Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів (100 історій І термінів) Москва олма медиа Групп



Сторінка1/21
Дата конвертації30.12.2016
Розмір4.3 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


Володимир Мельниченко
Українські наголоси

московських храмів

(100 історій і термінів)

Москва

ОЛМА Медиа Групп

2010

Зміст

Передслово

Розділ 1. «Вплив українців відбився на Москві»
Розділ 2. «Прилучався до церкви»
Розділ 3. «Розглядую собі то церкви, то собори»
Розділ 4. «Між двома церквами»

Післяслово

Передслово
Найперше скажу, що наша тема мало вивчена і недостатньо висвітлена, хоча в науковій літературі давно визнано, що з другої половини ХVІІ століття в московській храмовій архітектурі дуже відчутним був український вплив. Та що там у монографіях учених — навіть у популярному дореволюційному путівнику «По Москве» зазначалося: «Весь новый строй храмовых форм был продиктован украинским духовенством, ещё со второй трети ХVІІ века укрепившимся в Москве и внесшим в неё зачатки европейского просвещения и науки»1 (Виділено мною. — В.М.). У цьому цікавому виданні зустрічаємо ще й такий особливий і важливий наголос українськості у кращих московських церквах: «Украинское стремление форм храма вверх, отвечающее руководящей мысли стремления религиозно настроенного духа к небесам, и украинскую “ярусность”, т.е. наслоение уменьшающихся четвериков и восьмериков в форме столба или башни». Здається, що й у сучасних виданнях не сказано краще про домінування вертикальної організації простору в тодішній українській церковній архітектурі, про утвердження духовного начала, втіленого у вертикальному, святонебесному спрямуванні храмів.

Зачудовані москвичі та гості Першопрестольної схилялися перед дивовижною красою церков, побудованих українськими майстрами, насамперед, Іваном Зарудним. Його видатні заслуги перед Москвою незаперечно, грунтовно й переконливо розкрито і визнано. Відомий уче-

_______________________

1 У роботі з російськомовними текстами послуговуюся перекладами, які вже існують. Проте в моєму розпорядженні таких текстів обмаль, і я перекладаю лише російськомовні тексти радянського періоду, а ті, які датуються попередніми століттями, цитую в оригіналі. На мій погляд, це дає змогу контрастніше відчути ту епоху і глибше зрозуміти сутність нашої теми. «У них народ і слово — і у нас народ і слово».

ний у галузі історії архітектури, академік Ігор Грабар понад півстоліття тому наголосив, що Меншикова вежа Зарудного є «одним із найвидатніших творів російського зодчества всіх часів…» Радянський мистецтвознавець Борис Віппер писав: «…Московська архітектура початку ХVІІІ століття на чолі з Зарудним мала величезне значення в еволюції російської та загальноєвропейської архітектури…»1. Сучасний москвознавець Рустам Рахматуллін вважає, що Зарудний і його будівельники, звівши в Москві церкву Архангела Гавриїла (Меншикову вежу), «відкрили своєю вежею нове століття, маніфестували новий стиль — бароко — і взагалі Європу»2.

Втім, очевидно, Москва була приречена на українську духовну присутність з часу свого заснування. Відомо, що перша літописна згадка про Москву пов'язана з сином великого київського князя Володимира Мономаха Юрієм Долгоруким (народився й похований у Києві) і належить до 1147 р. Після того, як 1155 р. Долгорукий став великим князем київським, він почав будувати Москву як фортецю, про що згадується в літописі наступного року. Буваючи у Києві, Долгорукий бачив величезний розрив у духовній, християнській культурі: з цього часу й до середини ХVII століття, тобто до Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, російська культура відчутно відставала від української. Це зумовлено фактом хрещення киян у 988 р., а в наступні роки — хрещенням населення Придніпров’я та Волині. Наприкінці 90-х рр. Х століття патріарх Константинопольський заснував Київську митрополію. Найпершу відому пам’ятку староруської літератури «Слово про Закон і Благодать» (середина ХІ століття) написа-

__________________________



1 Виппер Б. Архитектура русского барокко. — М.: Б.С.Г. ПРЕСС, 2008. С. 102.

2 Рахматуллин Р. Две Москвы, или Метафизика столицы. — М.: АСТ: Олимп, 2009. С. 316.
но монахом Іларіоном, який пізніше став київським митрополитом. На початку ХІІ століття у Києво-Печерському монастирі було створено «Повість минулих літ», автором якої більшість учених вважає київського монаха Нестора. Саме з цим фактом пов’язано відзначення в Україні Дня української писемності та мови. В Указі Президента України від 6 листопада 1997 року зазначено: «Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця». Після прийняття християнства починає розвиватися храмове будівництво і церковний живопис. Найвідомішими храмами, зведеними у середині ХІ століття, є Софійський собор у Києві та Спаський собор у Чернігові.

Сучасні московські вчені визнають, що навіть через століття й більше після хрещення Русі «християнство нелегко входило у східно-слов’янські глибинки, а в’ятичеська Мусков була тоді саме такою глибинкою… На початку ХІІ століття в’ятичі вбили місіонера Кукшу — монаха Києво-Печерського монастиря — за його проповіді слова Божого». Саме з Юрієм Долгоруким сучасні москвознавці пов’язують зародження тенденції «рівняння Москви на Київ»: «І вже так виходить, що цю тенденцію заклав одвічно Юрій Долгорукий з його відомою завзятою, фанатичною спрямованістю на Київ»1.

У московських істориків, політиків і громадських діячів усе настійніше звучить думка про те, що в період князювання Івана Калити, а точніше у 1325 р., Москва не тільки була головним містом Великого князівства Московського, але й стала церковною, духовною столицею Росії. Це пов’язується з перенесенням у 1325 р. до Москви з Владимира митрополичої кафедри. У цій історичній події український акцент був особливо виразним: «Утворення Москви, як духовної столиці всія Русі,

________________________



1 Москва 850 лет. Т. 1. — М.: Московские учебники, 1996. С. 40.

навічно пов’язано з іменами двох видатних діячів Землі Руської: Великим князем Московським Іоанном І Даниловичем (Калитою) і митрополитом Київським і всія Русі св. Петром»1. Вже згаданий Рустам Рахматуллін зазначає: «Обітування Москви дано святим Петром, митрополитом Київським, який перемістився в неї при Калиті». Нагадаю, що Петро став митрополитом Київським і всія Русі у 1308 р., а у 1325 р. переніс свою резиденцію до Москви, де й помер наступного року. Навіть в «Иллюстрированном энциклопедическом словаре» зафіксовано, що впливу Івана І (Калити) у російських землях сприяв переїзд до Москви митрополита Петра. Є ще один містичний момент, пов’язаний з Іваном Калитою. За переказом, йому якось врятував життя вихідець з Києва боярин Родіон Нестерович.

У «Житії», складеному три чверті століття потому митрополитом Кіпріаном, київський святий Петро буцімто говорив Івану Калиті — московському князю:

«Аще мене, сыну, послушаеши и храм Пречистыя Богородицы воздвижеши во своем граде, и сам прославишися паче иных князей и сынове и внуцы твои в роды и роды. И град прославлен будет во всех градех Руских, и святители поживут в нем, и взыдут руки его на плеща враг его, и прославится Бог в нем; еще же мои кости в нем положени будут».

Отже, передумовою московської стратегічної перспективи був кремлівський Успенський собор, а в ньому — труна Святого Петра. Київський святий Петро і був закладним каменем Москви — Третього Риму, подібно до того, як апостол Петро — каменем Риму Першого. «З митрополитом Петром Москва, що народилася з Долгоруким у плоті, на-

__________________________



1 Золотые ритмы Москвы. Москва — вековечная столица России // Материалы собрания московской общественности. — МГФ «Знание», 2007. С. 10.
родилася у Дусі»1.

Довго вважалося, що Москва стала столицею Російської централізованої держави за великого князя Івана ІІІ, тобто наприкінці XV століття. Проте останніми роками наполегливо впроваджується думка, що це відбулося у 1426 р., коли за рішенням великої княгині Софії Вітовтівни (дружини великого князя Василя І) і Київського митрополита Фотія урядовий апарат Владимирського князівства було переведено зі стольного града Владимира до Москви (певно, що це було зроблено на виконання волі Василя І, який незадовго до цього помер і не встиг здійснити свій намір): «1426 рік — рік становлення Москви як політич-ної столиці держави Росія». У сучасному виданні читаємо: «Остаточному формуванню Москви, як повноправної і повноцінної столиці Російської держави, ми зобов’язані Великому князю Московському Василю І Дмитровичу, його дружині Софії Вітовтівні і митрополиту Київському і всія Русі Фотію»2. Щодо Фотія, то він став митрополитом Київським і всія Русі у 1408 р., а 1409 р. зайняв митрополичу кафедру в Москві.

Протягом наступних десятиліть Москва суттєво зміцнила свій столичний статус, стала важливим економічним і культурним центром Росії. Чисельність населення міста наприкінці ХV століття перевищила 150 тисяч жителів. У 1479 р. було завершено будівництво важливого для російської духовності Успенського собору, заснованого ще митрополитом Київським Петром. У 1485-1495 рр. зведено державні стіни і вежі Кремля. У 1508 р. у Кремлі збудовано дзвіницю «Іван Великий». 1524 р. засновано Новодівочий монастир, який став важливим елементом зовнішнього оборонного кільця, увійшов в історію Росії.
_____________________

1 Рахматуллин Р. Две Москвы, или Метафизика столицы. С. 15.

2 Золотые ритмы Москвы. Москва — вековечная столица России. С. 10, 12, 24, 29, 33.
У 1547 р. Іван ІV прийняв титул царя. У 1589 р. у Москві введено патріаршество, Собором прийнято уложення про Російську православну церкву. На початку ХVІІ століття Москва пережила «велику Смуту». У 1610 р. місто захопили польсько-литовські інтервенти, від яких його було визволено народним ополченням у 1611 р. Восени 1618 року, допомагаючи польському королевичу Владиславу, Петро Конашевич-Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом переміг російське військо під Москвою, а затим штурмував Москву, оборону якої очолював Дмитро Пожарський, але відвів козаків: «…Скородили списами московські ребра» (Т.Шевченко). Відведення козацького війська від Москви відбулося у день Покрова Пресвятої Богородиці й зумовлено переважно релігійними причинами: Сагайдачний не став штурмувати православну Москву для поляків-іновірців. До речі, саме похід гетьмана Сагайдачного на Москву фактично поставив останню крапку в довготривалому конфлікті часів Смути. Про це розповім окремо у другому розділі цієї книги. Тут відзначу лише, що українські козаки захоплено милувалися московськими церквами й чуйно прислухалися до московського церковного багатодзвіння.

Після падіння під ударами турецьких військ світового центру православ’я — Константинополя (1453) Москва два століття фактично залишалася без культурно-освітнього орієнтиру та ідейної опіки. Шевченків знайомець, історик Іван Забєлін писав: «Ум боялся явиться. Умная женщина становилась ведьмой, умный мужик — ведуном, колдуном, вещим. Патриархальное начало допускало ум только в старике. Ум был контрабандою, а знание прямо вело в ад. Еретик было страшное слово, оно означало всякого вольномыслящего, самостоятельно мыслящего». Справді в московських вищих колах побожність традиційно поєднувалася з ворожнечею до освіти. Відомий український і російський історик Володимир Іконников зазначав: «Само духовенство было несведуще в книжном учении и тем подрывало доверие к себе». Побутувало навіть рифмоване прислів’я: «Кто по латыни научился, тот с правого пути совратился». Допускалася лише православна освіта. Світська наука заперечувалася.

Порівнюючи Київ із Москвою, російський професор О.Архангельський ще на початку ХХ століття заявив, що «не только в ХІV, но и в ХV вв. в отношении литературном Москва несравненно ниже Киева ХІІ века». У 1918 р. Іван Огієнко (митрополит Іларіон) з цього приводу конкретизував із лапідарною гордістю: «Цебто Київ опередив Москву своєю культурою на цілих три віки…» Утім, сам Огієнко висловився ще жорсткіше: «Для мене нема жодного сумніву, що культура українська за всі старі віки, аж до ХІХ віку, завше була значно вищою од культури московської»1.

Отже, у ХV столітті мисляча Росія звернула свій погляд на Київ і, здається, завмерла в очікуванні. Справжнє чудо, що врятувало російську духовність і запалило світло в кінці тунелю, сталося! Здається, найпрямолінійніше писав про це той же Іван Огієнко:

«Нема нічого дивного, що свою культуру ми почали передавати на Москву. Так скрізь буває в житті: народ з більшою культурою, з більшою освітою завше впливає на свого сусіду, а сусіда переймає все краще. І нема нічого дивного, що наші вкраїнці рано почали сунути в Москву, де їм давали великі посади. Ще в XIV і XV віках на Москві було вже немало вкраїнців, а в XVI віці їх часто кличуть туди на службу. А з 1654 р., з року приєднання України до Москви, цей рух на Москву прибрав вели-
________________________

1 Іван Огієнко. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. — К.: Видавництво книгарні Є.Череповського, 1918. С. 66.
кого розміру, і з того часу земляки наші “начаша приходити в великороссійское царство и водворятися”.

Москва бачила культуру вкраїнців, охоче приймала їх до себе і добре платила. І тому в “далеку Московію”, в “московскія страни” перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури»1.

Втім, це визнають і деякі сучасні москвознавці: «Москва, відкривши в той час, після двох століть незнання, Київ і київську тему, відкрила місце свого виходу. Виходу царства, святості, святинь, столичності, самого світла християнста для Русі… Росія перейшла до Нового часу дорогою нового… Просвітництва, здійсненого за допомогою Києва». Першою ластівкою київської присутності в Москві стало село Київець, засноване, за переказом, у ХІV столітті вже згаданим киянином, боярином Родіоном Нестеровичем при дорозі на Київ, майбутній Остоженці: «Київець став знаком Києва в Москві. За смислом переказу, першим у часі знаком. Знаком часу, коли Москва вперше намірилася стати новим Києвом, столицею, резиденцією митрополита Київського і всія Русі»2.

Втім, про це — в першому розділі нашої книги «Вплив українців відбився на Москві».

Та річ не лише про потужний український духовний вплив на Москву та на її храмову архітектуру, виразно втілений, зокрема, у церквах Івана Зарудного. Майже невідомо, що чимало московських храмів так чи інакше пов’язані з іменами національних геніїв — Тараса
________________________

1 Огієнко І. Українська культура. — К.: Наша культура і наука, 2001. С. 124-125.

2 Рахматуллин Р. Две Москвы, или Метафизика столицы. — С. 124, 194, 394, 395.
Шевченка і Миколи Гоголя та великих українців Михайла Щепкіна, Михайла Максимовича, Осипа Бодянського…

Тож, другий розділ — «Прилучався до церкви» — названо словами Бодянського, який записав у щоденнику 10 квітня 1854 року: «Говел, т. е. исповедался и приобщался к церкви Божьей Матери, что у Никитских ворот, известной больше под именем Феодора Студита…» У цьому розділі, як і в наступному, та чи інша церква є важливим духовним приводом для документальної розповіді про певну невідому сторінку московської біографії одного із великих українців, які так чи інакше були причетними до конкретного храму. Скажімо, зі спогадів Сергія Аксакова відомо, що на Великдень у квітні 1840 року Микола Гоголь побував у Кремлі на Великодній службі: «Мы все отправились в Кремль, чтобы услышать на площади первый удар колокола Ивана Великого». Ніхто й ніколи спеціально не писав про цей факт біографії Гоголя, не розповідав, що його зацікавило в Кремлі. Так само раніше не приверталася увага до того, що Гоголь у жовтні 1832 року, вдруге приїхавши до Москви, самостійно пішов шукати свого земляка, професора Московського університету Михайла Максимовича, який, будучи директором Ботанічного саду Московського університету, мешкав на його території. Це дало можливість встановити, що найближчою для Максимовича була церква Адріана і Наталії на вул. 1-й Міщанській, яку бачив і Гоголь, а, головне, розповісти про блискучу кар’єру Максимовича у Москві. В окремій історії розповідається про те, чому Гоголь за два тижні до смерті вирішив причаститися саме у церкві Савви Освяченого на Дівочому полі. Нова інформація з використанням архівних матеріалів зібрана про церкву Старого Пимена, парафіянином якої був Михайло Щепкін. У березні 1858 року біля Старого Пимена у Щепкіна два тижні жив Шевченко: «Нашёл его у старого Пимена в доме Щепотьевой и у него поселился…» Документальні історії присвячено церквам, біля яких у 1916-1917 рр. і на початку 30-х рр. жив Михайло Грушевський.

Назва третього розділу — «Розглядую собі то церкви, то собори» — народилася зі слів Тараса Шевченка, який, згадуючи про свій другий приїзд до Москви в березні-квітні 1845 року, особливо відзначив: «Приїхав я у тую Москву та й гуляю собі по улицях, звичайне, як чоловік іностранний, розглядую собі то церкви, то собори…»1. Іншим разом, порівнюючи Казань з Москвою, Шевченко записав у щоденнику 13 вересня 1857 року: «…Казань чрезвычайно живо напоминает собою уголок Москвы: начиная с церквей, колоколов». У Шевченковому листі до Якова Кухаренка є пряме свідчення про те, що навесні 1845 року під час другого приїзду до Москви, поет «зайшов у якусь стару-престару церков». На жаль, ми не маємо можливості назвати конкретні храми, які Шевченко відвідав, але їх було чимало. До того ж, у березні 1858 року він приходив на будівництво храму Христа Спасителя й записав у щоденнику: «Но меня и на двор не пустили. “Не приказано”, — сказал сторож. Я ему не противоречил и возвратился в Кремль»2. У своєму щоденнику Шевченко занотував: «Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен». Ця негативна оцінка замовчується москвознавцями, і в ній необхідно розібратися. До речі, поет обійшов усі кремлівські храми ще під час перших приїздів до Москви у 1844 і 1845 рр. Недарма писав: «…Тілько вже не лічив ворон

___________________________________



1 У тексті без обумовлення виділяю шрифтом Шевченкові тексти з щоденника та листів, які є важливими документами в цій праці.

2 Російськомовні листи та «Щоденник», а також російськомовні твори Тараса Шевченка цитуються мовою оригіналу. Звернуся до авторитету шанованого мною Юрія Барабаша, який пише щодо Шевченка: «Перекладати його російськомовну прозу українською? Погодьмося, це трохи дивно, щоб не сказати смішно… Я вважаю за коректне цитувати їх в оригіналі». Так само логічно цитувати в оригіналі Михайла Щепкіна, Михайла Максимовича, Осипа Бодянського та ін., аби, говорячи словами Барабаша, «не створювалося мовної незлагоди».

на Івані великому». Втім, у 1858-му він знову тричі приходив сюди й захоплено розглядав кремлівські собори: «Кремль оригинально прекрасен».

Отже, Шевченко сам вказав на московські храми — важливий компонент духовної атмосфери, в яку він занурився у місті. Тим більше, що саме в храмах її збережено найкраще. Проте ніхто й ніколи не розглядав під цим кутом зору поетове знайомство з Першопрестольною. Тоді як вивчення московських стежок Шевченка свідчить, що Тарас Григорович у Москві бачив кілька десятків храмів. Особливо переконливо підтверджує цей факт карта «Тарас Шевченко в Москві», складена автором й додана до книги «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» (2007), а також опублікована в газеті «Слово Просвіти» (25—31 січня 2007 року). На рідкісній карті Москви, укладеній у 1859 р., тобто в часи Шевченкових відвідин міста, вперше було позначено місцевості, окремі місця, будинки та споруди, які поет відвідав чи оглянув у 1844-1845 рр. і 1858-1859 рр. І завжди поруч — храми, храми, храми!

За документальними історіями ми вперше відтворюємо конкретний храмовий контекст і живу атмосферу, які огортали поета під час його перебування у Москві.

Четвертий розділ — «Між двома церквами»1 — побудовано за іншим, ніж два попередні, принципом. Тут зібрано коротку, фактично енциклопедичну інформацію про більш, як півсотні церков і монастирів, які небайдужі нам, українцям. Наприклад, йдеться про храм Василя Блаженого на Красній площі, який вразив Шевченка, та церкву Успіння

________________________



1 Назву взято зі «Споминів» Михайла Грушевського, який, поселившись у вересні 1916 року в Москві, на Арбаті, 55, гранично точно зафіксував духовне розташування будинку — «старосвітської кам’яниці на розі “Денежного переулка”, між двома церквами…»
Божої Матері в Успенському вражку, біля якої довго жив Осип Бодянський і влітку 1857 року вінчався тут «з дівицею Марфою Артем’євою». Священик Олексій Соколов із церкви Симеона Столпника на Поварській причащав Гоголя безпосередньо перед смертю, а в університетській церкві Тетяни Мучениці відбулася похоронна відправа за українським генієм. Так само розповідається про церкву Філіппа Митрополита в Міщанській слободі, де сповідався Михайло Щепкін, а в серпні 1863 року відбулася панахида над його прахом.

Зафіксовано також, що, скажімо, в Андріївському монастирі було створено одну з перших у Москві шкіл, де викладали українські монахи; у Чудовому монастирі у Кремлі діяла «патріарша школа», в якій викладав випускник Києво-Могилянської академії Єпифаній Славинецький; у Новодівочому монастирі співав хор українських монахинь, а Ново-Саввинський Київський монастир, що під Дівочим полем, взагалі започаткували монахині з Києва.

Перелічені й коротко описані церкви, які були приходськими для українців у районі Маросєйки та Хохловки, та ті, що зустрічав Михайло Максимович, проходячи впродовж кількох років із Ботанічного саду Московського університету за Сухарєвкою, де мешкав, до самого університету на Моховій вулиці. Але найбільша, особлива, виняткова увага — до тих церков, що траплялися Шевченкові на його московських маршрутах. Від’їжджаючи з Першопрестольної 26 березня 1858 року поет назвав її «гостинною Москвою». І в цій оцінці збережено також тепло московських церков.

Таким чином, важливі матеріали для нової книги було значною мірою виявлено в процесі роботи над попередніми виданнями про Шевченкове перебування в Москві та його дружбу з великими московсь-


кими українцями1.

Важливі дані про храми взято з багатої москвознавчої літератури, зокрема, з чотиритомної праці «Сорок сороков. Краткая иллюстрированная история всех московских храмов», що вийшла в Москві на початку ХХІ століття (автор-укладач П.Г. Паламарчук). Проте жодне з московських видань, звичайно, не розглядає російські храми крізь українську призму і практично не торкається українських акцентів в їх історії. Тому принципово нові штрихи та відомості з нашої теми збирав по крупинці в багатьох московських архівах: Російському державному архіві стародавніх актів, Державному архіві Російської Федерації, Російському державному архіві літератури і мистецтва, Центральному архіві науково-технічної документації м. Москви, Центральному історичному архіві Москви, архівах Російської Академії наук, Російської державної бібліотеки («Лєнінки»), Державного науково-дослідного музею архітектури ім. О.В. Щусєва, Державного центрального театрального музею ім. О.О. Бахрушина.

Велику вагу мають уперше широко використані в контексті теми джерела: розмаїті путівники по Москві і довідники2, видання «Вся Москва», «Указатель Москвы», плани і карти міста ХІХ століття, маловідомий «Алфавитный указатель» до планів усіх адміністративних дільниць Москви, що містить перелік тодішніх міських соборів, храмів,

________________________



1 Володимир Мельниченко. Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті. — М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006; Його ж. Арбат очима українця. — М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006; Його ж. Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві». — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2007; Його ж. «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський) — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2008; Його ж. Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін». — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2009; Його ж. Шевченківська Москва. Авторська енциклопедія-хроноскоп. — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2009; Його ж. Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь). — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2010.

2 Пам’ятатимемо, що Шевченко цінував таку літературу. 26 вересня 1857 року записав у щоденнику: «Нижний Новгород во многих отношениях интересный город и не имеет печатного указателя. Дико! По-татарски дико!»

монастирів.

Книга, яку читач тримає в руках, не є всеохоплючою й вичерпною, не претендує на повне висвітлення великої й важливої теми. У ній містяться необхідні відомості про московські церкви, але найперше автор зробив скромну спробу розставити українські наголоси в їхній історії.

Ці наголоси мають різні, так би мовити, жирність і виразність. Від історії про зведення Іваном Зарудним у Москві церкви Архангела Михаїла та Іоанна Воїна до висновку про унікальний український вклад у церковне будівництво Москви; від фіксації діяльної присутності українських монахів, співаків, учених у конкретних московських храмах і монастирях до розкриття значного духовного впливу українців на розвиток церковної культури у Москві; від розповіді про особисте відвідання Тарасом Шевченком кремлівських соборів і будівництва храма Христа Спасителя до енциклопедичного переліку у третьому розділі церков, які поет лише бачив.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка