Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка9/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   56

Арбат Івана Буніна

Навпроти Національного культурного центру України в Москві зберігся старий будинок № 4, де раніше містився готель «Столиця», в якому зупинявся Бунін. Це про нього згадував Іван Олексійович у вірші «В Москве»:

…Усядусь,

Огня, не зажигая, возле окон,

Облитых лунным светом, и смотрю

На сад, на звёзды редкие…

А ще письменник обов’язково бачив фасад будинку № 9, який до цього часу зберігся. Відомо, як багато пов’язувало Буніна з Україною. В «Автобиографической заметке», написаній у 1915 р., письменник свідчив: «Брат Юлий переселился в Харьков. Весной 1889 года отправился и я туда… а пожив в Харькове побывал в Крыму… В Полтаве я был библиотекарем земской управы, затем… статистиком, много корреспондировал в газеты о земских делах; усердно учился, писал, ездил и ходил по Малороссии…»

Чи й треба нагадувати, що знаменні «Окаянные дни» Буніна сплавлені з болісних спостережень і переживань письменника, гніву і неприйняття ним більшовизму, були написані в Москві й Одесі. З України Бунін відбув у довічну еміграцію…

Там, далеко від Росії, він зберігав пам’ять про Арбат у серці й, мабуть, у підсвідомості. В оповіданні «Муза» письменник розповів вустами свого героя-поміщика з Тамбовської губернії, який брав уроки у відомого московського художника і провів зиму в Москві: «Жил я на Арбате, рядом с рестораном “Прага”, в номерах “Столица”… Эта сумрачная “Столица”… В памяти осталось: непрестанно валит за окнами снег, глухо гремят, звонят по Арбату конки…»

Романтична гостя бунінського героя — Муза — жила неподалік, на Пречистенському бульварі. Така подробиця: в березні Муза просить послати коридорного «Столиці» — «купить у Белова яблок ранет тут на Арбате» (цей гастрономічний магазин Бєлова знаходився в будинку № 33). Вона пропонує йому відвідати сусідній ресторан «Прага». І ось немолодий учень відомого художника відчуває себе щасливим і вже як у сні чує тоскний подзвін арбатських конок, цокання копит…

В оповіданні «Речной трактир», написаному в 1943 р., тобто через кілька десятиліть після можливого відвідання «Праги», зустрічаємо зримі та пронизливі деталі: «В “Праге” сверкали люстры, играл среди обеденного шума и говора струнный португальский оркестр, не было ни одного свободного места. Я посмотрел, оглядываясь, и уже хотел уходить, как увидел знакомого военного доктора, который тотчас пригласил меня к своему столику возле окна, открытого на весеннюю тёплую ночь, на гремящий трамваями Арбат». І хоча в оповіданні йдеться про якийсь приволзький річковий трактир, Арбат уже щемливо присутній у вашому серці. Скажімо, згадкою про те, що перед Буніним у «Прагу» заходив поет Брюсов із подругою або цими поетичними рядками: «Когда мы расплатились, оделись внизу и вышли, доктор дошёл со мной до угла Арбата… Небо было черно, чисто блестели фонари над молодой, нарядной зеленью на Пречистенском бульваре, мягко пахло весенним дождём, помочившим мостовые, пока мы сидели в “Праге”».

З вікон «Праги» було добре видно Арбатську площу й два прекрасні храми на ній. У путівнику по Москві за 1917 р. читаємо: «Огибаем с левой стороны дом, замыкающий Никитский бульвар, и выходим на Арбатскую площадь. Слева на скрещении Воздвиженки, Нижне-Кисловского переулка и Никитского бульвара, стоит большая церковь Бориса и Глеба, выстроенная на месте древнего храма ХVІ в. графом А. П. Бестужевым-Рюминым в 1763–1767 годах. Окрашенная в темно-серый цвет, на фоне которого красиво выделяется белая орнаментировка, церковь очень характерна как отражение увлечения западно-европейским барокко. Этот стиль, пышный и торжественный, хорошо выражен не только в общих массах, но и в деталях: очень типичны наличники окон и над ними маленькие белые ангелочки…

На левом углу площади интересна церковь “Тихона Чудотворца, что у Арбатских ворот”, как написано над входом. Освящена она в 1689 г. в присутствии царевны Софьи. Перестроенная в начале ХІХ в., церковь — любопытный образчик незатейливого Empire, с очень хорошим барельефом на южной стороне».

Герой бунінського «Чистого понедельника» часто ввечері возив у «Прагу» обідати свою чарівну й загадкову красуню, яка полюбляла гарний одяг, оксамит, шовки, дороге хутро, але снідала за тридцять копійок у вегетаріанській їдальні на Арбаті (про цю їдальню згадуватиме й Грушевський):

«Темнел московский серый зимний день, холодно зажигался газ в фонарях, тепло освещались витрины магазинов — и разгоралась вечерняя, освобождающаяся от дневных дел московская жизнь: гуще и бодрей неслись извозчичьи санки, тяжелей гремели переполненные, ныряющие трамваи, — в сумраке уже видно было, как с шипением сыпались с проводов зеленые звезды, — оживленно спешили по снежным тротуарам мутно чернеющие прохожие…»

Бунінське оповідання «Далёкое» (1922) містить опис Арбату початку ХХ століття: «Проходила зима, наступала весна. Неслись, грохотали, звенели конки по Арбату, непрерывно спешили куда-то, навстречу друг другу, люди, трещали извозчичьи пролетки, кричали разносчики с лотками на головах, к вечеру в далеком пролете улицы сия ло золотисто-светлое небо заката, музыкально разливался над всеми шумами и звуками басистый звон с шатровой, древней колокольни…»

Ось так, по чину, й «розшифруємо» ці рядки Буніна, сповнені поетичною ностальгією. Спочатку — про московських візників, якими найчастіше були приміські селяни. Їх живе, нерідко грубувате слово («Нам без ругани нельзя, ругань у нас заместо покурить!..») запам’ятовували, збирали й записували. Ось один дослівний вислів: «Я Москву, как свою бабищу, по статьям всю знаю. Ночью, что надо, найду — без фонарей. Это, сударь-с, Афанасьевский переулок, а не Серебряный!.. У меня в Серебряном дочка прислугой у адвоката!..» Взимку, коли селяни звільнялися від роботи в полі, візників ставало більше, й ціни падали. Кажуть, що в 70-х рр. ХІХ століття за 10 копійок можна було доїхати в санях по Арбату від Денежого провулка до Арбатської площі.

Тепер — дещо з реальних викриків рознощиків тих часів: «Пышки, пышки, подходите, ребятишки, подтяните штанишки!»; «Сливы двадцать за фунт — без подначки! У Акули-дули, пятачок за пару. Яблочки ранет, у кого своих нет!»; «Кислых щей — в утробу влей. Заплати копейку, садись на линейку и на отцовом катере поезжай к матери!»; «Устал кричать, покупайте так!»

Про золотисте небо на Арбаті можна писати поему. В жодному куточку Москви не бачив я такого прекрасного, полум’яніючого заходу сонця, як на Арбаті. Коли навесні чи влітку стоїш надвечір на самому початку вулиці, то бачиш, як у її кінці, в районі будинку № 55, плавиться й тихо догорає сонячна куля, заповнюючи стародавню вулицю божественним світлом…

Через дві сторінки Бунін знову повертався до улюбленого Арбату з його незабутніми й звичними деталями та звуками повсякденного життя: «Шли апрельские и майские дни, неслись, звенели конки, непрерывно спешили люди, трещали извозчичьи пролетки, нежно и грустно (хотя дело шло лишь о спарже) кричали разносчики с лотками на головах, сладко и тепло пахло из кондитерской Скачкова, стояли кадки с лаврами у подъезда “Праги”, где хорошие господа уже кушали молодой картофель в сметане, день незаметно клонился к вечеру, и вот уже сияло золотисто-светлое предзакатное небо на западе и музыкально разливался над счастливой, людной улицей басистый звон с шатровой коло кольни…»

Знову — конки, візники, прольотки, рознощики, золотисте небо перед заходом сонця, дзвін із шатрової дзвіниці…

Понад сто років тому Бунін жив в арбатському готелі, щодня ходив по щасливій, людній вулиці, у «Празі» відзначав з товаришами вихід нової книги чи прем’єру нового спектаклю, різдво або черговий ювілей, чийсь приїзд... Багато чого тоді весело відзначали — життя здавалося щоденним святом. Скільки було випито шампанського з Шаляпіним, Горьким, Тєлешовим, Рахманіновим, Олексієм Толстим… Тут, на Арбаті, Бунін зустрічався з Львом Толстим. У готель «Столиця» до нього приходив Борис Зайцев. І завжди з Буніним був його брат Юлій, який жив поруч — у Староконюшенному (№ 32, не зберігся). До речі, Іван Бунін писав: «…Мой старший брат, Юлий Алексеевич, умер (у 1921 р. — В. М.) в Москве: нищий, изголодавшийся…» Борис Зайцев згадував: «С молодым еще (но уже академиком) Буниным займешь стол (у ресторані. — В. М.), наш обычный, направо от двери. К полуночи подойдет Юлий Бунин…» В еміграції, у Парижі, в лютому 1922 р. Бунін записав із пронизливою гіркотою: «Опять Юлий во сне. Как он должен был страдать, чувствуя, что уже никогда не увидеться нам!.. Вдруг вспоминаю — пятый час, солнце, Арбат, толпа, идём к Юлию... Этому конец навеки!»

Взагалі ностальгія російських емігрантів за Арбатом, як справедливо писав москвознавець В’ячеслав Мєшков, є окремою великою темою. Поет Дон-Амінадо (Шполянський) закумулював її в чотирьох рядках:

Утро. Звон. Благочиние.

На уличных вывесках — яти.

А небо такое синее,

Как в раю... и на Арбате.

Так що надуманою є версія Георгія Кнабе про те, що у творах арбатських письменників не відчувається ніякої особливості арбатського району. Скажімо, він стверджував: «Ощущение особости Арбата у Бунина нет и следа». Насправді, у Буніна все навпаки:

Здесь, в старых переулках за Арбатом,

Совсем особый город...

Бунін прекрасно знав Арбат і арбатські провулки, любив особливо весну в цьому районі, виокремлював її початок — березень:

Вот и март...

Днем — ростепель, капели, греет солнце,

А ночью подморозит, станет чисто,

Светло — и так похоже на Москву,

Старинную, далекую.


Саме о тій порі, у березні 1858 р. у Москві найдовше жив Тарас Шевченко. Також у березні Михайло Грушевський від’їжджав із Арбату, 55, але безумовно його думки були пов’язані не з арбатською весною, а з політичною погодою в Україні, де вже було створено Центральну Раду.

Спогади художника Володимира Домогацького, які стосуються початку ХХ століття, вже згаданий Кнабе також використовував на підтвердження своєї версії, сказати б, ординарності Арбату. Проте прочитаймо самі:

«В России не найти больше города с местностью так многогранно связанной с культурной жизнью страны за последние два столетия. Бессмысленно повторять знаменитые и замечательные имена тех, кто жил там или тяготел к приарбатью, это всё равно, что переписывать телефонную книгу. Вдобавок к этому русская литература увеличила народонаселение милого её сердцу приарбатья, заселив его своими вымыслами».

Ці рядки є гімном особливості, духовної виокремленості Арбату й приарбаття!



1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка