Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка51/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   56

Спиридонівська (тепер — Спиридонівка) вулиця — в Арбатській дільниці міста (тепер — Пресненський район) між вулицями Мала Нікітська і Садова-Кудринська. Назва — від церкви святителя Спиридона.
Спирт сухий горюча речовина, яку використовували як пальне і навіть для освітлення. Грушевський згадував, що в арбатський період життя «в уживання входив також сухий спирт, котрого ми не вміли вживати…».

Спеціальний відділ технічного застосування спирту при Російському товаристві винокурних заводчиків офіційно завіряв, що застосування спирту «дешевше керосину, світліше електрики». В магазині на М’ясницькій можна було придбати спеціальні люстри «Синумтра», кабінетні й будуарні ліхтарі та спирт для горіння ціною 1 рубль 80 копійок за відро.


Спиртівка — невеликий нагрівальний прилад, в якому як пальне використовували спирт. У часи Грушевського спиртівки широко вживалися, в тому числі в подорожах. Грушевський кілька разів згадував про неї щодо арбатського періоду, наприклад: «…На спирту ми варили собі кофе або чай рано і вечір…»; «Часом позичали нам спирт знайомі».

Грушевський також докладно розповів, як у потязі, що віз його у березні 1917 р. із Москви до Києва зчинилася пожежа з вини пасажирки, котра користувалася спиртівкою: «…Запалила сухий спирт і поставила молоко, щоб зогріти дитині… триножок з молоком і бляшечка з сухим спиртом від руху поїзда зсунулися з столика… спирт… запалив хідники…»


Срезневський Ізмаїл Іванович (1812–1880) — філолог-славіст, палеограф, етнограф, один із засновников університетського слов’янознавства.
Сретенка вулиця — в Сретенській дільниці міста (тепер — райони Міщанський і Красносєльський) між площею Сретенські ворота, Великою і Малою Сухаревськими площами.

Сретенка має довжину 800 м, тобто коротша від Арбату, але до неї примикають 16 провулків (!) — 7 ліворуч і 9 праворуч. Можливо, Грушевський бував у якомусь із них, принаймні, він відвідував Сретенку в лютому 1892 р., коли заходив на Сухаревський базар.


Ставки в Москві. Їх нараховувалося близько 200, а найбільші — Патріарший, Чисті пруди, Самотьока. Всі їх Грушевський бачив. Скажімо, Патріарший, коли бував у районі Великого Козихинського провулка, Чисті пруди, коли після Лютневих подій у Москві пішки добирався до М’ясницьких воріт, Самотьоку, коли жив у Неглинному проїзді й добирався до Цвєтного бульвару.
Стара площа — в Міській дільниці міста (тепер — район Китай-город) між площею Ільїнські Ворота і площею Варварські Ворота. Виокремилася наприкінці ХVІІІ — початку ХІХ століття як колишня частина Нової площі.

У путівнику 1917 р. «По Москве» читаємо:

«Спускаясь по небольшому и узкому Грузинскому переулку по направлению к стенам Китай-города, мы выходим на большое пустое место. Это Старая площадь, занимающая незастроенное пространство между домами и запущенной китай-городской стеной на протяжении от Варварки до Ильинки; дальше от Ильинки до Никольской тянется Новая площадь… Поразителен контраст между современными великолепными торговыми помещениями по одну сторону Старой площади и почтенной древней стеной с прилепившимися к ней убогими лавчонками».

Грушевський бував на Старій площі.


Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (1868–1941) — донька Михайла Старицького, українська письменниця, літературний критик, громадська діячка, член Української Центральної Ради від Києва (територіальне представництво).

Відвідала Грушевського в Москві.

У липні 1941 р. Старицьку-Черняхівську було заарештовано й відправлено на заслання до Казахстану. Дорогою вона померла.

Микола Жулинський пише пронизливо: «Упала… горда письменниця… мов той солом’яний сніп, на суху випалену сонцем землю чужини, не відаючи, коли ж повернуться рідному народу її славетне ім’я та її чесна подвижницька творчість».

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).
Староконюшенний провулок — у Пречистенській дільниці міста (тепер — райони Арбат, Хамовники) між Пречистенським провулком і вулицею Арбат. Назва — від Конюшенної сторожевої слободи ХVІІ століття.

Один із тих московських провулків, про які Грушевський, очевидно, знав.


Статський радник — цивільний чин V класу в Табелі про ранги. Між іншим, у придворній ієрархії дорівнював званню камер-юнкера, яке, скажімо, було надане Миколою І Олександру Пушкіну. Першого січня 1834 року поет записав у щоденнику: «Третьего дня я пожалован в камер-юнкеры (что довольно неприлично моим летам). Но двору хотелось, чтобы Наталья Николаевна танцевала в Аничкове». Статськими радниками свого часу були великі московські українці, Шевченкові друзі Осип Бодянський і Михайло Максимович. В повісті Миколи Гоголя «Ніс» саме до статського радника перейшов ніс колезького асесора Ковальова: «Как подойти к нему? — думал Ковалёв. — По всему, по мундиру, по шляпе видно, что он статский советник».

Грушевський спілкувався в Москві з людьми, які мали чин статського радника.


Стебницький (Смуток) Петро Януарійович (1862–1923) — український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист. У Петербурзі очолював українську громаду, місцевий осередок Товариства українських поступовців. Був засновником Доброчинного товариства для видання загальнокорисних і дешевих книжок (1898) та енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914–1915). Сприяв роботі депутатів українських фракцій в 1-й та 2-й Державних думах. Співпрацював із часописом «Украинская жизнь». Євген Чикаленко писав, що Стебницький — «один з найвидатніших і найвідданіших українських діячів, яких мені доводилося в своїм житті стрівати».

Після Лютневої революції 1917 р. очолював Українську Національну Раду в Петрограді. Разом з Олександром Лотоцьким підготував записку про задоволення національних інтересів українського народу й добився її обговорення в березні 1917 р. із прем’єр-міністром Тимчасового уряду Георгієм Львовим. У травні 1918 р. увійшов до складу української делегації на мирних переговорах з РРФСР. У серпні 1918 р. призначений сенатором Адміністративного суду державного сенату Української Держави. У жовтні-листопаді 1918 р. — народний міністр освіти Української держави. Зробив значний вклад у створення Української Академії наук. З 1919 р. очолював її постійну Комісію біографічного словника. Очевидець свідчив, що «керовничий комісії… немало вкладав своєї творчої думки й величезного досвіду в загальне будування тієї грандіозної будівлі, що зветься Академією Наук». Петро Стебницький — автор книг «Українська справа» (1917), «Поміж двох революцій» (1918) та ін.

Задовго до переїзду в Москву, 14 січня 1916 року Грушевський писав Стебницькому із Казані, що листи від нього вони з Марією Сильвестрівною «особливо цінять»: «Ви самий акуратний наш інформатор».

В «Українському історику» В. Заруба опублікував три листи Михайла Грушевського до Петра Стебницького з Симбірська, Казані та Москви, проте, на жаль, не відповідає дійсності поспішна заява публікатора про те, що це «саме ті листи, котрі найбільш характерні для того чи іншого періоду вигнанського життя історика і які показують найбільш яскраво, які проблеми хвилювали його, чим жив він в ті дні».


Стипендіат — особа, що одержує стипендію. Володимир Даль визначив, що це — неімущий студент, який одержує грошове утримання.

Закінчивши Університет Св. Володимира в Києві у вересні 1890 р., Михайло Грушевський з травня наступного року був залишений на кафедрі російської історії професорським стипендіатом, ураховуючи «видатні знання і здібності». Стипендія становила 600 рублів на рік.

Приїхавши в лютому 1892 р. для роботи в московських архівах, Грушевський підписувався під відповідними проханнями: «Стипендиат Университета Св. Владимира по предмету русской истории».
«Столиця» — мебльовані кімнати в будинку № 4 на Арбаті навпроти будинку № 9, де нині знаходиться Національний культурний центр України в Москві. На вході красувався напис: «Мебльовані кімнати» — спочатку «Гуниб», а потім «Столица». Вони розташовувалися на другому поверсі. Ціни були невисокими. Скажімо, перед війною, в 1913 р. номери коштували від 1 рубля 25 копійок до 3,5 рублів за добу (для порівняння — в готелях «Метрополь» і «Національ» з цієї суми за найбідніші номери ціни лише починалися, зростаючи до 40 рублів за розкішні номери). В арбатських мебльованих кімнатах зупинялися відомі письменники і поети, скажімо, Костянтин Бальмонт, Іван Бунін. На першому поверсі можна було недорого пообідати або досхочу напитися хорошого московського чаю. Придивившись до фотографії будинку, прочитаємо ще одну вивіску: «Садоводство». І поряд слова: «Приборы, оконные, дверные, столярство М. М. Міняєва». Ох, які потрібні магазини були тоді на Арбаті! Сьогодні про це годі й мріяти…

Повз будинок № 4 Грушевський проходив неодноразово.


Столовий провулок — в Арбатській дільниці міста (тепер — Пресненський район) поруч із Великою Нікітською вулицею — перший від неї повздовжній провулок у бік Арбату. В перші приїзди Шевченка в Москву (1844 і 1845 рр.) у Столовому жив Бодянський (на місці нинішнього будинку № 10). Це — район старовинних арбатських провулків, назви яких започаткові в ХVІ‒ХVІІ століттях, коли тут мешкали слободами люди з царської обслуги. За даними 1573 р. постачанням продовольства до царського столу займалося майже півтисячі людей. Цікаві назви найближчих провулків. Скажімо, Малий Ржевський названо на честь чудотворної ікони Ржевської Божої Матері, що була знайдена в 1539 р. у Тверській губернії. На ній була зображена Божа Матір із дитиною, а ліворуч від неї — святий Микола Чудотворець. Ікона зцілила багатьох людей, і за наказом Івана Грозного була доставлена в Москву, де з неї зняли копію та спорудили на її честь в районі Старого Арбату дві церкви — біля Пречистенських воріт і на Поварській вулиці (знесені за радянських часів).

Грушевський побував у Столовому провулку, принаймні, в березні 1917 р., коли, від’їжджаючи до Києва, «спакував, що можна було взяти з собою, а решту речей перевіз до К. О. Обнінської…». Довідник «Вся Москва» за 1917 р. свідчить, що Клеопатра Обнінська жила в Столовому провулку, 6.


Сторожев Василь Миколайович (1866‒?). Грушевський познайомився з ним у Москві в 1892 р., працюючи в Московському архіві Міністерства юстиції. Про це також згадував у щоденнику Сторожев.

Виходець із сім’ї купців, закінчив історико-філологічний факультет Московського університету (1888). В архіві працював з 1889 р. на посаді молодшого помічника редактора.

Грушевський зустрічався зі Сторожевим і в 1916‒1917 рр.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).; «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


«Странноприимный дом» (Сухаревська площа, 3).

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Страсний бульвар — у Тверській дільниці міста (тепер — Тверський район). Однією алеєю простягнувся від вулиці Тверської до вулиці Петровки, отримав свою назву від Страсного жіночого монастиря, до якого прилягав. Двадцять сьомого квітня 1861 року Страсним бульваром провезли домовину з прахом Шевченка дорогою з Миколаївського вокзалу на Арбатську площу.

Грушевський бував на бульварі.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Сумцов Микола Федорович (1854–1922) — український громадський діяч, фольклорист, етнограф, літературознавець, мовознавець, мистецтвознавець, публіцист, член-кореспондент Петербурзької Академії наук і Української Академії наук.

Іван Шишов писав, що «Сумцова за його життя знав увесь гуманітарний (і гуманістичний) світ Європи. Він був почесним членом багатьох європейських академій наук, університетів, бібліотек, наукових товариств, комісій і комітетів. Його публікації були в усіх найпрестижніших бібліотеках світу... Він був неперевершеним знавцем західноєвропейської історії і культури...» (Див. докладніше: Шишов І. Українознавець. Харків : Майдан, 2002).


Сухарева вежа — у Міщанській дільниці Москви. Розібрана в 1934 р. У московському просторіччі площу біля Сухаревої вежі, як і базар, називали Сухаревськими. Грушевський побував на Сухаревському базарі 9 лютого й 7 березня 1892 року, принаймні, цього дня він був біля Сухаревої вежі.

Нарівні із дзвіницею Івана Великого в Кремлі Сухарева вежа була символом міста. Москвознавець Іван Кондратьєв писав у книзі «Седая старина Москвы»: «Кому из русских, даже не бывших в Москве, неизвестно название Сухаревой башни? Надо при этом заметить, что во внутренних, особенно же отдалённых, губерниях России Сухарева башня вместе с Иваном Великим пользуются какою-то особенною славою... Поэтому-то почти всякий приезжающий в Москву считает непременным долгом... хоть проехать возле Сухаревой башни».

За своєю композицією Сухарева вежа була результатом розвитку архітектурних тенденцій ХVІ — початку ХVІІ століття, які спочатку виявилися в будівництві цегляних храмів, наприклад у центральному шатрі храму Василя Блаженного, та в будівництві кремлівських веж. Сухарева вежа відразу опинилася поза конкуренцією, бо існуючі вежі над воротами Китай-города і Білого міста не здобули такої великої популярності. Сухарева вежа на Сретенському пагорбі була прекрасною вертикальною домінантою для того, хто під’їжджав до Москви. Вона була повноважною представницею стародавнього серця столиці — Кремля.

Вежу було побудовано по лінії оборонного Земляного валу, проте він уже втратив на той час колишнє призначення, тому архітектура Сухаревки не мала жодного фортечного елемента. Раніше тут була стрілецька слобода, в якій полк Лаврентія Сухарева охороняв міські ворота. В народі вежу відразу полюбили, про неї говорили: «Иван Великий женится, Сухареву башню замуж берёт». Поет Є. Мількєєв писав у вірші «Сухарева башня»:

И эту башню — великану

Столицы — древнему Ивану

Молва невестой нарекла…

У нижній частині вежі були ворота і вартівні, над ними — палати, оточені відкритою галереєю. Наприкінці ХVІІ — початку ХVІІІ століття над палатами було надбудовано ще один поверх і чотирьохярусна вежа, в 3-му ярусі якої знаходився великий годинник. Це — загальновідомо. Проте мало хто знає, що в 1701 р. у Сухаревій вежі було відкрито школу математичних і навігаційних наук, а в 1702 р. — навчальну обсерваторію. Михайло Лермонтов писав: «На крутой горе, усыпанной низкими домиками, среди коих изредка лишь проглядывает широкая белая стена какого-нибудь боярского дома, возвышается четвероугольная, сизая, фантастическая громада — Сухарева башня. Она гордо взирает на окрестности...» Висота вежі досягала 60 м, і довгий час вона була найбільшою цивільною спорудою в Росії.

З початку ХІХ століття біля Сухаревки виникла всім відома однойменна барахолка. За часів Шевченка Сухарева вежа стала ключовою ланкою водопостачання цілого району міста. В «Алфавитном указателе к Плану Мещанской части» зазначалося: «Сухаревская башня и в ней главный резервуар Мытищинский водоприимный, на Мал. Сухаревской площади».

Московську знаменитість зображували багато художників, зокрема, нагадаю відоме полотно Олексія Саврасова «Сухарева вежа» (1872).

За часів Грушевського москвознавчі книги повідомляли таку цікаву інформацію про неї:

«Сухарева башня — в четыре этажа, имеет более 35 сажень вышины. В середине здания, под башней, устроены ворота, которыми идет дорога из Москвы к Троице-Сергию. С южной стороны над воротами находится образ Казанской Божией Матери, а с северной — образ преподобного Сергия».

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Сухаревський базар.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Табель про ранги («Табель о рангах всех чинов воинских, статских и придворных») — закон про порядок державної служби в Російській імперії, співвідношення чинів за старшинством, послідовність надавання чину. Затверджено в 1722 р. імператором Петром І, існував із численними змінами до революції 1917 р. Зокрема, важливі правки були внесені у Звід законів Російської імперії (1842), остаточне видання якого відбулося в 1857 р. У 1800–1850 рр. було скоординовано «Табель цивільних чинів», який урешті-решт виглядав так: I клас — канцлер, а з початку 1830-х рр. — дійсний таємний радник I класу; II клас — дійсний таємний радник; III клас — таємний радник; IV клас — дійсний статський радник; V клас — статський радник; VI клас — колезький радник; VII клас — надвірний радник; VIII клас — колезький асесор; IX клас — титулярний радник; X клас — колезький секретар. Початковим чином був колезький реєстратор (XIV клас).

У «Табелі» визначалися «вчені ступені, які відкривали шлях до вступу в цивільну службу, суть ступені: 1) студента, 2) кандидата, 3) магістра і 4) доктора». Студенту-випускнику відповідав XII клас, кандидату — X, магістру — IX, доктору — VIII. На прикладі московського українця Бодянського можна простежити сходження службовою драбиною на високий рівень у Московському університеті. В 1834 р., закінчивши його кандидатом, Бодянський заслужив чин колезького секретаря, а після захисту в 1837 р. магістерської дисертації — титулярного радника. На час знайомства з Шевченком професор Бодянський, який із 1842 р. очолював кафедру, вже мав чин VIII класу, тобто колезького асесора, а невдовзі — VII класу, тобто надвірного радника. З 1848 р. Бодянський був колезьким радником (VI клас), з 1853 р. — статським радником (V клас), з 1865 р. — дійсним статським радником (IV клас).

У літературі знавцем чиновничих рангів виявив себе Микола Гоголь, який розпочав службу в чині колезького реєстратора (X клас), дослужився потім до чину колезького асесора (VIII клас), в якому й перебував офіційно до самої смерті. У своїх творах він частенько звертався до Табеля про ранги. Скажімо, в повісті «Невський проспект» читаємо: «На Невском проспекте вдруг настаёт весна: он покрывается весь чиновниками в зелёных вицмундирах. Голодные титулярные, надворные и прочие советники стараются всеми силами ускорить свой ход. Молодые коллежские регистраторы, губернские и коллежские секретари спешат ещё воспользоваться временем и пройтиться по Невскому проспекту…»
Тверська вулиця — у Тверській дільниці міста (тепер — Тверський район). Виникла як дорога до міста Твері.

«Тверь в Москву дверь», — стверджувало народне прислів’я. Споконвіку Тверська була парадною вулицею. Ця почесна роль остаточно затвердилася за нею в ХVІІ столітті, коли всі іноземні посольства проїжджали на Красну площу та в Кремль лише нею. З петровських часів Тверською відбувалися урочисті в’їзди в Москву імператорів та імператриць. Наприкінці XVІІІ — початку ХІХ століття Тверська від Охотного ряду до Садового кільця сформувалася як аристократично-громадська вулиця з дорогою і пишною забудовою, багатьма церквами і магазинами... Її по праву можна було називати вулицею архітектора Матвія Казакова; за його проектами тут було зведено громадські будинки, садибні комплекси, розкішні особняки-палаци.

Під час першого приїзду до Москви в 1892 р. Грушевський поселився в готелі «Кремль» неподалік від Тверської. Прибувши 11 вересня 1916 року з Казані в Москву він знову зупинився на самому початку Тверської в готелі «Лоскутний» (№ 5).

Немає сумніву, що Грушевський пройшовся Тверською. Що він міг побачити? Якщо йти від готелю «Лоскутний», то ліворуч по ходу погляд зупинявся на величному будинку московського генерал-губернатора, який стояв осібно й вивищувався над сусідніми будівлями, повернутий фасадом до площі, спроектованої Матвієм Казаковим та задуманої як плац для щоденного розводу варти. Проте невдовзі її було забудовано багатими спорудами з лавками й готелями, внаслідок чого вона перетворилася на міську площу з відповідною назвою — Тверська.

Далі по праву руку привертав увагу триповерховий будинок Козицької (тепер — гастроном «Єлісеєвський»), а також будинок Мусіна-Пушкіна та споруда Московського університетського пансіону, наріжна частина якого у вигляді ротонди фіксувала вигин вулиці. Навпроти пансіону за огорожею парадного двору підіймався будинок Голіцина, збудований в 1760 р. Вражав красою триповерховий будинок, який збудував у петровські часи князь М. П. Гагарін (між проїздом Художнього театру і Тверською площею) в італійському стилі, з балконами і колонами.

Виблискували дорогі вітрини розкішних крамниць. Вікна кондитерських магазинів були заповнені красивими, вишуканими картонками, художньо оформленими бонбоньєрками, а у вітринах «колоніальних товарів» приваблювали композиції з бляшаних банок чаю, какао і скляних банок кави з металевими кришками та прянощів. У центрі підіймалися конічні цукрові «голови» різного розміру, загорнуті в синій папір так, що стирчав лише білосніжний кінчик. Навкруги лежали пачки пиляного цукру-рафінаду в такому ж синьому папері. Вражали яскравим оформленням цукерки «від Ейнема», що користувалися тоді величезною популярністю. У винних магазинах впадали у вічі різні за розміром, кольором і формою пляшки всіляких настоянок, наливок, горілок, коньяків, лікерів, вин, шампанського. Пляшки розміщувалися за особливими правилами: ті, що з міцними напоями, виставлялися стоячи, а винні — лежачи. В центрі вітрини можна було побачити величезний бутель з етикеткою нового сорту горілки або наливки, а навколо неї — пляшки звичайних розмірів з такою ж етикеткою. Ставили також винні бочечки, повернуті до вулиці Дінцем із рекламою фірми...

Незмінно привертав увагу гостей міста будинок Хераскова неподалік від Тріумфальних воріт, в якому знаходився Англійський клуб із відомими на всю Москву левами біля входу.

Поруч із особняками, подібними до будинку Хераскова, довго залишалися на Тверській і старі дерев’яні будиночки. Та й ширина вулиці в межах Садового кільця не перевищувала 20 м, тобто вона була вужчою за сучасний Арбат. Згадаймо пушкінські рядки з «Евгения Онегина»:

...Уже столпы заставы

Белеют; вот уж по Тверской

Возок несётся чрез ухабы,

Мелькают мимо будки, бабы,

Мальчишки, лавки, фонари,

Дворцы, сады, монастыри,

Бухарцы, сани, огороды,

Купцы, лачужки, мужики,

Бульвары, башни, казаки,

Аптеки, магазины моды,

Балконы, львы на воротах

И стаи галок на крестах.


Відомий поет, князь Петро Вяземський у свою чергу залишив саркастичну строфу про післяпожежну Тверську:

...Здесь чудо-барские палаты

С гербом, где венчан знатный род.

Вблизи на курьих ножках хаты

И с огурцами огород.

Утім, це більше стосувалося ХІХ століття, в тому числі другої його половини…

На Тверській знаходилися знамениті Тріумфальні ворота, зведені у післяпожежній Москві на честь перемоги над Наполеоном; будівництво було закінчено в 1834 р. Місце для них біля Тверської застави вибрано не випадково — Тверська вулиця й далі Петербурзьке шосе (тепер — Ленінградський проспект) були початком шляху з колишньої столиці Москви до столиці нової — Санкт-Петербурга. Вони були охоплені величним рядом скульптурного декору, зокрема 48 гербами російських губерній, які відбивали нашестя Наполеона, та увінчані колісницею Слави на самому верху — шестіркою коней із крилатою богинею у лавровому вінку. Тріумфальна арка разом із площею, забудованою з обох боків спорудами однакової форми фасадів (за проектом головного архітектора з відбудови Москви після пожежі 1812 р. Осипа Бове) утворила красивий міський ансамбль. (У 1936 р. Тріумфальні ворота було знесено, а в 1966–1968 рр. відновлено на новому місці — на Кутузовському проспекті біля Поклонної гори.)

А коли Грушевський виходив з «Лоскутного» готелю на Тверську вулицю, перед ним відкривалася панорама на Кремль і Манеж.


Тверський бульвар — у Тверській дільниці міста (тепер — Тверський район). Грушевський бував на бульварі неодноразово, згадував його у зв’язку з Лютневими подіями 1917 р. Закладений наприкінці ХVІІІ століття, починався від Тверської вулиці. З кінця ХVІІІ століття бульвар став місцем прогулянок аристократичної московської публіки. Очевидець описував його так: «Среди широкой улицы сделана перспектива, более версты длиною, укатанная ровно и усыпанная песком; на обеих сторонах ее, во всю длину, посажены деревья, а обе стороны улицы и площадь заставлены каретами приезжающих туда для прогулки дам и кавалеров, которых всегда бывает по несколько тысяч. Тут можно видеться с знакомыми, ходить, сидеть на расставленных по всему проспекту софах, а в галерее, построенной на бульваре, пить чай, лимонад и оршад, лакомиться конфетами и мороженым».

З середини ХІХ століття Тверський стає місцем збору московських студентів, які жили неподалік — «на Козисі». Кажуть, що вони навмисне приходили на Тверський бульвар, щоб побачити Гоголя, який любив тут прогулюватися.

Між іншим, запис Грушевського про бульвар також пов’язаний із молоддю: «Революція ще була в стадії скромної забавки для молодіжі. Було се десь в околиці Тверського бульвару… пострілювали часто…»

Відомий російський історик Василь Ключевський, який у ХІХ столітті студентом жив у Козихинському провулку, писав своєму другу: «Ты знаешь, что такое московский бульвар?.. Это, братец ты мой, длинная аллея, усаженная деревьями... вдоль широкой улицы, посредине, между двумя рядами домов... Такие бульвары огибают всю середину Москвы. Самый знаменитый из них... — Тверской». Утім, саме тоді московський генерал-губернатор був неприємно вражений перевіркою стану бульварів, у першу чергу Тверського: «Открыл большие беспорядки: деревьев не досчитывалось тысячами, барьер был поломан, газон измят, дорожки неудобны для ходьбы, на бульварах гуляли домашние животные окрестных владельцев, а зимой некоторые из последних сваливали на бульвары сорный снег с мостовых». Наслідки цього огляду дійшли до царя, і він призначив спеціального чиновника, якому було доручено завідувати московськими бульварами. Тверський упорядкували.

Бульвар був настільки відомим у Москві, що Пушкін у чорнових начерках «Путешествия Онегина» поставив його поряд із Кремлем:

Он слышит на больших обедах

Рассказы отставных бояр,

Он видит Кремль, Тверской бульвар…


Двадцять сьомого квітня 1861 року Тверським бульваром провезли домовину з прахом Шевченка по дорозі з Миколаївського вокзалу на Арбатську площу.

Грушевський заходив на Тверський бульвар, як з боку Тверської вулиці, так і з боку Нікітського бульвару. Мабуть, що добирався хоча б до середини Тверського, де знаходилася відома кав’ярня. У путівнику 1917 р. «По Москве» читаємо:

«Кофейня на средине Тверского бульвара стоит как раз на том месте, где возвышалась когда-то одна из башен Белого города. На правой стороне внешнего проезда, прямо против кофейни, сохранился барский дом Вырубовых (№ 23), первой половины ХІХ в., ныне приспособленный под театр; дом выдается изящным лепным орнаментом. Рядом с ним, в глубине переулка, приютилась небольшая церковь Иоанна Богослова; на противоположной стороне бульвара находится здание градоначальства».

У березні 1858 р., коли Тарас Шевченко гостював у Москві в Михайла Щепкіна, тут жив Сергій Аксаков: «…На Тверском бульваре… близ дома оберполицмейстера». Шевченко, як відомо, бував у Аксакова й знав Тверський бульвар.


Театр ХІХ століття.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Театральна площа — у Тверській дільниці міста (тепер — Тверський район) між площею Революції, вулицею Охотний ряд, Театральним провулком, Коп’євським провулком і вулицею Петровка. Сформувалася у першій чверті ХІХ століття і до 1829 р. називалася Петровською. Після будівництва Великого і Малого театрів перейменована на Театральну. В «Алфавитном указателе к плану Тверской части» читаємо: «Театр Большой Императорский Петровский на Театральной площади»; «Театр Малый Императорский на Театральной площади».

У путівнику 1917 р. зазначено:

«Повернем налево и, минуя Большой театр, выйдем на Театральную площадь. Пересечем сквер и остановимся у фонтана, чтобы внимательно рассмотреть открывшийся вид. Свое название Театральная площадь получила от расположенных на ней театров. По традиции целая группа театров и крупных кинематографов сосредоточивается вокруг неё…

Прямо перед нами находится Большой театр. На месте его существовал так называемый Петровский театр, который принадлежал англичанину Медоксу, человеку, предприимчивому почти до авантюризма. Театр этот сгорел в 1805 г. Заменивший его временный театр перешел в ведение Двора. Настоящее здание построено в 1824 г. Его строитель — архитектор Бовэ. Театр сгорел в 1853 году, а возобновлен и переделан в 1856 г. архитектором Кавосом…

Здание Метрополь, направо от нас, отличается необыкновенной причудливостью. Это наиболее выдающаяся в Москве постройка в стиле модерн…

Фонтан, около которого мы стоим, принадлежит мастерству Витали и поставлен в 1835 году. Следует обратить внимание на фигуры мальчуганов, поддерживающих чашу: в них “свежо и обаятельно сочетается строгая трактовка почти античных детских тел с живыми формами природы”. Фонтан на Лубянской площади, того же Витали, весьма близок к этому по теме и выполнению…»

Грушевський уже під час першого приїзду в Москву з батьками у 1882 р. жив неподалік Театральної площі, неодноразово бував на ній. Зокрема, 10 лютого 1892 року він був присутній на бенефісі Марії Заньковецької в Театрі ХІХ століття, що на Театральній площі в будинку Шелапутіна.
Телефон у Москві. З’явився в рік першого приїзду Грушевського з батьками до Москви — 1882-му. Міжміський зв’язок було встановлено у 1898 р. із Петербургом. Перша громадська будка з апаратом для міжміського зв’язку з’явилася в 1900 р. у «Великому Московському готелі» на Воскресенській площі. Правда, безперебійній роботі лінії зв’язку між двома столицями заважало те, що мужики з підмосковних сіл постійно крали мідний дріт із метою продажу скупникам металевого лому. Наприклад, протягом 1909 р. було зафіксовано більше 400 випадків крадіжки дроту. Згадуючи своє дитинство, москвич Ілля Еренбурґ писав: «Появился телефон; он был только в богатых домах и в конторах крупных фирм; звонить было сложно — крутили рукоятку, в конце разговора давали отбой». Проте, все це не могло зупинити прогрес. Якщо на початку 1904 р. у Москві налічувалося 5,5 тис. абонентів, то десять років потому їх було вже майже 50 тис. Серед них за окремими сім’ями числилося 19 957 номерів, у колективному користуванні було 21 241 номер, «публічних» абонентів (ресторани, чайні, пивні) — 2520, додаткових — 5555 номерів.

Про швидке розширення московської телефонної мережі свідчить те, що в передреволюційний 1917 р. вона переходила з чотиризначних на п’ятизначні номери. Скажімо, видавництво адресної книги «Вся Москва» в 1917 р. мало два (!) телефони — чотиризначний (58‒78) і п’ятизначний (195‒30). Журнал «Украинская жизнь» також мав п’ятизначний номер — 344‒48.

Немало телефонів було і в будинку № 9, наприклад, у його власника Олександра Ромейка, в булочній Дмитра Філіппова, у лікарів, які вели прийом у будинку, й у інших мешканців. Більшість сімей у будинку № 55, де жив Грушевський, також мали телефон. Але сам учений прямого доступу до телефону не мав. Готуючись до зустрічі з Горьким, писав йому 8 жовтня 1916 року: «Телефона у меня в квартире, конечно, нет, а говорить в домовой конторе, точнее в дворницкой, неприятно. Если неудобно будет мне дать знать письмом, то скажите по телефону 20104, где мои соседи неподалеку. И если Вы скажете, что говорит Горький, то они перенесут мне то, что Вы скажете».

Грушевський із прикрістю згадував двірника в будинку № 55, у якого був телефон: : «...Се незвичайно прикра і груба людина... Я багато мав неприємності, ходячи до телефону до його “контори“»...

Утім, якраз звідси Грушевський частенько говорив із колегами. Скажімо, писав, що з Чикаленком, котрий на початку 1917 р. зупинився у Винниченка, «більше телефоном… розмовляю». Також свідчив, що саме «телефонним порозумінням мене з Винниченком велась організація журналу Промінь». — В. М.) від засідання до засідання…». По телефону з Грушевським спілкувався навіть його дантист, скажімо, попереджав, щоб він «не приходив на призначену годину…».
Тетяни Великомучениці церква при Московському університеті (вул. Велика Нікітська, 1). У ХІХ столітті входила до Тверської дільниці Москви: «Татьяны Великомученицы, что при Университете на Моховой». Уперше освячена 5 квітня 1791 року на честь затвердження університетського статуту у квітні 1755 року. Згоріла у 1812 р., а нову побудовано у 1833–1836 рр. архітектором Є. Юріним. Освячена 12 вересня 1837 року митрополитом Московським Філаретом. У 1918 р. була закрита й перетворена на читальний зал університету. В 1958 р. тут було відкрито Студентський театр. Двадцять п’ятого січня 1991 року патріарх Олексій уперше відслужив у церкві молебень. Віруючим передана в 1995 р.

Двадцять четвертого лютого 1852 року в ній відправили похорон за Миколою Гоголем.

Один із храмів, які Грушевський бачив і, скоріше за все, відвідував.
Титулярний радник — цивільний чин ІХ класу в Табелі про ранги. Передував чину колезького асесора, що давав право на дворянство. Цю межу між двома чинами легше долали вихідці з дворян, але вона могла стати неподоланною для безрідних титулярних радників, яких неохоче пропускали до знатного прошарку суспільства, що було зумовлено «Табелем цивільних чинів». Якщо для дворян достатньою було чотирирічної вислуги, то для осіб недворянського походження вона складала 12 років. Характерною фігурою «вічного титулярного радника» в російській літературі можна назвати гоголівського Башмачкіна із «Шинели»: «Что касается до чина (ибо у нас прежде всего нужно объявить чин), то он был то, что называют вечный титулярный советник, над которым, как известно, натрунились и наострились вдоволь разные писатели, имеющие похвальное обыкновенье налегать на тех, которые не могут кусаться». Згадаємо також стогнання Поприщина з «Записок сумасшедшего»: «Отчего я титулярный советник и с какой стати я титулярный советник? Может быть, я какой-нибудь граф или генерал, а только так кажусь титулярным советником?.. Мне бы хотелось знать, отчего я титулярный советник? Почему именно титулярный советник?»

Чин ІХ класу в університеті забезпечувався ступенем магістра. Крім того, скажімо, звання академіка Петербурзької Академії мистецтв, яке Шевченко отримав у жовтні 1860 р., надавало можливість затвердження його в чині титулярного радника спеціальним указом Правлячого Сенату.

Грушевський мав знайомих архівних працівників у Москві у чині титулярного радника.
Тихона Амафунтського храм біля Арбатських воріт. 27—28 квітня 1861 року в ньому знаходилася домовина з прахом Тараса Шевченка, відбулася панахида. Можна не сумніватися в тому, що Грушевський мав інформацію про це і заходив до церкви Тихона Амафунтського.

Хто відправив панахиду по Тарасу Шевченку в Москві? Хто доглянув домовину з його тілом у храмі 27–28 квітня 1861 року? Мені дуже хотілося нарешті назвати (через майже півтора століття!) імена церковнослужителів храму святого Тихона, залишити їх у нашій пам’яті. Пошуки в Центральному історичному архіві Москви виявилися вкрай складними: архів Московської духовної консисторії після Жовтневої революції серйозно постраждав. Але все-таки збереглися справи деяких московських храмів — церковні книги, переписка шести сороков, у тому числі Пречистенського, до якого і входив храм Тихона Амафунтського. В «Списке церквей Московской епархии» церква «Тихоновская у Арбатских ворот» стоїть під № 27 у 1-му відділенні Пречистенського сорока. В архівному путівнику довідався про наявність «Метрики церкви Тихона Чудотворца возле Арбатских ворот» (Центральний історичний архів Москви, ф. 454, оп. 3, спр. 62, арк. 201–205). Зажевріла надія, адже метричні книги традиційно складалися з трьох частин: про тих, які народилися, тих, які вступили в шлюб, і тих, які померли. Можливо, в останній — третій — частині метрики храму залишилася хоча б якась інформація про панахиду по Шевченку? Проте в отриманих в архіві матеріалах навіть згадки про храм Тихона Амафунтського не знайшов і, здавалося, що тепер уже втоплюся в архівному морі безнадійно. Час ішов, а результатів не було. В ті дні гортав якось Шевченкові поезії, і в очі впали рядки:

На батька бісового я трачу

І дні, і пера, і папір!


Допомогли досвідчені архівісти, і врешті-решт у справі «Клировые ведомости Пречистенского сорока г. Москвы за 1861 год» таки знайшлася «Ведомость о церкве Святого и Чудотворца Тихона Амафунтского, что возле Арбатских ворот». В ній і були прізвища всіх церковнослужителів арбатського храму. То була перемога! Подумалося, що так само як не горять рукописи, не зникають безслідно й архівні документи. Тепер ми можемо назвати цих людей: священик Микола Левітський, диякон Павло Фівейський, паламар Петро Бєляєв, проскурниця Євдокія Соловйова (Центральний історичний архів Москви, ф. 203, оп. 744, спр. 2396, арк. 181–190; ф. 2125, оп. 1, спр. 1595, арк. 1–4).

Ці люди так чи інакше причетні до вшанування пам’яті про Тараса Шевченка у храмі святого Тихона на Старому Арбаті, до панахиди над ним. Вони заслуговують на нашу добру пам’ять.

Працюючи з документами 1892 р., зробив несподіване відкриття. Виявляється, що й тоді, більш як три десятиліття після смерті Тараса Шевченка, Микола Левітський продовжував служити настоятелем церкви святого Тихона! Втім нічого надзвичайного в тому не було — Левітському виповнилося лише 63 роки, а у храмі він служив з лютого 1860 р., тобто, на час перебування Грушевського в Москві — 32 роки. Він ніби пов’язував у часі й московському просторі двох великих українців.

У 1916–1917 рр. під час наступного приїзду Грушевського настоятелем храму був протоієрей Олексій Добролюбов.

Над входом у церкву був напис: «Церковь Тихона Чудотворца, что у Арбатских ворот». Названа на честь православного святого, чудотворця Тихона, що народився на острові Кіпр у місті Амафунті, був там єпископом і навернув багатьох язичників у Христову віру (помер у 425 р.).

За документами церква святого Тихона Амафунтського відома з 1620 р., проте існувала ще до царів Романових, бо одержувала ругу. Була дерев’яною і в 1629 р. згоріла, після чого збудована з цегли. В 1689 р. на її місці звели нову церкву, освячену в день пам’яті святого Тихона 16 червня Патріархом у присутності цариці Софії. В 1756 р. граф Г. І. Головкін прибудував з півдня Воскресенський вівтар, рівновеликий самій церкві. Тому церква Тихона Амафунтського мала незвичайний для православного храму «парний» вигляд, що складався із двох симетричних і майже однакових зовні половин — північної та південної. Після пожежі 1812 р. храм хотіли знести, але парафіяни його відстояли. В 1813 р. була зведена нова дзвіниця, що відразу зарахувала храм святого Тихона до того типу московських післяпожежних церков, увінчаних банею без барабана, в яких особливо виразним і красивим був явний контраст між громіздкістю і важкою лапідарністю об’єму храму та спрямованою угору стрункою дзвіницею. На превеликий жаль, у сучасній Москві не збереглася жодна з таких унікальних церков.

У Центральному історичному архіві Москви є документи про те, що в 1861 р. церква була «зданием каменная, с таковою же колокольнею, крепка», престолів у храмі було три: «в настоящей, во имя святого и Чудотворца, Тихона Амафунтского, в приделах: во имя Божией матери, именуемой Утоли мои печали и во имя святителя Николая» (Центральний історичний архів Москви, ф. 203, оп. 744, спр. 2396, арк. 181–190; ф. 454, оп. 3, спр. 62, арк. 201–205). З інших джерел відомо, що в церкві знаходилася ікона «Богоматір Галатська», що нині зберігається в Третьяковській галереї. Москвознавець Іван Кондратьєв наприкінці ХІХ століття повідомляв у книзі «Седая старина Москвы», що в церкві, крім згаданої ікони «Вгамуй мої печалі» знаходився ще якийсь «найдавніший список». Все це важливо пам’ятати, бо ж і Шевченко в «Археологічних нотатках» описував стародавні церковні книги і предмети, які мали значну історико-культурну цінність. Зовнішній вигляд храму святого Тихона можна побачити на фотографії другої половини ХІХ століття та на гравюрі художника Івана Павлова «Церковь святителя Тихона Амафунтского у Арбатских ворот».

Мальовничий силует церкви святого Тихона понад два століття прикрашав Арбатську площу, перегукуючись із сусідньою церквою Бориса і Гліба. Разом вони складали архітектурну домінанту площі.

Церкву Тихона Амафунтського знесено в 1933 р. Її адреса була — Арбатська площа, 14. На місці церкви збудовано павільйон станції «Арбатська» Фільовської лінії. Начальник будівництва станції Я. Гітман залишив вражаючу розповідь:

«Пристосовуючись до траси, ми вибрали вихідною точкою для розгортання робіт кінець Нікітського бульвару (шахта № 36) і колишню церкву Тихона на Арбатській площі (шахта № 37). На відміну від багатьох інших станцій геологія нашої ділянки виявилася надзвичайно сприятливою для будівництва. Ми, як кажуть, лише “намочили п’яти” у воді, в той час як наші товариші, які будували інші станції, боролися з пливунами і підземними водоносними ґрунтами. Так званий культурний шар нашої ділянки сягав 3–5 м. І лише на рівні 10,5–13 м з’являлася вода…

Бетонний завод ми влаштували в приміщенні колишньої церкви Тихона. Але ми не сказали, що стіни церкви використовували як матеріал для виробництва бетону. Ми поступово зрізали верхівку церкви і посилали в каменедробарку. Таким чином, верхня частина церкви була своєрідною каменоломнею, а нижня — тепляком для бетонного заводу… “Тепляка” нам вистачило лише до половини квітня. До цього часу церкву було розібрано остаточно».

Таким чином, у квітні 1933 року, через сім десятиліть після того, як у церкві Святого Тихона знаходилася домовина з прахом Шевченка, Божий храм було використано для виготовлення бетону в основу московського метрополітену.


Тіртей — древньогрецький поет-лірик другої половини VІІ століття до н. е. За легендою був посланий афінянами в Спарту взамін воєнної допомоги і зумів своїми піснями підняти бойовий дух спартанців
Тітов Олександр Андрійович.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Товариство слов’янської культури.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Товариство українських поступовців (ТУП) — нелегальна міжпартійна політична й громадська організація, заснована в 1908 р. за ініціативи членів колишньої Української демократично-радикальної партії. До 1917 р. фактично керувала всім українським рухом на Наддніпрянщині, координувала діяльність «Просвіт», клубів. Друкованими органами ТУП були газета «Рада» в Києві й журнал «Украинская жизнь» у Москві. ТУП виступало за українізацію освіти, запровадження української мови в усіх сферах життя. Крім того, Товариство обстоювало впровадження дійсного парламентаризму та автономію України у складі федеративної Росії. ТУП було співзасновником Української Центральної Ради. В березні 1917 р. трансформувалося в Союз українських автономістів-федералістів, а потім в Українську партію соціалістів-федералістів.
Токмаков Іван Федорович (1856–?) — російський письменник, історик, археолог, титулярний радник, діловод Головного архіву Міністерства закордонних справ. Автор праць із історії російського імператорського дому, у тому числі «О священном короновании русских царей» (1896); наукових описів московських церков і монастирів, наприклад, «Историческое и археологическое описание московского ставропигиального первоклассного Симонова монастыря. 1892–1896»; праць про архів, у якому Токмаков служив, скажімо, «Библиотеки Московского главного архива Министерства иностранных дел…» (1880) та «Московского главного архива Министерства иностранных дел каталог делам и рукописям Аптекарского приказа…» (1879).

У Москві проживав у Хамовницькій дільниці, в Грибоєдовому провулку.

Володимир Іконников, піклуючись про роботу Грушевського в архіві, звертався за підтримкою й до Токмакова.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Толстой Дмитро Андрійович (1823–1889) — російський державний діяч, історик, у 1866–1880 рр. — міністр народної освіти. Насаджував класицизм у гімназіях. З 1882 р. — міністр внутрішніх справ, президент Петербурзької Академії наук.

За жорсткими словами Грушевського, відродив у Росії єзуїтські методи навчання та виховання в класичній школі на потребу монархізму.


Тощагова Ніна — слухачка Московського комерційного інституту, зустрічала Грушевського на московському пероні, коли він приїхав із Казані. Грушевський назвав її «представницею від української молоді», «доброю душею», яка й допомогла йому знайти помешкання на Арбаті.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).


Трактири і ресторани в Москві. Вони не були предметом уваги Грушевського, проте під час перебування на Арбаті він усе-таки виділяв ресторан «Прага», який донедавна був трактиром, згадував «вегетеріанську їдальню», котра виникла у воєнний час, скоріше за все, на базі трактиру, писав також, що в той час у них вимушено «почалось кочування по різних дешевих ресторанах, з дуже сумнівними результатами…».

Трактир — від латинського tracto — «вгощаю»ю За іншою версією запозичено російською мовою з польської («тракт», «дорога»). Слово з’явилося в московському побуті у ХVІІІ столітті, самі трактири почали поширюватися з другої половини ХІХ століття (до цього, з 1533 р. існували кабаки). Цікаво, що серед старовинних московських кабаків був один під назвою «Хіва». Москвознавець Іван Кондратьєв вважав, що ця назва пішла від українського слова «хіба»: «Тут преимущественно пили хохлы. Нынешняя улица Хива получила название от кабака». (У 1918 р. вулиця Хіва була перейменована на Добровольчеську. Знаходиться в Таганському районі Москви.)

Діяльність трактирів регулювалася спеціальними постановами (1821, 1828, 1836, 1842), що впроваджували різні обмеження як для господарів трактирів, так і для їх відвідувачів. Скажімо, заборонялося відвідувати трактири жінкам і нижчим армійським чинам. У середині ХІХ століття найвідомішими були трактир Гуріна (знаходився на місці нинішнього готелю «Москва») і Троїцький трактир на Ільїнці, який Шевченко відвідав у березні 1858 р. Скажімо, про трактир Гуріна говорили: «Побувати в Москві і не зайти до Гуріна те саме, що побувати в Римі й не побачити папу».

Пізніше набули великої популярності трактири Єгорова і Тестова. Трактир Єгорова в Охотному ряду славився на всю Москву млинцями, розтягаями й рибними стравами. Трактир Тестова — поруч із Театральною площею — національною кухнею: холодним борщем із осетриною, солянкою, поросям із кашею, кулеб’якою. В народі побутувала приказка: «Хочешь проку да сговора, начни у Тестова, кончи у Егорова».

Майже кожен московський прошарок мав свої улюблені трактири. Скажімо, в Московському трактирі в Охотному ряду збиралися чиновники. У ньому можна було отримати всі російські журнали, а також «Мертвые души» Гоголя. А неподалік у «Лондоні» збиралися візники. Їхніми улюбленими трактирами були також «Коломна» на Неглинній і «Центральний» в Столешниковому провулку: «Там русский люд пьёт с тремя парами (шесть маленьких кусочков сахара) до устали плохой чай, потребляя иногда чашек двадцать и более, и до отвалу ест жареную баранину или коренную осетрину…» Московські злидарі та жебраки збиралися в трактирі на Смоленському ринку та в Петербурзькому трактирі біля Кам’яного мосту, який у народі називали «Втраченим раєм». Тут узагалі нічого не готували, а годували відвідувачів об’їдками, купленими у панських лакеїв, офіціантів трактирів тощо. За деякими даними під час перших приїздів Гоголя в Москві було понад сотню трактирів, у 1846 р. — близько двохсот, а Іван Кокорев, який знав це середовище, навіть називав цифру — понад трьохсот.

Перші ресторани в Москві з’явилися вже на початку ХХ століття під час російсько-японської війни. Більшість трактирів стали називатися ресторанами.

Уже згаданий трактир Гуріна поступився місцем ресторану «Великого Московського готелю», старовинний трактир «Саратов» також іменували рестораном, а знаменитий у ХІХ столітті Троїцький трактир біля Біржі, який у 1858 р. відвідав Шевченко, новий господар на початку нового століття рекламував так: «И. С. Макаров. Ново-Троицкий. Эти два слова сплелись в одно торговое предприятие. Первый — энергичный молодой человек. Второй — старинный, пользовавшийся славой хлебосольства ресторан».

Перед війною в Москві налічувалося 120 ресторанів, але в офіційних документах вони йменувалися «закладами промислу». Відповідно до «Обязательных постановлений» у цю категорію входили «харчевни, овошные и фруктовые лавки, ренсковые погреба, в которых подается горячая пища, кухмистерские, пивные лавки с продажей горячей пищи, кондитерские, пирожные с продажей в них разных припасов для потребления на месте, столовые, кофейные, съестные и закусочные лавки».

До речі, на початку століття в будинку № 9 успішно працював шикарний ресторан «Рейнський погріб», а неподалік — навпроти церкви Миколи Явленого, — трактир «Вокзал», де збиралися панські лакеї, кучери та інша дворова челядь.

Деякі трактири залишали гнітюче враження, особливо на іноземців. Скажімо, бельгійський письменник Еміль Верхарн згадував стосовно 1914 р.: «Мы отправляемся ещё в один из живописных и грязных трактиров. На прилавке расставлены и нагромождены липкие съестные припасы. Никто не говорит ни слова. Хозяин с огромной вилкой в руках наблюдает за этим угрюмым распределением пищи и зевает. Только он один не чувствует голода».

Утім, Еміля Верхарна вшановували й у «Празі». Мабуть, від цього ресторану в нього залишилися кращі враження.
Трамвай у Москві. Вперше почав перевозити пасажирів наприкінці ХІХ століття — у 1899 р. — від Страсної площі по Малій Дмитрівці до Петровського парку. Москвич Ілля Еренбурґ згадував: «Я помню, как пустили первый трамвай — от Савелевского вокзала до Страстной площади; мы стояли ошеломлённые перед чудом техники, искры на дуге нас потрясали не менее, чем потрясают теперь людей спутники Земли». Трамвай швидко розвивався, хоча зустрів упертий опір володарів кінно-залізних доріг (конок). У 1903–1913 рр. були створені Міуський, Замоскворецький, Рязанський, Сокольничий та інші парки. На Арбаті трамвай з’явився у 1904 р. і перевозив пасажирів упродовж тридцяти років, поки його заступив тролейбус. Звичайно, Грушевський користувався московським трамваєм, передусім, арбатським.

У той час довжина трамвайної мережі в Москві досягала 264 верст; перед війною на вулиці міста виходили понад 850 вагонів; число пасажирів наближалося тоді до 300 мільйонів на рік. Звичайно, що війна скорегувала міський рух, у тому числі трамвайний. Грушевський, знаходячись на Арбаті, писав про «неустанний рух військ, котрих відправляли на фронт, і транспорти ранених і інвалідів, котрих привозили з фронту».

До речі, він згадував, коли під час Лютневої революції довелося добиратися до М’ясницьких воріт, то «трамваї не ходили».
Троїце-Сергієва лавра. Про відвідання її з батьками у 1885 р. Грушевський згадував у «Споминах», а про самостійну поїздку в 1892 р. — у щоденнику.

Припавши до мощей Сергія Радонезького, Грушевський об’єднав себе з усіма українцями, які бували тут.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Троїцька церква в Кожевниках (Кожевницький провулок, 4/6).

Побудованоа в 1686‒1689 рр. у Кожевницькій слободі. Дзвіницю зведено в 1772 р. Закрита в 1930-х рр. Повернута Православній Церкві у 1992 р.

Грушевський бачив храм, коли відвідував Михайла Полозова у 1916 р.
Тролейбус у Москві. Регулярні тролейбусні рейси почалися у 1934 р. Перший маршрут було прокладено по Тверській вулиці, того ж року тролейбус пішов і по Арбату. Михайло Булгаков писав стосовно середини 30-х рр. у «Майстрі та Маргариті»: «Откинувшись на удобную, мягкую спинку кресла в троллейбусе, Маргарита Николаевна ехала по Арбату…»

Грушевський, який у 1934 р. — останньому в його житті — жив у Москві, встиг познайомитися з новим транспортним чудом.


Трубна площа (Труба) — у Сретенській дільниці міста (тепер — Міщанський і Тверський райони).

На Трубній площі закінчувався Неглинний проїзд, у якому Грушевський жив у 1892 р.

Сучасні москвознавці вважають, що назва Труба пов’язана з трубою — водогоном у стіні Білого міста (1587) довжиною близько 5 м, яким протікала річка Неглинна. Проте нещодавно вийшли у світ неопубліковані раніше праці москвознавця Забєліна, що містять таке твердження: «Трубою издавна назывался устроенный ещё в земляном валу деревянный проход для потока реки Неглинной». Тобто, назва ця набагато старіша. В 1817 р. річку помістили в підземний колектор, який також називали трубою, після чого утворилася площа, що отримала назву Трубної (тепер — між Цвєтним і Рождественським бульварами та Неглинною вулицею).

Тодішня неофіційна назва — Труба. Скажімо, з 1737 р. є відомою церква Миколи Чудотворця, що на Трубі. В гоголівські часи через Трубну площу проклали лінію конки, що проходила Бульварним кільцем. До середини ХІХ століття значна частина площі була зайнята городами, розташованими неподалік Богородице-Рождественського монастиря. На Трубну площу перевели з Охотного ряду торговців птахами та дрібними тваринами, а з Театральної площі — квітами та саджанцями. Сім’я студента Чехова жила на Трубній вулиці, що стала місцем дії кількох оповідань молодого Антона Чехова, зокрема, «В Москве на Трубной площади»:

«Небольшая площадь близ Рождественского монастыря, которую называют Трубной, или просто Трубой, по воскресеньям на ней бывает торг. Копошатся, как раки в решете, сотни тулупов, бекеш, меховых картузов, цилиндров. Слышно разноголосое пение птиц, напоминающее весну... На возах не сено, не капуста, не бобы, а щеглы, чижи, красавки, жаворонки, чёрные и серые дрозды, синицы, снегири... Труба, этот небольшой кусочек Москвы, где животных любят так нежно и где их так мучат, живёт своей маленькой жизнью...»

Цікаво, що перший пам’ятник Шевченкові в Москві (не зберігся) було встановлено восени 1918 р. на Трубній площі на початку Рождественського бульвару. Поет сидів у простому селянському одязі, в чоботях, спершись на коліна руками і схиливши голову в глибокій задумі.

Ще один момент хотілося б особливо наголосити. Поняття «Труба» ввійшло до сучасного лінгвоенциклопедичного словника Володимира Єлістратова: «Труба. Трубная площадь и Трубный рынок в Москве (А. Чехов, В. Гиляровский, И. Шмелёв и др.)» (Елистратов В. С. Язык старой Москвы. Лингвоэнциклопедический словарь. М., 2004. С. 615). Утім, автор не знав, що Шевченко вживав старомосковське поняття «Труба» за кілька десятиліть до згаданих авторів.
Трубниковський провулок — в Арбатській дільниці міста (тепер — район Арбат) між Спасопєсковською площею, вулицями Новий Арбат і Поварська.

У будинку № 8 знаходилося Товариство слов’янської культури, в складі якого числилася Українська секція. Можливо, Грушевський бував тут.

На щастя, будинок № 8 зберігся. Відомо, що в 60-х рр. минулого століття провулок було розірвано на дві частини проспектом Нового Арбату й під ним було поховано чимало староарбатських особняків. А будинок № 8 є зараз останнім з боку Нового Арбату.
Тургенєвська площа (тепер — Красносельський район) між М’ясницькою вулицею, площею М’ясницькі ворота, Фроловим провулком, проспектом Академіка Сахарова і Сретенським бульваром. Названа на честь Івана Тургенєва у 1885 р.

Грушевський бачив її, коли бував у районі М’ясницької вулиці, скажімо, ходив у справі «під М’ясницькі ворота».


«Украинская жизнь» журнал — виходив у Москві з 1912 до 1917 р. За словами його організатора і керівника Симона Петлюри з листа до Грушевського, написаного восени 1911 р., це був «журнал, присвячений українським справам в мові російській».

Грушевський співпрацював із журналом з першого до останнього номеру. Олександр Саліковський писав, що «Михайло Сергійович, можна сказати, злився з журналом, перетворившись із співробітника у звичному розумінні слова, в дійового члена редакції…». Сам Грушевський свідчив, що «брав участь у редакції “Украинской жизни”».

Наприкінці 1916 р., коли Грушевський мешкав уже в Москві, Саліковський підбив підсумки роботи журналу за п’ять років.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ); «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).


«Украинский вопрос» — збірник, виданий у 1914 р. зусиллями співробітників журналу «Украинская жизнь» (у 1917 р. вийшов у світ третім виданням). Укладачами збірника були Олександр Лотоцький і Петро Стебницький. Лотоцький згадував: «Працювали ми пильно, і щось місяців за два чи за три, ще в кінці 1914 р., книжка була готова під заголовком “Украинский вопрос”. Стала справа за видавцем, але й тут розуміння конечної потреби такого видання було настільки глибоке, що редакція “Украинской жизни” не вагалася взяти се видання на себе; вона певна була, що видання виправдається матеріяльно, а друкарня, в якій “Укр. жизнь” друкувалася, давала кредит щодо друку. Книжка справді мала успіх, — за кілька місяців її вже не стало, а попит не припинявся. Було випущено друге видання, але й воно скоро розійшлося. Тоді третє видання взялося друкувати видавництво “Задруга” в Москві…»

Авторами збірника були Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Дмитро Донцов, Агатангел Кримський та ін. У збірнику зокрема містилася основоположна теза, що випливала з досліджень Михайла Грушевського: «Незважаючи на всі історичні випробування, український народ не втратив ні свого етнічного типу, ні своїх побутових та культурних особливостей, ні своєї мови. Національна стихія його проявила таку стійкість, яка є запорукою подальшого збереження і розвитку ним своєї національності навіть за умови продовження старих і за всіляких можливих нових перешкодах його нормального національного життя».

Які життєво важливі, сильні, точні й пророчі слова!
«Україна і Москва в їх духовному житті» — збірник, який запропонував підготувати Максим Горький «під редакцією Грушевського».

Грушевський підкреслював: «Головне: Україна і Московщина — відмінности і контрасти їх духовного життя, передусім в фольклорі, також в побуті, праві, суспільному і історичному життю, літературі».

Історичні катаклізми 1917 р. не дозволили довести справу до кінця. Саліковський писав: «... Ледве приступлено було до організації запропонованого М. Горьким видання, як вибухнула революція і потрощила всі накреслені плани, що потрібували пильної, спокійної, систематичної праці від багатьох людей. Не вийшла в світ цікава книжка...»

Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).


Українознавство — Грушевський розглядав його «як ріжні галузі науки, присвячені досліду і пізнанню українського народу і його території в сучасності і минувшості».
Українська Академія наук (УАН). Закон про її створення і наказ про призначення першого складу академіків були підписані гетьманом Павлом Скоропадським у листопаді 1918 р. Засновниками стали визначні українські вчені Дмитро Багалій, Агатангел Кримський, Володимир Вернадський та інші. Вернадський згадував, що Грушевський виступав проти цього. Сам Михайло Сергійович свідчив: «Гетьман (Павло Скоропадський. — В. М.) хотів придобритись до мене якимсь призначенням — напр. президентом академії (котру гетьманці спішили організувати, щоб звязати з його іменем се діло, для котрого працювали десятки літ дійсні подвижники української науки…). Розуміється, я відхилив сю пропозицію: з гетьманською академією я не хотів мати нічого спільного».

Після приїзду в 1924 р. Грушевського суттєво розширилися академічні дослідження з історії України у Всеукраїнській Академії наук (з 1919 р.) у рамках Історичної секції ВУАН. За шість років, пов’язаних з діяльністю Грушевського, за його редакцією було видано 80 книг.


Українська демократично-радикальна партія (УДРП) — партія ліберально-демократичного спрямування, створена наприкінці 1905 р. у Києві внаслідок об'єднання Української демократичної партії та Української радикальної партії. До керівного органу — Ради — входили Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Федір Матушевський, М. Левицький, Євген Чикаленко.

У 1906 р. на І з’їзді партії затверджено програму, побудовану на принципах парламентаризму і федералізму.

У короткій передмові до публікації програм УДРП (1906), з чільниками якої Грушевський тісно співпрацював, він лапідарно назвав основні моменти її становлення: брати активну участь у створенні «Просвіт», роботі української фракції Державної думи Росії. На початку 1908 р. УДРП розпалася, а її члени створили Товариство українських поступовців.

«В середині сеї партії, одначе, скоро визначилася група т. зв. радикалів, які, зістаючися в партійній організації демократичної партії й мало ріжнячися від її програми принципіально, розвинули самостійну діяльність (видавництвами), і восени 1905 р. відокремилися в осібну партію. Се відокремлення, одначе, тривало лише кілька місяців і з кінцем 1905 р. закінчилося сполукою обох груп в одну спільну демократично-радикальну партію й уложенням спільної програми, чи ревізією давнішої… Демократично-радикальна партія… лучить тепер в собі головну масу свідомої української інтелігенцій».


«Українська хата» — щомісячний літературно-публіцистичний журнал національно-радикального спрямування, що видавався в Києві з весни 1909 до осені 1914 р. за редакцією Павла Богацького та Микити Шаповала. Журнал виступав за незалежну Україну, в його публікаціях поєднувалися соціалістичні й ідеалістичні погляди. Видання мало модерністичне спрямування, критикувало традиційне українофільство, поверховий демократизм, угодовство. «Українська хата» припинила існування з початком Першої світової війни й запровадженням воєнного стану.
Уляницький Володимир Антонович (1851–1920) — Грушевський познайомився з ним у Московському головному архіві Міністерства закордонних справ у березні 1892 року. Російський і український історик права, юрист. Закінчив у 1874 р. юридичний факультет Московського університету. З 1878 р. працював діловодом у Московському Головному архіві Міністерства закордонних справ, на його матеріалах захистив магістерську і докторську дисертації. З 1885 р. — у Московському університеті. В 1899–1901 рр. — на кафедрі міжнародного права в Харківському університеті, затим — у Томському, з 1911 р. — Казанському університетах. Автор працьі з історії міжнародного права.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Урочисте вшанування Грушевського з нагоди 60-річчя з дня народження та 40-річчя науково-педагогічної діяльності відбулося в 1926 р. в актовому залі нинішнього Національного університету ім. Тараса Шевченка. Цю неоднозначну подію докладно проаналізував український учений Руслан Пиріг у книзі «Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924–1934)». Відзначу лише, що у виступах на ювілейному засіданні зворушений Михайло Сергійович висловив надію на те, «що вже, очевидно, українська наука пережила стадію утисків, голоду, пошести і міжусобної брані, стала нарешті на тверді ноги в рамках робітничо-селянської Української республіки, на цілій території Радянської України…». Ця надія не справдилася, тим більше в розумінні Грушевського, який тоді заявив: «…Я не можу інакше закінчити сьогодняшнє свято, як побажанням повнішої маніфестації на честь української культури, на честь українського життя, української самостійності…»
Успенський собор у Кремлі. Грушевський побував у ньому у 1892 р. Побудовано на Соборній площі в 1475–1479 рр. італійським архітектором Аристотелем Фйораванті, як головний храм Московської держави. В ньому знаходиться усипальниця московських митрополитів і патріархів. До речі, видатний митрополит Московський Філарет (1782–1867), канонізований церквою, називав Успенський собор «образом вселенської Церкви і запорукою російського самодержавства»: «Этот собор, как первопрестольний в России, заключает в себе и полную идею вселенской Церкви; она является на иконостасе, выражена и в куполах, и на стенах, и в алтаре».

Грушевський добре розумів історичне призначення собору, як і всіх кремлівських храмів.

Між іншим, однозначне відторгнення Шевченком архітектури храму Христа Спасителя пояснюється, на мою думку, тим, що новий грандіозний храм за межами Кремля втілював ідею кремлівського Успенського собору.
Успіння Пресвятої Богородиці на Могильцях церква (Великий Власьєвський провулок, 2/2).

Про неї згадує молодий Антон Чехов в оповіданні «Страшная ночь», дія якого розгортається в ніч під Різдво 1883 р.

Чеховський герой Іван Панахідін розповідав: «Переулки, по которым я проходил, почему-то не были освещены, и мне приходилось пробираться почти ощупью. Жил я в Москве, у Успения-на-Могильцах… стало быть, в одной из самых глухих местностей Арбата». Салтиков-Щедрін писав: «Что касается до церкви Успенья-на Могильцах, то она славилась своими певчими».

Дерев’яною відома з 1560 р. Сучасна будівля зведена в стилі класицизму з двома дзвіницями у 1799–1806 рр.

Храм закрили в 1932 р. Богослужіння відновлено спочатку в Нікольському вівтарі у 2001 р. У першій декаді ХХ століття церкву реставровано повністю.

Грушевський бачив її у 1916–1917 рр., коли приходив у Малий Успенський (тепер — Малий Могильцевський) провулок у «поліцейське міське управління».


Успіння Пресвятої Богородиці на Покровці церква (знесена у 1936 р.).

Історик Москви Іван Снєгірьов писав про неї у 1857 р.:

«Величественная и великолепная, единственная в своем роде церковь Успения Божией Матери на Покровке составляет украшение не только Покровской улицы, но и древней нашей столицы. На нее постоянно устремлялось внимание любителей и знатоков храмового зодчества, соотечественников и чужестранцев. Славный в свое время архитектор и академик Баженов, высоко ценя достоинства сего священного здания, отдавал ему преимущества перед другими московскими церквами».

За переказом Наполеон, вражений церквою, вигукнув: «О, російський Нотр-Дам!» і наказав… врятувати храм від пожежі. Михайло Достоєвський надзвичайно високо цінував архітектуру цієї церкви. В одному з відомих дореволюційних путівників по Москві читаємо: «Колокольня пятишатровая — к центральному шатру на своде приставлены четверички с шатрами, размещенными по странам света — то есть по-украински. Оригинальная, выдающаяся художественностью исполнения красота Успенского храма останавливает внимание каждого эффектом своих форм и выисканным сочетанием красного с белым. Этот удивительный по разработке барочных мотивов храм когда-то изучал знаменитый “обер-архитектор” граф Растрелли, он весьма заметно отразится на его храмовых постройках» (Путеводитель по Москве, изданный Московским Архитектурным обществом для членов V съезда зодчих в Москве / под ред. И. П. Машкова. М., 1913. С. 204).

Академік Дмитро Лихачов якось зізнався, що саме церква Успіння на Покровці, побачена ним у молодості, визначила його шлях у науці, спонукала зайнятися дослідженням старовинної російської історії. Втім, храм Успіння на Покровці був, скоріше за все, витвором українського Майстра. Ось що пише про це сучасний москвознавець Лев Колодний: «Колокольня его возвышалась пятью шатрами! А всего над трапезной и храмом колосилось восемнадцать глав, созвездие куполов, излучающих сияние божественной красоты. Кто творец шедевра? Неизвестно. Подобные храмы строили на Украине, возможно, оттуда приехал, как едут сейчас не заработки, неизвестный гений, малороссиянин-украинец». Додам лише, що український архітектор міг приїхати в Москву не «на заробітки», а разом із однією з офіційних делегацій від гетьмана Івана Мазепи, які зупинялися в Малоросійському постоялому дворі на Покровці.

Є дані, що на одній із капітелей церкви був напис: «Лета 7204 года (1695 р. — В. М.) октября 25 дня. Дело рук человеческих. Делал именем Петрушка Потапов». На його честь названо один із прилеглих провулків — Потаповський.

У Центральному державному архіві кінофотодокументів Росії зберігся документальний фільм, у якому зафіксовано варварське знесення церкви у 1936 р. На її місці тоді було влаштовано пивну.

Грушевський бачив цю церкву.


Успіння Божої Матері на Успенському вражку.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Успіння Божої Матері у Печатниках церква (вул. Сретенка, 3).

Відома дерев’яною з 1625 р. Назва пояснювалася тим, що тут, на Сретенці поселилися слободою печатники (друкарі). Дерев’яна церква йменувалася «в Печатной слободе у Сретенских ворот», «за Устретенскими воротами Белого города в Печатниках». Починаючи з 40-х рр. ХVІІ століття церква часто зустрічається в архіві Приказу Печатного двора серед приходів, які купували книги Печатного двора. Це й зрозуміло, в приході жили майстри-першодрукарі.

Друга дерев’яна церква побудована у 1659 р., а кам’яна — у 1695 р. У 1795 р. оновлена. Церква постраждала від пожежі 1812 р. і була відновлена у 1816 р. На початку ХХ століття було побудовано нову трапезну з вівтарями та каплицею, освячені у 1902 р.

Після закриття церкви тут розташувався трест «Арктікпроект», а на початку 1960 р. відкрилася виставка «Морський флот СРСР».

За нових часів храм освячено у 1994 р., а каплицю при ньому — у 1992-му. У 1998 р. проведені відновлювальні роботи, проте інтер’єр вимагає реставрації.

Грушевський бачив цю церкву.


Успіння Пресвятої Богородиці церква в Кожевниках (знесена в середині 1930-х рр.).

Відома дерев’яною з 1486 р., а кам’яну зведено в 1625 р.

Грушевський бачив храм, коли в 1916 р. відвідував Михайла Полозова.
Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства (пізніше — Московське училище малярства, скульптури і архітектури) — з 1844 р. знаходилося в будинку Юшкова на М’ясницькій, 21.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).



1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка