Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка5/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56

«Найкультурніша частина Москви»
Дуже важливо, в якому культурному просторі формувався Арбат, що пізніше став пристанищем Грушевського. У дореволюційному путівнику по Москві арбатський ареал справедливо був названий «найкультурнішою частиною Москви».

З другої половини XVIII століття Арбат з прилеглою територією «одворянюється», стає одним із аристократичних районів Москви. Тут «осідали» не лише природжені дворяни, але й ті, хто нещодавно, згідно з Табелем про ранги, здобув дворянство, тобто представники інтелігентських професій — лікарі, професори Московського університету, юристи та ін. Віссаріон Бєлінський вказав на ще одне джерело поповнення міста освіченими людьми за рахунок вищої знаті: «По смерти Петра Великого Москва сделалась убежищем опальных дворян высшего разряда и местом отдохновения удалившихся от дел вельмож. Вследствие этого она получила какой-то аристократический характер...» Усі ці люди ошляхетнювали Арбат, робили його освіченішим, що мало велике значення для всієї Москви, бо тоді, за словами Михайла Пиляєва, цілком освічених молодих людей в Москві було небагато, більша частина їх жила в Петербурзі або робила кар’єру в армії. Звичайно, за таких умов будь-яка концентрація людей з освітою та духовними запитами, тим паче на невеликій території, перетворювала її на окремий острівець культури, що відіграв велике значення в духовному житті всього міста.

Одночасно в арбатському ареалі дедалі частіше селилися письменники, поети, художники, композитори, артисти, науковці, викладачі вузів, професори... Серед них був і Гоголь, який жив тут постійно з кінця 1848 р., а також Бодянський, який завжди мешкав у арбатському ареалі. Тут оселився Максимович, коли знову приїхав до Москви з України восени 1858 р. Усіх інтелектуалів притягувала культурна аура Арбату й можливість постійного спілкування між собою.

Духовний феномен Арбату формувало його ствердження суто російською вулицею, на якій не було, на відміну, скажімо, від Кузнецького мосту, магазинів зарубіжних фірм і значного впливу іноземців. Це сприяло тому, що Арбат став справжньою колискою російської мови й культури. До речі, Гоголь у листі до Степана Шевирьова у березні 1835 р. писав: «Москве предстоит старая её обязанность спасти нас от нашествия иноплемённых языков». Поет і перекладач Олександр Паліцин писав:

Московский никогда не умолкал Парнас,

Повсюду муз был слышен глас —

Живущим внутрь иль вкруг сея градов царицы,

Языка чистого российского столицы,

И должно в нем служить всем прочим образцом.
А Гоголів друг Микола Язиков (1803–1846), про якого Пушкін сказав: «Сей поэт удивляет нас огнем и силою языка», закликав:

Поэты наши! Для стихов!..

В Москве ищите русских слов!..

В одному з солідних дореволюційних путівників по Москві читаємо: «Крестьянская реформа нарушила безмятежное житие угасавшего барства, и дворянский район Москвы подвергся постепенному изменению: его стали захватывать народившиеся новые культурные слои московского населения. Ведь вся современная русская культура в начальной своей стадии ― дворянская… Потому интеллигенция наша, связанная с барством от части происхождением и еще больше преемственностью культуры, стала ютиться в той же сравнительно культурной части Москвы. Сходившее со сцены барство уступало насиженные места на Арбате профессорам и учителям, судебной магистратуре и адвокатам, журналистам и врачам. В их руки переходили теперь старые барские особняки. Так вся местность эта и после дворянского ущерба оставалась наиболее культурной частью Москвы…»

У цих рядках сформульовані ключові обставини, за яких Арбат став культурним символом Москви та всієї Росії. Арбатознавець Айдер Куркчи ще на початку 80-х рр. минулого століття писав: «Спокойно и просто перетекала Россия в Арбат и обратно… С Арбатом видятся внутренняя непогрешимость чувства, такт, умение вести разговор, желание помнить выражение лица ― все то арбатское, без чего культура российских пространств ХІХ–ХХ веков была бы неполна. Неполна без арбатских особняков, без зеленого и снежного окружения садов, земли».

Саме в арбатскому світі в другій половині ХІХ століття особливо інтенсивно почала формуватися російська інтелігенція. Дворянство зіграло важливу роль в історії культури Москви взагалі й Арбату зокрема. За словами Пушкіна, дворянство є «необходимым и естественным сословием великого образованного народа».

Здається, найкоротше і найточніше написав арбатознавець Іван Бунін: «Ни одна страна в мире не дала такого дворянства». В «Окаянных днях» він протестував проти перекреслення ролі дворянської культури в історії Росії: «А весь цвет русской литературы? А ее герои?»

Особливості життєвого укладу, культурних і розумових можливостей людей інтелектуальних професій, які поселилися й жили на Арбаті, поступово створювали його унікальну атмосферу і неповторний духовний абрис. Сама аура цієї місцевості ніби вимагала залучення нових творчих ідей і сил. Історія російської культури, передусім останніх двох століть, виразно втілилася та відбилася саме в Арбаті. Вдивляючись в її історичну тканину, ми бачимо безліч ниток, що пов’язують її з Арбатом. Справді, в Москві не знайти іншої місцевості, з якою було б пов’язано стільки славетних імен літературної, художньої, театральної, музичної Росії.

У різні часи на Старому Арбаті жили, творили, бували: Державін, Денис Давидов, Рилєєв, Вяземський, Пушкін, Лермонтов, Грибоєдов, Загоскін, Салтиков-Щедрін, Гоголь, Олександр Островський, Герцен, Огарьов, Аксаков, Лев Толстой, Тургенєв, Писемський, Плещеєв, Полонський, Фет, Бєлий, Бунін, Купрін, Зайцев, Бальмонт, Ходасевич, Блок, Брюсов, Маяковський, Єсенін, Цвєтаєва, Мандельштам, Луначарський, Вересаєв, Олексій Толстой, Булгаков, Шолохов, Глазков, Долматовський, Микола Островський, Шагінян, Антокольський, Фурманов, Гладков, Паустовський, Казаков, Винокуров, Рибаков, Окуджава, Распутін, Ахмадуліна… На Арбаті створювали живописні, скульптурні та архітектурні шедеври: Сергій Іванов, Левітан, Малютін, Коньонков, Врубель, Полєнов, Нестеров, Бакшеєв, Кончаловський, Домогацький, Андреєв, Корін, Голубкіна, Вучетич, Мухіна, Мельников, Юон, Фаворський, Фальк, Весніна… З Арбатом пов’язані імена таких видатних майстрів театру та кіно, як Мочалов, Живокіні, Нікуліна, Шумський, Васильєв, Музиль, Ленський, Єрмілова, Комісаржевський, Вахтангов, Щукін, Симонов, Рошаль, Крючков, Борисова, Глузький, Єфремов, Етуш, Лановой, Джигарханян, Ульянов, Ступка… В арбатському світі творили композитори, музиканти: Верстовський, Антон Рубінштейн, М’ясковський, Чайковський, Танєєв, Скрябін, Рахманінов, Ойстрах, Ріхтер, Гнесіни, Асаф’єв, Ігуменов…

Що й казати, вражаючий перелік! Він свідчить про те, що на Арбаті народжувалися та збагачувалися мова та мелодія, колір та архітектура російської культури. Крім того, Арбат відомий видавцями ― братами Сабашниковими, вченими, які тут жили, вчилися або працювали: Забєлін, Сергій Соловйов, Чиколєв, Гер’є, Євген та Федір Корші, Тихомиров, Грушевський, Веселовський, Вернадський, Бердяєв, Лузін, Дружинін, Ушаков, Лосєв, Віктор Виноградов, Борис Сахаров, Богомолець, Натан Ейдеман…

Кожні часи мали видатних арбатців, що прославили Москву та Росію. У другій половині ХІХ століття одним із них був Сергій Соловйов (1820–1879) ― видатний російський історик, професор, академік, ректор Московського університету, директор Московської Оружейної палати. Свою 29-томну «Историю России с древнейших времен» він писав на Арбаті: спочатку в будинку Золотарьова в Калошному провулку, а з 1870 р. ― у Денежному провулку, в будинку Московської палацової контори (№ 1/8), де Соловйов прожив до останніх днів.

Мало хто знає, що Тарас Шевченко в щоденнику 13 серпня 1857 року поставив Соловйова нарівні з Гоголем та Аксаковим: «Первая книжка “Русского вестника” за 1856 год попалась мне в руки, оглавление мне понравилось. Там были выставлены имена Гоголя, Соловьева, Аксакова, имена хорошо известные в нашей литературе». В тому номері була опублікована робота Соловйова «Древняя Россия». В листі до Михайла Лазаревського 8 грудня 1856 року Шевченко згадував соловйовський «Очерк истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу», опублікований в «Отечественных записках» (1849, Т. 62). Між іншим, цю роботу Соловйов написав як весільний подарунок своїй нареченій Поліксені Романовій, пам’ятаючи про її українське коріння.

Грушевський часто згадував Сергія Соловйова у своїх працях, у тому числі, як «головного заступника» державницької школи в російській історіографії, любив порівнювати з його фундаментальною працею роботи інших істориків. Скажімо, є у Грушевського цікавий пасаж в некролозі про Василя Ключевського ― там, де він оцінює «Курс русской истории» вченого:

«З ХІІ віком виклад переноситься на північ, на великоруський грунт, і тільки принагідно і дуже побіжно зачіпаються також певні явища з історії України, там, де вони входять в стислість з історією Московщини… але поверхово, з чужого голосу, без глибшого зрозуміння фактів і відносин. Сі сторінки, при всім таланті Ключевського, становлять крок назад в порівнянні навіть з “Історією” Соловйова».

Грушевський, оцінюючи праці відомих російських істориків, наголошував, що вони все більше зосереджуються на «чисто великоруській історії», залишаючи «поза кругом своїх інтересів, студій і помічень історію українського і білоруського народу» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 8. С. 566–567).

Якраз у той час, коли Михайло Грушевський мешкав на Арбаті, Микола Василенко порівнював його з Сергієм Соловйовим, зазначаючи, що Грушевсьий в українській історіографії відіграв роль, подібну ролі Соловйова в історіографії російській.

Зауважу між іншим, що внук видатного російського історика Сергія Соловйова, який мав дідове ім’я, поет і мислитель Сергій Соловйов, як і Грушевський, жив у будинку № 55, був другом Андрія Бєлого. Залишив спогади, вперше опубліковані в 2003 р.

У другій половині ХІХ століття Старий Арбат не тільки не втратив особливу духовну наповненість та привабливість дворянських часів, а навіть посилив її, ставши нащадком кращих культурних дворянських традицій та залишившись істинним осередком російської культури. Зокрема, в цьому районі зосередилося музичне життя Москви, принаймні з того часу, коли в 1886 р. на Воздвиженці було відкрито Московську консерваторію на чолі з Миколою Рубінштейном. Наприкінці сторіччя консерваторія переїхали до власного просторого приміщення — особняка на Великій Нікітській, що колись належав княгині Катерині Дашковій. У цьому переїзді було щось символічне, адже сама Дашкова писала про себе: «Несмотря на то, что у меня не было учителя, вокального или инструментального, я так блистательно понимала музыку, что могла судить о ее красотах в качестве истинного виртуоза».

Консерваторія стала центром класичної музики в Москві. До речі, до революції в ній працювали Музей Рубінштейна, а також музична бібліотека-читальня ім. Рубінштейна.

В арбатських будинках все більше селилися люди недворянського походження не лише творчих професій, але й різних прошарків суспільства. В основному це були представники торгової буржуазії, купецтва (Коншини, Морозови, Хлудови) та інтелігентських професій ― викладачі та вчені Московського університету, інших навчальних закладів, відомі адвокати, журналісти, лікарі. Це добре видно при вивченні списків церковних приходів. Наприклад, в арбатському приході церкви Афанасія та Кирила продовжували числитись родовите дворянство, але все ж таки переважали купці, міщани, інтелігенція. Серед них були сім’ї музикантів, лікарів, адвокатів, учених, викладачів. Ось декілька прізвищ, що свідчать про соціальну різноманітність парафіян: Павло Фівейський ― священик; Петро Автономов ― купець; Євдокія Лопатіна ― міщанка; Ольга Капніст ― графиня; Геннадій Львов ― дійсний статський радник; Юлія Трохимович ― удовиця генерал-майора; Олександра Оболенська ― княгиня; Олександр та Юхим Єфимовичі ― купці; Марія Ґартунґ ― дочка О. С. Пушкіна (померла в березні 1917 р. у 87-річному віці).

У другій половині ХІХ століття Арбат набув свого нинішнього вуличного річища. Вулиця з того часу має ширину 22 метра. Як писав Олександр Межиров, «Арбат ― одна из самих узких улиц…». А Леонід Філатов називав його «узеньким Арбатом». Арбатознавець Еммануїл Левін розповідав правдоподібну легенду про те, що легкий вигин вулиці біля Староконюшенного ― не примха тих, хто забудовував Арбат після пожежі 1812 р., а точний розрахунок: довга та вузька вулиця, відкрита з обох боків, не повинна нагадувати прямоточну трубу, бо тільки так можна запобігти наскрізного вітру. Старожили говорили, що на Арбаті дійсно не було сильних протягів. Хіба що неодноразово та відчутно продував тривожний та всюдисущий вітер історії…

Саме він і «видував», починаючи з 80-х рр., з Арбату та ближніх провулків деякі ампірні особнячки, що замінювалися будинками новомодної архітектури в стилі модерн. Старий Арбат уособлював своєрідність московських архітектурних ліній, які протягом сторіч впливали на формування ментальності москвичів та арбатців, зокрема, робили їх внутрішньо вільними та розкутими порівняно, найперше, з петербуржцями. Принаймні, вже згаданий історик Іван Забєлін стверджував: «Например, постройка домов и улиц в Санкт-Петербурге и в Москве. Там ― прямые, давящие на вас линии, здесь ― кривые, веселые, нетесные. Вы не чувствуете нравственного удушья, вам легко». Втім, ще раніше на це звернув увагу Микола Карамзін, який писав, що в Москві люди «без сомнения, более свободны, но не в мыслях, а в жизни; более разговоров, толков о делах общественных, нежели здесь в Петербурге…». Спостережливий французький мандрівник маркіз Астольф де Кюстін також зауважував, що ще наприкінці 30-х рр. ХІХ століття «в Москві дихається вільніше, ніж у всій іншій імперії».

Особливо сильно це відчувалося саме на Арбаті. Дійсно, між архітектурою арбатського світу та його духовною культурою пролягали невидимі духовні нитки…

Петербург усе більше сприймався як столиця чиновної та придворної Росії, а Москва ― столиця російської культури. Ще Пушкін зауважував: «…Просвещение любит город, где Шувалов основал университет по предначертанию Ломоносова. Московская словесность выше петербургской… Ученость, любовь к искусству и таланты неоспоримо на стороне Москвы…» Живим серцем та духовним осередком такої Москви поступово ставали арбатська місцевість дворянських садиб та зібрань. Особливо це відчулося після поділу Москви на квартали, коли стали помітними їх характерні особливості, в тому числі культурні. На Арбаті все помітніше переважала або, скоріше, панувала особлива атмосфера культурних устремлінь та вільної думки. В Москві говорили, що за чинами треба їхати до Петербурга, за грошима ― до Замоскворіччя, за званнями та споминами ― на Арбат.

Сучасні дослідники справедливо підкреслюють, що в ХІХ ― на початку ХХ століття «більша частина московської творчої (артистичної, художньої, наукової) інтелігенції жили в одному секторі міста. Ідеться про місце, яке називалося в Москві “дворянським царством” або “гніздом”» (Москва рубежа ХІХ и ХХ столетий: взгляд в прошлое издалека. М. : РОССПЭН, 2004. С. 162).


Міф про Арбат?
Але, але… У ХІХ столітті Арбат ще не викликав настільки прискіпливої уваги, аби реалізувати її в окремій спеціальній публікації, на кшталт, скажімо, «Китай-городу» Петра Боборикіна.

І це при тому ― цікавий феномен! ― що, починаючи з історичних літописів, Арбат (Орбат) згадується як окрема, самодостатня місцевість Москви: «Храм Бориса и Глеба на Орбате»; «…К Борису и Глебу на Орбат»; «…Погорел совсем на Орбате».

І ще одна вкрай важлива засторога. З часів поета й драматурга Дмитра Горчакова, який у 1784 р. уперше назвав Арбат у своєму вірші, в художніх та публіцистичних творах ХІХ століття він сприймався як поняття значно ширше, ніж одна вулиця. Віссаріон Бєлінський в есеї «Петербург и Москва» (1844) конкретно назвав Арбатську вулицю, але лише в тому розумінні, що вона, як і вулиці Тверська, Поварська, Нікітська, складалася з «панських» будинків. Інші ― Павло Вістенгоф, Михайло Салтиков-Щедрін, Петро Кропоткін, Михайло Загоскін, Григорій Данилевський і т. д. писали про Арбат, як про великий аристократичний район у центрі Москви, що склався історично. Чутливий до пам’ятних місць Михайло Пиляєв у своїй фундаментальній праці «Старая Москва» виокремив деякі важливі сюжети з історії насамперед духовної, старовинної місцевості: «Арбат», «Арбатські ворота», «Церква Бориса і Гліба», «Церква Миколи Явленого», «Курячі ніжки». Жоден із названих пам’ятників не зберігся, й справедливо звучать сьогодні слова того ж Пиляєва, що найчастіше лише в назві залишається згадка про пам’ятники старовини.

Арбат часто присутній у творах Івана Тургенєва. У «Споминах» Грушевський писав, що в гімназичні роки «Тургенєв… чи не був моїм найбільш улюбленим письменником; його ідеалізовані шукачі правди життя поривали мою душу, а від чарівних, чистих і благородних образів молодих дівчат і жінок… серце моє наповнювалося солодким тремтінням».

Протягом чотирьох віків ніхто й не думав створювати, як то кажуть, «міф про Арбат». Із цим звично пов’язують блискучі публікації наступного століття Андрія Бєлого, Бориса Зайцева, Миколи Зарудіна, Анатолія Рибакова та, звісно, поезію Булата Окуджави. Насправді великі співці Арбату не ставили за мету міфологізувати його, а, дивлячись на Арбат залюбленими очима та сприймаючи зачарованою душею, створювали романтичний, але науково точний, історично достовірний абрис і портрет Арбату. Сигурд Шмідт, наприклад, переконано писав, що «образ Арбата, созданный Булатом Окуджавой, открывается удивительно исторически достоверным, проникновенным, соответствующим накапливаемым новым фактическим данным о прошлом Арбата». Так що міфотворчістю зайнялися вже тлумачі видатних арбатців, виконуючи роботу з вивчення духовного, культурного, соціального феномену Арбату в історії Москви та Росії.

Ця тема вимагає спеціального дослідження, її обширність та значимість добре передає наступна максима Булата Окуджави: «История Москвы по необъяснимой своей прихоти избрала именно этот район для наиболее полного самовыражения».

Насправді цікава історія Арбату не багатша за історію інших місцевостей Москви, тим більше прикремлівських, і його видатні мешканці розуміли це. Скажімо, Арбат не згадувався у відомому начерку Михайла Лермонтова «Панорама Москвы» (1833); Микола Гоголь, блискуче характеризуючи Москву в «Петербургских записках» (1836), не заторкував Арбат; не виокремлював його й Олександр Герцен у порівняльному начерку «Москва и Петербург» (1842), у відвертій книзі «Былое и думы», у романі «Кто виноват?» (1841–1846) та повістях, написаних у 1846 р. у Москві, на Арбаті («Сорока-воровка», «Доктор Крупов»). У цих творах Герцена взагалі відсутнє слово «Арбат». Здається, що дія взагалі відбувається в іншому місці… Але в романі «Кто виноват?» ідеться про особливий різновид роду людського: «…Мы говорим о тех полубогатых дворянских домах, которых обитатели совершенно сошли со сцены и скромно проживают целыми поколениями по разным переулкам…» Арбатським у першу чергу. Це відразу зрозуміло. Дійсно, за кілька сторінок читаємо, що генерал Негров зустрів свою майбутню дружину «у Старого Вознесенья»… І більше нічого! Герцена цікавив не Арбат, а «обличчя» та біографії героїв: «Лицо ― послужной список, в котором все отмечено, паспорт, на котором визы остаются». Назвою свого роману Герцен ставив історично важливе для всієї Росії питання. Але народилося це питання саме на Арбаті! Те, чому не надавав значення сам Герцен, набуло з часом виключного значення…

До речі, найближчий друг Герцена арбатець Микола Огарьов і в поемах, і в прозі також не торкався Арбату. Навіть в автобіографічній «Моей исповеди», написаній як доповнення до «Былого и дум» Герцена, про присутність на Арбаті можна здогадатися лише за побіжними згадками, пов’язаними з похороном бабусі: «Помню, как шел я за гробом в Донской монастырь, как можжевельник был разбросан по всей рыхло-снежной дороге от Никитских ворот до приходской церкви Вознесенья…»

Утім, не тільки Герцен та Огарьов, але й уся Москва ще довго-довго не сприймала Арбат якимось особливим, унікальним районом і не жила переважно подіями на Арбаті. Не так давно вийшла у світ «Хроника московской жизни» першого десятиліття минулого століття, укладена за матеріалами тодішньої преси. У ній зібрано цікаві та важливі події повсякденного життя першопрестольної та драматичні епізоди, які привернули увагу москвичів тощо. Так ось, у хроніці 1901 р. ― першого року нового ХХ століття ― Старого Арбату стосується лише одна газетна замітка:

«23 октября. Дерзкая кража совершена во Французском консульстве, на Собачьей площадке. В то время, когда консульство уже закрылось, и в нем никого не было, вор взломал замок, проник в комнату и вынес, что мог, в т. ч. серебро, бронзу, пальто секретаря консульства п. Кюнье».

У «Летописи города Москвы», складеній незадовго до 1917 р., знаходимо інформацію про будівництво нових кремлівських стін у 1485–1495 рр. неподалік Арбату, але саме виникнення Арбату саме в той період навіть не згадується. Взагалі в Літопису не названо жодної події, пов’язаної з Арбатом.

Не знаю, чи здивується читач, якщо скажу, що й сьогодні мало уваги приділяється Арбату у фундаментальних монографіях з історії Москви та у різноманітних популярних виданнях (звісно, йдеться не про спеціальні книги, присвячені Арбату). Наприклад, в ювілейній книзі-альбомі «Москва. Грани веков», приуроченій початку третього тисячоліття, де використано великий ілюстративний матеріал та всебічно простежено 800-річний історичний шлях Москви. Так же скромно відображено Арбат і в багатьох інших книгах про Москву, навіть у тих, що присвячені безпосередньо історії культури та рекомендовані учням шкіл, ліцеїв, гімназій та студентам вузів (див.: Молокова Т. А., Фролов В. П. История Москвы в памятниках культуры. М., 1997). У більш ніж трьохсотсторінковій книзі Арбату відведено лише три.

Ще приклад. У монографії Ісаака Розенталя «Москва на перепутье: Власть и общество в 1905‒1914 гг.» (2004), присвяченій невеликому, хоч і важливому періоду історії, Арбат згадується лише один раз. Але з науковою точністю, як своєрідне «місто» в місті зі своїм побутом, вдачею, чудасіями.

У документальному виданні «Москва: Автобиография» (2010) Арбат зустрічається рідко та мимохідь. У книзі Володимира Руги та Андрія Кокорева «Повседневная жизнь Москвы. Очерки городского быта начала ХХ века» (2010), присвяченій повсякденному та святковому життю москвичів, Арбат згадується лише у зв’язку з рестораном «Прага» та Смоленським ринком. Теж саме стосується й насиченої фактами книги Георгія Андріївського «Москва на рубеже ХІХ–ХХ веков» (2011).

І ще про одне. Якось дивився доволі неспішний сучасний фільм про російську столицю, в якому було показано головні її пам’ятні історичні місця. Про Старий Арбат не було сказано жодного слова, сам він виблиснув окремим кадром у сюжеті про нинішні «пішохідні зони». Дуже жаль.

Отож, сторінка, присвячена Арбату, в контексті історії Москви в укрупненому вигляді, як правило, не виокремлюється. Втім, це ніяк не зменшує його ролі, а тільки свідчить про те, що чимало районів столиці, особливо території, з яких вона народжувалася й виростала, мають право, як і Арбат, вважати, що в них історія Москви також знайшла своє достойне втілення.

У той же час, не перебільшуючи роль Старого Арбату, не можу погодитися з арбатознавцем Георгієм Крабе, який у 80-х рр. ХХ століття заявив, що особливе місце Арбату в культурній самосвідомості міста взагалі «матеріалом не підтверджується». Він навіть заперечував суттєвий зв’язок Пушкіна або будь-який зв'язок Чехова з Арбатом та стверджував, що за пушкінських часів Арбат «не виявляє ніякої особливої аури», та й узагалі в ХІХ столітті не існувало, навіть у культурному ракурсі, «особливої привабливості цього району». Це не так. Інша справа, що видатні діячі культури, які волею долі жили на Старому Арбаті, в ті часи не завжди сприймали його як особливу духовну цінність та видатний факт російської культури. Втім, з історичної дистанції добре видно, що Старий Арбат став у людській свідомості духовною землею обітованою, а в історії ― неповторним феноменом унікальної духовності та культури.

Більше того, Старий Арбат уже назавжди нерозривно пов’язаний не лише з історією Першопрестольної (недарма його називають «душею Москви»), а й з історією Росії й навіть більше — світу. Це зафіксовано поетично-метафорично, починаючи від Андрія Бєлого, який якось захоплено сказав: «История мира: Арбат». А в одному вірші: «Выходишь в Вечность… на Арбат». І ще в прозі: «…Звездными небесами, подпирает… Арбат». Письменник Михайло Осоргін так починав свій роман «Сивцев Вражек»: «В беспредельности вселенной, в солнечной системе, на Земле, в России, в Москве, в угловом доме Сивцева Вражка...» Вселенське сприйняття Арбату зустрічаємо у Вадима Шершеневича:

Но пока я не умер, простудясь у окошечка

Все смотря: не пройдёт ли по Арбату Христос...


Булат Окуджава також сприймав Арбат у контексті світу: «Арбат — мой дом, но и весь мир — мой дом...» Або ще: «По Сивцеву Вражку проходит шарманка, когда затихают оркестры Земли».

Так уже сталося в історії Москви, що її культурний прошарок почав зароджуватися та створюватися в тихій напівселянській оазі, такій дорогій серцю російського дворянства з часів діда-прадіда. Аби глибше пізнати та зрозуміти цей надзвичайний феномен, дуже цікаво уважніше придивитися до хрестоматійно відомого полотна, яке стало знаковим в історії російського пейзажного мистецтва, а нам особливо цікаве своєю безпосередньою причетністю до Старого Арбату.


Арбатський дворик Василя Полєнова
Ідеться, звичайно, про «Московський дворик», створений художником у 1878 р., тим більше, що на картині зображено саме арбатський дворик ― і неподалік від будинку № 9 (!). Цей клаптик московської землі, зображений художником, вже понад 130 років є чи не першим іспитом на знання духовного Арбату. Сучасник минулого століття письменник, москвознавець Олексій Волков, який відсидів 27 років у сталінських в’язницях і таборах, зберіг дорогоцінний спогад зі свого дореволюційного дитинства: «На Спасо-Песковской площадке (“Знаешь ли ты, что это “Московский дворик” Поленова!” — не забывала поинтересоваться тетушка)…»

Отже, перед нами ― арбатський куточок часів перших приїздів Михайла Грушевського в Москву в 1882 і 1885 рр. Утім, і на початку ХХ століття район, в якому колись і був полєнівський дворик, залишався затишною місциною Москви з патріархальними будинками, що потопали в зелені, з двориками, подібними до зображеного художником, зі стародавніми церквами. Все це добре видно на фотографії, зробленій в 1914 р., зокрема церкву Різдва Христового, побудовану в 1692–1693 рр., яка знаходилася на Поварській вулиці й була знесена в 1931 р. Удалині на тлі міської панорами сяють золотом маківки кремлівських соборів і храму Христа Спасителя.

Коли Василь Полєнов вирішив оселитися в Москві, то вибрав Арбат. В Трубниківському провулку натрапив на квартиру, з якої відкривався краєвид, що зачарував художника. «Я ходив шукати квартиру, — розповідав Полєнов. — Побачив на двері записку (про те, що квартира здається. — В. М.), зайшов подивитися, і прямо з вікна мені відкрився цей краєвид. Я тут же сів і написав його…» За два дні етюд був закінчений, але Полєнов сховав його подалі, зайнявшись іншими справами. Пізніше він відбув на російсько-турецьку війну.

У 1878 р. Василь Полєнов повернувся з театру воєнних дій у Москву, в квартиру в Трубниківському. В один із днів він, як і в перший раз, підійшов до вікна на кухні й знову побачив той скромний дворик з білою церквою над дахами будинків. І знову схвильовано забилося серце художника. Нестерпно захотілося продовжити роботу. Він дістав прихований минулорічний етюд, розпакував фарби, поставив мольберт, взяв пензель... Полєнов працював без перепочинку, відомо, що лише в суботу ввечері він дозволяв собі ходити на симфонічні концерти. Він був щасливий і насолоджувався тим радісним і томливим почуттям, яке охоплює художника, коли він відчуває й бачить, що його творіння вдається. Дійсно, вдається!

Так було створено одну з найсонячніших картин російського малярства розміром 64,5 х 80,1 см (етюд 1877 р. був ще меншим — 49,8 х 38,5 см), що мала величезний успіх і посіла гідне місце в історії малярства.

На першому етюді Полєнова виднівся бік невеликого, старого, білого дому з двома вікнами в зелений двір. Тепер художник щедріше відкрив для глядача будівлю, вивищив її й зробив справді панським двоповерховим особняком, який раніше напевне претендував на розкіш і представницький вигляд, про що нагадують весь зовнішній вигляд будинку, зокрема фасад, — постарілі колони й недешевий залізний дах. Полєнов залишив густий сад, який наполовину закриває будинок і, здається, напирає на старий паркан. Приземкуватий, непоказний, підкошений часом, дерев’яний сарай в самому центрі полотна також залишився на місці. Так само — ще якісь прибудови, колодязь. Зате в етюді 1877 р. не було жодної живої істоти, а в цьому московському дворику бавляться білоголові дітки, жінка несе відро з водою, зігрівшись на сонечку терпляче чекає господаря кінь, запряжений у віз, гребуться в траві кури, сохне на шворці білизна…

Тиша, спокій, літня млосність. Арбатський дворик, вкритий зеленою травою й нехитрими квіточками, помережений жовтими стежинами, живе своїм повсякденним патріархальним життям, яке й не насниться нині в Москві, тим більше на Арбаті. А все ж здається цей давній дворик і сьогодні близьким і рідним, ніби закладеним у людському генотипі, проте не реалізованим у сучасному божевільному світі.

Сяючий, життєрадісний пейзаж перетворює буденний дворик, залитий світлом, повітрям, сонцем, на поетичну і значну місцину, в якій, здається, не можна не жити щасливо. Таким може бути соціальне сприйняття полотна. В мистецькому плані «Московський дворик» чи не вперше давав можливість говорити про блискуче розв’язання пленеристичних завдань у російському пейзажі. Полєнов привніс у картину живу безпосередність етюду. Тіні в «Московському дворику» перестали бути різкими й умовними, набули того багатства відтінків і значної м’якості, що завжди бувають на яскравому сонці. Звичайно, це ще далеко від імпресіоністичної трактовки пленера, проте полєновська картина стала справжнім одкровенням для російських художників. Учень Полєнова Василь Бакшеєв писав у своїх спогадах: «Коли “Московський дворик” було вперше виставлено, поруч з ним всі етюди й пейзажі інших художників здавалися чорними, як клейонка, настільки багато світла, повітря, життєрадісності й правди було в цій невеликій за розміром, але глибокій за змістом картині…»

Радянські мистецтвознавці зауважували, що в цьому полотні «художник нічого не виділив, не підкреслив». Це не зовсім так. Точніше, зовсім не так. На задньому плані магнетично притягує увагу дивовижної архітектури світло-повітряна церква Спаса на Пісках зі струнким, золотим п’ятибанним четвериком; поруч — неземної краси ажурна дзвіниця стрімко підіймає в лазурове з білими хмарками небо своє невелике, але високе сонечко шатра. Варто наголосити, що в етюді Спас на Пісках був наближений до глядача, укрупнений — художник акцентував на святому храмі увагу! В остаточному варіанті «Московського дворика» Полєнов дещо розширив обрій; це мало що додає до масштабів самого дворика, зате тепер у картину потрапляє ще одна арбатська святиня — церква Миколи в Плотниках, що ніби повисла в прозорому мареві. Саме її мав на увазі Михайло Грушевський, зазначивши в «Споминах», що проживає недалеко від церкви.

Полєнов, безумовно, знав, як багато важать ці два храми для арбатців, і саме вони на картині постають всевишніми знаками Арбату. Без них «Московський дворик» втратив би свою духовну наповненість і божественну доцільність.

Звичайно, за радянських часів ці моменти не могли позитивно акцентуватися. Більше того, в 30-ті рр. минулого століття Полєнову приписували «відхід від суспільно-загостреної тематики передвижників», служіння «мистецтву заради мистецтва» і, нарешті, «ідеалізацію, прикрашування реакційного минулого…».

У «Московському дворику» є ще один, якщо хочете, соціальний акцент, — хлопчик з білою копичкою волосся, якого художник розмістив найближче до глядача. Взагалі поява дітей на картині, яких не було в етюді, не випадкова й вирішувала не лише малярські завдання. Діти — живе уособлення спокійного, тихого, радісного земного життя. Полєновський хлопчик не набагато молодший за віком від Грушевського, мабуть, одноліток чи погодок Буніна і Леніна, дійшов до нас і назавжди залишиться безтурботно щасливим. А як було насправді? Якщо поталанить і він виживе у перипетіях початку XIX століття й особливо Першої світової війни, то потрапить у вир Жовтневої революції й, знову ж таки, якщо залишиться живим у громадянській війні, може стати радянським арбатцем, хранителем старовинного духу арбатського. Після громадянської йому якраз буде півстоліття. А якщо поталанить прожити полєновському хлопчині, скільки прожив сам художник (83 роки!), і не потрапити до сталінських таборів, то залишиться за його старечою спиною Велика Вітчизняна війна, й він навіть дочекається смерті Сталіна. Тоді йому доведеться також спостерігати й занепад Старого Арбату, зникнення сонцесяйних арбатських двориків.

Тепер Трубниківський провулок, у якому жив Полєнов, розірвано на дві частини Новим Арбатом і під ним поховано старі арбатські дворики й особнячки, в тому числі й полєновські, які бачили Тарас Шевченко і Михайло Грушевський. Уже понад сім десятиліть, як зітерто з обличчя Арбату церкву Миколи в Плотниках, яку він згадував у своїх «Споминах». Проте — о чудо! — збереглася в усій красі церква Спаса на Пісках, яку так поетично зобразив Полєнов. Саме вона й надає можливість досить точно уявити собі, де саме знаходився століття з чвертю тому московський дворик Полєнова. І ще одне диво! Саме в безпосередній географічній близькості до колишнього полєновського дворика знаходиться нині одна з найбільш арбатських за духом серед усіх старовинних площ, що збереглися, — Спасопєсковська. Її назва походить від храма Спаса Преображення на Пісках і міститься вона між ним і Трубниківським провулком.

Виокремленість, затишність і привабливість Спасопєсковської площі відзначали ще дореволюційні путівники по Москві. В одному з них, часів Грушевського, читаємо:

«Спасопесковскую особенно хорошо смотреть, идя к ней со стороны М. Толстовского переулка, от Смоленского рынка. Площадь, со сквером посередине, обставлена по большей части особняками барского типа; есть и деревянный причтовый дом, есть деревянный дом с антресолями; с общим духом гармонирует церковь Спаса Преображения (ХVІІ в.), не утратившая древнего облика от поздних реставраций. Недавно построенный в левом углу площади дом в стиле Empire посильно пытается не нарушить общего духа площади…»

Василь Полєнов не дуже високо цінував свій «Московський дворик», навіть довго вагався — віддавати чи не віддавати його на Виставку передвижників. У листі до Івана Крамського художник писав, ніби вибачаючись: «На жаль, я не мав часу зробити більш значну річ — а мені хотілося б виступити на Передвижній виставці з чим-небудь неабияким; сподіваюся в майбутньому заробити втрачений для мистецтва час…»

Несподівано для художника успіх «Московського дворика» був величезним. Мати Полєнова — художниця Марія Олексіївна — у травні 1878 р. писала сину, що, за відгуками, «картина “Дворик” і Спас-піски просто чарівна… етюд дуже хороший, але картина значно краща…».

Газети вмістили захоплені відгуки. Василя Полєнова було одностайно обрано членом Товариства передвижників. Павло Третьяков придбав «Московський дворик» для своєї галереї, а таке придбання, за словами самого Полєнова, написаними Третьякову з іншого приводу, «не є випадкова фантазія чи примха аматора, воно дорівнюється оцінці вибагливого й тонко розуміючого знавця».

«Московський дворик» Василя Полєнова і тепер є окрасою Третьяковки. Він залишається художнім символом Старого Арбату, чарівним уособленням затишку, тепла й доброї надії. Абсолютно мав рацію учитель Василя Полєнова — російський живописець і педагог Павло Чистяков, який вважав «Московський дворик» з усіх інших «наймосковнішим».

Через два роки після написання «Московського дворика» на Арбаті народився Андрій Бєлий, який по-своєму поетично сприймав його, зберіг дитячі враження про благосне місце Москви: «По вечерам — тихо-люден Арбат (не такой, как теперь), быстро-цветные огонечки моргают; синеют все стылые ясности, оплотневая в туманность; туманность — чернеет».


Арбат № 9: рубіж віків
Хто ж був господарем будинку в ті часи, коли Грушевський уперше тричі приїжджав у Москву, тобто наприкінці ХІХ століття?

Документи дозволяють установити, що, принаймні з кінця 1874 р. домовласником на земельній ділянці № 636/599 був потомственний дворянин Олександр Іванович Ромейко. В Центральному історичному архіві Москви вдалося встановити, що він народився 9 липня 1865 року у Ржевському повіті Тверської губернії. Його батьків — Івана Олександровича та Вассу Андріївну — на їх прохання в 1857 р. було переведено з тверського дворянства до шостої частини дворянської родословної книги московського дворянства (це стало можливим у зв’язку з наявністю у ним нерухомого майна в Москві). В 1874 р. до московського дворянства було зараховано їхніх п’ятьох дітей. Олександр Іванович був найстаршим сином Ромейка, вочевидь, саме в той час і була оформлена власність на ділянку № 636/599. У Олександра Івановича та його дружини Олени Миколаївни народилося четверо дітей — син Олександр і дочки Марія, Олена та Софія. На початку ХХ століття Олександр Ромейко в основному жив у Тверській губернії, наприкінці 1915 р. захворів на рак шлунку. Йому зробили операцію в Москві, але 5 березня 1916 року він помер. Панахида відбулася у храмі Миколи Явленого на Арбаті.

Наприкінці ХІХ століття нумерація будинків у Москві ще не прижилася, вони, як і раніше, називалися за прізвищами їх домовласників. Будинок № 9 був пов’язаний з прізвищем Ромейка, що відбилося в адресно-довідковій книзі «Вся Москва»: «Розенталь Влад. Андр. — Арбат, д. 9, Ромейко. Тлф 155-40. Глазн. бол. Прием Ежен. От 1–5 ч. д.». Отже, пацієнти окуліста Розенталя знали, що прийом ведеться в будинку Ромейка. З початку 70-х рр. на земельній ділянці № 636/599 знаходився і будинок, що належав Анастасії Каринській. «Адрес-календарь г. Москвы на 1892 год» зафіксував: «Каринская Анастасия Степановна, жена действительного статского советника, Арбат, Пречистенская часть, 2 участок № 636/599».

Наприкінці ХІХ століття два будинки на ділянці № 636/599 придбали воєнні інженери-капітани Йосип Бургардт та Йосип Гвоздецький. В архіві зберігся документ, який свідчить про те, що в лютому 1898 р. Бургардт власноруч письмово повідомляв у Московську міську управу про придбання ним «будинку… в Москві на Арбатській вулиці під № 9…». У листопаді 1900 р. Ромейко знову викупив у Бургардта та Гвоздецького будинки.

Однак у той час, коли Бургардт і Гвоздецький були власниками, вони здійснили в 1897–1898 рр. серйозну перебудову на місці нинішнього будинку № 9. Була перенесена фасадна стіна східного корпусу на нову затверджену червону лінію Арбату; сам будинок був капітально перебудований, виріс ще один поверх, а також він збільшився за рахунок кам’яної житлової прибудівлі. Два будинки (перебудований та збудований у 1893 р.), що виходили на Арбат, були об’єднані одним фасадом. Весь цей корпус поєднувався з двором переходом із проїзною аркою на першому поверсі.

Тому інформації з Інтернету вірити не можна: «Дом 9. В ХІХ веке доходный дом Осипа Станиславовича Бургардта-Гвоздецкого, построен в 1873–1874 гг., архитектор Н. И. Гущин». Прив’язувати всю історію будинку № 9 у ХІХ столітті до одного Бургардта просто смішно, як і його будівництво тільки в 1872–1873 рр. До того ж Бургардт і Гвоздецький — це дві різні людини.

До речі, Московська міська управа викупили у Бургардта і Гвоздецького 5 квадратних саженів землі «для розширення вулиці Арбат». Цікаво, що Бургардт вимагав у влади по 200 рублів за одну квадратну сажень, хоча в районі Арбат ціна на землю в ті часи складала 25–35 рублів. Однак управа заплатила йому лише за половину землі — по 45 рублів 50 копійок за сажень. Значить, запросивши непомірну ціну — тисячу рублів — інженер отримав насправді 111 рублів 93 копійки, тобто у дев’ятеро менше.

Фасад будови з боку Арбату нарешті отримав архітектурне оздоблення, витримане в характерних для другої половини ХІХ століття еклектичних формах. Прямокутні вікна першого поверху та вікна третього поверху, що завершувалися пологими арками, мали складні профільовані обрамлення, напівциркульні вікна другого поверху — багаті архівольти, доповнені гірляндами. Під вікнами другого і третього поверхів були виконані фільонки. Простінки між вікнами першого поверху були рустованими, на другому поверсі — декоровані іонічними напівколонами, а на третьому — нарядними лопатками. Увінчуючий та міжповерховий карнизи мали складний малюнок. У Центральному історичному архіві Москви зберігається опис володіння Бургардта і Гвоздецького за 1900 р., яке складалося з двох будівель — основної та сусідньої з тильного боку. Тому ми маємо рідкісну можливість дізнатися про мешканців будинку № 9 на рубежі віків.

На першому поверсі містилися:

булочна та кондитерська почесного громадянина Дмитра Філіппова; пункт прийому тканин для фарбування пана Цукермана та його квартира; молочна селянина Чикіна; квартира управляючого будинком; квартира пані Чайковської; приміщення для кучера, який возив домовласника (кучерська).

На другому поверсі були розташовані:

квартира панів Корнєва, Соколова, Флор; квартира та гігієнічна лабораторія пані Петрової.

На третьому поверсі знаходилися:

квартира пана Бургардта; квартири панів Преображенського, Дьяконова, Алізар’яна.

Мезонін був зайнятий конторою цементного заводу «Росія».

Підвал також активно використовувався. Там були:

приміщення, що належали Філіппову, а також купцю Макарову, який тримав тут склад вина; двірницька; квартира слюсаря Васильєва та приміщення для швейцара.

Вхід до підвалу був в окремій прибудові.

У сусідньому двоповерховому цегляному будинку у дворі на першому поверсі розташовувалася пекарня Філіппова. Сіни розділяли приміщення на дві частини. Так само поділялося і приміщення на другому поверсі, де знаходилися спальні робочих пекарні. Приміщення в підвальному поверсі також належало пекарні.

Погодьтеся, цікаве наповнення тодішнього дому найрізноманітнішими людьми. А скільки функцій будинок виконував! Доходний дім із другої половини ХІХ століття й до Жовтневої революції 1917 р., а в ньому — булочна, кондитерська, молочна лавка, гігієнічна лабораторія, прийомний пункт і контора та ще й винний склад… Що й казати, життя в будинку вирувало!

Архітектура споруди, що сформувалася в результаті тривалого будівництва наприкінці ХІХ століття, збереглася протягом усього ХХ століття без значних змін.
Нова Москва та «приметы милой старины»
Якою була Москва на початку ХХ століття? Перепис населення 1897 р. встановив, що в місті проживало 1 млн 39 тис. чоловік. Це майже втричі більше, ніж у 1862 р. (364 тис. чоловік), тобто після скасування кріпацтва. Величезний приплив населення був пов’язаний із бурхливим капіталістичним розвитком. Але і це ще не все! У 1914 р., перед Першою світовою війною, в Москві вже нараховувалося 1 млн 763 тис. чоловік, тобто за 17 років населення збільшилося в 1,7 рази! На той час Москва за темпами зростання населення вийшла на перше місце у світі, випередивши Нью-Йорк.

Площа Москви в межах Камер-Колезького валу дорівнювала 71,4 кв. км, а у фактичних межах — 177 кв. км. Камер-Колезький вал довжиною більше 37 км з яром та заставами був побудований у 1742 р. та виконував роль митного кордону Москви. З кінця ХVII століття — фактичний, а з 1806 р. — офіційний поліційний кордон міста. З 1864 р. — межа між містом та Московським повітом. У другій половині ХІХ століття поступово зрівнювався, на його місті почали виникати вулиці. В суспільній свідомості якийсь час залишався умовним абрисом старої Москви. Територія міста була поділена на 17 поліційних частин, які, за суттю, були адміністративними районами. В 1912 р. у Москві було близько 900 фабрик та заводів, де працювало 165 тис. робітників. Дев’яносто відсотків із них були прийшлими, при чому, незважаючи на природне збільшення населення Москви, приплив вихідців із сіл не зменшувався. За словами колишнього товариша міського голови Н. Щепкіна, місто перетворилося на «скопище провинциалов из тянущихся к Москве губерний».

З часу скасування кріпосного права й до початку ХХ століття Москва пережила справжній будівельний бум — кількість будівель за цей час збільшилася в чотири з лишком рази. В 1913 р. у місті було 190 тис. квартир, але 53% всієї площі ще займали дерев’яні будівлі. Зведення нових доходних будинків було пов’язано з виникненням питання… Втім, прочитаємо краще дослівно в путівнику «По Москве» (1917): «…Появился новый вопрос, которого не знала дореформенная Москва. Это вопрос о жилищах, квартирный вопрос». Те саме квартирне питання, яке, за словами Михайла Булгакова, зіпсував москвичів.

Пам’ятаєте, як розмірковував мессір Воланд на сеансі чорної магії?

«— Ну что же… они — люди как люди. Любят деньги, но ведь это всегда было… В общем, напоминают прежних… квартирный вопрос только испортил их…»

Але ж це сказано майже через два десятиліття після путівника «По Москве» 1917 р., який пояснював, що «развитие капитализма, создавшего армию мелкобуржуазного населения в Москве, породило и квартирный вопрос. С каждым годом он становился все острее, и с конца 90-х годов Москва начинает лихорадочно перестраиваться».

Як писав у 1909 р. Валерій Брюсов, «на месте флигельков восстали небоскребы, и всюду запестрел бесстыдный стиль — модерн…». Поет бідкався щодо Москви, де «на улице звон двухэтажных конок был мелодичней, чем колес жестокий треск…».

Нові багатоповерхові будинки витісняли звичні затишні садиби і невеликі будиночки. Поруч із шестиповерховою спорудою у стилі декаданс можна було бачити дивом не знесену двоповерхову похилену халупку зі строкатими фіранками та вивіскою: «Здесь задевают калоши и пачинка обуви». Біля Красних воріт з’явився восьмиповерховий (!) будинок, який відзначили на плані міста. Більше того, для бажаючих помилуватися Москвою з висоти пташиного польоту навіть закрили на якийсь час доступ до дзвіниці Івана Великого, а замість того влаштували оглядовий майданчик… на даху будинку, побудованого неподалік від М’ясницької. Але справжній московський «хмарочос» побудували в 1913 р. — десятиповерховий будинок архітектора Е.-К. Нірнзеє у Великому Гнєздниківському провулку поблизу Тверської.

Тепер подивимося на Арбат, де жив Грушевський. На самому Арбаті збудували семиповерховий дім, декорований «під за́мок» (тепер — № 35). Його власниця Ганна Філатова поставила перед архітекторами В. Дубовським та М. Архиповим завдання збудувати доходний дім для найзаможнішої публіки, і ті блискуче з ним упоралися. У тому ж році з такою ж метою було збудовано великий арбатський доходний дім С. Є. Триндіна та А. Щепотьєвої на розі Староконюшенного провулка (№ 27, архітектор С. Ф. Кулагін).

У передвоєнні роки на Арбаті з’явилися й інші споруди, що й донині прикрашають його. Скажімо, відразу за № 9 — доходний дім (№ 11) з вигадливим фасадом з левовими масками, що належав Акціонерному товариству «Приватний ломбард», було побудовано в 1911 р. архітектором М. Д. Струковим (у 1933 р. надбудований двома поверхами). По непарній стороні відразу за великим Афанасьєвським провулком на місці двоповерхового будинку, в якому Олександр Пушкін оформлював документи про найм квартири в будинку Н. Н. Хитрово, був побудований у 1910 р. малоповерховий доходний дім (№ 15) С. Ю. Бобовича (архітектор Ф. А. Когновицький). У 1902 р. було збудовано за проектом архітектора М. Г. Лазарева чотириповерховий будинок у стилі модерн, де розмістився готель А. К. Єчкіна. В 1914 р. побудували дворовий корпус готелю (архітектор Л. В. Стеженський).

Перейдемо на інший бік. Будинок № 18 з’явився в 1909 р. Вважається, що його було «реконструйовано в 2004 р.», але насправді зведено нову споруду. Доходний дім № 28 С. Скворцова датується 1901–1903 рр. (архітектор А. О. Остроградський). На першому поверсі знаходилася екзотична крамниця «Медична п’явка». Поруч будинок № 30, його спорудили в 1904 р. за проектом архітектора М. М. Боборикіна. На початку століття було споруджено й будинок № 40 (архітектор І. А. Герман).

Нарешті, ще три передвоєнні будинки: № 47 та № 49 було побудовано в 1910 р. як доходні зі спільною чотириповерховою, двопід’їзною спорудою (архітектор М. Д. Холмогоров), а будинок № 51 звели тоді ж за проектом відомого архітектора В. О. Казакова.

Погодьтеся, що Старий Арбат пережив протягом першого десятиліття ХХ століття справжній будівельний бум. Десяток тодішніх будинків і століття потому справно слугують арбатцям. У 1914 р. вийшла у світ цікава книга відомого в ХІХ столітті комерсанта й побутописця старої Москви Івана Слонова «Из жизни торговой Москвы (Полвека назад)». Перераховуючи всі згадані нами пам’ятки нової Москви початку ХХ століття, Слонов бідкався за 60–70-ми рр. ХІХ століття. Ось що він писав:

«…В прежнее время менее было опасности для жизни обывателя (термін “обыватель” не мав на той час негативного значення. Це — постійний мешканець якоїсь місцевості — міської або сільської. — В. М.). Он не мог сгореть беспомощно в десятом этаже небоскрёба, куда не достает ни одна пожарная лестница; обывателя на улицах не давили трамваи и автомобили; лавочники не отравляли его фальсификацией различных жизненных продуктов… В то время не знали ни дровяных, ни квартирных кризисов, всё было дёшево и всего было вдоволь».

Пасажир, що прибув на вокзал в Москву, як, скажімо, Марієтта Шагінян (вона стала арбаткою) восени 1908 р., потрапляв до дивовижного світу:

«Сразу, как ветер, охватывала вас кричащая симфония грохота железных колёс извозчиков по неровным булыжникам мостовых; выкликов уличных торговцев с лотками сезонного товара — “морквы”, “десяточка слив за три копейки”, копчёной рыбы, горячих филипповских пирожков; приятного вклинивания в них звоночков конки и старинного перелива шарманки, крутимой за ручку слепым шарманщиком; оголтелого карканья ворон с облетающих сучьев осенних дерев из-за ограды; пьяной ругани выползавших из ближайшего трактира; а над всем этим — звончайшего уханья колоколов со всех знаменитых московских “сорока сороков”».

Мостовими, що завжди були в поганому стані, мчали автомобілі. Між двох рядів ліхтарів із тріскотом та грохотом летів швидкий трамвай. Неподалік залитою електричним світлом площею повільно та байдужо тяглася допотопна конка, а пара гнідих, які її тягла, презирливо дивилася на найновішу пишноту.

Як відомо, перші лінії кінно-залізничної дороги (конки) були прокладені в Москві ще в 1872 р., а до кінця століття їх довжина складала 90 км. До того часу якраз і була прокладена перша лінія електричного трамваю від Страсного монастиря Тверською вулицею до Тверської застави й далі до Петровського парку. Не дивно, що нове електричне диво викликало затятий супротив власників кінно-залізничних доріг. У результаті транспорт Москви набув абсолютно нових рис, пов’язаних з технічним прогресом, і, разом із тим, зберігав «приметы милой старины». Скажімо, на початку ХХ століття місцеві мешканці ще ганяли корів по Покровці. В 1910 р. городи розташовувалися практично в центрі міста: «У Сухаревой площади, где квадратная сажень земли ценится около 1000 рублей, существует огромная площадь, занятая парниками, огородами и т. д. …Здесь же маленький домик огородника. Ряд шалашей. Пугало. Бродят козлы и козлята. Вообще, полная идиллия».

Щось подібне відбувалося було знайти і в арбатському світі — достатньо було відійти у провулки. Але на Старому Арбаті, що залишався «средоточием умственной жизни Москвы», швидко розвивалася торгівля; нижні поверхи арбатських будинків займали крамниці, на верхніх — облаштовували «номери». Доходний характер мала забудівля Арбатської площі, на яку виходив торговий Арбат. Усі перші поверхи будинків займали крамнички з яскравими вивісками. Цьому сприяло суттєве зростання на початку ХХ століття транзитної ролі Арбату у зв’язку з появою на цьому транспортному напрямі Брянського вокзалу.

Передвоєнні роки нового, ХХ століття були «золотим часом» Росії. Перші десятиліття ввійшли в історію як епоха входження країни у світове господарство. Утворювалися перші підприємницькі родини та династії Рябушинських, Морозових, Філіппових, Мамонтових та інших. У 1907 р. з’явився перший вітчизняний вищий навчальний економічний заклад — Московський комерційний інститут.

На початку ХХ століття російський та московський бізнес за темпами зростання посів перше місце у світі та досяг видатних успіхів. У 1910 р. у столиці було більше 900 фабрик, із них близько двадцяти з кількістю робітників понад 1 тис. чоловік. Мале та середнє підприємництво в основному родинного типу розвивалося в торгівлі, громадському харчуванні, сфері послуг, сільському господарстві, шитті одягу та взуття, харчовій промисловості, будівництві. Індивідуальне приватне підприємництво переважало в медицині, адвокатурі, дрібній торгівлі.

Найкращі представники московського купецтва активно займалися громадсько-корисною діяльністю. Сотні тисяч рублів щорічно вкладалися у благодійні справи. Преса на початку ХХ століття зауважувала, що в жодному іншому російському місті, навіть у Петербурзі, не можна знайти стільки благодійних закладів, створених на приватні кошти, як у Москві. Економічне зростання супроводжувалося розквітом меценатства, культурного колекціонування. Імена Третьякова, Бахрушина, Морозова, Алексєєва, Солдатьонкова, Щукіна, Хлудова та інших назавжди ввійшли в історію Москви.

1912 р. став справжнім розквітом біржевої торгівлі: на столичній біржі котирувалися акції 312 акціонерних товариств на суму 2 млрд рублів, і на початку ХХ століття Москва стала лідером за кількістю випущених облігацій, залишивши далеко позаду інші великі міста імперії.

До 1913 р. промислове виробництво в Росії та Москві досягло свого піку. У 1914 р., на початок Першої світової війни, Москва була одним із міст світу, що розвивається найдинамічніше. Подальшому стрімкому темпу розвитку завадили війна та перехід до мобілізаційної економіки.


Під покровом храму Миколи Явленого
Будинок № 9, як і весь Арбат, починав нове століття в дивовижній духовній аурі парафіяльного храму святого Миколи Явленого, про який писав Андрій Бєлий:

«Посередине у церкви Миколы (на белых распузых столбах), загибался Арбат, а Микола виднелся распузым столбом колокольни… Микола — арбатский патрон; Безухий, Пьер (см. “Война и мир”), перед розовою колокольней Миколы-Плотника, что не на камне, бродил, собираясь с Наполеоном покончить; Микола-патрон, потому что он видел Арбат… Староколенный арбатец, идя мимо, шепчет молитву “Арбатскую” — может быть?

Крепись, арбатец, в трудной доле:

Не может изъяснить язык,

Коль славен наш Арбат в “Миколе”, —

Сквозь глад, и мор, и трус, и зык.

Микола ведь, изображенный на камне плывущим, державшим собор на подборье сращенья просфорок, с мечом, в омофоре, — арбатца так радовал».

На мій погляд, церква Миколи Явленого першою в місті вимагає термінового відновлення. Я чимало писав про це в московській пресі, й ці рядки нехай також ляжуть на чашу турботи про колишній храм, який заслуговує на відродження. Для цього на перенаселеному Арбаті є можливість! Достатньо сказати, що значну частину колишньої церковної дільниці зараз займають сад та пустир за тодішніми будинками № 14 та № 16.

Під покровом «Николы Милостивого, тихого и простого святителя» (Борис Зайцев) будинок № 9 тримав фасон на Арбаті, що будувався!

У Центральному архіві науково-технічної документації Москви знайшов документи про те, що в грудні 1908 р. Олександр Ромейко звернувся до московської міської управи з письмовим прохання про зруйнування декількох цегляних та дерев’яних нежитлових будівель на ділянці № 636 з метою «будівництва п’ятиповерхового (!) з підвальною частиною цегляного будинку». Вже в січні 1909 р. Московська міська управа повідомила, що «перепон для будівництва немає». За документами архіву виходило, що Ромейко змінив свої плани й відмовився від нового будівництва. Принаймні зберігся документ, в якому зазначалося, що справу було закрито «в связи с неявкой домовладельца А. И. Ромейко на подписание обязательств, необходимых для выдачи разрешения на ведение строительных работ в его владении в Пречистенской части, участок 2, под № 636…».

Однак із часом я ознайомився з документами Центрального історичного архіву Москви, що свідчили: в 1909 р. задум Ромейка таки було здійснено, і будинок, в якому знаходилася пекарня Філіппова (у дворі за основною будівлею), було збудовано наново, він став п’ятиповерховим цегляним з нежитловим підвалом, проїзними воротами та двоповерховою цегляною прибудовою для сіней. У цьому будинку, крім пекарні Філіппова, знаходилися також квартири, що здавалися в оренду.

У будинку № 9, згідно з адресно-довідковою книгою «Вся Москва», в 1910-х рр. крім доходних квартир розміщувалися: редакція стоматологічного журналу «Аша», магазин стоматологічних приладь, а в квартирі № 36 та інших приймали пацієнтів лікарі різних спеціальностей.

Володіння № 636/599, за документами 1909–1912 рр., числилося за Олександром Ромейком. «Вся Москва» за 1912 р. називала будинок № 9 «домом Ромейко» та давала його телефон (34–44). Книга свідчить і про те, що в будинку проживала й Олена Ромейко, яка після смерті чоловіка в 1916 р. стала домовласницею. «Вся Москва» за 1915 р. коротко інформувала: «Ромейко Ел. Ник. п. двор. 636/599». Є й більш повна інформація про неї: «Ел. Ник. двор. Арбат 9, соб. Чл. Приют. О-ва попеч. о неимущ. и нужд. в защите детях. Дмвл…» Тож, дворняка, домовласниця, член опікунського товариства, що опікувалося незаможними та дітьми. Як бачимо, до того часу нумерація будинків у Москві вже прижилася та стала звичною.

Окинемо оком найближчі будинки.

Найперше, побачимо процвітаючий на той час ресторан «Прага».

Навпроти № 9 — будинок № 4, що належав, як і кілька будинків поруч, дворянину, генералу та золотопромисловцю Альфонсу Шанявському. На вході був напис: «Меблированные комнаты» — спочатку «Гуниб», а потім «Столица». Вони розташовувалися на другому поверсі, й ціни були невисокими. Скажімо, в 1913 р. номери коштували від 1,25 до 3,5 рублів на добу (в готелях «Метрополь» та «Національ» ціни сягали 40 рублів). Тут зупинялись відомі письменники та поети, скажімо, Костянтин Бальмонт, Іван Бунін. На першому поверсі можна було недорого пообідати або напитися смачного московського чаю. В будинку № 4 жили й дуже потрібні арбатцям майстри — швачка Марія Кондратьєва та брати Романови. Придивившись до світлин будинку, зроблених на початку ХХ століття, побачимо вивіску «Садоводство». І поруч: «Приборы, оконные, дверные, столярство Н. Н. Миняева». Які ж необхідні магазини були тоді на Арбаті! Сьогодні про це годі й мріяти…

Поруч із нашим — будинок № 7, в якому після революції 1905 р. і завоювання перших конституційних свобод улаштувалися комітети робочих профспілок текстильників, будівельників, малярів. Але ненадовго — в серпні 1906 р. їх закрили та виселили. В 1907 р. у будинку відкрився кінотеатр «Гранд Паризьєн». Саме тут 18 вересня 1909 року вперше подивився кіно Лев Толстой, що приїхав із Ясної Поляни до Москви. Показували «сначала виды, потом мелодраму, а дальше что-то комическое». Але до кінця сеансу великий старець не досидів, пішовши під час перезарядження апарату на очах здивованих глядачів. Толстой знайшов видовище «ужасно глупым». Гольденвейзер, який супроводжував письменника, згадував: «Он был поражен нелепостью представления и недоумевал, как эта публика наполняет множество кинематографов и находит в этом удовольствие». У щоденнику Лев Миколайович записав надзвичайно коротко: «Пошел в кинематограф. Очень нехорошо». Звісно, німе та наївне «підстрибуюче» кіно часів примітивної знімальної техніки в очах видатного реаліста не витримало жодного порівняння з людською та природною натурою. Але, як зазначається в сучасному путівнику, його візиту було достатньо, аби «Паризьєн» ввійшов в історію Арбату та кінематографа.

У будинку № 13 у 1905–1909 рр. жив художник Олександр Моравок (1878–1951). Він народився в Україні, на Київщині, і перші навички живопису отримав у приватній художній школі Миколи Мурашка в Києві. В 1902 р. закінчив Московське училище живопису, скульптури та зодчества, де вчився в Абрама Архипова, Миколи Касаткіна, Олександра Коріна. З 1904 р. — член Товариства передвижників. Відбувся як художник, коли вже жив у будинку № 13. Його картина «Майбутній наїзник», датована 1908 р., потрапила до Третьяковської галереї. Перебуваючи на Арбаті, Моравок викладав у Художньо-поліграфічній школі при видавництві Івана Ситіна. В 1909 р. його запросили до Ясної Поляни, де художник писав портрет Льва Толстого. За радянських часів Моравок став академіком Академії художеств СРСР (1948).

З відомими митцями пов’язаний у цей час і будинок № 25. Тут у 1900-х рр. у «Классах рисования, живописи и скульптуры» під керівництвом Костянтина Юона вчилися Віра Мухіна, Олексій Купрін, Володимир Фаворський, Василь Ватагін та інші. Цікаво, що в цьому будинку оригінально поєднані три меморіальні дошки, на яких відмічено важливі події та імена в його історії, починаючи з момента будівництва будинку в 1870 р. та до середини 30-х рр. ХХ століття. Зокрема, крім згаданої, закарбована знакова інформація про розташування тут Товариства російських лікарів з безкоштовною лікарнею та аптекою. На Арбаті більше немає подібних своєрідних меморіальних тріад, а могли б бути. Втім, і тріада ця є не тільки не вичерпною, але навіть не до кінця продуманою.

На початку ХХ століття будинок № 36 на Арбаті (ближче до церкви Миколи в Плотниках) придбали власники «Ресторана Тестова» брати Володимир та Іван Тестови. Про це розповідає в наш час пра-правнук засновника династії Івана Тестова (прибл. 1827) Валерій Тестов, який бідкається: «Зараз у будинку за адресою Арбат, 36 є “що завгодно”, й одночасно нічого, що нагадувало б про династію відомих підприємців-рестораторів».



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка