Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка46/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   ...   56

«Літературно-науковий вістник»літературно-мистецький, науковий та суспільно-політичний щомісячний журнал. Заснований за почином Михайла Грушевського у 1898 р. як продовження журналу «Зоря» Наукового товариства ім. Т. Шевченка та журналу «Житє і слово», редагованого Іваном Франком. Видавався у 1898–1906 рр. у Львові. У 1909–1913 рр. виходив у двох редакціях — київській і львівській (редактор Михайло Грушевський). Вихід був перерваний Першою світовою війною, відновлений 1917–1919 рр. у Києві під редакцією Олександра Олеся. З 1922 до 1932 р. видавався у Львові Українською видавничою спілкою.
Ліхтарі у Москві — перші гасові ліхтарі з’явилися у 1853 р., газові загорілися майже водночас із народження Грушевського — у 1867 р., а перші 32 електричних ліхтарі спалахнули біля храму Христа Спасителя у 80-х рр., а потім — на Тверській, Арбаті, інших центральних вулицях. Їх уже бачив Грушевський у 1892 р. У 1913 р. у Москві світила 21 тис. ліхтарів, але понад 9 ти. із них залишалися гасовими, близько 8 тис. — газовими і лише 4 тис. були електричними. У воєнний час ліхтарі не були найпершою турботою московських властей.

Коли Грушевський мешкав на Арбаті, ліхтарі висіли на струнких витончених ніжках, що перегукувалися зі шпилевидними стовпами. Михайло Сергійович щодня бачив їх із вікна свого помешкання на Арбаті, 55.


«Лоскутний» готель. У ньому Грушевський поселився з сім’єю на деякий час після приїзду з Казані до Москви 11 вересня 1916 року. Побудовано на Тверській вулиці в середині ХІХ століття (архітектор Олександр Камінський). Знесено в 1938 р.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).


Лоскутний провулок. Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Лотоцький Олександр Гнатович (1870–1939) — український громадський і державний діяч, історик, письменник, публіцист (псевдонім — Білоусенко). З 1908 р. — член Товариства українських поступовців, у 1912 р. — його очільник. Закінчив Київську духовну академію. В 1900–1917 рр. служив у Петербурзі (Петрограді) старшим ревізором у Державному контролі. З березня 1917 р. очолював Українську Національну Раду в Петрограді. Губернський комісар Буковини та Покуття. У вересні-листопаді 1917 р. — генеральний писар Української Центральної Ради. На початку 1918 р. — державний контролер УНР, у жовтні 1918 — січні 1919 рр. — виконуючий обов’язки міністра віросповідань Української Держави та УНР.

З 1920 р. — в еміграції, з 1922 р. — доцент, а згодом професор Українського вільного університету (Прага), з 1929 р. — професор Варшавського університету. Засновник і директор Українського наукового інституту у Варшаві (1930–1938). Водночас виконував обов’язки міністра внутрішніх справ і заступника голови уряду УНР за кордоном.

Професор церковного права, один із кращих українських істориків церкви, вийшов із наукової школи відомого вченого, професора Київської духовної академії Миколи Петрова. Лотоцький залишив цікаві спогади про Грушевського. Автор багатьох літературних, публіцистичних, наукових, мемуарних творів.

Написав праці: «Українські джерела церковного права» (1931), «Автокефалія» (1935, 1938), «Церковна справа в Україні» (1923) та ін. Автор мемуарів «Сторінки минулого» (Т. 1–3, 1932–1934).


Луб’янська площа — в М’ясницькій дільниці міста (тепер — Китай-город), між Театральним проїздом, Новою площею, Луб’янським проїздом, Пушечною, М’ясницькою, Нікольською, Великою і Малою Луб’янкою вулицями.

Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ); «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Лукуллівська ціна — Грушевський писав у «Споминах», що вартість звичайного обіду в арбатському ресторані «Прага» за 4 рублі була для його сім’ї «лукуллівською ціною».

Консул Римської Республіки, полководець Луцій Ліціній Лукулл (118‒56 рр. до н. е.) ввійшов в історію своїми марнотратством і прожерливістю. Розкішні «лукуллівські бенкети» стали приказкою.


Магістр — перший учений ступінь у Росії. Грушевський склав магістерський екзамен у травні 1893 р., вже рік потому став магістром, захистивши магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».

Десятого листопада 1916 року, заповнюючи у московській поліції «Список о состоящем под гласным полицейским надзором бывшем профессоре Львовского университета магистре русской истории Михаиле Сергеевиче Грушевском», професор так відповів на перше питання:

«1. Имя, отчество, фамилия и звание.

Михаил Сергеевич Грушевский, магистр (по паспорту, а ныне доктор) русской истории».
Маєвський Осип Альбинович (1874–1937) — видавець, перекладач, член української громади в Москві, засновник видавництва, яке з 1912 до 1918 р. видало близько 100 назв книг. У лютому 1917 р. Грушевський писав з Арбату про Маєвського Сергію Єфремову: «Тут оден чоловік охотиться попрацювать, в видавничім ділі досвідний, але до України тільки тепер прибився і зовсім не обізнаний». А в листі до Олександра Олеся в березні він повідомляв адресу Маєвського: «Москва, Скатертный пер. № 27», тобто «українець з Кременчука» жив у районі Старого Арбату.

Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).


Максима Сповідника на Варварці церква — будівля, що дійшла до нас, зведена в 1698–1699 рр., а дзвіниця — у 1827–1829 рр. Закрито в 1931 р. У 1956–1969 рр. храм реставрували і використовували як виставковий зал. Богослужіння відновилися в 1994 р.

Грушевський бачив храм, коли бував на Варварці.


Максимович Михайло Олександрович (1804–1873) — український учений, історик, мовознавець, фольклорист і природознавець, якого високо цінував Грушевський.

Докладно див.: Мельниченко В. Ю. Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь). М. : ОЛМА Медиа Групп, 2010 ; Його ж. Тарас Шевченко: «Друзі мої єдині». М. : Домашняя библиотека, 2013.


Мала Бронна вулиця — в Арбатській дільниці міста (тепер — Пресненський район) між Тверським бульваром і Великою Садовою вулицею. Назва — від Бронної слободи, в якій виготовляли броню (ХVІ–ХVІІ століття).

Грушевський бував тут, коли приходив до Леоніда Бурчака-Абрамовича.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).
Мала Нікітська вулиця — в Арбатській дільниці міста (тепер — Пресненський район) між площею Нікітські ворота і Садово-Кудринською вулицею. Назва — від Великої Нікітської вулиці.

Грушевський бував на ній.


Малий Афанасьєвський провулок — у Пречистенській дільниці міста (тепер — район Арбат) між Арбатською площею і Великим Афанасьєвським провулком. Назва — від церкви Афанасія і Кирила, що у Великому Афанасьєвському провулку. З початку ХІХ століття на місці нинішнього Національного культурного центру України в Москві велося житлове будівництво якраз між Малим Афанасьєвським провулком і Арбатською вулицею.

Один із тих провулків, які Грушевський не міг не знати.


Мальшина Варвара Афанасіївна — власниця земельної ділянки, де на початку ХІХ століття почалося зведення житлових і нежитлових будівель, з яких починається відлік історії нинішнього будинку № 9.

Див.: «Вікна квартири виходили на Арбат» (історичний нарис, с. ).


Манеж (Экзерциз-Гауз) у Тверській дільниці міста (тепер — район Китай-город). Грушевський бачив його неодноразово, найперше у 1882 і 1885 рр., а потім — у 1892 р., коли він, працюючи в московських архівах, жив у готелі «Кремль» у Неглинному провулку, неподалік Манежу: «Жительство имею в гостинице “Кремль”, около Манежа…» Збудовано у 1817 р. на вулиці Моховій на честь перемоги над французами в 1812 р. Призначався для військових оглядів і навчань, парадів: «№ 108. Экзерциз-Гауз, военный на Моховой ул.». З 1831 р. використовувався також для проведення виставок, народних гулянь, концертів. «Путеводитель-справочник города Москвы» часів приїзду Грушевського у 1892 р. дає ще й таку практично невідому інформацію: «В Манеже происходит учение солдат и стрельба в зимнее время». Довідник 1917 р. «По Москве» повідомляв: «Против Университета протянулось от угла Никитской улицы до самой Воздвиженки огромное здание Экзерцизгауза или Манежа. Он имеет в длину 79, а в ширину 21 сажень…» Після революції 1917 р. у будівлі знаходився урядовий гараж.
Маросейка вулиця — в Басманній дільниці Москви (тепер — Басманний район) між площею Ільїнські ворота і вулицею Покровка. Як і всі інші радіальні вулиці Москви, Покровка попервах була дорогою. Внаслідок розширення Москви довгий шлях ділився на окремі відрізки-вулиці, які москвичі для зручності називали своїми, народними іменами. Скажімо, вже з ХVII століття початок вулиці Покровка — від Ільїнки до Покровських воріт — називався в народі Маросейкою, проте офіційно цю назву було прийнято лише в середині ХIХ століття.

Саме на цій вулиці у ХVII–ХVIIІ століттях знаходився Малоросійський постоялий двір (навпроти Златоустинського провулка, на місці сучасних будинків № 9 і 11). Тут зупинялася свита офіційних представників гетьманів України та інші малоросійські гості Москви. Скорочена назва постоялого двору — Маросейка — надала ім’я вулиці (у 1954–1990 рр. — вулиця Богдана Хмельницького).

У старовинних палатах на Маросейці провів останні роки життя наприкінці ХVІІІ століття князь, генерал-фельдмаршал, переможець над турками Микола Рєпнін, з іменем якого пов’язані Кючук-Кайнарджійський мир і Яський договір. На розі Маросейки й Луб’янського проїзду на початку ХІХ століття жила дружина Олексія Розумовського Варвара Петрівна, уроджена Шереметєва. З Маросейкою (№ 15) пов’язано ім’я історика Миколи Бантиша-Каменського, який до нашестя Наполеона мав тут своє володіння. Неподалік від Малоросійського постоялого двору наприкінці ХVIII століття було зведено церкву Трійці, що в Хохловці — так називалася слобода вихідців із України, що утворилася в ХVII столітті. Пам’ять про неї збереглася в сучасних назвах Хохловської площі та Хохловського провулка. Тут же в Колпачному провулку, що між Покровкою і Хохловським провулком, зупинявся гетьман Іван Мазепа, і будинок № 10 москвичі до цього часу називають палатами українського гетьмана. У москвознавця Михайла Пиляєва читаємо: «Мазепа два раза был в Москве. В первый раз 8-го февраля 1700 года он получил новоучрежденный орден св. Андрея Первозванного — он был вторым кавалером этого ордена, и во второй — в 1702 году для поздравления Петра с победой над шведами при Эрестфере». В ХVII столітті Маросейкою царі їздили до заміських садиб.

Цікаво, що в ХVII столітті Маросейкою називався також один із провулків, що виходив на Поварську вулицю (можливо, нинішній Мерзляківський провулок). Це свідчить про чималу скупченість вихідців із України і в арбатському ареалі. До речі, назва Маросейка настільки старовинна, що на початку 60-х рр. ХIХ століття вона навіть була у поета Петра Вяземського символом старої Росії:

Русь в кичке, в красной душегрейке,

Она как будто за сто лет

Живет себе на Маросейке,

А до Европы дела нет.


Грушевський побував на Маросейці, принаймні, під час Лютневих подій 1917 р., коли «пішки пройшов… до Земського собору», який знаходився на Маросейці, 7.
Масарик Томаш Гарріг (1850–1937) — чеський політик, філософ, президент Чехо-Словацької Республіки у 1918–1935 рр.

За ініціативи Масарика в 1921 р. було розроблено план використання емігрантів з колишньої Російської імперії, який отримав назву «російської допоміжної акції». Масарик вважав основим її завданням зосередити у своїй країні наукові, культурні кола та молоді сили емігрантів, забезпечити їхній розвиток у національних рамках. Користувався популярністю серед українців.

Грушевський писав Олександру Олесю восени 1923 р., що Масариком «виданий наказ видати мені… паспорт коли б я потрібував».
Матушевський Федір Петрович (1869–1919) — український громадсько-політичний і культурний діяч, літературний критик, дипломат, публіцист. З 1906 р. — редактор першої української щоденної газети «Громадська думка» у Наддніпрянській Україні, згодом — «Ради». Член Української Центральної Ради.

Автор наукових студій про Тараса Шевченка, Анатолія Свидницького, Володимира Антоновича.


Мельгунов Сергій Петрович (1879/80–1956) — випускник Московського університету, один із лідерів партії народних соціалістів, досліджував історію російської громадської думки, революційного руху, релігії та церкви. Не випадково Грушевський планував, що «Мельгунов може дати статтю про релігійне життя українців і великоросів» у збірник «Україна і Москва в їх духовному житті». Редактор двотомника «Масонство в его прошлом и настоящем» (1915–1917). Керівний редактор історичного журналу «Голос минувшего», що виходив з 1913 р., у якому друкувався Грушевський. У перші роки після революції неодноразово заарештовувався більшовиками, за нього тоді клопотали Володимир Короленко, Християн Раковський, Володимир Бонч-Бруєвич, Анатолій Луначарський та ін.

З 1922 р. — в еміграції, де видавав журнали «Борьба за Россию», «На чужой стороне», «Голос минувшего на чужой стороне», «Возрождение». Автор праць із історії революції 1917 р., громадянської війни, більшовицького терору.

Грушевський неодноразово зустрічався з Мельгуновим у 1916–1917 рр.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Меморіальна дошка на будинку колишнього Московського архіву Міністерства юстиції.

Див. «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Меморіальна дошка Михайлу Грушевському на будинку по вул. Арбат, 55. Щодо її встановлення наприкінці травня 2003 р. автор цих рядків з Богданом Ступкою звернулися з листом до міністра культури Російської Федерації Михайла Швидкого:

«Высокочтимый Михаил Ефимович!

Позволим себе привлечь Ваше внимание к исторической фигуре, которая имеет ключевое значение для украинского народа. Речь идет о великом украинце, выдающемся историке Михаиле Сергеевиче Грушевском, который с 1929 года был академиком АН СССР.

Осенью 1916 года, находясь в царской ссылке, Грушевский, благодаря ходатайству Российской Академии наук, переехал из Казани в Москву, где жил на Арбате, 55 с сентября 1916 года по март 1917 года. “Я основался в Москве Арбат 55 кв. 8 (угол Денежного)”, — писал Грушевский. В столице он занимался научной, издательской и общественной деятельностью, встречался с М. Горьким и А. Керенским, перешагнул рубеж своего 50-летия. Грушевский оставил воспоминания о старинной улице — “одной из великих московских артерий”.

Для Украины фигура Грушевского настолько знаковая и масштабная, что установление мемориальной доски в его честь на доме № 55 было бы особым проявлением уважения российского государства к государству украинскому.

Конечно, нам известно, что в Москве есть еще один дом на улице Погодинской 2/3 (бывший 2-й Воздвиженский переулок), в котором жил в 30-х годах прошлого века Грушевский. Надеемся, что там наконец установят уже давно изготовленную мемориальную доску. Однако в данном случае просим рассмотреть вопрос об арбатском адресе Грушевского, поскольку именно Арбат является подлинным очагом памяти о выдающихся деятелях культуры и науки. Текст мемориальной доски, на наш взгляд, должен касаться научной деятельности Грушевского: “Тут в сентябре 1916 — марте 1917 гг. жил и работал выдающийся украинский ученый, академик АН СССР М. С. Грушевский”.

Предвосхищая неминуемые возражения на разных уровнях, заметим, что в прошлом веке в Украине Грушевский являлся самой крупной исторической фигурой, его не случайно называют “Шевченком XX столетия”. Пожалуй, в обозримом будущем у России не будет столь уникальной и органичной возможности с наименшими усилиями и затратами сделать в отношении Украины блестящий и обоснованный жест доброй воли, мудрого великодушия и исторического здравомыслия, который навсегда останется в памяти украинского народа.

Стоимость изготовления мемориальной доски Культурный центр Украины берет на себя».

Відповідь прийшла через два місяці, вона була короткою, наведу її повністю:

«Уважаемые коллеги и друзья!

В связи с Вашим письмом от 29 мая с. г. Министерство культуры Российской Федерации информирует.

8 июля с. г. Министерство иностранных дел Российской Федерации получило официальную ноту Посольства Украины в Москве, в которой украинская сторона просит установить памятную доску М. С. Грушевскому в Москве на Погодинской улице 2/3.

Исходя из того, что просьба, изложенная в указанной ноте, является официальной позицией украинской стороны, МИД России направил Правительству Москвы письмо с просьбой оказать содействие украинской стороне в установлении упомянутой мемориальной доски».

На мій погляд, маємо справу з унікальним апаратно-бюрократичним документом (підписаний не міністром культури). З одного боку, він таки містить відповідь, до того ж, позитивну, але, на превеликий жаль, навіть не торкається суті висловленої в нашому листі пропозиції.

Адже відкриття меморіальної дошки Грушевському на Погодінській, 2/3 не знімає питання про меморіальну дошку українському вченому, якого знає весь світ, на Арбаті, 55. Навпаки, якщо після кількох років непорозумінь з приводу вшанування пам’яті Грушевського в Москві, крига нарешті скресла, то доцільно було б довести справу до логічного завершення.

Хай і на знаменитій російській вулиці з’явиться меморіальна дошка Михайлу Грушевському, встановлена за адресою, вказаною ним самим: «Арбат 55, вхід з Арбата...»


Меморіальна дошка Михайлу Грушевському на будинку по вул. Погодінській 2/3 відкрита 22 серпня 2003 року.

В урочистостях взяв участь Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації Микола Білоблоцький і перший заступник Прем’єра уряду Москви Олег Толкачов, працівники Посольства та Культурного центру України в Москві. На дошці напис: «У цьому будинку жив і працював видатний державний і політичний діяч України, академік АН СРСР Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934)».

На державні свята України до цієї дошки урочисто покладаються квіти від Посольства України в Російській Федерації, Національного культурного центру України в Москві, українських громадських організацій міста.
Меморіальна кімната Тараса Шевченка і Михайла Грушевського в Національному культурному центрі України в Москві — відкрита 27 квітня 2005 року в приміщенні магазину «Українська книга». У 2013 р. у зв’язку з підготовкою до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка й 150-річчя з дня народження Михайла Грушевського Меморіальну кімнату переведено до нового приміщення, експозицію суттєво поповнено й оновлено. Відкриття відбулося 7 березня 2013 року. В меморіальній кімнаті експонуються копії архівних документів, фотографій, інших матеріалів, що розповідають про перебування Шевченка й Грушевського в Москві. В експозиції представлено близько двадцяти книг з проблем московського шевченкознавства й грушевськознавства та про діяльність Культурного центру, виданих Центром в Москві на початку ХХІ століття.
Метеорологічні стостереження в Москві. Їх проводила з 1853 р. обсерваторія Костянтинівського межового інституту. У 1879 р. для неї було побудовано новий спеціальний корпус, а на час приїзду Грушевського в Москву в 1892 р. вона поповнилася новими сучасними інструментами, зокрема, барографом, термографом і гідрографом. У 1893 р. почалися спостереження за температурою ґрунту з його поверхні й до глибини більш як 3 метри.

За даними кінця ХІХ століття середня температура повітря по Москві на рік дорівнювала 3,9°С, скажімо, саме такою вона була у 1891‒1895 рр. Найхолоднішим місяцем був січень із середньою температурою — 11°С, а найтеплішим — липень (середня температура майже 19°С). У Москві в середньому випадало на рік 531 мм атмосферних опадів.


Метрикант — у Володимира Даля: «Чиновник при дворянських родослівних». В архівах — працівник, який складав описи документів, у тому числі метрик, наприклад, Литовської, Руської (Волинської), з якими працював Грушевський.
«Метрополь» готель. Про перший приїзд з батьками до Москви в 1882 р. Грушевський писав, що вони зупинилися «в старім “Метрополі”» на місці теперішнього розкішного будинку. Насправді, на тому місці тоді знаходився готель Павла Челишева, відомий у Москві як «Челиші».

У новому «Метрополі» Грушевський не зупинявся, але бачив його неодноразово.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Миколаєнко Павло Львович (1847‒1916).

Див. «В Архангельськму соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Мзда — хабар. Згадуючи про те, як виїжджав із Казані до Москви, Грушевський писав, що «дістав купе, внісши за се якусь “суму”, трохи чи не сто рублів». Про відправлення дружини й доньки з Москви до Києва розповідав у «Споминах»: «Виїзд був нелегкий, поїзди вже ходили дуже неправильно… Поїзду ще не було. Аж по півночі він прийшов. Давши відповідну мзду, добився, що нас допустили до нього, коли він був переставлений на запасні шини». Користувався цим важелем учений і в контактах із представниками влади. Скажімо, коли до нього додому прийшов на Арбат, 55 квартальний наглядач, то Михайло Сергійович сунув йому «троячку в руки», і той поводився «зовсім гречно». Турбуючись про свої видавничі справи, Грушевський, як він відверто писав, «старавсь утримувати приязні відносини» з управителями друкарень. Він навіть «підніс» управителю друкарні Рябушинських дорогоцінну «фляжку вина»: «Для нас, звичайних смертних, вино було тоді величезною рідкістю, але я не взяв в рахунок, що управитель друкарні… міг брати ванни з вина, не те що його пити».
Миколаївський вокзал у Москві — побудовано у 1844‒1851 рр. на Каланчовській (тепер — Комсомольська) площі за проектом Костянтина Тона. Миколаївським називався у 1856‒1924 рр. З цього вокзалу Тарас Шевченко від’їжджав з Москви до Петербурга 26 березня 1858 року, на нього у квітні 1861 року привезли труну з прахом поета.

Грушевський, очевидно, знав про це.


Миколи Жулинського передмова «Великий українець на Арбаті» до книги Володимира Мельниченка «Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”» (М.: ОЛМА ПРЕСС, 2005):

«...I я його уявив на Старому Арбатi. “Побачив” Михайла Грушевського перед Культурним центром України в Mосквi завдяки його генеральному директору Володимиру Мельниченку. У березнi 2004 року я приїхав до Москви на урочистий вечiр з нагоди 190-рiччя вiд дня народження Тараса Шевченка, i зразу ж Володимир Юхимович повів мене Арбатом до будинку за номером 55, у восьмiй квартирi якого колись жив Михайло Грушевський з дружиною Mapiєю Сильвестрiвною i донькою Катериною.

Михайло Сергiйович не раз прогулювався Старим Арбатом, думаю, зупинявся перед будинком номер дев’ять, у якому тепер наш Культурний центр. То xiбa не було б гiдним вшанувати пам’ять великого українця встановленням пам’ятника Михайловi Грушевському перед входом до Культурного центру України?

Що бiльше я слухав Володимира Мельниченка, то проникливіше “зазирав” уявою у вікна “нарiжної старосвiцької кам’яницi на розi ‘Денежного переулка’, мiж двома церквами”, з яких п’ятдесятилiтнiй Михайло Сергiйович, вiдiрвавшись на якусь мить вiд працi над третьою частиною восьмого тому “Icтopiї України-Руси”, оглядав Арбат, зокрема банi двох церков — Живоначальної Трiйцi i Миколи в Плотниках. На жаль, цi двi церкви, якi, мабуть, вiдвiдував український icтоpик, було знесено бiльшовиками на початку тридцятих рокiв минулого столiття.

Iз яким захопленням i радiстю вiдкривав менi “українську Москву” Володимир Мельниченко! Не можу сказати, що почуте було менi зовсiм невiдомим — журнал “Київ” у 1988–1989 pp. опублiкував “Спомини” Михайла Грушевського, в яких є багато сторiнок “московської біографії” (1916–1917 рокiв) Грушевського. Iнститут лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН України разом iз Українським iсторичним товариством у США на чолi з невтомним Любомиром Винаром уперше опублiкував 15 листiв Михайла Грушевського, надiсланих iз Москви до Сергiя Єфремова й Олександра Кандиби (Олеся). Але одна річ прочитати, iнша — побачити саме той будинок на Арбатi, в якому Михайло Грушевський писав цi та iншi листи, науковi працi, приймав вiдомих дiячiв лiтератури, культури й полiтикiв...

Важливим для мене було пiзнання Старого Арбату — вулицi, яка в свiй час гуртувала багатьох вiдомих українцiв. Михайло Грушевський згодом свiдчив: “Присутнiсть в Mосквi великого числа освiчених i навiть учених українцiв пiддавала гадку про можливiсть зав’язання тут наукового товариства чи наукового гуртка українського, який мiг би пiдтримувати в сих людях iнтереси до української дисциплiни i звертати їx увагу на українськi теми. Москва дуже багата рiзними матерiалами до icтopiї України, її культури, мистецтва й письменства, навпаки, Україну в значнiй мipi обчищено з усяких матерiалiв, що при кожнiй нагодi вивозились вiдси до росiйських столиць”.

Володимир Мельниченко, я переконаний, найкраще знає icтopiю Старого Арбату, вiн є на сьогоднi найобiзнанішим iз московськими архiвами, бо провiв унiкальну науково-дослiдну роботу. Я не сподiвався, що його дослiдження пiвнiчного перiоду перебування Михайла Грушевського в Mocквi виросте в такий солiдний том, читати який дає велике задоволення.

“Моя праця грунтується на документальних матерiалах i є суто науковою”, — акцентує її автор, але написана книга з особливим емоцiйним пiднесенням i щирим захопленням вiд знахiдок в apxiвax, вiд “виловлених” у листуваннях фактiв, вiд науково обгрунтованих пiдтверджень гiпотез, здогадiв, припущень...

У передмовi до своєї книги «Михайло Грушевський: “Я оснувався в Mосквi, Арбат 55” Володимир Мельниченко детально розповiдає про тi apxiвнi джерела, якi вiн уперше залучив до висвiтлення арбатської сторiнки бiографiї Михайла Грушевського. Думаю, Володимир Мельниченко здiйснив фронтальний “пepeciв” багатьох московських apxiвiв пiд кутом зору перебування видатного українського iсторика в Mосквi, i цей том є важливим дослiдженням першого перiоду перебування М. С. Грушевського в росiйськiй столицi.

Тодi в березневi шевченкiвськi днi, про якi Володимир Юхимович згадує в цiй монографiї, вiн багато розповiдав менi й про другий, ще драматичнiший, московський перiод життя Михайла Грушевського. Саме в Mосквi 23 березня 1931 року Грушевського заарештують і почнуть — погрозами й фiзичним знущанням — “готувати” на керiвника пiдпiльної органiзацiї “Український національний центр” (УНЦ). Перед цим у Харковi у нього вибили зiзнання в приналежностi до “контрреволюцiйної організації”, а в Mосквi керiвники ОГПУ намагалися втягнути Михайла Грушевського в показовий полiтичний процес, про що постiйно iнформували Сталiна... Та Грушевський сплутав їxнi карти. 15 квiтня 1931 року на зустрiчi з начальником Секретно-полiтичного вiддiлу ОГПУ Яковом Аграновим Михайло Грушевський категорично вiдмовився вiд своїх “зiзнань”, заперечив iснування органiзацiї “Український нацiональний центр”... Володимир Мельниченко розгортав передi мною новi, майже недослiдженi сторiнки перебування М. С. Грушевського в Mосквi вже після звiльнення. Я не сумнiвався, що “другий московський перiод” Михайла Грушевського вже не вiдпустить такого доскiпливого i невтомного дослiдника...

Думаю, сам Володимир Мельниченко вповнi не уявляв, який огром вiдкриттів таїть у coбi Старий Арбат — ця, за словами Михайла Грушевського, “велика московська артерiя”.

Як досвiдчений iсторик, автор бiльше 30 книг з iсторичної, культурологiчної i полiтичної проблематики, доктор iсторичних наук Володимир Мельниченко в попереднiх книгах “Україна на Арбатi, 9” i “Прапор України на Арбатi” вiдкрив “український Арбат” — Арбат гетьмана Петра Сагайдачного i гетьмана Кирила Розумовського, Миколи Гоголя i Тараса Шевченка, Михайла Максимовича i Григорiя Галагана, Михайла Грушевського i Володимира Винниченка, Володимира Вернадського i Симона Петлюри... Але вci мої сподiвання перевершило це фундаментальне дослiдження icтopiї Арбату, життя його численних мешканцiв — видатних дiячiв pociйської та української культур, лiтератур i мистецтва, icтopiї, зокрема, московського-арбатського життя Михайла Грушевського. Володимир Мельниченко “закроїв” не одне ще дослiдження “українського Арбату”, щасливо стимульований i своєю безпосередньою, як генеральний директор Культурного центру України в Mосквi, працею i особливим чуттям iсторика на новi, перспективнi з наукового боку знахiдки, i глибинним патрiотичним пориванням вiдкривати українськi сторiнки, “написанi” в Pociї, передусiм у Москвi.

У “Пiслямовi” Володимир Мельниченко цi плани розгортає iз сподiванням, що накличе на благодатну наукову цiлину нових “opaчiв”, готових дослiдитити московський перiод біографії Володимира Винниченка, Симона Петлюри, icтopiю таких видань, як “Украинская жизнь” i “Промiнь”, взагалi створити узагальнюючу монографiю про дiяльнiсть московських українцiв у Mосквi на початку XX столiття. Сам iнiцiатор таких дослiджень, а також наукового збiрника на тему “Україна i Москва в їx духовному життi”, замисленого ще Грушевським i Горьким, вiн працює вже над монографiєю про багатовiкову присутнiсть України на Apбaтi та значний український внесок в iсторiю видатної вулицi Pociї.

...Пам’ятний для мене той березневий день 2004 р., коли ми з автором цієї книги вiдвiдали будинок, у якому жив i помер Микола Гоголь, на Нiкiтському бульварi, 7а. В меморiальнiй квартирi нашого славетного земляка Володимир Юхимович виповiв менi з хвилюванням: “Та саме звiдси, з Арбату, наш Гоголь писав проникливi листи до матерi у Василiвку, звiдси вiн, дiзнавшись про весiлля однiєї зi своїх сестер, вирушив був через Калугу в Україну... Я про це напишу”.

I написав. I ще багато нового вiдкриє цей невтомний, емоцiйний, чутливий до всього рiдного, українського в Mосквi історик, який так всебічно дослідив українську долю Старого Арбату, як особливого знаку нацiональної icтopiї й культури».

1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка