Володимир Єшкілєв Пафос



Сторінка1/20
Дата конвертації26.12.2016
Розмір2.2 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


Володимир Єшкілєв

Пафос




OCRBusya

«Володимир Єшкілєв «Пафос»»: Кальварія; Львів; 2002
«Пафос» — другий роман письменника, філософа і культуролога Володимира Єшкілєва. Гостра критика реалій сьогочасної України і пригодницька фабула поєднані в ньому із стилістичними пошуками нової вітчизняної прози. Дія роману відбувається навесні 2000 року у Станіславі, Єрусалимі та Тверії. Герої «Пафосу» намагаються знайти власні відповіді на виклики постмодерної доби.

Володимир Єшкілєв

Пафос



Усі персонажі і події є овочами авторської уяви. Автор не відповідальний за випадкові збіги та подібності.

Дехто вважає, що великі за обсягом тексти корисно починати епіграфом. Він виникає, здебільшого, як кокетливий свідок досвіду, ерудиції, питатолюбної, енциклопедійної начитаності автора. Ось він, красень епіграф: зручно, доречно, посуттєво і принагідно вмощується у правому верхньому куті сторінки посланцем книжкової полиці, Найповажнішої Окниженості письменницького кабінету, всіх публічних, приватних і профспілкових бібліотек, обтяжених авторовою абоненцією, всіх майстерень і робітень, де автор набирався танцівної словарної вишуканості. Він обіймає визначене традицією місце: петитний і зрозумілий, іронічний і вибачаючий, сам у собі текст і, зрештою, пасивний синтез. Він надається розмноженню та селекції. Його можна потроїти, подесятерити. Тоді ескадрон епіграфів перетвориться на неабияку лексичну силу й остаточно захопить владу на перших сторінках твору. Або ж на всіх сторінках. Зранена смертю Великого Стилю уява вже не опирається невблаганному (і, одночасно, балаганному) видінню роману, що складений з самих лише епіграфів. Зрештою, хтось — здається, шизоїдний безбатченко Родольфо Картенат — вже написав щось подібне… Поряд із можливістю роману епіграфа однаково можливим видається існування надпроникливого читача, шерлока пінкертона писемності, котрий, лише прочитавши епіграф, вже знає наперед і зміст, і всі ті сюжетні колізії, і всю ту метафоричну строкатість, над якими так довго і необачно працювала авторська уява. Саме у передчутті цього читача я запаковую на початок тексту щойно згаданий ескадрон.


***

ПАФОС (грец.) — питомо все, чого хтось зазнає: а) безталання, лихо, недоля, поразка, б) випадок, пригода, все, що відбувається на небі, в) афект, пристрасть, г) висловлювання, сповнене пристрасті.



Словник Л.Д. Вейцмана


***

АТЕНОЛОЛ (атенобене, атеносан) — кардіо селективний блокатор бета адреногешшх рецепторів продовженої дії. Знижує як в стані спокою, так самої при навантаженні систоличний та діасистоличний тиск. Знижує кисневу потребу міокарда. Режим і дозування встановлюються індивідуально. На початковій стадії терапії можливе відчуття холоду у кінцівках та астенічні синдроми.



Витяг з інструкції


***

Айдым подошла к барану. Он был не очень худ и лишь тяжко дышал от жажды. От напряжения перед задачами своей жизни как главного среди овец. Айдым взяла барана за рог и повела его за собой. Баран сразу пошёл. Потом остановился, чтобы образумиться, но Айдым потянула его, и баран пошёл за ней. Некоторые овцы подняли головы, перестали работать и пошли следом за девочкой и бараном. Оставшиеся козлы и прочие овцы также вскоре нагнали своего барана.



Андрей Платонов


***

The maid sighed, «All my blood

Is animal. They thought I sat

Like a household cat;

But through the dark woods rambled I…

Oh, if my blood would die!»


Edith Sitwell


***

Машина, за визначенням, є системою розривів. Розрив не просто протистоїть протяжності. Він нею зумовлений. І він передбачає та визначає дещо, перерване яко ідеальна протяжність. Тому будь яка машина становить машину машин, її механізм. Певна машина перериває потік тому, що її підключено до іншої машини, яка цей потік продукує. А ця остання, у свою чергу, здійснює, як видається, розрив у реальності. Але як машина розриву вона виступає вже стосовно третьої машини, котра продукує ідеальний, неперервний, безкінечний потік.

Ж. Дельоз, Ф. Ґваттарі


***

14 вересня 1959 року о 0 год. 2 хв. 24 сек. за московським часом автоматична міжпланетна станція «Луна 2» разом з останнім ступенем ракети носія досягли поверхні місяця на схід від Моря Ясности, поблизу кратерів Аристид, Архімед та Автолік.



Енциклопедія космонавтики


***

А старый растаман остается на полной измене: он же по ночам либо спит, либо зависает, ситуацию в общем не контролирует. А из под шкафа вылазит характерной походкой зеленая мышь с красными глазами и спрашивает: ну что, гады немцы уже ушли?



Дмитрий Гайдук


***

… Але знак — це те, що долається заради значення, те, що завжди упосліджують заради змісту, те, що ніколи не вловлюється як існуюче самостійно, те, крізь що завжди спрямовується наш погляд.



Ж.— П. Сартр


***

Якась сибіла поквапилась проректи пророцтво: Аfrica сарta mundus cum nato pribit; видавець оракула Орsораеus оприлюднив це нікому не зрозуміле передбачення, що лякало всіх своєю двозначністю.



Хроніка готського короля Теодахада

ЧАСТИНА ПЕРША



АДЕНОЛОЛ

1

Первісна назва цього явища невідома, так само як і первісні назви майже всіх відомих нам речей та явищ. Назву країні дає завойовник, острову — першовідкривач, категоріям — невдячні послідовники великих містиків. Якби в цій кімнаті першим прокинувся сучасний англієць, явище дістало б назву «а morning». Коли б дозволено було припустити (а хто це, зрештою, може не дозволити?), що першим в кімнаті пробудиться стародавній арій, сонцесповідник, давній мешканець неозорих степів Євразії, тоді на явище його твердою рукою був би накинутий волосяний аркан забутої ностратичної назви рг'tehkel, і скільки б воно не бігало кімнатою, вимітаючи ніч з омеблених, зарослих павутинням кутів, скільки б не повзало шпалерами і поверхнями заскочених його нахабністю сплячих речей, ховаючись в світлових смугах, в сонячному відблиску на вигині баґета, у парафіновому сяйві запненої гардини, під пурпуровим гребінцем порцелянового півника на креденсі, все одно: не було б йому куди дітись. Тільки у кочову неволю санскритських звуків і літер.

Але першим в кімнаті пробуджується не мешканець Альбіону і не блакитноокий онук Крома, а питомо сучасний рутенський гібрид (батько — галичанин, мати — зросійщена вірменка з Черкас) Трохим Лупчин на прізвисько Лупатий Трах. Властиво тому явище дістає вельми екзотичну, як на світовий мовний простір, назву: «ранок». Гібрид підскакує на канапі і ловить оком сонячне зайча, що зіскочило зі скляної поверхні великого портрета Кім Чен Іра, вправленого у золотий італійський баґет. Він крутить головою, кошлатою, немов ніж кухонного комбайна, щойно вийнятий з картопляного пюре, одягає окуляри з тлустими лінзами, обкручує навколо вух дротяні дужки й шукає годинника.

Дев'ята.


Лупатий Трах вистрибує з ліжка, пірнає під стіл, знаходить на коробці системного блоку брилик роwеr. Попискуванням і шелестом вентилятора «Целерон» доповідає про своє воскресіння і будить Корвата. Перш ніж спалахує дисплей, Корват встигає зауважити над собою високу стелю старого польського будинку і півяйце гербової тагми у вінці білого одвірка.

Місце постійного, мешкання Лупатого Траха. Над двоспальним пристановиськом Корвата, на стіні, прибитий ватман з написом: Старий сліпий гакер Полоне дискрінну душу У бляшаних хвилях Залізної річки

Підпис: «Трофімій Л. Поема «Візантійський Полковник». Уривок А 67. Присвячується Занепаду Німецької Окупації» Перший рядок йому подобається. Старий, сліпий, зарослий, невмитий, в темних потворних мотоциклетних окулярах сліпий гакер рокер сталкер страйкер байкер на псевдо «Візантійський Полковник», головний, нескорений і наскрізний персонаж революційної поеми, харизмат антибуржуазного партизанства, alter еgо Лупатого Траха. І нехай хтось поквапиться назвати цього вайлуватого пиволюбного монстра кумедним. Хорватові така поквапливість здається непереконливою. Він, навпаки, поважає пиволюбних, нескорених і наскрізних монстрів.

Корват нишком спостерігає за Трахом. Верховіття розкуйовдженої зачіски лоцмана Залізної річки просякнуте срібним сяйвом дисплея.

— Ха, — каже той. — Сomputers are bad! [1]

— Добрий ранок, — підтверджує Корват назву навколишнього явища. Він щойно виявив: ковдра, котра рятувала його від нічних протягів, неабияк смердить.

Лупатий Трах повертає голову. В Корвата втуплюються лінзи глибоководних ілюмінаторів, незворушні очиська ранкової сепії, в яких ще вібрує довгасте віконечко з потрійним «дабл ю».

— Ні, mind! [2]

Корват бридливо відгортає ковдру. «Майнд!» — повторює він подумки: «Сам ти… майнд. Мудак революційний…» Він обнюхує футболку і руки. В хаті немає гарячої води. Це він виявив учора, знайшовши у ванній кімнаті з написом помивочная на дверях пробитий наскрізь мідний титан. Навколо пробою білою фарбою залишено автограф: http://www. chat.ru/cisterna.

Він йде митись холодною водою до кухні. Відкриває старовинний латунний, покраплений засохлою зубною пастою і зеленим окисом, кран. Над химерним емалевим умивальником прикнопчена обкладинка журналу Dostoevsky magazine. Гола руда кобіта на обкладинці (пружні ноги спортсменки, крутий і волохатий, немов надбрівна дуга неандертальця, лобок, важкі, дрібно потріскані, мідні соски) еклектично погладжує блискавку на штанах партнера. Поряд напис червоними літерами: «Нумо, Петре! Витягай же свого федора михайловича!»

— Майнд, — спльовує Корват і вихлюпує на себе повний повнісінький кухоль крижаної вологи. Зелені цяточки окису яскравішають. Розбризканий тілом вихлюп прокочується шкірою, емаллю, дводенною неголеністю, ламінованою обкладинкою, підлогою, охолоджує всю ранкову феноменність, залишає на обличчі дисциплінуючий запах хлорки.

Повернення до кімнати. Сперте, прошароване встояними запахами, повітря розповідає носові сумну тяглість холостяцького побуту. Корват відчиняє вікно і сідає на підвіконня.

— Disconnection! [3] — проголошує Лупатий Трах, не відриваючись від монітора. — Революційна війна у під'їздах триває! Поєднаємо правічні українські прагнення з ідеями дзену та чучхе! Революційну червону фарбу — в кожен під'їзд!…

— Знову? — Корват підставляє обличчя ранковому повітрю. Найрожевіший, найтихіший квітневий ранок.

— До повної перемоги! — екран стає червоним. Титульну сторінку щойновідкритого сайта прикрашає кінна статуя маршала Жукова на тлі розгорнутого червоного прапора. Статуя повільно обертається, відкриваючи меню з революційною символікою.

— Wow! — лоцман Залізної річки у повному захопленні. Знімає і протирає замшею окуляри.

— Колись вас повпіймають.

— Колись всіх повпіймають.

Мовчання. Раз у раз клацає мишка.

— На коли відкладається створення диверсійного вірусу імені Третьої Української Революції? — набридає Корватові мовчання.

— Вірус буде мати партизанську назву «Сифіліс олігарха». Але сьогодні я відпочиваю. До твого відома, тепер, на початку третього тисячоліття, ліва революційна справа — це дозвілля, а не виробництво… Буржуазне виродження, Аріку, починається не з педофільської оргії у п'ятизірковому готелі, але з напрягу, з проектної затятості, зі стрьомних питань про зміст життя, з порушення великої і вічної, безмежної внутрішньої тиші…

— Включи «Тетріс», — пропонує Корват.

— «Тетріс»? — сомнамбулічне перепитує автор «Візантійського Полковника». — Ніколи. Ця гра створена на замовлення світового уряду імперіалістів буржуазними російськими гакерами. Ментальне роззброєння довірливої беззахисної молоді…

Він знаходить в меню сторінку зброя:

— Wow!

— Щось цікаве?



— Все цікаве… Нецікавого в нас не буває…Ось… — Трах відривається від екрана. — Є, любий мій Аріку, такий просунутий у вертикальному напрямі анекдот…

— Знову про Васю Пупкіна, або про варезера [4] у ІRС [5], — Корват ловить обличчям струмені протягу, шовкове квітневе повітря лоскоче шкіру. — Анекдоти у вас, майндів поганих, несмішні, заплутані, лохівські. Дебільні, відверто скажу тобі, друже незламний, у вас анекдоти. Непереконливі і без великої духовної тиші.

Лоцман не звертає уваги на його несвідомість.

— Сидить Чапай побіля великого котлована. До котлована тягнеться шерега солдатів. Чапай командує: «Рядовой Йванов! Руки поднять, шаг вперед! Рядовой Петров! Руки по швам, шаг вперед!» Пєтька підбігає: «Белые, Василь Иваныч!» «Какие там еще белые? Не видишь, дурак, я в «Тетрис» играю?»

— Можна сміятись?

— Якщо зрозумів.

Корват зневажливо мовчить. Реввоєнгакер хихоче:

— А настроєніє у Вас, батенька, — він клацає мишкою. — ещьо то!

В кімнаті западає мовчанка. Вітер надуває вітрилом тюль. Корват спостерігає за флегматичним життям ранкової вулиці. Біля бічної брами заводу «Промприлад», під чорною старою грушею, розсаджуються на розкладні стільчики продавці газових лічильників. Вони застелюють сідельця насмальцьованими повстяними шматами, розставляють на картонних коробках помальовані у смачний охряний колір прилади. Здалеку здається, немов зграбні жовті тропічні потворки сідають в засаду на картонні постаменти, їхні оцифровані приймочки, весело поблискуючи, спостерігають за ранковим роз'їздом службових авт. Повз продавців повзе «рено», достеменно того ж кольору, що й потворки. Корватові на якусь мить здається, що лічильники вітають старшого родича веселим повискуванням, ворушачи блискучими ґвинтами крильцями, і мружать шкельця циферблатів.

Поряд з картонними постаментами зупиняється сільського виду вуйко у стертій шкірянці. Він оглядає механічних потворок дуже уважно, раз у раз обертаючись, немовби шукаючи консультанта. Навіть звіддаля Корват бачить на його обличчі коло, складене з глибоких бганок. Шкіряне коло, привиджується йому, обертається навколо ротових причандалів, попри бурбонистий ніс та Острів Неголеності — пляму сивої порості, абрисами подібну до географічних контурів колишньої імперії. Від споглядання Острова в Корвата починає свербіти щойно вимита власна порість. Очі селянина, пропиті, вибляклі, раптом зустрічаються з поглядом Корвата. Обидва одночасно відвертаються. Спостережник занурюється у невлежану архітектуру дерев. Ось росте стара груша. Легкий теплий вітерець лоскоче її розкуйовджену піраміду. Свіже мерехтливе листячко, здається, бігає зашкарублими гілками. З надр Корватової уяви раптом виростає дерево, гілляччя якого, замість грушок, згинають, тягнуть до ґрунту сотні стиглих газових лічильничків на блискучих металевих черешках…

— …Сміх та й годі, — чути з кімнати монолог Лупатого Траха. — Це ж треба так назвати людину! Арік Корват Яцина! Одне малайське ім'ячко на два посполиті поганяли… Комп'ютер невдоволено пищить.

— Що тобі, мій залізний незламний брате, мій верстате номер двадцять шість [6]? — пальці реввоєнгакера вправно пробігають клавіатурою. Екран спалахує інтенсивним синім сяйвом. — Сomputers are bad… Что тєбє снітца, крєйсєр «Аврора»… Арік… Рікі тікі тавік… Цікаво, а яке твоє повне ім'я? Арнольд?

— Архімед.

— А насправді?

— Архімед.

Лупатий Трах обертається, мовчки дивиться на Корвата.

— Отож бо, — каже той.

Лоцман Залізної річки на хвилину замовкає. Екраном знову прокочуються хвилі червоних знамен, зірок, сольних, групових і фронтальних портретів з азійськими обличчями. Корват злізає з підвіконня. Відчуття неголеності щезає, лише за вухами намочене волосся лоскоче шкіру. На чорному тлі екрана проступає червоний контур якогось довгастого предмета. Корватові малюнок нагадує бачений у фільмі Камерона поздовжній розріз «Титаніка».

— Ніж розвідника спеціальний, — пояснює реввоєнгакер. — Це замаскована під ніж багнет «калашникова» вогнепальна зброя. Ось отвір люфи, а тут — під важельком — червона кнопка. Бачиш? Де сталева смужка. Заряджений хімічним спецпатроном з гільзовим поршнем. Модифікація НРС 2…

— Нащо воно тобі?

— Наближається другий етап революційної війни, — Трах вправно імітує трибунно гасельні інтонації дикторів київського радіо. — Не встигне висохнути червона фарба у під'їздах, а перші пролетарські кулі вдарять у вікна макдональдсів. У тупі чайники пробуржуазних омонівців… А тебе направду назвали Архімедом?

— Я пожартував.

— Ага! — переможно підхоплюється Трах.

— Направду батьки назвали мене Аристидом. Грецьке таке ім'я. Стародавнє.

Профанічно мерехтке втілення Візантійського Полковника мимрить щось на штиб: «Ну ваааащє…» Потім відривається від монітора і виголошує у невідому авдиторію:

— Be your father and mother praised! They were known as true Zen revolutionaries, though they didn't even realize it, being crushed by revisionist Soviet way of life. Still, they've multiplied Chaos, having called you a bad name. The first stage of every revolutionary war is a dosed injection of Chaos into the existence. [7]

Корват встигає перекласти лише третину проголошеного.

— Дозування хаосу? — перепитує він.

— Це, друже мій єдиний, англійський переклад з Псевдоанаксімандра. — каже Трах, подумки тішачись: «Лохівські анекдоти, кажеш? Упс, майнд…»

Корват деякий час спостерігає за маніпуляціями реввоєнгакера, котрий обертає зображення НРС 2 навколо щойно створеної вертикальної риски.

— В тебе є що з'їсти? — питає Корват. Не сподіваючись на розсудливу відповідь, занедбаний ранковий гість прямує до холодильника.

Під морозильною камерою стоїть східчаста піраміда з кубиків тайванських консервів. Свина тушонка з океанською морською капустою. Зелені коробочки нагадують упаковки дрібнокаліберних патронів. На дверцятах холодильника портативними гранатами вишикувались дієтичні яйця з червоними штампиками на дупках. Тільки маргарин під морозилкою причаївся наляканим цивільним зайдою. «Ні, — визначає Корват маргаринову долю, — тобі, друже, не місце серед боєзапасів. Тебе ми витратимо повністю».

За п'ятнадцять хвилин на пошкрябаному «тефлоні» у плутонічній зрілості і злобі шкварчить тайванська яєшня.

«Всі революціонери небайдужі до зброї, — розмірковує Корват, ганяючи жмутки морської капусти пательняними кресами. — Закохані у ці божевільні, холодні, залізні, тісні завершальні речі сущого, котрі лише поверхово довершені, а, насправді, завжди, за призначенням свого роду, відкриті люфою або лезом в нікуди, в тупу фізику пострілу, удару, лінійної дії. Речі зомбі, речі без права вибору, речі, що спокушують до простих рішень навіть своєю присутністю. Неймовірно шляхетні речі. Шляхетні схованою у самому своєму призначенні остаточністю доказу. Адже коренем кожного давнього шляхетного роду є відданий сюзеренові середньовічний головоріз, зашкарубла, вподобана мілітарною фортуною, машина нищення, істота зброя. Шкода, — вирішує Корват, — що зброя не вміє сама народжувати собі подібних. В десятому поколінні нащадків цього НРСу міг би народитись довершений механізм. Красивий і мирний аристократ, який небудь залізний аналог маньєристичної баронеси сімнадцятого століття».

Запах і шкварчання винаджують на кухню Лупатого Траха.

— А, травка, ґанджа морська, — потираючи руки, наспівує реввоєнгакер. Складними зиґзаґами він підкрадається до плити, біля якої священнодіє Корват. — Тушоночка, їжа партизанська, як я тебе люблю!…

— Поїмо, — суворо повідомляє революціонерові носій давньогрецького імені, — і я вирушаю у розвідку.

— На здибанку? — здогадується Трах. — З Джипсі чи з Пепсі? Я їх постійно плутаю. Такі гарненькі двадцятип'ятирічні німфетки…

— Накрай хлібину, — Корват вправно підгортає морську капусту, вибудовує з неї неолітичні тераси на марґінесах пательні. Яйця підсмажились. Білкові орбіти понабрякали хамськими білими пухирями. Він відвертається від надто влучного плювка яєшні і питає віртуального партизана:

— Тобі омлет?

— Мені — омфал! — Лупатий Трах виголошує перший склад грецького слова як «аум», молитовно складає руки. — Харі Крішна, Харі Рама…

— Я просив хліба накраяти.

— Так із ким? — Трах витягає з кулька довгастий батон. — З Джипсі?

— Джипсі — це старша. Вона вже півроку на заробітках.

— От біда! А я ж хочу старшу, — повідомляє Трах. — В неї ім'я прикольніше. Де ти, де ти, моя пєрєльотная птіца Джипсі?

— То ж наскрізь буржуазна тьолка. Заробляє на квартиру в Ізраїлі. Миє офіси буржуїнам. Як Ви опустилися, Сидоре Артемійовичу…

— Що вдієш, — скрушно позіхає лоцман Залізної річки. Він сідає з хлібиною за стіл і відчайдушно тре скатертиною запітнілі окуляри. — Наші партизанські дівчата не мають грошей на дороге мило і контрацептиви. І, питомо, я ж не можу собі дозволити через вагітність вибити з наших незламних лав цілу партизанську бойову одиницю. І цим віддати під'їзди на поталу розперезаним і вщерть знахабнілим олігархам.

— А де ти вичитай цього Псевдоанакреонта? В Дерріди? — обережно знімаючи свій витвір з газового вівтаря, запитує Корват. — Забери голову, Троша! Я несу тобі омфал, Полковнику, піщєвую молнію, щоб не сказати гірше!

Лупатий Трах відсахується:

— Обережно, мучачо! Пательня успішно досягає столу.

— Не Псевдоанакреонта, а Псевдоанаксімандра. Тундра, — реввоєнгакер підставляє тарілку. — А Дерріда продався буржуазії. Філософія — тампакс буржуазної ідеології! Капусти побільше… Ага.

Шматок омлету гарячою медузою гепається у тарілку Лупатого Траха. Краплі розпеченого маргарину влучають у партизана. Той мужньо витримує обстріл і доводить до відома кулінара:

— Незграба!

Корват і собі умощується за столом, скептично оглядає товсто накраяні шматки напівзасохлого батона.

— Цегла.

Розправа з омлетом відбувається швидко і безкомпромісно. Наостанку Корват вишкрябує твердою скибкою пательню.

— Смерть растаманам! — майже шепоче ситий і вдоволений Трах. — Дозування Хаосу, Архімеде, — це, голубе мій, Fight club, це висока поезія…

— Аристид, — виправляє Корват.

— Арійський встид… — римує реввоєнгакер. — Твоє партизанське псевдо, філософе, буде «Архімед». Я сказав, сиракузький брате! Хаос — це омфал і цілий батько поетів, Архімеде. А поезія — найкраща з довгих ігор світу сього.

«Тепер почнеться декламування віршів», — здогадується про наближення лиха сиракузький брат.

Лупатий Трах декламує:
Світ розпадається

на мозаїку і на тебе.

Світ порозпадуваний, двічі обернутий.

Навпіл, назавжди

розрізаний, сраний нездара.

Баба базарна

тебе у картонну коробку запхає, щоб м'ясо твоє оксамитове

м'ясом смерділо, потворо, світ остогидлий, павучий.

Корват струшує годинником, дивиться на циферблат.

— Це який уривок?

— «Бе сороковий».

— Не зрозумів я цей маньєристичний пасаж з картонною коробкою…

— Не розумієш, бо не хочеш бачити чорних реалій павучого світу, голубе мій Архімеде. — Син галичанина і вірменки пророчо тримає перед носом Корвата виделку. Так правовірний цзаофань [8], десь напередодні Дев'ятого з'їзду КПК [9], тримав перед брамою американської амбасади цитатник Мао. — Продавці ковбас на базарі, філософе мій, зранку розігрівають несвіжий товар у картонних коробках, помастивши ті ковбаски олією. Потім ковбаски пресмачно пахнуть і виглядають ну зовсім свіжими. Ніколи, голубе мій сизий, не купуй ковбаси на Станіславському базарі.

— Не буду. Ніколи. — Корват одягає мешти, знімає з вішака шкіряний наплічник.

Трах встає.

— Мій Чхолліма [10] б'є срібним копитом, пирхає, чекає на мене, — каже він ритуальні слова і псує їх літургійну довершеність побутовою половою:

— Сансара рінкай! Може ще чаю вип'ємо?

Корват відсуває дверну латунну клямку з написом wloski zamek і виходить у височезний лункий коридор старого будинку.

— Привіт всім псі псі! — чує він з глибин ревхати перед тим, як важкі дубові двері з масивними циліндрами противаг і бронзулетом навколо вічка відрізають його від залізних і живих братів, чаю і невимитого посуду.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка