Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка45/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   56

Кордуба Мирон Михайлович (1876–1947) — український історик, професор Варшавського та Львівського університетів, учень Михайла Грушевського. Автор праць з історіографії, історичної географії, географічної статистики, топоніміки.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с…).


Коробка дерев’яна. Грушевський писав, що під час пожежі в потязі дорогою з Москви в Київ у березні 1917 р., він, «вхопивши з своїх речей дерев’яну коробку і кошик, став виносити з купе».

У сучасному тлумачному словнику української мови читаємо: «…невелике вмістище різної форми з… фанери тощо, звичайно з кришкою». Треба пам’ятати також й про те, що в той час були й недорогі чемодани з фанери.


Корш Федір Євгенович (1843–1915) — філолог, славіст, орієнталіст, академік Петербурзької Академії наук, автор праць з класичної філології, східнослов’янської літератури та ін. Співавтор документа Петербурзької Академії наук «Об отмене стеснений печатного малорусского слова» (1905).

Корш був давнім знайомим Грушевського. Ось лише кілька штрихів. У грудні 1909 р. Наукове товариство імені Шевченка у Львові обрало Корша своїм дійсним членом у філологічній секції. Цей документ, підписаний Грушевським, зберігається в Архіві Російської Академії наук в Москві. Чотири роки потому Українське Наукове товариство в Києві запросило Корша до участі у виданні українознавчого журналу, запропонувавши використати його ім’я «в якості почесного співробітника». Цей документ також підписав Грушевський разом із Дмитром Дорошенком. У передвоєнний період Грушевський і Корш активно листувалися, листи Михайла Сергійовича зберігаються у фонді Корша в Архіві Російської Академії наук у Москві. Навіть збираючись на відпочинок в Карпати, в село Криворівню Грушевський у квітні 1911 р. попереджував Корша: «Адрес остается львовский (ул. Понинского, 6)». Корш сприяв переводу Грушевського з Казані в Москву. В лютому 1915 р. Грушевський писав Шахматову: «Сегодня я узнал о смерти дорогого, незабвенного Федора Евгеньевича! Благо ему! Благо умершим!» А в квітні знову: «Большое спасибо Вам, дорогой глубокоуважаемый Алексей Александрович, за Вашу прекрасную заметку о Федоре Евгеньевиче Корше. Она прекрасно обрисовывает духовное богатство этого человека». У «Споминах» Грушевський також згадував Корша, як об’єднуючу фігуру редакційного гуртка «Украинской жизни» та й не тільки: «Помер Федір Євгенійович Корш, протектор і вдохновитель сього гуртка». Лотоцький писав про Корша: «Серед росіян я не знаю людини, що так глибоко перейнята була б українською національно-визвольною ідеєю».

Федір Корш був сином Корша Євгена Федоровича (1810‒1897) — російського журналіста, перекладача і бібліотечного діяча. У молоді роки близько стояв до гуртків Віссаріона Бєлінського, Олександра Герцена, Тимофія Грановського. В 1850 р. прізвище Корша внесено до Дворянської родової книги. В 1836‒1841 рр. був бібліотекарем Московського університету й одночасно Товариства історії і старожитностей російських (з 1837 р.). У 1862‒1892 рр. — бібліотекар Рум’янцевського музею. Грушевський ще застав його, працюючи тут у 1892 р.

У 1843‒1848 рр. — редактор «Московских ведомостей», у 1855‒1857 рр. редагував журнал «Русский вестник». Борис Чичерін згадував про нього: «Приветливый, обходительный, с тонким умом, с необыкновенно разносторонним образованием, с разнообразным, занимательным и остроумным разговором, которому не мешало некоторое заикание, он был в то время чрезвычайно приятен в личных отношениях. Скромный дом его был центром, где и в Петербурге, и в Москве любили собираться друзья. С ним можно было говорить обо всем: о философии, об истории, о литературе, о политике, и по всем отраслям можно было найти у него самостоятельную мысль и дельные указания. Начитанность его была изумительная; он все знал и все помнил».

У 1858 р., коли Тарас Шевченко познайомився з Коршем, той почав видавати історико-літературний журнал «Атеней», який читав Лев Толстой, а також багато передових людей того часу. Реклама «Атенея» активно йшла в «Московских ведомостях» саме під час перебування в місті Шевченка. Про Корша Толстой записав у щоденнику на початку 1858 р.: «Спокойно и высоко умён». За допомогою Корша в додатку до газети «Московские ведомости» 11 лютого 1858 року було опубліковано рецензію Шевченка «Бенефис г-жи Пиуновой, января 21, 1858 года». Василь Погожев писав поетові 5 лютого 1858 року: «Статью о милой Пиуновой я отправил в редакцию “Московских университетских новостей” чрез Евгения Федоровича Корша». Завдяки цій одиничній протекції Корша, ми можемо сьогодні читати рідкісну для Шевченкового пера театральну рецензію про бенефіс сімнадцятирічної актриси Катерини Піунової, якою поет захопився в Нижньому Новгороді.

Корші поєднували у часі двох великих українців — Тараса Шевченка та Михайла Грушевського.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Красна площа. Грушевський побував на ній уже під час першого приїзду до Москви з батьками у 1882 р., затим 1885 р. і, звичайно, у 1892 р., адже жив поруч, біля Манежу.

Утворилася наприкінці ХV століття після пожежі 1493 р., коли в середині Кремля згоріли дерев’яні лавки, і московський торг вихлюпнувся за кремлівські стіни. Нову торгову площу довго називали «Пожаром», потім вона йменувалася Троїцькою, за церквою, що стояла на місці храму Василя Блаженного, а ще — Торговою. З другої половини ХVІ століття, тобто з часу спорудження Лобного місця (кам’яного помосту з парапетом) у 1534 р., стала сприйматися як центральна в Москві. З Лобного місця в ХVІ‒ХVІІ століттях оголошувалися царські укази й розпорядження, а також аж до ХVІІІ століття поруч із ним на спеціальних помостах відбувалися страти. З ХVІ століття площа стала місцем урочистих церемоній і дедалі частіше в її назві, в тому числі в царських указах, зустрічається слово «Красная», тобто «красива». Назва ця міцно закріпилася з другої половини ХVІІ століття. Тоді навпроти Спаських воріт знаходився кабак, біля Нікольських воріт торгували млинцями й пирогами, на площі можна було купити калачі, квас, яблука, чоботи, свічки, сорочки тощо. В 1804 р. Красну площу замостили кругляком.

Після наполеонівського нашестя в 1814-му, архітектор Осип Бове розробив проект реконструкції Красної площі. Вона осмислювалася, як серце стародавньої столиці Росії. Кремль і храм Василя Блаженного служили пам’ятниками величі історії Російської держави. Важливого значення набував і Казанський собор, який був пам’ятником перемоги в 1612 р. А дійсно центральним парадним форумом міста Красна площа стала після відкриття на ній у 1818 р. пам’ятника Козьмі Мініну і Дмитру Пожарському.

Притягальна сила Красної площі значною мірою полягала ще в тому, що поряд із нею знаходився багатющий Гостиний двір, на що звернув увагу Шевченко. В 1851 р. сучасник описував цю суттєву перевагу: «Около Красной площади и гостиный двор, и торговые ряды, биржи, разные оптовые магазины, присутственные места, множество маклеровских контор и множество подворий для приезжающих… Хотите ли купить или продать что-нибудь на значительную сумму? — пойдите на Красную площадь, и недалеко от нее в полчаса ваше дело кончено. Имеете ли нужду занять денег, перевести векселя, отправить товары, и словом, все то сделать, что вам угодно? — все можете, сошедши только несколько с Красной площади».

У 1875‒1881 рр. на Красній площі було зведено в «руському стилі» будинок Державного історичного музею, який значно прикрасив її та зробив величнішою. У 1893 р. побудовано верхні торгові ряди (нинішній ДУМ, будинок № 3/2), також у «руському стилі» з трьох пасажів, над центральною частиною яких поставлено дві вежі, що повторюють завершення будівлі Історичного музею. Того ж року і в тому ж стилі зведено середні торгові ряди (будинок № 5/2), низький корпус яких упирався у вулицю Варварку і служив своєрідним фоном для храму Василя Блаженного (Покровського собору), що стоїть напроти. Тут за часів Грушевського велася оптова торгівля.

Проте все це читаємо в тодішній книзі про Москву:

«И ныне Красная площадь не менее многолюдна и шумна. И ныне с утра до вечера волнуются вокруг Лобного места пестрые толпы народа, стучат и гремят кареты, дрожки и разные повозки, скачут со всех сторон верховые, тянутся безконечные обозы, воздух оглашается разными криками и звонкими голосами… Одна промышленность, одна мирная торговля оживляют здесь безпрерывную деятельность при неимоверном стечении народа. Здесь сосредоточена торговля не только всей Москвы, но и всего государства…

Теперь Красная площадь составляет в длину 135 и в ширину 75 сажень. С правой стороны она простирается вдоль кремлевской стены, а с левой почти всю длину ее занимает великолепное новое здание Верхних торговых рядов. С восточной стороны Красная площадь оканчивается Покровским собором, или церковью Василия Блаженного, а с западной — Казанским собором и Воскресенскими воротами с часовней Иверской Божьей Матери. Единственным и достойнейшим украшением самой площади служит великолепный памятник из бронзы Минину и Пожарскому».

Докладніше див.: Бондаренко И. А. Красная площадь Москвы. Архитектурный ансамбль. М. : Вече, 2006.
«Краткий указатель кремлёвских церквей» (1915) містить розповідь про більш як двадцять московських соборів і храмів, значну частину яких відвідав Грушевський.
Кремлівські стіни. Грушевський бачив їх по всьому периметру, а в 1892 р. навіть жив у готелі «Кремль» недалеко від кремлівської стіни, що виходила в Александрівський сад.

Побудовані навколо Кремля в 1485‒1495 рр. італійськими архітекторами з урахуванням російського оборонного зодчества і досягнень західно-європейської фортифікації. Загальна довжина кремлівських стін 2235 м, товщина — від 3,5 до 6,5 м, а висота — від 5 до 19 м. У стінах — 18 веж, що були вузлами оборони Кремля.


Кремлівські храми. Влітку 1882 р. Грушевський уперше побував з батьками в Москві: «Оглядали ми Кремль…»; через десять років, ледь приїхавши в місто 9 лютого, пішов у Кремль і «обійшов церкви»; 24 лютого записав, що «заходив у Кремль»; 25 лютого «заходив у Архангельський собор помолитися за Тараса…». Судячи з усього, тут, у соборі, принаймні, в одному з кремлівських храмів, він і сповідався.

«Краткий указатель кремлевских церквей» (1915) містить «Перечень церквей в порядке времени построения существующих зданий»:

«1330 год — Спас на Бору. 1393 год — Воскрешения Лазаря. 1479 год — Успенский собор. 1486 год — Риз Положения. 1489 год — Благовещенский собор. 1491 год — Рождества Предтечи, что на Бору (Боровицкая башня). 1503 год — Чуда Архангела Михаила. 1508 год — Архангельский собор. 1514 год — Рождества на Сенях. 1519 год — Вознесения. 1600 год — Иван Великий. 1628 год — Екатерины Мученицы, во Дворце. 1628 год — Воскресения Словущего. 1634 год — Михаила Малеина. 1636 год — Верхоспасский собор. 1651 год — Константина и Елены. 1656 год — Восточная часть Патриаршего дома. 1681 год — Распятия Христова. 1686 год — Главное здание Чудова монастыря. 1731 год — Благовещения, на Житном Дворе. 1776 год — Петра и Павла. 1779 год — Иоасафа Белгородского (Чудовская колокольня). 1816 год — Николы Гостунского. 1817 год — Екатерины Мученицы, в Вознесенском монастыре».
Кремль — Грушевський неодноразово бував у Кремлі, в основному в його храмах. Кремль особливо любив Шевченко, 19 березня 1858 року поет записав у щоденнику, що він «оригинально прекрасен», а 20 березня зафіксував, що любувався «старым красавцем Кремлём». Серед дореволюційних учених, які писали про Кремль, назву Івана Снєгірьова (1793–1868). Один із томів його фундаментальної праці «Москва. Подробное историческое и археологическое описание города» повністю присвячено Кремлю. Ще два кремлезнавці — Іван Забєлін і Петро Бартенєв («Московский Кремль в старину и теперь». В 2-х т.) — це Шевченкові знайомі.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).



«Кремль» готель. У ньому в 1892 р. мешкав стипендіат Університету св. Володимира в Києві Михайло Грушевський під час приїзду до Москви. У проханні на ім’я директора Головного архіву Міністерства закордонних справ, Грушевський писав 28 лютого 1892 року: «Местожительство: Неглинный проезд, гостиница “Кремль”, № 20». В іншому проханні читаємо: «Жительство имею в гостинице “Кремль”, около Манежа, № 20».

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Кривоарбатський провулок — в Арбатській дільниці (тепер — район Арбат) між вулицею Арбат і Нікольським (тепер — Плотниковим) провулком.

Назва виникла в ХІХ столітті й відображає конфігурацію провулка (до того був відомий, як Кривий і Кривонікольський) та його близькість до Арбату.

Знаходився недалеко від помешкання Грушевського, одним кінцем виходив на відому йому церкву Миколи Чудотворця в Плотниках. Грушевський не міг не знати про цей провулок, а, можливо, й бував у ньому.
Кримський Агатангел Юхимович (1871–1942) — визначний сходознавець, історик української мови й літератури, письменник, фольклорист, публіцист. У 1892–1896 рр. навчався у Лазаревському інституті східних мов у Москві, професором якого був з 1900 р. Активно брав участь в українському національному житті. Зустрічався з Грушевським у Москві. Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. В 1918 р. переїхав до Києва, був одним із організаторів Української Академії наук, її незмінним секретарем. У 1921–1929 рр. очолював Інститут української наукової мови (з 1930 р. — Інститут мовознавства) Української Академії наук і кафедру сходознавства Київського державного університету. В 30-х рр. був практично усунений від науково-викладацької роботи. В липні 1941 р. заарештований, помер на початку 1942 р. в одній із в’язниць у Кустанаї.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Кузнецький міст вулиця — у М’ясницькій дільниці міста (тепер — Тверський і Міщанський райони). Грушевський бував тут уже в 1892 р., коли жив у Неглинному проїзді, який перетинав Кузнецький міст. Колись тут справді був міст через річку Неглинну, сховану невдовзі після наполеонівського нашестя під землю. Після цього міст зник, а назва залишилася.

Кузнецький міст, на відміну від суціль російського Арбату, здавна перебував «у полоні» французьких крамниць і модних віянь із Франції. Війна з Наполеоном майже припинила французький вплив, але «іноземна фізіономія» Кузнецького мосту швидко відновилася, тим більше, що в 1812 р. французькі лавки охороняла наполеонівська гвардія, і вони не згоріли. Після відбудови Москви сюди везли свої товари фірми Аме, Шальме, Арман, Венсен тощо. Кількість магазинів була значною, склад їх постійно змінювався. Тут, на Кузнецькому, збиралася елітна московська публіка, прогулювалися франти і модниці, бездумно й нерідко безтямно витрачалися гроші.

Про роль Кузнецького мосту у світському житті Москви писав і Олександр Грибоєдов:

А всё Кузнецкий мост, и вечные французы,

Откуда моды к нам, и авторы, и музы:

Губители карманов и сердец!

Когда избавит нас Творец

От шляпок их! чепцов! и шпилек! и булавок!

И книжных и бисквитных лавок!
Тарас Шевченко напевне читав ці рядки, адже він захоплювався творчістю Грибоєдова і добре знав комедію «Горе от ума», неодноразово згадував її героїв у щоденнику й у листі до Анастасії Толстої 9 січня 1857 року. Більше того, в передмові до нездійсненного видання «Кобзаря» (8 березня 1847 року) Шевченко використав саме слова із «Горе от ума»:

«Воскреснем ли когда от чужевластья мод?

Чтоб умный, добрый наш народ

Хотя по языку нас не считал за немцев.

А. Грибоедов».
Грушевський бував на Кузнецькому мосту і в арбатський період його життя.
Кунаков Григорій (?–1659) — у 1649 р. був дяком Стрілецького приказу, двічі виїжджав до Польщі, наприкінці року написав відому записку про події в Україні та Польщі після Зборівського договору, на яку посилався Грушевський.
Купець — особа, яка належала до купецького прошарку. Торговець, власник торговельного підприємства. У Володимира Даля ще — «негоциант, торгующий чем-либо». Скажімо, в травні 1857 р. у листі з Новопетровського укріплення до Броніслава Залеського, розповідаючи про роботу над своїми малюнками, Шевченко писав, що для кількох не було моделі: «Необходим русский типический купец, чего здесь не имеется. Я отложил это до Москвы…»
Купон — у воєнний час у деяких випадках — замінник грошей. Грушевський згадував, що в арбатський період життя всі харчові продукти були «предметом доволі безтолкової регламентації», їх купівля вимагала «неустанного пильнування». Скажімо, за спеціальними купонами продавався цукор, і на час приїзду Грушевського в Москву діяв купон № 6, на який можна було придбати фунт цукру. За цим справді треба було пильнувати, бо вже з 1 жовтня згаданий талон був недійсний. Грушевський якось писав і про те, що лише поліція «давала білети на покупку» спирту для використання в спиртівці.
Курський вокза. Ледь приїхавши з Казані 11 вересня 1916 року, Грушевський «поїхав на Курський вокзал», де клопотався про відправлення до Києва хатньої робітниці Теклі Чик (Вільховської).

Відкритий у 1861 р. для Курської залізниці. Нову будівлю зведено в 1896 р. У правому крилі тоді розташовувався також вокзал Нижньогородської залізниці, а вокзал якийсь час називався Курсько-Нижньогородським. Пов’язує Москву як із Нижнім Новгородом, так і (через Курськ) з Кримом, Кавказом.


Кускова Катерина Дмитрівна (1869–1958) — російська письменниця, громадська діячка, ідеолог «економізму», автор його програмного документу «Кредо» (1899). У 1922 р. вислана за кордон.
Лаппо-Данилевський Олександр Сергійович (1863–1919) — російський історик, академік Петербурзької Академії наук (1899) і Російської Академії наук (1917), автор праць із соціально-економічної, політичної і культурної історії Росії XV–XVIII століть та з питань історіографії, дипломатії, археології.
Левицький Орест Іванович (1848–1922) — український історик, археограф, етнограф, архівіст, археолог, правознавець, письменник, один із засновників Української Академії наук, академік з 1918 р. Працював секретарем-діловодом Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (Київської археографічної комісії). У 1919–1922 рр. — віце-президент Української Академії наук, у березні 1922 р. обраний її президентом.

Ще у 1913 р. Грушевський зазначив про «збірку матеріалів до історії шлюбу і родинного життя, головно волинських, другої половини ХVІ в.», підготовлену поважним ученим:

«Орест Левицький, що в побутовій історії України, в її зрозумінні, в уловленні її типових характеристичних сторін показав себе майстром незвичайно проникливим і чутким, міг би в сім напрямі зробити незвичайно багато і було б шкода, якби його робота на сім полі обмежилася отсею збіркою».

Грушевський написав Левицькому листа з Арбату в лютому 1917 р.

Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).
Леонтович Володимир Миколайович (1866–1933) — український письменник, громадський діяч, меценат, член Української Центральної Ради, міністр земельних справ Української держави.

Друкувався у «Літературно-науковому вістнику». Скажімо, в липні 1913 р. Грушевський писав Олександру Олесю (Кандибі): «Володимир Миколайович оповіданнє… прислав…» (ішлося про оповідання «Совість», надруковане у № 7–8 ЛНВ). Очолював «Товариство підпомоги» митцям. На початку 1914 р. Грушевський повідомляв Олеся: «Володимир Миколайович лишив у мене гроші, коли приїде… можу Вам передати їх».

У спогадах Євгена Чикаленка згадується як голова «Товариства підпомоги», на засіданні якого після повернення з Москви був присутнім і Грушевський.

В еміграції жив у Берліні. Згодом — у Празі, де і помер.


Леонтіївський провулок — в Арбатській дільниці міста (тепер — Пречистенський і Тверський райони) між Великою Нікітською і Тверською вулицями.

Грушевський бував у провулку ще в 1882 р., коли з батьком відвідував друкарню Михайла Волчанінова, що знаходилася на розі Леонтіївського з Великою Нікітською вулицею.


Лизанівський Іван Миколайович (1892–1934) — український громадсько-політичний діяч, публіцист, видавець, літературознавець, учень Грушевського.

У листі до Керенського, написаному в Москві після Лютневої революції 1917 р., Грушевський турбувався про його долю: «До сих пор… в ссылке в Сибире арестованный вместе со мною секретарь Лит-Наук. Вестника студент Львов. университета Иван Лизановский…»

Належав до Української партії соціалістів-революціонерів, входив до складу її ЦК. Був членом Української Центральної Ради. За радянських часів працював у видавництві «Книгоспілка», редагував твори Івана Франка. У 1931 р. звинувачений у належності до підпільної організації «Український національний центр». У 1934 р. розстріляний.
Линниченко Іван Андрійович (1857–1926) — український і російський історик, закінчив 1-шу київську гімназію та історичний факультет Київського університету. З 1884 р. працював у Новоросійському університеті, а потім — у Московському університеті. В щоденнику Грушевського є запис від 14 лютого 1892 року, коли він був у Москві: «Оглоблін казав, що бачив… Лінниченка і казав за мене й то дуже жадає познаємитись (ще прийдецця йти до єго?)…» Ніби передбачав свою деяку майбутню неприязнь до Линниченка. Зокрема, згадуючи про одну із зустрічей з ним, відзначив аж у 1906 р.: «В поїзді було претісно, стрілися з Лінниченком і балакали до Волочиська; дуже він несмачний».

Линниченко був гарячим прихильником «державної школи» в російській історичній науці, розглядав історію України з позицій великодержавного шовінізму. Висловив думку, що малороси не змогли створити державу в ХVІІ столітті найперше через їх нездатність до цього. Лист Грушевського до Линниченка від 28 лютого 1915 року свідчить про гострі розходження: «Свою діяльність не вважаю, як Ви висловлюєтесь “неекономною затратою сил”. Культурний, суспільний та економічний розвиток України можливий лише на національній основі».

У 1917 р. Линниченко вступив у відкриту полеміку з Грушевським щодо можливості існування Української держави. Помер у Сімферополі, є припущення, що один із некрологів, можливо, написав Грушевський.

Цікаво, що в той час, коли Линниченко, за щоденником Грушевського, хотів із ним познайомитися, він жив у арбатському ареалі, про що дізнаємося зі спогадів Андрія Бєлого про «професорський» Арбат:

«Этот район населён профессурой… Свёрт в Оружейный… и там Линниченко».

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Лист Михайла Грушевського до В’ячеслава Молотова від 4 вересня 1934 року.

Був опублікований Є. Нікітіним у 1998 р., але досі залишається практично невідомим як в Росії, так і в Україні. Вважаю своїм обов’язком ще раз опублікувати повністю лист Михайла Грушевського, тим більше, що необхідно з більшою пошаною та увагою поставитися до тексту великого українця, виключити пропуски, перекручення та невиправдані правки деяких його слів, що мали місце в попередній публікації. Наводжу текст згаданого листа за архівним автографом:



«Глубокоуважаемый Вячеслав Михайлович!

Вот уже 4-ый год живу я подневольно в Москве, оторванный от Киева, в котором я наладил было свою научную работу — лишенный возможности ее вести, и подвергаясь всяким неудобствам и лишениям — морального и даже чисто материального характера. Мое киевское академическое содержание уходит на налоги и ремонт киевского домишки — остатков дома нашей семьи, сожженного во время наступления Муравьева: они были нам возвращены ВУЦИК-ом при моем возвращении из-за границы за научные заслуги, и теперь обратились в тяжкое бремя, поедающее мое содержание — и источник постоянных тревог ввиду всяких “уплотнений” новой столицы. В этом киевском помещении, ценою больших для меня издержек, мне удалось устроить все-таки сравнительно сносную квартирку и собрать кое какую библиотечку (третью по счету потому что оставшаяся во Львове мне недоступна, а собранная в Киеве до революции погибла со всеми коллекциями в упомянутом пожаре дома). А теперь, тратя свое содержание на расходы по этому киевскому помещению, я принужден ютиться в Москве с женою и дочерью (старшим научным сотрудником Укр[аинской] Академии наук, помогающим мне — ввиду ослабления моего зрения) в двух маленьких комнатах — сырых, нездоровых, шумных, совершенно непригодных для научной работы, без мебели, без самых необходимых книг. Мое опальное положение имело последствием, что связи с академ[ической] базою фактически отмерли — хотя звание академика за мною сохранено. Укр[аинская] Академия и Укр[аинское] Госуд[арственное] Изд[ательство] прекратили печатание моих работ и изданий; издания уже законченные не были выпущены в свет, или изъяты из обращения, начатые печатанием остановлены и разобраны — хотя прошли все инстанции и были одобрены к печати. Более того — даже за ранее выпущенные книги мне и дочери не выплачивают гонорара, за издательством «Пролетарий» Гос[ударственным] Изд[ательством] Украины уже четвертый год остается, по собственному его подсчету, на сегодня свыше 9 тыс. рублей. Раньше хоть по немногу и с перерывами выплачивали, а с прошлого года совсем отказываются платить, что ставит меня в довольно таки стеснительное положение!

Едва-ли такие репрессии и лишения входят в виды правительства. Едва-ли соответствует видам социалистического строительства прекращение исследовательской работы. Я всю жизнь свою посвятил исследованию истории Украины. Большой курс ее доведен в печати до 1657 г. (девятый том вышел перед моим арестом зимою 1930/1 г.); история укр[аинской] литературы в связи с культурной и социальной историей оборвалась на VI томе — на первой полов[ине] XVIII в. В нынешних условиях я не могу вести систематической научной работы, — и вообще историческая работа фактически прекратилась за эти годы — я говорю об истории Украины: она остается в крайне неудовлетворительном состоянии, в особенности со второй половины XVII в. — XVIII и XIX не обследованы научно даже настолько, чтобы можно было написать обстоятельный учебник. Учащие и учащиеся лишены запаса научно проверенных фактов. Я слышал от президента Укр[аинской] Академии наук, что в нынешнем году, в президии слушалось письмо начальника красноармейской части, расположенной на Украине, с сетованиями, что красноармейцы Укр[аинского] округа не имеют возможности ознакомиться с фактическою историей наиболее интересных для них эпох истории Украины. Ведь для того, чтобы партийные популяризаторы могли составлять книги для широкого употребления, необходим критически проверенный запас фактов. Теперь обращено серьезное внимание на усвоение фактов истории и истории литературы, рано или поздно почуствуется острая надобность в научно подготовленном материале — но сразу его не получить: нужно подготовлять заблаговременно, а теперь работа остановилась. Мне кончается 68 год, я уже не долго буду работоспособен, если и проживу; не имеет смысла устранять меня от научной работы, пока я могу еще ее вести, потому что заменить меня будет не легко. Я выпустил под своей редакцией более 300 выпусков и томов научных публикаций из области украиноведения, перевернул груды архивных материалов. Считался самым большим знатоком в области укр[аинских] исторических дисциплин, пок[ойный]. Покровский выдвинул мою кандидатуру в этой области и во Всесоюзную Академию наук и в Международный Комитет (Comite Internationаl des Sciences Historiques); теперь укр[аинская] историография в этой организации не представлена никем, мои связи с учеными кругами разрушены, все это создает лишние поводы к разным нежелательным толкам.

Не решаюсь отнимать у Вас время длинным писанием. Если заинтересуетесь, мой двоюродный брат Георгий Ипполитович Ломов может осведомить Вас и о постигших меня злоключениях, [и] о моей работе, и о моем положении. Я подавал через него записку также тов. Сталину. Опала, меня постигшая, является или ошибкою или ‘профилактическою мерою’ — целесообразность которой весьма сомнительна. Когда я возвращался из-за границы в 1924 г., по приглашению Укр[аинской] Академии наук, я ориентировался на национальную программу Ленина. В заграничной укр[аинской] прессе я мотивировал свое возвращение уверенностью в предстоящем подъеме укр[аинской] культуры в Советской Украине под руководством этой программы и набросал план своей научной деятельности: это навлекло на меня резкие осуждения и выпады националистических кругов, но я остался верен своим планам. Меня всегда знали за противника ориентаций на Польшу и на Германию, это доставило мне много неприятностей в прошлом; я решительно отказался от каких-либо компромиссов с немецкой оккупацией в 1918 г., не согласился даже войти в украинскую академию — организовавшуюся тогда ставленниками гетмана под немецким протекторатом, и на этой позиции: не с Польшей и Германией, а с Социалистическим Советским союзом, — я остался и во все последующее время. Возвратившись в Советскую Украину в 1924 г. я немало поработал на ее культурном участке, и эта работа посодействовала тому тяготению к Советской Украине, какое стало замечаться среди зарубежной украинской интеллигенции в конце 1920-х гг. — до поворота, наступившего в украинской политике с 1929 г. (с дела Союза освобождения Украины). За эти годы, 1924–1930, под моей редакцией вышло свыше 80 книжек по истории, истории литературы, фольклора и ист[ории] культуры Украины — в том числе несколько томов моей «Истории Украины» и «Истории укр[аинской] литературы», и они считались ценным достижением советского строительства — в 1928–9 г. я по рекомендации общественных организаций УССР был избран членом Всесоюзной Академии наук. Деятельность моя вполне ориентировалась на социалистическое строительство Союза СССР, я был известен всем как сторонник этой ориентации. Ругань “критиков” не изменит этого представления обо мне, если же изменилась позиция правящих кругов или их тактика в укр[аинском] вопросе — что неизбежно в диалектике развития, за это не должны страдать люди, добросовестно ориентировавшиеся на интересы социалистического строительства — так как они ранее освещались. Быть в глазах националистов мучеником за украинство от советского правительства — в результате столь долгой и всем известной работы для украинского освобождения, не только мне обидно, и вообще нелепо — но и самому строительству, думаю, — не здорово.

Смею надеяться, что Вы, глубокоуважаемый Вячеслав Михайлович, как глава социалистического правительства, не откажете во внимании к моему обращению и не поставите в вину, если я что-нибудь сказал тут невпопад, в том убеждении, что исследовательская работа моя нужна, и напрасно пропадает мое время и силы — напрасно я мучусь со своею семьею вместо производительной научной работы. Поэтому и обращаюсь к Вам — во имя “освоения прошлого!”. С истинным почтением

академик Михаил Грушевский

Москва, 4 сентября 1934 Погодинка 2/3 кв. 102

Тел. Г. 3.84.72.».
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка