Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка50/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   46   47   48   49   50   51   52   53   ...   56
Довго тужить сумна бандура

Про діла у старій сивині,

І якусь невідому зажуру

Навіває та пісня мені.
Не мелодія — збурена рана,

Не слова, а безжальні голки,

Тільки бачу не сині лимани,

І не горді козацькі полки.

А ввижається — там, біля шляху,

На потоптаній кіньми траві

Жирний ворон, мов чорна папаха,

На козацькій сидить голові.


А нав-круг по-ру-ба-ні

До-си-на-ють сни,

І да-ле-ко бу-бо-ни

Кли-чуть до вій-ни.


Такий вірш вартий наукової монографії, й українські вчені мають його пропагувати.

У наш час величальне слово про козаків сказав Борис Олійник:

«Для українського народу, як самодостатньої космічної величини, однією із святинь-оберегів стало козацтво. Хоч би як їх хто оцінював, але в основі своїй вони найточніше віддзеркалюють характерні риси саме українського народу, його віру і світоглядні та морально-етичні принципи».

Поки я збирав і публікував інформацію про маловідому в Москві сторінку історії, написану гетьманом Сагайдачним, вийшла у світ капітальна праця з історії українського козацтва, в передмові до якої директор Інституту історії України НАН України Валерій Смолій зазначав: «Козацтво й Україна, козацтво й український народ. Ці поняття здавна перебували в одному асоціативному ряду. І це аж ніяк не випадково. Адже через історію козацтва, по суті, переломлювалася ціла епоха в минулому України та її народу. Козацтво відігравало визначну роль у справі збереження українського етносу».

Хочу ці добрі й високі слова про українське козацтво навести саме тут, поки козаки Петра Сагайдачного знаходяться у незвичному для них місці — біля Арбатських воріт, в абсолютно незвичній для них ситуації — перед штурмом православної Москви. Козакам немає в чому каятися перед москвичами. Мож, воля Божа була на те, щоб вони не здобули тоді столиці Московської держави. Взяли б українські козаки Москву, невідомо, як пішла б далі історія. Втім вона не терпить умовного способу.

У згаданій праці «Історія українського козацтва» сформульовано важливий висновок:

«Сагайдачний дійшов до Москви і врятував Владислава від майже неминучої поразки. Фактично і Москва, територію якої зайняли козаки, опинилася в їхніх руках, але гетьман відмовився штурмувати Кремль і прийняв рішення про відхід. Існує думка, що Сагайдачний не прагнув знищення Московії через релігійні причини, як потенційного православного союзника. Однак, з погляду міжнародних військово-політичних відносин, головним було те, що похід Сагайдачного продемонстрував реальну силу козацтва як вирішального чинника в польсько-московському суперництві». На думку авторів книги, похід Петра Сагайдачного на Москву в 1618 р. поставив «останню крапку в тривалому конфлікті часів Смути».

На мій погляд, непростий епізод українсько-російських відносин і політично-полководницької біографії Сагайдачного вимагає серйозного дослідження та об’єктивної оцінки. Тим паче, що спеціально і ґрунтовно, всебічно й докладно цього не зробили свого часу ні Михайло Грушевський, ні Дмитро Яворницький. Цікаві спроби сучасних істориків поки що, здається, не втілилися в оригінальному дослідженні.

Михайло Грушевський писав, що після козацького штурму «правительство московське по сім стало далеко податливійше на польські жадання в переговорах і польські соймові комісари, що були при Володиславі, сповняючи бажаннє сойму, щоб сю війну закінчено якнайскорше, скористали з сеї податливости московської сторони і прийшли до згоди з Москвою. Се було дуже неприємне Володиславу, і Сагайдачний теж стояв за дальшу війну з Москвою, але нічого було робить: війну скінчено».

Втім, Сагайдачний, якому не поталанило раптово взяти Москву, не збирався тримати своє військо в тривалій облозі біля добре укріпленого міста. Гетьман відійшов вiд Москви. Заглянемо до «Історії запорізьких козаків» Дмитра Яворницького: «А гетьман Сагайдачний рушив від Москви на Калугу і дорогою захопив острог у Серпухові, потім у самій Калузі. Тим часом польські депутати, які вже неодноразово починали мирні переговори з росіянами, зійшлися з ними в селі Деуліні біля Троїце-Сергієвого монастиря і знову почали переговори... Сагайдачний повернувся з московського походу управителем тієї частини України, яка визнавала себе козацькою. З того часу різниця між запорізькими й городовими козаками позначилась іще різкіше, а водночас й історія тих і інших почала різкіше відхилятись у різні боки».

На закінчення скажу, що Петро Сагайдачний не був принциповим противником зближення України з Росією, чому є чимало підтверджень. Наведу лише одне. Посли доброї волі від гетьмана Сагайдачного на чолі з отаманом і досвідченим козацьким дипломатом Петром Одинцем побували в Москві вже на початку 1620 р.

Важливо зазначити, що сприятливе для Москви закінчення сутички з українським гетьманом Петром Сагайдачним оцінювалося настільки високо, що з цього приводу в арбатській церкві Миколи Явленого сам цар Михайло Романов велів спорудити вівтар Покрова Пресвятої Богородиці.

Весь цей сюжет про Петра Сагайдачного я вперше опублікував в одній із книг, що вийшла в московському видавництві ще тоді, коли в сучасних арбатознавчих московських виданнях не зустрів жодної згадки про штурм гетьманом Кремля. Проте невдовзі вийшов у Москві авторський путівник по місту відомого москвознавця Льва Колодного, в якому з цікавістю прочитав, зокрема, про історичні події, що відбувалися біля стін храму Миколи Явленого на Арбаті. Раптом прочитав такі рядки:

«Біля його стін князь Дмитро Пожарський розбив польське військо гетьмана Яна Ходкевича. На цьому місці москвичі через кілька років розгромили (?) козаче військо гетьмана Петра Сагайдачного, на цей раз українського, чиїм іменем націоналісти (?) назвали великий корабель, мріючи вигнати (?) росіян з берегів Чорного моря».

Блискуче й печальне підтвердження сентенції про те, що історія для декого є політикою, перекинутою в минуле! Але ж історію не можна кроїти, як каптан, залежно від вигинів сучасної політики, від політичних емоцій, симпатій і антипатій. Історію треба знати. Переконуймося нарешті в тому, що українська присутність у Москві впродовж її історії має бути висвітлена на рівні наукових знань об’єктивно і неупереджено.

Тарас Шевченко до кінця життя носив у собі пам’ять про гетьмана Сагайдачного та його подвиги. В спогадах Бориса Суханова-Подколзіна, який хлопчиком (1858–1860) брав уроки малювання у Шевченка, є цікавий момент, де він згадує про розповіді вчителя: «Багато доводилося мені чути оповідань про стару Малоросію, про січ Запорозьку, війни, гетьманів… Дорошенко й Сагайдачний знову заходжувалися нещадно бити “ляхів” та інших супостатів…»


Садове кільце — кільцева магістраль у центрі Москви. Оформилася під час забудови міста після пожежі 1812 р. Включає 17 вулиць і бульварів та 15 площ. До початку ХХ століття Садове кільце зберігало, за словами письменника Петра Боборикіна, «помещичье-обывательский характер». Потім стало забудовуватися багатоповерховими доходними й торгово-адміністративними будинками. З 1908 р. по Садовому кільцю проходив трамвайний маршрут «Б», у просторіччі — «букашка», яким, очевидно, користувався й Грушевський.
Сажень — давня східнослов’янська лінійна міра. З ХVІІІ століття дорівнювала 3 аршинам або 2,1336 м.
Саліковський Олександр Хомич (1866–1925) — громадсько-політичний і державний діяч, журналіст, публіцист. У 1910 р. переїхав до Москви, де разом із Симоном Петлюрою з 1912 р. редагував часопис «Украинская жизнь», співробітничав у «Русских ведомостях». У 1913 р. переїхав до Ростова-на-Дону й редагував там «Приазовский край», в 1916 р. повернувся до Москви та до редакції журналу «Украинская жизнь». Одночасно служив у Всеросійському союзі міст.

Член Української радикально-демократичної партії, згодом — Товариства українських поступівців (з 25.03.1917 — Союзу українських автономістів-федералістів). У 1917 р. — член Центральної Ради, представляв у ній українську громаду Москви, губернський комісар Київщини. У 1918–1919 рр. редагував газету «Трибуна», міністр внутрішніх справ Української народної республіки.

Помер у Варшаві.

Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ); «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Самоквасов Дмитро Якович (1843–1911).

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Саратовський (тепер — Павелецький) вокзал.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Семевський Василь Іванович (1848/49–1916) — російський історик, публіцист, громадський діяч, професор, автор праць з історії селянства XVIII cтоліття, про декабристів і петрашевців. У 1906 р. став одним із засновників партії народних соціалістів («трудовиків»). Разом із Сергієм Мельгуновим заснував у 1913 р. щомісячний журнал «Голос минувшего». Через рік після смерті вченого і видавця вийшов спеціальний номер «Голоса минувшего», присвячений його пам’яті. В ньому була опублікована велика стаття Семевського «Кирилло-Мефодиевское общество».
Семенов (М. Толчонов).

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Середній Пресненський (тепер — Пресненський) провулок — у Пресненській дільниці міста (тепер — Пресненський район) між вулицями Заморьонова і Красна Пресня.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Середня Пресненська (тепер — Заморьонова) вулиця — в Пресненській дільниці міста (тепер — Пресненський район) між вулицями Конюшківська і Тригорний Вал.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Серєбряний провулок — в Арбатській дільниці міста (тепер — район Арбат) неподалік від Національного культурного центру України в Москві. Назва від слободи майстрів, які працювали зі сріблом на царевому Монетному дворі. На розі провулку й Арбатської вулиці стояла церква Миколи Явленого.

Грушевський бував тут.


Сивцев Вражек провулок — у Пречистенській дільниці міста (тепер — райони Арбат і Хамовники) між Гоголівським бульваром і Денежним провулком. Названий у ХVІІ столітті за «овражком», в якому протікав струмок Сивець або Сивка.

Грушевський знав цей арбатський провулок, бо в 1916–1917 рр. жив неподалік, а також відвідував будинок № 44 в Сивцевому Вражку, де жив Павло Одарченко.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ); «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).
Симеона Столпника церква на Поварській. Грушевський бачив її неодноразово, можливо, заходив, коли бував на Поварській вулиці.

Церква на цьому місці відома з 1625 р. Нинішня цегляна побудована за указом царя Федора Олексійовича у 1676–1679 рр. на місці стародавнього храму, що «за Арбатськими воротами», на зразок посадської церкви з великомірної цегли на білокам’яному цоколі. Храм увінчано п’ятьма глухими банями з двома ярусами кілевидних кокошників. Має ярусну шатрову дзвіницю. Перший ярус з відкритим ґанком — входом до храму. З північного фасаду — ґанок на сильних опорах. Один із найкращих зразків приходських посадських церков.

Тут вінчався Шевченків знайомий Сергій Аксаков із донькою суворовського генерала Ольгою Заплєтіною. Церква дорога українцям тим, що була приходською для Гоголя у 1848–1852 рр. У період передсмертної хвороби письменника священик церкви Олексій Соколов щоденно бував у Гоголя, наставляв його, молився разом із ним. Він причащав великого українця перед смертю.

У 1917 р. священиком церкви Симеона Столпника був Іван Святославський.

Закрита в 1940 р. Чверть століття стояла в руїнах. З початком прокладення проспекту Калініна (тепер — Новий Арбат) у середині 60-х рр. минулого століття реставрована. У 1992 р. її повернули Російській Православній Церкві.

Симиренко Василь Федорович (1835–1915) — відомий український підприємець-цукровар, учений, меценат. Євген Чикаленко писав про нього, як про «найвидатнішого, найщирішого українця з-поміж так званих “буржуїв”, який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї щирої душі, а й до глибини своєї кишені». Симиренко заснував народний театр, фінансово підтримував «Науково-літературний вістник», «Україну», «Раду», інші видання, видавництво «Вік», Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Допомогав у виданні творів Михайла Драгоманова, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка та ін. Весь свій маєток заповів на розвиток української справи.
Синодальна друкарня у Москві (Московська синодальна друкарня). Знаходилася на Нікольській вулиці, 15 (тепер — Історико-архівний інститут Російського державного гуманітарного університету). Одна з найбільших московських друкарен. Видавала в основному книги церковного змісту. Заснована в 1727 р., ліквідована після 1917 р.

На будинку є меморіальна дошка: «На этом месте находился печатный двор, где в 1564 году Иван Фёдоров напечатал первую русскую книгу».

Грушевський бував у друкарні в 1916–1917 рр.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ); «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).


Сірополко Степан Онисимович (1872–1959).

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).



Скатертний провулок — у Арбатській дільниці міста (тепер — Пресненський район) між Мерзляковським провулком і Поварською вулицею. Назва — від слободи «скатертників» — ремісників, які виготовляли столову білизну.

Грушевський відвідував тут свого знайомого Маєвського, який мешкав у провулку за адресою, названою самим Грушевським: «Скатертный пер. № 27».


Славинський Максим Антонович (1868–1945) — український громадсько-політичний діяч, поет, історик, публіцист, дипломат. Представник Української Центральної Ради при Тимчасовому уряді.

У 1905 р. — депутат І Державної думи. Редактор часопису «Украинский вестник». У 1909–1917 рр. — співредактор історично-літературного відділу часопису «Вестник Европы». У Петрограді був одним із активних членів української громади, організатором петербурзького осередку Товариства українських поступовців, членом Української радикально-демократичної партії. Олександр Лотоцький згадував: «Як журналіст М. Славинський був більш за всіх нас в курсі справ політичних — внутрішніх і міжнародних. Тож звичайно для акції політичної відбували ми, поза вантажистою організацією ТУПа, стисліші наради утрьох: П. Я. Стебницький, М. А. Славинський та я. Висновки наших нарад або вступали на обміркування громади ТУПа, або безпосередньо йшли в рух».

Наприкінці березня 1917 р. Славинського обрали членом виконавчого комітету Української національної ради в Петрограді. Один із організаторів Російської республікансько-демократичної партії, її член.

Під час створення коаліційного уряду у квітні 1917 р. М. Славинський очолив Особливу нараду з провінціальної реформи при Тимчасовому уряді з правами міністра. Її головне завдання вбачав у «погодженні виявлених деякими областями Російської держави потреби в автономних формах управління з інтересами інших областей, які таких вимог не виявляли, а також з інтересами державної цілісності». Був призначений представником Тимчасового уряду при Українській Центральній Раді.

Перебував в еміграції у Чехословаччині, в 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами у Празі. Помер у в’язниці в Києві.

Грушевський згадував Славинського у «Споминах», які стосувалися московського періоду.


Смоленська площа (частина Садового кільця) — в Хамовницькій дільниці міста (тепер — райони Арбат, Хамовники) між Смоленсько-Сінною площею, Смоленською вулицею, вулицею Арбат і Новинським бульваром. Назва — від Смоленського ринку.

Грушевський жив неподалік від Смоленської площі і бував на ній.


Смоленський ринок — знаходився неподалік від будинку № 55, де жив Грушевський, і він, звичайно, заглядав сюди.

Смоленський ринок займав частину Садового кільця від Смоленської площі до Проточного провулка і був відомий ще з XVII століття. Втім довгий час він займав невелику територію, і тільки після 1820 р., коли було знесено фортечний Земляний вал, а рів біля нього засипали, ринок значно розширився. Широку популярність Смоленський ринок здобув після чуми 1771 року: тоді, щоб уникнути поширення зарази, тільки на ньому було дозволено торгувати старими речами. Ця територія була швидко забудована кам’яницями, в яких розмістилися м’ясні та рибні магазини, а також трактири і кабаки. З одного боку м’ясних рядів по неділях продавали зелень, а з іншого — товари з дерева від ложки до готової хати, а ще тут можна було придбати все, починаючи з дьогтю до оксамиту. Вивіска булочної сусідила з вивіскою готового одягу; галантерея — з чайною; посудна — з перукарнею; до казенної винної лавки тулилася ковбасна; кушніра тисло до самоварів... Торгівці займали всі підворіття і під’їзди до ринку. Для них тут продавалася смажена ковбаса, трибуха, пампушки, квас. Тут же все це на швидку руку випивалося і з’їдалося. На Смоленському ринку знаходився головний московський трактир для «злиденної братії». В ньому за десять копійок частували відвідувачів об’їдками, купленими у лакеїв у панських особняках і в «полових» із різних солідних трактирів. Все це звалювалося в один казан, а потім розкладалося «порціями»... На Смоленському ринку всі кудись поспішали, штовхалися, кричали, лаялися...

Все це застав і Грушевський, звичайно з урахуванням воєнного часу. Проте на Смоленському ринку вже понад півстоліття не було… букіністичних розвалів. Тільки старожили згадували про це: «Смоленский рынок был лучшим местом для букиниста, потому что рынок этот прилегает к местности, населенной в то время по преимуществу аристократией, помещиками и другими состоятельными людьми... На Смоленском навещали книжников люди денежные и знатные...»
Смоленський 3-й провулок — в Арбатській дільниці міста (тепер — район Арбат) між Смоленською площею і 1-м Смоленським провулком. Назва — від прилягання до Смоленської площі.

У ньому знаходилася вегетаріанська їдальня, про яку згадував Грушевський у «Споминах».


Собача площадка — знаходилася у кінці Великого Миколопєсковського провулка, за нинішнім Театральним інститутом імені Бориса Щукіна (Щукінським театральним училищем). Знесена на початку 60-х рр. минулого століття, коли прокладалася вулиця Новий Арбат.

Тут знаходився будинок письменника, поета, публіциста Хом’якова Олексія Степановича (1804‒1860) — в «Алфавитном указателе к плану Арбатской части» зазначено: «№ 25. Хомякова Алексея Степановича, шт.-ротмистра, на Собачей площадке» (пізніше — № 7, не зберігся).

У Хом’якова бував Гоголь у 1848‒1852 рр. Микола Язиков писав на початку 1842 р. своєму брату Олександру Язикову, що Гоголь «живёт у Погодина пустыннически, однако же бывает у Хомяковых. Само собой разумеется, он ничуть не участвует в спорах диалектических…». Річ у тому, що у будинку Хомякова збирався квіт літературної Москви, у 1840-х рр. він став справжнім оплотом слов’янофілів, тут точилися їхні бурхливі дискусії з західниками. За радянських часів в будинку деякий час навіть розміщувався Музей культури і побуту старої Москви.

У довіднику 1917 р. «По Москве» зазначалося: «Против старого дома Хомяковых сыном поэта-славянофила недавно поставлен классический фонтан, вполне соответствующий духу этого тихого уголка Москвы». Собача площадка належить до арбатських пам’яток, які Грушевський, очевидно, бачив.

У березні 1892 р. Грушевський побував тут у свого «нового знаємого Миколаєнка». На Собачій площадці знаходилася Долгоруківська лікарня при Комітеті Червого Хреста, в якій працював знайомий Грушевського Микола Дикий.
Соловйов Сергій Михайлович (1820–1879).

Див.: «Вікна квартири виходили на Арбат» (історичний нарис, с. ).


Сологуб Лариса Григорівна — офіційний редактор тижневика «Промінь»: «….Підписувала його Л. Сологуб, “хорошенький редактор”, як рекомендував її Саліковський; з титулу своєї відповідальності вона заявляла претензії бути чимсь більшим, ніж простим іменем на обгортці, але Винниченко доволі неприязно поставивсь до сих претензій, і Сологуб лишилась номінальною фігурою» (Грушевський).

Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).


Сорок сороков — чотири десятки по сорок (ідеться про об’єднання московських храмів).

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Союз визволення України (СВУ) — політична організація емігрантів із Наддніпрянської України, що виникла в серпні 1914 р. у Львові. У 1914–1918 рр. діяла у Відні. В програмних документах підкреслювалося, що СВУ, представляючи українців Російської імперії, виступав оборонцем їхніх політичних і соціально-економічних інтересів і своєю головною метою має побудову Української самостійної держави. Досягнення цієї мети пов’язувалося з поразкою Росії в Першій світовій війні.
Спаса Преображення на Пісках церква (Спасопєсковський провулок, 4а). Знаходиться неподалік Національного культурного центру України в Москві. Восени 2009 р. у ній проходив молебень за льотчиком-космонавтом, двічі Героєм Радянського Союзу, великим українцем, другом Культурного центру Павлом Поповичем.

Документально відома з 1642 р. У 1690 р. зазначена: «На Песках за Смоленскими воротами». Була однією з двох десятків церков, побудованих стрільцями в їх слободах. У даному випадку — стрільцями полку Тимофія Полтева. Ще у 1657 р. записана так: «Что в Стрелецкой слободе в Тимофееве приказе Полтева». У 1698 р. стрілецьке військо було скасовано, кам’яна церква побудована вже після цього. У 1763 р. у трапезній було влаштовано вівтар архангела Михаїла. У 1812 р. церква постраждала від пожежі, її пограбували французи. Відновлена у 1814 р. Огорожу з воротами побудували у 1849 р., останнє оновлення церкви було у 1892 р. Закрита на початку 1930-х рр. З 1979 до 1990 р. у ній знаходився «Союзмультфільм». Повернута віруючим у 1990 р. Знову освячена 18 серпня 1993 року.

Церкву Спаса Преображення на Пісках зображено на відомому полотні російського художника Василя Полєнова «Московский дворик», про яке розказано в історичному нарисі цієї книги.

Грушевський бачив цю церкву, можливо відвідував.

Див.: «Вікна квартири виходили на Арбат» (історичний нарис, с. ).
Спаська вежа Кремля. Грушевський неодноразово бачив її, коли бував на Красній площі, проходив у Кремль під нею. Головна вежа кремлівської стіни, розташована на східній частині, проїзна, фактично — ворота Кремля. Побудована в 1491 р. італійським архітектором П’єтро Антоніо Соларі.

Декілька разів на Спаській вежі міняли годинник, а в 1852 р. фірма «братів Бутентоп» встановила на ній сучасні куранти. Опівдні вони грали гімн «Коль славен наш Господь в Сионе» українського композитора Дмитра Бортнянського, а о 9, 15 і 18 годині — Преображенський марш.

У книзі «Путеводитель по Московской святыне» (1887) читаємо:

«До половины ХVІІ столетия Спасские ворота назывались Флоровскими, от бывшей когда-то подле нее церкви во имя Св. Мучеников Флора и Лавра. Переименование же из Флоровской в Спасскую (вежу. — В. М.) произошло по следующему историческому событию: когда в царствование царя Алексея Михайловича принесен был из Вятки Нерукотворный образ Христа Спасителя, тогда сей царь встретил св. икону торжествнно и с духовною церемониею, и, в память внесения ее в Кремль чрез Флоровские ворота, повелел именовать вместо Флоровских Спасскими, и своим царским указом от 16 апреля 1658 года повелел навсегда, чтобы в эти ворота никто не проходил, не снявши шапки, чем всякий доказывает свое усердие и уважение к святыне и изъявляет свою благодарность Богу за многие избавления от врагов и разных напастей…»

Віршувальник Ф. Глинка писав:

Кто Царь-колокол подымет?

Кто Царь-пушку повернет?

Шляпы кто, гордец, не снимет

У святых в Кремле ворот?!
У 2010 р. на Спаській вежі, слава Богу, знову з’явився врятований Спас Нерукотворний.
Спиридона Тримифунтського святителя на Козиному болоті церква. Поставлена наприкінці ХVІІ століття. Єдина в Москві, освячена в ім’я святителя Спиридона засновником Патріаршої слободи Гермогеном. Знесена в 1932 р.

Грушевський бачив її, коли відвідував Олександра Приходька у Великому Козихинському провулку, 22.

1   ...   46   47   48   49   50   51   52   53   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка