Володимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва



Скачати 10.08 Mb.
Сторінка1/46
Дата конвертації13.04.2017
Розмір10.08 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46


Володимир Мельниченко
Українська душа Москви

(Михайло Максимович. Михайло Щепкін.

Осип Бодянський. Микола Гоголь)

Москва

2010

Володимир Мельниченко — доктор історичних наук (1988), член-кореспондент АПН України (2003), заслужений діяч науки України (2004), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2009). Автор близько 50 книг з історичної, політичної і мистецтвознавчої проблематики.

З 2001 р. — генеральний директор Культурного центру України в Москві, за цей час видав у російській столиці українською мовою 10 книг: «Україна на Арбаті, 9» (2003), «Прапор України на Арбаті» (2004), «Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”» (2005), «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті» (2006), «Арбат очима українця» (2006), «Тарас Шевченко: "Моє перебування в Москві"» (2007), «"На славу нашої преславної України" (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)» (2008), «Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”» (2009), «Шевченківська Москва. Авторська енциклопедія-хроноскоп» (2009).

Книга «Українська душа Москви» значно розширює перед читачем горизонти української духовної присутності в Москві. Герої цієї книги — Михайло Максимович, Михайло Щепкін, Осип Бодянський, Микола Гоголь — були для Тараса Шевченка і залишаються для нас живими знаками української мови, культури, духовності, ментальності. Вони уособили й поселили в Москві ХІХ століття щиру українську душу з її психікою, настроями, переживаннями, почуттями. Велику душу, доповнену духовною енергією багатьох інших українців — менш відомих і менш талановитих.

Унікальність цієї книги полягає в тому, що В.Мельниченко вперше розкриває московські сторінки біографії великих українців або пропонує їх нове бачення, спираючись значною мірою на архівні документи.

Зміст

«Я став москвичем з голови до п’яток»

(замість передмови)
Розділ 1. З України в Москву
Михайло Максимович: «Безкінечно мила Москва»

Михайло Щепкін: «Наша старенька Москва»



Осип Бодянський: «Ненаглядна матінка Москва»

Микола Гоголь: «Я в Москву приїхав»


Розділ 2. Україна в Москві
Микола Гоголь: «Нізащо б я не виїхав із Москви»

Осип Бодянський: «Обнародувати малоросійські літописи»

Михайло Щепкін: «Пришліть у Москву на моє ім’я »

Тарас Шевченко: «Поселився у Щепкіна»

Тарас Шевченко: «Ввечорі був у Бодянського»

Тарас Шевченко: «Обходили з Щепкіним чверть Москви»

Тарас Шевченко: «Завдячую моєму другу Щепкіну»

Михайло Максимович: «Я став думати про Москву»

Розділ 3. Опромінені Шевченком



Михайло Щепкін: «Майбутнє в руці Господа»

Михайло Максимович: «Сповіщайте мене про Москву»



Осип Бодянський: «Я звикся з Москвою»
«На славу нашої преславної України»

(замість післямови)



«Я став москвичем з голови до п’яток»

(замість передмови)
У день від’їзду з Москви 26 березня 1858 року Тарас Шевченко записав у щоденнику: «…Оставил я гостеприимную Москву. В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии»1. Таким чином, Шевченкове ставлення до Москви не вичерпувало-

____________________



1 Відразу застережу, що в цій книзі російськомовні листи та «Щоденник», а також російськомовні твори Тараса Шевченка цитуються мовою оригіналу. Поділяю точку зору відомого вченого Юрія Барабаша, який писав щодо Шевченка: «Перекладати його російськомовну прозу українською? Погодьмося, це трохи дивно, щоб не сказати смішно… Я вважаю за коректне цитувати їх в оригіналі». Безперечно, що це стосується й Миколи Гоголя. Так само логічно цитувати в оригіналі Михайла Щепкіна, Михайла Максимовича, Осипа Бодянського, Сергія Аксакова, аби, говорячи словами Барабаша, «не створювалося мовної незлагоди». Тим більше, що самодіяльні переклади деяких дослідників, які мені зустрічалися, не можу вважати досконалими. Вони забирають аромат часу, зокрема, вилущують особливий стиль мови, якою спілкувалися відомі російські українці.

У роботі з іншими російськомовними текстами послуговуюся перекладами, які вже існують. Проте в моєму розпорядженні таких перекладених текстів обмаль, і я наважуся перекладати лише російськомовні тексти радянського періоду, а ті, які датуються Шевченковим століттям, цитую в оригіналі. Цей принцип стосується також тогочасних історичних документів, зокрема, листів. На мій погляд, це дає змогу контрастніше відчути поетову епоху і глибше зрозуміти сутність нашої теми. «У них народ і слово — і в нас народ і слово».

ся відомими жорсткими поетичними максимами1. Пам’ятаймо про це, бо Москва була так само гостинною й для чотирьох великих українців — Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна, Осипа Бодянського і Миколи Гоголя, — незважаючи на неминучі життєві труднощі та негаразди в ній. Визнання цього має важливе методологічне значення для написання біо-

_____________________________________



1 Приступаючи до першої примітки в цій книзі, хочу зауважити, що вони в деяких випадках переростають мало не в окремі мікророзвідки. Вважаю примітки невід’ємними від основного викладу, бо вони дозволяють, з одного боку, суттєво розширити панораму дослідження, з іншого — конкретизувати певні сюжети чи збагатити їх важливими новими деталями.

Отже, після першого відвідання міста (1844), Шевченко вперше покладає відпові-дальність за нищення України персонально на Москву:

Тяжко мені

Витать над Невою.

України далекої,

Може, вже немає...

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала

Високі могили —

Нашу славу.

Згадаймо, що ключова дія цього твору відбувається в царських хоромах у Петербурзі, проте для Шевченка все, що труїть і дурманить національну свідомість, пов’язано саме з «московською блекотою».

Фактично поет звинувачував Москву в ураженні, говорячи нинішньою мовою, національного цивілізаційного коду.

У концептуальному «Великому льосі» (1845), який, за словами Івана Дзюби, є «поглибленням символу могили», гріховною була вже сама дорога гетьмана Богдана Хмельницького, який «їхав в Переяслав Москві присягати!..» Тяжким гріхом, який не пускає в рай, названо те, що дівчина

…Цареві московському

Коня напоїла —

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила...

Ще одну важливу згадку про Москву зустрічаємо в «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» (грудень 1845 року) в контексті гнівного засудження поетом тих перевертнів з українців, які на догоду московським панам, говорячи словами Вячеслава Чорновола, «відкидалися від рідного народу, від його мови, культури, від його інтересів...»:

Раби, поднóжки, грязь Москви...

Нещадно писав поет і про тих українців, які «кров свою лили» за Мóскву й передали нащадкам «свої кайдани, свою славу».

графій чотирьох героїв нашої книги і дослідження будь-якого сегмента їх розмаїтого творчого і наукового життя. Бо ж інакше будемо плодити, на догоду неправдивого уявлення про їхній український патріотизм, помилкові твердження щодо справжніх стосунків усіх чотирьох з Москвою, яка зайняла значне місце в їхніх життєвих долях.

Скажімо, немає жодної потреби применшувати й недооцінювати пожиттєву міцну прив’язаність до Москви Михайла Максимовича, який найперший у 1819 р. приїхав у місто1, зробив тут стрімку наукову та службову кар’єру. Після повернення в 1834 р. в Україну професор ще тричі, в тому числі й надовго, з радістю приїздив до Москви, яка зі студентської лави назавжди запам’яталася йому містом молодості й звитяжних мрій. Якось він написав Михайлу Погодіну з Михайлової гори: «Мне прежняя московская жизнь усладительнее беседой с прекрасной юностью…»2. Вперше Максимович надовго приїхав у Москву з України в жовтні 1849 року. Ці відвідини міста запам'яталися зустрічами з Гоголем, з яким Максимович влітку 1850 року й повернувся в Україну: «Вместе с моим незабвенным земляком и другом Гоголем». В автобіографії, написаній невдовзі, Максимович зізнався, що почував

_________________________

1 Порядок розміщення матеріалів у першому розділі книги зумовлено часом прибуття наших героїв у Москву: Михайло Максимович (1819), Михайло Щепкін (1823), Осип Бодянський (1831), Микола Гоголь (1832).

2 Вперше цитуючи героя цієї книги, хочу сказати, що в ній намагаюся надати читачеві можливість постійно прислухатися до живого голосу Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна, Осипа Бодянського, Миколи Гоголя, з їхніх вуст «почути» розповіді про життя і творчість, дружні стосунки, лише доповнені автором сучасною інформацією. Це стало можливим завдяки листам, щоденниковим записам, спогадам, іншим документам, у тому числі архівним. Навіть назви розділів цієї книги і підзаголовків її складені зі слів учасників історичних подій.

Коли Іван Бунін, уже будучи Нобелівським лауреатом, писав історико-філософську працю про Льва Толстого, то він намагався переважно користуватися текстами й висловлюваннями самого Толстого і тільки затим вдавався до своїх коментарів. Бунін справедливо вважав, що саме так можна відтворити справжній образ Толстого. Мені хотілося б у міру можливостей смиренно наслідувати такий недосяжний взірець.

ніжність до Москви: «Спознавшись с нею вновь, я стал думать опять о ней, о моем перемещении в нее…» (Виділено мною — В.М.). На початку 1854 року зізнався в листі до Пантелеймона Куліша: «А у меня все неудовлетворённая жажда Москвы» (Виділено мною. — В.М.). У листі до Степана Шевирьова від 16 березня 1854 року Максимович залишив свідчення, що виключає двозначне трактування його справжнього бажання:

«Хочется мне переселиться в Москву, не для службы, для которой уже изветшал я, а для того, чтобы дожить век в мирном кабинетном труде, в той атмосфере, где мне было лучше, как писателю и как человеку... Да не имею достаточного способу на сие переселение и водворение. Не придет ли Вам на мысль какое-либо к тому средство? Не найдется ли какого-нибудь места спокойного, сообразного вышеозначенной цели моего стремления к любезной нам Москве? Киев, хотя и родной мне, но выросши в Москве, я не сроднился с ним для моей жизни…»1 (Виділено мною. — В.М.). З таким остаточним переїздом нічого не виходило, і Максимович якось у квітні 1856 року поділився з Сергієм Аксаковим бажанням хоча б ненадовго побувати в місті: «Ах, когда то я доберусь до Москвы…»2.

Навіть осоружні московські зими здавалися Максимовичу кращими від київських. У листі до Петра Вяземського 7 грудня 1871 року зізнавався: «Зимовал я после отставки моей, трижды в Москве многозвонной (на 1850-й, 1858-й, 1859-й годы) и в Киеве (на 1845-й, 1865, 1867, 1871-й) — и каждая зимовка в Москве была для меня не только приятнее, но здоровее гораздо, чем зимовки в Киеве…»3. Зиму-

________________________



1 Максимович Михайло. Листи. — К.: Либідь, 2004. С. 137, 288.

2 Російський державний архів літератури і мистецтва (далі — РДАЛІМ), ф. 10, оп. 1, од. зб. 78, арк. 1.

3 Максимович Михайло. Листи. С. 101.
ванню в Москві він віддавав перевагу навіть перед рідною Михайловою горою. 15 січня 1860 року скаржився Бодянському: «Моё уединение зимою мне скучно, — и в разных помышлениях всё думается, какое бы изобрести средство зимовать мне всегда в Москве?» У листопаді наступного року зізнавався Івану Аксакову: «Весьма сожалеем, что и на эту зиму остаемся прозябать на Михайловой горе, а не в Москве»1. У березні 1862-го в листі до Бодянського сподівався: «…И когда бы уже будущую зиму провести в Москве!» Найдовше — пів-тора року з перервою — професор залишався в Москві в 1857-1859-х рр. У цей період — у березні 1858 року — відбулися його щасливі московські зустрічі з другом Шевченком.

Скажу й про досі невідоме. В архіві мені зустрівся лист Максимовича з Києва до Євдокії Єлагіної від 16 грудня 1866 року, в якому шістдесятидворічний Михайло Олександрович писав: «Если бы удалось мне двинуться в Москву, где и готов был и совсем остаться, до окончания дней; но после столь долгих, не исполнившихся моих устремлений туда, я живу там уже не надеждою, а воспоминанием…»2 (Виділено мною — В.М.). Максимович жив і спогадами про Московський університет, у якому пройшли кращі роки його життя. У березні 1854 року писав Степану Шевирьову: «…Лучшая жизнь моя была там, в Московском вертограде…» Через чотирнадцять років почуття вдячності до Московського університету, здається, збільшилося: «Благодарение тебе, alma mater! Каждый год, 12 января (день заснування університету. — В.М.), я вспоминаю и думаю о тебе с любовью, где бы я ни был, и — никогда тебя не забуду!»3.

_________________________

1 РДАЛІМ, ф. 10, оп. 3, од. зб. 158, арк. 5.

2 РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 5, арк. 1 зв.

3 Максимович Михайло. Листи. С. 238, 288.
До речі, у вересні 2004 року до 200-річчя з дня народження Михайла Максимовича на старому будинку Московського університету, що на Мо ховій навпроти Кремля, було відкрито меморіальну дошку: «Максимович

Михаил Александрович (1804-1873). Выдающийся ученый, профессор Московского университета — первый ректор Киевского университета Святого Владимира».

У 1870 р. Максимович зробив невдалу спробу віддати десятирічного сина Олексія на навчання в Першопрестольну. Він наче виконував установку Степана Шевирьова, прислану на Михайлову гору з Москви з нагоди народження Олексія в березні 1860 року:

Здорово, гость желанный, друг Алеша!

Будь сердцем в мать, в отца будь головой!

Да возрастит тебя Золотоноша,

Да воспитаешься Москвой!1.
8 липня 1870 року Максимович писав Петру Вяземському про сина: «Была в эту зиму надежда, что отдам его в Москву, на Девичье поле (Михайло Погодін мав власний будинок на Дівочому полі. — В.М.), в питомник, который устроить предлагал Погодин. Но его зимняя роковая болезнь помешала устроиться тому питомнику». Тільки після цієї невдачі Максимович відправив Олексія на навчання до Києва. На самому початку 1872 року в листі до Вяземського з Михайлової гори зізнався: «Томлюсь желанием увидеть еще раз, в нынешнем году… многомилую мне Москву»2 (Виділено мною. — В.М.). Справді, востаннє Максимович недовго був у Москві навесні 1872 року, тобто за півтора року до смерті.

Такими були основні віхи щирої прив’язаності Максимовича до Москви впродовж усього його життя, хоча він єдиний з наших героїв

_________________________________

1 РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 46, арк. 27.

2 Письма М.П. Погодина, С.П. Шевырёва и М.А. Максимовича к князю П.А. Вяземскому 1825-1874 годов. — С.-Петербург, 1901. С. 204, 207, 210.

поки нув Першопрестольну й помер в Україні (похований на своєму хуторі Михайлова гора).

Михайло Щепкін прибув до Москви через чотири роки після Максимовича — у 1823-му. Сергій Аксаков писав: «На московской сцене Щепкин нашел товарищей более или менее образованных, нашел публику более просвещенную, судей более строгих и лучше понимающих дело. Кроме того, Щепкин нашел в московском обществе дружеский литературный круг, в который приняли его с радостью и где вполне оценили его талант, природный ум, любовь к искусству и жажду образования… Этого только и недоставало Щепкину: он весь предался труду и учению, предался пламенно и неутомимо». Щепкін багато гастролював по країні, зокрема, в Петербурзі та Києві, проте завжди з нетерпінням повертався в Москву. Тут він став уславленим, справді народним артистом, якого «всі до єдиного руського чоловіка знають» (Шевченко). Щепкін мешкав у різних куточках Москви: спочатку в тихій патріархальній Якиманській дільниці — в Замоскворіччі; у 30-40-х рр. артист переїхав у Сретенську дільницю міста, де придбав будинок у Великому Спаському провулку; у 1848-1859 рр. Щепкін винаймав будинок у Воротницькому провулку, де в березні 1858 року в нього жив два тижні Тарас Шевченко; нарешті, останні роки життя Майстер провів у власному будинку на 3-й Міщанській вулиці в Міщанській дільниці Москви, де нині знаходиться «Будинок-музей М.С. Щепкіна».

У цій книзі розповідається, як, ідучи за Шевченком, ми знайшли нарешті місце колишнього розташування будинку, в якому поет жив у Щепкіна: «…Пустился отыскивать своего друга М.С. Щепкина. Нашёл его у старого Пимена в доме Щепотьевой и у него поселился…» Настав час відкрити в Москві пам’ятник Тарасу Шевченку і Михайлу Щепкіну, бо ж саме тут їх дружба започаткувалася й переросла у братні стосунки.

Де саме поставити такий пам’ятник? На розі Воротниковського й Старопименовського провулків біля сучасного будинку № 12/6, який стоїть на місці колишнього володіння Щепотьєвої. Здається, сам Господь залишив перед цим будинком затишний зелений шматочок землі, що не виходить за червону лінію провулків. І в дворі за будинком більше, ніж достатньо, місця для пам’ятника.

Можна було б зобразити момент, який увічнив 19 березня 1858 року в своєму щоденнику Тарас Григорович: «Вышли мы с Михайлом Семёновичем из дому…» Або відлити в бронзі зафіксовану Шевченком іншу мить з його останнього дня в Москві (26 березня 1858 року): «В 9-ть часов утра расстался я с Михаилом Семёновичем Щепкиным…»

Відомо, що Щепкіна в Москві вважали малоросом, а Михайло Максимович свідчив, що в Москві з 1820-х рр. «слышалось на театральной сцене прекрасное произношение украинской речи из уст Щепкина»1. Майстра навіть дорікали за малоросійський акцент на сцені. Російська поетеса — графиня Євдокія Ростопчина (Шевченко іронічно згадував її в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря»: «Щоб не дуже чванилась московськая братія своєю Ростопчиною…») якось написала зверхньо про Щепкіна:

Громче всех кричит старик…

(О хохлацкой в нём породе

Нам донёс его язык!)


Ніколи не цураючись свого українського духовного коріння, боготворячи Шевченка й Гоголя, Михайло Семенович не збирався назавжди покидати «балакучу бабусю Москву» і був похований, як і хотів, у ній — на П’ятницькому кладовищі поряд зі своїми знаменитими московськими друзями Тимофієм Грановським, Миколою Кетчером, Ми-

________________________



1 Максимович М. Оборона украинских повестей Гоголя // День. 1861, № 7. С. 19.
колою Станкевичем, Олександром Афанасьєвим.

Осип Бодянський прожив у Москві найдовше, навіть з відрахуванням п’ятирічного зарубіжного відрядження в молодості: з 1831 р. аж до самої смерті в 1877 р. Професор щиро любив, говорячи його словами, «ненаглядную старушку, матушку Москву» і був одним із кращих москвознавців, глибоко вивчав відповідну літературу. Це до нього звертався на початку 1848 року Пантелеймон Куліш: «Да ще поіменуйте такії книжки, по котрим би я взнав так добре Москву, як Київ». У Москві Бодянський мав кілька житейських адрес, але перевагу надавав арбатському світу. У 40-х рр. він жив у Столовому провулку, затим — на Малій Нікітській вулиці та, нарешті, на Великій Нікітській вулиці. Це — район старовинних арбатських провулків, назви яких започатковані в ХVІ- ХVІІ століттях і говорять самі за себе — Хлібний, Скатертний, Ножовий, Столовий. Поруч — церква Великого Вознесіння, де Пушкін вінчався з Наталією Гончаровою, якраз у рік приїзду Бодянського до Першопрестольної. А ще — церква преподобного Феодора Студіта, побудована в першій половині ХVІІ століття. В «Адресі-календарі жителів Москви» за 1851 р. читаємо, що колезький радник Бодянський мешкав в «Арбатській дільниці біля Федора Студита». У цій церкві він бував часто, навіть записав у щоденнику 10 квітня 1854 року: «Говел, т. е. исповедался и приобщался к церкви Божьей Матери, что у Никитских ворот, известной больше под именем Феодора Студита…» У 50-х рр. Бодянський мешкав у Газетному провулку, куди до нього в березні 1858 року приходив Шевченко. Наступного року професор переїхав на Страсний бульвар, а на початку 1863 року знову поселився на Великій Нікітській вулиці, де й помер.

Наприкінці 60-х рр., коли Бодянський змушений був залишити Московський університет, він подумував про від’їзд із міста з фінансових причин: «Необходимо забраться в такую глушь, где бы можно было, как говорит пословица, протягивать ножки по одежке»1. До речі, тоді Бодянському пропонували місце професора в Київському університеті, він навіть приїжджав до Києва, зустрічався з Максимовичем, який навряд чи порадив переїздити в Україну. Врешті-решт Бодянський залишився в Москві, до якої прикипів душею, відверто назвавши головну причину такого вибору: «Главное же при этом то, что я, прожив в Москве около 40 лет, свыкся с нею до того, что я стал москвичом, как говорится, с головы до пяток, и привыкать к другому месту жительства было бы мне не под силу»2 (Виділено мною. — В.М.). Москвича Бодянського поховано в некрополі Новодівочого монастиря.

Найпізніше став москвичем і найменше жив у Москві Микола Гоголь. Але й до нього вона встигла стати гостинною, і письменник полюбив місто: «Москва уединенна, покойна и благоприятна занятьям». Щоправда, дехто з українських дослідників, нічтоже сумняшеся, вважає, що ставлення письменника до Москви вичерпується його словами з листа до Максимовича від 12 березня 1834 року: «…Влюбился же в эту старую толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь». До цієї фрази повчально додається: «От маєте ставлення Гоголя до Москви». Насправді, у цьому випадку маємо лише спрощене, поверхове заторкування непростих стосунків Гоголя з Москвою. У житті генія було немало хвилин, коли він міг сказати стосовно Москви, як у листі до Михайла Погодіна 15 травня 1836 року: «Москва больше расположена ко мне… Сердце моё в эту минуту наполнено благодарностью к ней за её внимание ко мне». Так само в

_________________________

1 Осип Максимович Бодянский // Русская старина, 1879. Том ХХV. С 215-216.

2 Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної Академії наук України (далі — ВР ІЛ), ф. 99, од. зб. 47, арк. 34 зв.
листі до Миколи Прокоповича від 5 квітня 1843 року Гоголь писав: «Не могу до сих [пор] вспомнить без глубокого душевного умиления о той помощи и о тех нежных участиях, которые шли ко мне всегда из Москвы». У листах до Михайла Погодіна прохав: «Уведоми меня о том, что говорят обо мне в Москве» (вересень 1836 року, Женева); «Напиши мне что-нибудь про ваши московские гадости» (березень 1837 року, Рим). А в лютому 1841 року написав Сергію Аксакову: «Теперь я ваш; Москва моя родина». Гоголівське відчуття вкоріненості в Москві і власної значущості в ній добре передає фраза, яку він мимохідь написав у листі до Олександра Данилевського від 25 лютого 1849 року після вказання своєї чіткої адреси в місті: «Впрочем, всячески адресованное письмо до меня в Москве доберётся»1. За півтора року до смерті у вересні 1850 року Гоголь писав у листі з Василівки до політичного й релігійного письменника та діяча Олександра Стурдзе: «Ни за что б я не выехал из Москвы, которую так люблю». На превеликий жаль, таки й не виїхав…

В останніх рядках московської сторінки біографії Гоголя вимагає нового прочитання його щире захоплення малоросійськими вечорами з українськими піснями. Вже стало традицією, що російські гоголезнавці не надають цьому сюжету належної уваги, не акцентують його тісний зв’язок із намаганнями Гоголя вибратися з духовної кризи, що вкоротила йому віку2. Ті вечори були не лише приємним проведенням часу, коли Гоголь відчував себе розкуто й комфортно, вони важили для нього незмірно більше. В останні роки й місяці життя рідні пісні залишилися для Миколи Васильовича мало не єдиною духовною ниткою, що пов’я-

_______________________

1 Переписка Н.В. Гоголя. В 2-х томах. Т. 1. — М.: Художественная литература, 1988. С. 88, 114, 364-365, 366, 370; т. 2. С. 17.

2 Приємним винятком є стаття Ірини Монахової «Упьёмся песнями» в «Литературной газете» (№ 21, 20-26 травня 2009 року).
зувала його з Україною, «соломинкою», за яку він хотів ухопитися. «Пісні для Малоросії — все», — написав Гоголь у молодості, й великий українець відчув це на собі буквально. Пісні справді стали для Гоголя в Москві цілющим джерелом короткого душевного спокою, проте самі по собі не могли подолати духовну кризу письменника та врятувати йому життя. За його власними словами, написаними, до речі, в рідній Василівці у вересні 1850 року, саме Росія «мне становится ближе и ближе». Ще раз фактично наголосивши на своєму українстві, Гоголь дав нам зрозуміти, що душею своєю він уже притуляється до Росії: «…Кроме свойства родины, есть в ней что-то ещё выше родины, точно как бы это та земля, откуда ближе к родине небесной».

Є в цих словах, написаних у материнській хаті, якась невимовно-містична гіркота, бо справді Москва для Гоголя стала землею, з якої таки було «ближче до батьківщини небесної». На мою думку, Гоголь, напевне, ще залишився б живим, якби восени 1851 року поїхав із Москви, як збирався, в Україну. Проте Гоголь, за словами московського гоголезнавця Юрія Манна, «на подив його московських друзів, повернувся додому». Мабуть, не випадково, що, «вперше в своєму житті повернувши з дороги» (Ігор Золотуський), Гоголь у Москві кинувся саме до земляка і приятеля Бодянського, а той із властивою йому прямолінійністю запитав: «Зачем он воротился?». Питання стало пророчим. Восени Микола Васильович волав до матері у Василівку: «Рад бы лететь к вам, со страхом думаю о зиме…» Московська зима, якої боявся Гоголь, справді принесла спалення ним другого тому «Мертвих душ» і смерть генія. Іван Тургенєв у статті «Письмо из Петербурга» в «Московских ведомостях» (13 березня 1852 року) писав: «Мысль, что прах его будет покоится в Москве, наполняет нас каким-то горестным удовлетворением. Да, пусть он покоится там, в этом сердце России…» Гоголя поховано спочатку в Даниловому монастирі, а потім на Новодівочому кладовищі.

Усі четверо героїв цієї книги були щирими москвичами й законослухняними підданими Російської імперії. Важко переоцінити їх вклад у культурно-мистецьке життя Росії й Москви. Щепкін і Гоголь буквально перевернули театральну й літературну Москву, Бодянський явив їй небачене подвижництво в публікації історичних документів, а Максимович став видатним професором-енциклопедистом Московського університету. На цій підставі виробився стереотип, за яким Осип Бодянський укупі з Михайлом Максимовичем нібито «зовсім не були українськими національними патріотами» (Іван Лисяк-Рудницький), а той же Максимович буцімто виявляв «дводушність» (Сергій Єфремов). Що й говорити про Михайла Щепкіна та Миколу Гоголя, яких намагаються практично повністю поглинути російською культурою.

Безперечно, вже склалася впевненість, що ми не збочимо від істинної суті видатних співвітчизників на тій підставі, що вони віддавали врешті-решт перевагу Москві перед Києвом у виборі місця проживання, а їхній український патріотизм абсолютно спокійно суміщався з імперсько-російською ідентичністю. Та стереотип залишається, і його повне викорінення є важливим науковим завданням. Жодним чином не применшую чималих заслуг українських учених перед героями цієї книги, тим більше, що вони в ній відображені, все ж таки хочу привернути увагу до необхідності спільного продовження розпочатої роботи, передусім, у напрямі комплексного вивчення московського феномена великих українців.

Розмірковуючи над життям-буттям у Москві Бодянського, Михайло Драгоманов писав: «Як собі хочете, а боротись з тим, що нас незамітно підточує, одтяга вас од рідної країни, втяга в чуже життя, перероблює, — не день, не два, а роки, десятки років, — не легко. А зовсім переробитись, — все-таки не можна. А порвати зразу з тим, що нас переробляє і почати самому по собі будувати новий притулок для думки і серця на рідній ниві, з рідного матеріалу, на це в людей, все-таки поламаних царськими порядками і не вискочивших хоч думкою зовсім за кордон царський і церковний, — було ділом неможливим»1.

Так-то воно так, але Бодянський, як і Максимович, Щепкін, Гоголь, залишаючись добропорядними російськими громадянами, «вискакували» і думкою своєю, і справою реальною за межі тодішнього царистського й церковного розуміння місця та значення Малоросії в історії Російської імперії.

Та ще не забудьмо найголовнішого — Бодянський, Максимович і Щепкін були найближчими московськими друзями Шевченка, а про Гоголя Тарас Григорович писав: «Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем». Геніальний поет знав істинну ціну своїм великим землякам, і нам треба шанувати й пропагувати його позицію. Нагадаю, що у листопаді 1854 року царський засланець Шевченко послав професору Московського університету Бодянському з Новопетровського укріплення до Москви свій автопортрет в українському цивільному одязі, супровівши його такими словами: «Я боявся нарисовать себе москалем, щоб ти часом не перелякався, глянувши на поличчя моє в московській шинелі або, Боже крий, ще і в мундирі! А гетьманець, думаю, не перелякає тебе, а може, ще й порадує твою запорозьку душу» (Виділено мною. — В.М.). Отже, у сприйнятті національного генія, москвич Бодянський мав запорозьку, тобто українську, душу! Так само Шевченко сприймав і Щепкіна, про якого в листі до Якова Кухаренка від 22 квітня 1857 року написав: «От

___________________________



1 Драгоманов М. Україна і центри // Громада. Т. 2. — Женева, 1878. С. 525.

щира козацька душа!». До речі, згаданий єфремівський термін «дводушність» (тобто, двоєдушність), незважаючи на його негативне значення, означає, насамперед, що вчений таки визнавав українську душу за тим же Максимовичем. Гоголь, який у 1833 р. збирався переїхати до України, писав Максимовичу, що тільки з ним зможе там «заговорити мовою душі». Насправді у кожного з видатних московських українців була одна душа — українська. Інша річ, що українські душі належали московським підданим, об’єктивно інтегрованим у російську, імперську культуру і духовність. Це стосується і Гоголя, який одного разу висловив сумнів щодо того, яка в нього душа, хохлацька чи російська.

Щодо цього є чимало публікацій, у тому числі монографічних, зокрема, книга гоголезнавця Володимира Звиняцьковського, в якій автор розглядає таємниці національної душі Гоголя, як українську ментальність, що вступила в протиприродне і навіть насильницьке спрягання з приводом світового естетичного й онтологічного романтизму1. Втім, нас особливо цікавить, як український геній з національною душею почувався на російському, сиріч московитському, грунті.

Великі й щедрі душі московських українців оживляли душі тих людей, які їх оточували, а через свої публікації та гру на театрі (Щепкін) — багатьох українців і росіян, які їх читали, бачили й чули. Щодо цього маємо пряме свідчення Шевченка у листі до Бодянського, який надсилав поетові з Москви на заслання літописи: «Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!» У цьому випадку поет заторкнув лише малу дещицю зробленого московським професором, а ми знаємо й пам’ятаємо

_______________________



1 Звиняцковский В.Я. Николай Гоголь. Тайны национальной души. — К.: Ликей, 1994. С. 39-40.
про розмаїтий огром заслуг Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна, Осипа Бодянського та Миколи Гоголя перед Україною.

Досі ми мало говоримо про те, що саме Щепкін, а також Бодянський і Максимович познайомили Шевченка з Москвою та, говорями поетовими словами, з «московською вчено-літературною знаменитістю». У березні 1858 року, коли Шевченко найдовше був у місті, всі троє також перебували в Москві й разом із поетом особливо відчутно та переконливо виявили її українську душу. Друзі, безперечно, згадували тоді Гоголя, але на його могилу в Даниловому монастирі Шевченка не повели.

Не буде перебільшенням сказати, що герої цієї книги були для Шевченка живими знаками української мови, культури, духовності, ментальності. Вони уособили й поселили в Москві ХІХ століття щиру українську душу з її психікою, настроями, переживаннями, почуттями. Велику душу, доповнену духовною енергією багатьох інших українців — менш відомих і менш талановитих.

Чотири українських долі, назавжди пов’язані з Москвою. Чотири українські душі, які зробили світлішим і теплішим, привітнішим і добрішим, інтелігентнішим і розумнішим обличчя Першопрестольної. Чотири великих українці з родючої на землю й таланти Полтавщини, які прагнули в дивовижну Москву, а, потрапивши до неї, довгі роки самовіддано трудилися, в тому числі, «на славу нашої преславної України» (Шевченко). В останньому Москва якраз і не була зацікавлена. Та вона знала, що робила, й не тільки не відторгла талановитих українців, але й запропонувала свої чудотворні можливості, неповторні вигоди й переваги, незрівнянну творчу й службову кар’єру, огорнула своєю споконвічною чарівністю та привабливістю. Що корислива Москва з того мала? Чи вдалося їй виплекати з українських душ російський стандарт? Чи довелося нашим героям «запить з московської чаші московську отруту»? З’ясуймо!



У підборі документального матеріалу та літератури мені допоміг завідувач бібліотекою Культурного центру України в Москві Юрій Безкровний. До виходу книги в світ доклали зусиль заступник директора Центру Людмила Гільманова та головний спеціаліст Тетяна Чернікова. Редакторська допомога — Ассоль Овсянникової.

Автор книги гонорар не отримував, а тираж її передав у власність Культурного центру України в Москві.


Розділ 1. З України в Москву
Михайло Максимович: «Безкінечно мила Москва»
«Стати московським професором ботаніки»
Найпершим із чотирьох до Москви прибув із Полтавської губернії Михайло Максимович — у вересні 1819 року, тобто йому ледь виповнилося п’ятнадцять років. Малий Тарас Шевченко в ту пору, вийшовши на околицю рідного села, намагався довідатися, «що ж там за горою», де там ті «залізні стовпи, що підпирають небо!» Він ледве не заблукав і був привезений у Кирилівку зустрінутими за околицею чумаками, про що згадував у ліричному зачині повісті «Княгиня». Одинадцятирічний Осип Бодянський у далекій від Москви Варві Лохвицького повіту Полтавської губернії поки-що набирався розуму у свого батька — священика Максима Бодянського, а Микола Гоголь, якому йшов одинадцятий рік, готувався до вступу в Полтавську гімназію. Найстарший з поміж них — тридцятиоднорічний кріпосний артист Полтавського театру Михайло Щепкін тільки-но повернувся з гастролей в Кременчузі на Семеновському ярмарку.

Всі четверо — з Полтавщини!1. Тамтешня земля щедро дарувала Москві талановитих українців!

Тож почнемо цей розділ із дороги в Москву Михайла Максимовича. Важливим джерелом його біографії є «Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского Московского универси-

________________________



1 Нині — територія Черкаської, Чернігівської та Полтавської областей.

тета»1, а також автобіографія Максимовича, написана за проханням Степана Шевирьова, який вимагав у професора в листі від 22 лютого 1854 року: «На этот раз отложите всякую малорусскую лень… напишите поскорее, живее — и доставьте мне»2. Справді, Максимович вже 2 квітня 1854 року відповів: «Любезнейший Степан Петрович! Спеша исполнить Ваше поручение мне для “Словаря”, принимаюсь за перо, чтобы написать биографическое известие о себе самом».

Коли восени 1904 року цю автобіографію опублікувала «Киевская старина», то в передмові було зауважено: «Сличение печатаемой автобиографии с текстом “Словаря” показывает, что многие интересные строки в автобиографии были тогда опущены для “Словаря”, а между тем они иногда характерны для выяснения личности М.А. Максимовича». Це стосується, наприклад, непростих стосунків гордого і впертого українця з ректором Московського університету і одночасно керівником кафедри ботаніки Іваном Двигубським, який заступав шлях Максимовичу «китайською стіною». Та хіба ж і можна було б оприлюднити в університетському словнику слова Максимовича про те, що Двигубський «читав ботаніку не читаючи», або про те, що його, Максимовича, учні з студентів «знали ботаніку краще від Двигубського». Так само не ввійшла до офіційного словника розповідь Максимовича про те, як йому не дали слово на засіданні московських природознавців, і молодий вчений привселюдно заявив відомому професору, секретарю Московського товариства дослідників природи Олександру Фішеру фон

________________________



1 Повна назва цього видання, до якого ще звертатимемося, така: «Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского Московского университета, за истекающее столетие, со дня учреждения января 12-го 1755 года по день столетнего юбилея января 12-го 1855 года, составленный трудами профессоров и преподавателей, занимавших кафедры в 1854 году, и расположенный по азбучному порядку» (Москва. В Университетской типографии. 1855).

2 РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 46, арк. 2.
Вальдгейму: «Я знаю причину!» — «Яку ж?» — «Причина в тому, що я руський!» Максимович писав: «Это была сущая правда: естествоиспытательные науки в России словно на откупу были у немцев ещё в ту пору; русскому человеку вельми трудно ещё было тогда на этом поприще». Пропущено було також згадку про те, що в 1829 р. Максимович отримав звання ад’юнкта «без жалування». Зате ретельно перелічено його наукові праці, що зайняло дві третини тексту. Врешті-решт, обидва названі мною документи, це, говорячи словами Максимовича, «полвека жизни моей, сжаты в одну горсть». До того ж ми маємо можливість доповнити їх іншими важливими, в тому числі, архівними документами.

Михайло Максимович народився 3 вересня 1804 року в українському степу на схід від Золотоноші, у Згарському хуторі Тимківщині, в домі бабки своєї Анни Савівни Тимківської. У московському біографічному словнику скоротили емоційні рядки Максимовича про те, що то була «прекрасна смуга» українського степу, що простирався від Золотоноші до річки Сули з її «срібними хвилями». Та це дрібниці порівняно з тим, що в «Биографическом словаре профессоров и преподавателей Императорского университета Св. Владимира» (1884) про українське коріння Максимовича ледь згадувалося. На хуторі мешкав Іван Назарович Тимківський, який виховав і «передав Москві» п'ятьох своїх небожів, котрі всі були письменниками, а два з них — професорами. Їхня молодша сестра, Гликерія Федорівна, 1788 р. народження, була матір'ю Максимовича. Сім'я проживала біля Переяслава, на хуторі Старосілля, де Максимович і перебував до трьохрічного віку. Пізніше вони перебралися в село Прохорове Золотоніського повіту. Потім, з п'ятирічного віку, Михайло знову ріс у Тимківщині. Звідси його віддали до Благовіщенського жіночого монастиря в Золотоноші1. Там у черниці Варсонофії хлопчик пройшов граматику і псалтир. Тим часом батько його переїхав до Чернігівської губернії, а старший дядько, Ілля Федорович Тимківський, професор Харківського університету, доктор права й філософії оселився в Туранівці, неподалік Глухова. Він і взяв до себе Максимовича у 1811 р., навчав його основ наук і латини. Наприкінці 1812 р. Максимовича віддали до Новгород-Сіверської гімназії, яку пізніше — з 1825 р. очолював Ілля Тимківський. У жовтні 1834 року ректор Університету святого Володимира Михайло Максимович писав йому: «…Имею честь известить Вас, что Университет Св. Владимира, уже благодаривший Вас за усердное внимание Ваше к нему, лучшими студентами своими обязан Вам вверенной гимназии…»

Сім років у гімназії промайнули для Максимовича як сім місяців. Мальовниче розташування Новгорода-Сіверського понад Десною, з його старовинним Спаським монастирем на кам'янистій горі, надавали душі поетичного настрою. Тут він захопився ботанікою і полюбляв блукати Троїцьким монастирським садом або околицею. Тут прийшло і розуміння того, що справжнім вченим його зробить лише Московський університет. Поділився цим із молодим учителем Затеплинським, який викладав у гімназії фізику, але після уроків декламував гімназистам балади та вірші Василя Жуковського, пронизані меланхолічними мріяннями. Той зрозумів і підтримав юнака.

У червні 1819 року Михайло Максимович отримав атестат, і учитель

__________________________________

1 Одного разу Бодянський зустрів помилку в якійсь публікації про Тимківських і опублікував у «Чтениях» свої поправки, в яких, зокрема, зазначалося: «Родина всех братьев Тимковских: Романа, Ивана, Ильи, Егора, Василия был и есть точно Золотоношский уезд… именно хутор (деревня) Згар упомянутого уезда, прозванный Згарской Тимковкой или Тимковщиной…» Бодянський також підкреслював щодо Максимовича: «Как все дяди его, так и мать, сестра Тимковских, а равно и он сам, учились грамоте в женском Благовещенском монастыре Золотоноши...»

Затеплинський побажав йому здійснення гімназичної мрії: «стати московським професором ботаніки». Про наступні події перед Москвою Максимович розповідав в автобіографії. У серпні він поїхав за дворянським свідоцтвом до маршала Булюбаша, який вразив його своєю гоголівською оригінальністью. На початку вересня, одержавши від діда благословіння і 115 рублів асигнаціями, Михайло їде ненадовго до батька на Шостенський пороховий завод, а звідти — в Турановку і, нарешті, — в Москву. Близько 25 вересня він «із сердечним трепетом побачив Білокам’яну»1. Недвечір знайшов свого дядька Романа Федоровича Тимківського — професора грецької та римської літератури Московського університету, директора педагогічного інституту. Той записав юнака в студенти словесного відділення Московського університету, тим самим фактично визначивши розмаїтість подальшої наукової долі претендента на кар’єру ботаніка. Тут і дивуватися не треба: Роман Тимківський був одним із найдіяльніших членів Товариства аматорів російської словесності при Московському університеті, створеному в 1811 р. і в цій іпостасі згаданий навіть у сучасній «Истории Москвы». Може Роман Федорович просто хотів бачити в племінникові свого наступника в літературній царині, або він одразу відчув у ньому хист до пера. Важливо також зазначити, що дядько поселив Михайла Максимовича в університетському номері, призначеному для випускників, і заплатив за його навчання.

Отже, студентське життя почалося легко й без перешкод. Але Роман Тимківський помер через чотири місяці, на початку 1820 року, і Максимовича тоді врятував молодший дядько Єгор Тимківський — відомий дипломат, учасник російської місії до Китаю, який якраз прибув

________________________



1 Автобіографія Мих. Алек. Максимовича // Русская старина. 1904, сентябрь. С. 326.
у Москву проїздом у Китай. Він влаштував переведення юнака до казеннокоштних студентів, які знаходилися на державному утриманні. Єгор Тимківський — автор книги «Путешествие в Китай чрез Монголию в 1820 и 1821 годах», у передмові до якої писав: «Судьба украсила мою жизнь событием редким: я видел Китай». Через півстоліття у листі до Михайла Погодіна Максимович тепло згадав, як Єгор Тимківський заїхав до нього у Київ у 1834 р.: «На осень меня порадовал мой родной Егор Федорович Тимковский, известный своим путешествием в Китай, изданным 1821 года. Докончив свое консульство в Молдавии, он возвращался на отдых в осиротелую свою Тимковщину, и на перепутьи прогостил у меня в Киеве первую половину октября». Коли навесні 1872 року Максимович востаннє відвідав Москву, він радів з того, що застав живим престарілого Єгора Тимківського.

Чималий вплив на Максимовича мав і дядько Василь Тимківський, який, за словами Миколи Шугурова1, «позначений геніальною силою

_________________________________

1 У цій книзі йдеться не лише про великих українців першого ряду — Максимовича, Щепкіна, Бодянського, Гоголя, але й про їх менш відомих земляків, які робили багато добра в Москві на славу України. Один із них — Шугуров Микола Васильович (1843-1901) — юрист і літератор, збирач української старовини. У Московському університеті входив до Української студентської громади, до 1866 р. був її бібліотекарем. Після закінчення університету, де слухав і лекції Бодянського, працював у Московському окружному суді. Після цього — товариш прокурора у Симбірську, де прокурором був Валеріян Родзянко, колега Шугурова по Українській студентській громаді. Пізніше Шугуров переїхав в Україну, він був призначений товаришем голови Одеського окружного суду, потім переведений у Стародуб на Чернігівщину, де працював товаришем голови суду.

Наприкінці 1874 року Шугурова було прийнято в дійсні члени південно-західного відділу Географічного товариства (в Києві), зорганізованого відомими українськими діячами з метою наукового дослідження історії України, був активним членом відділу до його закриття в 1876 р. У 1887 р. за підтримки Олександра Лазаревського Шугурова обрано до Київської судової палати, ревізором судових установ, а в останні роки життя — головою окружного суду в Ніжині.

З 1888 р. увійшов до редакційного кола «Киевской старины», в якому залишився до смерті. Вмістив у журналі ряд статей, заміток і рецензій з української історії, етнографії, літературознавства. Миколі Шугурову належить низка відгуків на статті про життя і творчість Кобзаря, де він виявив окремі суттєві помилки, що їх припустилися автори надрукованих матеріалів. У 1899 р. Шугуров опублікував спогади Федора Лазаревського про зустрічі з Шевченком. Того ж року він пере-

розуму і слова». У 1826—1828 рр. він був губернатором Бесарабії. Максимович свідчив: «Его проезды через Москву из Оренбурга, в Грузию и обратно, воодушевили меня новою силою. Я строго следовал совету его не пускаться в ремесло уроков и не тратить на то золотого времени студентства. Весь досуг мой от лекций я посвящал любимой своей науке. Неутомимо обходил я Воробьевы горы и другие окрестности Москвы, собирая себе московскую флору». Максимович називав «солодким відпочинком» і канікули, проведені в Ботанічному саду за Сухарєвою вежею, у відомого професора Георга Франца Гофмана (1761-1826).

Бачимо, що потяг до ботаніки не зник у студента-словесника, який уже прислухався до пульсу московського життя і перебував під впливом професора Олексія Мерзлякова — той понад дванадцять років очолював кафедру словесності й славився блискучими лекціями-імпровізаціями. Цього професора російської красномовності Максимович називав «солов’єм старого часу». Мерзляков був відомим поетом (йому належали

________________________________

друкував з «Русского архива» спогади Михайла Лазаревського про Шевченка, вмістивши їх у своєму викладі в часописі «Киевская старина», а також у перекладі українською мовою — в «Літературно-науковому вістнику». У 1900 р. Шугуров уперше опублікував в «Киевской старине» невеличкі спогади знайомої поета Варвари Карташевської про сватання Шевченка до Ликерії Полусмакової. До цього часу не втратили наукового значення публікації Шугурова про деяких маловідомих сьогодні українських діячів ХІХ століття. Скажімо, статті Шугурова у «Киевской старине» про Іллю Тимківського — доктора права і філософії, професора Харківського університету, засновника престижної Новгород-Сіверської гімназії, старшого дядька Михайла Максимовича — цитуються нині в новітніх дослідженнях.

27 квітня 1861 року Микола Шугуров брав участь у перевезенні домовини з тілом Шевченка з вокзалу до церкви Тихона Амафунтського на Старому Арбаті. До речі, цей факт не знайшов відображення в академічному «Шевченківському словнику», в якому йдеться про Шугурова, а в «Трудах і днях Кобзаря» Петра Жура його ім’я навіть не згадується.

Микола Шугуров був знайомий з Осипом Бодянським, як бібліотекар Української громади він неодноразово перетинався з професором із Варви. У своїх спогадах Шугуров зокрема розповідав про студента Московського університету з Чернігівщини Василя Гука, який «постачив кільканадцять зібраних ним українських пісень до багатої збірки О.М. Бодянського».

слова пісні «Среди долины ровная…»), теоретиком мистецтва, знавцем стародавніх мов, перекладачем античних авторів, а також Шіллера, Гете. Мерзляков був досвідченим музичним критиком. У 1830 р. у Москві були видані «Песни и романсы А.Мерзлякова», а Тарас Шевченко в листі до Бодянського від 15 листопада 1852 року цитував рядки з популярної пісні Мерзлякова: «Все други, все приятели до чёрного лишь дня». Симпатії Максимовича професор викликав і тим, що утримував пансіон для студентів, які поступали до університету.

Втім, на словесному відділенні Московського університету Максимович провчився два роки, а в серпні 1821 року перейшов на фізико-математичне відділення, остаточно визначившись з фахом — ботаніка. Ще через два роки — 30 червня 1823 року — його було удостоєно ступеня кандидата «за відмінні успіхи і зразкову поведінку». У серпні того ж року Максимович «для повноти природознавства» записався ще й на медичне відділення університету: «Было у меня в предмете и то, чтобы учёную степень доктора получить по отделению медицинскому…»

Він відвідує лекції професорів Є.Мухіна та Х.Лодера. Між іншим, Лодер був одним із перших пропагандистів лікування штучними мінеральними водами. Він заснував у Москві, на Остоженці, в Хілковому провулку, що зеленим парком спускався до Москва-ріки, модний курорт «штучних мінеральних вод», в якому пацієнтів лікували за великі гроші водами та моціоном. Багатіїв, які нагулювали собі здоров’я на садових доріжках курорту, московські дотепники прозвали «лодирями». Мабуть, з того часу Максимович звернув увагу на методи Лодера, згодом він і сам лікувався московськими водами. До речі, цим жваво зацікавився Микола Гоголь, який 2 липня 1833 року просив у листі: «Уведомите, пожалуйста, какую пользу принесёт вам московский водопой и каким образом вы проводите на нем день свой». Максимович покращував стан здоров’я з допомогою штучних мінеральних вод і в Києві, у 1845 р.

Водночас із студіюванням природничих наук дев’ятнадцятирічний Михайло Максимович відвідує лекції «оракула у відділенні словесному» — професора латинської філології та філософії, шеллінгознавця Івана Давидова, просякнутого офіційною ідеологією й імперським консерватизмом. На цих лекціях він познайомився зі Степаном Шевирьовим, який був на два роки молодшим за Максимовича.

У фаховій сфері науковим авторитетом для Максимовича став тоді професор М.Павлов, який очолював з 1822 р. Землеробську школу Московського товариства сільського господарства. Більшість її учнів були кріпосними, а сам Павлов також утримував пансіон для студентів, які поступали до університету. Він був автором цікавої статті «Про способи дослідження природи». У 1828-1830 рр. Павлов видавав популярний у Москві журнал «Атеней».

Університетська служба Максимовича йшла своєю чергою. Спочатку він був призначений у бібліотеку, а через рік йому було доручено займатися впорядкуванням університетських гербаріїв у професора Георга Франца Гофмана, який був першим директором Ботанічного саду Московського університету1. У травні 1824 року Мак-

__________________________________



1 Ботанічний сад Московського університету виник на базі «Московського аптекарського городу», закладеного у 1706 р. За указом Петра І Аптекарський город, який знаходився за Сухарєвою вежею, у 1805 р. придбав Московський університет. У доповіді міністра народної освіти «Про заведения Ботанічного саду при Московському університеті» від 1 квітня 1805 року читаємо: «Московский университет, имея необходимую надобность в устроении для себя Ботанического сада, нашёл к сему удобным таковой сад прежде бывшей в Москве хирургической Академии, который со всеми его строениями оценён в 11000 рублей. Но как Университет, имея кроме того много других потребностей, не может уплатить означенные деньги из ежегодной суммы, по штату ему отпускаемой, то дабы оный без продолжения времени мог воспользоваться сим, столько нужным для него заведением, я беру смелость испрашивать Высочайшего повеления о заплате упомянутых денег из капитала, на учебную часть определённого». Цар підтримав університет, наклавши резолюцію: «Быть по сему».

симович надрукував свою працю з основ зоології. Захоплення зоологією було настільки серйозним і результативним, що знаменитий професор Г.Фішер запропонував двадцятирічному Максимовичу стати у нього ад’юнктом на кафедрі зоології: «Мне бы следовало принять это предложение. Зоология у меня шла постоянной спутницею ботаники, и я скорее стал бы профессором… но не профессором ботаники». Михайло Олександрович не міг зрадити науці, заради якої приїхав у Москву. Влітку 1824-го Максимович відправився вивчати флору Московської губернії; зібрані ним рослини і досі зберігаються у Гербарії Московського університету.

У листопаді 1825 року М.Павлов запросив Максимовича викладати господарську ботаніку і садівництво в Землеробській школі, а в лютому наступного року Михайло Олександрович почав читати курс природничої

історії в Університетському благородному пансіоні, який вирізнявся серед навчальних закладів Москви як високим рівнем викладання, так і гуманними методами виховання. Російську словесність викладав тут Олексій Мерзляков, а інспектором пансіону в свій час був Іван Давидов. У березні 1826 року помер професор Гофман, і Максимович став директором Ботанічного саду — першим вітчизняним його керівником. Якщо врахувати, що Гофмана було запрошено до університету із Німеччини, Максимович нарешті повноцінно заступив іноземного вченого. До речі, після Максимовича, який обіймав посаду директора до 1834 р., Ботанічним садом знову керували більш, як три десятиліття вихідці з німців. Максимович відстоював необхідність Ботанічного саду перед ректором університету і водночас керівником кафедри ботаніки Іваном Двигубським: «Ему и не говори, что сад нужен для науки и для профессора, который должен непрестанно уравнивать с современным состоянием науки!» Двигубський зневажливо поставився до виходу в світ першої частини книги «Основи ботаніки», автору якої йшов двадцять четвертий рік: «Рано вам ще писати ботаніки». — «Час усьому і всякій речі під небесами, Іване Олексійовичу», — вишукано-зухвало відповів Максимович і пішов у свій Ботанічний сад, в якому мав помешкання.

Щодня виходячи з дому, Максимович любувався своїм садом, а затим Сухарєвою вежею1, історію якої добре знав. Нарівні з дзвіницею Івана Великого у Кремлі Сухарєва вежа була символом міста2. За своєю композицією вона була результатом розвитку архітектурних тенденцій ХVІ — початку ХVІІ століть, які спочатку виявилися у будівництві цегляних храмів, наприклад у центральному шатрі храма Василя Блаженного, та в будівництві кремлівських веж. Сухарєва вежа відразу опинилася поза конкуренцією, бо існуючі вежі над воротами Китай-міста

______________________



1 13 вересня 1857 року Шевченко, який плив на пароплаві з Астрахані в Нижній Новгород, свій спогад про Москву в щоденнику починає давно почутою приказкою:

«Казань — городок —

Москвы уголок…

Сегодня поутру увидел я издали Казань, и давно слышанная поговорка сама собою вспомнилась и невольно проговорилась… Как издали, так и вблизи, так и внутри Казань чрезвычайно живо напоминает собою уголок Москвы: начиная с церквей, колоколов до саек и калачей, — везде, на каждом шагу, видишь влияние белокаменной Москвы. Даже башня Сумбеки, несомненный памятник времён татарских, показалась мне единоутробною сестрою Сухаревой башни».

Можна лише дивуватися асоціативній точності й естетичній довершеності Шевченкового порівняння двох веж. Обидві вони родом із кінця ХVІІ століття й зовнішнім абрисом справді схожі. Поет відчув і те, що вежа Сююмбекі така ж знакова споруда для Казані, як і Сухарєва вежа для Москви.

Шевченко запам’ятав яскраву архітектурну споруду і багатий цегляний декор у стилі московського барокко з готичною вежею, що приваблювала око червоним кольором із білокам’яними деталями.



2 Москвознавець Іван Кондратьєв писав у книзі «Седая старина Москвы»: «Кому из русских, даже не бывших в Москве, неизвестно название Сухаревой башни? Надо при этом заметить, что во внутренних, особенно же отдалённых, губерниях России Сухарева башня вместе с Иваном Великим пользуются какою-то особенною славою... Поэтому-то почти всякий приезжающий в Москву считает непременным долгом... хоть проехать возле Сухаревой башни».

і Білого міста не здобули такої великої популярності. Сухарєва вежа на Сретенському пагорбі служила прекрасною вертикальною домінантою для тих, хто під’їжджав до Москви. Вона була повноважною представницею стародавнього серця столиці — Кремля.

Вежу було побудовано по лінії оборонного Земляного валу, проте він уже втратив на той час колишнє призначення, тому архітектура Сухарєвки не мала жодного фортечного елемента. Раніше тут була стрілецька слобода, де полк Лаврентія Сухарєва охороняв міські ворота. У народі вежу відразу полюбили, про неї говорили: «Иван Великий женится, Сухареву башню замуж берёт». Поет Є.Мількєєв писав у вірші «Сухарева башня»:

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка