Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка47/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   56

Миколи Чудотворця в Кленниках церква (вулиця Маросейка, 5).

Знаходилася неподалік Малоросійського постоялого двору, й у ній молилося багато українців. Двадцятого березня 1858 року Тарас Шевченко, який із Ільїнки вийшов на Покровку, відразу побачив церкву Миколи Чудотворця ліворуч по ходу.

Уперше збудовано у 1468 р., кам’яною — у 1657 р. Назва — з ХVІІІ століття: «В подмосковной деревне Кленники было явление иконы святителя Николая». У 1701 р. церква постраждала від пожежі, після цього добудована й освячена. Існуюча дзвіниця побудована у 1749 р. Закрита у 1931 р., повернута віруючим у 1990 р.

Грушевський обов’язково проходив повз цю церкву, коли під час Лютневих подій 1917 р., за його словами, «пішки пройшов до Земського союзу», що знаходився на Маросейці, 7. Можливо, відвідав її.


Миколи Чудотворця в Манежі церква (знесена у 1930 р.). Грушевський уперше бачив її у 1892 р., коли жив у готелі «Кремль» неподілк від Манежу. Можливо, бував у ній.

В «Алфавитном указателе к плану Тверской части» записана так: «№ 108. Николая Чудотворца, что при Военном экзерциц-гаузе, на Моховой ул.». Московський університет числився під № 109. У ній бували професори Московського університету Михайло Максимович і Осип Бодянський. Тарас Шевченко бачив церкву, принаймні, 20 березня 1858 року, коли з Тверської переходив до Кремля і коли з Кремля йшов до храму Христа Спасителя. Кам’яну будівлю освячено у 1648 р. У 1838 р. за повелінням Миколи І розібрано і з того матеріалу прибудовано церкву до Манежу. Освячена у 1843 р., закрита у 1920 р., знесена у 1930 р.


Миколи Чудотворця в Плотниках на Арбаті церква — нагадаю, що Грушевський писав про розташування будинку № 55, в якому поселився: «Між двома церквами…» Про одну з них — Живоначальної Трійці на Арбаті — йшлося раніше.

Друга церква — Миколи у Плотниках — знаходилася безпосередньо на Арбаті, на тому ж непарному боці вулиці, за сотню кроків від будинку Грушевського. Кондратьєв писав, що церква на цьому місці була з початку XVI століття, проте дерев’яна. Інші джерела свідчать, що попередній храм, відомий з 1625 р., не раз горів. Церква Миколи Чудотворця побудована у 1670 р. У 1771 р. зведена нова триярусна дзвіниця. У 1812 р. вона була повністю розграбована французами, але швидко відновила діяльність, у 1852‒1856 рр. перебудована її трапезна. Наприкінці ХІХ століття Миколу в Плотниках оновили.

Щодо назви Кондратьєв писав:

«Относительно названия “в Плотниках” есть два предположения.

Первое: здесь, между улицами Никитской и Арбатской, жили царские плотники. Второе: здесь при Иване ІІІ были поселены новгородские жители Плотницкого конца или слободы. Последнее предположение достовернее, так как подтверждается некоторыми историческими данными». Втім ясно, що назва церкви «в Плотниках» походить від професії (теслярів), які тут жили слободою.

У 1892 р. священиком-настоятелем церкви був Олександр Добролюбов, а в 1917 р. — протоієрей Йосип Фудель.

Після знесення церкви на цьому місці було зведено у середині 30-х рр. п’ятиповерховий елітний будинок № 45 з відомим усій Москві магазином «Дієта». Поет Станіслав Куняєв у вірші «Дети Арбата» писав:

Помнишь, Арбат, социальные страсти,

Хмель беззаконья, агонию власти,

Храм, что взорвали детишки твои,

Чтоб для сотрудника и для поэта

Выстроить дом с магазином «Диета» —

Вот уж поистине храм на крови…
Миколи Чудотворця в Старому Ваганькові церква (Староваганьківський провулок, 14) — Грушевський бачив її неодноразово, коли приходив у Пашков дім (Рум’янцевську бібліотеку). Є спогади про те, що наприкінці 40-х рр. ХІХ століття Микола Гоголь відвідував цей храм, зокрема, побував якось із Михайлом Погодіним на Великодній заутрені. За іншими даними, «на початку 1850-х рр. у цій церкві любив молитися Гоголь».

Уже у першій третині ХVІ століття замість дерев’яної церкви звели кам’яну. У 1745–1759 рр. Нікольський храм перебудовано. У 1782 р. до нього прибудували дзвіницю. Після наполеонівського розграбування у 1814 р. храм було відновлено й освячено. З середини ХІХ століття він став домовим для 4-ї чоловічої гімназії, що розташовувалась у Пашковому домі, а з 1861 р. — для Рум’янцевського музею. З цього часу й до 1890-х рр. у храмі не відбувалися богослужіння, він вважався «музейним». На початку 1896 р. новопризначений священик отець Леонід Чичагов (священомученик митрополит Серафим) на власні кошти довів храм до ладу. Оновлено в 1902 р., закрито в 1924 р. Повернуто Православній Церкві у 1992 р. Нікольський храм, здається, був першим у Москві, в якому на стіні з’явився образ царя Миколи ІІ ще до його канонізації.

Працюючи в Рум’янцевській бібліотеці, Грушевський заходив до храму. Коли він дивився у перспективу Староваганьківського провулка, то бачив дві невеликі маківки церкви Миколи Чудотворця та її дзвіниці, що красиво виглядали на тлі величезної бані храму Христа Спасителя.
Миколи Святителя на Щепах церква (1-й Смоленський провулок, 20). Відома з ХVІІ століття. Кам’яний храм освячено в 1686 р. Перебудовувався 1888 р. У храмі зберігалося багато ікон ХVІІ–ХVІІІ століть.

Закритий у 1936 р. З 1991 р. почалася реставрація церковної будівлі. Оновлений храм освячено у 2003 р.

Грушевський бачив цю церкву восени 1916 р., коли з сім’єю відвідував вегетаріанську їдальню у 3-му Смоленському провулку.
Миколи Чудотворця церква, що називалася «Миколою Стрілецьким» та «біля Боровицьких воріт». Її неодноразово бачив Грушевський у 1892 р. і в 19161917 рр., коли приходив у Пашков дім, у Рум’янцевський музей.

Двадцять восьмого квітня 1861 року ця витончена п’ятишатрова церква, що стояла на розі Знаменки й Волхонки навпроти Пашкового дому, бачила скорботну процесію з домовиною Тараса Шевченка, що з церкви Тихона Амафунтського на Арбаті Знаменкою й Великим Кам’яним мостом відправилася до Серпуховського шляху, що вів в Україну. Документально відома з 1623 р., кам’яною — з 1657 р. Головний храм було побудовано у 1682 р., трапезну і дзвіницю — у 1807–1810 рр. Оновлювалася в 1875 р. Микола Стрілецький утворював єдиний красивий ансамбль із домом Пашкова, і втрата церкви суттєво збіднила центр Москви.

У 1892 р. настоятелем церкви був Сергій Милославін, а в 1917 р. — протоієрей Афіпподор Малінін.
Миколи Явленого на Арбаті церква. Грушевський бачив її неодноразово, можливо, відвідав, адже вченому було відомо, що храм пов’язаний із Україною важливою історичною подією. Ідеться про те, що восени 1618 р. гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний штурмував Москву, але відвів своє 20-тисячне козацьке військо. З цього приводу москвознавець Іван Снєгірьов ще у 1849 р. писав:

«Под праздник Покрова в 1618 г. гетман Сагайдачный не взял штурмуемой им Москвы. “Едва Бог сохранил царствующий град Москву; помощию же Пречистой Богородицы, славного Ея Покрова, тех литовских людей от города отбиша... В память того… события есть и придел Покрова при арбатской церкви Николы Явленного, устроенный… царем Михаилом Феодоровичем (летопись Московская)».

Михайло Грушевський, який писав про московський штурм Сагайдачного, звичайно, не міг про це не знати.

Точна дата виникнення церкви Миколи Явленого невідома. Деякі історики вважали, що вона існувала вже за часів Івана ІV Грозного, який царював у 1547–1584 рр. Скажімо, Степан Шевирьов стверджував, що храм «безперечно побудовано при Іоанні Грозному». Відомий москвознавець ХІХ століття Михайло Пиляєв у книзі «Старая Москва», посилаючись на свого попередника Івана Снєгірьова, також писав, що починається історія цієї церкви в XVI столітті. Так само він наголосив на близькості храму до арбатського палацу Івана Грозного, що входив до Опричного двору царя. Виникло навіть припущення, що Грозний враховував розташування церкви Миколи Явленого: церква «дала привід для здогадок, що вона була свідком чернечої набожності лютого царя». В «Археологічному нарисі церкви Св. Миколи Явленого» історика й письменника, працівника Архіву Міністерства закордонних справ Івана Токмакова сказано, що церква побудована у 1589 р. Цю дату наведено і в сучасній книзі «Москва 850 лет» (1996). Москвознавець А. Мартинов вважає датою зведення храму 1593 р., тобто під час царювання сина Грозного Федора Івановича.

Дослідник історії храму Сергій Смирнов, який ґрунтовно вивчив архівні матеріали, літописи, актові книги XVIII століття, пише, що Микола Явлений з’явився на Арбаті вже за наступного царя — Бориса Годунова (1598–1605). В одній із кращих дореволюційних книг про Москву «Седая старина Москвы» Івана Кондратьєва (вийшла наприкінці XIX століття) зазначалося, що церква «Миколи Чудотворця Явленого, що на Арбаті, спочатку побудована в 1689 році…». На меморіальній дошці, яка позначає нині на Арбаті місце, де знаходилася церква, викарбувано іншу дату її народження — 1639 р.

Як би там не було, а з часом церква Миколи Явленого стала справжнім символом Старого Арбату. Сучасник Годунова архієпископ Арсеній Еласонський у своїх записках зазначив, що цар «спорудив з основи великий храм Миколи Чудотворця в Москві на Арбаті…». Він був зразком годуновського стилю, що вже у XVII столітті поклав початок будівництву так званих «вогняних церков», серед яких був і Казанський собор на Красній площі у Москві (1625 — середина 1630-х рр.). Над традиційним четвериком здіймалася піраміда кокошників, що завершувалися однією банею. Стіни четверика символізували народи, які з чотирьох сторін світу приходять до церкви, численні кокошники уособлювали розмаїті небесні сили («сили небесні суть полум’я вогняне»), а верх храму вподібнювався самому Христу.

Поряд із Миколою Явленим знаходилася збірня (приміщення, в якому збирався сход) стрілецької слободи, де зберігалися також прапори, документи, велося справочинство. Церква та збірня утворювали своєрідний релігійний та адміністративний центр слободи. Таким чином, Микола Явлений був основним храмом у цій частині міста. До нього тягнулися парафіяни, які зводили тут свої оселі, наприклад із території нинішнього будинку № 9, де на самому початку ХІХ століття з’явилися перші житлові й нежитлові будівлі. З цього місця прекрасно було видно неповторну дзвіницю церкви Миколи Явленого, відстань до якої від згаданого будинку не перевищувала 100 сажнів. Висота дзвіниці дорівнювала 14 сажням і до ХХ століття, поки поруч не звели ще більші будинки, вона залишалася важливим архітектурним орієнтиром. Дзвіниця стояла окремо від церкви, що була розташована трохи вбік від вулиці, і не тільки виходила безпосередньо на Арбат, але й «заступала» за лінію його забудови, вивищувалася на самому його вигині. В московському путівнику 1917 р. читаємо: «Найвысшим изяществом и изысканностью отличается колокольня церкви св. Николы-Явленного на Арбате». У сучасній праці зазначається: «Особливої уваги, звичайно, вимагає знаменита красуня-дзвіниця, що прикрашала своїм святковим виглядом всю арбатську вулицю. Саме ця надвратна шатрова дзвіниця, що проглядала з усіх боків вулиці, надавала храмові неповторний колорит, доповнюючи його безперечну славу… Дзвіниця славилася і своїм дзвоном… Московська духовна дикастерія ще у липні 1727 року постановила “за дальностью соборного благовеста, слушать церквам благовест знаменитых церквей”. І цілком зрозуміле почесне розпорядження слухати “в Пречистенском сороке благовест монастырей: Воздвиженского, Алексеевского, Зачатьевского и церкви Николоявленской, что за Арбатскими воротами”» (Португалова В. В. Серебряный переулок. М. : Наука, 2007. С. 25–28).

На зображеннях та фотографіях церкви видно, що над двоярусною квадратною основою підіймалося дивовижне шатро: саме такі шатра впродовж кількох століть прикрашали Москву, вражаючи сучасників своєю красою. Від Арбатської площі вулиця йшла саме до дзвіниці, і тільки після неї Арбат непомітно повертав трохи праворуч. На дзвіниці висіли дзвони 1638. і 1751 рр., останній важив 212 пудів (!).

Сергій Смирнов знайшов матеріали про те, що після пожежі в церкві 1634 р. її оновлення проходило під особистим наглядом царевого родича окольничого Василя Стрешнєва. Він наказав «поделать и призолотить… оклад горелой и венец и цату (давньоруська прикраса ікони, що мала вигляд дуги й кріпилася біля шиї зображеної фігури. — В. М.) Николы Чудотворца Явленского». Більше того, в церкві Миколи Явленого знаходився подарований царською сім’єю дзвін із пам’ятним написом: «Божиею милостию Великий Государь, царь и Великий князь Михаил Федорович всея Руси Самодержец (перший цар із династії Романових. — В. М.) и его царица и Великая княгиня Евдокия Лукиановна и их Государския дети… сий колокол велели дать к церкви Николы Чудотворца Явленского, что за Арбатскими вороты лета 7146 (1638) года». Пізніше у храмі Миколи Явленого неодноразово бувала імператриця Єлизавета Петрівна.

У «Війні й мирі» Льва Толстого церква згадується у зв’язку зі вступом у Москву французів 1812 р.: «Около середины Арбата, близ Николы Явленного, Мюрат остановился, ожидая известия от передового отряда о том, в каком положении находилась городская крепость…» Наступного дня цією ж дорогою направлявся у Кремль Наполеон, який так і не дочекався церемонії здачі міста. Саме тут задумав покінчити з імператором П’єр Безухов: «Путь Пьера лежал через переулки на Поварскую и оттуда на Арбат, к Николе Явленному, у которого он в воображении своем давно определил место, на котором должно быть совершено его дело». До речі, саме Арбатом, повз церкву Миколи Явленого, пройшли, повертаючись із Бородінської битви, російські війська.

Як свідчать документи, після наполеонівської пожежі храм був майже зруйнованим і спустошеним: «Николоявленская с приделами Покрова Богородицы и Ахтырския Божия Матери, на оной церкви стропилы под железною кровлею сгорели. Иконостасы все целы, оклады с икон и все наружное серебро пограблено, также некоторые иконы истреблены, престолы в приделах опровергнуты… Церковная сумма вся расхищена…» Проте вже наприкінці 1812 р., завдяки «щедрості парафіян» відновилося богослужіння в Покровському вівтарі, а через чотири роки — і в головній церкві.

Жителі тодішньої Арбатської вулиці з трепетом у душі спостерігали, як їх улюблену церкву перебудовували. У 1845 р. було затверджено проект нового храму Миколи Явленого (архітектор Петро Зав’ялов). Невдовзі церкву було закладено митрополитом Філаретом, а через десять років, у 1860-му, будівництво було завершено і новий храм освятили. Він був квадратним в основі, чотиристовпним. На головній вісі знаходився основний престол — в ім’я святого Миколи, праворуч — во славу Покрова Пресвятої Богородиці, ліворуч — вівтар рівноапостольних Кирила і Мефодія. Головний трьохярусний іконостас за проектом архітектора Миколи Козловського було затверджено у 1857 р. особисто царем.

За легендою, Микола Гоголь, відвідуючи своїх друзів Олексія Хом’якова та його дружину, заходив і молився у церкві, присвяченій його святому покровителю.

Церква Миколи Явленого була відома в усій Москві. Михайло Салтиков-Щедрін навіть згадав про неї у «Пошехонской старине»:

«У Николы Явленного настоятелем был протопоп, прославившийся своими проповедями. Говорили, что он соперничал в этом отношении с митрополитом Филаретом, что последний завидовал ему и даже принуждал постричься, так как он был вдов. И действительно, в конце концов, он перешел в монашество, быстро прошел все стадии иерархии и был назначен куда-то далеко епархиальным архиереем».

Храм особливо прославився після відкриття при ньому в 1865 р. Братства Святого Миколи, бо став одним із головних московських центрів благодійності, що опікувався царською сім’єю.

Настоятелем церкви Миколи Явленого, який організовував Братство, був, за рекомендацією московського митрополита Філарета, Степан Зернов зі старомосковської сім’ї Зернових, члени якої написали унікальну сімейну хроніку більше ніж за сто років, видану окремою книгою (На переломе. Три поколения одной московской семьи. Семейная хроника Зерновых. 1812–1921. Москва ; Париж, 2001). У ній, зокрема, зазначається:

«Церковь Николы Явленного была одной из самых любимых московским обществом. При о. Стефане (Степані Зернові. — В. М.) она была всегда переполнена по праздничным и воскресным дням. На службы в церкви он смотрел, как на высшую радость, и служил он за самыми редкими исключениями ежедневно».

Сам Степан Зернов писав:

«Братство Св. Николая учреждено в Москве, при церкви Николая Явленного, на Арбате, для пособия бедным детям священно- и церковнослужителей Московской епархии, которым сами родители не в силах дать нужное образование… Благотворительная деятельность братства распространяется по мере денежных средств его, на все духовные училища московской епархии».

Пізніше настоятелем церкви був протоієрей Григорій Смирнов-Платонов, духовний письменник і редактор (з 1869 р.) «Православного обозрения», а за ним — протоієрей І. М. Лебєдєв.

Узагалі для церкви Миколи Явленого, як і для інших арбатських храмів, завжди підбирали високоосвічених, особливо ревних священиків, адже Старий Арбат славився художниками, поетами, вченими, професорами Московського університету. Стосовно часів Грушевського про це розповів у своїх спогадах арбатський скульптор і художник, багаторічний мешканець Серєбряного провулка, що біля церкви Миколи Явленого, Володимир Домогацький:

«На Арбате и в его провинциях — чтимые москвичами церкви, и служат в храмах этой страны священники, осмотрительно, с великим тщанием подобранные. Здесь надо соблюдать осторожность. Это тебе не Замоскворечье и, тем более, не Таганка, тут одним благолепием не обойдешься. Здесь искони русская интеллигенция густо загнездилась. Простой народ, он везде на Руси одинаков, особых хлопот с ним нет, а с этими держи “ухо востро”. Церковь в большинстве из вежливости, раз, много — два в году посещают, к служителям церкви с дворянским ироническим высокомерием относятся. Кто бы не были они по своему социальному происхождению, но по воспитанию, по духу деды их наверняка лягушек резали, отцы в интеллигентской “разумности” потонули, а сами они уже ни в чох, ни во вздох не верят. Народ этот все образованный, по переулочкам профессуры московской не сочтешь, сколько понапихано. Еретического разноверия здесь не оберешься, а равнодушия, даже без подковырки, без насмешки, полнейшего равнодушия к церкви, здесь больше, чем где-либо. Ну как обыкновенному заурядному батюшке с таким народом управиться, здесь нужен выдающийся, такой, который, как человеческая личность, уважение вызывает и уж, конечно, образованный и дипломатичный. Такой, который на толстовские темы поговорить бы мог, и Ренана читал, и о Владимире Соловьеве слышал, и хоть знает, что был такой Ницше. Трудно, конечно, такого батюшку подходящего по всем параме­трам к приарбатью найти, подбирали все же хоть приблизительно годного. И среди них такие, кто плотно врастал в это разнодумное разномастье и становился своим, дружественным, даже уважаемым и чтимым».

Серед видатних священиків — протоієреї Василь Соловйов і Микола Толгський, які у наш час причислені до лику новомучеників російських ХХ століття.

До 300-річчя династії Романових поряд із церквою Миколи Явленого збудували благодійний, релігійно-просвітницький Приходський дім, у якому задумано було розмістити бібліотеку, шпиталь, училище, зал для зібрань.

У 1892 р. настоятелем церкви Миколи Явленого був протоієрей Віктор Рождественський, а в 1917 р. — протоієрей Олександр Добролюбов. Він же очолював Братство святого Миколая при храмі. Серед активних членів Братства були протоієреї Дмитро Некрасов, Василь Соколов. Коли грянули нові, атеїстичні часи, протоієрея Василя Соколова арештували в 1922 р. у справі «о сопротивлении изъятию церковных ценностей в г. Москве» і засудили до розстрілу, але потім помилували. У жовтні 1929 р. президія Московської міської ради ухвалила рішення про знесення церкви Миколи Явленого, що й було зроблено за два роки. Першою розібрали красуню-дзвіницю…

Якщо Грушевський заглядав на Арбат на початку 30-х рр., то дивовижної дзвіниці вже не побачив.
Михаїла Архангела на Дівочому полі церква — стоїть навпроти будинку по вулиці Погодінській, 2/3, в якому жив Грушевський з березня 1931 р. Певно, йому боліло серце за напівзруйнований на той час храм.

Його історія нерозривно пов’язана з Клінічним містечком медичного факультету Московського університету на Дівочому полі. Звідси і початкова назва храму — Михаїла Архангела при Клініках, або на Дівочому полі. Храм — сучасник будівництва Клінічного містечка. Комплекс урочисто заклали 22 вересня 1887 року, а освятили у 1897 р., коли було завершено будівництво церкви, яка за старовинною традицією була частиною богоугодного закладу — лікарняної клініки. Унікальний комплекс медичних установ із красивою назвою «Клінічне містечко на Дівочому полі» під покровом церкви Михаїла Архангела став одним із найбільших центрів теоретичної і практичної медицини в Москві на початку ХХ століття.

Про все це в 1917 р. писали так:

«Постройка университетских клиник (последняя четверть ХІХ в.) сразу изменила характер местности. Теперь это отчасти барская, отчасти интеллигентская и купеческая зажиточная часть Москвы, с хорошим воздухом, отличным парком, целым рядом образцовых городских учреждений и сетью учебных заведений (клиники, Высшие женские курсы, Педагогический институт и т. д.)».

У 1917 р. священиком церкви Михаїла Архангела був Павло Виноградов.

Храм було закрито у 1931 р. і перебудовано до невпізнання. У ньому знаходилися спортзал, аптека, склад. У 90-х рр. ХХ століття у храмі Михаїла Архангела знову зазвучала молитва, його було повністю відновлено, і нині він є справжньою окрасою Москви. Ми ж пам’ятаймо про те, що цей унікальний храм пов’язано з іменем Михайла Грушевського.

Щороку в день народження Грушевського Національний культурний центр України в Москві проводить у храмі панахиду.
Міжнародна наукова конференція «Андрей Белый в изменяющемся мире» (Москва, 2005). У контексті цієї книги цікава тим, що на її пленарному засіданні 25 жовтня мною було виголошено доповідь «Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат, 55”».

Таким чином, об’єднання цих двох, здавалося б, несумісних постатей відбулося виключно на платформі того, що вони жили в будинку № 55, хоч і в різний час: Бєлий із часу народження у 1880 до 1906 р., а Грушевський — у 1916–1917 рр. У доповіді зазначалося:

«Пересечение Белого и Грушевского на Арбате было сугубо виртуальным. Они не знали друг друга, в их произведениях не найдешь взаимных упоминаний. Михаил Грушевский был далек от символизма и от деятелей Серебряного века. В свою очередь, то, что было для Грушевского смыслом жизни и горизонтом исторической науки, у Белого встречается только красивой метафорой в “Симфонии (2-й драматической)”:

На горизонте румянилась туча: точно чубатый запорожец застыл в пляске с задранной к небу ногой.

Впрочем, уверен, этот ускользающий образ понравился бы выдающемуся украинскому историку…

Михаил Грушевский и Андрей Белый умерли в одному году — 1934-м. Этот год к тому времени поделил ХХ столетие на две равные части по семнадцать лет. Первая половина принадлежала Старому Арбату, а следующих 17 лет как раз хватило на то, чтобы уничтожить дух этого исторического феномена…

Михаил Грушевский был арбатцем недолго. Но и не мало для такой крупной фигуры, как он. По крайней мере, вполне достаточно, чтобы войти в историю дома № 55 на Арбате».
Міжнародний комітет історичних наук (МКІН) — міжнародна організація, що підтримувала контакти між істориками різних країн, організовувала міжнародні конгреси істориків. Установчий з’їзд МКІН відбувся в травні 1926 р. у Женеві.

На комітет Грушевський посилався в листі до В’ячеслава Молотова від 4 березня 1934 року.


Мілюков Павло Миколайович (1859–1943) — російський політичний діяч, історик, публіцист. Один із організаторів, лідер і теоретик Російської партії конституційних демократів (кадетів). Депутат Державної думи. Міністр іноземних справ у Тимчасовому уряді.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).


Мілютінський провулок.

Див. «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. .)


Мініну Козьмі і Пожарському Дмитру пам’ятник. Грушевський бачив його вже в перший приїзд до Москви влітку 1882 року з батьками, а затим — у 1885 і 1892 рр.

Це був перший пам’ятник у всій Москві. Споруджений у 1818 р. Про нього тоді писали: «Единственным и достойнейшим украшением самой площади служит великолепный памятник из бронзы Минину и Пожарскому». Автором пам’ятника був український скульптор Іван Мартос, який виліпив національних героїв Росії зі своїх синів. Письменник Іван Шишов радить усім землякам, які почуваються в Москві одиноко, приходити до цього українського за своїм походженням пам’ятника. У Шевченка Мартос побіжно згадується в одному з листів (квітень 1856 р.), як учитель знайомого йому скульптора Івана Тимофєєва.

У Москві та й в Росії цьому пам’ятникові надавали величезного значення, що підтверджує напис на ньому: «Гражданину Минину и князю Пожарскому — благодарная Россия лета 1818». Недарма Микола Станкевич зробив ще й поетичну «Надпись к памятнику Пожарскому и Минину»:

Сыны Отечества, кем хищный враг попран,

Вы русский трон спасли, — вам слава достоянье!

Вам лучший памятник — признательность граждан,

Вам монумент — Руси святой существованье!
Свого часу ще Шевченко, а затим і Грушевський не проймалися цим великодержавним патріотизмом, але Шевченко, може, на той момент згадав, як 20 вересня 1857 року, приїхавши до Нижнього Новгороду на пароплаві «Князь Пожарский», був здивований незугарним і дешевим пам’ятником-обеліском Мініну і Пожарському, спорудженим у нижньогородському Кремлі 1826 р. У щоденнику тоді записав: «Приношение благородного потомства гражданину Минину и кн. Пожарскому. Копеечное, позорящее неблагодарное потомство приношение! Утешительно, что этот грошовый обелиск уже переломился». Втім, у Москві на той час уже сорок років стояв величний пам’ятник керівникам ополчення, яке 1612 р. визволило Москву від польських загарбників. У Герцена Шевченко читав: «Царская власть негодна была даже на защиту государства, и в 1612 году Россия была спасена без царя».
«М. і С. Сабашникови» видавництво.

Див. «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).


Міщанська 2-га вулиця — в Міщанській дільниці міста (тепер — вулиця Гіляровського в Міщанському районі) між Малою Сухаревською і Ризькою площами.

Грушевський бував тут у Олександра Саліковського.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).
Могилянський Михайло Михайлович (1873–1942) — громадський діяч, літературний критик і публіцист, юрист за освітою.

Народився у Чернігові. Після смерті батька в 1894 р. родина переїхала до Петербурга, де Могилянський брав участь у роботі марксистських гуртків. Арештований у 1899 р. і кілька місяців утримувався у відомій в’язниці «Хрести». Був висланий під трирічний гласний нагляд у Чернігів.

Дружив із Михайлом Коцюбинським, який і схилив молодого літератора до письменства. Перші оповідання Могилянського почали з’являтися в «Літературно-науковому вістнику» та «Українській хаті», згодом усі вони ввійшли до збірки, що побачила світ завдяки його матері в Петербурзі в 1916 р. Адвокат Могилянський брав участь у великих «аграрних» процесах у Києві, Вінниці, Глухові, Чернігові, у політичних процесах у Чернігові, Києві, Петербурзі. У 1904–1917 рр. — гласний Городнянського повітового земського зібрання. У 1913 р. обраний на посаду мирового судді у Городні. У 1918–1920 рр. обіймав у Чернігові посади секретаря кооперативного відділу раднаргоспу, голови літературного комітету відділу народної освіти та голови Чернігівського українського видавництва «Сіверянська думка». Брав участь у роботі Чернігівської губернської вченої архівної комісії.

У 1926 р. журнал «Червоний шлях» надрукував оповідання «Вбивство», яке, на думку критиків, містило несхвальне ставлення до повернення Грушевського в Україну. У зв’язку з цим Могилянський змушений був друкувати свої статті під псевдонімами, а його романи взагалі залишилися неопублікованими. Як літературознавець виступав під псевдонімом П. Чубський. Автор статей «Куліш і Шевченко», «Кохання в житті Шевченка та Куліша» та ін.

У 1933 р. був репресований. Помер у 1942 р. у селищі Велика Мурта Красноярського краю, куди був евакуйований.
Моїсеївська площа.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Молитва у Гоголевому розумінні. Про молитву за себе, як узвичаєний релігійний текст, який промовляється вірником при звертанні до Бога, Гоголь часто просив у своєї матері Марії Іванівни, у Надії Шереметєвої, інших своїх друзів. Скажімо, 26 жовтня 1848 року писав із Москви Шереметєвій: «Что же касается молитв ваших, то за них, верно, будет благодарить душа моя вечно». Її ж просив у Москві 11 лютого 1850 року в записці з однієї фрази: «Мне сегодня опять как-то не весьма хорошо, прошу вас покрепче обо мне помолиться». Матері писав в останньому листі на початку смертного лютого 1852 р.: «Благодарю вас, бесценная моя матушка, что вы обо мне молитесь. Мне так всегда бывает сладко в те минуты, когда вы обо мне молитесь! О, как много делает молитва матери!.. О, как нужны нам молитвы ваши!..»

До молитви Гоголь постійно й настійно закликав своїх рідних і друзів. У листі з Москви до матері та сестер наприкінці березня 1849 р. наставляв: «Нужно много молиться. Мы сами виноваты и по грехам терпим наказанье Божье… О, нужно нам теперь крепко молиться! Молиться о том, чтобы вразумил Бог, как нужно вести жизнь, чтоб от неустройства и небреженья нашего не терпели другие. Прежде всего я прошу вас молиться обо мне ото всех сил, сколько станет общего, соединенного усердия вашего и любви ко мне, чтобы не отступался от меня Бог и дал мне ум и силы исполнять свои обязанности…»

Своє розуміння молитви Гоголь глибоко розкрив у листі до Миколи Язикова від 4 листопада 1843 року в контексті поради щодо того, як досягти творчого письменницького натхнення:

«Остаётся испросить вдохновенья. Как это сделать? Нужно послать из души нашей к Нему стремление: чего не поищешь, того не найдешь, говорит пословица. Стремление есть молитва. Молитва не есть словесное дело; она должна быть от всех сил души и всеми силами души; без того она не возлетит. Молитва есть восторг. Если она дошла до степени восторга, то она уже просит о том, чего Бог хочет, а не о том, чего мы хотим. Как узнать хотение Божие? для этого нужно взглянуть разумными очами на себя и исследовать себя: какие способности, данные нам от рождения, выше и благороднее других, теми способностями мы должны работать преимущественно, и в сей работе заключено хотение Бога, иначе они не были бы нам даны. Итак, прося о пробуждении их, мы будем просить о том, что согласно с его волею. Стало быть, молитва наша прямо будет услышана. Но нужно, чтобы эта молитва была от всех сил души нашей. Если такое постоянное напряжение хотя на две минуты в день соблюсти в продолжение одной или двух неделей, то увидишь ее действия непременно. К концу этого времени в молитве окажутся прибавления. Вот какие произойдут чудеса: в первый день еще ни ядра мысли нет в голове твоей, ты просишь просто о вдохновении. На другой или на третий день ты будешь говорить не просто: дай произвести мне, но уже: дай произвести мне в таком-то духе. Потом на четвертый или пятый, — с такою-то силою, потом окажутся в душе вопросы: какое впечатление могут произвести задумываемые творения и к чему могут послужить? И за вопросами в ту же минуту последуют ответы, которые будут прямо от Бога. Красота этих ответов будет такова, что весь состав уже сам собою превратится в восторг; и к концу какой-нибудь другой недели увидишь, что уже всё составилось, что нужно. И предмет, и значенье его, и сила, и глубокий внутренний смысл, словом — все, стоит только взять в руки перо, да и писать. Но повторю вновь: молитва должна быть от всех сил души».

Проникнення в молитву й богослужіння свідчить Гоголева праця «Размышления о Божественной Литургии».
«Молох воєнний» — Грушевський писав у «Споминах», що в московський період на його очах «розгорталася… руїнна робота воєнного Молоха…».

У релігії фінікійців Молох — бог природи, сонця, в жертву якого спалювали живцем людей. Став символом жорстокої, нещадної сили, численних жертв (Молох війни), що й використав Грушевський.


«Монополія» — торгівля, зосереджена в одних руках, у даному випадку держави — винна крамниця для монопольної торгівлі горілкою. Грушевський згадував, що в арбатський період життя доводилося «підстерігати хвилі, коли в монополії появиться спирт» для вживання в спиртівці. Недарма він записав: «Часом позичали нам спирт знайомі».
Моргуліс Зиновій Григорович (нар. бл. 1870–?) — адвокат, присяжний повірений, член Товариства українських поступовців, близький до середовища Євгена Чикаленка.

Він числився в довіднику «Вся Москва» у списку «Присяжных поверенных»: «Моргулис Зиновий Григорьевич — Гагаринский, 23, кв. 29. Тел. 306–48».

Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ); «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).
«Москва, её святыни и памятники» (Избранные статьи по описанию Москвы с 20 рисунками. Составил Г. П. Георгиевский» (1904)) — видання, що знайомить із Москвою початку ХХ століття, з тими святинями та пам’ятниками, які бачив і Грушевський.
«Москва. Путеводитель. Под редакцией Е. А. Звягинцева, М. Н. Коваленского, М. С. Сергеева, К. В. Сивкова» (1915) — цікавий тим, що розповідає про Москву, в якій жив Грушевський у 1916–1917 рр. Використання мною цього путівника полегшувалося тим, що він має чітку та продуману структуру: «Довідкові відомості про Москву»; «Історичний нарис по Москві»; «Москва в оглядах» (ішлося про нариси відомих москвознавців із різних питань життєдіяльності Москви); «Художня Москва»; «Наукова Москва». В останній главі містилася, зокрема, докладна інформація про Рум’янцевський музей, в бібліотеці якого в 1916–1917 рр. працював Грушевський. Путівник містив також алфавітний покажчик вулиць, місцевостей, церков, будівель і установ Москви.
Москва-ріка, яку неодноразово бачив Грушевський, мала від витоків до гирла 420 верст, з яких 400 протікало Московською губернією; ширина від 7 до 60 сажень; глибина від піваршина до 6 сажень. Москва-ріка замерзала близько 1 листопада і розкривалася близько 1 квітня, таким чином для судноплавства була відкрита майже 200 днів на рік. У 1917 р. загальна довжина кам’яних берегів ріки складала близько 4 верст (у наш час необлицьовану ділянку знайти важко).
Московська міська дума — розпорядчий орган міського самоуправління. Почала діяти на початку 1786 р. відповідно до грамоти імператриці Катерини ІІ. З 1782 р. складалася зі 180 гласних, а виконавчим органом стала Міська управа. Того року відбулися перші вибори до Думи (на чотири роки).

Спочатку міська Дума знаходилася на Воздвиженці, а на час першого приїзду Грушевського до Москви було зведено в «руському стилі» нову будівлю (архітектор Дмитро Чичагов) неподалік від Красної площі, де Грушевський мешкав у 1892 р. Саме в тому році було суттєво звужено коло виборців на користь найзаможніших москвичів, а число гласних зменшено до 160. Серед гласних у Думі у Грушевського були знайомі. Після Лютневої революції «в московській думі засів горожанський (громадянський. — В. М.) революційний комітет…» (Грушевський).


Московська синодальна друкарня.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Московський архів Міністерства юстиції — Грушевський уперше працював у ньому в 1892 р.: «Я вибирав відповідний матеріал в архіві іностранних діл і юстиції…» Знаходився на Великій Царицинській вулиці.

У московському довіднику часів Грушевського читаємо:

«Министерства юстиции, Девичье поле, Б. Царицынская. Архив образован из архивов дел и делопроизводства старых московских приказов (разрядного, вотчинного) и сенатского московского и петербургского (до 1792 г.), а также архива управления гор. Москвы (до 1864 г.). Архив является ценным хранилищем исторических документов (писцовые книги, ревизские сказки и т. п.), неисчерпаемым запасом для русских историков. Открыт ежедневно, кроме праздников».

Мало хто знає, що в цьому архіві документи були досить добре систематизовані, описані та супроводжувалися спеціальними виданнями, які допомагали дослідникам. У 1869 і 1872 рр. були видані книги «Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве Министерства юстиции», незадовго до приїзду Грушевського вийшла у світ «Памятная книжка Московского архива Министерства юстиции» (1890). Видавалися також і документи. Скажімо, у 1889 р. побачили світ «Историко-юридические материалы, издаваемые Московским архивом Министерства юстиции. Вып. 1. Указная книга Поместного приказа».

Грушевський працював в архіві й у 1916–1917 рр.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Московський головний архів Міністерства закордонних справ. Грушевський працював у ньому в 1892 р., про що записав у щоденнику: «Був я ув іностранному архіві…» Наполегливо розшукував Грушевський у цьому архіві документи також і в арбатський період. У «Споминах» читаємо: «Я вибирав відповідний матеріал в Архіві Іностранних діл…» Знаходився на розі Мохової та Воздвиженки на місці нинішньої Російської державої бібліотеки («Ленінки»).

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Московський міський народний університет ім. А. Л. Шанявського.

Грушевський писав у «Споминах» про плани «“міського вільного університету в Києві”, котрому взірцем служив вільний університет ім. Шанявського в Москві». Цікаво, що дворянин, генерал і золотопромисловець Альфонс Шанявський (1837–1905) мав у своєму володінні будинок № 4, що навпроти № 9, і кілька будинків поруч.

У рік своєї смерті Шанявський заповів будинок і земельну ділянку Міській думі для влаштування на доходи з них Народного університету, який був відкритий у 1908 р., а з 1912 р. знаходився на Міуській площі, 6.

Познайомлю читача з основними роботами Народного університету ім. А. Л. Шанявського, користуючись його, так би мовити, рекламною інформацією 1916–1917 рр.:

«Согласно утвержденному положению, Университет состоит в ведении Московской Городской Думы; управление же делами Университета принадлежит особому Попечительному Совету и Правлению Университета.

Основная цель Университета — служить широкому распространению высшего научного образования и привлечения симпатий народа к науке и знанию. Согласно со своими основными задачами Университет имеет два отделения: академическое и научно-популярное.

Академическое отделение организовано как высшая общественная школа, преследующая цели систематического высшего научного образования и рассчитанная на лиц с подготовкой в пределах среднего учебного заведения.

Учебные планы Университет распределены на две группы: 1) естественно-исторических и 2) общественно-философских наук.

Система преподавания на обеих группах установлена предметная, но в видах облегчения слушателям прохождения в надлежащей последовательности и полноте всех тех общих и специального характера дисциплин, изучение которых Университет считает существенным для получения слушателями серьезного научного образования, рекомендуются учебные планы по общеобразовательным предметам общественно-юридических, историко-философских и естественно-исторических наук, рассчитанные на три года учения. Однако, организация Университета позволяет желающим в известных условиях самим составлять для себя и смешанный план занятий, вводя в него предметы той и другой группы.

Кроме того Университет организует краткосрочные специальные курсы, рассчитанные на оказание содействия людям практики с целью научного освещения и систематизирования их знаний…

Кроме чтения лекций в Университете организованы практические занятия и семинары не только по предметам естественных, но и по предметам общественно-юридических и историко-философских наук. В Университете для научных занятий имеется библиотека, в которой находится свыше 75 000 томов.

В Университет могут поступать лица обоего пола не моложе 16 лет, вне зависимости от национальности и религии».


Мохова вулиця — у Тверській дільниці міста (тепер — райони Арбат, Пресненський, Тверський) між Боровицькою площею і Тверською вулицею. Назва — від місця, де продавався мох для конопачення стін у дерев’яних будинках. У довіднику «По Москве» (1917) пропонувалося інше малозрозуміле пояснення: «От болота, когда-то здесь тянувшегося по берегам реки Неглинки».

Грушевський жив неподалік у перший самостійний приїзд до Москви в 1892 р., бував на Моховій і в 1916–1917 рр.


Муравйов Михайло Артемович (1880–1918) — підполковник царської армії, лівий есер, запропонував свої поcлуги Радянській владі. На початку 1918 р. командував більшовицькими військами, які діяли проти Української Центральної Ради. 1918 р. приєднався до лівоесерівського заколоту в радянських військах. Розстріляний більшовиками у Симбірську, за іншими даними покінчив життя самогубством.
М’якотін Венедикт Олександрович (1867–1937) — історик і публіцист, один із лідерів партії народних соціалістів, автор праці «Очерки социальной истории Украины в ХVІІ–ХVІІІ вв.» (Прага, 1924–1926), низки археографічних публікацій.

Жовтневу революцію в Росії зустрів вороже, з 1918 р. — в еміграції. Там негативно ставився до проблем української незалежності.


М’ясницька вулиця. Грушевський бував на ній неодноразово, зокрема, під час приїзду в Москву з батьками у 1885 р., невдовзі після приїзду в Москву у вересні 1916 р., а також після Лютневих подій 1917 р. У М’ясницькій дільниці міста (тепер райони Басманний і Красносельський) між Луб’янською площею і Садово-Спаською вулицею.

Наприкінці ХVІІІ століття М’ясницька стала однією з аристократичних вулиць Москви, але після пожежі 1812 р. втратила свій зовнішній лиск. З будівництвом Миколаївського вокзалу на Каланчовській площі стала важливою транспортною артерією міста. В 1844 р. у будинку Юшкова було відкрито Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства, в якому працював Аполлон Мокрицький. У 1858 р. у ньому побував Шевченко, який приходив до Мокрицького.

Вулиця довго зберігала тихий аристократичний вигляд. Очевидець згадував: «Достаточно сказать, что вплоть до 1905 г. по Мясницкой не только не проходили бесчисленные линии трамваев, а не проходила по ней и тишайшая московская конка. Эта была улица серьезных технических контор и легковых извозчиков, отвозивших пассажиров на три вокзала, — улица деловая, но вовсе не стремительная, а скорее следовавшая темпу: “медлительно спеши”.

И эта улица — без трамваев и без конки — считалась одной из самых шумных в старой Москве. Отнюдь не шумный характер этой самой шумной улицы прежней Москвы подчеркивался еще и тем, что на ней находились здания, не любящие шума, — богатые особняки известного мецената К. Т. Солдатенкова (с картинной галереей, пожертвованной впоследствии в Румянцевский музей), Стахеева, Мазурина и др., Духовная консистория, больница, Училище живописи — бывший дом масонских лож, реальное училище Воскресенского, женская гимназия и др.».

Між іншим, уже за радянських часів, до кінця 20-х рр. ломові візники повинні були вдень об’їжджати М’ясницьку ближніми провулками.

За часів Грушевського М’ясницька залишалася фешенебельною вулицею, але, будучи найкоротшою дорогою між головними московськими вокзалами й центром, працювала на воєнні потреби, не задумуючись над аристократичною тишею.


М’ясницькі ворота площа. Грушевський згадував, що вже після Лютневої революції він разом із Саліковським пустився у справі «під М’ясницькі ворота».

Утворилася у ХІХ столітті. Названа за М’ясницькими (Фроловськими) воротами стіни Білого міста. Знаходиться на перетині Чистопрудного бульвару та М’ясницької вулиці, примикає до Тургенєвської площі.

Незважаючи на воєнний час, біля М’ясницьких воріт працював знаменитий кондитерський магазин фірми Ейнем:

«Это был самый известный кондитерский магазин Москвы. Фирма Эйнем славилась своими высококачественными изделиями. Там продавали самый лучший шоколад, самые лучшие конфеты, торты и т. п. изделия. Эйнем был как бы вывеской московского процветания начала XX века. Кондитерским мастерам названной фирмы были присущи выдумка и умение угодить взыскательным покупателям».

Утім, Лютневі події давалися взнаки — більшості москвичам, як і Грушевському, було не до кондитерських виробів.
Надвірний радник — цивільний чин VІІ класу в Табелі про ранги. Особи, які його мали, найчастіше обіймали посади столоначальників у державних центральних і місцевих закладах. Із великих українців у Москві чин надвірного радника до 1848 р. мав Осип Бодянський. Дружиною надвірного радника була на початку ХІХ століття власниця земельної ділянки на Арбаті, де нині знаходиться Національний культурний центр України в Москві, Варвара Мальшина.
«Наследники братьев Салаевых» — книговидавнича фірма, про яку Грушевський знав ще юнаком. У «Споминах» згадував, як у 1885 р. у Москві батько «зв’язався з видавництвом підручників “Наследники братьев Салаевых”». Знаходилася на вулиці М’ясницька, 7. З 1885 р. фірму очолював знайомий Грушевського Володимир Думнов.

Під керівництвом Думнова фірма в основному випускала навчальну літературу для початкової та середньої школи. Разом із видавництвом Івана Ситіна поставляла основну масу шкільних підручників. Серед них був і підручник батька Михайла Грушевського — Сергія Федоровича, який, за словами сина, «почав приносити батькові досить значний і постійний дохід».

У 1912 р. фірма стала «товариством на паях» із залученням капіталів інших підприємств. У 1917–1918 рр. випускала підручники на замовлення Наркомпросу РРФСР. У 1919 р. перервала свою діяльність та відновила її в 1924 р. У 1926 р. злилася з державним видавництвом «Работник просвещения».

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) — громадська організація у Львові, утворена в 1892 р. на базі Товариства ім. Шевченка, заснованого як літературне за ініціативи Олександра Кониського та інших українських діячів. За словами Грушевського, товариство мало «сприяти науковому і літературному українському рухові». В НТШ діяли три секції — історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, до складу яких входила низка комісій. У 1897‒1913 рр. головою НТШ був Грушевський.

Він неодноразово вказував на те, що Товариство одержувало незначну фінансову підтримку з крайових і центральних державних фондів, починаючи з часу утворення. Державні дотації поступово збільшувалися, але покривали лише від одної третьої до половини видатків НТШ, призначених на наукову роботу. 1910 р. Грушевський писав:

«Наукове товариство ім. Шевченка далі чевріло при своїх мізерних підмогах і не тільки де йшла мова про матеріальну поміч, а просто про елементарну лояльність для його наукових потреб (виключно до поручень до заграничних архівів для його членів), стрічалося з ворожим настроєм правлящих сфер. Всяку культурну роботу полишено її власному промишленію, нехай, мовляв, сама себе прогодовує…»

Утім, за оцінкою Грушевського, «працюючи на ґрунті новім, нерозробленім і в час, коли українська мова терпіла репресії з боку одних, легковаження і ворогування з боку других, Товариство встигло завоювати симпатії й повагу у всіх справжніх прихильників науки й прогресу».

Докладно див.: Грушевський М. Наукове товариство імені Шевченка. Твори у 50 томах. Т. 1. С. 188–201 ; Винар Л. Михайло Грушевський і наукове Товариство ім. Тараса Шевченка. 1892–1930. Мюнхен : Дніпрова хвиля, 1970.
Наукове товариство української громади в Москві — організоване Грушевським на початку 1917 р.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Неглинна річка.

Див. «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Неглинний проїзд. Утворений на місці річки Неглинної, що була захована в трубу в 1817–1819 рр. (з 1922 р. — Неглинна вулиця). Довідник «По Москве» 1917 р. розповідав: «Внешний вид центра Москвы сильно изменился после заключения в трубу речки Неглинной… На месте старого русла Неглинки, сзади Малого театра, была проложена новая улица, Неглинный проезд…»

Грушевський мешкав у ньому в готелі «Кремль» у 1892 р.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Незлобіна театр — приватний театр, заснований антрепренером і режисером К. Незлобіним у 1909 р. Із сезону 1915–1916 рр. Незлобін передав театр товариству акторів, яке різко скоротило фінансування вистав і суттєво зменшило трупу, що помітно знизило загальний художній рівень театру.

Грушевський писав у «Споминах», що вже на пероні вокзалу після приїзду в Москву Шеремецинський йому розповів: Винниченко зайнятий «постановкою п’єси “Пригвождённые”, що має сими днями виставлятися на сцені театру Незлобіна».


Нечаєв Василь Васильович (1861–?). Грушевський познайомився з ним у Москві в 1892 р., працюючи в Московському архіві Міністерства юстиції, згадував Нечаєва в щоденнику.

Із духовного звання титулярний радник. У 1884 р. закінчив історико-філологічний факультет Московського університету. В архіві працював із 1887 р., з 1 листопада 1889 року — старший помічник архіваріуса.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Нижньогородський вокзал — обслуговував Курсько-Київську залізницю, на нього приїхав у лютому 1892 р. у Москву Грушевський. Відкрито в 1861 р. після спорудження залізниці між Москвою та Нижнім Новгородом. Будівля вокзалу була вкрай скромною. Газета «Московские ведомости» писала в червні 1861 р.: «Пассажиры были разочарованы видом вокзала. Москвичи надеялись встретить здесь такое же роскошное устройство, к какому все привыкли на казенной Николаевской дороге». (Перший — Миколаївський вокзал у Москві введено в дію в 1851 р., і він був архітектурним шедевром.) Це був єдиний із московських вокзалів, який знаходився за містом і довгі роки в документах він іменувався тимчасовим.

Після викупу казною Нижньогородської залізниці було створено Московсько-Курську і Нижньогородську залізниці, а Нижньогородський вокзал об’єднано з новим Курським вокзалом.

З червня 1896 р. відправлення поїздів у Нижній Новгород відбувалося з правого крила Курського вокзалу.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Нікітський бульвар — у Тверській дільниці міста (тепер райони Арбат і Пресненський) простягається від площі Арбатські ворота до площі Нікітські ворота. Виник після 1812 р. і названий за Нікітськими воротами, на які виходить. У 1950–1992 рр. називався Суворовським бульваром на честь полководця Олександра Суворова, який народився і жив поблизу. У садибі графів Толстих на Нікітському бульварі провів останні роки життя Гоголь. Він любив прогулюватися Нікітським. Цим бульваром 24 лютого 1852 року повезли труну з прахом Гоголя в церкву Тетяни Мучениці при Московському університеті, де відправили похорон за письменником. Дев’ять років потому — 27 квітня 1861 року — Нікітським бульваром повз Гоголів дім провезли домовину з прахом Шевченка дорогою з Миколаївського вокзалу до Арбатської площі.

Грушевський неодноразово бував на Нікітському бульварі.


Нікітські ворота — площа з кінця ХVІІІ століття. Названа за воротами у стіні Білого міста, побудованими наприкінці ХVІ століття, і Великою Нікітською вулицею, що перетинала площу. У путівнику «По Москве» за 1917 р. читаємо: «Площадь у Никитских ворот — место необычайно оживлённое».

Грушевський бував біля Нікітських воріт.


Ніковський Андрій Васильович (1885–1942) — український громадсько-політичний і державний діяч, дипломат, літературознавець, публіцист, перекладач. У 1913–1914 рр. — головний редактор найпопулярнішої в підросійській Україні газети «Рада». Член Української Центральної Ради, комісар Києва (1917). Міністр закордонних справ Української Народної Республіки у 1920–1922 рр. У 1924 р. Ніковський повернувся в Україну, був співробітником Української Академії наук. Автор «Українсько-російського словника», що вийшов у Києві в 1926 р., та праці «Петро Стебницький», про яку Єфремов записав у щоденнику 9 лютого 1927 року: «Збираються конфіскувати книжку, присвячену пам’яті Стебницького. Причина — “націоналістичний ухил…(!)” та — “це ж на вшанування некомуністичного діяча”… На щастя, книжка, здається, мало не вся розійшлась».

Був заарештований у серпні 1929 р. у справі Спілки визволення України, засуджений і засланий на Соловки. Звільнений у квітні 1940 р. Вирок було скасовано і справу закрито. Є відомості, що Ніковський помер у блокадному Ленінграді.


Нікольська вулиця — Міська дільниця міста (тепер — район Китай-город), між Красною і Луб’янською площами. Будучи в Москві в березні 1892 р., Грушевський записав у щоденнику, що «заходив на Нікольську…». Бував на цій вулиці й у 1916–1917 рр. у букіністичних магазинах, а також у Московській синодальній друкарні.

Путівник 1917 р. «По Москве» повідомляв:

«Никольская была самая оживленная и бойкая улица старой Москвы, и свой характер она сохранила и до сих пор. В то же время в истории Москвы и в истории русской культуры она сыграла видную роль.

Отсюда вышли первые русские ученые, здесь же возникла и первая Академия, с нее, с Никольской, московские люди впервые получили книги, сделанные типографским тиснением, и на ней же был открыт первый русский университет…

Проходя по Никольской улице, мы поражаемся обилием торговых предприятий, лавок и магазинов. Это одна из наиболее бойких улиц Москвы. Присматриваясь к этой массе вывесок, мы чаще всего видим вывески иконных и книжных лавок и магазинов. Торговля ими здесь на Никольской является искони установившимся обычаем. И если книжные магазины разбросаны сейчас по всей Москве, то магазинов и лавок иконных мы больше не найдем нигде, кроме Никольской и ее района…»

Саме це і приваблювало Грушевського на Нікольській вулиці.


Нікольський (з 1922 р. — Плотников) провулок — у Пречистенській дільниці міста (тепер — райони Арбат і Хамовники) між Великим Могильцевським провулком і вулицею Арбат. Назва від церкви Миколи у Плотниках.

Грушевський, який у 1916–1917 рр. жив неподалік, бував у Нікольському провулку.

Андрій Бєлий писав, що на Арбаті між Нікольським і Денежним провулками було «неприємне пустище», обгороджене сірим парканом. По ньому були розкидані пам’ятники, що продавалися на Ваганьківське кладовище (на цьому місці розміщалася каменотесна майстерня. — В. М.). То була алегорія! Втім послухаємо самого Бєлого:

«...Не понимали еще: это есть аллегория: в месте сем будет Арбату — капут; полагали: под памятниками тот уляжется, этот; и — только. Перед самой войной с места этого встал дом-гигант (ішлося про три восьмиповерхові корпуси будинку № 5. — В. М.), унижал Арбатский район, двухэтажный, облупленный, — восьмиэтажной своей вышиной, чтобы в дни Октября большевистскими первыми пулями в стекла приниженных “юнкерских” особняков — тарарахнуть (на цей будинок у жовтні 1917 р. червоногвардійці підняли кулемет, який прострілював мало не весь Арбат і розчистив дорогу революційним загонам до Кремля. — В. М.); единственный дом-большевик победил весь район».

Будинок-гігант (№ 51) Грушевський бачив щодня, коли виходив на Арбат.
Новинський бульвар — між Смоленською площею і Кудринською площею (райони Арбат і Пресненський).

У ХІХ столітті славився Новинськими гуляннями, про які знав Шевченко. Наскільки вони були тоді важливими для міста, свідчить «Изъяснение плана Москвы», видане на початку 40-х рр. ХІХ століття. В ньому читаємо: «Бульвары. Новинское гулянье. Никитский. Тверской...» Тобто, задовго до виникнення сучасної назви Новинського бульвару в свідомості москвичів він офіційно жив, як місце святкового гуляння.

У путівнику «По Москве», виданому в 1917 р. зазначалося: «До сих пор еще живо в народной речи выражение “под Новинское...” На месте бывшего гулянья насадили бульвар, сохранивший название Новинский». Насправді, майбутній бульвар називався тоді вулицею Новинський вал і разом з Кудринською і Смоленською площами входив до Арбатської дільниці міста.

На Новинському бульварі, 103 знаходилася редакція журналу «Украинская жизнь». Говорячи словами Грушевського, від Арбату це «було скажено далеко, на краю Москви». Може, він трохи перебільшував, але пішки до редакції справді було не близько.

У тодішньому вигляді бульвар припинив існування в 1937 р. під час реконструкції Садового кільця.
Новицька Юлія Іванівна.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).


Новицький Віктор Ізмайлович (1884–1938).

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Новицький Олексій Петрович (1862–1934) — історик мистецтва, з 1922 р. — академік Всеукраїнської Академії наук.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).


Новодівочий монастир — жіночий, знаходиться на південному заході Москви. Вийшов на авансцену російської історії в лютому 1598 р., коли тут відбулося всенародне обрання Бориса Годунова на царство, описане Пушкіним:

…Смотри; ограда, кровли

Все яруса соборной колокольни

Главы церквей и самые кресты

Унизаны народом.

Заснований у 1524 р. за обітницею великого князя Василя ІІІ на честь взяття в 1514 р. Смоленська. В 1524–1525 рр. у центрі монастиря було зведено чотиристовпний, п’ятиверхий собор ікони Смоленської Богоматері (Смоленський собор), який і став історичним ядром монастирського кладовища. У крипті (підземній усипальниці) були поховані царівна Анна Іванівна (1547–1550) — маленька донька Івана Грозного і Анастасії Романової, доньки царя Олексія Михайловича і Марії Милославської, царівни Софія Олексіївна (1657–1704), Євдокія Олексіївна (1560–1712) та Катерина Олексіївна (1658–1718), інші члени царської сім’ї.

Монастир став місцем постригу жінок царської сім’ї: в ньому жила вдова старшого сина Івана Грозного царевича Івана, а також насильно пострижені в монахині сестра Петра І царівна Софія та його перша дружина Євдокія Лопухіна та ін. Поховання Лопухіної в 1731 р. було останнім в ряду «царських гробниць». Пізніше на цвинтарі монастиря ховали представників вищого дворянства, а з ХІХ століття — багатих купців і промисловців, діячів науки і культури.

На території Новодівочого монастиря утворився некрополь, що нараховує нині близько ста поховань, серед яких чимало відомих в Україні та Росії прізвищ. Найперше назву професора Московського університету, видатного українця Осипа Бодянського. Тут було також поховано: знаменитого поета, генерал-лейтенанта, командувача партизанського загону у Вітчизняній війні 1812 р. Дениса Давидова (1784–1839); учасників цієї війни: письменника, Михайла Загоскіна (1789–1852), письменника Івана Лажечникова (1792–1869), князя, драматурга, академіка Олександра Шаховського (1777–1846), Михайла Орлова, який приймав капітуляцію Парижа, та князя Сергія Трубецького (1790–1860), обраного диктатором повстання декабристів, який на Сенатську площу так і не з’явився. На території Новодівочого монастиря знайшов довічний упокій літератор Микола Сушков (1796–1871), історик, академік Сергій Соловйов (1820–1879), письменник Олександр Писемський (1821–1881), поет, перекладач Шевченкових віршів Олексій Плещеєв (1825–1893), релігійний філософ, поет Володимир Соловйов (1853–1900), математик, професор Московського університету, батько Андрія Бєлого Микола Бугаєв (1837–1903), письменник Антон Чехов (1860–1904), прах якого було перенесено на Новодівоче кладовище в 1933 р.

У 1922 р. монастир було закрито, в 1926 р. на його території утворено історико-побутовий і художній музей, у 1934 р. він став філіалом Історичного музею. З 1980 р. у Новодівочому монастирі знаходилася резиденція митрополита Крутицького і Коломенського. В 1994 р. знову засновано жіночий монастир. Смоленський собор і багато інших корпусів знаходяться у віданні музею. З 1995 р. у Смоленському соборі поновилися служби в престольні свята.

Територія Новодівочого монастиря має сильну духовну енергетику. Це одне з небагатьох місць у центрі Москви, де можна відпочити душею і тілом. Особливо гарно тут наприкінці травня, коли відцвітає бузок, під сонцем сумовито схиляють листя старі берези й молоді липи, щемливо пахне свіжоскошеною травою, а нескошена росте по-сільському вільно, поцяткована сивими круглячками пухнастих кульбаб… Міський гул за стінами монастиря здається чужим і другорядним, а тут — тихо, спокійно, вітер шумить лише у густих верховіттях старих і високих лип і кленів…

З 2007 р. Культурний центр України в Москві започаткував традицію покладання квітів на могилу Бодянського в Новодівочому монастирі в дні його народження та смерті.

Прекрасний вид на монастир відкривався від будинку Московського архіву Міністерства юстиції на Великій Царицинській вулиці, де Грушевський працював. Можливо, відвідав і монастир.

Один із тих московських монастирів, про які Грушевський не міг не знати.

У 1917 р. його настоятелькою була ігуменія Леоніда.


Новослободська вулиця — між вулицями Долгоруківська та Сущевський вал (нині — Тверський район). Отримала назву в ХVІІІ столітті від Нової Дмитрівської слободи (відома з ХVІІ століття).

У будинку № 53 у 1916 р. знаходилася редакція тижневика «Промінь».


Нумерація будинків у Москві — почала впроваджуватися наприкінці ХІХ століття, проте приживалася повільно. Москвичі звикли до того, що будинки називалися за прізвищами їх домовласників. Послухаємо з цього приводу пояснення москвича-сучасника:

«Дома так и назывались по их домовладельцам... Обозначение домов по фамилии их владельцев создавало разного рода трудности при отыскании дома. Когда приходилось, например, отыскать дом Петрова на какой-либо длинной улице, на Пятницкой или на Якиманке, иногда надо было промаршировать ее всю по одной стороне, а потом проделать то же по другой, если не было указано, к какому концу улицы дом расположен ближе. Полезно было в таких случаях для справки заходить в какую-либо, особенно в полотняную лавочку: там можно было получить указания, касавшиеся, впрочем, не только адресов, но и всего образа жизни обывателей обслуживаемого лавочкой района...

Бывали затруднения и в тех случаях, когда по одной улице домами владели однофамильцы, и при указании адреса надо было обозначать, что адресат живет не только в доме Иванова, но “в доме Иванова, бывшем Брабец”. Вообще, впрочем, надо сказать, что не было еще общепринятого порядка в обозначении адресов и их обозначали то по полицейским частям и кварталам, например Хамовнической части 2-го квартала на углу Неопалимовского и Малого Трубного переулка дом такого-то, то по церковным приходам, например “у Мартына Исповедника”, “у Успенья на-Могильцах”, “в приходе церкви Неопалимыя Купины”. Иногда же прибегали к различным совершенно случайным обозначениям: против такой-то церкви, против вдовьего дома, против пожарного депо и т. д. Нумерация домов начала заводиться, помнится, с 90-х годов (ХІХ століття. — В. М.), но этот общеевропейский порядок, уже давно усвоенный в Петербурге, в Москве прививался очень туго».

Важко погодитися з тим, що уточнення в адресі за назвою приходської церкви, пожежного депо чи поліцейської дільниці були «випадковими». Якраз завдяки «позначенням» можна було знайти домовласника безпомилково. Скажімо, Тарас Шевченко, називаючи адресу Михайла Щепкіна, писав: «Біля старого Пимена (відома в Москві церква. — В. М.), в будинку Щепотьєвої». Про номер будинку тоді взагалі не йшлося.

Отже, за часів Шевченка та Гоголя будинки успішно знаходили за прізвищами їх домовласників, а не за номерами, як іноді сьогодні вказують дехто з науковців, екстраполюючи сучасну нумерацію на той час. Такий підхід не виправданий у науковому дослідженні. Інша річ, коли вони називаються стосовно ХХ століття чи сьогодення, щоб уявити місце тодішнього розташування московських будинків.

Будинок № 9, в якому нині знаходиться Національний культурний центр України в Москві, був пов’язаний із іменем домовласника Олександра Ромейка, або з номером, яким будинок був позначений в офіційних документах технічного характеру (№ 636/599).

Наскільки це було загальнговідомим свідчить такий епізод. У лютому 1898 р. військовий інженер-капітан Бургардт письмово повідомляв Московську міську управу про придбання ним «будинку… в Москві на Арбатській вулиці під № 9…». Написавши цей номер, Бургардт, очевидно, задумався й перекресливши його, поставив збоку більш відоме позначення — № 636/599… За півстоліття до того над цим і не задумувалися. Скажімо, в 1843 р. Олександр Герцен, який жив на Арбаті у будинку № 27 по Сивцевому Вражку, повідомляючи свою адресу, називав номер володіння, назву поліцейської частини та прізвище домовласника: «Жительство имею: Пречистенской части, ІV квартала, в Старой Конюшенной, в доме Яковлева...»

До самої Жовтневої революції в адресно-довідковій книзі «Вся Москва» поруч із номером будинку й телефоном часто-густо наводилося ще й прізвище домовласника. У випадку з будинком № 9 це виглядало таким чином: «Розенталь Влад. Андр. — Арбат, д. 9, Ромейко. Тлф 155–40. Глазн. бол. Прием ежедн. От 1–5 ч. д.» Отже, пацієнти окуліста Розенталя знали, що прийом ведеться в домі Ромейка…

В офіційних поліцейських документах, які супроводжували Грушевського в Москві в 1916–1917 рр., будинок, у якому він мешкав, числився під двома номерами, бо стояв на розі: по вулиці Арбат — № 55, а по Денежному провулку — № 32, про що свідчить фотографія, вміщена в книзі.
Оберучев Костянтин Михайлович (1865–1929) — військовий і політичний діяч, командував Київським військовим округом у 1917 р.
Обнінська Клеопатра Олександрівна — дружина Віктора Обнінського — знайомого Грушевському депутата І Державної думи, прибічника українсько-російського єднання на ґрунті свободи самовизначення в російській державі.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» ( р. 4, с. ).


Оглоблін Микола Миколайович (1852–1906) — син протоієрея і ключаря Києво-Софійського собору Миколи Оглобліна, російський історик, археограф, архівіст, закінчив Київську духовну академію і Археологічний інститут у Петербурзі. Працював у Московському архіві Міністерства юстиції, в якому вивчав документи Грушевський в 1892 р. Був на 14 років старший від Грушевського і в Москві опікував молодого київського магістранта. Невдовзі після приїзду в місто 9 лютого 1892 року Михайло Сергійович записав у щоденнику про їхню суперечку про Москву: «Ввечері ходив до Оглобліна, балакали собі, але як я почав казати за Москву не погодились; очевидячки він добре закліматізувався».

Грушевськимй називав Оглобліна «заслуженим архівістом».

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Одарченко Павло Пилипович — московський знайомий Грушевського, голова правління товариства взаємного кредиту в Москві, дійсний статський радник, голова Українського комітету Московського товариства допомоги населенню південних губерній Росії, що постраждали від війни. Комітет знаходився на Воздвиженці.

Одарченко був членом фінансової комісії Української мирової делегації, що з травня 1918 р. вела переговори з радянською делегацією на чолі з Християном Раковським та Дмитром Мануїльським. Одарченко жив на Сивцевому Вражку, 44.

На одному з засідань пайщиків українського видавництва, котре організував Грушевський, Одарченко заявив, за словами вченого, що «маючи необмежене довір’я до моїх організаційних здібностей, він декларує, здається, дві тисячі».
Олександра Невського каплиця (не збереглася).

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Олесь (Кандиба) Олександр Іванович (1878–1944) — український поет. Перша і друга збірки поезій вийшли в Петербурзі в 1907 і 1909 рр. Третя — «Книжка третя» — 1911 р. у Києві. У 1914 р. вийшла збірка «Твори».

Ліричні твори Олеся клали на музику різні композитори, зокрема Микола Лисенко («Не беріть із зеленого лугу верби») та Кирило Стеценко («Сосна»). В українську літературу Олесь увійшов як дивовижний лірик, співець природи і кохання. Його перу належать вірш «Айстри», збірки «Перерва», «Чужиною», «Кому повім печать мою», «Чари ночі».

У 1919 р. виїхав за кордон. Спочатку проживав у Відні, а з 1923 р. — у Чехословаччині. У 1920 р. написав низку творів на теми з історії Київської Русі, в яких оспівував героїзм народу. Працював над поетичними переказами народних казок, писав п’єси для дітей.

Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).


Ординарний професор. Грушевського було затверджено на посаді ординарного професора Львівського університету у квітні 1894 р. За університетським Статутом 1804 р. розрізнялися ординарний і екстраординарний професори. Ординарний професор — штатний, який займає кафедру, на відміну від екстраординарного, тобто позаштатного. На посаду екстраординарного професора могли балотуватися особи з ученим ступенем не нижчим за магістра, скажімо, які пропонувалися ректором із ад’юнктів (помічників ординарних професорів). Екстраординарний професор затверджувався міністром народної освіти, отримував надбавку до платні і право голосу на виборах в університетських зборах, міг читати додатковий курс лекцій, але виконував ті ж обов’язки, що й ад’юнкт. Ординарний професор прирівнювався до надвірного радника, а неординарний — до колезького асесора. Після 10 років викладання ординарний професор одержував чин колезького радника. З часом ординарний професор міг стати заслуженим професором.

У ХІХ столітті цей шлях успішно пройшов українець із Варви Осип Бодянський: екстраординарний професор Московського університету — 1847 р.; ординарний — 1850 р.; заслужений — 1870 р.


Оружейна палата — перший загальнодоступний історичний музей у Москві. Збудована в 1849–1851 рр. і відразу відкрилася. «Путеводитель по Москве», виданий у 1856 р., пояснював: «Оружейная палата, построенная в 1806 году, обращена теперь в казармы, а вместо неё возведена новая близ Боровицких ворот. В ней хранятся сокровища Царского дома и разное оружие, начиная с древнейших времён».

Даних про те, що Грушевський побував у Оружейній палаті немає, але він, звичайно, знав про неї.


Освітлення в Москві. Почалося 1730 р. У 1840 р. у місті нараховувалося 7,7 тис. масляних ліхтарів (усередині скляних чотирикутників знаходився світильник із ґнотом, занурений у конопляну олію).

Москвознавець Петро Вістенгоф захоплювався нічним освітленням міста: «Столиця роскошно освещается во время ночи с 1 сентября по 1 апреля, и не только по большим улицам, но даже по самым малым переулкам, и те из фельетонистов, которые пишут нам, что в Москве нет возможности ездить по ночам за темнотою, пишут совершенную несправедливость». Мені доводилося читати в тогочасних московських газетах їдкі публікації з цієї проблеми. Проте Вістенгоф, який якраз тоді готував свою книгу до видання, мабуть, просто не хотів сваритися з властями, бо насправді світло масляних ліхтарів було дуже тьмяним, а поскільки відстань між ліхтарними стовпами, навіть на Пречистенці чи Остоженці, дорівнювала майже сотню метрів, то на вулицях все одно панувала темрява. Не випадково Пушкін в одному з віршів писав:


1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка