Володимир євтух про національну ідею, етнічні меншини, міграції київ — 2000 Переднє слово



Сторінка1/13
Дата конвертації05.03.2017
Розмір2.12 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


Володимир ЄВТУХ

ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ, ЕТНІЧНІ
МЕНШИНИ, МІГРАЦІЇ...

КИЇВ — 2000


Переднє слово
З плином часу знову і знову зринає бажання озирнутися на кілька років назад, поглянути на те, що було зроблено на тому чи тому відтинкові шляху. Для людини, яка все своє доросле життя (інколи, можливо, укупі з іншими справами, скажімо, втіленням наукових ідей у практику) займається науковою діяльністю, такий погляд має велику вагу. Він дає можливість пересвідчитися наскільки інтенсивно працював на цьому шляху мозок, наскільки думку збуджували ідеї, випрацьовувалася вправність у захисті своєї особистої позиції. І ще дві речі, котрі є надзвичайно важливі: 1) можливість з боку прослідкувати еволюцію, а при нагоді зафіксувати “революцію” поглядів на проблему, що була предметом наукових чи то практичних пошуків; вплив довколишніх обставин на процес цієї еволюції; 2) опанування ситуацією, яка склалася на момент погляду, з тим, щоб робити нові спроби витлумачення явищ буття і позицій людини у ньому.

Запропонована книга вміщує переважно опубліковані матеріали: інтерв’ю, роздуми з таких важливих проблем суспільного розвитку, як міжетнічна взаємодія у полікультурному українському суспільстві, міграційні потоки та їхній вислід на етнодемографічні і геополітичні процеси, діаспора як феномен етнополітики Української держави, комплекс етнонаціональних чинників у розбудові громадянського суспільства в Україні. Безумовно, національна ідея.

До книги включені також матеріали (статті, підготовлені до нарад на різних рівнях, виступи, проголошені доповіді на зібраннях), котрі з тих чи інших причин не були опубліковані. Вони у своїй переважній більшості, як і ті, що побачили світ на шпальтах вітчизняних і зарубіжних періодичних видань, так і ті, що публікуються вперше, відтворюють позицію ученого, котрий впродовж двох років намагався втілити у практику етнонаціонального розвитку України напрацьовані ідеї, обіймаючи посаду Міністра у справах національностей та міграції, а згодом (після чергової реорганізації) Голови Державного комітету у справах національностей та міграції.

Cьогодні стає вочевидь, що не все, що планувалося виконується. Виникають нові ситуації, котрі вимагають нових підходів до вирішення тих чи тих проблем. Розвивається сама наука про етнонаціональні аспекти суспільного розвитку, що згодом також може вплинути на інтерпретацію явищ етнічної історії, міжетнічних стосунків та формування моделей етнополітики.

У книзі є також кілька праць, які не вміщуються у рамки, визначені моєю діяльністю на державній посаді. Це, зокрема, давнішній короткий коментар до закону про громадянство, який приймався в Естонії 1993 року і наробив чимало галасу (відвертий спротив Росії); унікальна розвідка “Етнологія в Греції”, що спонукала до опрацювання величезного масиву оригінального матеріалу, що додало певних нових знань автору; виконаний під час наукового відрядження у Центрі міжнародної безпеки і контролю за роззброєнням Стенфордського університету (США, 1995 р.) проект “Крим в етнополітичній ситуації України” тощо. Всі матеріали подаються мовою оригіналу — українською, російською, англійською, німецькою.

Принагідно хотів би скласти щиру подяку журналістам, з якими довелося працювати, перебуваючи на державній посаді, за їхнє прагнення вникнути у складнощі етнонаціональної проблематики й через засоби інформації, до котрих вони були причетні, познайомити з нею широке коло читачів: Ніну Бай (“Вісті з України”), Людмилу Волгу (“Урядовий кур’єр”), Олександра Гуревича (“Зеркало недели”, “Фінансова Україна”), Валерія Казіна (“Київський вісник”), Дору Костову (“Роден край”), Івана Кугна (“День”), Миколу Недопитанського (“Україна. Європа. Світ”), Георгія Нестеренка (“Столиця”), Наталію Осипчук (“Освіта України”), Ярославу Собко (“Всесвіт”), Ярославу Хортяні (“Громада”, Будапешт). Саме названі журналісти брали інтерв’ю, які подаються у книзі.

Особлива подяка за допомогу у підготовці до друку книги кандидатові історичних наук Катерині Черновій та Владиславу Колосовському.
Сподіваюся на плідну зустріч з читачем.

Володимир Євтух,

член-кореспондент НАН України

Розділ I
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ, ЕТНІЧНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

КОЖЕН З НАС ПОВИНЕН ВІДЧУВАТИ ЗА


СОБОЮ ДЕРЖАВУ”

Указом Президента України від 26 грудня 1995 року міністром України у справах національностей та міграції призначено Володимира Борисовича Євтуха — доктора історичних наук, професора, члена-кореспондента НАНУ, який до цього очолював Науковий центр Національної Академії наук.

Володимир Борисович — відомий фахівець з етносоціології та етнополітики, автор багатьох досліджень у галузі теорії і практики міжнаціональних відносин.

За всіх метаморфоз, яких періодично зазнає це міністерство, незмінним лишається висновок, що воно, поза сумнівом, потрібне, адже демократичні перетворення в Україні сприяють налагодженню контактів з нашою діаспорою, поверненню на батьківщину українців та вихідців з України інших національностей, які стали жертвами репресій і насильницької депортації, гармонійному духовному розвитку національних меншин. Проблеми, які виникають у цій складній роботі, потребують тонкого фахового підходу, вдумливої співпраці з урядами інших держав, адже будь-яке загострення їх таїть у собі соціальне напруження. Сьогодні Володимир Борисович ділиться своїми міркуваннями з читачами “Урядового кур’єра”.

Володимире Борисовичу, ще, безперечно, рано говорити про якісь результати вашої діяльності на новій посаді, однак ви фахівець високого класу в галузі, яку вам доручили очолювати. То ж своє бачення цих проблем ви маєте.

— Звичайно. Тим більше, що те, чим займається міністерство, — сфера моїх професійних занять, моїх наукових інтересів. Можливо, новизна для мене пов’язана лиш з організаційними аспектами. Я здавна є радником такої солідної інституції, як Європейський міграційний форум, де проблеми міжнаціональних відносин, міграції, біженців завжди прискіпливо аналізуються, шукаються шляхи їх розв’язання. Працював над дослідженням української діаспори, зокрема в США та Канаді, цьому присвячена моя кандидатська дисертація. Далі вивчав проблеми етнонаціонального розвитку США, зрештою мене залучали до роботи, пов’язаної із формуванням концепції етнополітики Української держави, — 1991 року, скажімо, очолював робочу групу з підготовки Закону України “Про національні меншини”. Одне слово, всі ці проблеми для мене не нові, єдине, що нове, — сам підхід до їх розв’язання. Втім, я бачу і шляхи втілення своїх наукових напрацювань у життя.

Міністерство вже вкотре зазнає організаційних змін. Це не може не травмувати людей, які раз у раз перебувають під загрозою звільнення, скорочення — кожен новий керівник набирає свою команду. Це не може не відбиватися на роботі установи — постійно відчувати якусь свою невизначеність.

— Так, це дуже погано, адже міністерство за спрямуванням, за змістом своєї роботи надзвичайно важливе. На думку пересічного громадянина, воно, певна річ, не відіграє такої незаперечної ролі в суспільстві, як Мінфін чи Мінекономіки, бо саме там нібито вирішується доля держави. Але ми покликані працювати на злагоду в суспільстві, і недарма в США чи Канаді приділяється велика увага цим проблемам. Міжетнічні відносини — це відносини між людьми. Інколи їх дуже важко регулювати, керуючись лише економічними чинниками, бо тут слід ураховувати етносоціальні, етнокультурні фактори, менталітет. І головне при цьому, що в Україні живуть представники багатьох національностей.

Нині ми переживаємо етнополітичний ренесанс, коли українці відчули, що вони можуть мати свою державу. Виникає цілком закономірне право на конституювання себе як державотворчої нації. Але ж поруч існують представники інших етносів, що також проходять цю фазу етнополітичного ренесансу й також конституюються як структурний елемент українського суспільства. Як за цих умов домогтися, щоб претензії — у найкращому значенні цього слова — українців на свою державність співвідносилися з інтересами тих людей, які власне, так само зазнавали тиску, як і українці: адже тривалий час вважалося, що у нас немає етнічних меншин як структурних елементів суспільства. Якщо про українців — добре чи погано, але щось-таки говорилося, то про меншини й не згадувалося.

Ось у цьому й полягає надзвичайно важливо роль міністерства — допомогти національним меншинам виявити себе, свою ідентичність, домогтися оптимальної кореляції цих прагнень з прагненнями титульної нації — українцями. І це чудово, що Україна з перших кроків своєї державності обрала правильну позицію — держава існує для всіх без винятку громадян, що в ній живуть. Саме ми повинні допомогти державі привести у відповідність запити кожної з меншин з інтересами української нації з тим, щоб не виникали ніякі конфлікти.

Але ж ситуація, яка склалася, скажімо, в Криму, загострюється передусім фактором економічним.

— Безперечно, економічний фактор має надзвичайне значення, але тут виникає ще один момент: як ті незначні кошти, що їх держава все ж таки віднаходить на ці цілі, найраціональніше використати.

Так, у Криму багато проблем, і саме на економічному грунті. Але якщо вони переростуть в етнопсихологічні, тоді це буде просто небезпечно. Якщо на півострові, скажімо, не буде води, то політики різного штибу, налаштовані проти України, так зможуть використати цю ситуацію, що ввести її в цивілізовані рамки буде дуже важко.

Нам ще довго доведеться чекати економічного злету, але ми повинні наполегливо і послідовно виховувати толерантність у суспільстві. Скажімо, у тому ж Криму сьогодні виникає ісламський фактор — невідомий нам. Ми не маємо досвіду спілкування з ісламським менталітетом, і на цьому грунті можуть виникати різні непередбачені ситуації, до того ж ускладнені економічними проблемами. Ми повинні виховувати в суспільстві розуміння: вони інші, але не гірші і не кращі, вони мають право на існування, на розвиток своєї культури, мови тощо. Держава повинна регулювати ці устремління, так би мовити, до відродження, допомагати тим, хто має менше можливостей для цього.

Як може держава регулювати ці тонкі процеси?

— Коли я кажу про державне регулювання, то маю на увазі правила співвідносин. Я це називаю системою етнічного менеджменту. В структурі нового міністерства хочу передбачити спеціальний підрозділ, який би займався ним, тобто: на якому рівні має втручатися — у нормальному значенні цього слова — держава, щоб підтримати, наприклад, навіть матеріально ту чи ту національну меншину, бо ж саме держава має бюджет. Ця система має визначити характер регулювання цих процесів на локальному рівні, вона, зрештою, має визначити філософію відносин держави та меншин. Ми використаємо напрацьований досвід культурного плюралізму США і Канади, щоб попередити будь-які негативні явища, які можуть виникнути між етнічними меншинами як структурними елементами держави в період її становлення.

Наша держава вперше зіткнулася з такими явищами, як міграція, біженці, з надзвичайно складним комплексом проблем, пов’язаних з поверненням депортованих народів. В якому правовому колі проходять ці процеси, чи можна, скажімо, сьогодні регулювати потік депортованих з огляду на важку економічну ситуацію в Україні?

— У нас прийнято ряд законів — про біженців, іноземців, громадянство, закон про національні меншини. Щойно закінчили роботу над проектом Закону “Про депортовані народи”. Але ці закони творилися як ідеальні, і це, напевне, добре, що вони націлені в майбутнє, але виникає безліч непередбачених проблем, і вони значною мірою йдуть від самих депортованих народів. Скажімо так: Україна виявила свою добру волю щодо них — приймати. І намагається все можливе, як на цей час, робити. І у нас постійно “на слуху” кримські татари, німці, а не можна ж виключати й вірогідність повернення і наших співвітчизників — українців, яких в різні періоди силоміць вивозили до Сибіру чи Казахстану. І саме тут нам слід розробити якусь стратегію роботи з тими, хто хоче повернутися. Вони повинні зрозуміти наші сьогоднішні труднощі, що нині ми не можемо забезпечити всім необхідним усіх бажаючих повернутися. Пам’ятаєте, на першому світовому Конгресі українців гаряче запропонували всім повертатися на рідну землю? Але ж люди тут повинні мати не гірші соціальні умови, ніж ті, що були на чужині — інакше починається процес відторгнення, люди починають втрачати віру в державу.

Необхідно створити відповідну правову базу, а це і є завдання урядовців, — на державному рівні розробити нормальне правове поле, яке б регулювало ці процеси. Крім того, слід розширити коло міждержавних угод щодо можливого переселення депортованих, адже ще далеко не з усіма країнами — навіть СНД — вони підписані.

Як би ми мали кошти, то до місць депортації слід би було направити соціологів, етнопсихологів і дослідити, скільки людей і яких професій, віку хоче приїхати, з якими настроями. Тоді можна було б регулювати потоки переселенців. — Туди, де є відповідна інфраструктура, скажімо, ринок праці.

Умовно кажучи, якщо до одного села приїздить 10 чи 20 кравців чи ще якихось спеціалістів, тут же виникають проблеми — безробіття, соціальна напруженість, а таких проблем і в Україні вистачає.

Я користуюся таким поняттям, як етнічний бізнес, в основі якого лежить культурний розподіл праці. Хочемо ми чи ні, але людина за своїм менталітетом, традиціями схильна до якоїсь певної діяльності в тій чи інші сфері. В умовах формування ринкової економіки, може, не так важливо перевести ВПК на виробництво каструль, як створити середній клас підприємців, за рахунок якого існує на Заході сфера послуг, торгівля. Є вірмени, євреї, греки — вони можуть краще торгувати, хтось робись якісь унікальні речі, хтось найкраще вирощує овочі... Можна, звичайно, когось перевчити, примусити змінити професію, але цей хтось однак краще робитиме ту справу, до якої має традиційний хист. Скажімо, корейці в Штатах займаються вирощуванням городини, і держава всіляко сприяє їм у цьому. Із цих засад, переконаний, повинні виходити і ми.

У цьому відроджувальному процесі неодмінно постає — як одне з найгостріших — питання державної мови.

— Так, це дуже складне і болісне питання. Я особисто вважаю так: є Закон “Про мови в Українській РСР”, хоч він, певна річ, застарів, та все ж це закон непоганий. По-перше, це закон по мови, а не тільки про українську мову. Є державна мова — для мене це даність, яка не викликає жодних сумнівів. Але в цьому законі є статті, які гарантують функціонування в наших умовах і мов інших національностей. Інша ситуація виникає тоді, коли та чи та меншина хоче, щоб її мова була офіційною чи державною нарівні з українською. Я виходжу з того, що всі національності, які проживають в Україні, мають однакові права — чи то вони багаточисельні, чи малочисельні. Тому стверджувати, що через найбільшу поширеність російської саме вона повинна бути державною, — це меншою мірою некоректно, не кажучи вже про те, що таке твердження не підкріплене жодним законом етнологічного розвитку поліетнічного суспільства. Але водночас я переконаний, що не можна категорично вимагати витіснення російської мови з місць її побутування, механічної заміни її українською. Просто — необхідно всіма можливими засобами виховувати свідомого громадянина України, і наслідки будуть неодмінно. Переконливим прикладом для нас може бути Канада: англоканадська (понад 44%), франкоканадська (близько 28%) нації послуговуються своїми мовами, але офіційне листування Квебеку з Оттавою здійснюється державною мовою — англійською.

Володимире Борисовичу, постановою Кабінету Міністрів від 22 січня 1996 року затверджено Державну програму “Українська діаспора на період до 2000 року”. Прокоментуйте, будь ласка, необхідність з’яви цього документа.

— Це, до певної міри, і моє дітище, бо в Центрі етносоціологічних та етнополітичних досліджень, де я раніше працював, є спеціальний відділ української діаспори. Це дуже важлива програма, яка засвідчує: Україна знає, що за її межами проживає велика кількість українців, і наша держава готова підтримати українську етнічність у будь-якому куточку Землі. Програма — свідчення серйозного підходу до розв’язання проблем, пов’язаних з інтеграцією нашої діаспори в соціальне, політичне та економічне життя як країн проживання, так і в наше. Вона не налаштована на виокремлення українців із контексту, в якому вони живуть.

Ми допомагатимемо і вже допомагаємо — через різні громадські й державні організації — літературою, різноманітними культурницькими акціями залучитися до материкової культури, науки, освіти тощо.

Спираючись на діючі міжнародні механізми захисту прав людини, Україна прагне підтримувати українців за кордоном. Забезпечуючи права національних меншин на своїй території, вона виступає за надання відповідного рівня захисту прав українців у всіх країнах їх проживання. Свідчення цього — її активна участь у розробленні низки універсальних міжнародно-правових норм у рамках ООН, ОБСЄ, Ради Європи, інших міжнародних організацій.

Міграційна політика України стосовно своєї діаспори грунтується на загальновизнаних нормах міжнародного права, міждержавних договорах та законодавстві України й реалізується через відповідні державні структури та органи місцевого самоврядування.

Слід також сказати, що маємо в цих процесах ураховувати все: і те, що ми сьогодні, в скрутний для країни час, не можемо належно прийняти всіх бажаючих приїхати до нас, але ми повинні зробити все, щоб кожна людина, причетна до України, відчувала за собою державу. Ця програма розрахована на тих, хто хоче зберігати свою етнічність в умовах іноетнічного оточення.

Добре, що ми відповідно до цієї програми матимемо центри підготовки фахівців для України за її межами, а головне — контакти, які даватимуть розуміння процесів, які відбуваються в Україні.

Щодо нашого міністерства, то вважаю, що в попередніх його функціональних структурах ця діаспорна програма була, сказати б, розмита. Сподіваюся сформувати динамічний відділ української діаспори, який займатиметься безпосередньо втіленням у життя цієї програми. На часі мати в уряді радника з питань нашої діаспори, адже відкривається широке поле для співпраці. Будемо шукати шляхи порозуміння, злагоди через державні органи тих країн, де є українська діаспора.
Урядовий кур’єр”, 20 лютого 1996 р.

ПЕРСПЕКТИВИ РЕОРГАНІЗОВАНОГО ВІДОМСТВА

Пане Володимире, у Вашому міністерстві передбачено управління етнонаціонального розвитку України та у справах української діаспори. Розкажіть, будь ласка, детальніше про основні завдання новоствореної структури.

— Ми поєднали ці два аспекти, маючи на увазі, що за етнологічними ознаками українців, які мешкають в Україні і поза її межами, можна відносити до одного етносу. Ми міркуємо над тим, які принципи закладати в державну етнополітику і як може втілювати в життя те, що буде закладено і в концепції державної політики, і в багатьох постановах та указах, які регламентують нашу діяльність. З цією метою створено новий підрозділ: етнополітичного менеджменту.

Володимире Борисовичу, надзвичайно болючою є тема біженців. Чи діє в Україні статус про біженців і взагалі, яка нині ситуація в державі стосовно цього питання?

— Явище це практично нове для України. Вперше зіткнулися з ним, коли відбувався Придністровський конфлікт. Тоді було кілька десятків тисяч біженців. Сьогодні в Україні маємо їх вдосталь з різних частин світу. Звичайно, вже офіційно зафіксовано статус біженця, діє відповідний закон. Ця категорія людей отримує певні посвідчення, для них створюються пункти тимчасового розміщення в Черкасах, Вінницькій і Луганській областях.

Гадаю, важливим в діяльності міністерства є напрямок роботи, пов’язаної з міграцією, яка в останні роки надто інтенсивна. Які конкретні заходи проводяться в цьому плані?

— На жаль, хоча і маємо проект закону про імміграцію, державна міграційна політика в нас, як така не ведеться. Тому приступаємо до розробки такої концепції, щоби в нашій державі існувала чітка точка зору з цього питання. До речі, і на міжнародному рівні цим процесам надається велике значення. Зокрема, вже понад півроку наш представник виїжджає в Женеву, де обговорюються питання міграції. В кінці травня збирається конференція, на котрій будуть вироблені рекомендації для того, аби Україна разом з іншими державами могли регулювати вищезгадані процеси.

Нещодавно в Україні відкрито офіс представництва міжнародної організації міграції. Маємо угоду між Україною і Міжнародною організацією міграції, котра передбачає заходи по подоланню такого явища, як нелегальна міграція. Бо саме вона знаходиться в центрі уваги міністрів східно-європейських і західно-європейських країн. З цією метою у Варшаві збирається конференція міністрів, де будуть розглянуті ці питання, і де Україна відіграє суттєву роль. Тож нині активно формуємо нашу політику в даному аспекті. Бо міграція — це не лише людські долі, але й кримінальний бізнес. До того ж прибутковий, про що свідчать місця, де він процвітає — Київ, Львів, Одеса, Ужгород, численні менші міста поблизу кордону.

Безперечно, однією з болючих проблем є питання облаштування депортованих народів. Хотілося б детальніше довідатися про це і, насамперед, про Вашу оцінку ролі Туреччини в допомозі кримським татарам.

— Справа в тому, що Україна залишилась віч-на-віч з цією проблемою. Адже, всі угоди, які були підписані, всі обіцянки зі сторони Росії, Узбекистану не виконуються і наша держава сама займається облаштуванням депортованих. А це — велика ділянка роботи. Бо, скажімо, лише кримських татар, які повернулися, 250 тисяч, а ще ж численна кількість болгар, вірменів, греків, німців... Нещодавно, відвідавши поселення для депортованих в Криму, я побачив, в якому жахливому стані вони перебувають. Якщо й починають щось будувати, то через нестачу коштів роботи припиняються. А на облаштування тих, хто прибув до Криму, необхідно 2,8 млрд. доларів. Ми ж можемо нині виділити тільки 105 млн. доларів. Зважаючи на те, що найближчим часом може прибути ще стільки ж депортованих, стає очевидним, наскільки це пекуче питання. Тим більше, що кошти, які були обіцяні на недавній конференції для допомоги, невеликі. Адже на ній була представлена конкретна програма ООН, котра включала в себе побудову трьох селищ навколо Сімферополя. На все це необхідно 15 млн. доларів. Після завершення конференції виявилося, що на цю програму пішло 3 млн 200 тисяч доларів. Багато представників донорів і громадських організацій виявили бажання співпрацювати надалі: з’ясувавши свої можливості, пообіцяли внести вагому частку на облаштування депортованих. Що стосується Туреччини, то її представники запевнили: починаючи з нинішнього року на підтримку кримських татар буде виділено 87 млн. доларів.

Вельмишановний пане Володимире, як знаємо, депортованим народам дуже важко набути громадянство. Які зміни намічаються в цьому плані?

— Дійсно, навколо цього питання точиться дискусія. Комуністи і соціалісти в Верховній Раді виступають проти надання їм статусу громадянства. Скажімо, прибулі кримські татари не маючи громадянства, перебувають поза багатьма соціально-політичними процесами. На мій погляд, необхідно прийняти зміни до відповідного закону. Вже минуло чотири місяці, а питання про те, щоб бажаючим надати до 31 грудня 1996 року громадянство, ще й досі не обговорювалося. При умові, якщо уже зараз приймуть цей закон, більшість залишиться без громадянства лише з тієї причини, що не встигнуть його одержати. Тут проблема іще в іншому: меджліс і деякі діаспорні організації ставлять питання про те, щоб громадянство було надано до приїзду в Україну. На нашу думку, це ускладнює проблему, оскільки дехто, набувши громадянство, може не повернутися в Україну.

У міністерстві працює управління ситуативного аналізу та інформаційного забезпечення. В зв’язку з реорганізацією самого відомства чи змінились завдання цього підрозділу?

— Ми зміщуємо трохи акценти роботи цього управління. Зокрема, за повідомленням преси та телебачення розпочали робити аналіз різних етнополітичних ситуацій, які створюються в Україні. Будемо також проводити спеціальні дослідження з тією метою, щоб виявити рівень запитів національних меншин і їх лідерів.

Ще до недавнього часу існувала думка, що питання національних меншин є чи не єдиним, яким займається міністерство. Нині ж бачимо, наскільки багатогранною є діяльність очолюваного вами відомства. І все ж питання залишається одним із найважливіших: що найхарактерніше для визначення цього поняття?

— Коли ми говоримо “українська етнічна нація”, беремо різні її аспекти. І коли говоримо “інші національні меншини” — для них також характерний етнополітичний ренесанс. І ці два поняття розглядаємо як окремі об’єкти нашого дослідження. Але і в концепції нашій не розділяємо їх, бо в етнополітичному організмі бачимо взаємодію всіх етнополітичних структурних елементів українського суспільства. І коли йдеться про запити української нації та етнічних меншин, то тут важливо знайти оптимальне співвідношення задоволення цих запитів.

Чому ж нині така прискіплива увага до етноренесансу?

— Свого часу я розробив цикли етнічного ренесансу. Дійсно, сьогодні до всіх: і до української нації, і до національних меншин велика увага. Але, коли держава буде в змозі задовольняти потреби, які виникли на хвилі етнополітичного ренесансу, то буде зменшуватись кількість проблем, які, власне кажучи, змушують нас сьогодні виокремлювати їх для того, щоб знайти оптимальне співвідношення вирішення етнічних проблем.

На недавній конференції з питань етнополітики та етнокультури у виступах багатьох представників національних меншин звучала теза, згідно якої вони психологічно не сприймають термін “національна меншина” і навзамін пропонують “етнічна група”, “етнічна громада”. Тому цікавить Ваша думка і не лише як керівника відомства, а й науковця: чи є тут раціональне зерно?

— Звичайно, оскільки над цією проблемою працюю 25 років, то дискутувати з тими, хто лише вчора взявся за цю тему і не прочитав багатьох відомих дослідників з цього питання, в мене немає бажання. Щодо таких понять, як “етнічна група”, “національна меншина”, “спільнота”, то є чітко визначена певна національна структура. Я, наприклад, вважаю, що коли вживаємо поняття “етнічна група”, то можемо про всі компоненти українського суспільства говорити як про етнічні групи, але додаючи при цьому “етнічна група населення України”, щоб потім уже констатувати, що є “етнічною меншиною”, що є “більшістю”, “громадою”, “спільнотою”. Бо “меншина” — це вже конституювання чогось, конституювання феномену. І якщо ми говоримо “меншина”, то це ні для кого не образливо, а залежить навіть від чисельності, від внутрішньої структури.

Що вона включає?

— Це — наявність етнічних, релігійних організацій, преси етнічною мовою, наявність шкіл, театрів тощо. Тож чим більший цей набір, тим більш він усталений, тим сильніший цей структурний елемент. Скажімо, якщо не брати до увагу українську націю, то є етнічна меншина, всередині котрої можна виділити національну меншину. Етнічна меншина більш широке поняття, ніж національна. Бо, коли ми говоримо про національну меншину, воно вже навіть етимологічно пов’язано зі словом “нація”. Для цього поняття важлива внутрішня структура, тобто не тільки етнічні, а й певні політичні моменти.

Але ж в Україні, окрім національних меншин, існують ще корінні народи. Як правило, національні меншини мають батьківщини, корінні ядра за межами України, а ці народи їх не мають. То ж чи не виникає на цьому грунті специфічних проблем, чи не постають вони перед міністерством у цьому зв’язку?

— Гадаю, що постають. Навіть у тій дискусії з Верховною Радою, коли було читання по бюджету і з нього викреслили кошти, які передбачались на підтримку корінних народів. Тут багато проблем матеріальних, але ще більше у зв’язку із становленням цих народів. До речі, 9-11 серпня у Феодосії буде велике дійство, пов’язане з поглядами на відродження корінних народів: фестиваль і круглий стіл. Сподіваюсь цими заходами продемонструємо не лише увагу до корінних народів, але й, головне, визначимося, як зможемо їм допомагати. Тобто суто практично підняти цю проблему, оскільки до неї прикута значна увага з боку міжнародних організацій.

Володимире Борисовичу, безумовно, українці, які мешкають на теренах колишнього Союзу, потребують значної уваги зі сторони рідної держави. Яку допомогу надає їм міністерство?

— Поки що діємо на зразок пожежної команди. Допомагаємо тим, хто звертається до нас. Але це, безперечно, не добра практика. Ми повинні разом з відомствами тих держав, де проживають українці, підготувати необхідний грунт для задоволення етнокультурних програм наших братів і сестер за кордоном. Тобто підвести правову базу наших взаємин, як скажімо, було підписано з Департаментом національностей Молдови міжвідомчу угоду “Про захист національних меншин у Молдові й Україні”.

Яку увагу приділяє очолюване вами відомство українцям Криму, які мають надзвичайно малі можливості для розвитку своєї культури?

— Держава в особі міністерства, як державного органу, намагається виправити цю ситуацію. Нещодавно ми підготували документ про концепцію розвитку української культури. До речі, міністерство культури Криму внесло до цієї концепції досить змістовні пропозиції. І представники громадських організацій, зокрема “Просвіти”, підкреслювали конструктивну позицію Мінкультури Криму в цьому питанні.

Володимире Борисовичу, як відомо, східна діаспора має інформаційний вакуум, який сильніше виражений, ніж у західній діаспорі. Які заходи намічаються Міністерством для його ліквідації? Бо, напевне, “Вісті з України” є чи не єдиним місточком, що з’єднує наших братів і сестер за кордоном і дає їм можливість дізнаватися про життя в рідній державі. Скажімо, українці Берестейщини, котрі проживають зовсім поруч, мають змогу слухати радіо і дивитися телепередачі з Польщі, але в цьому плані вони зовсім відірвані від рідної Батьківщини. І так в інших регіонах...

— Це питання дуже важливе. І, якщо, ми зможемо реалізувати ті заходи, які передбачені в Державній програмі “Українська діаспора до 2000 року”, то ситуація може кардинально змінитися. Бо в ній ідеться і про створення інформаційних центрів. Почали видавати “Вісник” про діяльність Міністерства, який разом з Енциклопедією Української Діаспори направлятимемо в усі українські осередки. Забезпечуватиме інформацією нашу діаспору і банк даних про українців, який створюється у Міністерстві. І ще одне: ми вже розіслали нашим міністерствам і громадським організаціям листи з проханням порекомендувати своїх представників до Міжвідомчої Ради по співробітництву в діаспорі. Гадаю питання ліквідації інформаційного вакууму в діяльності цієї Ради займе вагоме місце.


Вісті з України”, 19 травня 1996 р.
ЕТНІЧНИЙ РЕНЕСАНС —
ЦЕ НЕ РОЗМЕЖУВАННЯ, А ЗЛАГОДА”

Готується прийняття нової Конституції. Наскільки, на Вашу думку, сьогоднішній конституційний процес заторкує такі проблеми національної політики нашої держави, як громадянство, гарантії прав етнічних меншин, статус української мови?

— На мій погляд, ці проблеми зайняли у конституційному процесі поважне місце. У тому варіанті проекту нової Конституції, який вже розглядався узгоджувальною комісією, обсяг матеріалу, що стосується національного розвитку українського суспільства, мені здається цілком достатнім. Щодо державної мови, то я гадаю, що у нас повинна бути одна державна мова — українська. Я б навіть викреслив у проекті слово “офіційна”, що стоїть у дужках, має бути просто — державною мовою в Україні українська мова. Проект передбачає також достатню можливість для функціонування мов національних меншин.

Є, на мою думку, кілька важливих положень цього документа, які сприятимуть поглибленню міжетнічного спілкування, спрямовують його у цивілізоване, демократичне русло. Хоча з приводу деяких положень ще продовжуються дискусії. Наприклад, щодо визначення: “український народ — громадяни України усіх національностей”. Але я сприймаю це так, що поняття “український народ” у проекті Конституції вжито у політичному розумінні, і, само собою, це поняття означає громадян України усіх національностей. Вважаю, що це таки вдале формулювання.

Дискутується також і положення про громадянство. Декотрі політологи вважають, нібито норма про одинарне громадянство не відповідає загальноєвропейським демократичним нормам, на які ми орієнтуємося. То ж чи треба в Україні запроваджувати подвійне громадянство?

— Як правило, в інших країнах подвійного громадянства немає. Є лише між окремими країнами угоди і договори, які допускають його. У нас же сьогодні держава ще формується, то ж за наших умов норма про одинарне громадянство дуже важлива, вона дозволяє уникнути різноманітних політичних спекуляцій. Ви ж розумієте, що за певних обставин деякі політики можуть використати у недобрих намірах тих, хто має чи хоче набути подвійне громадянство, відтак ускладнюватиметься процес взаєморозуміння між представниками різних національностей, що живуть в Україні.

Чи не вбачаєте Ви якогось протиріччя у тому, що, з одного боку, Україна проголошується унітарною державою, але з другого, у майбутньому, проектується двопалатна модель парламенту, яка привносить відчутні елементи федералізації. До того ж, є вже статус Автономної Республіки Крим...

— На мій погляд, двопалатна модель парламенту може дещо ускладнити державотворчий процес. Населення України поліетнічне і на локальному рівні можуть виникати проблеми міжетнічних стосунків, які, можливо, на тому рівні буде важче вирішити, ніж у загальноукраїнському контексті.

Що ж до автономії, то вона певною мірою суперечить закономірностям розвитку унітарної держави, який дуже важливий у нинішній період становлення нашої державності. Адже автономія — це також державне утворення, хоча з неповним, так би мовити, конституційним набором. Треба думати, як уникнути протиріч, що можуть виникати у зв’язку з цим.

Дозвольте звернутися і до безпосередніх проблем міністерства. Минулого року неоднозначне ставлення викликав проект державної програми на підтримку розвитку російської культури в Україні, розроблений попереднім керівництвом Міністерства у справах національностей, міграції та культів. Багато діячів політики, культури заперечували його. Що з цим проектом сьогодні?

— Насамперед зазначу: я ратую за створення програми багатопланової, можливо, щось на зразок канадської політики багатокультурності, яка дала непогані результати, програми, розрахованої на всі етноси в Україні, бо це сприятиме міжетнічній взаємодії на благо всієї нашої держави.

У майбутній програмі, котра пропонується поки що як ідея, кожна із меншин може віднайти для себе гідне місце. Звичайно, це за умови, коли лідери їхніх громадських об’єднань виявлять добру волю до співпраці у рамках такої програми, а не будуть претендувати на особливе місце і на особливу роль.

Стосовно згаданого вами проекту програми... Так, були дискусії. Я був би її прихильником, якби вона передбачала підтримку не російської культури взагалі, а культури російської меншини в Україні. Тут є своя специфіка. Наприклад, під час недавньої поїздки до Криму мені як міністру від однієї російської громади висловили прохання: посприяти наданню їм телевізійного каналу місцевого телебачення. Вони хотіли представляти саме росіян у Криму, а не росіян узагалі.

Нам потрібна програма багатокультурності, щоб поглибити міжетнічну взаємодію. Є різні етнічні меншини: багаточисельні і малочисельні. Хто більший, сильніший, той у нинішніх скрутних економічних умовах може більше собі добитися. Поза цим процесом залишаються малочисельні етнічні групи. Але, вибачте, як-то кажуть, перед Богом усі рівні. І в цьому контексті держава має надавати рівні стартові можливості для всіх меншин. Було б цілком демократично, якби багаточисельні меншини, маючи певні ресурси для свого відродження, думали і про допомогу тим, хто лише сьогодні отримує можливість для конституювання себе як структурного елементу в поліетнічній ієрархії українського суспільства.

Проблема облаштування депортованих досі залишається актуальною. Які перепони стоять на шляху її вирішення?

— У тих, хто повертається на свою етнічну батьківщину, багато труднощів. Ми зараз не в змозі задовольнити всі їхні потреби, хоча держава у межах економічних можливостей виконує свої зобов’язання по облаштуванню депортованих, передовсім у Криму. Тому звертаємося до міжнародних організацій. Недавно у Женеві відбулася міжнародна конференція країн-донорів, які зголосилися допомогти нам у вирішенні цієї складної проблеми.

Нині депортованих дуже хвилює і питання про українське громадянство. Вони просять не стільки грошей, скільки посприяти у вирішенні цього питання. Зараз, наприклад, понад 60 тисяч кримських татар не мають українського громадянства, тобто вони живуть поза суспільно-політичними процесами в Україні, не мають права на приватизацію, не можуть брати участь у виборах.

А чому їм не надається українське громадянство?

— Річ у тім, що закон про громадянство, прийнятий у нас свого часу, надавав його усім жителям України автоматично, але не було передбачено депортованих, які приїздили вже пізніше. Нами було внесено на розгляд відповідні зміни, але через опозицію до них у Верховній Раді крайніх лівих (комуністів і соціалістів) справа не посувається.

Як Ви могли б охарактеризувати міграційну ситуацію в державі? Є свідчення про те, що міграційні потоки йдуть на нас неконтрольовано.

— Міграційна ситуація дуже складна. Вперше масово біженці з’явилися у нас після конфлікту в Придністров’ї. Воєнні дії на теренах колишнього СРСР постійно додають нам мігрантів. Наприклад, сьогодні у нас перебуває 35 тисяч грузинів, які змушені були виїхати з Абхазії у результаті воєнних дій.

Міграційний процес дуже пожвавився, і не лише через в’їзди, але й виїзди. Україна, до речі, перебуває вже на тій межі, за якою на неї чекає від’ємне сальдо, тобто більше виїжджатиме, ніж в’їжджатиме. Виїжджають трохи в Росію, а більше все-таки в Азербайджан, Вірменію... Це ті, хто виявив бажання жити у своїх країнах, які утворилися після розпаду СРСР. Етнічні українці виїжджають переважно на Захід.

Дошкуляє нелегальна міграція, і цей феномен нам не обминути. Тому намагаємося вирішувати цю проблему у співпраці з Міністерством внутрішніх справ, Службою безпеки України та іншими відомствами, опираючись на вагомий досвід західних країн. Зокрема, нагальним стає питання про співпрацю на міжнародному рівні у подоланні цього явища. Можливості для такої співпраці відкриває Конференція міністрів європейських країн, які відають питаннями міграції, котра відбудеться 15-18 червня цього року у м. Варшаві.
Україна. Європа. Світ”, 25 травня 1996 р.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка