Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка43/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   56

Дубинська Матільда Сидорівна.

Див. «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).


Думнов Володимир Васильович (1854–?) — книгопродавець, книговидавець. У дореволюційній Росії його фірма разом з видавництвом Івана Ситіна поставляла основну масу підручників для всієї країни, випускала 130–140 книг на рік накладом понад 1 млн примірників.

У 1892 р. Грушевський відвідав книжкову лавку Думнова.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Дьяконов Михайло Олександрович (1855–1919) — російський історик, професор Дерптського університету, академік Петербурзької Академії наук (1912). У щоденнику є запис Грушевського від 18 травня 1892 року, що він «перечитував… конспекти Дьяконова». У статті «Нові гіпотези з історії староруського права» (1915) посилався на «цінні статті… академіка Дьяконова…».
Ейнгорн Віталій Йосипович (1862–1947) — російський історик, джерелознавець, професор, викладач московських гімназій, був директором Нижньогородської гімназії. Автор понад 40 праць, більшість з яких стосується історії України ХVІІ століття. Серед них — «Очерки из истории Малороссии в ХVІІ в.», «О сношениях малороссийского духовенства с малороссийским правительством в царствование Алексея Михайловича», «Книги киевской и львовской печати в Москве в ХVІІ в.» та ін.

Грушевський познайомився з Ейнгорном у Головному архіві Міністерства закордонних справ у березні 1892 р. У той час Ейнгорн викладав історію й географію в 1-й Московській гімназії.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, стор. ).
«Ермітаж» сад — один із перших розважальних садів у Москві (площа — 4,8 га) на лівому боці вулиці Каретний ряд.

Грушевський бачив його, коли був у Каретному ряді у вересні 1916 року.


Єрлич Йоахим (1598 – бл. 1673) — волинський шляхтич, ворог козаччини, автор «Літописця», що охоплює 1520–1573 рр. У 1914 р. Левицький видав збірник «Львовская летопись и Летопись Иоахима Ерлича», який і надіслав у Москву Грушевському.
Єрмолая священомученика на Козиному болоті церква: «Ермолая Чудотворца, что на Козьем болоте, в Большом Козихинском переулке».

Дерев’яною відома з початку ХVІІ століття. Кам’яний храм зведено у 1682 р. Трапезна, дзвіниця та два вівтарі були побудовані в 1836–1839 рр. У пам’ять про храм залишилася назва Єрмолаєвського провулка.

Грушевський бачив церкву, коли відвідував Олександра Приходька у Великому Козихинському провулку.

Знесена в 1932 р.


Єфремов Сергій Олександрович (1876–1939) — український державний і громадсько-політичний діяч, критик, історик, літературознавець.

Навчався в Київській духовній семінарії та на юридичному факультеті Київського університету, який закінчив у 1901 р. Ще в семінарії зацікавився українською літературою, що переслідувалася царизмом. Перші твори були опубліковані у 1895 р., справою життя вченого стала літературна критика та історія письменства.

Наприкінці XIX століття Єфремов був постійним автором «Записок Наукового товариства імені Шевченка» і «Літературно-наукового вістника», де публікував літературознавчі праці та рецензії. З 1896 р. став одним із засновників видавництва «Вік», метою якого була пропаганда української літератури. У 1907–1914 рр. вийшли друком його фундаментальні монографії про творчість Марка Вовчка, Івана Франка, Тараса Шевченка, багато статей, нотаток, рецензій — всього близько трьох тисяч. Всесвітньо відомим став після видання двотомної «Історії українського письменства» (1911), що й досі зберігає свій науковий потенціал. Вважав, що ключовою в історії української літератури була «визвольно-національна ідея».

Неперехідне значення має видання вченим «Щоденника» і «Листування» Тараса Шевченка.

Під час революції 1905–1907 рр. став членом Української радикальної партії, а після поразки — одним із ініціаторів утворення «Товариства українських поступовців» (ТУП) кадетського напряму, працював у Селянській спілці першої формації (1905), в Українській партії соціалістів-федералістів. Проте найголовнішою для Єфремова залишалася наукова діяльність.

В уряді Української Центральної Ради обіймав посади заступника голови і генерального секретаря міжнаціональних справ. Брав участь у розробці концепції української державності, національної культури й освіти. З 1919 р. — член Всеукраїнської Академії наук, був її віце-президентом.

За радянських часів повністю відійшов від політики, проте за політичну діяльність Єфремова зробили головним обвинуваченим на сфабрикованому процесі Спілки визволення України, що відбувся у березні-квітні 1930 р. у Харкові. Найвищу міру покарання йому замінили 10-річною каторгою. Сім років відбув у Ярославському політізоляторі, а 1937 р. був переведений у Владимирську тюрму, де, очевидно, й закінчилося його життя. Реабілітований у 1989 р.
Живоначальної Трійці на Арбаті церква. Грушевський точно зафіксував духовне розташування будинку № 55 на Арбаті, в якому поселився у вересні 1916 р. — «старосвіцької кам’яниці на розі “Денежного переулка”, між двома церквами…». Ближчою була церква Живоначальної Трійці на Арбаті, що знаходилася на перетині Арбату і Денежного провулку, поруч із будинком № 55. У книзі москвознавця ХІХ століття Івана Кондратьєва «Седая старина Москвы», відомою короткими довідками про московські храми, читаємо:

«Троица, что на Арбате. У Смоленского рынка. Первоначально построена в 1650 году стрельцами с приделами Тихвинской Божьей Матери и Св. Николая Чудотворца. Потом, когда церковь обветшала, то по указу императрицы Анны Ивановны в мае 1739 года начала перестраиваться и по окончании освящена 23 августа 1741 года тверским епископом Митрофаном».

Додам до цього, що трапезну церкви було освячено у 1750 р. Серединою ХVІІІ століття датуються також дзвіниця й огорожа з прекрасними кованими ґратами. У 1812 р. церква сильно постраждала — французи влаштували у ній конюшню. Відновлення тривало до 1818 р., коли було замінено головний іконостас. У 1831-му церква була приходською для Олександра і Наталії Пушкіних, які жили на Арбаті.

Кілька ремінісценцій із цього приводу. Коли поет вирішив улаштувати своє сімейне життя, він винайняв арбатську квартиру на другому поверсі нинішнього будинку № 53, відомому тоді як «будинок Хитрової». Будинок належав губернському секретарю Никонору Хитрову і його дружині Катерині Хитровій. Господарів у цей час у Москві не було. Пушкін давав друзям свою нову адресу: «На Арбате дом Хитровой»; «Пиши мне на Арбат в дом Хитровой».

І тут випливає з історії такий факт! У XVIII столітті територія цього — «пушкінського» — будинку була одним володінням із територією нинішнього будинку № 55, у якому поселився у 1916 р. Михайло Грушевський. Як несподівано переплітаються людські долі і як важливо нарешті про це розповісти, тим паче, що йдеться про національних велетнів України і Росії.

Тепер у будинку № 53 Музей-квартира Пушкіна.

Про церкву Живоначальної Трійці писав Андрій Бєлий, який жив в одному будинку з Грушевським:

«Тут и Троице-Арбатская церковь, с церковным двором, даже садиком, вытянутым дорожкою в Денежный; там — и ворота; в воротах — крылатый Спаситель; колодезь и домики; домик дьячковский, поповский и дьяконский».

Сергій Соловйов — також мешканець будинку № 55 — згадував:

«Церковный двор… был целым поселком. Дом батюшки с мезонином был окружeн тенистым садом… Кругом храма был большой сад…»

Та ще докладно писав про службу в церкві Святої Трійці:

«По Богородичным праздникам служили в серебряных ризах с розами и зелеными листьями… По воскресеньям служили в золотых, несколько поношенных ризах. На Рождество — в светло-золотых, сиявших на солнце; на Николин день — в темно-золотых, отливавших апельсинным цветом. В канун Рождества надевали серебряные ризы, блестевшие, как снег, и сверкавшие голубыми искрами; в Крещение — литые серебряные ризы, сиявшие, как зеркало; в царские дни — красные бархатные; в праздники Креста — синие, в воскресенье Великого поста — зеленые…»

У 1917 р. настоятелем церкви був протоієрей Микола Ліперовський.

Знесена на початку 30-х рр. ХХ століття.


Живоначальної Трійці в Листах церква. Відома з 1635 р. У 1657‒1661 рр. поруч із дерев’яною церквою побудована кам’яна. Оновлялася у 1878 р. Закрита у 1931 р.

Влітку 1980 р. у зв’язку з московською Олімпіадою біля церкви встановили плакат з намальованим у колишньому вигляді храмом з написом: «Церковь св. Троицы в Листах, памятник архитектуры 1652‒1661 гг., реставрируется на средства Всероссийского общества охраны памятников истории и культуры, работы выполняются экспериментальной специальной научно-исследовательской мастерской общества». До 1990 р. було відреставровано всю церкву. Наприкінці цього року її передали віруючим.

Грушевський побував біля цієї церкви 9 лютого і 7 березня 1892 року. Напевне, заходив до неї.
Живоначальної Трійці у Троїцькій слободі біля Троїцького подвір’я церква (2-й Троїцький провулок, 6-6а). Грушевський бачив її, коли бував у Міщанській та Сретенській дільницях міста. Відома з ХVІ століття. Тоді вона називалася «Церква Живоначальної Трійці, що за Сретенськими воротами за Земляним містом в новому Троїцькому селі біля Неглинних ставків». У камені побудована після пожежі 1688 р. У 1721 р. священиком церкви став Авксентій Малиновський, а потім — його син Федір Малиновський, який був батьком знаменитого історика й археографа Олексія Малиновського — історика, москвознавця, перекладача, сенатора, академіка, голови Товариства історії і старожитностей російських та директора Царськосельського ліцею Василя Малиновського, якого зіграв Богдан Ступка у фільмі «1814» режисера Андреса Пустусмяа. Олексій Малиновський народився у березні 1762 р. у будинку навпроти церкви Живоначальної Трійці.

Кажуть, що у 1812 р. храм дивом не було розграбовано. Перебудований у 1851 р. Наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. ХІХ століття у церкві неодноразово бували Михайло Щепкін із дружиною. Востаннє перед революцією храм оновлювався на початку ХХ століття.

Церкву Живоначальної Трійці повернуто Православній Церкві у травні 1993 р., з 1995 р. у ній проводяться служіння. Нині церква затиснута з тильного боку стандартними будинками, переважно радянської доби, але фасад, який вивищується над тутешньою шаблонно-склобетонною Москвою з Олімпійським комплексом, переконливо демонструє переваги храмової архітектури попередніх століть над сучасним містобудівництвом.

На початку ХVІІ століття землі біля церкви на обох берегах річки Неглинної перейшли до Троїце-Сергієвого монастиря. Тут були поселені монастирські служки і селяни, місцевість стала називатися Троїцькою слободою. З 1815 р. Троїцьке подвір’я було резиденцією московських митрополитів. Уже тоді народилася традиція, за якою до сьогоднішнього дня московські першосвятителі є одночасно настоятелями Свято-Троїцької Сергієвої лаври. У листопаді 1917 р. Троїцьке подвір’я стало місцем перебування Патріарха Московського і всея Русі Тихона.

Тут його й було арештовано:

«В ночь на 19 мая из Троицкого подворья был вывезен Святейший Патриарх Тихон. Перевезенный в Донской монастырь, Патриарх был заключен под строжайшей охраной, в полной изоляции от внешнего мира, в небольшой квартирке над монастырскими воротами, в которой раньше жили архиереи, находившиеся на покое. Только один раз в день, в 12 часов, заключенный Патриарх выходил на балкон; каждый раз при этом он видел вдали группы людей, склонявших головы при его появлении; им он издали посылал благословение».

Після довгих років спустошення у листопаді 1992 р. Троїцьке подвір’я передано Свято-Троїцькій Сергієвій лаврі. Наступного року Лаврі було повернуто церкву Живоначальної Трійці. На території подвір’я діє церква Сергія Радонезького, переосвячена з церкви Петра і Павла у 1813 р. Троїцьке подвір’я успішно відбудовується. При ньому працює одна з кращих у Москві церковних книгарень «Троїцька книга».
Забєлін Іван Єгорович (1820–1908) — російський історик і археолог, москвознавець, музейний діяч. З 1880 р. за рішенням Московської думи очолював групу вчених для написання фундаментальної «Історії Москви», перша частина якої вийшла в 1902 р.

У 1895–1908 рр. був фактичним керівником Історичного музею, в якому в лютому 1892 р. Грушевський побував на виставці картин Іллі Рєпіна. Повернувшись з Москви в березні 1892 р. Грушевський записав у щоденнику 27 березня: «Читаю Забєліна…»; 22 квітня знову зафіксував: «Вчора зранку зробив чимало — конспектував… 200 сторінок Забєліна». Очевидно, що в Москві Грушевський придбав деякі праці відомого російського історика.

Тарас Шевченко познайомився з Іваном Забєліним у березні 1858 р. Читаємо в його щоденнику запис від 21 березня, коли поет з Михайлом Щепкіним побував у Забєліна: «Поехали к Красным воротам, к Забелину. Это молодой ещё человек, самой симпатической кроткой физиономии... Он не совсем здоров, и я не решился просить его показать мне Оружейную палату, где он служит помощником Вельтмана».

Насправді, Забєлін працював в Оружейній палаті, яку очолював Олександр Вельтман, у 1837–1852 рр. і, до речі, в 1848 р. опублікував збірник документів «Малороссийская переписка, хранящаяся в Московской оружейной палате, открытая соревнователем Императорского общества истории и древностей российских при Московском университете Иваном Забелиным». У збірнику містилися понад 20 невідомих архівних документів 1653–1658 рр., в тому числі кілька листів Богдана Хмельницького і всього Війська запорізького та писаря Війська запорізького Івана Виговського до патріарха Московського і Всея Русі Никона та ін.

Вважаючи себе вихідцем зі «сфери інтересів мужицьких», Забєлін наприкінці 40-х рр. увійшов до кола московських інтелектуалів, яких називав «сферою передових людей суспільства»: Щепкіни, Іван Бабст, Євген Корш, Микола Кетчер, Іван Крузе, Олександр Станкевич, Борис Чичерін та ін. Це були люди, з якими в Москві познайомився Шевченко. Відомий культурний діяч кінця ХІХ століття Володимир Нелідов справедливо відносив Івана Забєліна до «справжніх аристократів, духовної знаті народу».

Історику й археологу, знавцеві Москви Івану Забєліну було тоді 38 років, і хоча Шевченко народився всього на шість років раніше, виглядав набагато старшим. Тарасу Григоровичу залишилося жити всього три роки, а Забєліну — півстоліття.

На час знайомства з Шевченком самоук Іван Забєлін уже мав репутацію серйозного дослідника і був автором понад 40 публікацій (усього науковий доробок ученого складає понад 200 книг і статей). За словами Бориса Чичеріна, «це був справжній московський самородок, цілісна, міцна і здорова російська натура». Незадовго до зустрічі з Шевченком, у 1857 р. Забєлін дав згоду на роботу в Імператорській археологічній комісії, очолюваній графом Сергієм Строгановим, що контролювала всі археологічні розкопки в країні.

Забєліну було доручено розкопки курганів в Малоросії! В травні 1861 р. учений записав у щоденнику: «Итак, курган есть тайна-могила. Каждая могила есть тайна, она тем и интересует. И она даже внешне это выражает... Малоросс скоро почувствовал родственную связь своего сердца с могилою. Он воспел её в песнях... Он олицетворил её. ”Ой, у поли могила с ветром говорила”». Ніхто не оспівував козацькі могили краще за Шевченка... В щоденнику Забєліна зустрівся мені й такий «український сюжет». У січні 1860 р. він обідав з Олександром Пипіним у Миколи Чернишевського (обох знав Шевченко): «Разговаривали о государственности и народности, о принципах соловьевой истории и костомаровских лекциях. Я сказал, что у Костомарова взгляд казацкий. Чернышевский отстаивал казачество как элемент, погибший от самодержавия». І ще зафіксоване спостереження Забєліна: «В Киевской губернии у крестьян рубашки — на груди мережен». Український сегмент наукових інтересів Івана Забєліна було відзначено вшануванням його в 1871 р. ступенем почесного доктора історії Університету св. Володимира в Києві.

Усі колекції вченого, стародруки та його рукописи було передано в Історичний музей, а понад десять тисяч книг із особистої бібліотеки знаходяться тепер у Російській державній історичній бібліотеці. Деякі з них, з екслібрисом «Библиотека Ивана Егоровича Забелина», використовувалися в роботі над цією книгою.

У пам’ять про Забєліна в 1961 р. його іменем було названо одну з московських вулиць (тепер — Басманний район міста).


«Заблудівський Апостол».

Див. «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


«Задруга» — кооперативне товариство видавничої та друкарської справи. Засноване в Москві 1911 р. групою вчених, літературознавців і педагогів (Сергій Мельгунов, Володимир Пічета, О. Васютинський та ін.). «Задруга» була новою в Росії формою пайового товариства, яке поєднало статус акціонерної компанії з принципами кооперативних організацій. Видавало книги з історії, педагогіки, суспільствознавства, підручники, дитячу та художню літературу. 1922 р. діяльність товариства була перенесена за кордон.

«Задруга» згадується Грушевським у листуванні з Єфремовим і Олесем у контексті його планів з видання української літератури, задуманих у Москві.


Залізниці в Москві. На час приїзду Грушевського в Москву в 1892 р. Курсько-Київською залізницею, в місті були: Миколаївська, Московсько-Рязанська, Московсько-Курська, Московсько-Нижньогородська, Московсько-Брестська, Московсько-Ярославська і Ярославсько-Вологодська залізниці.

У 1917 р. Грушевський користувався Московсько-Київською (Брянською) залізницею.


Заньковецька Марія Костянтинівна (1854–1934) — видатна українська актриса.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Земляне місто — історична територія Москви між сучасним Садовим і Бульварним кільцями, до складу якої входила частина Замоскворіччя. Назва — від Земляного валу — системи оборонних споруд, зведених навколо Земляного міста у 1591‒1592 рр. Територія Земляного міста була зайнята слободами, мешканці яких працювали, в тому числі, на царський двір. У ХVІІІ столітті слободський уклад себе віджив, а в наступному столітті поняття «Земляне місто» зникло з московської лексики.
Земляний Вал вулиця — Басманна дільниця міста (тепер — Басманний і Таганський райони). Назва від Земляного валу, що знаходився в цій місцевості в ХVІ‒ХVІІІ століттях; від площі Земляний Вал до Таганської площі. Найдовша вулиця Садового кільця. До неї примикає площа Курського вокзалу.

Путівник «По Москве» за 1917 р. повідомляв: «По всей улице Земляной Вал, за Высоким мостом, лежит налет какого-то провинциализма. И хотя по тротуарам снует оживленная толпа и быстро проносятся вдоль улицы трамваи, нет той напряженности жизни, которая так чувствуется в центре».


Земський союз (повна назва — Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам) — Грушевський згадував про те, що під час Лютневих подій 1917 р., коли «трамваї не ходили», він «пішки пройшов… до Земського союзу, де працював Саліковський…».

Земський союз числився в довіднику «Вся Москва» серед «учреждений, вызванных событиями временного времени». Головний комітет Союзу й основні його відділи знаходилися на Маросейці, 7. Головним уповноваженим Земського союзу був князь Георгій Львов, до керівництва входив, між іншим, Дмитро Митрофанович Щепкін, онук троюрідного брата Михайла Щепкіна. Певно, Грушевський про це не знав, але ж які несподівані віртуальні перетинання доль!


Зішестя Святого Духу біля Пречистенських воріт церква. Грушевський, принаймні, не міг її не бачити, як у 1892 р., так і в 1916‒1917 рр. Найвідоміша та єдина у Москві Святодухівська церква.

Знаходилася на місці нинішнього вестибюля станції метро «Кропоткінська». Відома з 1493 р. Неодноразово перебудовувалася в камені, востаннє — на початку ХІХ століття. У 1917 р. настоятелем церкви був Василь Голубєв. Закрита в 1930 р., знесена в 1933 р.


Знаменка вулиця — між Арбатською і Боровицькою площами. Назва з ХVІ століття від церкви Знамення Пресвятої Богородиці (знесена в 1931 р.). Практично на розі вулиці Знаменка й Арбатської площі знаходився храм Тихона Амафунтського, і 28 квітня 1861 року кінні дроги з домовиною Шевченка, від’їхавши від храму, найперше повернули на Знаменку.

Грушевський бував на вулиці неодноразово, в тому числі по дорозі до Рум’янцевського музею.


«Знамення» ікони Пресвятої Богородиці на Знаменці церква. Грушевський бачив її неодноразово, коли приходив у Пашков дім, у Рум’янцевський музей. Очевидно, відвідав храм.

Двадцять восьмого квітня 1861 року ця церква першою зустріла скорботну процесію з домовиною Шевченка, яка з церкви Тихона Амафунтського на Арбаті відправилася до Серпуховського шляху, що вів в Україну.

Відома дерев’яною з 1600 р. Кам’яною побудована між 1646 і 1657 рр., дзвіницю у стилі класицизму — у 1785 р. Оновлена в 1900 р. Закрита в 1929 р. і невдовзі знесена.

У 1917 р. настоятелем храму був Іван Некрасов.


«Знамення» ікони Пресвятої Богородиці на Шереметєвському дворі церква (Романов провулок, 2). Зведена у першій чверті ХVІІ століття на колишньому опричному дворі Івана Грозного, який цар віддав своєму дядькові Івану Романову. Після його смерті, у 1656 р. двір із церквою знову перейшли до царя, а в 1671 р. були подаровані царському тестю Кирилу Наришкіну. Його син Лев Кирилович і побудував через два десятиліття нині діючу церкву.

У середині ХVІІІ століття Катерина Наришкіна вийшла заміж за Кирила Розумовського, до якого перейшов і старий Романовський двір.

Головний будинок (нині № 8) садиби Кирила Розумовського (можливо, архітектором був Василь Баженов) зберігся й донині достойно закріпляє ріг Воздвиженки та елітного Романового провулка (у ХVІІ столітті — Розумовський провулок). Москвознавець Іван Кондратьєв писав: «При этом доме находится одна из стариннейших церквей во имя Знамения Пресвятой Богородицы. Построение её приписывалось брату патриарха Филарета боярину Ивану Никитичу Романову (около 1625 г.)». Справді, церква була з’єднана з будинком кам’яним критим переходом.

Після того, як наприкінці ХVІІІ століття церква разом із садибою перейшла до графа Миколи Шереметєва, його син Дмитро Шереметєв оновив церкву. У вересні 1847 р. її освятив митрополит Московський Філарет. У ті часи церква Знамення Пресвятої Богородиці була записана так: «Знамения Пресвятой Богородицы при д. графа Шереметьева, на Воздвиженской ул.». У володінні Шереметєвих садиба знаходилася до 1917 р., коли Грушевський, побувавши в Романовому провулку, бачив її та церкву.

У 1929 р. храм було закрито, але не знесено. У 1950-ті й 1970-ті рр. було проведено її часткову реставрацію. Повернута православній церкві у 1991 р., але богослужіння проводяться лише з 2003 р. Місце навколо храму настільки забудовано, що побачити його в усій красі неможливо. Та храм вартий того, щоб оглянути його зблизька й, головне, пам’ятати про нього.
Іван Великий — дзвіниця в Кремлі, яку Грушевський бачив неодноразово, починаючи з 1882 р. Зведена на початку ХVІ століття, надбудована у 1600 р. за Бориса Годунова, після чого й отримала свою назву. Стовп дзвіниці складено з цегли, а її цоколь і фундамент з білокам’яних блоків. Глибина фундамента — 5 м. У сучасних працях зазначено, що внутрішні сходи складаються з 329 сходинок. За іншими даними їх аж 409. Москвознавець ХІХ століття Іван Кондратьєв порахував докладно: «Нелишне будет заметить, что от входа в колокольню до нижнего яруса находится по крутой винтообразной лестнице 131 ступеней, от нижнего до среднего — 157, а от среднего до верхнего — 121, итого всех ступеней 409».

В «Алфавитном указателе к плану Городской части» в переліку церков дзвіниця Івана Великого числилася окремо, а ще був такий запис: «Колокол Большой (при Колокольне Ивана Великого)».

З 1917 р. маківка Івана Великого була закрита для відвідувачів. У травні 2007 р. дзвіниця була відкрита після реставрації, в ній було розташовано музей. На самий верх відвідувачів так і не пускають, оглядовий майданчик відкрито на висоті 50 м, але звідти видно тільки Соборну площу.

Зовсім інакше було, скажімо, в 1892 р., коли Грушевський був у Москві. Той же Кондратьєв свідчив: «Вид с колокольни Ивана Великого на Москву и ее окрестности, особенно в ясную погоду, очарователен необыкновенно: видны даже села и строения в 30 и 40 верстах от Москвы».

Навряд чи Грушевський піднімався на дзвіницю, але він, очевидно, стояв, задерши голову, як і Шевченко в перші приїзди в Москву: «…Тілько вже не лічив ворон на Івані Великому…»

Здавна в народі говорили, що поки стоїть Іван Великий, буде стояти і Росія. Вірш Олександра Полежаєва «Иван Великий» передає захоплено-душевне почуття, з яким до революції москвичі ставилися до своєї святині:

Опять она, опять Москва!

Редеет зыбкий пар тумана,

И засияла голова

И крест Великого Ивана!

……………………………….

Один крестьянин полудикий

Недаром вымолвил в слезах:

«Велик Господь на небесах,

Велик в Москве Иван Великий!»

Итак, хвала тебе, хвала,

Живи, цвети, Иван Кремлёвский,

И, утешая слух московский,

Гуди во все колокола!..
До Івана Великого має безпосереднє відношення московська приказка: «На всю Іванівську». Іван Забєлін писав: «В Москве, в простом народе, ходило присловие о крике — кричать во всю ивановскую, которое может относиться если не к упомянутым кличам, то, может быть и к колокольному звону — во-вся». У російській літературі цей старовинний вираз означає, що дія, про яку йдеться, здійснюється з особливою хвацькістю, на повну силу, з повним розмахом. Саме в такому значенні його вжив Гоголь у повісті «Нос»: «Ковалёв сел в дрожки и только покрикивал извозчику: “Валяй во всю ивановскую”».

1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка