Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка52/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   56
Феодора Студита біля Нікітських воріт церква (вул. Велика Нікітська, 29). Грушевський неодноразово бачив її, коли бував на Тверському бульварі, Малій Бронній вулиці, у Великому Козихинському і Гранатному провулках. Можливо, заходив до неї.

Ця церква була знайома й Шевченкові, принаймні, у 1844–1845 рр., коли він бував у Бодянського, який жив поруч у Столовому провулку в «Арбатській дільниці біля Феодора Студита». Неподалік від неї мешкав у 1848–1852 рр. і Гоголь.

Побудована у 1624–1626 рр. патріархом Філаретом. Освячена у 1627 р. У 1820 р. тут хрестили Олександра Суворова, батько якого мав будинок на Великій Нікітській. Наприкінці ХVІІІ століття Суворов був парафіянином і опікуном церкви, його батьків було поховано біля вівтаря храму, а дошка з їх надгробка зберігалася ще у ХІХ столітті, коли у церкві часто бував Бодянський.

Характерно, що саме в церкві Феодора Студита 26 лютого 1911 року відбулася панахида, приурочена до 50-річчя з дня смерті Шевченка. Напевне її організатори знали, що поет бував тут.

У 1917 р. у церкві Феодора Студита священиком був Володимир Модестов. Закрита у 30-х рр. Тоді ж зламали дзвіницю, яку відбудували у 1994 р. Богослужіння відновлено у 1991 р.


Фігнер Віра Миколаївна (1852–1942) — революціонерка, член виконкому «Народної волі», учасниця підготовки замаху на Олександра II. Протягом 20 років була ув’язнена в одиночці Шліссельбурзької фортеці. Грушевський зустрічався з нею в Москві.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Філіппа апостола (Воскресіння Словущего) церква (Філіпповський провулок, 20).

Уперше згадується у 1631 р. Кам’яною була освячена у 1688 р. Тоді ж було зведено шатрову дзвіницю. Церква сильно постраждала під час пожежі у 1812 р. У 1817–1822 рр. була капітально перебудована. У лютому 1818 р. храм став представництвом Ієрусалимського Патріархату. У 1852 р. митрополит Московський Філарет освятив у церкві новий вівтар із рідкісним у Росії подвійним присвяченням: в ім’я святителя Миколая та Ієрусалимської ікони Божої Матері.

У 1918 р. представництво було закрито, але храм за радянських часів діяв. З листопада 1989 р. відновлено представництво Ієрусалимського Патріархату.

Одна із арбатських церков, про які Грушевський не міг не знати.


Філіппова булочні. Грушевський бував у них, скоріше за все, на Тверській й у будинку № 9 на Арбаті.

Взагалі булочника Івана Філіппова знали в Росії, бо його магазини й пекарні були розкидані по всій країні. В Москві найвідомішою була його булочна на Тверській, 10, у пекарні якої випікалися «філіпповські» сайки й калачі.

Після смерті Івана Філіппова булочна на Тверській відійшла його сину Дмитру Івановичу, що мав власну фірму. Тут уже наприкінці ХІХ століття була одна з чотирьох кращих московських кав’ярень — «Филиппова на Тверской». На початку ХХ століття Дмитро Філіппов перебудував її, розширив пекарню і відкрив ресторан.

Володимир Гіляровський свідчив:

«Уже много лет спустя его сын, продолжавший отцовское дело, воздвиг на месте двухэтажного дома тот большой, что стоит теперь, и отделал его на заграничный манер, устроив в нем знаменитую “филипповскую кофейню” с зеркальными окнами, мраморными столиками и лакеями в смокингах...»

Крім того, Дмитро Філіппов мав ще багато булочних, розкиданих по місту. Всього їх було 16, всі їх названо в довідковій книзі «Вся Москва», (скажімо, за 1912 р.) з адресами й телефонами. Філіпповські булочні розміщалися на Тверській, Сретенці, Соляній, М’ясницькій, Великій Бутирській, в Охотному ряду, в Петровському парку... Там же читаємо: «Арбат, д. Ромейко. Тлф. 23–40».

Сам Дмитро Філіппов жив у власному будинку на Тверській, 36, але бував і на Арбаті, 9.
Філіпповський провулок — у Пречистенській дільниці міста (тепер — район Арбат) між провулками Сивцев Вражек і Малий Афанасьєвський. Назва — від церкви апостола Філіппа.

Один із московських провулків, про які Грушевський, очевидно, знав.



Флора і Лавра церква біля М’ясницьких воріт (знесено на початку 1935 р.).

Відома дерев’яною з 1547 р. Поруч у 1657 р. звели кам’яну церкву. Відреставрована в 1900–1901 рр. Закрита в 1932 р.

Біля церкви святих Флора і Лавра — покровителів коней й іншої худоби, 18 серпня відбувалося освячення коней. Сюди з усієї Москви з’їжджалися візники, тут ставало гамірно й тісно, але по-церковному благостно.

Грушевський неодноразово бачив цю церкву, коли бував на М’ясницькій вулиці. Можна припустити, що він заходив до неї.


Фунт — дорівнював 0,40951241 кг.
Харлампович Костянтин Васильович (1870—1932).

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).


Хлібний провулок — в Арбатській дільниці міста (тепер — райони Арбат і Пресненський) між провулками Мерзляківський і Скатертний.

Пролягає майже паралельно Скатертному провулку, в якому був Грушевський, й Поварській вулиці.


Холмогоров Василь Іванович (1835‒?). Грушевський познайомився з ним у Москві в 1892 р., згадує про нього в щоденнику.

Дійсний статський радник, архіваріус (з квітня 1867 р.) Московського архіву Міністерства юстиції. На час приїзду Грушевського працював в архіві майже чотири десятиліття. Нагороджений орденами св. Володимира, св. Анни, св. Станіслава. Почесний член Археологічного інституту в Петербурзі, дійсний член Московського товариства любителів духовної просвіти, Імператорського Московського товариства історії і старожитностей російських та ін.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса » (р. 1, с. ).


Хохловка (тепер — Хохловська площа та Хохловський провулок в Басманному районі Москви) — поселення українців (хохлів) у ХVІІ столітті. Його виникнення, напевне, пов’язане з близькістю до Маросейки, де в ХVІІ–ХVІІІ століттях знаходився Малоросійський постоялий двір. У Хохловському провулку збереглася садиба дяка І. Українцева з палатами ХVІІ століття (буд. № 7), в якій з 1770 р. знаходився Архів Колегії закордонних справ.

Хохловка належить до тих районів, про які Грушевський, очевидно, знав.


Христа Спасителя храм. Точно відомо, що під час приїзду до Москви в 1892 р., на 26-му році життя, Грушевський кілька разів у ньому. Тоді він записував у щоденнику: «Сегодня (9 лютого 1892 року. — В. М.) також був на ранній службі в Сіноді; потім обійшов церкви, був й у Спасителя…» Наступного дня знову підтвердив цю немаловажну подію: «Учора вранці по служеніи заходив у храм Спасителя…» У книзі вміщена фотографія Арбату з боку Смоленської площі, зроблена на початку ХХ століття. На ній прекрасно видно будинок, у якому жив Михайло Грушевський, і поруч — церква Живоначальної Трійці на Арбаті, а на задньому плані височить храм Христа Спасителя.

У довідковій книзі «Вся Москва» за 1917 р. читаємо: «Заложен в 1839 году в память избавления России от нашествия французов. Высота храма от основания до конечности креста 48½ сажень, поперечник колокольного купола равняется 14 сажень. Стены храма и свод купола покрыты живописью, работы исключительно русских художников… Храм может вместить до 10.000 чел. и обошёлся до 10 млн. рублей».

Додам, що храм Христа Спасителя будувався понад 40 років, освячений 26 травня 1883 року. Знесений 5 грудня 1931 року. Відновлений у 90-х роках ХХ століття. Новий храм освячено 19 серпня 2000 року.

Тарас Шевченко відвідав будівництво храму в березні 1858 року й записав у щоденнику: «Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной». Нещадна і влучна характеристика.

Наступного дня — 20 березня — Шевченко один прийшов уже до самого храму: «Полюбовавшися старым красавцем Кремлём, прошёл я к юному некрасавцу Спасу с целию посмотреть скульптурные работы. Но меня и на двор не пустили. “Не приказано”, — сказал сторож. Я ему не противоречил и возвратился в Кремль».

Отже, побожний Шевченко не сприйняв архітектуру та естетику храму Христа Спасителя, що тоді вже майже 20 років будувався за проектом архітектора Костянтина Тона в так званому російсько-візантійському стилі. Пам’ятаймо, що храм Христа Спасителя будувався як храм-пам’ятник, присвячений Вітчизняній війні 1812 р. Він вражав своєю висотою (понад 100 м), грандіозними масштабами та багатством не лише внутрішнього оздоблення й начиння, якого Шевченко не бачив, але й зовнішньою пишнотою.

Раніше не ставили запитання, чи бачив Шевченко будівництво храму в перші свої приїзди до Москви. На мій погляд, скоріше так, ніж ні. Нагадаю, що 7 липня 1857 року поет занотував у щоденнику: «Видел сегодня во сне Москву, не встретил никого знакомых и храма Спаса не видал». Тобто храм Христа Спасителя вже був для Шевченка московською реальністю. Втім, на початку 2009 р. Борис Олійник у розмові зі мною потрактував цей поетовий запис абсолютно несподівано: Шевченків сон був пророчим, він побачив уві сні Москву, що вже втратила в 1931 р. храм Христа Спасителя. Що ж міг бачити Шевченко в середині 40 рр. ХІХ століття? Відомо, що в 1839‒1853 рр. прокладалися цегляні стіни, бань, здійснювалося зовнішнє облицювання. В 1846 р. було зведено склепіння головної бані. На час екскурсії поета до храму в 1858 р. вже було встановлено металічні частини даху й бань та побудовано риштування всередині — проводилися штукатурні й лицювальні роботи внутрішніх стін і підлоги.

Скульптурні роботи на зовнішніх стінах храму велися з 1846 до 1863 р., і на момент московського перебування Шевченка були в розпалі. Їх виконували відомі майстри Петро Клодт, Олександр Логановський, Микола Рамазанов та ін. Російського скульптора Петра Клодта, як і Миколу Рамазанова, Шевченко знав ще з часу навчання в Академії мистецтв.

Шевченкові не сподобалася показна величезність й офіційно-ритуальна велич храму Христа Спасителя, що пригнічувала старовинну білокам’яну навколишню Москву, недоречно ставши на місці колишнього Алексєєвського монастиря з його набожними мешканцями. (У Забєліна читаємо: «Когда в 1836 г. определено было на месте монастыря построить храм Христа Спасителя, то в 1838 г. при разборке монастырских храмов и при земляных работах для устройства фундамента новому храму были открыты разновременные монастырские кладбища...»). До речі, за переказом, зневажена такою безцеремонністю ігуменя монастиря прокляла це місце і пророкувала, що тут ніщо довго не стоятиме. Храм справді стояв менше півстоліття.

Особливо дратувала Шевченка головна баня, що нагадувала йому золотий повойник на голові купчихи — пов’язку, яку здавна зодягали жінки під платок. Відштовхувала Шевченка відверта показушність, сказати б, імперська претензійність споруди, що не поєднувалася в його сприйнятті з Божим храмом.

Не слід забувати, що в той час храм стояв у риштуваннях, які було знято частково в тому ж таки 1858 р., коли «храм було закінчено начорно», а остаточно — в 1859‒1860 рр. За сучасними оцінками, в час екскурсії Шевченка «храм Христа Спасителя став невід’ємною частиною історичного центру, що значно розширився». Втім, його будуватимуть і прикрашатимуть ще майже чверть століття після відвідин Шевченком. Принаймні, в тому вигляді, в якому його застав поет, храм значно програвав перед майбутньою завершеною спорудою.

Сучасна московська оцінка історичного призначення храму Христа Спасителя лише підтверджує далекоглядність і прозорливість Шевченка. Ось вона: «В формах, размерах, композиции прослеживается стремление превратить храм Христа Спасителя в главный храм Москвы и даже России. Ряд особенностей храма Христа Спасителя, уподобляющих его церкви святой Софии в Константинополе, свидетельствует о том, что он принимает на себя и роль главного храма православного мира, символизируя тем самым историческое предназначение России, афористически зафиксированное в формуле “Москва — Третий Рим”... Столь же последовательно представлена в храме Христа Спасителя система признаков, заставляющая видеть в нём ещё один великий христианский символ — Новый Иерусалим» (Москва 850 лет. М., 1996. Т. 1. С. 304).

Великий українець інтуїтивно відчув і рішуче засудив уособлену в храмі світову державно-імперську релігійну ідею. Тим паче, що її гострий стрижень насамперед боляче ранив Україну. Недарма у сучасних москвознавців існує переконання, що «для Кремля храм виконує південно-західну тему (тобто, українську. — В. М.). Маніфестує візантінизм, таємно заздрячи ще й римському собору Святого Петра». До того ж, у Шевченковій оцінці тодішнього будівництва храму сплелися воєдино невдоволення роботами Тона та відраза поета до російських царів — Миколи І, за якого почалося зведення храму, і Олександра ІІ, в царювання котрого вже третій рік активно велося будівництво.

Що й казати, Тарас Григорович був тонким цінителем архітектури й не любив творіння офіційного зодчого російських храмів Костянтина Тона. Втім, Шевченкова нещадна і влучна характеристика храму Христа Спасителя повністю суголосна з авторитетними оцінками відомих російських знавців. Скажімо, автор книги «Старая Москва» В. Нікольський вважав: «Ярким образцом тоновского стиля служит московский храм Спасителя (1839–1881). Это русифицированный Исаакиевский собор, гораздо более холодный и мёртвый, чем его петербургский образец. Ни Византии, ни древней Руси здесь нет и следов». Дореволюційний путівник «По Москве» Миколи Гейніке визначав смак архітектора Тона образливим епітетом «малорозвинутий». У довіднику зазначалося: «Тон... византийский в основе храм снабдил чертами из древнерусского зодчества, но не выказал при этом достаточно таланта. Здание не поражает ни величественностью, ни стройностью линий... Холодом веет от высоких, преднамеренно гладких стен. Бедность замысла не скрашивается барельефами, опоясывающими здание». Письменник Михайло Дмитрієв так оцінював один із найбільших храмів Росії: «Это какое-то неуклюжее здание в виде индийского пагода, с шапкой в виде огромной луковицы или пикового туза... Странно, что деспоты и жестокие государи никогда и не имели вкуса к изящному: это доказывает история. Видно, изящное требует от души свойств мягких — истина, добро и красота имеют один источник». Москвознавець Ю. Шамурін вважав, що «храм Христа навсегда останется памятником времени, ставившего себе грандиозные задачи, но отмеченного печатью безвкусия» (Шамурин Ю. И. Архитектура Москвы второй половины ХІХ в. // Москва и её окрестности. Архитектура, история. М. : Астрель, 2007. С. 352). Взагалі російська ліберальна громадськість сприймала творіння лейб-архітектора Тона в багнети. Зате сучасна російська офіційна література підносить Костянтина Тона: «Имя Тона превратилось в нарицательное. В сознании современников Тон стал синонимом зодчего, в мастерской которого “разыгрывается процесс всемирной истории”, суть которого отождествляется с возрождением народности... Новый поворот в искусстве, связанный с именем Тона, был поворотом к народности и национальности».

В унісон із офіціозом завзято захищає нині Тона і його творіння москвознавець Лев Колодний, якому випало піднятися на вершину храму Христа Спасителя разом із Юрієм Лужковим. Утім, абсолютно даремно стверджує він сьогодні, що «Костянтин Тон користувався в середовищі професіоналів незаперечним авторитетом». Це було зовсім не так. У запалі оспівування Тона Колодний не забув і про невдячного вихованця Петербурзької Академії мистецтв Шевченка, який посмів «метнуть стрелу в голову нового кафедрального собора». Колодний напучує: «Сравнивать Храм надо не с купчихой, а со строем богатырей в золочённых шлемах, или с крепостью из пяти башен».

Смішно, але Шевченка й досі намагаються повчати, як треба було йому думати про московські штуки...

До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!


Утім, інший сучасний москвознавець Олексій Митрофанов поділяє Шевченкову точку зору і навіть назвав розділ своєї книги про храм Христа Спасителя поетовими словами: «Купчиха в повойнике» (Митрофанов А. Прогулки по старой Москве. Пречистенка. М. : Ключ-С, 2008. С. 78). У книзі Митрофанова читаємо: «Якщо не брати до уваги розміри та інші кількісні характеристики храма Христа Спасителя, виходить, що він нічим особливим не примітний. Більше того, не надто вдалий. Велика фігура — та дура». Автори сучасної книги про сто найбільших храмів у світі пишуть: «Будівля вражає своїми величезними розмірами, але зовсім не багатством задуму. У храмі Христа Спасителя древньоруські форми, запозичені з будівель невеликого розміру, збільшені в декілька разів, що спричинило їх обважнення і немасштабність всієї споруди» (Губарева М. В., Низовский А. Ю. 100 великих храмов. М. : Вече, 2004. С. 484).
Хромова Марія Іванівна — власниця будинку № 55 на Арбаті у 60–70-х рр. ХІХ століття. В 1876 р. реконструювала його та звела третій поверх.

Див.: «Переведено на життя в Москву» (р. 2, с. ).


Хруцький Олександр Фролович — присяжний повірений. У травні 1917 року ввійшов до комітету Української ради в Москві від українських автономістів-федералістів. У січні 1918 р. був обраний на посаду одного з генеральних суддів. У період гетьманства призначений сепаратором цивільного генерального суду Державного сенату.

В адресній книзі «Вся Москва» за 1917 р. зазначено, що він жив у Великому Толстовському провулку, 8.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).
Цвєтной бульвар — у Міщанській дільниці міста (тепер Тверський і Міщанський райони) між Трубною і Самотьочною площами. Виник у 1830-х рр., як Трубний бульвар після поміщення річки Неглинної в підземний колектор і утворення Трубної площі. 1851 р. одержав назву за квітковим базаром, перенесеним сюди в 1850 р. із Театральної площі.

Грушевський напевне бував тут. Двадцять сьомого квітня 1861 року Цвєтним бульваром провезли домовину з прахом Шевченка дорогою з Миколаївського вокзалу до Арбатської площі.


Церкви на вулиці Ільїнка. Відома з XVІ століття, а назву отримала від Ільїнського монастиря XV століття. У 1626 р. монастир було закрито, а церква Іллі Пророка, що знаходилася на його території, стала приходською. Її оновили в 1854 р. В адміністративних документах того часу церква була записана так: «Пророка Ильи, что на Новгородском подворье на Ильинской улице».

На Ільїнці відомою була також церква Козьми і Даміана, а трохи далі навпроти Іпатьївського провулка впадала у вічі висока блідо-блакитна церква — Микола «Великий Хрест» кінця ХVІІ століття з величезним хрестом із часточками мощей («Николай Чудотворец, именуется “Большим Крестом”, на Ильинской улице»). Витонченість форм і повітряність прикрас утворювали урочисто-піднесену атмосферу навколо храму на тлі буденних і нецікавих споруд.

У путівнику «По Москве» (1917) зазначалося, що в художньому оформленні Миколи «Великий Хрест» відчувався значний український вплив: «Блестящее убранство храма делает его одним из самых выдающихся художественных памятников Москвы, наглядно показывающим, в чём выразились и куда направились новые вкусы даже тех лиц, которые придерживались старины».

Церкву було знесено у 1933 р. Поет Юрій Єфремов писав про це у вірші «Никола Большой Крест»:

И выдрана с корнем,

Оторвана с мясом,

Обрушена навзничь немая глава.
И — ах! Пронеслось

По напрягшимся массам,

Услышавшим боль и забывшим слова.

И звезды, блиставшие золотом звезды

С размаха упали на крышу ничком

И в выступ кирпичный уткнулись,

как гвозди,

И купол застрял на уступе торчком.

Так рушилась церковь…

На щастя, було збережено іконостас церкви Миколи «Великий Хрест», який у 1945 р. було передано у Троїце-Сергієву лавру.


Церкви на Луб’янці. Грушевський бував тут неодноразово й окидав поглядом тутешні храми. На розі М’ясницької вулиці і Луб’янського проїзду стояла церква Гребнєвської ікони Божої Матері на Луб’янці, відома з ХV століття. У полі зору знаходилася церква Введення у храм Пресвятої Богородиці на Великій Луб’янці, побудована на початку ХVІ століття (знесена у 1924 р.) і церква Усікновення глави Іоанна Предтечі на Луб’янській площі, за переказами побудована у 1337 р. на місці володіння великого князя Івана Калити. Кам’яницю зведено у 1643 р. У той час, коли у 1858 р. Шевченко бачив церкву, там перебудовувалася трапезна. Знесена у 1931 р. А ще, як свідчить «Алфавитный указатель к плану Мясницкой части», тут стояла церква «Георгия Победоносца на Лубянской площади», відома з 1625 р, кам’яна — з кінця ХVІІ століття. Закрита у 1932 р., у 1993 р. знову передана Російській Православній Церкві, богослужіння відновлено з 1996 р.
Церкви на Тверській вулиці. Якщо уявити, що Грушевський ішов Тверською від Страсної (нині Пушкінської) площі, то найперше він бачив Страсний монастир. Він входив тоді до Сретенської дільниці міста. В адміністративному документі тих часів читаємо: «Страстный, девичий, у Тверских ворот. В нём церкви: Алексея, Человека Божия; Архистратига Михаила; Страстной Божией Матери». Раніше в монастирі була церква Антонія і Феодосія Печерських. Антоній Печерський, монах, пострижений на Афоні у 983 р., поселився в печері Києво-Печерської лаври, викопаній Іларіоном, майбутнім митрополитом. Феодосій Печерський прийшов до Києва в 23 роки, вчився в Курську, став ігуменом, писав молитви, повчання, послання. Обидва причислені до лику святих. Навпроти Страсного монастиря на розі Тверської вулиці, на місці колишнього Києво-Печерського подвір’я (ХІV‒ХV століття), стояла церква Дмитрія Солунського («Дмитрия Селунского у Тверских ворот»), до якої за пушкінських часів полюбляли приїжджати на службу найбагатші та найзнатніші москвичі. З’їзд знатних богомольців іноді бував таким великим, що карети стояли вздовж Тверської та Тверського бульвару. Церква славилася своїм хором, а в архітектурному плані цікава тим, що її шпилі було поставлено на шатрах, і дзвіниця мала незвичну чотиригранну форму шатра середини ХVІІ століття. Відома з 1625 р. Кам’яна будувалася з 1791 р., оновлялася у 1832 і 1893 рр.

У путівнику 1917 р. «По Москве» теж акцентовано увагу на цьому:

«Осмотр Страстной площади мы начнем с церкви Димитрия Селунского, которая находится на углу Тверской улицы. Стоит она на месте Киево-Печерского подворья (ХІV‒ХV вв.) и, первоначально трехшатровая, неоднократно перестраивалась. Сама церковь, отстроенная последний раз в 1791 г., — характерный памятник екатерининского классицизма. Представляет значительный интерес колокольня, сохранившаяся от ХVІІ в. В ней мы видим ярко представленный переход от звонницы к колокольне: в поперечной стене четверика только два пролета, в продольной — три. Четверик покоится на более широком основании, что вместе с сильным наклоном шатровой башни придает всей небольшой постройке своеобразный характер глубокой старины».

Закрили церкву в 1920-х рр. дуже тихо, навіть не відобразивши цей факт у документах. Знесена у 1933 р., на її місці тепер стоїть житловий будинок № 17 з відомим магазином «Армения» і Квартирою-музеєм скульптора Сергія Коньонкова.

На розі Тверської з Благовєщенським провулком стояла церква Благовіщення Пресвятої Богородиці. На місці колишнього Воскресенського монастиря з 1651 р. діяв Саввино-Сторожевський монастир, який було ліквідовано після Жовтневої революції 1917 р.
«Час» видавництво — одне з найбільших і найактивніших українських видавництв у Києві в 1908–1920 рр. Засновниками були В. Королів-Старий, М. Синицький, П. Петрушевський. Видавництво мало власну друкарню і книгарню. За проханням Грушевського, який цікавився планами київських видавництв, із ним зв’язався Олександр Олесь. У листі до нього Грушевський дякував йому: «Спасибі, що перебалакали з “Часом”…»
Чечель Микола Фролович (1891–1937) — український політичний і державний діяч. Закінчив Житомирську гімназію, вчився в Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, входив до місцевої української студентської громади, осередку Товариства українських поступовців. З березня 1917 р. — член Української національної ради в Петрограді. Член ЦК УПСР, секретар Української Центральної Ради. У 1920 р. мігрував до Відня. У 1921 р. разом з Миколою Шрагом приїздив до Харкова, де проводив переговори з головою Раднаркому України Християном Раковським про повернення в Україну частини політичних діячів і науковців за умови легалізації УПСР. 1924 р. повернувся в Україну, працював у Харкові в Українському науково-технологічному товаристві й Держплані. Розстріляний у сфабрикованій справі Українського національного центру.

1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка