Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка48/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   ...   56
Когда Потёмкину в потёмках
Я на Пречистенке найду,
То пусть с Булгариным в потомках
Меня поставят наряду.

Спочатку ліхтарщики, котрих набирали з штрафних солдатів, заправляли ліхтарі конопляною олією, яку забирали собі, і ліхтарі часто-густо гасли, ледь кліпнувши. Обурений поліцмейстер наказав додавати в масло спирт. Але спирт крали ще жвавіше. До того ж, окраїни міста заради економії взагалі намагалися освітлювати не щодня. Навіть наприкінці ХІХ століття в Москві популярним був віршик:


Всю Тверскую осветили,

Электричество пустили,

А в других местах прохожий

Поплатиться может рожей.


Утім, Вістенгоф мав рацію, що Москва яскраво ілюмінувалася з нагоди великого свята. На це, зокрема, звернув увагу в 1839 р. маркіз Астольф де Кюстін: «Я любувався ілюмінованою Москвою. В міру того, як згущалася темрява, місто розцвічувалося вогнями. Його магазини, театри, вулиці виступали низками лампад із мороку».

Гасові ліхтарі в Москві з’явилися в 1867 р., а перші 32 електричних ліхтарі спалахнули біля храму Христа Спасителя у 80-х рр., а потім — на Тверській. Утім, це нововведення стосувалося лише центральних вулиць, і, як писав сучасник, навіть у 70-х рр. «редко поставленные маслянные фонари, ночью едва мигавшие на темных улицах, рано гасли и улицы с переулками погружались в кромешную тьму и тем дополняли картину патриархальной Москвы...».

Питання освітлення міста знайшло відображення в спеціальних публікаціях, скажімо, в статті М. Бичкова «Исторический очерк освещения города Москвы» (1895), йому було присвячено розділ «Освещение улиц города Москвы» в «Сборнике очерков по городу Москве» (1897). Приблизно на момент приїзду Грушевського в Москву в 1892 р. головний висновок полягав у тому, що «газове освітлення міста за останні 30 років було вкрай незадовільним». Тоді московські вулиці освітлювали близько 248 тис. ліхтарів, із них 116 тис. газових і майже 132 тис. гасових.

Електричне освітлення наприкінці ХІХ століття тільки набирало силу:

«Вопрос об устройстве электрического освещения в Москве возник в 1880 году, но освещение электричеством в Москве все не прививалось. Только в самое последнее время, именно в текущем 1896 году, в этом отношении сделан значительный шаг вперед. До 1896 года на городские средства электричеством освещались лишь площадь Храма Христа Спасителя, Красная площадь и Большой Каменный мост, всех электрических фонарей насчитывалось не более 63. Весною текущего (1896) года электрические фонари поставлены на протяжении всей Тверской улицы, от Тверской заставы до Иверских ворот, на этом протяжении находится 99 фонарей. Таким образом, всех городских электрических фонарей на улицах и площадях Москвы насчитывается теперь до 162… Электрические фонари не играют в деле уличного освещения Москвы сколько-нибудь существенной роли…»

Навіть у 1913 р. із майже 21 тис. ліхтарів понад 9 тис. залишалися ще гасовими, близько 8 тис. — газовими і лише 4 тис. — електричними. В тому числі вони сяяли й на Арбаті, де жив Грушевський.


Остоженка вулиця — у Пречистенській дільниці міста (тепер — район Хамовники) між площами Пречистенські ворота і Кримська. Назва — від скошеного поля зі стогами. В путівнику «По Москве» за 1917 р. читаємо: «Улица Остоженка, понижаясь, ведет от Зубовской площади к Пречистенским воротам. Название её от Остожья, луговины, где косили сено и ставили стоги (Москва-река невдалеке, параллельно улице). Позднее здесь был Остоженский государев конюшенный двор…»

Із числа тих московських вулиць, про які Грушевський, очевидно, знав.


Охотний ряд вулиця — у Тверській дільниці міста (тепер — райони Тверський і Китай-город). Грушевський побував тут уже під час першого приїзду до Москви з батьками у 1882 р., коли вони зупинилися в готелі (на місці «Метрополя»), а потім жив неподалік під час приїзду до Москви в 1892 р., а також у перші дні приїзду до міста у вересні 1916 р.

З ХІХ століття Охотний ряд набув виключно торговельного вигляду. Тут розміщувалося безліч лавок, прилавків, торгових рядів, складів, лабазів, комор, льохів, харчевень, трактирів. Шевченків сучасник москвознавець Петро Вістенгоф писав: «Туда стекаются хозяйки, дворецкие, повара и кухарки. Кто бежит и несёт ногу копченой ветчины, кто тащится, едва передвигаясь под тяжестью нагруженных кульков, из которых торчит и нос испуганного петуха, и печальное рыло поросёнка…» А над усім цим вивищувалася церква Параскеви П’ятниці — покровительки торгівлі й торговців, та м’ясники набожно хрестилися на неї. Московський люд говорив: «Охотный ряд, кишки говорят, язык песни поёт, брюхо радуется» або: «Без ряда Охотного не съешь куска плотного».

Захоплено-критичні відзиви про Охотний ряд лунали й на початку ХХ століття. Скажімо, І. Бушуєв писав у 1909 р.:

«Москва — сердце России. Охотный ряд — сердце Москвы. Это не шутка, не парадокс... Чтобы познать, что являет собой настоящий русский человек, со всеми его достоинствами и недостатками, взглядами и убеждениями, нравами и обычаями, привычками и повадками, со всем укладом его духовной и материальной жизни, можно не колесить вдоль и поперек по матушке России или по стогнам Белокаменной — достаточно посетить Охотный ряд. “Там русский дух... там Русью пахнет!”

Большой центральный рынок огромного города. Но не думайте найти здесь полные света и гигантские сооружения из стекла, железа и бетона по образцу заграничных halles, с проложенными рельсами для вагонеток, подающих товары и увозящих отбросы, с брандспойтами и щетками для промывки и чистки помещений, с приспособлениями для дезинфекции. Нет. Охотный рынок состоит из слепившихся в кучу каменных и деревянных лавок — полутемных, низких, тесных, с узкими проходами, кривыми задворками. Все это завалено доверху мясом, живностью, рыбой, овощами, бакалеей, дающими о себе знать еще за много шагов до рынка. Чистота и опрятность, не будучи потребностью самих торгующих, соблюдаются лишь в мере начальственных предписаний в тех местах, куда скорее всего может проникнуть надзирающее око».

У путівнику «По Москве» за 1917 р. читаємо:

«Сейчас Охотный ряд сильно изменился, конечно, но его отличительная черта — торговля исключительно съестными припасами — осталась. Особенно характерна его левая сторона. Между магазинами и деревянными ларями остается только узкий проход, всегда заполненный озабоченной толпой покупателей».

Грушевський зіткнувся з Охотним рядом уже в перший приїзд до Москви з батьками — вони жили неподалік. Так само близько від нього поселився Грушевський і в 1892 р. Але він не був завсідником Охотного ряду, тим більше у воєнні 1916–1917 рр., коли ціни тут були непомірними для його сім’ї.


«Памятная книжка Московского архива Министерства юстиции». Грушевський знайомився з нею, працюючи в архіві. Видана: «Москва. Типо-литография Высоч. утверждённого Т-ва И. Н. Кушнерев и К° Пименовская улица, собств. дом. 1890». Нараховувала 234 сторінки. Складалася із 2 відділів і 10 глав. У першому відділі розповідалося про історію архіву, давалася характеристика архівних фондів. У другому мова йшла про управління архівом, було вміщено інформацію про особовий склад його службовців.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Пам’ятники в Москві. У дореволюційній Москві 1917 р., тобто під час перебування Грушевського, було 11 пам’ятників. Із них 10 — Грушевський напевне бачив: Мініну і Пожарському на Красній площі; Олександру Пушкіну на Тверському бульварі; Імператору Олександру в Кремлі; Імператору Олександру ІІІ біля храму Христа Спасителя; Миколі Гоголю на Арбатській площі біля Пречистенського бульвару; М. Д. Скобелєву на Тверській площі, навпроти будинку генерал-губернатора; Першодрукарю Івану Федорову на Театральній площі; Михайлу Ломоносову на вулиці Моховій, перед Московським університетом; Пам’ятник-каплицю воїнам, загиблим під Плевною у війні 1877 р. (Луб’янський сквер), Пам’ятник Миколі Пирогову на Великій Царицинській вулиці перед Університетською клінікою Грушевський, очевидно, бачив уже в 30-х рр.

А от пам’ятник лікарю Ф. П. Гаазе у Великому Казенному провулку (у дворі Александрівської лікарні) Грушевському навряд чи вдалося побачити.


Панкратія Чудотворця біля Сухаревої вежі церква — єдина у Москві церква з іменем цього святого. Відома з 1620 р. дерев’яною, а з 1657 р. — кам’яною. Основне будівництво відбулося у 1701 р. Наприкінці ХVІІІ століття храм оновлено й освячено (1787). В «Алфавитном указателе к плану Сретенской части» церква була записана так: «Панкратия Чудотворца, что в Новых Воротниках, в Пименовском пер.».

Оновлялася у 1888 і 1901 рр.

Грушевський бачив її 9 лютого і 7 березня 1892 року, коли був біля Сухаревої вежі і в Панкратьєвському провулку.

Відомий історик Петро Міллер писав у 1928 р.:

«В данном случае мы имеем единственный ансамбль, выдержанный в одном стиле и, что еще ценно, живопись не знала поновлений, она сохранилась нетронутой с 1701 г. … Необычайно художественной работы, в стиле рококо, лепка украшает здание внутри, напоминая произведения знаменитого архитектора Растрелли, работы которого в Москве совершенно отсутствуют».

Така висока оцінка церкви спеціалістом — хранителем музею «Стара Москва» (1919–1926), головою секції «Стара Москва» в Товаристві вивчення Московської губернії (1926–1930) не врятувала храм Панкратія Чудотворця. Його знесли в 1929 р.


Панкратьєвський провулок — у Сретенській дільниці міста (тепер — Красносельський район) між вулицею Сретенка і Великою Сухаревською площею. Назва (початок ХVІІІ століття) — від церкви Панкратія Чудотворця.

Грушевський записав у щоденнику, що 7 березня 1892 року «їздив на Панкратьєвську вуличку…».

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Параскеви П’ятниці в Охотному ряду церква. Грушевський уперше побачив її, коли приїжджав з батьками до Москви в 1882 р. Він жив неподалік від храму в 1892 р., і, звичайно, бував у ньому. Ненадовго неподалік неї він поселився і після приїзду до Москви у вересні 1916 р. Про місцевість, де пізніше з’явилася вулиця Охотний ряд, відомий історик Москви Петро Ситін писав: «Перші відомості про неї беруть початок у ХІV столітті. Вже тоді ця місцевість була густо заселена, про що свідчать дві церкви, що стояли майже поруч: церква Параскеви П’ятниці, побудована до 1406 р., і церква Анастасії, зведена у 1458 р. навпроти Пушкінської вулиці. При обох церквах були кладовища».

Церква Параскеви П’ятниці стояла на розі Охотного ряду й Тверської вулиці, на місці нинішньої будівлі Державної думи Росії. Дерев’яний храм побудовано до 1406 р., а кам’яний освячено у 1687 р. вихованцем Києво-Могилянської академії патріархом Іоакимом. Згідно з планом регулювання Москви 1775 р. у зв’язку з відкриттям площі в центрі міста храм мали знести, проте його врятував митрополит Платон, який заявив, що церква «была крепка во всех частях и благообразна». Тоді знесли лише дзвіницю, яку згодом прибудували з іншого боку. Храм відновлено після нашестя Наполеона. Цікаво, що в церкві щорічно служили молебень на честь відміни кріпосного права в Росії. Взагалі тут було місце, де збиралися москвичі, щоб обговорити поточні події. Кажуть, що Лев Толстой одного разу вів тут бесіди про віру. Церкву оновляли у 1897 р. і реставрували в середині 20-х рр. ХХ століття — це була рідкісна за радянських часів подія, що давала надію на те, що старовинний храм буде збережено. Проте невдовзі його знесли.

Про знесення церкви збереглося цікаве свідчення — стаття в «Рабочей газете» 1928 р.:

«Конец Параскевы Пятницы.

В Охотном ряду, подле пивных, лавок частников, на тротуаре — группы заинтересованных чем-то людей. Тут и официанты трактирных заведений, и ветхозаветные старушки, и комсомольская молодежь, и замешкавшаяся домашняя работница с кувшином молока, и рабочий телефонной станции, увешанный аппаратами, и торговцы вразнос, с лотками на голове, и чистильщик сапог... Все смотрят туда, где, вынесенная из ряда домов, одиноко маячит церковь Параскевы Пятницы. 240 лет тому назад, в 1688 г., князь Голицын выстроил ее для себя и своих близких. А сегодня с высокой колокольни вниз к лебедкам протянулись стальные тросы. Подле лебедок опрокинутой чашкой стоит 200-пудовый колокол. Несколько поодаль лежат на земле громадные металлические языки. Из церкви выносят куски позолоченного дерева, остатки иконостаса и всяких украшений. Церковь Параскевы Пятницы сносится. Прислушиваюсь к беседам.

— Разоряют, — бросает слово, как удочку, пожилая женщина.

— Ну, не первая и не последняя.

— А зачем? Кому мешала?

— Ты что, бабка, треплешься, боишься, что твово бога жилплощади лишат? — спрашивает сосед…

— Молиться, — замечает благообразный старик, — возможно во всяком месте, а церковь, которая мешает движению, нужно снесть.

— Правильно, — басит электротехник. — Ежели ваш бог вездесущий, вроде беспроволочного, так он и без храмины обойдется.

В церкви почти ничего от культа не осталось. Среди рабочих бродят с портфелями два представителя Главнауки. Они недовольны.

— Ведь это первый в Москве памятник украинского стиля, — говорят они».

Стоп! Ось і є той український наголос, який для нас важливий. Очевидно, храм будував український архітектор.


Патинки — черевики без підборів у деяких східних народів. Шевченко писав, що гетьман Кирило Розумовський зі своїми старшинами у цариці «патинки лизали».
Пашков дім (вул. Мохова, 3). Грушевський бував у ньому в 1892 і в 1916–1917 рр., працюючи в Рум’янцевській бібліотеці. Пам’ятник архітектури класицизму. Побудований у 1784–1788 рр., приписується архітектору Василю Баженову. Втім, у довіднику «По Москве» 1917 р. повідомлялося: «Очаровательным в своей художественной красоте был и остаётся “Пашков дом”, ныне Румянцевский музей, построенный П. Е. Пашковым…» Під час московської пожежі 1812 р. Пашков дім сильно постраждав, але був відновлений у 1815–1818 рр. У 1818 р. його навіть відвідав пруський король Фрідріх ІІІ Вільгельм, який, піднявшись на оглядовий майданчик на бельведері, став на коліна і тричі вклонився Москві за врятування його держави від Наполеона. У вересні 1822 р. у флігелі дому Пашкова, який тоді здавався під театр, було показано комедію Михайла Загоскіна, в якій блискуче дебютував у Москві невідомий кріпосний актор Михайло Щепкін. Саме завдяки цьому, він залишився в Москві. На початку 30-х рр. Пашков дім було занапащено. Тодішній «Новый путеводитель по Москве» писав: «Почтенный читатель! Не спешите ныне к сему дому, если не хотите, чтобы сердце ваше страдало: вы увидите тот же дом, тот же сад, но все в самом жалком состоянии. Огромный четырехэтажный дом, образец прекраснейшей архитектуры, ныне только что не развалины, окошки забиты досками, сад порос мохом и густой травою». У 1839 р., після придбання державою Пашкового дому для Московського університету, його привели до ладу. У 1843 р. тут розмістився Дворянський інститут, а затим — 4-та московська гімназія. У 1861 р. будівлю було передано Рум’янцевському музею, переведеному в Москву з Петербурга. У спеціальній статті знайомого Грушевського Миколи Янчука з історії Пашкового дому (1897) доречно наголошувалося: «23 мая 1861 г., сюда переведен из Петербурга Румянцевский музей, при нем основана публичная библиотека, и с тех пор это здание с заключающимися в нем богатствами науки и искусства стало если не вторым университетом, то во всяком случае необходимым дополнением к университету».

В «Алфавитном указателе к плану Тверской части» було відзначено приналежність будівлі державі: «Дворцовой Московской конторы (бывший дом Пашкова, где кузницы Делового двора), на Моховой ул.».


«Первая учебная книга церковно-славянского языка для учеников низших и начальных училищ» — підручник, автором якого був Сергій Грушевський.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Перетц Володимир Миколайович (1870–1935) — літературознавець, дослідник російської та української літератури XVI–XVIII століть, з 1903 до 1914 р. — професор Київського університету, академік Петербурзької Академії наук (1914) і Української Академії наук (1919).
Петлюра Симон Васильович (1879–1926) — український державний і політичний діяч, публіцист.

Народився у Полтаві. Закінчив духовне училище. Був відрахований із Полтавської духовної семінарії за великий інтерес до української літератури й культури. З 1900 р. — член Революційної української партії (у 1905 р. реорганізована в Українську соціал-демократичну ріботничу партію). Відвідував курси українознавства у Львівському університеті, якими керував Грушевський. Працював на Кубані в експедиції, що досліджувала історію степових областей. Вивчення Петлюрою матеріалів про самобутність козацьких традицій та розгортання національно-визвольного руху сприяло формуванню ідеї про визвольну боротьбу. Активно співпрацював у газетах «Рада», «Селянин», «Громадська думка», був редактором газети «Слово».

У 1907 р. переїхав до Петербурга, але часто бував у Києві та інших містах України. Згодом поселився в Москві, де брав участь у роботі нелегальних гуртків «Кобзар» і «Громада», співпрацював у журналі «Вільна Україна», був редактором журналу «Украинская жизнь», який виходив у Москві з 1912 р. З початком Першої світової війни призваний до армії. В Москві зустрічався з Грушевським.

Після Лютневої революції 1917 р. організував і очолив Український фронтовий комітет. У травні 1917 р. на І Всеукраїнському військовому з’їзді у Києві ввійшов до складу Всеукраїнського військового комітету, а згодом очолив його. Був міністром у військових справах Української Центральної Ради, у квітні-грудні 1918 р. — головою Київського губернського земства і Всеукраїнського союзу земств.

За опозицію до Гетьманщини та німецько-австрійських окупаційних військ був заарештований і звільнений у листопаді 1918 р. Входив до складу організаторів уряду Директорії, а в лютому 1919 р. очолив його. Був також обраний Головним отаманом військ Української Народної Республіки.

У боротьбі з радянською владою співпрацював із генералом Антоном Денікіним, врангелівцями, польським урядом Юрія Пілсудського і країнами Антанти. Після перемоги радянської влади в 1920 р. емігрував до Польщі, а в 1924 р. — до Парижа.

Двадцятого травня 1926 року в Парижі був убитий емігрантом з України Самуїлом Шварцбартом.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ); «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).


Петровка вулиця — у Тверській дільниці міста (тепер — райони Китай-город, Тверський) між Театральною площею і Середнім Каретним провулком. Назва — від Петровського монастиря.

З цією вулицею Грушевський познайомився ще в 1892 р., коли жив у готелі «Кремль» у Неглинному проїзді. В путівнику 1917 р. «По Москве» читаємо:

«Вскоре за Неглинным проездом Кузнецкий Мост кончается, пересекаемый Петровкой. Это одна из лучших улиц Москвы, получившая свое название от Высоко-Петровского монастыря, расположенного ближе к бульварной линии, в верхней части улицы».
Пимена Старого церква. Шевченко записав у щоденнику 11 березня 1858 року, що поселився у Щепкіна «біля старого Пимена».

Храм названо на честь преподобного Пимена. Відомий із 1493 р., тобто з часу, коли вперше з’явилася письмова згадка про Арбат. У середині XVII століття слободу Воротники було перенесено в Сущове, де воротники також побудували в 1672 р. церкву Преподобного Пимена, що стала називатися храмом Пимена Нового. Більш ранню церкву в народі назвали «Старим Пименом». Історичні джерела свідчать, що в другій половині XVII століття вона була дерев’яною. Цегляною церкву споруджено в 1681–1682 рр. Тоді ж було зведено шатрову дзвіницю, що стояла окремо і вирізнялася рідкісною витонченістю. В 1689 р. після пожежі храм поновлено. В ХІХ столітті за два заходи на місці старої церкви збудовано нову. В 1825 р. звели трапезну з боковим вівтарем преподобного Пимена. Головну церкву перебудовано впродовж понад десятиліття, починаючи з 1848 р., й освячено 20 вересня 1859 року. Таким чином, у той час, коли Шевченко бачив «Старого Пимена», церкву якраз добудовували. «Пимен Чудотворець, що в Старих Воротниках, у Пименовському провулку» за часів Шевченка був однією з тринадцяти приходських церков Сретенської дільниці Москви. Проте тоді, коли його бачив Грушевський (1916–1917), відвідуючи в Пименовському провулку Українське літературно-мистецьке товариство «Кобзар», храм уже входив до Арбатської дільниці, про що є свідчення в переліку церков у «Путеводителе и справочнике по Москве. Москва белокаменная»: «Св. Пимена Преподобного... Что в Старых Воротниках — Арбатская часть, 2 участок, угол Воротниковского и Пименовского переулков» (тепер — № 5). На «Плане Арбатской части», складеному в 1901 р., видно, що територія між Малою Дмитрівкою і Тверською вулицями, в тому числі з Воротниковським провулком, повністю відійшла до Арбатської дільниці.

Прочитаємо про храм у путівнику по Москві 1917 р.:

«Свернём в тихий, осенённый большими деревьями Пименовский переулок. Сквозь их ветви виднеется в глубине старинная шатровая колокольня церкви св. Пимена с двойной висячей аркой. Её шатер уцелел от ХVІІ в. и в очертаниях хранит некоторую расплывчатость. Сам храм с его куполом и колоннами, перестроенный в 1825 году, переносит нас совсем в иную эпоху — эпоху классицизма. Очертания храма немного тяжелы. Весь он как будто придавлен к земле. Несоответствие стилей колокольни и храма резко бросается в глаза. Церковь называется св. Пимена, что в Воротниках».

Першого ж дня перебування в Москві, поет, який сподівався відразу подивитися місто й зустрітися з друзями, але, захворівши, вимушений був сидіти вдома, роздратовано записав у щоденнику: «Сиди да смотри в окно на старого безобразного Пимена». Мабуть, пильний погляд художника відразу відзначив важкуватість обрисів храму та все ж таки його судження несправедливе — Старий Пимен привертав увагу і мав симпатичний вигляд, у чому можна переконатися, подивившись на фотографію в книзі. Храм опоетизував художник Іван Павлов на гравюрі «Старопименовський провулок», де його зображено в контексті ближніх будинків.

Утім, ясно, що не про храм ішлося, а просто Тарасу Григоровичу набридло сидіти вдома, в чому він сам зізнався через три дні: «Надоело смотреть в окно на старого Пимена». Схожий запис у Шевченковому щоденнику зустрічаємо 22 вересня 1857 року, коли поет через непогоду вимушений був сидіти у квартирі в Нижньому Новгороді: «На улицу выйти нет возможности. Из-за стены Кремля показывает собор свои безобразные толкачи с реповидными верхушками, и ничего больше не видно из моей квартиры. Скучно».

Храм Старого Пимена оновляли в 1893–1899 рр. Закритий у 1923 р., знесений у 1932 р. Пам’ять збережено нині в назві Старопименівського провулка.

На рубежі ХІХ і ХХ століть біля церкви Старого Пимена жив відомий російський історик Дмитро Іловайський (1832–1920), якого читав Грушевський. З цього приводу на початку 30 рр. минулого століття написала спогади «У Старого Пимена» дружина Івана Буніна Віра Муромцева і родичка Іловайського Марина Цвєтаєва («Дом у Старого Пимена»).


Пименовський провулок — у Сретенській дільниці Москви між Тверською вулицею і вулицею Малою Дмитрівкою (тепер — Старопименовський провулок у Тверському районі міста). Назва від церкви Старого Пимена. На розі Воротницького й Пименовського провулків знаходився будинок Щепотьєвої, в якому мешкав Михайло Щепкін. У нього в березні 1858 р. гостював Шевченко, який неодноразово виходив і виїжджав Пименовським провулком на Тверську вулицю.

Грушевський бував тут у 1916–1917 рр. у будинку № 5, де розташовувалося українське літературно-мистецьке товариство «Кобзар».

Ще одне пам’ятне місце, де віртуально перетнулися московські стежки Шевченка й Грушевського.
Пипін Олександр Миколайович (1833–1904) — російський літературознавець, фольклорист, академік Петербурзької Академії наук (1898). Автор багатьох праць з історії російської та інших слов’янських літератур, в тому числі широко відомих «Истории славянских литератур» та «Истории русской этнографии», третій том якої присвятив Україні. Як свідчать «Спомини» Грушевського, він ще в гімназії «з великим зацікавленням і навіть пієтизмом прочитав… історію слов’янських літератур Пипіна…». Знаходячись у Москві в лютому 1892 р., Грушевський дізнався, що Пипін згадав його у своїй праці, про що занотував у щоденнику. Пипін писав статті про українську мову та літературу, про російськомовні твори Тараса Шевченка. Був дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка з 1903 р., один із перших «з інших народностей» (Грушевський).

На смерть Пипіна Грушевський написав некролог:

«Нам його ім’я лишиться дорогим не тільки з огляду на його наукові труди, що глибоко входили в сфери українознавства, а ще більше — його заслугами для самої української національної ідеї. Його огляд українського письменства в історії слов’янських літератур був, будь-що-будь, першою історією української літератури. Його історія української етнографії (що займає III том його курсу) була важним причинком до історії української свідомості… Він не раз доводив законність і природність українського національного відродження та боронив його супроти атак ріжних російських шовіністів. Що він не розумів української національної ідеї так широко, як розуміємо її тепер ми, сього, розуміється, йому ніхто не повинен брати за зле… Натомість його заслуги, положені ним в популяризації й обороні української ідеї в російських кругах, варті всякого признання…»

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).

1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка