Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка44/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   56

Іверські (Воскресенські) Ворота. Грушевський проходив через них неодноразово, зокрема, коли в 1892 р. відвідував каплицю Іверської ікони Божої Матері. В «Путеводителе-справочнике города Москвы» часів першого самостійного приїзду Грушевського в Москву читаємо:

«Иверские ворота, иначе называются Воскресенские, находятся между Красной и Воскресенской площадями. С одной стороны примыкают к зданию Губернских учреждений, а с другой стороны к Историческому музею. Тут находится часовня с известной, чтимой иконой Иверской Божией Матери».

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Іверської ікони Божої Матері каплиця біля Іверських (тепер — Воскресенських) Воріт Китай-города. Грушевський свідчив, що ще в 1892 р. заходив «до Іверської часовні». На той час це була найвідоміша й найшанованіша каплиця в Москві. Назва — від Іверського монастиря, заснованого вихідцями з Іверії (Грузії). Побудована дерев’яною в 1781 р. (замість попередньої, що стояла з незапам’ятних часів). У 1801 р. каплицю обшито залізом, прикрашено мідними позолоченими пілястрами й гірляндами, а зіркова баня увінчана позолоченим ангелом із хрестом. У 1917 р. настоятелем каплиці був священик Сергій Махаєв.

Закрита в 1929 р., згодом знесена. Відновлена в 1994–1996 рр., освячена в жовтні 1996 р.


Іверської ікони Божої Матері каплиця біля Сухаревої вежі. Грушевський бачив її 9 лютого 1892 року, коли відвідав Сухаревський базар. Прибудована до вежі з півночі у 1693 р. дерев’яною, а з 1755 р. — кам’яною. В «Алфавитном указателе к плану Мещанской части» читаємо: «Часовня у Сухаревой башни на ул. 1-й Мещанской». У 1880-х рр. її було розібрано, і з 1883 р. каплицю прибудовано вже у західній частині вежі.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Іконников Володимир Степанович (1841–1923) — російський і український історик, джерелознавець, бібліограф, археограф. Закінчив Київський університет, заслужений професор Київського університету з 1870 р., декан історико-філологічного факультету (1877‒1880, 1883‒1886). Дійсний член (1890), голова (1904) Київської комісії для розгляду давніх актів. Академік Петербурзької Академії наук з 1914 р., академік Української Академії наук з 1920 р.

У студентські роки Грушевський був учнем Іконникова, надалі зрідка звертався до професора за консультаціями. У 1892 р. попросив відомого вченого дати йому рекомендацію в московські архіви. Проте далі їхні шляхи розійшлися. Як зазначає Василь Ульяновський, «на захисті магістерської дисертації виступ Іконникова викликав певне роздратування у Грушевського». У 1907 р. професор Іконников не став підтримувати Грушевського, який брав участь у конкурсі на заміщення вакансії на кафедрі російської історії в університеті. Негативно ставився до боротьби Грушевського за відкриття малоросійських кафедр в університетах і викладання українською мовою. Взагалі Іконникова «дратував» український рух.


«Иллюстрированный путеводитель-справочник города Москвы» (1897) — видання москвознавця Л. Снєгірьова, що дає можливість познайомитися з Москвою кінця ХІХ століття, в якій побував Грушевський. Містило статтю з історії міста, розділи «Достопримечательности Москвы», «Путеводитель-справочник г. Москвы». Особливо цікавим є «Алфавитный указатель торговых фирм (по специальностям)».
Ільїнка вулиця — в Міській дільниці міста (тепер — район Китай-город) між Красною площею і площею Ільїнські ворота. Нині включена до заповідної території ансамблю Московського Кремля. Наприкінці Ільїнки, на будинку № 21 встановлено дошку з таким текстом: «С давних времён была торговой и деловой улицей со зданиями гостинных дворов, подворий, торговых домов, банков и страховых контор».

Відома з XVІ століття, назву отримала від Ільїнського монастиря XV століття. В 1626 р. монастир було закрито, а церква Іллі Пророка, що знаходилася на його території, стала приходською. Її обновили в 1854 р., в адміністративних документах того часу церква була записана так: «Пророка Ильи, что на Новгородском подворье на Ильинской улице», що знаходилася ліворуч відразу за Ветошним провулком. Вулиця Ільїнка славилася грандіозним Гостиним двором. Узагалі Ільїнка була суціль забудованою крамницями, лавками, коморами, конторами; тут торгували оптом і в роздріб, сировиною й усілякими товарами російськими та привезеними, європейськими й азіатськими. В катерининські часи біля лавок на Ільїнці в зимовий час бували наймодніші гуляння московської аристократії, і тодішні волоцюги призначали тут побачення. Місцеві купці навіть скаржилися цариці, що франти й «амурщики» постійно «галантонять» (залицяються. — В. М.) й заважають працювати.

У середині ХІХ століття модники «галантолили» на Кузнецькому мосту та на Петрівці. На Ільїнці дедалі більше вкорінювалися банки, і вулиця нагадувала, що Москва стає діловим і фінансовим центром Росії. Привертала увагу масштабна будівля Нової біржі. Перша офіційна біржа в Москві почала свою діяльність саме на Ільїнці у спеціальному будинку, збудованому 1839 р.

Грушевський бував на Ільїнці.


Ільїнський Михайло Олександрович (1856‒1941) — відомий учений у галузі органічної хімії.

Грушевський згадує Ільїнського в листі з Москви до Сергія Єфремова в лютому 1917 р., пропонуючи залучити його до участі у збірнику «Україна і Москва в їх духовному житті».


Ільїнські ворота площа — в Міській дільниці Москви (тепер — район Китай-город). Названо в ХІХ столітті за Ільїнськими воротами Китайгородської стіни (знесено в 1933 р.), є проїздом між Старою і Новою площами.

У березні 1892 р. Грушевський заходив до книжкової лавки Петра Шибанова біля Ільїнських воріт.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Імператорський Російський історичний музей (тепер — Державний історичний музей). Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Ірини Великомучениці при Московському головному архіві Міністерства закордонних справ церква — Грушевський бував у ній, коли працював в архіві у 1892 і 1916‒1917 рр.

Відома з ХVІІ століття як домова церква боярина Василя Стрешнєва, вже тоді була кам’яною. Наприкінці ХVІІ століття її оновив новий господар, царів тесть Кирило Наришкін. Церква сильно постраждала в пожежі 1712 р. й у пізніших документах згадувалась як запечатана. Після пожежі 1812 р. будівлю церкви віддали під житло майстрам. Тоді ж хотіли її розібрати (така практика мала місце в післяпожежній Москві). В 70-х рр. ХІХ століття, коли колишні Наришкінські палати перебудовувалися для потреб Московського головного архіву Міністерства закордонних справ, Ірининську церкву відтворили у стилі ХVІІ століття, використовуючи старовинні малюнки, з пірамідальною банею та дзвіницею.

Церкву й архів освячували в один день — 20 травня 1882 року. Вже через десять років тут побував молодий Грушевський.

У 1917 р. церква Ірини Великомучениці була приписана до храму Воздвиження, що в колишньому Воздвиженському монастирі. В ньому настоятелем був Павло Парусинов.

Церкву закрито невдовзі після Жовтневої революції, її пристосували під архівосховище, що також її не врятувало. Знесена в 1928 р. На цьому місці було зведено будівлю Державної бібліотеки імені В. І. Леніна.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Ісаія — один із старозавітних іудейських пророків. Перебуваючи в Москві, Грушевський записав 24 лютого 1892 року в щоденнику: «…Трохи читав Івангеліє й Ісайю…» (тобто Книгу пророка Ісаії).
Казанський (колишній Рязанський) вокзал — було побудовано в 1862‒1864 рр. на Каланчовській площі для Рязанської залізниці, а з 1894 р. — і для Казанської залізниці. Будівництво сучасної будівлі вокзалу розпочалося в 1913 р. і завершилося в 1940-му.

Грушевський прибув на Казанський вокзал у вересні 1916 р. із Казані.


Казанський собор — Грушевський бачив його, буваючи на Красній площі, можливо, відвідав. Побудований у 1636 р. на місці дерев’яного храму на честь Казанської ікони Божої Матері — головної святині ополчення Кузьми Мініна й Дмитра Пожарського. Цього ж року освячений у присутності царя Михайла Романова і князя Дмитра Пожарського. Після закінчення будівництва від собору до Лобного місця було прокладено дерев’яну мостову, що отримала спочатку назву Красний міст, а потім — Красна площа. Храм був пам’ятником перемоги в 1612 р. над польськими інтервентами. Він оновлювався в 1760, 1805, 1825, 1865 рр. У 1930 р. був закритий, а в рік трьохсотріччя храму — знесений. Добре пам’ятаю, що за радянських часів на місці Казанського собору знаходився міський туалет. Я був очевидцем відбудови собору в 1990‒1993 рр. Більше того, на початку 90-х рр. минулого століття, будучи директором Центрального музею В. І. Леніна, передав настоятелю храму Аркадію Станьку кількасот квадратних метрів службових приміщень, що примикали з боку музею. Вони й тепер використовуються храмом.

У 1917 р. настоятелем Казанського собору був протоієрей Василь Металлов.


Каланчовська площа (з 1932 р. — Комсомольська) — на півночі Москви, за Садовим кільцем, між Каланчовською і Краснопрудною вулицями. Утворена у зв’язку з будівництвом залізниць і вокзалів у другій половині ХІХ століття. Наприкінці 40-х — початку 50-х рр. тут було побудовано Миколаївський вокзал, а в 1862 р. — Ярославський вокзал.

Грушевський бував на цій площі.


Калішевський Антон Ієронович. Див: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).
Калошин провулок — в Арбатській дільниці міста (тепер — район Арбат) між провулком Сивцев Вражек і вулицею Арбат. Назва виникла наприкінці ХVІІІ століття. Провулок прикрашає оригінальний будинок архітектора Лопиревського (1852), на який Грушевський, очевидно, звернув увагу.

Один із провулків, які Грушевський не міг не знати.


Калоші — гумове взуття, що взувають на звичайне, аби зберегти його від вологи, бруду тощо. Грушевський перебував у Москві восени-взимку й на початку весни, тобто в сезон калош. Тому він користувався ними практично постійно. До речі, був час, коли в Москві ще можна було зустріти поряд із шестиповерховою громадиною у стилі «декаданс», перекошену халабудку з безграмотним написом, який зустрівся мені в документах: «Здесь задевают калоши и пачинка обуви».

Калоші Грушевського згоріли під час пожежі в потязі. До речі, він скаржився у «Споминах»: «…Я пустивсь серед ночі, по мокрому снігу без калош (бо згоріли)». Це було серйозною втратою. Цілий тиждень після приїзду до Києва Михайло Сергійович нікуди, крім Центральної Ради, не виходив, «щоб не промочити ніг і не перестудитись». Потім йому передали калоші покійного Василя Симиренка, і він уже «міг марширувати куди хоч».

Калоші в ті часи цінилися дуже високо. В російській армії до революції побутував навіть вираз — «дослужитися до калош»: офіцери могли з’являтися в них на вулиці не раніше, ніж отримають звання полковника… Володимир Ленін у 1920 р. писав Інесі Арманд: «Тов. Инесса! Звонил к Вам, чтобы узнать номер калош для Вас. Надеюсь достать…» Між іншим, Михайло Суслов залюбки й з користю для здоров’я носив калоші навіть у 70-х рр. минулого століття.
Каманін Іван Михайлович (1850–1921) — історик, архівіст, археограф, учень Володимира Антоновича, з 1883 р. і до кінця життя працював у Київському Центральному архіві давніх актів, автор праць із історії України ХVІ–ХVІІ ст., архівознавства і палеографії. Вивчав зміст, мову і структуру стародавніх рукописів, був одним з кращих знавців актового матеріалу. Значну увагу приділяв систематизації та методиці архівних справ.

Грушевський неодноразово згадував Каманіна у своєму щоденнику, в тому числі в Москві 3 березня 1892 року.


Карасьов Ілля Прохорович — помічник начальника 2-ї дільниці Пречистенської поліцейської частини.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).


Каретний ряд вулиця — в Сретенській дільниці міста (тепер — Тверський район) між Успенським провулком і Садово-Каретною вулицею. Назва з ХІХ століття.

Путівник «По Москве» за 1917 р. повідомляв:

«Здесь в пределах между Земляным и Белым городом находился так называемый Каретный ряд, где сосредотачивалась исстари торговля экипажами. Замечательно, что такой характер сохранился за этой местностью до сих пор. Здесь наибольшее количество экипажных магазинов очень старинных фирм. А когда на смену карете явился автомобиль, огромное количество гаражей расположилось тут же».

Грушевський побував у Каретному ряду у вересні 1916 р.


Кельсієв Василь Іванович (1835–1872) — російський письменник, журналіст і перекладач, етнограф. Брав участь у російському революційному русі 50–60-х рр., емігрант, сподвижник Олександра Герцена, співробітник Вільної друкарні в Лондоні. У 1867 р. відійшов від політичної діяльності, повернувся в Росію, був помилуваний Олександром ІІ, отримав права громадянства, жив у Петербурзі.

Автор книги «Галичина и Молдавия. Путевые письма» (1868). Грушевський читав її в Москві в лютому 1892 р.: «Прочитав трошки Кельсієва — цікаво, хоч напрямок прямо паскудний; рух і ентузіазм русинський 60-х років змалеваний добренько».


Керенський Олександр Федорович (1881–1970) — російський політичний і державний діяч, голова Тимчасового уряду в 1917 р.

Грушевський писав, що Керенський відвідав його в Симбірську, звідки був родом. Учений зустрічався з Керенським і під час перебування в Москві в 1916–1917 рр. Грушевський написав у Москві Керенському листа після Лютневої революції 1917 р.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).
«Киевская старина» — щомісячний часопис, який виходив у Києві російською мовою у 1882‒1886 рр. Засновник і перший його редактор — Феофан Лебєдинцев. Наприкінці ХІХ століття був єдиним журналом, у якому друкувалися статті з української тематики.

У «Споминах» Грушевський писав: «1883 рік, власне, й пішов у мене на… громадську і національно-політичну самоосвіту, самовиховання, на матеріалі і за вказівками “Киевской старины”».

Будучи в Москві у 1892 р., записав у щоденнику 13 лютого: «Позавчора побачив свою статтю в Старині… “піднесся духом”».

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Кисловка — так називав Грушевський, услід за корінними москвичами, арбатський район у «Споминах», згадуючи про відвідання ним зборів, організованих Олександром Керенським «в приватнім помешканню якогось маляра на Кисловці». Кисловські провулки (Великий Кисловський, Малий Кисловський, Нижній Кисловський, Середній Кисловський) названі за Кисловською слободою, що знаходилася тут в XVI–XVIII століттях. Путівник 1917 р. «По Москве» свідчить: «Местность вправо от Воздвиженки занята сетью Кисловских переулков и называлась в старину Кисловской Царициной Слободой. Населена она была кислошниками…»

Кислошники — люди, які професійно займалися засолкою і квашенням овочів, капусти, ягід, а також приготуванням кислих напоїв — квасу, капусняку, щів та ін. Оскільки продукція кислошників доставлялася на царський та патріарший столи, за ними було установлено особливий нагляд. Приказні чини з боярських дітей зобов’язані були дивитися, «щоб вином і табаком не торгували в корчмах і ніякого злодійства не чинили, і приїжджих і пришлих всяких чинів людей неродичів до себе в двори нікого не приймали, з дворів своїх на вулицю в Кисловці всякого лайна не викидали…».


Китай-город — у Міській дільниці Москви (тепер — особлива територіальна одиниця в Центральному адміністративному окрузі). Площа — близько двох квадратних кілометрів. Постійного населення немає. Територія Китай-города є заповідною історико-архітектурною зоною, де практично всі будівлі — пам’ятники архітектури та культури.

Грушевський бував тут.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Кізеветтер Олександр Олександрович (1866‒1933) — російський історик і політичний діяч, учень Василя Ключевського. Закінчив історико-філологічний факультет Московського університету (1888). Один із засновників та ідеологів партії конституційних демократів. Депутат другої Державної думи від Москви. З 1919 р. — завідувач відділенням Державного архівного фонду, затим — професор Московського університету і завідувач Центральним архівом ВРНГ. У 1922 р. висланий із Росії на так званому «філософському пароплаві». Професор російської історії Празького університету. Один із засновників Російського історичного товариства, з 1930 р. його керівник.

Перебуваючи в Москві в березні 1892 р., Грушевський шкодував, що на обіді з колегами «не було Кізеветтера».

Див.: «Вікна квартири виходили на Арбат» (історичний нарис, с. ); «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Кістяківський Богдан Олександрович (1868–1920) — правник, соціолог і філолог, член партії кадетів, учасник знаменитої збірки «Віхи» (1909). У 1906 р. викладав у Московському комерційному інституті, затим — у Московському університеті (з березня 1903 р. — приват-доцент). Працював довгий час за кордоном — у Німеччині та Франції. Редагував журнали «Юридическое обозрение» (1908‒1909), «Юридические записки» (1912‒1914), «Юридический вестник» (з 1913 р.). У 1917 р. повернувся до Києва, взяв участь у створенні Української Академії наук, академік УАН з 1919 р. З приходом більшовиків до Києва оселився в Катеринодарі, де працював у Політехнічному інституті.

В адресній книзі «Вся Москва» за 1917 р. інформація про Богдана Кістяківського вже відсутня, але є про його брата Ігоря Олександровича.


Кістяківський Ігор Олександрович. У довіднику «Вся Москва» за 1917 р. зафіксовано: «Кистяковский Игорь Александрович, потомственный дворянин, приват-доцент, ул. Мясницкая, д. 24, кв. 98. Тел. 70–79».

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


«Кобзар» — українське літературно-мистецьке товариство (музично-драматичний гурток). В його організації взяли участь співак Іван Алчевський, який став головою товариства, співачка Антоніна Нежданова (українка за походженням, з 1936 р. — народна артистка СРСР), скрипаль оркестру Великого театру Іван Непом’ящий, співак Михайло Донець. «Кобзар» містився у Пименовському провулку, 5 в «конторе об-ства взаимопомощи оркестров, музыкантов».

Євген Чикаленко згадував, як гостюючи у Грушевського наприкінці 1916 р., почув розповідь, «що він клопочеться про влаштування лекцій для робітників та солдат-українців під фірмою літературно-музичного товариства “Кобзар”…».


Ковалевський Артем Іванович (1860–?). Грушевський познайомився з ним у Москві в 1892 р., працюючи в Московському архіві Міністерства юстиції, згадував Ковалевського в щоденнику.

Виходець із офіцерської сім’ї, колезький секретар. В архіві працював з 1879 р., з 6 листопада 1889 року — молодший помічник архіваріуса.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Коваленко Олександр Михайлович (1880–?) — інженер-механік на бунтівному панцернику «Потьомкін», повстання на якому описав у «Літературно-науковому вістнику» (січень-квітень 1906 р.). До речі, в цей час Олександр Коваленко був нерозлучний з дружиною Максима Горького Катериною Пєшковою та його сином Максимом. Єдиний з учителів Максима, який зустрічається в горьківському листуванні, тим більше зі схвальною оцінкою.
Кожевницька вулиця — в Серпуховській дільниці міста (тепер — Данилівський район) між вулицями Павелецька та Кожевницький Вражек.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Козловський Мечислав Юліанович (1876–1927) — юрист, державний діяч, голова малого Раднаркому РРФСР.
Козьми і Даміана на Маросейці церква (вул. Маросейка, 14/2, буд. 3).

Була приходською для багатьох українців, що жили в цьому районі, до неї заходили українці, що зупинялися в Малоросійському постоялому дворі. Побудована у 1791‒1803 рр. архітектором Матвієм Казаковим. Яскравий програмний пам’ятник зрілого класицизму. Парафіянином цієї церкви був Федір Тютчев, її любив відвідувати Федір Достоєвський, коли приїжджав до Москви. Церква обновлялася у 1893 р. Закрита наприкінці 1920 рр., у 1958 р. була взята під охорону держави як пам’ятник архітектури. Реставрована. Богослужіння відновлено в 1993 р.

Грушевський бачив цю церкву, принаймні, під час Лютневих подій 1917 р., коли «пішки пройшов… до Земського союзу», який знаходився на Маросейці, 7.
Колезький асесор — цивільний чин VІІІ класу в Табелі про ранги. До 1845 р. давав спадкове дворянство, потім лише особисте. На початку 40-х рр. «цивільним чиновником 8 класу» був Бодянський. Колезьким асесором служив і Микола Гоголь та колезьким асесором (майором) був герой його повісті «Нос» Ковальов.

Гоголь став колезьким асесором у 1834 р., і 8 червня писав у листі до Максимовича: «Я имею чин колежского асессора, не новичок, потому что занимался довольно преподаванием…» На відміну від свого друга Бодянського, який дослужився до високого чину дійсного статського радника, Гоголь залишився колезьким асесором до самої смерті. Зберігся його автограф: «Отставной чиновник 8 класса Николай Васильевич Гоголь».


Колезький радник — цивільний чин VІ класу в Табелі про ранги. Свого часу його мав Осип Бодянський. У рік своєї смерті колезьким радником став Тимофій Грановський. Згадаймо і про гоголівського героя, який написав про себе на папірці: «Коллежский советник Павел Иванович Чичиков, помещик, по своим надобностям».
Колезький реєстратор — цивільний чин ХІV класу. Особи, що його мали, обіймали найнижчі посади. З цього чину починав службу Микола Гоголь. У «Мертвых душах» читаємо про людей, які можуть напаскудити ближньому без якоїсь наочної причини: «И нагадит так, как простой колежский регистратор, а вовсе не так, как человек со звездой на груди…»
Кониський Олександр Якович (1836–1900) — український письменник, публіцист, педагог, учений-шевченкознавець, громадський діяч. Член полтавської та київської Громад. Один із засновників часописів «Зоря», «Правда», а також Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Автор ґрунтовної біографії Тараса Шевченка. Наставник і вчитель Грушевського у громадсько-політичному житті.

У некролозі «Пам’яті Олександра Кониського» Грушевський особливо наголошував, що той «неустанно будив український рух скрізь, куди заводила його доля».

Виступаючи на загальних зборах Товариства імені Т. Шевченка в березні 1901 р., Грушевський відзначив, що з його смертю «понесло Товариство болючу утрату в особі останнього з фундаторів його, почесного члена й довголітнього співробітника його видань…».
Конка в Москві — першу кінно-залізну дорогу було прокладено в місті у 1872 р. від Смоленського (нині Білоруського) вокзалу до Красної площі. У 1875 р. створено «Перше товариство кінно-залізних доріг у Москві». Конки ходили по Бульварному і Садовому кільцях, з центру на Воробйові гори, в Дорогомилово тощо. Взагалі в 1880-х рр. вони були основним видом транспорту в місті, на 1900 р. їх загальна довжина складала 90 км, на лініях курсували понад 240 вагонів. У 1894–1896 рр. конками перевозилося близько 25 мільйонів пасажирів на рік. Москвич Ілля Еренбурґ згадував зі свого дитинства: «Может самой загадочной картиной встаёт передо мной конка…»

Грушевський користувався конкою під час першого самостійного приїзду до Москви в 1892 р.

У цей час у місті було 23 кінно-залізні дороги: Арбатська, Богородська, Бульварна-1, Бульварна-2, Бутирсько-Іверська, Долгоруковська, Дорогомилівська, Замоскворецька, Калузька, Курська, Міщанська, Нижньогородська, Нікітська, Петровська, Покровська, Покровсько-Сокольницька, Пречистенська, П’ятницька, Садова-1, Садова-2, Садова-3, Садовницька, Сретенсько-Сокольницька.

Грушевський напевне користувався Арбатською та Нижньогородською кінно-залізними маршрутами, а, можливо, й іншими.

Проте вже на початку ХХ століття Міська дума частково викупила кінно-залізні дороги, а в 1911 р. — остаточно, поступового замінюючи конки трамваєм. Цей процес було завершено у 1912 р.

1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка