Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка8/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   56

Зарозовеет тихий свет


С зелёной вывески «Надежды»

Над далью дней и далью лет…

А ще у Бєлого в повісті «Котик Летаев» є пронизливі спогади дитинства: «…Жёлтый песочный кружок — между Арбатом и Собачьей Площадкой… обсаженный зеленью круг; там сидят молчаливые няни; и — бегают дети… Образ этот — мой первый отчётливый образ… мне действительность города возникает впервые гораздо позднее; но осколок её мне — тот жёлтый кружок, перекинутый от… Собачьей Площадки… в мой мир марева…»

Блискучі штрихи до арбатського вуличного життя знаходимо у витончено-неочікуваних та романтично-точних картинах у «Симфонії» (2-й драматичній), написаній на самому початку ХХ століття:

«Стояла душная страда. Мостовая ослепительно сверкала. Трещали извозчики, подставляя жаркому солнцу истертые, синие спины. Дворники поднимали прах столбом, не смущаясь гримасами прохожих, гогоча коричнево-пыльными лицами…

Проехали поливальщики, ведущие борьбу с пылью. Это были равнодушные люди, сидящие на бочках. Из-под бочек обильно лилась вода, уснащая улицы ненужной жидкостью и разводя грязь…

Улицы были исковыряны. Люди со скотскими лицами одни укладывали камни, другие посыпали их песком, третьи прибивали их трамбовками… Варили асфальт. Шёл чад. Асфальтофщики по целым минутам висели на железных стержнях, перемешивая чёрную кашу в чанах. Потом выливали чёрную кашу на тротуар, посыпали песком и оставляли на произвол, подвергая естественному охлаждению. Усталые прохожие обегали это смрадное место, спеша неизвестно куда…»

У «Котике Летаеве» читаємо про весняний Арбат:

«Прослякотился и Арбат; уже он обсыхал; отколотили палками мебель; ножичком отскоблили замазку, вынули стаканчики с ядом и валики с ватой; вымыли нам окошко, и солнце заширилось блесколетней за стеклоглазым окошком; огромные краснороги заогневели за крышами — под вечер. Погрохатывало.

Раз прошел дождичек: позеленели все крыши… позеленели все жерди; и закричало на нас: Дорогомилово — грохотом; и стало выбрасывать на Арбат: ломовых, фабричных и конки; поехала пёстрая фура…»

Докладний «обхід будинків», зроблений Андрієм Бєлим, стосується кінця ХІХ — початку ХХ століть, проте має для нас особливий інтерес, бо Старий Арбат значною мірою зберігся в описаному ним стані на час проживання тут Грушевського. Зберігся також особливий арбатський дух, носіями якого були самі арбатці.

Арбатські типи Андрія Бєлого

Скільки прізвищ, імен мешканців Арбату назвав Бєлий! Та що прізвищ, скільки живих образів залишив!

Починаючи ненадійним двірником Антоном, який супроводжував злодійчуків у пустуючі квартири. Проте цей приклад винятковий, навіть серед обслуги, не кажучи вже про те, що більшість арбатців були люди поважні, інтелігентні та законослухняні. Та ще — небідні. Чимало з них уже названо. Ще — Зензінови, які торгували чаєм і цукром, а син їх став есером. Володимир Зензінов — відомий діяч партії соціалістів-революціонерів, автор книг «Из жизни революционера» (Париж, 1919) і «Пережитое» (Нью-Йорк, 1953). З Грушевським Зензінов перетнувся (!) у 1919 р. на серпневій Міжнародній соціалістичній конференції в Люцерні (Швейцарія), що декларативно проголосила право на самостійність України, Вірменії, Грузії, Естонії, Латвії, Литви та Північного Кавказу на території колишньої Росії. Цю декларацію було прийнято одноголосно! Лише делегати російських соціалістів-революціонерів, у тому числі Зензінов, утрималися від голосування, мотивуючи це тим, що Україна… сама не хоче самостійності! Які несподівані сюжети таїть у собі Старий Арбат!

Маман Байдакова, сива й сувора, син її торгував будівельними матеріалами, а чоловік став старостою Троїце-Арбатської церкви, в якій служив протоієрей Володимир Марков. Пізніше служив в Успенському соборі і храмі Христа Спасителя. Трапезник Величкін (в документах середини ХІХ століття зустрівся священик Федор Величкін, очевидно, батько трапезника, жив на Спасопєсковській площі) мав сина Ваню, який у золотому стихарі проносив свічку перед дияконом, а згодом виріс до психіатра із «скуйовдженою» уявою, зі схильністю до символізму: вискакував на трибуну стинатися з Дмитром Мережковським чи В’ячеславом Івановим. «Тип!» — вигукував Андрій Бєлий, може й сам не підозрюючи, як влучно й блискуче змалював чимало арбатських типів буквально двома — трьома штрихами.

Узяти хоча б «всемогутнього, всезнаючого і всюдисущого Петрова» — годинникаря, який лагодив годинника у самого Толстого і був своєрідним «супутником життя» багатьох інших великих людей (мав годинниковий магазин на Остоженці). Сивочолий, шанований всіма, інтелігентний Петров знав усе і всіх, був не лише арбатським, а й московським всевідцем. А всемогутнім був ще й тому, що міг навіть дістати квитка на бенефіс Єрмолової.

У Бєлого зустрічаємо нашого земляка, катеринославця, хвацького капітана з околишем червоним — Банецького — відомого тим, що був королем мазурок на балах: «…Как породистый конь, жеребец, бьет в конюшне копытом, так бил сапогом о сапог лакированный мысленно он день и ночь, приготавливая разговор за мазуркой на бале ближайшем с московской красавицей; он перещелкивал всех, открывая мазурку; плясал в первой паре; и редко плясал во второй… С кем он шел в первой паре, той — выдан диплом; на всю жизнь: “Танцевала с Банецким”; и значило это, что первая или вторая, иль третья по счету красавица…»

Відомою персоною на Арбаті був перукар Пашков:

«…Банецкий ходил по Арбату, под Пашковым, под парикмахером (перукарня Миколи Пашкова розміщувалася в домі Комарових, а дім братів Михайла — ротмістра і Сергія Комарових, про який далі буде згадка, знаходився на місці нинішнього Міжміського й Міжнародного телефонного “Сервіс-центру” — буд. 42–44. — В. М.). Тот — тоже центр: утонченнейше Пашков стриг бороды; рукою белою, нежною, взявши щипцы, — завивал парики; он, подстриженный и подвитой, в кудерьках бонвивана-художника, в белом жилете, худой и высокий, с бородкою острой а ля итальэн, простирал свои хлопоты над процветанием волосяного покрова макушечной и подбородочной части — у Янжула, у Комарова Мишеля, у К. Д. Бальмонта, меня, Соловьева; весной, разрешенные батюшкой Марковым от окаянства и грехов, разрешались у Пашкова номером первым машинки от волосяного покрова; здесь сиживал я: гимназистом, студентом, писателем “Белым”…»

Серед типів Андрія Бєлого — Мішель Комаров — старіючий ротмістр, гусар і танцюрист, який мав власний будинок на Арбаті. Комерсант Богданов — особняк у Денежному провулку, Патрикєєв — будинок на Арбаті. Або Вигодчиков, який тримав «колоніальний магазин» навпроти будинку № 55: «Выгодчиков — за прилавком: курносый, двубакий, плешивый и розовый, в паре прекраснейшего василькового цвета, в пенснэ, перевязанный фартуком:

— Сыру?.. Мещерского? Есть… Вы, сударыня, видите сами: слеза…»

З Вигодчиковим, до речі, пов’язана разюча ремінісценція:

«Как Выгодчикова мне забыть, коли первое слово мое продиктовано им: поднесли годовалым к окошку; в колониальном магазине Выгодчикова зажигали огонь; я затрясся; и первое слово, “огонь” — произнес; Прометеев огонь для меня просто — “Выгодчиков”».

Бєлий навіть показав арбатську «природну еволюцію». Скажімо, згаданий уже городовий Староносов, який на святках танцював на всіх арбатських кухнях, з часом завів собі лавочку, потім — лавчищу. Бєлий дещо спрощував стрімкий злет городового Староносова. Ще з часів Тараса Шевченка на Арбатській вулиці жили брати-купці Федір і Василь Староносови, які володіли двома будинками. Судячи з усього, Микола Староносов був сином або й онуком одного з них, і йому, зрозуміло, легше було зробити «кар’єру» в комерції. Горшков, який уже мав лавку, також розширив торгівлю. Мозгін, який «гнувся над конторкою», справив якусь комерцію, і ось він уже в котелку, їздить у власній прольотці й пишається власним конем, блідо-залізистим. Ще ковбасник Бєлов, що тяжким ударом своїх ковбас побив Вигодчикова, й той змушений був полишити торгівлю.

На думку Бєлого, «середній арбатець — Вигодчиков плюс Горшков, поділені на два». Цікава арифметика. Зауважу, що на початку другої половини ХІХ століття письменник Петро Боборикін сформулював таку дефініцію: «Арбат являє собою щось середнє між дворянською і купецько-лавочною вулицею». Це стосувалося тих часів, коли дворянство ще було в силі, але й купецтво швидко її набирало. За часів Бєлого Арбат уже належав представникам купецтва й торгової буржуазії. Тому «середній арбатець» — це щось середнє між крамарем і процвітаючим підприємцем.

Бєлий розповідав про Богословських — «дом собственный в Денежном… с Карцевым книготорговцем, с профессором Гротом — жильцами…». До речі, Микола Грот (1852–1899) — філософ, з 1876 р. працював на посаді екстраординарного професора Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька, в 1880 р. захистив магістерську дисертацію в Університеті св. Володимира в Києві, в 1883–1886 рр. був ординарним професором Новоросійського університету в Одесі. З серпня 1886 р. — ординарний професор Московського університету. В 1889 р. заснував і став першим редактором журналу «Вопросы философии и психологии». Помер в Україні.

Старший Богословський був старостою в церкві Троїці на Арбаті, «а сын — историк, профессор, — профессорствовал над Москвой: сколько лет!». Ідеться про учня та наступника Василя Ключевського, історика, академіка Михайла Богословського (1867–1929), який у 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Московського університету, в 1911 р. став екстраординарним, а в 1915 р. — ординарним професором, довгі роки викладав у Московському університеті, написав книги з історії Росії, найперше про Петра І, про російський абсолютизм, дворянство та місцеве самоуправління. В контексті цієї книги особливо важливо, що Богословський — автор книги «Москва в 1870–1890-х годах».

Здавалося, що цей арбатський світ сприяв професорській долі…

Андрій Бєлий писав:

«Этот район населен профессурой; куда нос ни сунешь, — профессор; так с нами дверь в дверь живет Янжул; под Янжула въехал историка Соловьева сын, М. С. Соловьев; коли носом просунешься в окна из нашей квартиры, то в окна уткнешься; за окнами теми давно обитает профессор Иван Александрович Угримов; и рядом же Селиванов живет; на Сенной обитает профессор Владимир Григорьевич Зубков; против — сверт в Оружейный; и там — Стороженко, и там Линниченко.

Очерчена, замкнута жизнь: тесновато! В арбатском районе томлюсь; сюда выжаты сливки Москвы или — целой России; и столкнуты и дверями, и окнами здесь все традиции славные стаи славной…»

Щодо Івана Івановича Янжула, то він був професором Московського університету, економістом, статистиком. Згадуючи дитинство, Андрій Бєлий писав: «…Бухающий тяжкокаменно “по штатиштичешким данным” сосед, И. И. Янжул (он так выговаривал)… Нечасто являясь к нам, он бубухал у нас за столом (как из бочки); шутил со мной грубо; и грубо затеивал игры… с нами». Серед праць Янжула звернув увагу на його наукову доповідь, зроблену в березні 1913 р., під назвою «Національність і тривалість життя (довголіття) наших академіків». Янжул вирахував, що середня тривалість життя російських академіків із 1725 до 1900 р. коливалася від 59 до 62 років, а найвища тривалість їх иття зафіксована в 1850–1875 рр. — 70 років. Академік Грушевський прожив 68 років.

Андрій Бєлий дуже точно передав, що на межі століть на Арбаті жили вершки вузівської, наукової інтелігенції — а саме професура. Він називав прізвища професорів: Володимир Зубков, Іван Каблуков, Іван Угрімов, Олександр Чупров… Більше того! У своїх спогадах «На рубеже двух столетий» Бєлий докладно розповів про спосіб життя арбатських «висококваліфікованих інтелігентів», їх будні й побут, страсті й пристрасті, духовність і нігілізм…

Запам’ятаємо: на Арбаті були «вершки» Москви та всієї Росії!

Цей процес інтенсивно йшов уже за часів Шевченка. В 1858 р., коли поет приїздив до Москви, два з п’яти ординарних професорів історико-філологічного факультету Московського університету жили на Старому Арбаті — Сергій Соловйов (декан) в Калошинському провулку в будинку Золотарьова і Арсеній Меншиков — у Мертвому провулку; в арбатському районі жили п’ять з десяти професорів медичного факультету і т. д.

Є щось невипадкове в тому, що видатний український історик, професор Михайло Грушевський поселився саме на Арбаті, більше того, в будинку № 55, де раніше жили професори Московського університету, зокрема, Микола Бугаєв та Іван Янжул.
«Недосяжна висота культури»
Що об’єднувало всіх цих поважних арбатців? Те, що вони жили й працювали в епоху ринкової, капіталістичної системи, в основі якої були підвалини приватної власності. Саме на таких підвалинах стояв і процвітав Арбат. Між іншим, це чудово розуміли автори дореволюційних опусів про Арбат, який, на їх думку, й на початку ХХ століття залишався «найкультурнішою частиною Москви з однією суттєвою відмінністю — змінювався відповідно до капіталістичного духу часу, зовнішній її вигляд: мешканці все ті ж, але вони перестають жити в затишних особняках, на місці яких зводять тепер величезні будинки “з усіма зручностями”».

Перед Першою світовою війною Арбат нагадував гостиний двір. За підрахунками арбатознавця Бориса Єгорова, тут було 206 торговельних закладів 68 призначень. Цікаво, що найбільше було капелюшних магазинів — 15, за ними йшли кондитерські — 8, магазини білизни, тканин, взуття і перукарні — по 7. Імена власників кращих арбатських магазинів були відомі не тільки москвичам, але й усій Росії: булочні Філіппова і Савостьянова, молочні продукти Чичкіна, вина з льохів Шустова, кондитерські товари Абрикосова, Ейнема, Сіу, галантерея Староносова, аптекарські товари Феррейна і Ерманса… У Бориса Зайцева читаємо про Арбат: «По тебе снегом первым летят санки, и сквозь белый флер манны сыплющейся огневисто золотеют все витрины, окна разные Эйнемов, Реттере, Филипповых, и восседает “Прага”, сладостный магнит». До речі, про «Прагу» згадував і Михайло Грушевський: «Одинокий дійсно гарний ресторан в сім районі була Прага». Проте в період московського заслання дорогі ресторани Грушевського не цікавили, зате він частенько заглядав у книгарні.

Книготорговців і букіністів, у тому числі арбатських, знали в Москві за іменами та в обличчя. Скажімо, Михайло Соколов мав букіністичний магазин на Нікітській. Питали: «Який Соколов?» Відповідали: «З Нікітської...» І одразу все було зрозуміло. Ось одна з дослівних байок про книготорговців: «Позвольте прикурить? Я вам продам “Трех мушкетеров” Дюма. Не желаете?.. Могу двух отделить, мне все равно. Хоть одного возьмите!..»

До 60-х рр. XIX століття найпривабливішим для букіністів був район Арбату, передусім Смоленський ринок. Знаючі люди згадували про це так: «Смоленский рынок был лучшим местом для букиниста, потому что рынок этот прилегает к местности, населенной в то время по преимуществу аристократией, помещиками и другими состоятельными людьми... На Смоленском навещали книжников люди денежные и знатные...»

Наприкінці XIX століття на самому Арбаті було сім книгарень, а ще — біля Арбатських воріт і біля Смоленського ринку. На початку XX століття арбатцям були відомі, принаймні, три букініста — І. Папишев, Ф. Леонов і М. Фіклистов. Букініст М. Слонов тоді торгував у критих рядах Смоленського ринку.

Коротко про інші книжкові магазини на Арбаті. Книжковим будинком неподалік від № 9 можна назвати будинок № 2 на Арбатській площі, що належав купцю Івану Савостьянову, а пізніше його дружині — потомственній почесній громадянці Ірині Савостьяновій, що утримувала в будинку хлібну пекарню та булочну. В будинку більше 10 років торгувала книжками Прасковія Антонова, а з початку століття утримував крамницю з друкованими малюнками та гравюрами Йосип Захаров, що займався й продажем віконного скла. Пізніше в цьому домі книжкову крамницю тримав І. Іванов. Ще з 1886 р. на розі Арбату та Великого Нікольського провулка в будинку Скворцова (№ 28) продавала книги, підручники та ноти купчиха Олександра Берг, до початку століття вона торгувала лише друкованими картинками. Але й це було добре, тому що конкуренти по книжній торгівлі на Арбаті — згадана унтер-офіцерша Антонова, міщанин Н. Єрофєєв, дворянин А. фон Ланге, удова колезького радника Є. Новикова та почесний громадянин Н. Пастухов — до початку століття взагалі закрили свій книжковий бізнес. Цікаво, що до 1906 р. усі московські книгарні та газетні кіоски (крім одного — С. Бодрягіна в Середніх торгових рядах) належали Товариству Ситіна — всього 25 кіосків, розставлених по головних площах міста, в тому числі на Арбатській та Смоленській.

Ситуація змінилася десять років потому. На розі Арбату і Троїлінського провулка в будинку № 48 торгував «різною» книгою вже згаданий Ф. Леонов. Через будинок від нього, в № 44, тримав книгарню Іван Папишев. Залишалася на Арбаті й Олександра Берг, яка в 1911 р. відсвяткувала чверть століття своєї торгівлі. В будинку № 15 на розі з Великим Афанасьєвським провулком розміщувався відомий на всю Москву книжковий магазин «Московский», який утримувала Путилова. В будинку № 28 знаходилася книгарня «Русское книгоиздательство».

До речі, в 1917 р. на Арбаті працювали, принаймні, три громадські бібліотеки. Перша — Товариства російських лікарів у будинку цього ж Товариства (№ 25); бібліотека Педагогічного гуртка (№ 29) та бібліотека Товариства вихованок і викладачів у будинку (№ 6) В. Тишенінова. Крім того, на Арбаті користувалася попитом приватна бібліотека Івана Горбунова-Посадова (№ 36), який очолював дев’ять видань: «Библиотека И. Горбунова-Посадова для детей и юношества», «Борьба с пьянством», «Взаимная помощь», «Деревенское хозяйство и крестьянская жизнь», «Календарь для всех», «Посредник», «Свободное воспитание», «Сельский и деревенский календарь», «Учебные книги И. Горбунова-Посадова». Серед книговидавців назву Олександру Друтман, що мала бізнес та книготоргівлю в будинку Філатової (№ 35).

Арбат був відомим і своїми кінотеатрами. По-перше, на Арбатській площі в 1909 р. було відкрито «Художественный электротеатр» — першу в місті будівлю, спеціально побудовано для кінотеатру! В 1912–1913 рр. архітектор Федір Шехтель перебудував його — зал вміщав до 900 глядачів — і надав його фасаду деяких рис античної класики. Жовтневими днями 1917 р. кінотеатр, що знаходився поруч із Александрівським училищем, опинився в центрі запеклих боїв, тут розміщувався пункт запису в білогвардійські загони. В роки громадянської війни через паливну кризу він кілька місяців не працював. А в 1926 р. у «Художественному» відбулася прем’єра фільму Сергія Ейзенштейна «Броненосец Потёмкин». У березні 1931 р. тут демонструвався один із перших звукових фільмів — «Путёвка в жизнь», а в 1936 р. — один із перших кольорових художніх фільмів «Груня Корнакова». У 2009 р. «Художественный» відсвяткував своє 100-річчя.

Восени 1906 р. Абрам Гехтман відкрив неподалік будинку № 9 електротеатр «Гранд-Паризьєн» у приміщенні, переробленому з житлової квартири. Тут же він розмістив прокатну контору, де разом із продажем «подержанных лент большими и мелкими количествами по баснословно дешевой цене» займався прокатом картин. У 1913 р. Гехтман заснував кінотеатр повторного фільму «Унион» біля Нікітських воріт. На Арбаті працювали кінотеатри «Ампир» (№ 39), «Арс» (№ 51). З приводу невеликого кінозалу арбатського «Арса» письменник Олександр Серафимович писав у «Русских ведомостях» 1 січня 1911 року: «Загляните в зрительную залу. Вас поразит состав публики. Здесь все — студенты и жандармы, писатели и проститутки, интеллигенты… рабочие, приказчики, торговцы, дамы света, модистки, чиновники — словом, все… Как могучий завоеватель, надвигается кинематограф». За радянських часів «Арс» було перетворено на кінотеатр наукових та навчально-технічних фільмів «Наука и знание».

Мабуть, за кількістю кінотеатрів Арбат поступався лише Тверській вулиці.

Окремо скажу, що в будинку № 30 до самої смерті в 1910 р. жив відомий російський художник, автор багатьох прекрасних картин, що зберігаються в Державній Третьяковській галереї, Сергій Іванов. Зокрема, з 1895 р. він працював над творами на історичні теми, найперше художника цікавило московське життя XVI–XVII століть. У 1907–1910 рр. Іванов створив 18 картин на сюжети допетровської історії Росії. Відомі його полотна про революційні події 1905 р., наприклад, «Расстрел» (1905). У 1903–1904 рр. Сергій Іванов ілюстрував «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя. Художник писав жанрові полотна, присвячені трагічній долі селян-переселенців. Це він написав пронизливу картину «Смерть переселенца» (1889), яку не забудеш, один раз побачивши. Пам’ятаєте, голоблі кибитки, що стирчать уверх, мов людські руки, підняті до неба у відчаї, над дитиною, яка здивовано споглядає мертвого батька. Моторошний символ незмінно безуспішної переселенської долі, що сьогодні так само нестерпно тяжка, як і сто років тому…

І ще про одну заслугу Арбату перед усією Москвою: тут у будинку № 30 знаходилася редакція видавництва «Т-во А. С. Суворина», яке в 1894–1917 рр. випускало щорічні адресні та довідникові книги «Вся Москва» (на палітурці зазначалося: «На Арбате, 30, дом Титова, тел. 58–78» або — “Адрес редакции: Арбат, 30”»).

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка