Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка49/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   45   46   47   48   49   50   51   52   ...   56

Пирога Руслана стаття «Життєпис Михайла Грушевського поповнюється» в Міжвідомчому збірнику наукових праць «Архівознавство. Археологія. Джерелознавство» (Вип. 7. К., 2005).

«Ця важлива українознавча праця (йдеться про книгу В. Мельниченка “Прапор України на Арбаті”. М. : ОЛМА-ПРЕСС, 2004) заслуговує на розлогу рецензію. Але з огляду на профіль даного видання зосередимо увагу лише на центральному розділі книги «Грушевський на Арбаті». Як відомо, й досі у біографії видатного українського історика і державного діяча є чимало невисвітлених сторінок. До них належить і перше московське заслання М. Грушевського (вересень 1916 — березень 1917 років). Дослідження В. Мельниченка й заповнює цю біографічну лакуну.

Слід відзначити, що стрижневою віссю книги є історія і сучасність знаменитої російської вулиці Арбату. Саме тут у будинку № 9 розміщено осередок української культури у Москві. На цій же вулиці у будинку № 55 восени 1916 р. поселилася родина Грушевських. Вперше у сучасному москвознавстві п’ятсотлітня історія Арбату, її вплив на розвиток російської культури подано через призму бачення українського дослідника. Грунтовно вивчені й дві сотні літ функціонування буд. № 9, який нині є власністю України.

В. Мельниченко висвітлив передісторію появи М. Грушевського у Москві — його перебування на засланні у Симбірську та Казані, роль російських академічних кіл у переведенні вченого до Москви. Автор цілком вмотивовано доводить, що в цей період у центрі уваги М. Грушевського знаходилися проблеми розвитку українського національного руху у зв’язку з подіями Першої світової війни. Його турбувала політика гоніння всього українського в Російській імперії і особливо брутальна поведінка російської військової адміністрації на території тимчасово захопленої Галичини. Отже, розгортання “української роботи” й стало головною метою діяльності М. Грушевського у Москві. Згадуючи ті часи, він згодом писав: “Після двохлітньої вимушеної перерви у моїй громадській і науково-культурній роботі я готов був кинутись на московські можливості в сій сфері, як голодний циган на паску”.

У книзі висвітлено роль М. Грушевського в тематичному спрямуванні журналу “Украинская жизнь” та україномовного тижневика “Промінь”. Автор проаналізував публіцистичні твори М. Грушевського з українського питання. Тільки “Украинская жизнь” за 1912–1916 рр. вмістила десять його статей. Наведено цікаві епізоди того, як царська цензура “препарувала” українські видання. Зокрема, було фактично заборонено до друку статтю М. Грушевського “Свят-вечір” у часопису “Промінь”, якою він звернувся до галичан “з привітом і підбадьоренням”.

У книзі всебічно з’ясовано активні стосунки М. Грушевського з “московськими українцями”, намагання залучити їх до громадсько-політичної діяльності. Він зустрічався з В. Винниченком, А. Кримським, С. Петлюрою, О. Саліковським, Є. Чикаленком, М. Шрагом та ін. Важливо, що авторові вдалося показати непрості міжособистісні відносини Грушевського з провідними діячами української громади. Так, стосунки з Винниченком він кваліфікував як “не злі — не добрі”. Не обходив М. Грушевський увагою й студентів московських вузів — вихідців з України. Згодом у “Споминах” він записав: “Я дійсно став у центрі московського українського життя”. До того ж він постійно листувався з активом “петроградських українців” — П. Стебницьким, О. Лотоцьким, М. Могилянським та ін. У книзі докладно розповідається й про контакти М. Грушевського з такими російськими діячами як О. Керенський та М. Горький.

Природно, що автор значну увагу приділив питанню розгортання М. Грушевським у Москві наукової роботи. Зокрема, йдеться про опрацювання третьої частини VIII тому фундаментальної “Історії України-Руси”. З цією метою учений замовляв матеріали у Московському головному архіві Міністерства закордонних справ та Рум’янцевській бібліотеці. В. Мельниченко в архіві Російської державної бібліотеки виявив цікаві документи, які ілюструють долю одного з таких замовлень. Цей епізод розширює наші уявлення про творчу лабораторію великого ученого.

Для книги В. Мельниченка характерним не лише грунтовне джерельне забезпечення, але й розлогі роздуми сучасного історика про творчість М. Грушевського. Так, розповідаючи про його працю над VIII томом “Історії України-Руси”, автор прагнув реконструювати осмислення М. Грушевським надзвичайно важливих і складних подій національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького, зокрема наслідки збаразько-зборівської кампанії. При цьому автор виявив добрі знання новітньої української історіографії з проблеми.

У книзі показано намагання М. Грушевського реалізувати свої власні видавничі плани. Він вів переговори з видавництвом братів Сабашникових, друкарнею Рябушинських та ін. Так, у Синодальній московській друкарні вчений сподівався перевидати батьківську “Первую книгу церковно-славянского языка”. Усі ці переговори утвердили його в думці про необхідність заснування у Москві українського видавництва. Зустрівши доволі прохолодне ставлення до цього проекту з боку В. Винниченка та С. Петлюри, М. Грушевський пробує залучити С. Єфремова, О. Олеся, а також узгодити ці плани з київським видавництвом “Вік”.

В. Мельниченко намагається проникнути у світ внутрішніх переживань М. Грушевського, відслідковує його рефлексії на події напруженого внутрішньополітичного життя царської Росії. Зокрема, щодо вбивства Распутіна учений згодом писав у “Споминах”: “Доля фатально зв’язала сю дивну авантюристичну постать з виродженцями Романовими”. Загалом характерною особливістю рецензованого дослідження є намагання автора максимально використати різні джерела (спогади, листування) для передачі тогочасного психологічного, душевного стану М. Грушевського.

Як відомо, переїзд М. Грушевського до Москви у вересні 1916 року збігся з його 50-річчям. Із книги довідуємося, що широких ювілейних заходів не було. Та й статус піднаглядного не дозволяв цього. Привітали московські українці, депутація київських студентів. Найбільший публічний розголос ювілей дістав на сторінках часопису “Украинская жизнь”, присвяченого п’ятдесятиліттю вченого і громадського діяча. С. Єфремов у своїй статті наголошував, що Грушевський став “центральною фігурою сучасного українства”.

В. Мельниченко цілком слушно доводить, що півріччя московського буття М. Грушевського, його повернення до активної громадської, публіцистичної, наукової роботи, інтегрованість у політичне життя Росії, мали надзвичайно важливе значення для утвердження його провідної ролі в українському національному русі взагалі і новій політичній ситуації зокрема. Повернення М. Грушевського до Києва було іманентною потребою розвитку української революції.

Книга цікава й тим, що автор не обійшов проблем повсякденного життя родини Грушевських у Москві. Він описав помешкання в буд. № 55 на Арбаті, умови побуту, харчування, стан здоров’я, матеріаль­ні статки. За досить короткий час у квартирі Грушевських побувало чимало гостей, як правило відомих українських діячів. Знаходимо тут й відомості про стосунки засланця з московською поліцією. Матеріали розділу “Грушевський на Арбаті” вдало доповнено вміщеними у книзі копіями архівних документів, репродукціями часописів, фото М. Грушевського, тогочасних видів Москви.

Отже, В. Мельниченку вдалося правдиво і досить повно дослідити та подати читачеві загалом невеликий, але насичений працею, боротьбою і сподіваннями, відтинок життєвого шляху М. Грушевського. Грунтовна історико-джерельна база, глибокий науковий аналіз, літературна майстерність дали можливість авторові зробити суттєвий внесок у розвиток вітчизняного грушевськознавства, у творення панорамного біографічного полотна Великого Українця.

Насамкінець слід наголосити, що В. Мельниченко виступає не тільки дослідником, а й пропагандистом знань про життя і творчість М. Грушевського в Росії. За його ініціативи в Українському культурному центрі відбулося відзначення 135-річчя від дня народження історика. Авторові цієї рецензії випала честь виступити там з доповіддю про М. Грушевського перед українською громадськістю (2001). У центрі відбулися презентації виданої у Москві праці М. Грушевського “История украинского народа” (2002) та роману Ю. Хорунжого “Вірую” (2003)».
Платонов Сергій Федорович (1860–1933) — історик, академік Російської Академії наук (1920), Академії наук СРСР (1925), автор праць із історії Смути в Московській державі XVI–XVII століть.
Плющиха вулиця — в Хамовницькій дільниці міста (тепер — район Хамовники) між Смоленською площею і 2-м Тружениковим провулком.

Від Плющихи до Новодівочого монастиря простягалося Дівоче поле.


Поварська вулиця — в Арбатській дільниці міста (тепер — райони Арбат і Пресненський) між площами Арбатські Ворота і Кудрінська. Назва — від слободи царських поварів ХVІ–ХVІІ століть.

Грушевський бував тут неодноразово в будинку № 26, де знаходилася редакція журналу «Промінь».


Погодінська хата. Збудована з дерева архітектором М. Нікітіним у 1856 р. у «російському стилі» у дворі чималої садиби професора М. Погодіна й, на відміну від самої садиби, збереглася (вул. Погодінська, 12 а). Це — реконструйований високий блакитний зруб зі світлицею, прикрашений узорчастою різьбою, з двосхилим різьбляним дахом. Шедевр дерев’яної архітектури! Таке будівництво стало можливим лише після відміни у Москві обов’язкового зразка для міського фасаду. Зведення хати в російському стилі оплатив «економічний слов’янофіл», друг і однодумець Погодіна, купець Кокорев. Сюди приходили найвідоміші письменники, артисти, вчені. Втім, не треба довіряти тим авторам, які нині пишуть у довідниках про Москву, що «в хаті на Дівочому полі якийсь час жив Гоголь». Насправді Гоголь помер задовго до побудови «Погодінської хати», зате був частим гостем у будинку, придбаному Погодіним у 1836 р. Уперше Микола Васильович поселився тут 26 вересня 1839 року, коли, вже будучи автором «Ревизора», повернувся після мандрів Європою до Москви, а виїхав на постійне проживання до графа Толстого на Нікітський бульвар 4 грудня 1848 року.

Коли на початку 30-х рр. Грушевський жив на вулиці Погодінській, 2/3, «погодінська хата» знаходилася за два кроки від нього. Можна не сумніватися, що Грушевський, який цікавився Гоголем, бував біля неї.


Покладання ризи Пресвятої Богородиці у Влахерні в Кремлі церква. Побудована в 1451 р., кам’яною зведено в 1485 р. Капітально відремонтована в середині ХІХ століття у зв’язку з будівництвом Великого Кремлівського палацу. Закрита в 1918 р.

Грушевський, очевидно, бував у цій церкві.


Покровка вулиця — у Басманній дільниці міста (тепер — Басманний район) між Армянським провулком і вулицею Земляний Вал.

Грушевський бував на Покровці.


Покровський Михайло Миколайович (1868–1932) — історик, державний діяч, академік АН СРСР.
Покровської застави площа (тепер — Абельмановської Застави площа) — у Рогозькій дільниці міста (тепер — Таганський район) між вулицями Абельманівська, Рогозький Вал, Таганська та Нижньогородська.

Назва — від монастиря Покрова Святої Богородиці, заснованого в 1635 р. (відома також під назвою Семенівська, Таганська застава). Біля неї знаходився Нижньогородський вокзал, на який у лютому 1892 року приїхав до Москви Грушевський.


Полозов Михайло Олександрович (бл. 1890–1937) — український політичний діяч. З квітня 1917 р. — член УПСР, належав до так званого лівого крила партії в Українській Центральній Раді, разом із Панасом Любченком, Василем Блакитним (Елланським), Олександром Шумським. Виступав за встановлення в Україні радянського устрою з метою недопущення її окупації російськими більшовицькими військами. На початку 1918 р. Полозов у складі української делегації брав участь у мирних переговорах у Брест-Литовську. З серпня 1918 р. — один із керівників Української комуністичної партії (боротьбистів). З тактичних міркувань вступив до КП(б)У. У 1927 і 1930 рр. — член ЦК КП(б)У.

Був наркомом фінансів України. У 1933 р. заарештований органами НКВД, звинувачений у приналежності до «націоналістичної організації» і засланий на Соловки. Розстріляний у 1937 р.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).
Попов Ніл Олександрович (1833–1891) — управляючий Московським архівом Міністерства юстиції з 1885 р., дійсний статський радник, історик, археограф, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, заслужений професор, нагороджений орденами св. Анни, св. Володимира, св. Станіслава, іноземними нагородами. Автор багатьох наукових публікацій. Особисто знав Осипа Бодянського, написав статтю «Осип Максимович Бодянский в 1831–1848 гг.» (Русская старина. 1878. № 11).

У грудні 1891 р., дізнавшись про смерть Попова, Михайло Сергійович записав у щоденнику: «Дуже мене се вразило…»


Порш Микола Васильович (1879–1944) — громадсько-політичний діяч, економіст, публіцист. Один із організаторів і лідерів РУП й УСДРП. Друкувася на сторінках українських часописів, в тому числі в московському журналі «Украинская жизнь». Член Української Центральної Ради, генеральний секретар праці та військових справ УНР. У 1919–1920 рр. був послом УНР у Берліні. Згодом відійшов від політичної діяльності, присвятивши себе науковій роботі. У своїх працях зокрема досліджував роль України в економічному піднесенні Російської імперії.
Пошта в Москві. Михайло Грушевський у Москві вів активне листування, користувався міською поштою, яку було відкрито ще у 1845 р. Раніше листи своїх панів розносили по місту лакеї та прислуга, які у святкові дні збивалися з ніг. Москвичі відразу оцінили поштове нововведення. Протягом першого року роботи московської пошти до неї надійшло понад 160 тис. листів, а наступного — вже понад 200 тис. Листи приймалися в усіх куточках міста в 120 невеликих лавках. Восени 1848 р. уперше з’явилися скриньки, збиті з тонких дошок, оббиті жерстю й пофарбовані в яскраво-зелений колір. Вони були встановлені в 10 кондитерських магазинах. У 40-х рр. у Москві вже продавалися конверти, а у 50-х рр. з’явилися перші поштові марки.

Імператорський Московський поштамт знаходився на М’ясницькій вулиці й складався з цілого ряду експедицій: прийому кореспонденції і посилок та відправлення пошти; прийому грошей; іноземної кореспонденції; розбору і видачі грошей; газетної експедиції тощо. Існувало також відділення поштових карет: «Почтовое отделение транспортов, карет и брик находится при Почтамте у Мясницких ворот». У Москві тоді вже працювало спеціальне Поштамтське училище. При поштамті діяла лікарня.

У другій половині ХІХ століття центральний поштамт мав 5 відділень: у Сретенській дільниці, на Садовій вулиці біля Тріумфальних воріт, у будинку Наумової (№ 608); у Пречистенській дільниці в приході Іоанна Предтечі; в Якиманській дільниці на Полянці в будинку Лущевіна; у Басманній дільниці на Німецькій вулиці в будинку колезького асесора Євграфа Колоколова; у Рогозькій дільниці на Великій Олексіївській вулиці у будинку купця Тихона Бичкова. Улітку тимчасово відкривалися додаткові поштові пункти у дачних місцевостях — Петровському парку і Сокольниках. Пізніше — у 60-х рр. — Москву було розділено на 23 поштових округи.

Про порядок відправки кореспонденції та грошей дізнаємося з офіційного документу:

«Прием простых писем, денег, документов и посылок на все тракты внутри Империи и за границу, производится ежедневно, кроме воскресенья, с 8 часов утра, в Почтамте до 2 часов по полудни, а в отделениях Почтамта до полудня.

Почтамт принимает для пересылки денежные суммы до неограничения, а его отделения не принимают свыше 1450 руб. сер.

Для доставления корреспондентам возможности отправлять нужные письма и после 2 часов дозволен прием их в самом Почтамте до 5 часов вечера, со взыманием добавочной платы, по 10 коп. с каждого письма».

Рознесенням листів по Москві й дачним місцевостям займалися десятки листонош. Лист, відправлений о 9-й ранку, опівдні доставлявся в найвіддаленіший куточок міста. Між іншим, Гоголь писав: «У нас единственная исправная вещь: почтамт». Це було характерним й для початку ХХ століття, зокрема, під час перебування в Москві Грушевського, котрий вів активне листування.

Відомо, що в Москві листоноші стикалися з чималими труднощами впродовж усього ХІХ століття та й на початку наступного. Московський пошт-директор писав: «Если в Париже, Лондоне и Берлине письма доставляются не в квартиры получателей, а отдаются привратникам домов; если в Петербурге большей частью ничего не стоит отыскать дом, а в доме квартиру, где живёт получатель, то Москва далека ещё от этих удобств. Здесь мало найти дом, гораздо труднее найти в доме того, кого нужно, и нередко случается, что в самом начале этих разысканий на почтальона, особенно в отдалённых частях города, бросается стая собак и заставляет его, забыв исполнение своей обязанности, искать, и не всегда успешно, собственного спасения».

Утім, судячи з активного листування Грушевського, пошта в його часи працювала значно краще, ніж тепер.


«Прага» ресторан. Грушевський, згадуючи про своє життя на Арбаті, писав: «Одинокий дійсно гарний ресторан в сім районі була “Прага” коло Арбатських воріт».

Історія ресторану така. У 1872 р. на розі Арбату в будинку Фірсанової (кінець ХVІІІ століття, перебудований в 1824 р.) відкрився трактир «Прага». Цю назву жартівливі московські завсідники перейменували по-своєму — «Брага». Арбатознавець Іммануїл Левін вважав, що в 1896 р. «Прагу»-«Брагу» випадково виграв лівою рукою на більярді господар будинку № 5, що якраз навпроти, — купець Петро Тарарикін. Ставлюся до таких історій з певною долею скептицизму, але не можна не погодитися з тим, що Тарарикін одразу зрозумів: найвигідніше в «Празі» — її зручне розташування на розі престижних вулиць Арбат і Поварська, до того ж жваве Бульварне кільце і Арбатська площа. Новий господар енергійно взявся за справу, перетворивши пересічний трактир у першокласний ресторан для «чистої» публіки, передусім, інтелігенції. У 1902 р. архітектор Лев Кекушев перебудував будівлю, в 1914 р. на даху було влаштовано літній сад, а численні зали і кабінети прикрашено стінним розписом, дзеркалами, ліпниною і бронзою. До того ж, Тарарикін запросив до «Праги» кращі циганські ансамблі, відомих виконавців.

Московський журналіст Володимир Гіляровський писав, що «Тарарыкин сумел соединить все лучшее от “Эрмитажа” и Тестова и даже перещеголял последнего расстегаями “пополам” — из стерляди с осетриной. В “Праге” были лучшие бильярды, где велась приличная игра».

Господар «Праги», здається, першим серед московських рестораторів відмовився від загального і спільного для всіх залу, який нерідко неминуче ставав ареною конфліктів між різними соціальними групами відвідувачів, і створив багатоярусну систему різних за розміром і призначенням залів, кабінетів і просто інтимних куточків. Це дозволяло приймати одноразово багато сотень гостей, надаючи кожній групі автономію. Тут весілля не заважало поминанням, а офіційне вшановування поважного ювіляра — молодецькій вечірці з циганами і танцями…

У результаті «Прага» швидко набула славу закладу інтелігентного, демократичного, одним словом, арбатського. Тут на початку століття після прем’єри «Трьох сестер» мхатовці вшановували Чехова. (Не можу не пригадати, як герой чеховського оповідання «Юбилей» — актор, — вийшовши з друзями пізно ввечері з ресторану «Грузія» на Малій Грузинській вулиці сп’яну бурмотів: «Нам бы еще в “Пррагу” съездить… Рано еще спать! Где бы пять целковых достать?») Тут московські поети зустрічалися з класиком бельгійської літератури Емілем Верхарном. Тут шанувальники Іллі Рєпіна організували урочистості з нагоди реставрації його картини «Иван Грозный и сын его Иван», порізаною в Третьяківці психічно хворим. Тут же музична Москва влаштувала урочистості на честь засновника Московської консерваторії Миколи Рубінштейна. Довгі роки потім так звані «рубінштейнівські» обіди на честь талановитої консерваторської молоді були традицією. У «Празі» проходили засідання Товариства історії і старожитностей російських, очолюваного Василем Ключевським…

Грушевський скаржився, що під час війни в «Празі» його сім’ї харчуватися було неможливо: «Обід… тоді коштував 4 рублі, що для нас, які так недавно ще обідали менше як за рубля, здавалось лукулівською ціною, не тільки фінансово, але навіть і морально недопустимою». Справді, до війни в «Празі» можна було замовити розкішний «комплексний обід» за 2 рублі 50 копійок і скромніший — удвічі дешевше.

Після революції 1917 р. «Прага» була націоналізована й на деякий час узагалі втратила свою вивіску: які ресторани в роки «воєнного комунізму»! Втім, минуло кілька років, і ситуація кардинально змінилася. Очевидець, письменник Микола Зарудін писав: «Нэповская “Прага” орала цыганами... Начиналась особая, плотно прикрытая портьерами жизнь. Туда проходили позже, опытно кидая швейцарам пальто и шляпы, и кто может разгадать, сколько концов всяческих драм и падений поднялось по лестнице в яркий свет, в визг цыганского пения, в шум и звон, в туманный дым папирос...»

У 1924 р. тут відкрилася загальнодоступна їдальня «Моссельпрому», про яку писав Володимир Маяковський: «В столовой Моссельпрома — бывшая “Прага”…» Про подальшу долю «Праги», зокрема в 30-х рр., лапідарно-точно писав Юрій Казаков, який захопився в ній… читанням книг: «…На Арбате, в здании нынешнего ресторана “Прага” — тогда этот дом был набит всевозможными учреждениями от милиции до собеса, — в читальном зале библиотеки».


Пресня річка — лівий приток річки Москви, довжина 4,5 км (схована в колектор). На її берегах раніше знаходилися Тверська-Ямська і Грузинська слободи, села Воскресенське та Кудріно.
Престол — головна приналежність християнського храму — священне місце з зображенням Бога на троні (як символ Божественної влади). Є місцем таємничої присутності Ісуса Христа. Високий чотирикутний стіл, що стоїть у центрі вівтаря, на якому розміщено антімінс, хрест, Євангеліє, дарохранительницю і лампаду. У Володимира Даля: «В церкви — столик в алтаре, перед царскими вратами, на коем совершается таинство Евхаристии». Доступ до престолу дозволено виключно священослужителям.
Пречистенка вулиця — у Пречистенській дільниці міста (тепер —район Хамовники) між площами Пречистенські Ворота і Зубовська. Назва — від церкви Пречистої Богородиці Смоленської у Новодівочому монастирі. В путівнику «По Москве» 1917 р. наголошувалося, що вона була «одной из самых аристократических улиц Москвы, где сохранилось много построек барского и даже вельможного типа».

Грушевський бував на Пречистенці.


Пречистенська поліцейська частина — складалася з двох дільниць. 1-ша знаходилася в «поліцейському домі» в Штатному провулку, а 2-га — у «домі поліцейського міського управління» в Малому Успенському провулку. У 1917 р. приставами були капітан Василь Євреїнов і підполковник Олексій Васильєв.

Грушевський стояв на обліку у 2-й дільниці Пречистенської частини в Малому Успенському провулку.

До речі, в Москві тоді працював інститут «наглядачів поліцейських домів». У Пречистенській частині ним був Федір Куракін.
Пречистенський (тепер — Гоголівський) бульвар — у Пречистенській дільниці міста (тепер — райони Хамовники, Арбат) між площами Пречистенські ворота і Арбатська. Назву дали Пречистенські ворота Білого міста, від яких починалася вулиця Пречистенка. Влаштований наприкінці 1810-х рр., в середині ХІХ століття був одним з найбільш занедбаних бульварів міста. Пречистенський бульвар довели до ладу в 60-х рр. ХІХ століття після того, як під час одного з приїздів до Москви ним кілька разів прогулювався Олександр ІІ.

У 1917 р., коли бульваром ходив Грушевський, приблизно з його середини лівий бік був значно вищий за правий, що надавало місцевості своєрідного характеру. Але про це ніхто з сучасних москвознавців не пише. Тоді як унікальний факт відзначено навіть у путівнику 1917 р. «По Москве»: «Понижение одной стороны вызвано, вероятно, глубоким оврагом, существовавшем здесь когда-то. На это указывает название переулка, который отходит направо — Сивцева Вражка».

У 1924 р. Пречистенський бульвар було перейменовано на честь Гоголя.
Пречистенські ворота площа — в Пречистенській дільниці міста (тепер — район Хамовники) між вулицями Волхонка, Пречистенка, Остоженка, Соймоновським проїздом і Гоголівським бульваром.

Виникла біля воріт Білого міста, від яких починалася вулиця Пречистенка як торгова площа. Названа за Пречистенськими (Чертольськими) воротами. У 1924–1992 рр. — Кропоткінська площа.

Грушевський тут бував уже в 1892 р.
Присяжний повірений — у Росії 1864‒1917 рр. адвокат на державній службі при окружному суді або судовій палаті.

Див.: «Вікна квартири виходили на Арбат» (історичний нарис, с. ).


Приходько Олександр Георгійович.

Див. «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Прокопович В’ячеслав Костянтинович (1881–1942) — український громадсько-політичний і державний діяч, історик, публіцист. Закінчив історико-філологічний факультет університету в Києві. З 1905 р. — член Української демократично-радикальної партії, з 1907 р. — член Товариства українських поступовців, у створенні якого брав активну участь. Член Української Центральної Ради, в 1920 р. — голова Ради Народних Міністрів УНР.

Грушевський планував залучити Прокоповича до написання статті до збірника «Україна і Москва в їх духовному житті».


Прольотка в Москві — легкий чотириколісний двомісний екіпаж. Була популярною ще за часів Шевченка: «…В пролётке пустились мы с Михайлом Семёновичем (Щепкіним. — В. М.) Москву созерцать».

Хоча Грушевський користувався в Москві, тим більше на Арбаті, переважно трамваєм, прольотки залишалися невід’ємною частиною міського пейзажу.


«Промінь» — тижневик літератури, науки, мистецтва й громадського життя. Виходив у Москві в кінці 1916 — на початку 1917 р. Редактор — Володимир Винниченко. Михайло Грушевський писав: «Телефонним порозумінням мене з Винниченком велась організація журналу від засідання до засідання…» В «Промені» друкувалися Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Олександр Олесь, Павло Тичина, Григорій Чупринка та ін. З другого номера редакція тижневика знаходилася на вулиці Поварській, 26, кімната 7, тобто на Арбаті.

Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).


Проскрипція — у Стародавньому Римі — список осіб, яких прилюдно оголошували поза законом та публічно засуджували. В деяких державах, в тому числі в царській Росії, список, до якого внесено прізвища підозрілих, публічно засуджених і переслідуваних осіб.

Грушевський неодноразово вживав цей термін.


Радзивілл Януш (1612–1655) — воєвода віленський, великий гетьман литовський. Був прихильником кальвінізму, який поширював у своїх володіннях. У роки Хмельниччини очолював шляхетські війська на землях Литви та Білорусі.
Рахманов Микола Іванович — купець, власник будинку № 55 після Марії Хромової. «Справочная книга о купцах» за 1884 р. містить дані про купця 1-ї гільдії Рахманова Миколу Івановича, який перебував у купцях з 1855 р. І як свідчить довідкова книга про московських купців за 1887 р. він також був почесним громадянином.
Реманович Тадеуш (1843–1904) — польський журналіст, громадський діяч, керівник партії польських галицьких демократів. Був учасником повстання 1863–1864 рр. У Львові видавав тижневик «Гміна». З 1873 р. — керівник крайового статистичного бюро, депутат галицького сейму й австрійського парламенту. Автор публікацій, присвячених українсько-польським відносинам.

Працюючи 2 березня 1892 року в Рум’янцевському музеї в Москві, Грушевський, за його словами, «читав Ремановича».


Рескрипт — опублікований для загального відома акт монарха, звернений до певної службової особи, скажімо, голови уряду, з покладанням на нього певних доручень.
Рєпін Ілля Юхимович (1844‒1930) — видатний художник, виходець із України.

У 1892 р. Грушевський відвідував у Москві виставку картин Рєпіна, що експонувалася в Історичному музеї.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Ржевської ікони Божої Матері біля Пречистенських воріт церква (знесена).

Перший кам’яний храм зведено у 1657 р., а після пожежі відновлено у 1686 р. У 1898 р. збудовано нову трапезну та дзвіницю.

Грушевський бачив церкву, коли відвідував храм Христа Спасителя.
Ржевської ікони Божої Матері на Поварській церква. Її добре знав Михайло Грушевський, який неодноразово бував на Поварській вулиці, зокрема, у будинку № 26, де знаходилася з другого номера редакція україномовного часопису «Промінь».

Церква відома дерев’яною з 1625 р., кам’яною — з 1657 р. Близько 1760 р. було споруджено дзвіницю. Храм перебудовано у 1804 р. і оновлено у 1899 р. На початку 50-х рр. ХХ століття на цьому місці зведено будинок Верховного Суду СРСР.


Різдва Богородиці у Путинках церква (вул. Мала Дмитрівка, 4).

Перший храм на цьому місці датується кінцем ХIV століття. Сучасну церкву збудовано у 1652 р. Вона є останнім пам’ятником шатрової церковної архітектури в Москві. Єдина тришатрова церква у місті. Її неодноразово ремонтували у ХIХ і ХХ століттях. З 1925 до 1935 р. настоятелем храму був архієпископ Варфоломій (Ремов), останній ректор Московської духовної академії, розстріляний у 1935 р. Церкву закрито у 1939 р., богослужіння відновлено у 1991 р.

Грушевський бачив її, коли приходив у друкарню Павла Рябушинського. Можливо, відвідав.
Різдва Іоанна Предтечі біля Варварських воріт церква (вулиця Варварка, 15, буд. 2). Грушевський бачив її, коли бував на Варварці та в Китай-городі.

Відома з початку ХVІІ століття. Нинішня будівля зведена у 1741–1742 рр. Була закрита в 1930-х рр., значно пошкоджена, обезглавлена. Богослужіння досі не відновлено.

Користувалася великою популярністю серед москвичів. Іван Бєлоусов згадував:

«Интересное зрелище представляла Варварская площадь 17 июля (старого стиля), в день празднования этой иконы, которая один раз в году, именно 17 июля, спускалась со стены и устанавливалась на особом помосте под балдахином, украшенном цветами. И целых три дня и три ночи перед иконой служили молебны, для служения которых приезжали архиереи, настоятели монастырей и духовенство из соборов. Большинство москвичей считало своим долгом приложиться к иконе в эти дни, потому что в другое время было невозможно — она висела высоко на башне… Порядок охранялся большим нарядом конной и пешей полиции. В конце третьего дня приезжал сам митрополит, служил торжественный молебен, и икона снова поднималась на башню до следующего празднования».


Різдва Іоанна Предтечі на Бору (в Боровицькій вежі, в Кремлі) церква — вперше з’явилася дерев’яною на кінці кремлівського мису ще в середині ХІІ століття. У 1461 р. звели кам’яну будівлю, що повалилася після спустошувальної пожежі влітку 1493 р. Храм відбудували й освятили в 1509 р. Він постраждав у пожежах 1787 і 1812 рр.

У 1847 р. його було зруйновано, а в травні 1848 р. уже в Боровицькій вежі освятили церкву Різдва Іоанна Предтечі. Немає жодних відомостей про ліквідацію після революції 1917 р. майна церкви, напевне, просто передали в кремлівські музеї.

Грушевський, очевидно, бував у ній.
Різдва Христового у Кудріні церква (знесена у 1931 р.). Грушевський бачив її, коли бував на Поварській вулиці. Відома з 1642 р. Кам’яною зведена у 1692–1693 рр. У 1812 р. вигоріла. Відновлена у 1815 р. Оновлялася у 1917 р.
Рік 1934. Рік смерті Грушевського був символічним для Арбату, на якому він мешкав у 1916–1917 рр. Нагадаю, що Грушевський помер у листопаді, невдовзі після святкування 17-ї річниці соціалістичної революції. Якщо глянути на фотографію будинку № 9, зроблену 7 листопада 1934 року, то побачимо, що на даху будинок прикрашений червоними прапорцями, а на першому поверсі — транспарантами зі звичними партійно-радянськими гаслами. Біля входу до будинку № 9 стоїть стенд із портретом Клима Ворошилова, життя якого, до речі, було пов’язане з Україною. Нижче на стенді — римська цифра ХVІІ — сімнадцять років Радянській владі. Ця цифра набуває містичного характеру. Передусім, вона нагадує ще й про ХVІІ з’їзд ВКП(б), який відбувся в січні-лютому того ж 1934 р. Цей з’їзд констатував, що в СРСР було побудовано підвалини соціалістичної економіки, ленінська політика індустріалізації країни і колективізації сільського господарства здобули рішучу перемогу. «З’їзд переможців» урешті-решт закінчився тим, що майже всі його делегати, а також 98 із 139 членів і кандидатів у члени ЦК партії, були знищені. Чимало з них проживали на Старому Арбаті. Між іншим, саме на ХVІІ з’їзді ВКП(б) секретар ЦК КП(б) України Павло Постишев каявся в тому, що в Україні мало місце «прикрашування ролі контрреволюційної Центральної Ради і українських націоналістичних партій». Постишев громив на цьому з’їзді «націоналістичний ухил на чолі зі Скрипником», який «примусово насаджував українізацію школи»... За кілька днів перед цим той же Постишев на ХІІ з’їзді Компартії України назвав Михайла Грушевського керівником... «бойової націонал-фашистської організації». Тоді ж, у січні 1934 р., нарком освіти України Володимир Затонський кваліфікував Грушевського як «теоретика буржуазного націоналізму».

До того ж, 1934 р. зафіксував украй важливий відтинок ХХ століття, котрий можна поділити на дві рівні частини — по 17 років. Перші з них Старий Арбат залишався справді Старим Арбатом, а наступних 17 якраз вистачило на те, щоб знищити його вигляд і дух. Розпочиналася доба, кажучи словами Марієнгофа, «неосвіченого абсолютизму». Всі Миколині церкви вже було знесено, а замість них на свято поставили символи нової релігії. Скажімо, перед будинком № 9 — велике панно з зображенням Леніна у повний зріст, а трохи далі — навпроти — рівновелике зображення Сталіна.

Згадується Михайло Пришвін, який саме на початку 1930-х рр. записав у щоденнику: «...Вот теперь, когда к Ленину присоединили Сталина в огромном числе и самых крупных размерах, то почему-то стало их обоих жалко». Йосип Віссаріонович уперто й послідовно стверджував формулу «Сталін — це Ленін сьогодні». До речі, партійна верхівка України зробила в цей диявольський задум свій значний внесок. На вже згаданому ХІІ з’їзді КП(б)У Сталіна було названо «найвидатнішою особою нашого часу», а ВКП(б) — «партією Леніна-Сталіна»…
Рогозький вал — у Рогозькій дільниці міста (тепер — Таганський район). До 1922 р. — Рогозький Камер-Колезький Вал, який примикав до Рогозької застави. Знаходився на перетині з Нижньогородською вулицею, на якій розташовувався Нижньогородський вокзал, куди у лютому 1892 р. приїхав Грушевський.
Роздольський Осип Іванович (1872–1945) — український фольклорист, етнограф, філолог, перекладач. У квітні 1914 р. Грушевський просив Шахматова допомогти Роздольському: «…Наш товарищ… преподаватель 1 Львовской гимназии Осип Иванович Роздольский, много лет собиравший мелодии на фонограф в Галиции (он и издал) хотел бы использовать вакации для собирания в Черниговской и Полтавской, а может быть и в некоторых смежных губерниях. Не были бы Вы столь добры — исходатайствовать ему от Академии открытое письмо?» Пізніше Грушевський знову звертався до Шахматова з проханням підтримати засланця Роздольського, зокрема перевести його до Казані за допомоги Російської Академії наук.

Викладав у гімназіях Коломиї, Перемишля, Львова. Записав близько 3 тис. народних пісень з мелодіями. Переклав німецькою й польською мовами твори Василя Стефаника, Лесі Українки.


Розенберг Володимир Олександрович (1860–?). З 1886 р. активно працював у газеті «Русские ведомости», з 1907 р. — її редактор. Грушевський зустрічався з Розенбергом у Москві у 1916–1917 рр.
Розумовський Кирило Григорович (1728–1803).

Див.: «Вікна квартири виходили на Арбат» (історичний нарис, с. ).


Розумовський Олексій Григорович (1708–1771).

Див.: «Вікна квартири виходили на Арбат» (історичний нарис, с. ).


Розумовського Кирила палац на Воздвиженці.

Див.: «Вікна квартири виходили на Арбат» (історичний нарис, с. ).


«Ростбіф морковний». Грушевський іронізував з приводу напівголодного харчування своєї сім’ї у вегетаріанській їдальні, бо насправді ростбіф — це дуже засмажений шматок яловичини, вирізаний із хребтової частини туші.
Рубль. У Грушевського зустрічаємо спомин, що обід у московському ресторані «Прага» «тоді коштував 4 рублі…». Розповідаючи про свої втрати під час пожежі в поїзді Київ–Москва в березні 1917 р., він писав: «Я, щось пригадую собі, вивів цифру свого інфентаря тисячі на три рублів. Залізниця признала мені з того 600 рублів…»

У Володимира Даля — «общая у нас монетная единица». Назва грошової одиниці в Росії, грошовий знак і монета, що мали таку саму вартість. Вважається, що поняття «рубль» виникло у ХІІІ столітті в Новгороді, як назва половини гривни (злиток срібла масою приблизно 200 гр). Москвознавець Іван Кондратьєв писав інакше:

«Рубли были части гривны или куски серебра с зарубками, означавшими их вес. Каждая гривна разделялась на четыре части; название же рубль произошло от слова “рубить”, потому что прут серебра в гривну весом разрубался на четыре части, которые и назывались рублями. Это были куски серебра в полторы вершка длины, в палец толщины, с клеймами и различными изображениями». За словами Кондратьєва, навпіл рубль почали розрубувати приблизно в 1384 р.

Регулярне карбування срібних рублів (масою 28 гр) почалася з 1704 р. У 1769–1849 рр. співіснував рахунок на рублі сріблом і рублі асигнаціями.

На початку ХХ століття монетною одиницею служив рубль, що містив 0,7742 гр чистого золота. Головною монетою була золота. Вийшла з обігу з початком Першої світової війни. У 1915 р. відчеканили останній срібний рубль. Грошовий обіг майже повністю став паперовим. З початком війни припинився розмін паперових купюр на дрібні монети. У 1916 р., коли Грушевський приїхав до Москви, почалося різке зростання цін, головним платіжним засобом стали паперові грошові знаки.
Руга — річне утримання попа та причету від приходу. В праці історика Олексія Малиновського «Историческое обозрение» (1820) є термін «ружна церква», тобто церква, що знаходилася на рузі (на утриманні). Цікаво, що у випадку з церквою Тихона Амафунтського на Арбатській площі (в ній у квітні 1861 р. знаходилася труна з прахом Шевченка), саме старовинні документи про одержання руги дозволили встановити її існування ще задовго до царів династії Романових.
Рум’янцевський музей (Рум’янцевська бібліотека).

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ); «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ); «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).


Рябушинський Павло Павлович (1871–1924).

Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).


Савви Освяченого Преподобного на Дівочому полі церква (знесена у 1930 р.). Грушевський бачив її, коли працював у Московському архіві Міністерства юстиції на Великій Царицинській вулиці. В «Алфавитном указателе к плану Хамовнической части» церква була записана: «Саввы Освященного в пер. Саввинском». Відома тим, що 5 лютого 1852 року Гоголь приїхав сюди до свого духівника отця Іоанна Нікольського, повідомив його, що говіє і попросив призначити день для причастя. Священик порадив дочекатися початку посту та врешті-решт погодився і призначив четвер, 7 лютого. Цього дня, тобто за два тижні до смерті, Гоголь з’явився у церкві Святого Савви ще до початку заутрені на сповідь. Потім перед прийняттям святих дарів упав долілиць і довго плакав.

Кам’яну церкву Савви Освяченого було зведено на місці дерев’яної в 1592 р. на території Саввинського монастиря. Перша письмова згадка про нього датується 1454 р. Якраз тоді боярин Петро Добринський склав духовний заповіт, згідно з яким заповідав «своему господину Ионе митрополиту Киевскому и всея Руси монастырь святого Савы, на Москве, на посаде, и со всем тем, что к тому монастырю из старины потягло, и земель, и лугов, и Собакинская пустошь… А то есмя дал… на поминок своих прародителей и родителей, и по своей души, и по всему своему роду». Отже, монастир було споконвічно зорієнтовано на Київську митрополію. Він вважався спочатку митрополичим, а з 1589 р. — патріаршим. Важливим моментом в історії монастиря став 1654 р., коли у ньому поселилися монахині-киянки, і монастир став не чоловічим, а жіночим: «Ново-Саввинский Киевский, что под Девичьим полем». У 1678 р. його було приписано до Новодівочого монастиря. Наприкінці ХVІІ століття Ново-Саввинський монастир перестав існувати, а гроші на утримання з того часу одержувала приходська церква Савви Освяченого. Вона проіснувала з перебудовами майже три з половиною століття.

Після знесення церкви на її місці у 30-х рр. ХІХ століття було зведено триповерхову будівлю Московського економіко-статистичного інституту (Великий Саввинський провулок, 14). Як розповідають старожили, будинок тричі горів, і є легенда, що це сталося «на покарання» за знищення храму.
Савич Михайло Олександрович (1863–?). Грушевський познайомився з ним у Москві в 1892 р., працюючи в Московському архіві Міністерства юстиції, згадував його в щоденнику.

Виходець із дворян, в архіві — з 1 лютого 1884 року, з 6 грудня 1889 року — на посаді регістратора.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Сагайдачного гетьмана похід на Москву в 1618 р. Грушевський у вірші «Україна», написаному на сімнадцятому році життя, вже писав про те, що «руйновали козаченьки московськії мури…».

Тринадцятого березня 1858 року Шевченко зафіксував у щоденнику: «Навестил меня… М. А. Максимович с брошюрою “Исследование о Петре Конашевиче Сагайдачном”. Сердечно благодарен за визит и за брошюру». Ішлося про відбиток статті Максимовича «Сказание о гетьмане Петре Конашевиче Сагайдачном», у якій розповідалося про похід гетьмана Сагайдачного на Москву і штурм міста восени 1618 р.

Нагадаю, до речі, що й Микола Гоголь цікавився Сагайдачним. У його «Страшній помсті» читаємо: «В городе Глухове собрался народ около старца-бандуриста и уже с час слушал, как слепец играл на бандуре. Еще таких чудных песен и так хорошо не пел ни один бандурист. Сперва повел он про прежнюю гетьманщину, за Сагайдачного и Хмельницкого. Тогда иное было время: козачество было в славе; топтало конями неприятелей, и никто не смел смеяться над ним… Кругом народ, старые люди, понурив головы, а молодые, подняв очи на старца, не смели и шептать между собой».

Фактично маємо винятково схвальну Гоголеву оцінку постаті Петра Сагайдачного. Серед народних пісень, зібраних Гоголем, є й пісня про козака Сагайдачного, «що проміняв жінку на тютюн да люльку, необачний!».

Це той самий Петро Сагайдачний, про якого Грушевський писав у статті «Київ — осередок культурного життя на Україні в ХVІІ віці» (1913), що він «підтримував близькі зносини з церковними і ученими колами київськими», тобто вступив у 1615 р. на чолі Війська Запорозького до київського православного братства:

«Вписався сюди і гетьман Сагайдачний з усім козацьким військом; тим способом приймало військо нове братство та його культурні заходи під свою опіку і прибирало собі право скрізь і всюди виступати його заступником і покровителем. Маючи такого оборонця на місці, українське громадянство київське сміло та енергічно розвинуло свою культурну роботу…»

Так от, польський королевич Владислав (у майбутньому король Владислав ІV Ваза) увійшов до Москви, щоб посісти царський трон, проте невдовзі сам опинився в російській облозі. Єдиною реальною силою, здатною надати швидку допомогу Владиславу, були козаки. На прохання польського короля Сигізмунда ІІІ Петро Конашевич-Сагайдачний, підданий польської корони, з 20-тисячним козацьким військом вирушив на допомогу Владиславу.

На той час за гетьманом реєстрового козацького війська (в 1614–1616 і 1620–1622 рр.) Сагайдачним міцно закріпилася слава сильного й талановитого полководця, який активно воював проти Османської імперії та Московської держави. Михайло Грушевський писав: «…Се чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив житє, в битві був перший, коли приходилося відступати — останній; був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив — як то звичайно у козаків; на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний; супроти козацького своєвільства бував дуже суворий і карав смертю за провини». Сагайдачний уславився морськими походами 1609, 1613–1614, 1620 рр. проти турків і взяттям важливої турецької фортеці Кафи, а також Варни, Очакова, Перекопа, Синопа, Трапезунда.

У Михайла Максимовича читаємо: «Сагайдачный со своими запорожцами беспрестанно воевал татар и турок на море и суше и своими неотразимыми победами грозно прославил свое имя». В «Истории Русов» зазначалося: «Поляки, уважая храбрость и заслуги Сагайдачного, не смели при нём явно производить в Малороссии своих наглостей, да и сама любимая их уния несколько приутихла и приостыла... По смерти Сагайдачного возобновили они прежнее гонение в народе и политику на расстройство войск малороссийских».

У контексті цієї оцінки Шевченко писав у поемі «Гайдамаки»:

А ви Україну ховайте:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать.

Од Конашевича і досі

Пожар не гасне, люде мруть

Конають в тюрмах, голі, босі...

Діти нехрещені ростуть,

Козацькі діти...


У колективній праці «Історія українського війська», що побачила світ у Львові в середині 30 рр. минулого століття, зазначалося, що «десятилітнє гетьманство Сагайдачного, це час, коли козаччина остаточно стала українським національним військом». Молодий російський цар Михайло Федорович Романов мав усі підстави для тривоги, коли писав у своїй грамоті до Донського війська в липні 1618 р.: «Недруг наш и разоритель всего нашего великого Российского царствия полский Жигимонт король умыслил наше Московское государство воевать и разорять… И запорожских черкас (козаків. — В. М.) полковника Саадашново (Сагайдачного. — В. М.) он же, король, со многими людьми прислал в наши полские городы…» В іншому документі йшлося про те, що на Москву йде «всепагубный враг» Сагайдачний. Як писав Михайло Максимович, «Сагайдачний, йдучи війною до Москви, не міг же бути фельдмаршалом миру…».

Очевидно Сагайдачний мав надію, що участь у поході на Москву дасть йому змогу дещо пом’якшити польські власті, які «напосідали на козаччину», домогтися по́ступок козакам, можливо, навіть відстояти певну незалежність козацького війська від польського короля і т. ін. Коротше кажучи, Сагайдачний мав якусь надію на те, що негаразди з Польщею «за московською війною підуть у непам’ять». Інша річ, що польський уряд відповів українському гетьману «чорною невдячністю» (Грушевський ).

Серед причин козацького походу на Москву відомий український історик Костянтин Гуслистий також називав вороже ставлення «частини українського козацтва до уряду Михайла Федоровича, дипломати якого в цей час підтримували відносини з Туреччиною і Кримом, спонукаючи їхні орди нападати на Річ Посполиту, що загрожувало українським землям». Певно, були й інші причини походу Петра Сагайдачного на Москву, і прийшов час їх об’єктивно проаналізувати.

Щодо походу на Москву Грушевський зазначав:

«Потім в р. 1618 уславився Сагайдачний великим походом на Московщину, рятуючи королевича польського Володислава. Того Володислава бояри московські вибрали були царем, а потім відступили від нього. Володислав пішов на Москву з малим військом і не міг нічого зробити. Благав Сагайдачного, щоб прийшов йому помогти. Сагайдачний повів велике військо козацьке, взяв по дорозі багато кріпостей московських і прийшов під саму Москву та штурмував її разом з Володиславом».

За словами Михайла Грушевського, Сагайдачний «здобував кріпости й городи і нагнав великого страху, так що за чудо вважали, як котрому місту удалося від його відсидітись». У вересні Сагайдачний, якого не зміг зупинити посланий царем князь Григорій Волконський, перейшов Оку, визволив із «тушинського полону» польського королевича Владислава і, з’єднавшись із ним, впритул підійшов до стін Білого міста, тобто до Кремля. Дмитро Яворницький писав: «Воєводи, вислані з Москви, щоб перешкодити об’єднанню королевича з гетьманом, повернулися назад ні з чим, бо за словами літописця, їх охопив великий жах». В «Історії українського війська» розповідається, що під самою Москвою відбулася сутичка запорожців із царською гвардією, в якій у бій ходив і сам Сагайдачний. Він збив своєю булавою з коня московського воєводу Бутурліна. Ударні військові сили козаків були зосереджені біля Арбатських воріт і вночі 1 жовтня вони пішли на штурм. (Запорожці не брали участі в штурмі, бо стояли в запасі. В «Історії українського війська» читаємо: «Запорожці… мали завдання пізніше заатакувати відкриті брами петардами й добивати вулиці». В цьому виданні, на жаль, лише констатовано, що Сагайдачному «не поталанило» і до прикрості мало сказано про його московський похід.)

В «Історії України» Михайло Грушевський писав:

«Зійшовся (Сагайдачний. — В. М.) з королевичем, що страшенно утішився з цілим військом сею козацькою помічю, і зараз же вчинив разом з польським військом нічний напад на Москву. Але в Москві знали наперед, що буде напад і встигли приготуватися, так що здобути Москви не вдалося». Лише цим обмежився Грушевський у поясненні невдалого штурму. Правда, в «Історії України-Руси» він окремо додав, що «приступ не удався» також «через деякі нежданні розпорядження польських начальників». І тільки у виносці до цього твердження Грушевський наводив ще й цитату з праці відомого українського історика Михайла Максимовича про Петра Сагайдачного, де зазначалося, що гетьман у вирішальну мить завагався здобувати православну Москву для поляків-іновірців.

Прочитаємо цю думку Максимовича у нього самого: «К полуночи Сагайдачный со всем своим войском был уже у Арбатских ворот, и уже выломаны были петардою ворота Острожные. Но при первой стычке с москвитянами гетман прекратил осаду… Отчего же? Оттого, я думаю, что осада Москвы была ему не по мысли… Его казацкое сердце могло смутиться от той мысли, что он начал крушить единоверную ему русскую столицу, для того, чтоб отдать ее в руки иноверца… И, может быть, такое раздумье пришло к нему в тот самый час, когда Москва звоном колоколов своих позвала православный народ к заутрене на праздник Покрова, и руки осаждавших ее козаков невольно поднялись на крестное знаменье. Впрочем это мое личное мнение…»

Грушевський коротко й, здається, трохи скептично прокоментував Максимовича: «Сю сентіментальність старого історика їдко висміяв потім Куліш». Можливо, ця «сентиментальність» не стала головною причиною невдалого штурму Москви, проте, на мій погляд, було б нерозумно нею нехтувати. Душі українських козаків не були настільки заскорузлими, щоб не відгукнутися на дзвін православних храмів та ще й перед святою для козаків Покровою. Відомий мандрівник і письменник Павло Алеппський, який у середині ХVІІ століття двічі побував в Україні, пильно спостеріг, що на «землі козаків» панує православна віра, на молитвах вони стоять од початку до кінця служби незворушно, немов камінні, безупинно доземно кланяються й усі гуртом, ніби з єдиних уст, співають молитви, і найдивовижніше, що в усьому цьому беруть участь і маленькі діти. В «Історії Русів» сказано, що козаки понад усе ставили батьківську, тобто православну віру.

Згадаймо, що писав Микола Гоголь у «Тарасі Бульбі» про прийом до Запорозької Січі: «Прибулий з’являвся тільки до кошового, який звичайно казав: “Здоров будь! Що, в Христа віруєш?” — “Вірую!” — відповідав прибулець. “І в Тройцю святу віруєш?” — “Вірую!” — “І до церкви ходиш?” — “Ходжу”. — “Ану перехрестись!” Прибулець хрестився… На цьому кінчалася вся церемонія». Тарас Бульба, до речі, «вважав себе законним оборонцем православ’я».

Коли запорожці готувалися до великого наступального походу, то залучали до нього й українських козаків. Тоді посланці від запорізької старшини вирушали на базари та ярмарки, де серед натовпу вилазили на вози й кричали: «Хто хоче за християнську віру бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий зазнати всіляких мук за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас! Не треба боятися смерті: від неї не вбережешся. Таке козацьке життя!» Зі свого боку козаки були немилосердними на війні до своїх ворогів. Дмитро Яворницький писав про це так: «І зі своєї точки зору, і з точки зору свого часу вони мали рацію: на ворога Христової православної віри вони дивилися, як на найбруднішу тварину — “Жид, лях та собака — віра однака”. Тому й були безжальними до них… Отже, в цьому розумінні запорізькі козаки були лише старанними дітьми свого віку». В цій цитаті закцентую знову-таки лише значення православної віри для козаків у смертельному бою з ворогами. Не забудьмо, що сам гетьман Сагайдачний, не випадково називався «в літописах великим захисником православ’я» (Михайло Максимович).

Тож не було нічого дивного в тому, що козаки під Арбатськими ворітьми звично перехрестилися, почувши церковний дзвін на Покрову. В цьому якраз і сублімована драма конкретної історичної ситуації, що склалася восени 1618 р. на Старому Арбаті. Адже відомо, що «постановило козацтво віру святу обороняти» (Микола Костомаров). За словами Костомарова, «багато лицарів таке робили, що не написано і в книгах світу, а записано на небі, бо за них були перед Богом молитви тих, яких вони визволяли з неволі». Ще коротше говорили в народі: «Де козак, там і слава». Микола Гоголь з гордістю писав, що в козацтві «можно было увидеть… зародыш политического тела, основание характерного народа, уже вначале имевшего одну главную цель — воевать с неверными и сохранять чистоту религии своей».

Тарас Шевченко гірко дорікав тим нащадкам, які не зберегли козацької слави:

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали.

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, то ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.
Грушевський у своїй «Всесвітній історії» чудово написав про те, що «козаччина, зіставшися в опозиції польському шляхетському режимові і спираючись на селянські маси в їх боротьбі против польського права, не покинула релігійного прапора».

Заборонену в радянські часи і печальну мелодію славного козацтва пронизливо передав Василь Симоненко у поезії «Українська мелодія», вперше надрукованій аж на зламі 90-х рр. минулого століття:


1   ...   45   46   47   48   49   50   51   52   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка