилося, що сховала в державних архівах. Бо ж і не ховалася з ними, навіть деякий час мала надію на друк за допомогою таких давніх «друзів», як М. Бажан…

А потім – шмон за шмоном, одне за другим вилучення книги у неї та знайомих. Отже З-й міг прочитати книгу в архівах (малоімовірно!) або безпосередньо від кґбістів… Йому могли дати її для літературно-ідеологічної експертизи… Скільки «мистецтвознавців» мали на цих експертизах навар… Хоч завдяки величезним тиражам З-й і не мав у цьому потреби…

Не маючи правдивих спогадів і праць про З-го, не беруся відповідати на ці питання впевнено. І все ж є свідчення самого З-го і його ворогів, які вказують на ґебільне джерело неложного натхнення.

На Інтернетних форумах «Української правди» і «Майдану» все ж пролунали протести проти уславлення члена ЦК КПУ й другана Щербицького. Їх з сайтів викинули, бо не випадало друкувати таке зразу після смерті. Писалися ці репліки з обурення на такі ось заяви: «Світла пам'ять... Ви справді були совістю не лише кураїнської літератури, а й усієї України. Ви не лукавили, Ви просто йшли, у Вас нема зерна направди за Вами. Україна плаче... Він був справжнім Українцем». Ну, як на це кураїнство не відповісти:

«соромно читати ці рабскі 'вічна память'


мабуть ви б і Кагановічу чи Чучхе так написали б?
в ті роки коли загребельне пиячив з генералами гебе і членами ЦК КПУ
Твори Загребельного - це Радянська Література, яка за Пашковським - "злочин"

Вічна память чоловікові, який пережив 33-й, але так і не спромігся про це написати

ГАНЬБА КРІПАКАМ!»

Про дружбу з генералами свідчить один з них: «Я познайомився з Павлом Архиповичем через його дружину Еллу Щербань, — каже генерал-лейтенант служби безпеки Анатолій Беляєв. — Дружив із її братом Євгеном».

Більш серйозний, хоч і не розкритий, запис Р. Кухарука на «Літературному Форумі»: «помер павло загребельний. неоднозначний чувак. не класик. є нагода оцінити зроблене і в житті і в літературі. а перед Богом спитають душу і про кельнерство у німецькому таборі, і про службу у смерші, і про стосунки з кгб, і про плаґіат. пробував читати його нещодавно. не годен. не гончар. і не стельмах».

Про кельнерство не маю даних. Про Смерш здогадувався… Хоч цьому й протирічить характеристика СМЕРШу в «Юлії». Центральний герой, танкіст Шульга, ґвалтує дружину есесівця (але полюбовно, бо її чоловік був захолодним, а наш герой, звісно, «великан» «з дикою потенцією»). Коли вона – не з вини героя! – топиться, закоханий в неї танкіст хоче її гідно поховати. Ним зацікавлюється СМЕРШівець, але Шульзі якось вдається викрутитися. Його попередив капітан: «Суче вим’я, ці смершівці».

Бог з ним, тим танкістом, що ґвалтує Европу, «жінку-корову» «з капітальним задом». Але щось не грає у 45-46рр в численних біографіях З-го. Одні пишуть про фашистський концтабір, інші додають радянський. Сам він свідчить: «До двадцяти років свого життя я зазнав рабства вже й не в переносному, а в прямому значенні: війна, гітлерівські й беріївські концтабори, а тоді сталінські повоєнні кампанії «боротьби»». Як на сьогодняшні дні, виглядає престижно: постраждав від сталінізму. Та ще й кампанії. Суцільна жертва двох тоталітарних режимів… Радянський – фільтраційний, де перевіряли, як попав у полон. Був там, за його словами, недовго, 3-4 місяця. Але перед цим (?), тобто майже зразу після німецького табору, працював у радянській військовій місії в англійській зоні. Як пише захоплена ним журналістка в статті «Диво полтавської землі», «шлях до визнання почався у 1945 pоці. Павло З-й дивом влаштувався працювати у радянську воєнну місію в Західній Німеччині».

Цікавиться цим дивом і «Бульвар Гордона»:

«Вам приходилось отбирать из лагерей советских граждан и отправлять на родину (далеко не всегда согласуясь с их желаниями)».

- Мы, офицеры по сбору советских граждан, старались потихоньку, чтобы не узнали американцы и англичане, задерживать людей с нансеновской картой, которая давала им право сесть на пароход, отплывающий в Аргентину. Задержанных переправляли в Советскую миссию в Западной Германии, а оттуда — в нашу зону оккупации».

Скільки макабричних історій про цих людоловів я чув навіть у Франції…
«Часто сами немцы нам помогали. Однажды приходит какая-то фрау: мол, помогите вернуть мужа — он связался с русской и бросил нас с детьми. Этого блудного мужа я, между прочим, ловил месяца два. А кто его охмурил? Стыдно сказать — жена академика Лысенко. Она была намного моложе своего борца с вейсманизмом-морганизмом, красивая такая женщина. Война застала ее на опытной станции в Одесской области. Попав в окружение, эта дама добровольно уехала в Германию, а в 45-м познакомилась с богатым тамошним инженером, которого нам и предстояло разыскать. Ну, не хотелось ей возвращаться к своему академику!
Взять ее было не так просто. Однажды, когда я гнался за ней по перелеску, оставалось преодолеть буквально метров 10, чтобы схватить беглянку, а тут на пути ручей. Ну, думаю, до водной преграды добежит и остановится, она же слабый пол. А дамочка как махнула через ручей вброд! Мне не хотелось в туфлях по воде шлепать, а пока подоспели солдаты и начали стрелять вверх, стемнело — ее и след простыл».

Може екс-пані-Лисенко й дійсно стерво, але смершівське суче вим’я визирає в цій розповіді з-під офіцерської форми. І найважливіше те, що «українська совість» не відчула ганебності своєї погоні за Одеською красунею. Та й заделікатний Гордон посоромився запитати, що сталося з нею потім… В Інтернеті я знайшов її на колективному фото, але без прізвища: «дружина Т. Д. Лисенка». Враження, що саме її ім’я було стерте з лиця Землі.

Або інший випадок, коли З-ний ловив ад’ютанта Власова з якимись трьома литвинками. Ті спробували налякати нашого геройського офіцера своєю голизною, та де там! «Взломали дверь. Все наши «литовки» сидят на диване абсолютно голые, задрали ноги и визжат. Думали, что мы испугаемся их наготы... Говорю: «Хлопцы, в грузовик их!». Солдаты понесли женщин в машину, побросали в кузов сперва их, а следом — одежду»». Що значить мистець! – так і уявляєш ці, так знайомі з численних таборових спогадів, сцени…

І вражає тут саме те, що в «української совісті» нема ні совісті, ні сорому, він не відчуває, що краще було б збрехати або промовчати… Чи це кураїнство, маразм?

Кураїнські симпатики з болем описують, як тяжко доводилося Павлу Архиповичу пробивати дорогу в світ після демобілізації. Бо ж був у полоні…

Але вже в 46р він навчається в Дніпропетровському університеті. І далі… нагороджений Орденами Вітчизн. війни II ст., Богдана Хмельницького III ст., Жовтневої революції, Труд. Черв. Прапора (2), Дружби народів, "Знак Пошани"… Після закінчення університету в 51р працює в 1951-61рр в газеті "Днепровская правда", журналі "Вітчизна".

«Бульвар» питає:

— Павел Архипович, а правда ли, что ваши со Щербицким жены были сестрами, как об этом упорно шепчутся?


— Нет. Я женился на Элле Михайловне, которая и сейчас со мной, в 1951 году. Мы вместе учились, я влюбился в нее и ухаживал пять лет, что нынче не модно. Ее отец был первым секретарем Днепропетровского горкома партии, а Владимир Васильевич — первым секретарем Днепродзержинского. Познакомились они на XIX съезде партии — последнем в жизни Сталина».

Сучасній молоді можна розвішувати локшину на вуха й пудрити мозок скільки завгодно, але радянським людям, мабуть, очевидно, що студента перевіряли ретельно, і без блату в органах не було б ні швидкої кар’єри, ні родичання з першим секретарем горкому…

Досить швидко друкує в другiй половинi 50-х рокiв збiрки оповiдань "Учитель" (1957), "Новели морського узбережжя" (1958), повiстi "Марево" (55р), "Там, де спiвають жайворонки" (1956), "Долина довгих снiв", "Дума про невмирущого" (1957). Ну і далі: багатотисячні тиражі товстенних романів, пієс, кінофільмів.

Часто згадують, що З-ний опікувався молоддю, й навіть виростив так званих «шестидесятників». Мабуть, так, переважно тих, хто сам став на шлях «половіння». Навіть Распашонка, тобто Є. Євтушенко, попав під захист З-го. Та не забуваймо, що перша половина 50-х і друга половина 60-х проходили в атмосфері відлиги, коли молодь жила ілюзіями ХХ з’їзду, а партія хиталася між сталінізмом і веґетаріанством, приручаючи інтеліґенцію і молодь, тобто розтліваючи її. Але саме у веґетаріанський період партії «Спогади» та «Колимські силуети» Суровцової так і не пройшли, хоч в Росії встигли надрукувати цілу низку подібних творів.. .

Та що там Колимські. Вона, попри знайомства й обіцянки у високих літературних сферах (Бажан, Смолич, Тичина, Сосюра), не могла надрукувати навіть свої давні, доарештні, цілком лояльні «Оповідання» 1924-27рр. У вид. «Рад. письменник» їх відхилив якийсь Михайло Острик. Він, засудивши імпресіонізм взагалі («нам чужий імпресіонізм як метод взагалі, як метод до краю однобічний і хворобливий щодо своїх теоретичних, філософських засад») та оповідання Суровцової зокрема, «виходячи з тих вимог, які диктуються панівними серед нашого наролу естетичними смаками, з вимог реалізму» ствердив: «Питання в принципі: чи є потреба зараз, коли саме життя вже утвердило літературу соціалістичного реалізму, видавати речі, що з’явилися в 20-х рр. — тобто в період напружених пошуків нових художніх форм — як результат відходу від реалістичних принципів. Думаю, що немає, і звідси висновок: рукопис Надії Суровцової слід відхилити і повернути авторові. 11. ХII. 58 р.» І цю безгранину закріпив у 59р якийсь В. Пасічний, від імені «сучасного читача»!!!

Як писала в одному з листів Надія Вітальєвна: «Господь хай їх колись покарає, а з реалізмом вже нехай полежить до посмертної доби». В 59р вона вже не мала ілюзій щодо Хрущовської відлиги. Передбачала, що за життя її реалістичні «Спогади» не побачать світу, та не передбачала, що великі шматки з них будуть вкрадені ще за її життя «неложними устами». Бо не вона, а «українська совість» соцреалістично творив свої 40 (?) романів від імені народу й для нього…

«Змушений», бо захищав українство… роксоланізоване. "Він не підтримував гонінь на Дзюбу, Ліну Костенко. Хоча повинен був це робити, як голова Союзу письменників, - зазначив Віталій Коротич» після смерті «патріарха української літератури». А в «Бульварі Гордона» Коротич дав уже розгорнуту низку блискучих означень «Світила України». Навожу частину з них.

«Крицево чесний характер Загребельного був твердим i непiдвладним iржi. Його ламали не раз i не раз намагалися перегнути у той чи в iнший бiк — вiн лишався самим собою…», «Вiн був наче весь з м’якого полтавського чорнозему з житомирських гранiтiв, так єдналися в цiй людинi твердiсть i доброта». «Вiн дуже вiдчував фальш».
«Через це стосунки з письменницьким i державним оточенням складалися в Загребельного не завжди iдеально». «Його, найосвiченiшого нашого письменника, не тягли за вуха до академiчного крiсла, не виштовхували на трибуни й не призначали у депутати1 Але все одно — у XX столiттi Загребельний був романiстом, якого в нашiй культурi ще не було, єдиним українським прозаїком всеєвропейського й свiтового класу. Його перекладали ще пiвстолiття тому на рiзнi мови — не за рознарядками2, а через якiсть романiв. Вiн принiс картини української iсторiї до людей, якi нiчим таким не цiкавились, — для нацiонального виховання вiн зробив бiльше, нiж цiлi батальйони трибунних балакунiв». «Павло Загребельний був сам собi парламентом, а всiм нам — суддею та еталоном».

За допомогою Загребельного й Гордона поясню сучасному читачеві, хто такий Коротич.

«Коротич пользовался особой благосклонностью Щербицкого?
— Да, он был доверенным лицом Владимира Васильевича на выборах в Верховный Совет.

Когда Мушкетика уже избрали, Коротич позвонил мне далеко за полночь и сказал, что Лигачев уже дважды предлагал ему идти главным редактором «Огонька»».

Бєз водкі нє разбєрьош. Коротич твердить, що то було прохання Ґорбачова, а не лідера кремлівських бронтозаврів.

Більш докладно юний читач може прочитати про Коротича в статті В. Панченка3 «Метаморфози Віталія Коротича» на сайті «ЛітАкцент». Дозволю собі лише одну цитату з неї:

«Ще один номенклатурний успіх В.Коротича: у 1966-1969 рр. він - секретар правління Спілки письменників України, творчої спілки, яку згодом назве «жлобской организацией». Секретарем «жлобской организации» Коротич був понад вісім (!) років (повторно - у 1981-1986 рр.). І нічого! Це вже згодом, заднім числом, його осінило, що Спілка – організація якась не така». Але ж жлоб, за власним означенням, Коротич таки мав рацію: таки дійсно жлобська. Якось після 91р один український математик нарікав мені на АНУ. «Це ж найгірше міністерство СРСР, бастіон реґресу. Їх неможливо змінити й тому ми – молоді математики, фізики, хіміки - хочемо створити цілком нову, паралельну АН». Нажаль, щось в них не получилося…

Чи не тому і сам І. Дзюба, нажаль, теж включився в цей Коротичівський хор .

«Академік Іван Дзюба вважає Павла Загребельного цілою добою української літератури. – Це дивовижна людина, – каже Дзюба, – перш за все своєю літературною продуктивністю, творчою невгамовністю, він без кінця вибухав якимось ідеями. Він брався за теми, які ніким до нього не досліджувалися, – історичні й сучасні.

Часто в дуже складних умовах він виявляв громадянську мужність, хоча доводилося йому й відступати, рахуватися з тиском, який постійно здійснювався на нього, як на будь-яку оригінально мислячу людину. Його велика заслуга в тому, що на початку 60-их років він підтримав молодь, публікував Драча, Вінграновського, Гуцала, Тютюнника, Євтушенка, який приїздив до Києва виступати».

Позиція Дзюби викликає симпатію: Всепрощення.

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка