Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка53/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   56

Чикаленко Євген Харлампійович (1861–1929) — український громадський і культурний діяч, літературознавець, лінгвіст, історик, теоретик і практик сільського господарства, землевласник, меценат української справи, один із організаторів і активних діячів Центральної Ради. Один із засновників Товариства українських поступовців. Автор виданих в Одесі та Петербурзі популярних «Розмов про сільське господарство». Володимир Дорошенко зазначав, що Чикаленко був «не тільки щедрий український меценат… але й визначний теоретик і практик сільського господарства, що ділом і словом учив широкі маси нашого селянства, як раціонально господарювати на землі». Завдяки матеріальній допомозі Чикаленка побачив світ унікальний чотиритомний «Словар російсько-український» М. Комарова, у Львові виходила газета «Селянин». Він був фундатором і видавцем єдиної україномовної щоденної газети в Російській імперії «Громадська думка» (1906), пізніше (до 1914 р.) — «Рада». У квітні 1917 р. став членом Української Центральної Ради хоча не поділяв соціалістичних ідеалів її лідерів. На початку 1919 р. виїхав з Києва в еміграцію. Помер у Празі.

На початку 1917 р. Чикаленко, приїхавши з Києва в Москву, заходив у гості до Грушевського. Проте, судячи зі слів самого Михайла Сергійовича, написаних наприкінці січня 1917 р., він нечасто зустрічався з Чикаленком: «Євген Харлампієвич тут, у приятеля живе, дуже далеко від мене, сливе не виходить, і я більше телефоном з ним розмовляю».

Залишив фактологічно багаті й цікаві «Спогади» (1861–1907), видані 2003 р. у Києві видавництвом «Темпора», та двотомник «Щоденник», який охоплює 1907–1919 рр., виданий 2004 р.
Чистопрудний бульвар — у Басманній дільниці міста (тепер — Басманний район) між площами М’ясницькі ворота і Покровські ворота.

Грушевський бачив його, коли бував біля М’ясницьких воріт і на М’ясницькій вулиці.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).
Чудов монастир (знесений у 1929 р.) — Грушевський бачив його, коли відвідував Кремль. Заснований у 1365 р. Знаходився на території Кремля. Перебудовувався у 1431 р. Монастир сильно постраждав під час великих пожеж у 1493 і 1503 рр. У 1505 р. його було повністю відбудовано. У Смутні часи монастир розграбували польські інтервенти. За своєю близькістю до великокняжого, а потім і царського двору Чудов монастир не мав собі рівних серед обителей Москви. У соборі Чудова монастиря традиційно хрестили немовлят царського роду, у тому числі майбутніх царів Федора Івановича, Олексія Михайловича, Петра І.

У сучасній енциклопедії «Москва: все православные храмы и часовни» читаємо: «За Патріарха Філарета у 1619–1633 рр. у Чудовому монастирі діяло греко-латинське училище (“патріарша школа”), де викладали відомий Арсеній Грек та ієромонах Єпифаній Славинецький». Насправді, Славинецький прибув з Києва до Москви у 1649 р., а близько 1657 р. за патріарха Московського і всія Русі Никона він очолив Патріарше училище, де готували перекладачів із грецької і латинської мов для роботи редакторами у друкарні на Печатному дворі. У цей час професору з Києво-Могилянської академії навіть надали помешкання у Чудовому монастирі.

Чудов монастир було закрито у 1918 р., а рішення про його знесення ухвалено у 1929 р. На місці Чудова монастиря і сусіднього Вознесенського монастиря було зведено будівлю Школи червоних командирів імені ВЦВК, в якій пізніше розмістилася Президія Верховної Ради СРСР.
Шахматов Олексій Олександрович (1864–1920) — російський філолог, історик, дослідник давньоруських літописів, професор Петербурзького університету, академік Петербурзької Академії наук з 1897 р. Протягом 1906–1920 рр. був головою відділення російської мови й словесності Петербурзької Академії наук. В архіві сучасної Російської академії наук зберігаються 34 листи Михайла Грушевського до Олексія Шахматова.

З нагоди обрання Шахматова в 1909 р. дійсним членом Наукове товариство ім. Т. Шевченка він писав Грушевському:

«Вы, конечно, поверите мне, когда я говорю с восторгом о Вашем, теперь могу сказать нашем, обществе. Мое русское сердце бьется с гордостью при мысли о том, какое великое научное дело совершено при скудных средствах и стесненных обстоятельствах нашими собратиями, руководимыми Вами, в зарубежном Львове. Я часто говорю, что деятельности Товариства может позавидовать любая академия».

Цікаво прочитати думку про Шахматова в щоденнику Чикаленка, зафіксовану на початку 1912 р.:

«Дивно мені, що Шахматов, чистокровний великорус, особливо прихильно ставиться до змагань українців відродити свою осібну культуру… Шахматов з погляду великоруса-державника доводить, що в інтересах російської держави треба дбати, щоб українці та білоруси розвивали свої національні осібності, бо тільки тоді держава буде міцною й цілою…»

Російський учений брав участь у виданні першого наукового збірника з українознавства «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1916). В умовах офіційної заборони українського друкованого слова виступив на захист української мови і літератури. Підтримував кандидатуру Івана Франка під час обрання його дійсним членом Петербурзької Академії наук. Олександр Лотоцький згадував, що Шахматов «був нашим справжнім приятелем, хоча й не стільки щирим із серця, скільки переконаним із розуму». У того ж Лотоцького зустрічаємо й таке свідчення: «Ми, петербурзькі українці називали його (Олексія Шахматова. — В. М.) за особисті його прикмети “святим Олексієм, чоловіком Божим”, на що М. С. Грушевський одного разу не без ... іронії завважив, що українці завше до московських святих моляться…» Проте сказано було те задовго до подій, які описуються в цій книзі та й стосувалося власне не Шахматова персонально. Важливо зафіксувати, що саме він суттєво допоміг Грушевському у складні для нього часи, звернувшись особисто з клопотанням перед президентом Петербурзької Академії наук великим князем Костянтином Романовим.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).
Шереметєвський (тепер — Романов) провулок — у Арбатській дільниці міста (тепер — райони Арбат і Пресненський між вулицями Воздвиженка і Велика Нікітська.

Відомий з ХVІІ століття. Назва — від садиби боярина Романова. У ХVІІ столітті мав назву Розумовський, адже на його розі з Воздвиженкою було побудовано наприкінці ХVІІІ століття розкішний палац графа Кирила Розумовського — останнього гетьмана України.

Назву Шереметєвський мав наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття — від домовласників Шереметєвих.

Грушевський бував у Шереметєвському провулку.


Шеремецинський Яків Андроникович (1882?) — журналіст, редактор. Грушевський характеризував його, як людину порядну, не здатну «на зраду, підступ і інтригу». Вважав, що саме Шеремецинський разом із Саліковським «прив’язали» його до журналу «Украинская жизнь».

В адресній книзі 1917 р. «Вся Москва» зафіксовано, що Шеремецинський був редактором «Украинской жизни».
Шибанов Павло Петрович (18641935) — син Петра Шибанова, знавець російських стародруків і рідкісних книг. Після смерті батька у 1892 р. успадкував його книжкову лавку. Автор багатьох каталогів «Антикварної книжкової торгівлі».
Шибанов Петро Васильович (18221892) — вихідець із кріпаків, російський книготорговець, букініст, антиквар. З 1883 р. володів книжковою лавкою в Москві, яку 6 і 9 березня 1892 року відвідував Грушевський.

Павло Петрович Шибанов, який успадкував книгарню й батькову пристрасть, писав про нього: «Проникнутый любовью к старине, прекрасно в ней разбиравшийся, её одну он только и признавал, игнорируя всё остальное… Твёрдо установилась за стариком Шибановым слава глубокого знатока древней письменности; он был окружён почётом, имя его было известно далеко за пределами Москвы».

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Шмигельський Михайло Єрофійович (18601925) — доктор медицини, засновник Цандерівського механіко-терапевтичного інституту й лікарні в Москві, статський радник. Член Фізико-терапевтичного товариства, Товариства швидкої медичної допомоги, ради Дитячого притулку відомства імператриці Марії. Емігрував до Франції.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).
Шраг Микола Ілліч (18941970) — громадсько-політичний діяч, історик права, економіст. Закінчив юридичний факультете Московського університету. Був одним із активних діячів української громади в Москві. Член Української Центральної Ради, товариш голови Центральної Ради. Після гетьманського перевороту був членом Українського національного союзу. За Директорії Шрага призначили радником дипломатичної місії УНР у Туреччині. Після IV з’їзду УПСР та розколу партії належав до Центральної течії. У 1920 р. був одним із організаторів та діяльним членом Закордонної делегації УПСР у Відні, співредактор газети «Борітеся — поборете!». Як соратник і політичний однодумець Грушевського брав участь у створенні та діяльності Українського соціологічного інституту у Відні.

У вересні 1921 р. разом із Миколою Чечелем провадив у Харкові переговори із головою Раднаркому УСРР Xристияном Раковським про повернення в Україну частини політичних діячів УПСР і науковців та легалізацію партії українських есерів. У 1924 р. разом із Грушевським повернувся в Україну. В Харкові працював економістом в Наркоматі зовнішньої торгівлі і заступником начальника промислово-економічного управління ВРНГ, протягом 1928–1931 рр. — у Товаристві працівників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву. У 1931 р. разом із іншими колишніми членами ЦК УПСР був засуджений за сфабрикованою «справою Українського національного центру» на 6 років таборів. За деякими свідченнями, був амністований під час війни.

З 1952 р. викладав у Харківському інституті народного господарства, у 1966 р., після захисту докторської дисертації, був обраний професором кафедри економіки Львівського політехнічного інституту.

Див.: «Я став у центрі московського українського житття» (р. 4, с. ).


Штейнгель Федір Рудольфович (1870–1946) — громадсько-політичний і культурний діяч, дипломат, член І Державної думи, барон. Навесні 1917 р. був обраний головою виконавчого комітету Київської міської думи, а затим — до президії Українського національного конгресу. Генеральний секретар торгівлі й промисловості Української Центральної Ради.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).
Щербак Семен Дмитрович.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).



Щербаківський Данило Михайлович (1877–1927) — український мистецтвознавець, музейник, фактично перший розкрив зміст народних декоративних виробів як творів мистецтва.

Очолював етнографічний відділ Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Г. Шевченка (нині — Музей народного мистецтва України).

Автор праць: «Козак Мамай» (1913), «Символіка в українському мистецтві» (1921), «Український портрет» (1925), «Український килим» (1927), «Оклади книг у київських золотих справ майстрів ХVІ–XVIII ст.» (1926). Матеріали, зібрані Щербаківським на Буковині та Галичині (замальовки, обміри, фотографії пам’яток монументального мистецтва), стали основою монографії про дерев’яну архітектуру Буковини та Галичини (1926). Загалом за життя дослідника побачили світ майже 60 його праць.
Юшкова будинок. У вересні 1916 р. Грушевський побував тут у бібліотекаря училища Олексія Новицького. В М’ясницькій дільниці міста (тепер — М’ясницька, 21). У ньому з 1844 р. знаходилося Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства. В «Алфавитном указателе к плану Мясницкой части» зазначено будинок «художественного класса живописи и ваяния Московского общества на Мясницкой ул.». Сюди Шевченко приходив до Мокрицького 18 і 20 березня 1858 року. Чотириповерховий палац навпроти колишньої садиби князя Олександра Меншикова побудував за часів Катерини ІІ генерал-поручик Іван Юшков. У будинку багато світла, безліч кімнат, вестибюлів, сходів і колонад. Його напівротонду добре видно від М’ясницьких воріт. Академік Ігор Грабар свого часу автором назвав архітектора Василя Баженова, правда, за непрямими доказами. Втім, у сучасній енциклопедії «Москва. Все культурные и исторические памятники» (2009) незаперечно стверджується, що «будівля є однією з небагатьох проектів, які збереглися, великого В. І. Баженова».
Яворницький Дмитро Іванович (1855–1940) — український історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник, академік АН УРСР. Досліджував історію запорозького козацтва.

З осені 1896 р. — приват-доцент Московського університету, в якому викладав археологію та історію українського («малоросійського») козацтва. Підтримував дружні зв’язки з видатними діячами української та російської культур, зокрема з Іллею Рєпіним, Миколою Лисенком, Борисом Грінченком, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Петром Саксаганським, Василем Ключевським, Львом Толстим, Василем Стасовим. У 1902 р. учений очолив новостворений Катеринославський історико-краєзнавчий музей, був його директором до 1933 р. Похований у Дніпропетровську біля історичного музею, який тепер носить його ім’я.

Грушевський неодноразово згадував Яворницького у своїх публікаціях, посилався на його праці.
Янчук Микола Андрійович (1859–1921) — етнограф, фольклорист, антрополог, літературознавець і письменник. З 1892 р. — помічник бібліотекаря Рум’янцевського музею. Таким чином, Янчук був помічником у самого Євгена Корша, який того року завершував своє тридцятирічне служіння на цій посаді! У той час, коли в 1916–1917 рр. Грушевський відвідував Янчука, той працював хранителем етнографічного (Дашковського) відділу Рум’янцевського музею.

Микола Янчук був одним із засновників журналу «Этнографическое обозрение» (1889) і його редактором до 1916 р. Після Жовтневої революції читав у Московському університеті курс лекцій з української та білоруської літератур. Відстоював самостійність українського та білоруського народів, їх культур.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).
Ярославський вокзал побудований у 1862 р. на Каланчовській (тепер — Комсомольській) площі неподалік Миколаївського (тепер — Ленінградського) вокзалу. Грушевський користувався ним, коли їздив у лютому 1892 р. у Троїце-Сергієву лавру.

Розділ 6. «Я оснувався в Москві»

(пам’ятні адреси та місця, пов’язані

з Михайлом Грушевським: 1882, 1885, 1892, 1916–1917 рр.)
І. Пам’ятні адреси будинків, у яких побував Грушевський,

та їх мешканці
Великий Козихинський провулок, 22 (будинок не зберігся).

У ньому мав помешкання Олександр Приходько.

Михайло Грушевський називав його серед тих «московських українців», яких він «систематично обходив» у 1916–1917 рр.
Великий Толстовський (тепер — Карманицький) провулок, 8 (будинок не зберігся).

У ньому мав помешкання Олександр Хруцький.

Михайло Грушевський зазначав, що на Арбаті, «крім мене, мешкав Хруцький».
Гагарінський провулок, 23, кв. 29.

Тут мешкав Зиновій Моргуліс.

Михайло Грушевський зазначав, що на Арбаті, «крім мене, мешкав… Моргуліс».
Георгіївський (тепер — Вспольний) провулок, 16 (будинок не зберігся).

У ньому мав помешкання Микола Дикий.

Михайло Грушевський писав у «Споминах», що московських українців «запросив Дикий… до себе, — і прийняв розкішною вечерею».
Гранатний провулок, 2, кв. 31.

Тут мешкав Сергій Мельгунов.

Михайло Грушевський писав у «Споминах», що в 1916 р. «зголосився до Мельгунова як до знайомого».
Долгоруковський (тепер — Нікітський) провулок, 5.

У цьому будинку мав помешкання Олексій Дживелегов.

Михайло Грушевський писав у «Споминах», що відразу після приїзду в Москву у вересні 1916 р. «мій давній знайомий Дживелегов дав мені адресу якогось пансіона…». Провулок знаходився неподалік готелю «Лоскутний», де сім’я Грушевського тимчасово зупинилася, і він зайшов до Дживелегова.
Кисловка.

У «Споминах» Михайло Грушевський писав, що восени 1916 р. відвідав на запрошення Олександра Керенського збори «в приватнім помешканню якогось маляра на Кисловці».


Кожевницька вулиця.

Помешкання в приміщенні Саратовського (нині — Павелецького) вокзалу начальника служби руху Рязансько-Уральської залізниці Михайла Полозова.

Михайло Грушевський називав його серед тих «московських українців», яких він «систематично обходив» у 1916–1917 рр.
Лінивка вулиця, 7.

У цьому будинку мав помешкання Василь Сторожев.

Михайло Грушевський писав у «Споминах», що в 1916–1917 рр. «був разів зо два у свойого старого знайомого історика В. Мик. Сторожева».
Мала Бронна вулиця, 2.

У цьому будинку мав помешкання Леонід Бурчак-Абрамович.

Михайло Грушевський називав його серед «московських українців», яких він «систематично обходив» у 1916–1917 рр.
Мала Молчанівка вулиця, 8.

У цьому будинку мав помешкання Степан Сірополко.

Михайло Грушевський писав у «Споминах», що в Москві «одна з перших візит була до Степана Онисимовича Сірополка».
Мілютинський провулок, 11.

У цьому будинку мав помешкання Агатангел Кримський.

Михайло Грушевський називав його серед тих «московських українців», яких він «систематично обходив» у 1916–1917 рр.
Міщанська 2-га (тепер — Гіляровського) вулиця, 44.

У цьому будинку мав помешкання Олександр Саліковський.

У нього Грушевський бував неодноразово, скажімо, писав у «Споминах», що «десь коло 10 падолиста» 1916 р. домовився з Максимом Горьким «зробити сходини у Саліковського, і вони відбулися чи не другого ж дня». Був запис і про те, що 10 грудня 1916 року «ввечері ми зібрались разом у Саліковських» і пізніше, що «були ми разом (із Євгеном Чикаленком і Михайлом Могилянським. — В. М.), здається, на ялинці у Саліковського…».
Мохова вулиця, 1/3.

У цьому будинку мав помешкання Микола Янчук.

Михайло Грушевський писав: «Відвідав я старого Миколу Янчука, заслуженого етнографа і письменника, що завідував етнографічним відділом Публічного (Румянцевського) музею».
М’ясницька вулиця, 21.

У цьому будинку (Московського училища малярства, скульптури і архітектури) мав помешкання Олексій Новицький.

Михайло Грушевський зафіксував у «Споминах», що невдовзі після приїзду в Москву у вересні 1916 р. із донькою Катериною «їздили… до Олексія Петровича і Юлії Іванівни Новицьких…».
Мясницька вулиця, 24.

У цьому будинку мав помешкання Богдан Кістяківський.

Михайло Грушевський свідчив у «Споминах», що «гнітюче вражіння зробили на мене відвідини покійного Богдана Кістяківського».
Новинський бульвар, 103, кв. 39 (будинок не зберігся).

Тут мешкав Яків Шеремицинський.

Михайло Грушевський бував «на Новинськім бульварі, де мешкав Шеремецинський з сім’єю…».
Середній Пресненський (тепер — Пресненський) провулок.

У цьому провулку в будинку Васильєва (не зберігся) мав помешкання Микола Оглоблін.

У щоденнику Михайло Грушевський занотував: «Ввечері ходив до Оглобліна, балакали собі…» (10 лютого 1892 року); «Ввечері був у Оглобліна, ішов на годину і застряг аж до 9-ої…» (24 лютого 1892 року).
Сивцев Вражек провулок, 44.

У цьому будинку мав помешкання Павло Одарченко.

Михайло Грушевський занотував: «Я теж бував… у старого банковця Одарченка, недалеко мене на Арбаті…».
Скатертний провулок, 27 (будинок не зберігся).

Тут мешкав Осип Маєвський — «українець з Кременчуга», адресу якого називав сам Михайло Грушевський: «Москва, Скатертный пер. № 27».


Столовий провулок, 6.

У цьому будинку мала помешкання Клеопатра Обнінська.

У «Споминах» Михайло Грушевський свідчив, що, від’їжджаючи до Києва в березні 1917 р., «спакував, що можна було взяти з собою, а решту речей перевіз до К. О. Обнінської…».

Шереметєвський (тепер — Романов) провулок, 4.

У цьому будинку мав помешкання Антон Калішевський, «котрого я не раз відвідував» (Михайло Грушевський).



ІІ. Пам’ятні місця, пов’язані з Грушевським
Арбат вулиця.

Уся вулиця, на якій Михайло Грушевський мешкав у 1916–1917 рр., є пам’ятним місцем, пов’язаним з великим українцем.


Архангельський собор у Кремлі.

Михайло Грушевський залишив запис у щоденнику про те, що 25 лютого 1892 року «заходив у Архангельський собор помолитися за Тараса».


Благовєщенський собор у Кремлі.

Михайло Грушевський уперше побував у ньому з батьками влітку 1882 р. Десять років потому, приїхавши в Москву, він пішов у Кремль, де «обійшов церкви», в тому числі, звичайно, й Благовєщенський собор.


Брянський (тепер — Київський) вокзал.

Михайло Грушевський бував на ньому неодноразово. У «Споминах» зафіксував, як у листопаді 1916 р. відправляв у Київ дружину та доньку: «Брянський двірець… був забитий пасажирами…» Свідчив, що з Москви до Києва в березні 1917 р. «виїхав з Брянського двірця».


Будинок на вулиці Маросейка, 7.

У ньому знаходився Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам.

Михайло Грушевський згадував, що під час Лютневих подій 1917 р., коли «трамваї не ходили», він «пішки пройшов… до Земського союзу, де працював Саліковський».
Будинок на вулиці Петрівка, 25.

У ньому знаходилося Реальне училище інженерів Ф. Ф. Виноградова та Є. Я. Козинцева.

Михайло Грушевський писав у «Споминах», що в Москві займався організацією українського Наукового товариства, а «приміщення дав нам для сього Е. Козинець (тоді ще Козинцев)… Там відбули ми зо два організаційні засідання Наукового товариства».
Будинок на Новинському бульварі, 103 (не зберігся).

У ньому знаходилася редакція журналу «Украинская жизнь». Буваючи тут, Михайло Грушевський скаржився, що це було «скажено далеко».


Будинок на Новослободській вулиці, 53 (не зберігся).

У ньому в 1916 р. знаходилася редакція тижневика літератури, науки, мистецтва й громадського життя «Промінь».

Михайло Грушевський писав у «Споминах», що взяв участь в організаційній нараді, присвяченій створенню журналу «та виступив в ролі досвідченого дорадника»: «Так почалася моя робота коло сього журналу…»
Будинок на Поварській вулиці, 26.

У ньому наприкінці 1916 — початку 1917 р. знаходилася редакція тижневика літератури, науки, мистецтва і громадського життя «Промінь».

Михайло Грушевський неодноразово бував тут: «…Робота коло сього журналу… займала весь час мого побуту в Москві».
Будинок пансіону в Каретному ряду (не зберігся).

У пошуках квартири після приїзду в Москву 11 вересня 1916 року Михайло Грушевський звернувся до свого знайомого: «Мій давній знайомий Дживелегов дав мені адресу якогось пансіону в Каретнім ряду, куди й поїхали ми з Кулюнею оглядати, але кімнати там можна було взяти тільки з столом, а се коштувало дорого…»


Будинок «поліцейського міського управління» (не зберігся), в якому знаходилася 2-га дільниця Пречистенської поліцейської частини (Малий Успенський — тепер Малий Могильцевський — провулок).

Михайло Грушевський неодноразово бував у 2-й дільниці Пречистенської поліцейської частини. Скажімо, 10 листопада 1916 року він підписав тут документ про оголошення йому гласного нагляду й заповнив «Список о состоящем под гласным полицейским надзором бывшем профессоре Львовского университета магистре русской истории Михаиле Сергеевиче Грушевском».

1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка